.

Картографічне моделювання. Його принципи та види (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
5 4060
Скачать документ

Реферат на тему:

Картографічне моделювання. Його принципи та види

Термін “картографічне моделювання” є тепер одним з фундаментальних в
картографії. Його досить природне виникнення та введення в наукову
термінологію пов’язане, по-перше, з формуванням понять загальної теорії
систем та становленням теоретичних основ загального методу моделювання
як методу вивчення складних систем реальної дійсності, по-друге, з
розвитком в межах картографії такого теоретичного розділу, як
використання карт для дослідження складних об’єктів, осмислення
методологічних основ картографії (теорії мови карт, картографічного
методу пізнання), практичними пошуковими картографічними дослідженнями
проблем, які виникають внаслідок взаємодії природних та суспільних
геосистем. Введення понять та принципів моделювання в картографію дало
змогу охарактеризувати картографування та використання карт за допомогою
загальних гносеологічних категорій. Використання загальнонаукових
принципів моделювання дозволило ввести карту до широкого класу моделей,
розширити, доповнити та скорегувати картографічні методи, співставляючи
їх із загальнонауковими методами моделювання. В загальному потоці
моделювання набувається можливість формування нових його різновидів
сукупних з іншими, наприклад, картографо-математичного на основі
запозичення методології математичного моделювання тощо. Як зазначає О.М.
Берлянт, етимологічна визначеність самого терміну точно вказує місце
цього методу дослідження в загальній системі пізнання, дає уявлення про
сукупність властивостей карти як моделі.

Таким чином, введення терміну “картографічне моделювання” доцільне і
виправдане з гносеологічної точки зору, з позицій методики та
методології, а також і в термінологічному відношенні.

Під картографічним моделюванням слід розуміти створення, аналіз та
перетворення карт та їх систем як моделей об’єктів, явищ та процесів з
метою отримання систематизованих та нових знань про реальний світ.
Використання понять та термінів, що відносяться до картографічного
моделювання, найбільш доцільне в теоретико-методологічному плані.
Конкретні прийоми укладання та використання карт мають бути
переосмислені з позицій картографічного моделювання, проте не замінені
їх назви без потреби. Скажімо, так: ми моделюємо об’єкт на
передкартографічному етапі, зважуємо, які його властивості мають бути
змодельовані в легенді та у самому його зображенні на карті, зважуємо,
чи достатньо репрезентативними є для цього показники картографування чи
задовольняє пас наявна інформація, її повнота, ступінь придатності до
обробки, чи можемо ми підібрати таку систему зображувальних засобів, щоб
властивості об’єкта злилися у зображенні, а не розпалися на дрібки, щоб
найголовніші підіймалися над другорядними. Коли коло цих суто
моделювальних питань вирішене, карту (її оригінал) укладають за
технологічними правилами картоукладальницьких робіт, починаючи з вибору
оригінальної або типової математичної основи карти, елементів
загальногеографічної основи, які не тільки є основою для нанесення
елементів спеціального змісту, а й мають підкреслювати характер об’єкту
моделювання. Це означає, що у виборі загальногеографічної основи
відчутним е вплив моделювання. Процес нанесення спецнавантаження на
карту підпорядкований технології підготовки оригіналу карти, обраному
рівню генералізації (понятійної та картографічної) та звичайно обраній
системі зображувальних засобів, за допомогою яких карта стає не тільки
носієм певної інформації про об’єкт, а його моделлю, замісником, що
потрібний у дослідженнях, моделлю, використовуючи яку можна одержувати
нові знання, уявлення про об’єкт. Спроможність карти давати нові знання
в процесі її використання закладається в неї в процесі укладання карти,
тобто поява нової інформації про об’єкт передбачається під час створення
карти.

Розгляд загальних принципів моделювання та можливостей карт як моделей,
дає змогу визначити специфічні принципи картографічного моделювання.
К.О. Саліщев відзначив три основні принципи.

