.

Держава у політичній системі суспільства (дипломна робота)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
5 15889
Скачать документ

Дипломна робота

на тему:

Держава у політичній системі суспільства

ЗМІСТ

Вступ с.3 – 7

Розділ 1 Проблеми розуміння сутності та підходи у дослідженні політичної
системи суспільства с.8 – 31

1.1.Історичні аспекти становлення і розвитку політичної системи
суспільства с.8-11

1.2.Поняття, функції та структура політичної системи суспільства с.11-29

1.3.Класифікація політичних систем світу с.29-31

Розділ 2 Держава – важливий чинник формування політичної системи
суспільства с.32-58

2.1.Держава як основний елемент політичної системи суспільства с.32-37

2.2. Правові основи взаємодії держави і об‘єднань громадян с.38-58

Розділ 3 Стан та перспективи розвитку багатопартійності в сучасній
Україні с.59-69

3.1. Особливості становлення багатопартійності в Україні

с.59-62

3.2. Правові основи багатопартійності та її вплив на політичну систему
суспільства в Україні

с.62-69

Висновки с.70-72

Список використаної літератури

с.73-76

Вступ

Актуальність теми дослідження визначається значенням, яке надається
політичній системі суспільства в умовах побудови демократичної,
соціальної, правової держави, ознаками якої є пріоритет прав і свобод
людини і громадянина, підпорядкованість держави інтересам людини і
суспільства, соціально орієнтована ринкова економіка, політичний і
економічеий плюралізм, демократія і соціальна справедливість.

Питання сутності, структури, функцій, видів політичної системи здавна
привертали увагу вчених-юристів, філософів, істориків, економістів. І це
не випадково, адже політична підсистема покликана створювати сприятливі
умови для ефективної діяльності всіх ланок суспільної системи, для
повної реалізації інтересів усіх членів суспільства, гармонізувати
суспільні відносини, визначати механізми вирішення соціальних конфліктів
і запобігати кризовим явищам.

Поняття „політична система суспільства” пройшло складну еволюцію від
його розуміння як системи державних інституцій до його розуміння як
упорядкованої на засадах права системи всіх політичних явищ, що
функціонують і взаємодіють (або протидіють) у суспільстві з метою
завоювання, утримання або участі у політичній владі.

Питання, пов‘язані з аналізом політичної системи суспільства, її впливом
на систему суспільних відносин не належать до числа обійдених увагою в
науці. Проте переважна більшість праць, присвячених даним проблемам,
опублікована ще в радянський період нашої історії. Тим більше, що
протягом десятиліть ідея політичної системи була невитребуваною в
радянській державно-правовій науці, її використання було тут обмеженим,
або як аналога політичної організації, або як „політичної системи
розвинутого соціалізму”. Системний аналіз даного явища ніскільки не може
зводитись до здійснення політичною системою функції класового панування.

Сама проблема фунціонування політичної системи суспільства потребує
переосмислення під кутом зору тих змін, які відбулися в
політико-правовому житті України за роки її незалежності. Це стосується
таких питань як сутність політичної системи, її структури, ролі і
значення держави як основного елемента політичної системи,
багатопартійності тощо.

Певні завдання в досліджуваній сфері постають у зв‘язку з активізацією
діяльності політичних партій, роль і значення яких зростає в умовах
побудови основ громадянського суспільства і правової держави.

Теоретичною основою дослідження були фундаментальні теоретичні роботи
вітчизняних і зарубіжних авторів.

Питання теорії політичної системи, її структури, функцій, видів
досліджували такі вчені як: С.Алєксєєв, С.Андрєєв, І.Гавриленко,
А.Демидов, О.Дергачов, А.Колпаков, В.Копейчиков, П.Кривоцюк, В.Литвин,
Д.Лук‘янов, Г.Манов, М.Марченко, Н.Матузов, М.Примуш, С.Рутар, О.Скакун,
О.Шабров та інші.

