.

Роль держави у становленні та розвитку ринкової економіки України (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
4 9434
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

Роль держави у становленні та розвитку ринкової економіки України

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Економічна природа державного регулювання економіки

1.1. Сутність державного регулювання, його необхідність і пра-ктичне
значення

1.2. Напрямки політики державного регулювання економіки

1.3. Важливість ролі держави у становленні та регулюванні економіки

Розділ ІІ. Застосування на практиці методів державного регулювання
економіки

2.1. Прямі та непрямі методи державного регулювання економіки

2.2. Правове регулювання економіки

2.3. Адміністративні методи державного регулювання економіки

2.4. Економічні та пропагандистські методи державного регу- лювання
економіки

Висновки

Використана література

ВСТУП

Державне регулювання економіки покликане забезпечувати її рівновагу
і сталий розвиток. Конкретні напрямки, форми та масштаби державного
регулювання економіки визначаються характером і гостротою економічних,
соціальних, екологічних та інших проблем у будь-якій країні певного
періоду.

Державне регулювання економіки в умовах ринкового господарства є
системою типових заходів законодавчого, виконавчого та контролюючого
характеру, які здійснюють правомочні державні установи та суспільні
організації з метою стабілізації та адаптації існуючої
соціально-економічної системи до умов, що змінилися.

Процес регулювання економіки потребує вжиття комплексу
організаційних, економічних, фінансових і управлінських заходів як
складових ефективної реалізації політики суспільного розвитку.

Основною метою сучасного державного регулювання економіки є її
переведення на інтенсивний шлях розвитку з послідовним скороченням
видатків на екстенсивне зростання і вкладень в інтенсифікацію
ефективного використання вже створеного господарського потенціалу.

В Україні здійснюється економічна реформа. Тому сьогодні як ніколи
потрібні зусилля для пожвавлення господарського життя з метою
забезпечення стабілізації економіки та економічного розвитку. Орієнтація
на такий результат передбачає використання певних засобів, механізмів та
інструментарію державного регулювання економіки.

Розділ І.ЕКОНОМІЧНА ПРИРОДА ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

1.1. Сутність державного регулювання, його необхідність і практичне
значення

Реформи, що здійснюються у країні, покликані змінити характер участі
держави в господарській діяльності, зменшити частку державної власності,
створити економічні умови для забезпечення високої ділової активності.
Будь-яка масштабна акція потребує скрупульозної підготовки та
виваженості. Мета державного регулювання економіки — створити таку
господарську систему, яка б орієнтувалася на вибір найефективніших
варіантів використання наявних факторів виробництва та забезпечення
сприятливих соціально-економічних умов життєдіяльності.

Орієнтирами, яких дотримується держава у процесі регулювання економіки,
є показники, що характеризують рівень економічного розвитку та якість
життя: тривалість життя людини, дохід (валовий внутрішній продукт) на
душу населення, рівень зайнятості, ступінь реалізації прав людини, стан
навколишнього середовища.

Отже, конкретніше державне регулювання можна визначити як вплив держави
на відтворювальні процеси в економіці відповідними засобами з метою
зорієнтувати суб’єктів господарювання і окремих громадян на досягнення
цілей і пріоритетів державної політики суспільного розвитку. Державне
регулювання — це майже всі функції держави, пов’язані з економічною та
економіко-соціальною діяльністю і покликані забезпечити умови
функціонування ринкової економічної системи.

Державне регулювання охоплює всі напрямки суспільного виробництва.
Однак першочергова увага приділяється регулюванню відносин власності та
підприємництва, інвестицій і структурної перебудови галузей
матеріального виробництва, соціального розвитку й ринку праці,
фінансового ринку та грошового обігу, територіальних пропорцій і
регіональних ринків, природокористування, зовнішньоекономічної
діяльності. Ці питання становлять основний зміст державного регулювання
економіки. Водночас з огляду на наявні особливі умови реформування
вирішуються гострі економічні та соціальні проблеми, зокрема структурні
перетворення, технологічні оновлення, подолання кризових явищ.

Процес опосередкування державою економічного життя — це процес
державного регулювання економіки. Поступово він стає рушієм економічного
розвитку. Необхідність державного регулювання ринкової економіки
випливає з об’єктивно властивих державі економічних функцій. В умовах
існування різних форм власності роль державного регулювання полягає, з
одного боку, в забезпеченні юридичного механізму їх реалізації, а з
іншого — в спрямованому впливі на ринкові параметри, що забезпечують
організацію функціонування економічної системи як цілого.

В економічній науці є два протилежні підходи до участі держави в
регулюванні процесів: класична й кейнсіанська теорії. На думку класиків,
ринковий механізм автоматично забезпечує рівність попиту й пропозиції, а
відтак унеможливлює тривалі порушення в економіці, зокрема спад
виробництва, інфляцію, безробіття.

На відміну від традиційної класичної теорії англійський економіст Джон
Мейнард Кейнс обґрунтував об’єктивну необхідність і практичне значення
державного регулювання ринкової економіки. Його теорія — це аналіз
взаємодії та взаємозв’язків різних агрегованих економічних категорій і
величин, дослідження того, як невідповідність між ними впливає на стан
економіки, а також в яких межах і якими методами державного втручання
можна досягти узгодження між цими категоріями та величинами з метою
постійного економічного розвитку.

Загострення соціально-економічної кризи у країнах з ринковою
економікою змусило їх переглянути методи й підходи до макроекономічного
регулювання, а тому великого поширення дістали неокласичні теорії. В їх
основу покладено концепцію саморегулювання економіки та обмеженого
державного втручання. На відміну від кейнсіанського стимулювання попиту
вони, допускаючи безробіття, значну увагу приділяють обмеженню інфляції.

Водночас перехід до консервативної моделі регулювання не означає
повної відмови від кейнсіанських методів, а є лише зміною стратегії щодо
збереження в певних межах традиційних інструментів у разі їх
модернізації. Держава, незважаючи на майже повсюдне проведення політики
приватизації, “не випускає з рук” важелів регулювання, продовжує
виконувати властиві їй функції, насамперед політико-стратегічні,
економічні, соціальні та екологічні.

У країнах із розвиненою ринковою економікою наміри запровадження
прямого державного контролю втілюють у життя завжди, коли ймовірним стає
руйнування конкуренції. І тут держава намагається врахувати як інтереси
окремих груп економічних суб’єктів, так і загальновизнані потреби
суспільства у підтримуванні регульованого конкурентного порядку в
країні. Державне регулювання потрібне за таких обставин:

1. У разі природної монополії, коли вихідною є теза про обмеженість
ресурсів у галузі. Найчастіше цю обмеженість, покликану сформувати
особливі умови ринкової діяльності, штучно створюють підприємства, які
функціонують у цих галузях.