Перший принцип математичної формалізації забезпечує перехід від
сферичної поверхні земної кулі до площини шляхом особливих
картографічних проекцій; другий — картографічної символізації —
базується на використанні систем умовних знаків; третій — картографічної
генералізації — знаходить застосування у відборі головного, суттєвого та
його цілеспрямованого узагальнення відповідно до призначення, тематики
та масштабу карти. О.М.Берлянт додає до цих трьох ще принципи
системності та історизму. Принципу системності має додержуватися
дослідник на всіх етапах наукового пошуку, що здійснюється за допомогою
карт, особливо на етапах проектування, створення карт, генералізації
понятійної та картографічного зображення, проектування легенд, підбору
знакових систем, оцінки існуючих карт щодо їх відповідності об’єкту
тощо. Він тотожний принципу системності, який застосовується в науках
про Землю (про природу Землі) та про суспільство, проте конкретизується
в методології картографічного моделювання стосовно просторових та
часових геосистем. Він поширюється на геоінформаційну сферу
картографічного моделювання, де задіяно класифікації об’єктів, склад
бази даних, системи картографічних показників.

Як вважає О.М. Берлянт, принцип історизму розкривається у порівняльному
та актуалістичному підходах. На нашу думку, порівняльний підхід виходить
за межі історичного принципу, а історичний принцип полягає у створенні
систем ретроспективних карт, підпорядкованих певним геохронологічним
системам (геологічної, палеогеографічної, археологічної тощо). Якщо
розглядати системи прогнозних карт поряд з ретроспективними та
актуалізованими, то принцип історизму має бути розширений до принципу
часу, який діє в картографічному моделюванні.

Порівняльний підхід може стосуватися не лише змін об’єкта у часі, а й
просторових взаємовідносин між об’єктами різної природи. Він є рушійною
сплою абстрактного мислення, в розвитку якого починає врешті-решт діяти
принцип оцінки стану кожного з об’єктів та їх взаємодії. Цей принцип уже
набув статусу виключно важливого принципа в картографічному моделюванні
взаємодіючих елементів системи суспільство-природа, тому що дає змогу
візуалізувати в системах карт принцип географічного,
діалектико-матеріалістичного детермінізму — причинної зумовленості всіх
явищ природи та суспільства.

Слід застерегти читачів від впровадження терміну тематичне моделювання,
про принципи якого говорив О.М. Берлянт (1986, с. 36). Справа в тому, що
взагалі в термінах “тематичне картографування” чи моделювання криється
методологічна помилка з точки зору саме моделювання. Моделюють об’єкт.
Первинним у дослідженнях є об’єкт. Тема карти є вторинною стосовно
об’єкта. У картографічному моделюванні не можна дослідження затискати в
якісь тематичні лещата (хоч якими б детально розробленими не видавалися
нам структури картографічних полімоделей). Ми маємо йти від об’єкта, все
глибше проникаючи в його сутність, зв’язки тощо. Саме йдучи від потреб
всебічного моделювання об’єкта, ми маємо визначати тему кожної карти у
відповідності з досліджуваною стороною системи-оригінала. Така позиція
визначає необхідність дотримання принципу об’єктності в картографічному
моделюванні. На нашу думку, цей принцип зумовив виникнення в
картографічній літературі терміна “географічна картографія”. Він краще
відображає зв’язки карт, як моделей, з об’єктом, ніж з темою карти.
Отже, відбувається старіння терміну “тематична картографія”, його
невідповідність сучасному рівню, перш за все, картографічного
моделювання.

Картографічне моделювання склалося в певну частковонаукову методологічну
систему, де злилися загальнонаукові принципи моделювання, окремонаукові
принципи моделювання системи суспільство-природа в науках про природу
Землі та суспільство й сутоспецифічні картографічні принципи моделювання
територіальної організації цієї системи.

Слід зазначити, що в загальнодовідковій літературі питання
картографічного моделювання майже не висвітлювалося. Скажімо, в
“Справочнике но картографии” (1988) зовсім відсутнє тлумачення навіть
терміна. В другому виданні УРЕ наше тлумачення не досить досконале (том
4), а в ГЕУ й зовсім відсутнє, хоча в статті про географічне моделювання
цей термін вказано серед інших.