Нормативна та емпірична база дослідження. Нормативну базу дослідження
складають: Конституція та закони України, підзаконні акти. Емпіричну
базу дослідження складають: практика застосування Конституції та законів
України, періодичні видання, довідникова література.

Зв‘язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Проведене дослідження здійснене в межах загальнокафедральної проблеми –
„Розвиток і вдосконалення правової системи України”.

Мета й завдання дослідження. Метою дослідження є з‘ясування місця і ролі
політичної системи у процесі розвитку державно-організованого
суспільства на шляху становлення та розвитку громадянського суспільства
та правової держави.

Ця мета конкретизована у комплексі науково-дослідних завдань, основними
з яких є:

дослідити зміну уявлень про політичну систему суспільства в процесі
розвитку суспільства і держави;

уточнити у зв‘язку з цим визначення загального поняття політичної
системи суспільства;

проаналізувати існуючі в літературі підходи до визначення критеріїв
класифікації політичних систем світу;

з‘ясувати роль держави у політичній системі суспільства;

окреслити напрями взаємодії держави і об‘єднань громадян;

визначити шляхи та напрями розвитку багатопартійності в Україні.

Об‘єктом дослідження є держава як основний елемент політичної системи.

Предметом дослідження є тенденції та перспективи розвитку держави як
основного елемента політичної системи суспільства та її інституцій в
умовах становлення громадянського суспільства та правової держави.

Методологічна основа дослідження. В основу методології дослідження
покладено комплексний підхід до аналізу місця і ролі держави в
політичній системі суспільства. Філософсько-методологічною основою
дослідження є принципи, закони та категорії діалектики. Системний метод
застосовувався, зокрема, при аналізі понять „політична система”,
„суб‘єкти політичної системи”, „політичні норми”, „політичні відносини”
тощо. Герменевтичний метод використовувався для з‘ясування смислу
політичної системи, історико-правовий – при зверненні до генезису
предмета дослідження. Методом порівняльно-правового аналізу
досліджувались питання статусу політичних партій у політичних системах
України та зарубіжних країн. На підставі методу прогнозування
формулювалися пропозиції щодо вдосконалення законодавчої бази про
політичні партії. Широке застосування у роботі знайшли категорії та
способи формальної логіки: поняття, доказ, спростування, судження,
аналіз, синтез, аналогія, порівняння, узагальнення тощо.

Елементи наукової новизни притаманні, на думку автора, наступним
положенням:

Положення про широке і вузьке розуміння політичної системи суспільства.
У вузькому розумінні політична система – це сукупність державних,
партійних і громадських органів і організацій, що приймають участь в
політичному житті певної держави. Широке розуміння політичної системи
пов‘язане з її розумінням як системи державних інституцій, як
упорядкованої на засадах права системи всіх політичних явищ, що
функціонують і взаємодіють (або протидіють) у суспільстві з метою
завоювання, утримання або участі у політичній владі.

Держава виступає як особлива ланка в структурі політичної системи
суспільства. Її роль і місце в цій системі не ототожнюються з роллю і
місцем, з однієї сторони, правлячої партії, а з іншої — інших ланок цієї
системи.

Взаємовідносини між державою і громадськими організаціями будуються
по-різному, в залежності від місця і ролі тих чи інших суспільних
формувань, від характеру їх діяльності, від поставлених перед ними цілей
і завдань. Це — співпраця, взаємодопомога, координація, управління зі
сторони держави діяльністю деяких суспільних організацій, визначення
загального напрямку їх діяльності, нагляд і т.д. При цьому зберігається
внутрішня самостійність суспільних організацій, їх відносна незалежність
у вирішенні питань на основі принципів самоуправління і самодіяльності.

Неприпустимим на сьогодні є абсолютизація ідеологічних чинників, одним з
яких є класова ознака політичних партій. Як свідчить історичний досвід,
абсолютизація цієї ознаки може призвести до деформації суспільних
відносин, до зрощення правлячої партії і держави, перетворення першої на
державну партію.