2. За ринкової монополії, коли йдеться про неконкурентне ринкове
витіснення, тобто продавці через дискримінацію цін або їх агресивне
зниження намагаються витіснити з ринку конкурентів з метою встановлення
панівного ринкового середовища.

3. Коли спостерігається побічна дія, тобто коли у процесі
виробництва або споживання товарів з’являються недоліки у ціновій
системі. Ціна втрачає властивість показника обмеженості, бо до уваги
беруться лише ті вигоди та невигоди, що їх визначає економічний суб’єкт.
Побічний (екстернальний) ефект може бути і негативним, і позитивним. У
першому випадку соціальні витрати перевищують особисті, а особиста
вигода перевищує суспільну. Прикладом є шкода, заподіяна навколишньому
середовищу: вирубування лісів, забруднення стічними водами морів, озер,
річок. І навпаки, у разі позитивного побічного ефекту соціальна вигода
перевищує особисту.

Отже, державне ринково-організаційне регулювання є політикою, що
визначає правові обмеження для підприємств усіх сфер економіки,
політикою, яка через застосування державою спеціальних заходів впливає
на поточні ринкові події. Серед державних заходів виокремлюють шість
цінових обмежень: обмеження прибутку, витрат; установлення стандартів
якості та кондиції; розширення публічних і тарифних зобов’язань;
визначення виробничих обов’язків, обов’язків транспортування та
постачання транспортних підприємств. Параметри впливу держави на ринкові
події класифікуються за трьома групами: регулювання процесу входження в
ринок; регулювання ринкового ціноутворення; регулювання ринкових обсягів
виробництва.

Сьогодні в Україні загальновизнаною є об’єктивна необхідність переходу
до регульованого ринку, однак чітко не визначено форми, принципи й
засоби державного регулювання. Через це особливого значення набуває
встановлення кола об’єктів державного впливу, оскільки саме об’єкт
зумовлює адекватну йому економічну форму державного регулювання.
Розвиток об’єкта регулювання зумовлює розвиток форм і засобів його
регулювання.

Як відомо, структура економіки України формувалася понад 70 років у
так званому єдиному народногосподарському комплексі колишнього СРСР; її
оптимізацію здійснювали виходячи із загальносоюзних інтересів та у
відриві від міжнародного поділу праці. І дотепер їй притаманні низький
рівень НТП, надмірна концентрація матеріального виробництва в окремих
регіонах, марнотратне використання всіх видів ресурсів. Це призвело до
неминучих негативних наслідків: занепаду продуктивних сил, виснаження та
деградації природних ресурсів, погіршення екологічної і демографічної
ситуації та масового зубожіння населення.

Аналіз структури промисловості України показує, що її індустріальний
комплекс спеціалізується на капітало-, природо- та енергомістких видах
продукції. Наприклад, для виробництва продукції на 1000 дол. США Україна
витрачає у 8—10, а то і в 12 разів більше нафтопродуктів, ніж розвинені
країни, і в 3—4 рази більше, ніж такі малорозвинені країни, як Чилі та
Аргентина.

Недостатньо розвиненими в Україні виявилися галузі, від яких
залежить НТП в економіці. Пріоритетний розвиток важкої індустрії та ВПК,
а також екстенсивне використання природних багатств (нині в Україні
розробляється понад 8 тисяч родовищ корисних копалин) призвели до їх
виснаження. Дефіцит енергетичних ресурсів поставив Україну в залежність
від інших країн, насамперед від Росії. Все це є підставою для такого
висновку: виробничий потенціал держави не працює в повному обсязі на
український народ. У цьому полягає основна причина значної
невідповідності між наявним економічним потенціалом і фактичним рівнем
життя населення. Виробничий потенціал України не дає необхідної віддачі,
оскільки сформований так, що чим більше він працює, тим більше потребує
імпортної продукції (енергоносіїв, комплектуючих тощо).

За таких умов назріла потреба здійснити рішучу структурну перебудову
всього національного виробництва, трансформувати його із фрагмента
відсталої, державно-монополістичної, несприйнятливої до НТП економічної
системи колишнього СРСР на самодостатній, відкритий світовій кооперації
національний народногосподарський комплекс, який би динамічно
розвивався. Отже, формування виробничо-територіальних комплексів і
промислових вузлів має стати основою економічної політики у сфері
розвитку продуктивних сил. Базою для забезпечення реалізації
стратегічних планів трансформації економіки може і має стати
високорозвинений науково-технічний потенціал, який Україна має вже
сьогодні.

Відомий український учений і політичний діяч М.І. Туган-Барановський
у праці “Промышленные кризисы в современной Англии, их причины и влияние
на народную жизнь” дійшов висновку, що вихід із кризи завжди пов’язаний
з інвестуванням нагромадженого капіталу в нове виробництво, тобто в його
структурну перебудову. Оптимізм для України полягає саме в тому, що, як
стверджують і М. І. Туган-Барановський, і Дж. Кейнс , завдяки наявності
потужного виробничого потенціалу в разі правильної макроекономічної
політики можна набагато швидше виправити становище, аніж тоді, коли
такого потенціалу немає або він незначний. Однак принципи цієї
макроекономічної політики і структурної перебудови потрібно опрацювати.
Досвід попередніх років свідчить, що спроби замінити державне директивне
планування як головний метод управління на монополізований державний
сектор його ринковим саморегулюванням не дали жодних результатів.

Нагальність регулювання ринку України зумовлена майже цілковитим
розривом її зовнішньоекономічних зв’язків із державами близького
зарубіжжя. Саме це, а також незадовільний стан внутрішньоекономічних
зв’язків і унеможливлюють управління лише через механізми ринкової
економіки.

Найважливішим складником державного впливу на макро- й
мікроекономічні процеси у країні за ринкових умов є планування.
Обґрунтовуючи необхідність макроекономічного планування, відомий
американський підприємець Лі Якокка констатував, що “державне планування
зовсім не означає соціалізм. Воно означає лише наявність продуманої
стратегії та сформульованих цілей. Воно означає узгодження всіх аспектів
економічної політики, а не переслідування вузькогрупових інтересів. У
нас прогресу не буде, якщо ми не відмовимось від безумної ідеї, ніби
будь-яке планування в масштабах країни є наступом на капіталістичну
систему”.

На сучасному етапі модель ринкової економіки України має відповідати
таким вимогам:

1. Вона має гармонічно поєднувати антитоталітарний механізм
соціального ринкового господарства та економічне макрорегулювання
змішаної економіки.