Проте картографічне моделювання не тільки вже стало методом дослідження,
а й методом, який впливає на розвиток всієї картографії, переводячи її
па більш високий щабель математизації та кібернетизації усіх процесів та
засобів. Сучасне картографічне моделювання є досить розгалуженою
системою пов’язаних між собою видів моделювання. Розглянемо ці види у
послідовності, їх опису в основних джерелах (О.М. Берлянт, 1986, О.О.
Лютий, 1988, С.М. Сербенюк, 1990).

Теоретико-картографічне моделювання — це вид подання теоретичних уявлень
про об’єкт за допомогою картоїдів — ідеальних високоабстрагованих
картографічних зображень або вид формування теоретичних узагальнень
знань про об’єкт на основі карт. Шляхом побудови різного роду картоїдів
(тобто моделей, подібних до карт), перевіряють, конкретизують та
корегують теорії, гіпотези про будову реальних об’єктів, прогнози їх
розвитку, екстраполяції їх розміщення в геопросторі. О.М. Берлянт
наводить приклади теоретико-картографічного моделювання ідеальних
материків (зональних типів ландшафтів за О.М. Рябчиковим та
ґрунтово-геохімічних полів за М.О. Глазовською) і зазначає, що вони є
цікавими теоретичними моделями для співставлення їх з фактичними картами
материків відповідного змісту. Такого тину ідеальні моделі можна
співставляти з аеро- та космічними знімками або з об’єктами, що реально
існують. За допомогою побудови картоїдів можна змоделювати ще не існуючі
об’єкти чи явища, у відповідності до мети дослідження надати зображенню
належного рівня складності, проекспериментувати, яким чином мають

функціонувати об’єкти у системі, яка зображена па даному картоїді.
Картоїди, які мають вирішувати таке завдання моделювання, як
конструювання реальних об’єктів, використовуються у районних
планіровках. Б.Б. Родоманом (1977) для цієї мети створено
теоретико-картографічні моделі “поляризованого ландшафту”. Функціональні
зони та шляхи сполучення по-різному відображені па картоїдах щодо
однорідної рівнини всередині континенту та щодо узбережних районів.

Такий тип моделювання можна застосувати й для того, щоб апробувати
систему картографічних позначень, яку ми збираємося застосувати на
конкретній карті. В такому випадку картоїд зіграє роль
експериментального засобу.

Таким чином, сутність теоретико-картографічного моделювання, як галузі
загальної методології процесу пізнання, полягає в зручності застосування
абстрактних картоподібних моделей для опрацювання принципів та методики
досліджень, перевірки теоретичних схем, гіпотез тощо, постановки
експерименту щодо поведінки геосистем, яку ми хочемо реалізувати в
реальній дійсності. Цей вид моделювання дає змогу аналізувати та
впорядковувати знання про властивості реальних об’єктів дійсності,
визначати найсуттєвіші властивості з теоретичної точки зору, будувати
картографічні моделі, які відтворюють ці властивості, аналізувати та
порівнювати ідеальні моделі з реальними об’єктами та явищами, виділяти
нормальні та аномальні чинники, співставляючи ідеальні карти з реальними
об’єктами, створювати та розвивати різноманітні теоретичні побудови,
уточнювати та удосконалювати теоретико-картографічну модель шляхом
послідовних наближень до мети дослідження та об’єкту моделювання. Шлях
пошуку в цьому виді моделювання переважно дедуктивно-абстрагуючий.

Експериментально-картографічне моделювання — це вид протилежного
напрямку пошуку, а саме: індукційно-конкретизованого. В ньому йдеться не
про експериментальну діяльність картографа-укладальника карти, а про
експериментальне дослідження об’єкту, який моделюють в лабораторних
умовах (наприклад, руслові процеси моделюють у лотку з водою та піском),
або на спеціальних географічних, стаціонарах (такий є на Київщині) чи
геодинамічних полігонах в Карпатах та Криму, або на маршрутних
обстеженнях, які проводять для відбору проб ґрунту, води тощо для
хімічних аналізів. Зрозуміло, що об’єктів експериментальних досліджень
можна назвати безліч. Карти будуть відрізнятися і за характером
об’єктів, і за масштабом експерименту, і за формою обстежень. Слід
зазначити що цей тин картографічного моделювання забезпечує вирішення
завдань екстраполяції даних експерименту па більш значний за обсягом
геопростір.