Зважаючи на нечіткість формулювання поняття політичної партії у ст.118
Закону України „Про політичні партії в Україні” від 5 квітня 2001р.,
пропонуємо в якості важливих характеристик політичної партії виокремити
такі положення:

участь у політичному процесі, завоювання та здійснення державної влади –
головна мета діяльності будь-якої політичної партії;

політична партія – це суспільне об‘єднання, що має політичну програму, в
якій відображаються погляди цієї партії на устрій суспільства та
держави, знаряддя, за допомогою якого партія хоче реалізувати свою
програму;

партія діє постійно та має формалізовану організаційну основу.

Теоретичне та практичне значення роботи полягає в тому, що результати
дослідження спрямовані на поглиблення знань про політичну систему
суспільства, роль держави у політичній системі, її структуру, функції,
види, проблеми багатопартійності тощо. Висновки й рекомендації, що
містяться в роботі можуть бути використані науковцями та практиками,
представниками органів державної влади та органів місцевого
самоврядування. Теоретичні положення роботи можуть сприяти удосконаленню
навчального процесу при викладанні курсів теорії держави і права,
конституційного права, політології, а також при підготовці відповідних
навчальних видань.

Структура та обсяг дипломної роботи. Відповідно до мети, завдань,
об‘єкта й предмета дослідження дипломна робота складається зі вступу,
трьох розділів, семи підрозділів, висновків та переліку використаних
джерел (48 найменувань). Обсяг роботи 76 с.

РОЗДІЛ І ПРОБЛЕМИ РОЗУМІННЯ СУТНОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА ТА
ПІДХОДИ У ДОСЛІДЖЕННІ

1.1. Історичні аспекти становлення та розвитку політичної системи
суспільства

Будь-яка держава функціонує в певному соціальному середовищі, залежить
від економіки і культури суспільства, його структури, психології і
цінностних переваг громадян, які виявляють на них великий вплив.

Розвиток уявлень про державно-правові явища, політику в цілому, в
значній мірі зумовлено все більшою деталізацією, поглибленням знань про
багатогранність цих зв‘язків, прагненням виразити їх у відповідній
системі понять.

У ході еволюції політичних знань, поряд із глибоким розумінням сутності,
структури і механізму політичної влади, накопичується велика кількість
даних про феномени, які мають відношення до політичного, державного
життя, впливають і залежать від нього, але не є державно-правовими. Їх
коло досить широке: це політичні партії і рухи, політичні цінності і
традиції, способи досягнення політичних цілей, правові і політичні
орієнтації населення тощо. Причому виявляється, що для позначення всього
комплексу даних феноменів поняття „політика” є надто невизначеним, а
категорія „держава” – надто вузька і не охоплює всієї багатогранності
даних життєвих реалій.

Державно-правові відносини людей – це специфічна сфера соціального буття
зі своїми фундаментальними закономірностями, внутрішніми
взаємозв‘язками, джерелами розвитку і каналами залежності від
зовнішнього середовища. В політичній і правовій науці визріває розуміння
необхідності введення і активного використання для пояснення
політико-правових явищ нового поняття, здатного відобразити цей спектр
зв‘язків, елементів, відносин.

Можна відслідкувати складну еволюцію підходів до політичної системи
суспільства.

Політична система виникла на певному етапі розвитку суспільства
внаслідок його поділу на класи та появи держави. У процесі розвитку
державно-організованого суспільства політична система стає більш
складною та розгалуженою. Тому структура, механізм її функціонування
завжди мають конкретно-історичний характер, зумовлений рівнем
економічного, соціального, духовного розвитку суспільства та іншими
чинниками [1, с. 147].

У суспільстві з протилежними класовими інтересами, як правило,
складаються дві політичні системи: пануючого класу і класу пригнічених.
Якщо перші складають суб’єкт влади то другі – суб’єкт боротьби проти
неї.

Матеріальною основою політичних систем є економічні зв’язки. Вони,
безперечно, зубумовлені суспільним поділом праці, в рамках якого
набувають стійкості і стабільності політичні відносини. Це означає, що в
таких межах виникають державні організації, а саме в них вони стають
найбільш оптимальними [2, с. 17].