2. Нова модель економіки має передбачати відносно тривале
функціонування сильного державного та приватного секторів економіки,
причому частка останнього повинна щорічно збільшуватися. Це свідчить про
необхідність структурної перебудови не лише міжгалузевих комплексів, а й
економіки країни загалом. При цьому переважання на початку державного
сектору економіки не передбачає будь-яких пільг, переваг або виняткових
прав, якими б користувалися підприємства цього сектору. Набутий досвід
із приватизації підприємств України, а також світовий досвід свідчать,
що за три-чотири роки неможливо якісно трансформувати підприємства у
сфері сучасного підприємництва. Це зумовлено насамперед недосконалістю
законодавчої та нормативної баз, інерцією мислення керівників і вищих
органів управління. Тому процес трансформації державного сектору
економіки у приватний буде поступовим і триватиме невизначений час. Це
означає, що економіка України в найближчій перспективі буде змішаною, а
тому держава має використати кейнсіанські принципи макроекономічного
регулювання. При цьому слід урахувати постсоціалістичний характер
української економіки й узяти за основу змішану модель управління
ринковою економікою європейського типу, коли ринковий механізм
функціонує під суворим контролем держави. Водночас курс на інтенсивне
становлення приватного сектору — це не форсований і бездумний розподіл
державних підприємств, їх негайне передання у приватний сектор. Такі
проблеми мають вирішуватися послідовно і за допомогою механізмів
конкуренції, роздержавлення, приватизації, банкрутства, злиття,
поглинання та інших трансформацій.

3. У найближчому майбутньому економіка України має бути лише
змішаною, й одним із критеріїв керованості неї буде суперечлива єдність
порівняно жорсткого державного регулювання економіки та ринкового
саморегулювання. При цьому послаблення та звуження сфери макроре-
гулювання має здійснюватися лише в міру становлення і посилення дії
механізмів ринкового саморегулювання в його цивілізованих формах.

4. Посилення ринкової орієнтації та ринкових тенденцій у сфері
ринкової економіки має здійснюватися водночас із посиленням впливу
держави в соціальній сфері. Будь-які спроби перейти до ринкового
саморегулювання у сфері розподілу в країні з постсоціалістичною
економікою є згубними.

5. За нинішньої соціально-політичної ситуації економіка України має
бути не сепаратистською, а унітарно конструктивною з елементами
регіонального самоврядування.

Отже, на сучасному етапі державне
регулювання має бути складовою індикативного планування і спрямовуватись
насамперед на стабілізацію виробництва, подолання інфляції, запобігання
подальшому зниженню життєвого рівня населення.

Найважливіші завдання економічної політики України потрібно
конкретизувати в політиці таких державних пріоритетів: прискорення
структурної перебудови економіки з метою розвитку конкуренції;
збільшення обсягу випуску продукції, що користується попитом,
експорто-спроможна та імпортозамінна; модернізація і технічне
переозброєння підприємств, виробничих потужностей яких не вистачає для
створення замкнених циклів із виробництва особливо важливих виробів
виробничо-технічного призначення, товарів народного споживання тощо.

Економічну політику слід реалізовувати лише через державне
регулювання економічних процесів в умовах ринкової економіки. Для цього
Україна має великий арсенал випробуваних світовою та вітчизняною
практикою економічних, правових та адміністративних важелів — ціни,
податки, державний контракт, субсидії, субвенції та ін. Ефективність
державного регулювання залежить від того, наскільки розумно й виважено
використовуються ці важелі у процесі реалізації економічної політики.

Ціни й надалі відіграватимуть важливу роль в економічному впливі
держави на економіку. У сучасних умовах немає змоги перейти до
реформування цін на основі попиту і пропозиції. Це зумовлено передусім
характером інфляційних процесів, ліквідацією диспропорцій і
забезпеченням паритетності в міжгалузевому обміні, необхідністю
соціального захисту окремих верств населення.

Особливо актуальним є питання цінового нівелювання тиску
промисловості на сільське господарство через державне регулювання. Для
цього держава за допомогою цін має впливати насамперед на споживання
продукції базових галузей (вугілля, нафти, газу, електро- і
теплоенергії, послуг транспорту і зв’язку), підтримувати
сільськогосподарське виробництво (забезпечувати паритет обміну з
промисловістю), декларувати зміни цін на основні види продукції
виробничо-технічного призначення, обмежувати торговельно-постачальницькі
надбавки при визначенні роздрібних цін і тарифів, а в подальшому взагалі
відмінити їх.
На сучасному етапі особливу увагу держава
повинна звернути на фактори, які б сприяли посиленню інвестиційної
діяльності. Нині частка амортизаційних відрахувань у структурі видатків
на фінансування технічного розвитку підприємств надто мала, до того ж не
забезпечується покриття необхідних витрат на реновацію основних фондів.
Внутрішніми джерелами фінансування технічного переозброєння підприємств
мають бути прибуток і амортизаційні відрахування, зовнішніми — емісія
цінних паперів і кредит. Причому частка зовнішніх джерел фінансування
технічного розвитку галузей господарства повинна збільшуватись.

Зменшення кількості запропонованих виробництву зразків є відповідною
реакцією сфери науки на посилення несприйнятливості підприємств до
науково-технічних інновацій і відсутність системи стимулювання праці
вчених на суспільному рівні. Отже, поширення державної політики у сфері
інновації має здійснюватися за такими напрямками:

• орієнтування і підтримка наукових досліджень, розвиток високих
технологій;

• захист вітчизняної промисловості та підвищення її
конкурентоспроможності;

• фінансова підтримка і вдосконалення системи стимулювання.

Своєю чергою, держава, стимулюючи інноваційну діяльність, має вживати
тих самих заходів, що і в економічній, науково-технічній, науковій та
інших сферах (кредити, бюджетне фінансування, податкові пільги тощо),
сприяти розвитку різноманітних закладів та зацікавлювати окремих осіб
(виплати на впровадження нових розробок, винаходів тощо).

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності має бути спрямоване на
зменшення економічної залежності України від зовнішніх чинників,
забезпечення конкурентоспроможності на світовому ринку, а також на
розробку та реалізацію антидемпінгових заходів. Для цього слід детально
вивчити такі питання: кон’юнктура і політика зовнішньоекономічної
діяльності основних партнерів України і економічного співробітництва;
розробка прогнозів торговельно-економічних зв’язків; іноземні кредити та
інвестиції; міжнародна технічна допомога та її використання; прийняття
антидемпінгових законодавчих актів тощо.

За статистичними даними, зі 100 % виручки від експорту продукції
України у вільно конвертованій валюті лише 12 % залишається державі.
Державні підприємства утворивши комерційні структури — сателіти, почали
за їхньою допомогою вивозити потрібні Україні товари за кордон,
залишаючи значну частину валюти в зарубіжних банках. Тому, очевидно, на
цьому етапі, коли майже 90 % промислових підприємств є державними,
доцільно ввести державну монополію на зовнішньоекономічну діяльність.