Якщо експериментально-картографічне моделювання розглядати, як шлях
накопичення даних не тільки лабораторних, а й польових досліджень, то
він становитиме основу моніторингового картографування.

Як зазначають В.Т. Жуков та інші (1979), О.М. Верлянт (1985),
математико-картографічне моделювання використовує властивості
математичних та картографічних моделей в процесі аналізу-синтезу
складної просторово-часової інформації. Картографічна компонента
продовжує та розвиває математичну модель. Вона перетворює вихідну
(початкову) інформацію у відповідності до мети та завдань дослідження.
Картографічне подання математичних розрахунків дає змогу візуалізувати
їх результати у вигляді, оптимальному для дослідження, позбавляє БІД
помилок та прорахунків, дає уявлення про точність математичного
моделювання та його географічну вірогідність. Сполучене використання
картографічних та математичних моделей збагатило обидва ці види
моделювання. З одного боку, математичні поняття були модифіковані
стосовно географо-картографічних понять та термінів, з другого —
математичний апарат був перетворений з урахуванням просторових
властивостей карти. На такій базі були опрацьовані засоби та прийоми
подання математичних моделей в картографічних знакових системах і таким
чином формувалося математико-картографічне моделювання.

Розвиток кількісних методів в науках про Землю дуже швидко показав, що
головне обмеження багатьох математичних моделей пов’язане з їх
недостатньою просторовою диференційованістю. Будь-який показник або
рівняння, які одержані для деякої території (ареала, района), ще не
дають уявлення про зміни цього показника чи рівняння від одного місця до
іншого в межах даної області або района. Проте саме в цьому полягає
сутність просторового аналізу об’єкта.

Як зазначав Д.Л. Арманд (1975), слід не лише одержати математичну
модель, а й навчитися її картографічне подавати, відображаючи зміни
математичних залежностей між об’єктами від одного місця до іншого,
прив’язуючи їх до елементарних (або характерних) одиниць територіального
поділу.

В математико-картографічному моделюванні поряд з конструюванням
порівняно простих моделей (найпростішими є ізолінійні карти, картограми,
картодіаграми тощо) часто застосовують більш складні, які потребують
багатьох перетворень математичних залежностей в картографічну форму та
навпаки. Таким чином виникають ланцюжки, цикли та “дерева” перетворень.
В цій ситуації головна увага має концентруватися на оптимальному
сполученні та ^взаємодії моделей, на компактності перетворень заради
забезпечення ефективності та найбільш короткого шляху дослідження.

Сполучення аерокосмічного та картографічного моделювання — це ще одна
сфера моделювання, яка формується в процесі розвитку методів
фотографічної та фотоелектронної регістрації відбитого та власного
електромагнітного випромінювання об’єктів в різних діапазонах. Вже тепер
відомо значну кількість аерокосмічних моделей, яким притаманні різні
можливості їх використання. Чорно-білі, кольорові та спектрозональні
фотознімки, телевізійні, радіолокаційні, теплові інфрачервоні та інші
знімки або сканерні зображення забезпечують можливість їх комбінування
та трансформування, тобто одержання багатьох похідних моделей, таких
наприклад, як синтезовані або розчленовані зображення, цифрові моделі
тощо. Використання цих аерокосмічних моделей було б обмеженим, якби не
відбувалося дешифрування знімків, тобто те первинне картографічне їх
перетворення, яке необхідне для сприйняття та розуміння сфотографованих
об’єктів.