В умовах рабовласництва політична система виступала, перш за все, як
система державних органів. Причому вона включала в себе зв’язки як по
вертикалі, так і по горизонталі (створюючи єдність для всіх
адміністративно-територіальних органів). І якщо зв’язки по горизонталі
при унітарному устрої політичного життя були прерогативою представника
вищої влади (намісника монарха), то вертикальні – найвищої влади
(монарха). При федеративному і конфедеративному устрої політична система
являла собою сукупність зв’язків між державами як суб’єктами федерації і
конфедерації.

Поява вже в рабовласницькому суспільстві політичних партій означала
формування нової політичної системи – системи партійної. На відміну від
системи державних органів, вона з’єднувала не владні органи, а суспільні
організації. Взаємодія партійних і державних політичних систем вела до
створення третьої їх різновидності – партійно-державної, де обидві
системи виступали підсистемами. Це, безперечно, не означало наділення
партій владними повноваженнями, але забезпечувало їм більш безпосередній
вплив на політику держави.

Однак цілісність політичної системи визначалась межами стійкості
економічних зв’язків. Найповніше це проявилося в ранньофеодальний
період, коли держава з натуральним господарством могла створити
життєздатні державні утворення в межах власності феодала. Саме він
виступав в ролі системоутворюючого фактора.

Особливу політичну систему створювала церква. У ролі системоутворюючого
суб’єкта виступало папство, а матеріальними носіями ставали не тільки
церкви (церковні общини), але й монастирі, монаші ордени (бенедиктів,
тамплієрів і ін.).

Із всіх існуючих чинників політичних систем феодалізму найстійкішим був
церковний, який об’єднував фактично адміністративними зв’язками
стійкість державної політичної системи, зумовлював темпи формування
внутрішнього ринку держави.

Буржуазна епоха породила принципово нове соціальне явище в політичному
житті суспільства – стійке політичне протистояння двох протилежних
політичних систем: буржуазної і пролетарської. Привілейоване становище в
ній займала буржуазна політична система, тому що вона включає в себе
органи державної влади. Держава виступала головним політичним
інститутом. Тільки вона наділена законодавчими і виконавчими функціями
влади, що дає можливість для збереження свого пріоритетного становища
використовувати будь-які засоби політичної протидії аж до застосування
примусу. Крім держави політична система буржуазії спиралася на політичні
партії (не тільки правлячу, але й опозиційні), релігійні, а також
суспільні організації, які допомагали буржуазії утримувати політичну
владу.

На відміну від буржуазної, політична система пролетаріату лишень
боролася за владу, оскільки через механізм влади можна втілити свої
програми. Саме тому його партія виступає системоутворюючим суб’єктом,
який об’єднує на основі програмних вимог свого класу різні форми
революційних і демократичних рухів [3, с. 24-25].

Впродовж декількох десятків років ідея політичної системи була
невитребуваною у радянській державно-правовій науці, її використання
було тут обмеженим: чи як аналог політичної організації, тобто
інституційної її сторони, чи в ролі чисто пропагандистського кліше, про
сутність якого ніхто особливо не задумувався; коли мова йшла, наприклад,
про „політичну систему розвинутого соціалізму”, як це робилось в
Конституції СРСР 1977 р.

1.2. Поняття, функції та структура політичної системи суспільства

Політична система суспільства досліджувалася протягом багатьох століть,
починаючи від Аристотеля. Але справді вагомих результатів було досягнуто
лише у ХХ ст., після застосування американським теоретиком

Д.Істоном методу системного аналізу. Це дало можливість вченим перейти
від визначення фактів до розроблення загальної теорії, поза як окремі
факти мають вагу лише в рамках загальних моделей, які сприяють чіткішому
уявленню про функціонування політичних систем. Політична система, на
думку Д. Істона, – цілісна множина багатьох елементів, кожний з яких
складається з простіших явищ і процесів. У дослідженнях політичної
системи, на думку вченого, необхідно застосувати два підходи:
соціально-психологічний, спрямований на вивчення поведінки особи і
мотивації учасників, та ситуаційний, який дозволяє організувати
активність груп під впливом навколишнього середовища. Політичне життя,
за Д. Істоном, є нестійкою системою, у якій весь час відбувається
порушення та встановлення рівноваги. Тому системи бувають стійкими і
нестійкими [4, с.18-19, 153].