Варто зазначити, що це неповний перелік важелів державного
регулювання на етапі переходу від командно-адіміністративної економіки
до ринкової. Правильне поєднання зазначених чинників сприятиме
забезпеченню струк- турної переорієнтації економіки, створенню
передумови для ефективної роботи всіх її складових (промисловості,
сільського господарства та ін.) як на етапі переходу до ринку, так і в
умовах його функціонування. •

У результаті реалізації політики структурних змін можна досягти
певних цілей, зокрема:

• розв’язання проблеми альтернативного енергетичного забезпечення;

• екологізації продуктивних сил;

• переорієнтації народногосподарського комплексу на пріоритетний
розвиток сільськогосподарського машинобудування, електротехніки, легкої
та харчової промисловості;

• комбінування і кооперування виробництва з метою комплексного
використання сировини та утилізації відходів;

• організації інноваційних виробничо-територіальних комплексів із
замкненим і безвідходним виробництвом;

• планомірного та комплексного розміщення галузей виробництва та сфер
обслуговування з урахуванням наявних природних і трудових ресурсів;

• формування розвиненого АПК і високоінтенсивного сільського
господарства; розміщення галузей і культур з рахуванням конкретних
агрокліматичних та економічих умов;

• оптимізації територіально-виробничих і транспортних зв’язків як між
регіонами, так і всередині них;

• створення сприятливих стабільних юридичних умов для зарубіжних
інвестицій та діяльності спільних підприємств і організацій (доступ до
сучасних передових технологій.

Структурна переорієнтація економіки України необхідна і реальна. Вона
безпосередньо продиктована національними інтересами держави,
сформульованими у програмі «Україна-2010 рік». Для її здійснення
потрібні передусім політична воля та науково обґрунтований план
практичних дій.

1.2. Напрямки політики державного регулювання економіки

Незадовільні макроекономічні результати формування господарства
України, що отримані на практиці, диктують необхідність переорієнтації
ролі держави в управлінні. Назріла потреба кардинально міняти стратегію
і направленість перетворень, тому для України вирішальним може бути
тільки внутрішній ринок. Економічна політика, що орієнтована на зовнішню
торгівлю, можлива для окремих країн Західної Європи або для Південної
Кореї.

В умовах сучасного високоінтегрованого господарства роль державного
регулювання об’єктивно залишається досить значною. Особливого значення
вона набуває в перехідний до ринкової економіки період.

Заміна централізованих методів ринковим шляхом передання суспільної
власності в руки конкретних груп призвела до сутички групових інтересів,
породила стихійність, властиву слабо регульованому капіталістичному гос-
подарству. Активізація державного регулювання економіки забезпечується
використанням низки основних принципів: узгодження короткострокових і
перспективних цілей при прийнятті управлінських рішень; узгодження
фундаментальних і поточних завдань; оволодіння механізмами реалізації
цілей.

Державне регулювання стає вкрай необхідним з урахуванням тих реалій,
в яких відбувається реформування економіки України. До основних із них
належать:

• висока зношеність основних фондів, слабке цивільне машинобудування,
підвищена ресурсомісткість;

• необхідність розвитку конкуренції, з одного боку, і державного
розподілу ресурсів — з другого, у зв’язку з чим актуальним є формування
механізму поєднання цих шляхів перерозподілу ресурсів;

• слабкість грошового обігу, який диктує здійснення системи заходів
щодо стабілізації і зміцнення гривні, а до їх реалізації — розробка
механізму підвищення інвестиційної активності;

• відсутність чіткої соціально-економічної перспективи;

• монополізм, тіньова координація, а інколи і безпосередній контроль
економіки мафіозними структурами.

Нині відстежувались два підходи в питанні про роль держави в
перехідній економіці. Один представлений концепцією “обмеження
інтервенції держави в економіку”, що завбачає проведення
макроекономічної політики з використанням монетарних методів. Другий
наполягає на достатньо високій, активній ролі держави в перетвореннях. У
випадку другого підходу створюються певні передумови, для формуючого
впливу держави на економічну динаміку, а також реалізації низки
зазначених вище основних принципів. При цьому державний вплив має
забезпечити соціальну орієнтацію всіх галузей суспільного господарства,
підтримку зайнятості населення.

Конкретні функції державного управління досить чітко визначились у
процесі практичної їх реалізації розвиненими країнами світу. Як свідчить
аналіз відповідного досвіду, держава має забезпечити:

• узгодження інтересів на всіх рівнях: суспільство — регіон — фірма —
працівник;

• збалансованість розвитку, структурну переорієнтацію суспільного
відтворення;

• включення вітчизняної економіки в міжнародний поділ праці;

• розвиток виробничого потенціалу країни — його якісний стан, темпи
нарощування, рівень використання;

• активну цілеспрямовану кредитну, грошову, податкову політику;

• надання фірмам, комерційним структурам інформації про схеми розвитку
і розміщення продуктивних сил, довгострокові й середньострокові плани
соціально-економічного розвитку країни і її регіонів.

Все це свідчить про те, що держава реалізує свої функції з управління
національною економікою, здійснюючи багатоцільову, різноспрямовану
діяльність. Отже, потрібна впорядкована система заходів, дій держави,
які в сукупності є загальнодержавною макроекономічною політикою.
Дослідники виділяють декілька її основних напрямків (див. Табл. 1.).

Таблиця 1. Основні напрямки політики державного регулювання економіки.

Інституційна політика — цілеспрямовані дії держави з перетворення
або усунення економічних інститутів, формування нових. Тут є
пріоритетними реформування інститутів державного регулювання,
приватизація державної власності, формування і розвиток інфраструктури
ринку, насамперед уточнення ролі фінансових та інвестиційних інститутів.

Структурно-інвестиційна і промислова політика забезпечує формування
ринкових суб’єктів, надає державну підтримку виробнику продукції, на яку
є і буде в найближчому майбутньому попит; причому перерозподіл ресурсів
належить здійснювати не за галузями, а відповідно за більш
деталізованими ознаками (наприклад, для розвитку інвестиційного
устаткування), широко використовуючи цільові програми.

За даними окремих досліджень промислова політика охоплює: встановлення
конкретних цілей у результаті аналізу реальних можливостей розвитку з
урахуванням варіантів світогосподарських зв’язків; установлення системи
пріоритетів у розвитку; конкретизацію етапів досягнення стратегічних
цілей; механізми реалізації пріоритетів.

Стосовно розробки стратегії промислової політики показовим є досвід
Японії. Промислова політика цієї країни включала регульоване відкриття
економіки, узгоджене зі зміцненням національного виробництва, поетапну
модернізацію виробничого устаткування, підвищення рівня технології
відповідно з пріоритетами, заходи зі стабілізації економіки.