Схожість карт, аерофотознімків та зображень Землі з космосу, як моделей
дійсності, полягає в наявності масштабу, метричності, високої оглядової
спроможності, неперервності тощо. Це зумовлює близькість прийомів
обробки інформації, їх одержання та перетворення. Знімки однак не
відображають об’єкти та явища, які не можна побачити, або науково
абстраговані явища. Карти не потребують дешифрування. Тобто поряд із
спільними властивостями аерокосмічних знімків та карт, як моделей,
існують розбіжності й повної відповідності між ними нема. Космічні
зображення порівняно з аерофотознімками ближче стоять до карт в зв’язку
з їх високою оглядовістю та детальністю, високою здатністю до
використання, фотографічною (портретною) конкретністю та
генералізованістю, яка виникає внаслідок оптичної інтеграції зображення.

Аеро- та космічні знімки, як моделі, відтворюють (за дослідженням М.Є.
Смирнова, 1975) форми об’єктів, співвідношення розмірів, оптичні
властивості об’єктів, зовнішній вигляд місцевості — її морфографію, що
становить собою основу первинної інформації, яку одержують шляхом
дешифрування знімків. Наявність інформації в аеро- та космічних знімках
передбачає деякий вибір тих властивостей об’єктів, які відтворюються в
них а також засоби кодування цих властивостей. У відповідності до мети
та завдань процесу дослідження може бути обраний за існуючими еталонами
тип аеро- або космічного зображення, його масштаб. До кожного типу можна
підібрати технічний арсенал аерокосмічного моделювання (зону спектра для
зйомки, плівку, найбільш придатну за своїми фотохарактеристиками,
варіанти відтворення зображення тощо). О.М. Берлянт вважає, що для
аналізу аерокосмічних моделей, їх інтерпретації та перетворення цілком
придатні прийоми, які застосовуються при використанні карт (статистичні,
картометричні, за якими можна визначити середні величини, показники
розподілу, коефіцієнти кореляції, значення довжин, напрямків, площ та
об’ємів).

Побудову та кількісний аналіз карт, створених на основі аерокосмічних
моделей, які систематично оновлюються, покладено у фундамент нової сфери
в картометрії — динамічної картометрії. Отже завдяки розвитку
аерокосмічного моніторингу створилися умови картометрування
швидкоплинних явищ та процесів (снігового покриву, стану
сільськогосподарських посівів, поширення лісових пожеж та забруднення
акваторій тощо).

Таким чином тісний взаємозв’язок між аерокосмічним та суто
картографічним моделюванням обумовлює виділення особливого комбінованого
тину моделювання, якому притаманний певний технічний та методологічний
арсенал засобів переходу від портретних моделей до картографічних.

Розглядаючи типи моделей, які є допоміжними в процесі побудови
картографічних, ми визначили можливості структурно-графічних моделей.
Такі ж функції мають і матричні моделі. Ці типи моделей можуть
використовуватися на будь-якому етапі дослідницького процесу, але
найбільшу користь від їх побудови та застосування ми маємо на
передкартографічному етані моделювання, отже і вид моделювання нами
названий передкартографічним. Його черговість може бути встановлена
слідом за теоретико-картографічним моделюванням, де визначаються
методологія та шляхи, процес дослідження. Цей вид моделювання заповнює
прогалину між теоретичною та практичною стадіями картографічного
моделювання, дає змогу оцінити, в якій мірі використання аерокосмічних
моделей подає інформацію про об’єкти та явища, встановити шляхи пошуку
інформації, якої не вистачає для висвітлення їх головних рис та
властивостей. Як зазначає О.О. Лютий (1988), впритул до використання
структурно-графічних моделей систем карт підійшло
математико-картографічне моделювання. B.C. Тікунов (1985) виділив три
групи полімодельних конструктів: 1 — ланцюжковоподібні (однопорядкові —
послідовні поетапні дослідження); 2 — сітьові (паралельні проробки для
порівняльного аналізу і вивчення явищ); 3 — деревоподібні (серії карт
схожої або близької тематики для багатопланового вивчення явищ). До
цього можна додати четвертий полі модельний конструкт тину “переплетених
крон дерев”, за яким можна дослідити взаємодію явищ, об’єктів, факторів
та їх наслідки.