Моделі функціонування політичної системи були також розроблені Т.
Парсонсом, Г. Спіро, К. Кулчаром, А. Лопаткою та ін.

Існують різні підходи у дослідженні політичної системи, однак не
дивлячись на їх багатоманітність, можна уявити, що вона виступає
складовим комплексом відносин між класами, націями і іншими соціальними
групами і організаціями, особистостями і їх політичними інститутами.
Розглянемо деякі з них.

Інституціональний підхід полягає не тільки у виділенні і визначенні
формуючих політичну систему (організацію) суспільства інститутів, але і
в організації елементно-структурних, суб’єктивно-інституціональних і в
деякій мірі формально-юридичних сторін.

Функціональний підхід пов’язаний з розглядом політичної системи з точки
зору напрямків її діяльності, особливостей політичного процесу і
реалізації політичного режиму як системою в цілому так і її окремими
інститутами чи групами інститутів.

Регулятивний підхід відображає особливість функціонування політичної
системи суспільства на основі політичних норм всієї системи нормативного
регулювання (звичаїв, традицій, принципів, поглядів, норм права, моралі,
корпоративних норм і т. д.). ідеологічний підхід відображає особливість
поглядів, ідей, уявлень тих чи інших дослідників на проблему буття
політичної системи суспільства, направлений на формування конкретної
політичної теорії.

Комунікативний підхід являє собою аналіз політичної системи з позицій
системоутворюючих зв’язків і відносин між різними її інститутами.

В якості самостійного слід виділити особистісний підхід при дослідженні
політичної системи, тим більше, що у філософському розумінні первинним
елементом системи вважається людина, сутність якої є сукупністю всіх
суспільних відносин. Особистість в політичній системі виступає в різному
політико-правовому статусі. Функціонування будь-якої системи
(економічної, політичної, соціальної, правової і т. д. ) в кінцевому
результаті визначається людиною. Люди формують політичну систему і
беруть участь в реалізації її можливостей, вони складають і те
громадянське суспільство, в якому функціонує політична система, тому її
характер, тип, форма завжди визначається культурою, традиціями,
психологією людей.

Мислителі минулого виходили із політичності людей, визначали їх велику
роль як суб’єктів політики. Ще Аристотель писав, що людина за своєю
природою – істота політична. Слід зазначити, що в сучасному
цивілізованому суспільстві політика здійснюється для людей і через
людей. [5, с. 243]

Російський вчений А.І.Демидов вважає, що політична система – це
сукупність взаємодіючих між собою норм, ідей і політичних інститутів,
заснованих на них, установ і дій, що організують політичне життя,
взаємозв‘язок громадян і держави. [6, с. 116]

О.Ф.Скакун вважає, що політична система суспільства – це упорядкована на
засадах права система всіх політичних явищ, що функціонують і
взаємодіють (або протидіють) у суспільстві з метою завоювання, утримання
або участі у політичній владі; це механізм організації і функціонування
політичної влади.[7, с. 62]

М.Н.Марченко вважає, що під політичною системою слід розуміти сукупність
державних, партійних і громадських органів і організацій, які приймають
участь у політичному житті певної країни [8, с. 324].

Таким чином, в юридичній науці не склалося однозначного підходу до
розуміння політичної системи суспільства. Одні вчені вживають даний
термін у вузькому розумінні, інші – в широкому.

Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через
функції політичної системи.

А.І. Демидов зазначає, що політична система в суспільстві виконує ряд
функцій: владно-політичну, національної інтеграції, стабілізації
соціально-політичного життя, соціально-політичної модернізації,
управління, правову[6, с. 120].