Фінансова політика — це необхідні відповідні перспективні програми,
узгоджені з організаційно-інституційними перетвореннями.

Соціальна політика — насамперед соціальний захист найменш забезпечених
верств населення, управління через інтереси.

Державна політика в широкому розумінні охоплює всі дії держави у
сферах податкової, цінової, кредитної, дотаційної, зовнішньоекономічної
політики, реформування відносин власності та інших, що мають вплив на
розвиток промисловості; у вузькому розумінні — управління окремими
галузями і підприємствами: зміна обсягів випуску продукції, структури
виробництва, створення нових галузей, сприяння малому бізнесу, економії
ресурсів та. ін.

З боку стратегічної цілі реформ доцільне виділення як пріоритетного
інноваційного напрямку, який включає:

• визначення пріоритетів науково-технічного розвитку і здійснення
розподілу державних ресурсів;

• створення сприятливого інноваційного клімату в економіці, послідовне
формування платоспроможного попиту на інновації;

• створення умов для розвитку підприємництва в науково-технічній
сфері;

• активний протекціонізм стосовно до інтелектуального,
науково-технічного потенціалу країни.

Реалізація зазначених функцій держави в регулюванні економіки
потребує відновлення і подальшого розвитку системи планування на
макрорівні з метою обґрунтування рішень, пов’язаних з реалізацією цих
функцій.

1.3. Важливість ролі держави у становленні та регулюванні ринкової
економіки

Ринкова економіка — це система прав і обов’язків. Без дійових
правових механізмів, економічної відповідальності за прийняті рішення і
зобов’язання вона не зможе функціонувати. Ринок — одне з визначних
досягнень людської цивілізації. Він пройшов випробування часом і довів
велику життєву силу. Це підтверджено світовим досвідом і зафіксовано
сучасною наукою. Маємо підстави стверджувати, що сучасна історія не знає
жодного прикладу ви-сокорозвиненої, гнучкої економіки, яка могла б
ефективно функціонувати без ринку.

Сучасний ринок вважається соціально орієнтованим, ефективно
регульованим, що органічно вписується у відповідні соціально-економічні
моделі, які досить різноманітні і не виключають одна одної (наприклад,
англо-саксонська, романська, скандинавська, східноазіатська). Однак,
незважаючи на різноманітність моделей ринку, для розвиненої ринкової
економіки характерні й загальні риси. Світовий досвід вказує насамперед
на те, що без активної регулюючої ролі держави не може бути ефективної,
і соціально орієнтованої ринкової економіки. Немає жодної країни з
високорозвиненою економікою, де б держава усунулась від регулювання
ключових соціально-економічних процесів.

Методи державного регулювання, звичайно, змінюються. Проте завжди за
державою зберігатимуться такі функції, як захист прав власності,
забезпечення вільного підприємництва, стимулювання ділової активності,
боротьба з монополістичними тенденціями, забезпечення законності і
правопорядку в господарській сфері, в регулюванні грошового обігу, в
зовнішньоекономічній діяльності, забезпечення економічної безпеки
країни. Жодна з цих функцій ніколи не втрачає значущості. Змінюються
лише механізми, методи і способи виконання державою цих функцій та її
орієнтація в економіці.

Водночас із розвитком суспільства, зі змінами у структурі суспільного
виробництва, прогресом у його технічній базі, активізацією певних сфер
життєдіяльності розвиваються, збагачуються, уточнюються змістовні
функції держави. Це насамперед послідовний перехід до прямих та непрямих
методів регулювання економіки.

Посилюється роль держави в регулюванні соціальних процесів (визначення
мінімальної оплати праці, мінімальної погодинної ставки, обов’язкової
для будь-якого підприємства незалежно від форми власності, прожиткового
мінімуму, тривалості робочого часу та часу відпочинку, гарантованих
відпусток). Держава має розв’язувати складніші проблеми соціальних
відносин: комплекс взаємовідносин праці та капіталу, соціальне
партнерство, зменшення невиправданої різниці в доходах населення,
забезпечення ста- більності в суспільстві.

Останнім часом держава виконує якісно нові функції які раніше не
проявлялися так чітко, що зумовлено поступовим становленням
постіндустріального суспільства. Це питання освіти, формування й
підтримки фундаментальної науки, промислової політики, екології. Тому
концепція витіснення держави зі сфери економіки та зменшення її функцій
не відповідає глобальним світовим тенденціям і сучасним реаліям
перехідної економіки України.

Роль держави якісно змінюється на етапі становленню ринкової
економіки і в умовах функціонування вже добре відрегульованої економіки.
Самоорганізація (а ринок є класичним зразком самоорганізації) характерна
для досить усталених систем і не може бути впроваджена доти доки не
відбудуться перехідні процеси, доки одна систем не трансформується в
іншу. До того ж в умовах переходу принцип самоорганізації виконує
консервативну, захисну функцію. Механізм самоорганізації намагається
повернути систему до попереднього стану, уникнути зовнішніх перешкод і
“законсервувати” старі тенденції.

На стадії формування ринкової економіки можна виокремити кілька
напрямків активної державної економічної політики.

Перший — формування нової системи відносин власності, що притаманна
багатоукладній економіці. Такий процес не може бути стихійним.

Другий — становлення малого підприємництва, у тому числі фермерського
господарства. Цей процес не може відбутися без допомоги держави і без
державного регулювання. Держава відіграє велику роль і у створенні
сучас-их високоорганізованих структур типу фінансово-промислових та
аналогічних утворень, які є опорними для сучасної розвиненої ринкової
економіки в усьому світі. Їх ініціювання та становлення потребують
чіткого регулювання і підтримки з боку держави.

Третій — за активного сприяння держави формуються основні елементи
ринкової економіки, зокрема фінансовий і фондовий ринки, інститути
регулювання ринку праці та зайнятості — інфраструктури ринкової
економіки загалом.

Масштаби державного регулювання, його конкретні форми і методи в
різних країнах істотно різняться. Тому готових схем не може бути.
Неприпустимими є як абсолютизація, так і переоцінювання ролі держави.
Треба шукати виважене, раціональне поєднання цих важливих складових
розвитку економіки. Водночас протиставлення “ринок — держава” є зручним
у методичному, навчальному плані, однак воно далеке від реального життя
і не охоплює всіх економічних явищ і процесів.

Сьогодні відбувається процес становлення інститутів господарських
утворень, роль яких стає дедалі помітнішою в регулюванні
соціально-економічних процесів. Це такі інститути, як угоди й асоціації:
союзи промисловців і підприємців, асоціації банкірів, торгово-промислові
палати, які не є структурами державними. Проте всі вони не залежать до
структур ринкової економіки, а входять до господарського утворення, є
реальними учасниками та суб’єктами регулювання економічних і соціальних
процесів. Іншими словами, функції державного регулювання передаються не
ринкові, а інститутам громадського утворення, які є складовими цього
механізму.