На нашу думку, цей вид — передкартографічне моделювання — має бути більш
глибоко впроваджений у геоінформаційне моделювання, першочерговим
завданням якого є створення інформаційної бази для картографічного
моделювання. Щодо цього С.М. Сербенюк (1990) зауважив, що ядром
будь-якої бази даних (тобто інформаційної моделі складної
системи-оригінала) є модель, що відповідає одному з трьох підходів:
ієрархічному, сітьовому чи реляційному. Першим двом відповідають
структурно-графічні моделі, а останньому — матричні. Далі в окремому
розділі ми більш детально розглянемо питання створення інформаційної
моделі системи-оригіналу шляхом дослідження структури явищ реального
світу, відтворення її в різного типу моделях у вигляді графів та
матриць, які найбільш придатні до реалізації на ЕОМ, створення банку
даних (наповненого інформацією комплексу особливим чином організованих
баз даних в автоматизованих обчислювальних системах, оснащених
спеціальною системою управління та комплексом прикладних програм для
вирішення цільових завдань) тощо. Важливо тут відзначити той верхній або
концептуальний рівень геоінформаційного моделювання, який вміщує
формалізований опис особливостей об’єктів, які підлягають
картографічному моделюванню. Він залежить від картографо-географічного
імітаційного моделювання (Лютий, 1988) (геоімітації). На думку автора
терміну цей вид моделювання є теоретичним за формою методом дослідження,
акцентованого на просторово-структурному аспекті у вивченні явищ за
допомогою карт. Розвиток цього виду моделювання відповідає об’єктивним
умовам сучасного рівня географії та картографії: системно-структурній
орієнтації географічних досліджень, розвитку уявлень про геосистеми як
просторові утворення, формуванню теоретичної географії, становленню
математико-картографічного моделювання, виникненню па картографічній
основі галузей географізованої математики, розвитку геоінформаційних
систем, автоматизованих картографічних систем. Опрацювання всіх цих
питань забезпечило адекватну інформаційну та технічну основу моделювання
в географії взагалі та імітаційного картографічного моделювання зокрема.

Як новий вид (напрямок) геомоделювання він забезпечений теоретично,
методично та технічно. Геоімітація дає змогу значно розширити діапазон
завдань моделювання, розвиток нових принципів постановки цих завдань та
їх вирішення (управлінських, поведінки об’єктів, конкурентних,
прогнозно-сценарійних, режимних, взаємодії об’єктів, в тому складі
пошуку екстремумів, оптимумів, альтернатив вирішення проблем взаємодії
об’єктів) тощо. Цей вид моделювання дає змогу в географії розширити
контрольовані експерименти, про які йшлося при розгляді можливостей
експериментально-картографічного моделювання, отже він є продовженням
моделювання на базі лабораторних, стаціонарних та полігонних
експериментів. У зв’язку з цим відкриваються можливості створення нових
технологій одержання та перевірки рішень (генерування даних
псевдоспостережень, штучних критеріїв оцінки тощо). Можна йти від цього
далі до опрацювання принципів планування та проведення
географо-картографічних експериментів на базі сучасних наукових
концепцій, застосування до вивчення геосистем “типових схем” (моделей
процесу дослідження) наукового аналізу та пояснення фактів — причинного,
процесуального, функціонального та системного.

Приклади цього нового виду моделювання, що входить до системи
картографічного моделювання, ми наведено в окремому розділі, а тут,
слідом за О.О. Лютим, зазначимо його особливості, серед яких головними
є:

– характер об’єктів географічного вивчення, чиї просторово-структурні
складові підлягають моделюванню (об’єкти, їх сукупності, системи,
таксони; процеси — розвиток, функціонування, переміщення; відношення —
взаємодія, ієрархія, залежності, відповідність);

– тополого-геометричні форми (вигляд) просторових структур та
розмірність їх елементів у картографічному відображенні (множини
дискретних елементів — точкових, лінійних, ареальних, векторних; сіті,
траси, “дерева”, цикли, осередки, границі, осі напрямків, фронтальні
лінії тощо; поверхні та поля — дискретні, неперервні, скалярні,
векторні);