Владно-політична функція. Суть її зводиться до механізму формування,
використання і підтримки влади відповідно до рівня політичної культури
та інтересів суб’єктів політичного процесу.

Механізм розподілу влади в політичній системі залежить від типу
політичного режиму, змісту форм взаємодії суб’єктів політичного процесу,
а також від ступеня цивілізованості інших систем суспільства,
геополітичного становища, тенденцій світового розвитку.

Політична система з точки зору механізму формування влади може
характеризуватися:

рівновагою жорсткої конкуренції і конструктивної співпраці у здобутті та
використанні влади;

дисбалансу розподілу влади між офіційними державними чинниками і
прихованими інтересами;

недорозвинутими формами конкуренції та співпраці;

відсутністю рівних умов для реалізації групових інтересів суб’єктів
політики при здобутті влади;

перманентною насильницькою боротьбою за владу.

Отже, політична система розвинутих суспільств функціонує на засадах
балансу жорсткої конкуренції і конструктивної співпраці у розподілі
влади або з перевагою механізмів консенсусу над механізмами противаг.

Функція національної інтеграції. Інтеграція передбачає наявність
розвинутою здатності політичної системи різними шляхами знімати,
згладжувати суперечності, які неминуче виникають у суспільстві,
розв‘язувати конфлікти, локалізувати і ліквідовувати осередки соціальної
напруги.

У рамках національної держави політична система здійснює національну
інтеграцію декількома шляхами:

насильницьким шляхом об’єднує етнічно споріднені території (як це мало
місце в Німеччині за часів Бісмарка) навколо центральної влади;

створює нову політичну націю етнічно-строкатого населення колишньої
колонії шляхом консолідації на принципах громадянства;

формує націю на основі корінного етносу, позбавляючи некорінні етноси
громадянських прав;

формує націю на основі корінного етносу і намагається приєднати
території сусідньої держави, де живуть етнічні “родичі”.

Національна інтеграція сьогодні можлива тільки за умови врахуваннями
політичними чинниками специфіки різноманітних інтересів (релігійних,
соціальних, ідеологічних) і створення відповідного механізму
консолідації соціально-політичних сил, подолання партикуляризму і
клановості.

Функція стабілізації соціально-політичного життя. Стабілізаційна
діяльність політичної системи полягає у її здатності з’ясовувати причини
різноманітних конфліктів (класових, групових, міжетнічних, міжпартійних,
міждержавних), попереджати їх появу, знаходити вихід із конфліктних
ситуацій шляхом досягнення компромісів, забезпечення консенсусу.

Для стабільності політичної системи потрібні такі умови:

наявність механізмів досягнення і збереження постійної рівноваги
суспільно-політичного життя;

своєчасне випередження і витіснення з політичної системи елементів, що
порушують її нормальне функціонування;

постійне оновлення внутрішніх структур системи;

зв’язок внутрішньополітичних елементів із світовим політичним життям.

Функція соціально-політичної модернізації. Суть її зводиться до того, що
політична система реформує усі сторони суспільного життя. Якщо політична
еліта не наділена відповідним реформістським потенціалом, то перехід від
однієї системи до іншої супроводжується затяжними катаклізмами,
стагнаційними процесами, постійним відтворенням старих структур,
способів мислення і поведінки. Вибір шляхів модернізації суспільного
життя, пошук особливих варіантів розвитку системи виявляють здатність до
самооновлення, рішуче поривають з віджитими традиціями.

Функція управління. Передбачає систему органів (державних, партійних і
громадських), що становлять апарат управління суспільством.
Бюрократичний апарат дедалі більше професіоналізується та
спеціалізується. Виникає небезпека переродження його у самостійну
політичну силу, яка протистоятиме обраним народом або певними партіями,
політичним органом. У зв’язку з цим американський вчений Ж. Лапаломбора
підкреслює, що перехід від однієї політичної системи до іншої можна
полегшити якщо вивчити механізми функціонування бюрократичного апарату.
Кожне перехідне суспільство неминуче стикається з проблемою формування,
використання адміністративних кадрів, вироблення ефективного політичного
контролю за їхньою діяльністю.