Підвищується значущість і регулюючий вплив міждержавних інститутів і
різних фінансових та інших структур, транснаціональних і міждержавних
корпорацій, що виникають об’єктивно і значною мірою регулюють економічні
та соціальні відносини, а тому на них варто зважати.

Отже, ринок покликаний компенсувати вади й недосконалість державного
регулювання. Звідси, за логікою, можна віднайти певну ідеальну модель
ринку, в якій масштаби державного втручання зводитимуться до нуля.

Проте є певні обставини й чинники, що визначають роль держави не лише
як компенсатора недосконалості ринку окремі функції належать до її
виключної прерогативи, їх ніколи не виконуватиме будь-хто інший.
Суспільство дедалі більше усвідомлює, що існують вищі національні або
національно-державні інтереси, які виявляються не лише у
взаємовідносинах країн. Вони є визначальним мотивом поведінки і
політичних програм, що передбачає визнання національних інтересів вищими
за інтереси індивідів, кланів, класів, інших соціальних груп. З таких
позицій стають зрозумілими природа і покликання держави як гаранта і
захисника загальнонаціональних інтересів.

. Таблиця 2. Основні функції держави в ринковій економіці Розділ
ІІ.ЗАСТОСУВАННЯ НА ПРАКТИЦІ МЕТОДІВ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

Теорія державного регулювання економіки проголошує необхідність
системного підходу до вибору засобів та методів впливу держави на
суб’єктів економічних відносин. Регулюванню підлягають складні процеси
життєдіяльності суспільства, на які нездатні ефективно впливати окремі
важелі або будь-які вибіркові, незбалансовані їх комбінації.
Результативність державного регулювання зростає, якщо ці важелі
застосовуються не випадково чи під тиском груп спеціальних інтересів і
кон’юнктури, а системно, виходячи з довгострокових цілей і поточних
завдань соціально-економічного розвитку.

Системний підхід передбачає інтеграцію в цілісну систему, по-перше,
елементів, що формують стратегію соціально-економічного розвитку,
по-друге, елементів, що утворюють підсистему регуляторів. Стратегія
соціально-економічного розвитку формується через макроекономічне
прогнозування (передбачення можливого стану об’єктів у майбутньому і
визначення альтернатив розвитку), макроекономічне планування (визначення
цілей і пріоритетів розвитку та заходів, спрямованих на досягнення
цілей) і державне програмно-цільове планування (визначення найбільш
актуальних соціально-економічних проблем і заходів для розв’язання цих
проблем). Стратегічні орієнтири й конкретні умови соціально-економічного
розвитку, пов’язані зі змінами кон’юнктури на ринку, і обумовлюють
використання цілого арсеналу методів державного регулювання.

Методи державного регулювання економіки — це способи впливу держави на
сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор
економіки з метою створення умов їхнього ефективного функціонування
відповідно до напрямків державної економічної політики. Кожен метод
ґрунтується на використанні сукупності інструментів (регуляторів,
важелів).

В таблиці 3 відображена класифікація методів державного
регулювання економіки, за якою їх класифікують за такими основними двома
ознаками: за формами впливу і за засобами впливу.

Таблиця3.

Методи державного регулювання економіки

За формами впливу За засобами

впливу

Прямі Непрямі Правові Адміністративні Економічні Пропагандистські

2.1. Прямі та непрямі методи державного регулювання економіки

Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб’єктів
ринку. Такий безпосередній вплив здійснюється за допомогою інструментів
адміністративно-правового характеру, які регламентують діяльність
суб’єктів господарювання, та економічних інструментів прямого впливу.
Останні спрямовано на регулювання темпів зростання та структури
економіки, обсягів виробничого та невиробничого споживання, масштабів
діяльності суспільного сектору економіки та ін.

Беручи загалом, можна сказати, що основними інструментами прямого
державного регулювання є: нормативно-правові акти, макроекономічні плани
та цільові комплексні програми, державні замовлення, централізовано
встановлені ціни, нормативи, ліцензії, квоти, державні бюджетні витрати,
ліміти і т. д.

Методи непрямого регулювання — це методи, які регламентують поведінку
суб’єктів ринку не прямо, а опосередковано, через створення певного
економічного середовища, яке змушує їх діяти в потрібному державі
напрямку. Опосередковане регулювання — це вплив на економічні інтереси.
Держава втілює в життя свої рішення на підставі мотивації. У даному
контексті мотивація — це процес спонукання суб’єктів ринку до діяльності
в напрямку державних пріоритетів.

До методів непрямого регулювання належать інструменти фіскальної,
бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, амортизаційної,
інноваційної та інших напрямків економічної політики, а також методи
морального переконування.

2.2.Правове регулювання економіки

Правове регулювання — це діяльність держави щодо встановлення
обов’язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб’єктів
права. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком
громадської свідомості та силою державної влади. Водночас юридичні норми
мають бути зрозумілими людям, належно обґрунтованими, системно
організованими і придатними для практичної реалізації.

Правове регулювання економіки має свій предмет, оскільки пов’язане з
юридичним визначенням засобів, інструментів і процедур реалізації
державної влади. Предметом правового регулювання економіки є:

відносини між державою (державними органами) і суспільством,
громадянами, суб’єктами господарської діяльності;

відносини «всередині» держави, між її органами з приводу розподілу
повноважень, визначення їхнього правового статусу;

відносини між суб’єктами господарської діяльності (виробник —
посередник, замовник — підрядчик, боржник — кредитор, власник — орендар
і т. ін.);

економічні відносини між людьми, залученими в державно-управлінські
процеси як з приводу професійного виконання обов’язків державних
службовців, так і з причин звернення в державні органи для вирішення
будь-яких власних проблем.

Стрижнем правового регулювання є розробка та юридичне закріплення норм
(правил) поведінки суб’єктів економічних відносин. Традиційно в кожній
нормі виокремлюють три основні елементи: гіпотезу, диспозицію й санкцію.
Гіпотеза — це такий елемент норми, в якому зазначаються умови,
обставини, ситуації у сфері економічних відносин, з настанням яких норма
набирає чинності. Диспозиція — частина норми, яка визначає права або
обов’язки учасників відносин. Санкція — це та частина норми, яка
передбачає заходи адміністративно-правового примусу в разі невиконання
обов’язків учасниками економічних відносин.

Якість правового регулювання залежить від того, як законодавчі органи
формують юридичні норми. Основними вимогами до різних форм правового
регулювання є: своєчасність, стабільність, повнота, внутрішня
узгодженість.