– моделі форм географічного простору;

– масштаб відображення просторових структур, який визначає рівень
просторового існування явищ, тополого-геометричні форми прояву структур
та характер відображених геоієрархічних відношень;

– форми подання часу (земний планетарний час — основний, часткові або
компонентні форми — соціальний, біологічний тощо та штучні — крок, такт,
цикл тощо);

– характером картографічного зображення, яке утворене сполученням
текстів двох варіантів (форм) мови карти (у Лютого, 1988, йдеться про
ПЯК І та ПЯК II — російські абревіатури);

– цільова орієнтація експериментів (відтворенням, конструюванням,
прогнозуванням, синтезуванням та генеруванням просторових структур),
також вихідним матеріалом їх реалізації;

– набори та комплекси форм відображення складових імітаційної моделі —
змінних величин, параметрів, обмежень, які можна задавати безпосередньо
на карті або подати як елемент картографічного зображення.

Ці особливості досить фундаментально підкреслюють активну роль
імітаційного картографічного моделювання в географічних дослідженнях.

Справжній стрибок до незліченних можливостей картографічного моделювання
ми спостерігаємо тепер завдяки комп’ютерному “буму”. Проблеми
автоматизованого картографічного моделювання були поставлені лише два
десятки років тому. У 1984 році відбулася VIII Всесоюзна конференція з
питань тематичного картографування, яка була присвячена проблемам
автоматизації в тематичній картографії та висвітлила, можна сказати,
початковий рівень досліджень в цій сфері картографічної науки. В останні
3-4 роки зроблено величезний крок вперед в галузі автоматизованого
картографічного моделювання завдяки широкому залученню ЕОМ-техніки в усі
картографічні осередки в країнах СНД, в тому числі і в Україні. Разом з
технікою в картографічне моделювання були залучені методи геоінформатики
та комп’ютерної графіки, застосування яких разом з методологією
математико-картографічного моделювання створило базу нового сучасного
виду картографічного ЕОМ-моделювання. Розподіл функцій між людиною та
комп’ютером, інтерактивні методи вирішення картографічних завдань на
автоматизованих системах обумовили й таку назву даного виду моделювання,
як діалогове картографічне моделювання (Лютий, 1988). Діалог людини з
машиною ефективно відбувається за допомогою дісплеїв з використанням
проблемно-орієнтованої алгоритмічної мови, проте є технічні ЕОМ-системи,
які дають змогу вводити безпосередньо будь-яке, потрібне досліднику
картографічне зображення і в діалоговому режимі проводити його
перетворення, досягаючи найбільш досконалої форми картографічної моделі
за допомогою машинної графіки. Машинна графіка — це створення,
збереження та обробка моделей та їх зображень за допомогою ЕОМ.
Інтерактивна машинна графіка являє собою її важливий розділ, коли
оператор має змогу динамічно керувати змістом зображення, його формою,
розмірами та кольорами па дисплеї за допомогою інтерактивних пристроїв
(клавіатури тощо). Ці властивості машинної графіки найбільш зручні для
побудови картографічних моделей на дисплеях, для виведення та
закріплення картографічних зображень за допомогою різних пристроїв, що
забезпечують друкування. Відеокартографічні зображення мають перед
традиційними картами деякі переваги, що полягають, насамперед, у
можливості побудови та функціонування динамічно мінливих картографічних
моделей, як реальних (наприклад, рух лавин, льодовиків, повітряних мас
тощо), так і абстрактних (наприклад, тенденції розвитку статистичних
геополів — щільності населення, врожайності сільськогосподарських
культур тощо). Таким чином, інтерактивне машинне картографування е
могутнім методом моделювання реальної дійсності, яке пов’язане з
аналізом структури, вивченням взаємозв’язків та динаміки явищ у просторі
та часі. Кінцевим продуктом цього виду картографічного моделювання
можуть бути різноманітні записи картографічного зображення, або
прийняття оперативних рішень тільки внаслідок аналізу явищ па
відеокартах.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020