Основними формами правового регулювання економіки в Україні є:
Конституція та закони України; укази й розпорядження Президента України;
постанови та інші акти Верховної Ради, постанови й розпорядження
Кабінету Міністрів, нормативно-правові акти центральних органів
(міністерств, відомств); нормативні акти місцевих державних
адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Згідно з Конституцією України (ст. 92) тільки законами визначаються:

права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод;
основні обов’язки громадянина;

засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної
зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації
та експлуатації енергосистем, транспорту і зв’язку;

основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади
регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства,
материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони
здоров’я; екологічної безпеки;

правовий режим власності;

правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми
антимонопольного регулювання;

засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

засади регулювання демографічних та міграційних процесів;

організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної
служби, організації державної статистики та інформатики і т. д.

Виключно законами України визначаються: Державний бюджет України і
бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади
створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та
інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус
іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення
державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу
державних цінних паперів, їх види і типи; порядок утворення і
функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи
міграційний режим, відмінний від загального.

2.3.Адміністративні методи державного регулювання економіки

Адміністративні методи державного регулювання економіки — це інструменти
прямого впливу держави на діяльність суб’єктів ринку, їхні ознаки:
прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців
через встановлення їхніх обов’язків, норм поведінки та віддавання команд
(наказів, розпоряджень); безальтернативний вибір способів розв’язування
завдань, варіанта поведінки; обов’язковість виконання наказів,
розпоряджень; відповідальність суб’єктів господарювання за ухиляння від
виконання наказів.

Іноді адміністративні методи асоціюють з поняттям «адміністрування», хоч
вони мають різний зміст. Адміністрування характеризує політичний режим,
стиль державного управління, за яких в управлінських процесах переважно
використовуються методи силового тиску, жорстке підпорядкування,
команди, штрафи, покарання. Адміністрування можливе за використання
будь-яких методів, у тому числі й економічних.

Адміністративні методи випливають із необхідності регулювати деякі види
економічної діяльності з погляду захисту інтересів громадян, суспільства
в цілому, природного середовища. В економічно розвинутих країнах за
нормальних умов адміністративні методи відіграють другорядну роль.
Використання таких стає доцільним тоді, коли ринковий механізм і
економічні засоби державного регулювання економіки виявляються
недостатніми або діють надто повільно. Основні інструменти
адміністративного регулювання економіки наведено у таблиці 4.

Таблиця 4. Основні інструменти адміністративного регулювання економіки

Ліцензії — це спеціальні дозволи, які видаються суб’єктам
підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів. Ліцензування
спрямоване на захист економічних інтересів країни, суспільства та його
членів як споживачів товарів та послуг. Складовим елементом ліцензування
є перелік видів підприємницької діяльності, що мають дозвільний
(ліцензійний) статус. В Україні порядок видачі та скасування ліцензій
визначається «Положенням про порядок видачі суб’єктам підприємницької
діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів
діяльності» (Постанова Кабінету Міністрів України).

Квоти — визначають частку суб’єктів ринку у виробництві, споживанні,
експорті, імпорті і т. п. товарів та послуг. Квотування здійснюється з
метою створення конкурентного середовища, захисту вітчизняного ринку,
стабілізації цін на внутрішньому ринку.

Санкції — це заходи держави, спрямовані на покарання суб’єктів ринку,
які не виконують установлених правил діяльності. У порядку економічних
санкцій держава може вимагати сплати неустойки, штрафів, пені за
невиконання суб’єктами ринку певних зобов’язань, а також вилучати на
користь державного або місцевих бюджетів виручку від незаконної
діяльності.

Норма — це, по-перше, науково обґрунтована міра суспільне необхідних
витрат ресурсів на виготовлення одиниці продукції заданої якості,
по-друге, правила поведінки людей і здійснення певних видів економічної
діяльності. Норматив — по елементна складова норми, яка характеризує
кількість вироблених або використаних у споживанні товарів (робіт,
послуг, ресурсів) на будь-яку одиницю, наприклад, на душу населення, на
одного зайнятого, на одиницю часу (площі, об’єму), на одну гривню ВВП і
т. п. За допомогою норм і нормативів здійснюються планово-економічні
розрахунки, регулювання у сферах виробництва, праці, соціального захисту
населення, охорони навколишнього природного середовища.

Стандарти — це єдині норми за типами, марками, параметрами, розмірами і
якістю виробів, а також за величинами вимірювань, методами випробування
та контролю, правилами пакування, маркування та зберігання продукції,
технології виробництва. Об’єктами стандартизації є конкретна продукція,
норми та нормативи, вимоги, методи, терміни, позначення і т. ін., які
мають перспективу багаторазового використання і застосовуються в різних
галузях господарства, а також у міжнародних економічних відносинах.
Дотримання державних стандартів є обов’язковим для всіх суб’єктів
економічної діяльності.

Державне замовлення є інструментом як адміністративного, так і
економічного регулювання. Коли йдеться про адміністративне регулювання,
мається на увазі, що для підприємств, які повністю або частково
перебувають у державній власності, а також для підприємств-монополістів,
державні замовлення на поставку продукції (виконання робіт, надання
послуг) є обов’язковими.

Ціни теж можуть використовуватися як інструменти адміністративного
регулювання. Метою такого регулювання є запобігання руйнівному впливу
вільного ціноутворення на економіку. Держава здійснює адміністративний
вплив через: встановлення фіксованих цін на найважливіші товари та
послуги, застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх
підвищення, запровадження механізму декларування зміни цін,
заморожування цін на певний термін і т. д.

2.4.Економічні та пропагандистські методи державного регулювання
економіки

Застосування економічних методів державного регулювання економіки дає
змогу створювати економічні умови, які спонукають суб’єктів ринку діяти
в необхідному для суспільства напрямі, вирішувати ті чи інші завдання
згідно із загальнодержавними та приватними інтересами. Регулювання за
допомогою економічних методів дає змогу суб’єктам ринку зберегти право
на вільний вибір своєї поведінки.

Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної, бюджетної,
податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших напрямків
державної економічної політики.

Інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, які
характеризують бюджетні видатки, і податки, які визначають бюджетні
доходи. Отже, існує зв’язок між фіскальним, бюджетним та податковим
напрямками політики.

Державні закупівлі здійснюються через механізм державних замовлень, який
передбачає конкурсний відбір виконавців державних замовлень, укладання
контрактів, виробництво продукції (виконання робіт, надання послуг),
контроль, оплату продукції. Обсяги державних закупівель обумовлено
державними потребами в продукції (роботах, послугах), можливостями
державного бюджету забезпечити фінансування та моделлю фіскальної
політики. Виділяють стимулюючу (експансіоністську) фіскальну політику,
спрямовану на стимулювання виробництва через збільшення державних
закупівель, та стримуючу (рестрикційну), спрямовану на стримання
виробництва.

У рамках бюджетної політики держава здійснює пряме фінансування установ
сектору загального державного управління, фінансування інвестиційних
програм, обслуговування державного боргу. Витрати державного бюджету
здійснюються також у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції.

Податкова політика застосовується для поповнення державних фінансових
ресурсів, а також для стимулювання економічного зростання,
науково-технічного прогресу, здійснення структурних перетворень,
підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників. Податкова
політика реалізується за двома напрямками — це, по-перше, визначення
видів податків і встановлення податкових ставок та, по-друге, надання
податкових пільг окремим суб’єктам (особам) з метою впливу на
інвестиційний клімат та рівень грошових доходів населення.

Нині в Україні діє понад 30 законів, які регламентують порядок
обчислення та сплати різних видів податків. Усього передбачено 24 види
загальнодержавних та 16 видів місцевих податків, зборів і відрахувань.
Системний підхід у податковій політиці потребує створення єдиного
податкового кодексу, спрямованого на стратегічні орієнтири.

Грошово-кредитне регулювання здійснюється з метою впливу на грошову
пропозицію. Для досягнення цієї мети центральний банк (в Україні —
Національний банк України) використовує такі основні інструменти:
грошова емісія, операції з державними цінними паперами на відкритому
ринку, зміна норми обов’язкових резервів, маніпулювання обліковою
ставкою.

Грошова емісія — це комплекс заходів центрального банку стосовно випуску
в обіг додаткових грошей, що зумовлює збільшення грошової маси і
підвищення ділової активності. Однак надмірна емісія здатна породжувати
негативну екстерналію — інфляцію. Емісія належить до інструментів
прямого впливу, оскільки емісією держава безпосередньо «втручається» у
ринок грошей.

Операції з державними цінними паперами пов’язані з купівлею або продажем
державою цінних паперів. Контрагентами держави є комерційні банки,
підприємства, населення. Якщо необхідно збільшити пропозицію грошей,
центральний банк скуповує цінні папери. Унаслідок цього комерційні банки
отримують гроші, збільшують свої резерви і мультиплікативно збільшують
грошову пропозицію. Зворотний ефект настає, коли центральний банк
починає продавати цінні папери.

Зміна норми обов’язкових резервів веде до таких наслідків. За підвищення
резервної норми центральний банк знижує грошовий мультиплікатор і
завдяки цьому зменшує приріст грошової пропозиції. За зниження резервної
норми зростає грошовий мультиплікатор, що збільшує приріст грошової
пропозиції.

Маніпулювання обліковою ставкою дає змогу центральному банкові
регулювати попит комерційних банків на позички, а через них — на резерви
банківської системи. Облікова ставка — це ціна позички, за якою
комерційні банки звертаються до центрального банку з метою збільшення
своїх резервів. Вона служить орієнтиром для банківських процентних
ставок. Рівень останніх зумовлює рівень попиту на кредити з боку
суб’єктів ринку.

Найбільш результативним напрямком амортизаційної політики є механізм
прискореної амортизації. Його запровадження дає змогу підприємствам
прогресивних галузей економіки вже в перші роки експлуатації машин і
устаткування окупити більшу частину їхньої вартості, накопичити в
амортизаційному фонді достатню кількість коштів для дальшого
інвестування.

Пропагандистські (морально-етичні) методи державного регулювання
економіки — це звернення держави до гідності, честі й совісті людини
(підприємця, найманого робітника, державного службовця і т. ін.). Вони
включають заходи виховання, роз’яснення і популяризації цілей і змісту
регулювання, засоби морального заохочення тощо. Суть цих методів полягає
в тому, щоб формувати й підтримувати в людей певні переконання, духовні
цінності, моральні позиції, психологічні настанови щодо діяльності
держави.

Прикладами використання пропагандистських методів є: орієнтація
діяльності суб’єктів ринку на цілі та пріоритети державних
макроекономічних планів (програм); заклики державних органів до
підприємців, бізнесменів, трудящих, профспілок, політичних партій щодо
дотримання ними певної лінії поведінки; політична реклама, зустрічі з
виборцями, участь у роботі об’єднань за економічними інтересами з метою
залучення інвестицій, послаблення економічних вимог і т. ін.
Ефективність морально-етичних методів залежить від належної організації
пропагандистських акцій і міри довіри людей до держави.

Висновки

Економічна роль держави неухильно зростає. Сьогодні відбувається
процес становлення інститутів господарських утворень, роль яких стає
дедалі помітнішою регулюванні соціально-економічних процесів. Це такі
інститути, як угоди й асоціації: союзи промисловців і підприємців,
асоціації банкірів, торгово-промислові палати, які не є структурами
державними. Проте всі вони не залежать до структур ринкової економіки, а
входять до господарського утворення, є реальними учасниками та
суб’єктами регулювання економічних і соціальних процесів.

Підвищується значущість і регулюючий вплив міждержавних інститутів і
різних фінансових та інших структур, транснаціональних і міждержавних
корпорацій, що виникають об’єктивно і значною мірою регулюють економічні
та соціальні відносини, а тому на них варто зважати.

Отже, ринок покликаний компенсувати вади й недосконалість державного
регулювання. Звідси, за логікою, можна віднайти певну ідеальну модель
ринку, в якій масштаби державного втручання зводитимуться до нуля.

В Україні,а також за кордоном зростаюча частина національної
продукції йде на колективне державне споживання. Через механізм
державного оподаткування і витрати на соціальне забезпечення усе більша
частка національного доходу “передається” від відносно багатих до
відносно бідних. Ця тенденція ще не зазнала рішучих змін.

За допомогою податків держава отримує ресурси, необхідні для
виконання своїх суспільних функцій. За рахунок податків фінансуються
також затрати на соціальне забезпечення, які змінюють розподіл доходів.
Система оподаткування визначає кінцевий розподіл доходів між людьми.

Податковий тягар є останнім розподілом податку і відбиває його
загальний вплив на всі ціни та інші економічні показники. Особи, які
оподатковуються , можуть перекладати частину цього тягара на інших.
Розв’язати цю складну проблему дадуть змогу засоби економічного аналізу.

PAGE

PAGE 35

ліцензії

квоти

санкції

Фінансова політика

стандарти

Інструменти адміністративного регулювання

державні замовлення

норми

Інституційна політика

Напрямки макроекономічної політики

Промислова політика

Соціальна політика

Функції

держави

Захист прав власності

Забезпечення вільного підприємництва

Боротьба з монополістичними тенденціями

Регулювання грошового обігу

Зовнішньоекономічна діяльність

Забезпечення економічної безпеки країни

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020