Правова функція. Політична система формує право і функціонує у його
рамках. Правотворча функція політичної системи залежить не лише від
законодавчого органу держави, а й від здатності всіх суб’єктів
політичного процесу (партій, громадських організацій, груп тиску)
досягти згоди щодо вироблення таких правових норм, які б сприяли
стабілізації суспільства, гармонізації інтересів суспільних груп.

Без високої правотворчої здатності суб’єктів політичного процесу
політична система перестає діяти в рамка правового поля, стає засобом
бюрократичного свавілля і беззаконня. [9, с. 83-85]

У літературі виділяють інші функції політичної системи: екстракціонну,
пов’язану із вилученням із громадянського суспільства його ресурсів;
політичного рекрутування і символізації, які виражаються у формуванні
лозунгів, правил, символів, які спрямовують поведінку людей в політиці
[10, с.123-124].

Нездатність реалізації політичною системою своїх функцій викликає її
кризу: коли встановлені в суспільстві норми регуляції політичних
відносин не сприймаються його членами в якості авторитетних, а структура
державних інститутів створюється всупереч традиціям та історичному
досвіду народу. [11, с. 121]

Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це внутрішня
організація цілісної системи специфічного способу взаємозв’язку і
взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість
елементів; закон зв’язку між елементами.

Для того щоб визначити структуру політичної системи необхідно знайти
критерії відбору її елементів. Основними вимогами в даному випадку буде
їх внутрішня впорядкованість (організаційний критерій) і політична
спрямованість діяльності (політичний критерій), яка повинна бути
виражена нормативно у відповідних уставах, програмах, положеннях, що
відображають мету створення політичної організації, її соціальне
призначення, основну сферу діяльності та ін. (програмний критерій) [7,с.
239].

Кожна система суспільства, в тому числі й політична система, являє собою
цілісну, впорядковану єдність і взаємодію елементів.

У залежності від критеріїв поділу, до структури політичної системи
входять: а) суб’єкти (носії) політики; б) політичні норми та принципи;
в) політичні відносини (стосунки); г) політичні погляди, політична
свідомість та культура; д) зв’язки що об’єднують названі компоненти; е)
політичний режим. Тільки в сукупності ці компоненти (підсистеми) можуть
забезпечити політичну діяльність, функціонування політичного життя. [12,
с. 89]

Розглянемо наведені складові більш детально.

Систему суб’єктів політичної системи іноді називають політичною
організацією суспільства. Це система всіх інститутів, організацій,
установ, включаючи людей (особистостей), а також механізми керівництва і
управління, за допомогою яких здійснюється політична влада.

Суб’єкти політики – це класи, нації, соціальні прошарки, різноманітні
об’єднання громадян: політичні партії; громадські організації, рухи та
інші об’єднання; трудові колективи; кожна людина зокрема, держава.

Політичні партії – це добровільні об’єднання людей, що виражають волю
певних соціальних груп, прагнуть здобути або утримати політичну владу чи
чинити вплив на політику держави відповідно до своєї програми. [13, с.
36-37]

Важливе значення партій полягає у встановлені взаємозв’язків між
корпораціями громадського суспільства і групами депутатів у виборних
органах влади. Рішення парламентів, які завжди являють собою форму
компромісу між основними депутатськими групами, повинні підкріплюватися
готовністю до адекватного компромісу в громадському суспільстві. Таку
узгодженість здатні забезпечити партії в тій мірі, в якій вони виражають
інтереси корпорацій громадянського суспільства і користуються впливом в
парламенті.

Партії не єдині посередники між державою і громадянським суспільством.
Схожі функції виконують й інші інститути, які не являються виключно
політичними. Це засоби масової інформації, профспілки та інші
об’єднання, трудові колективи і т. д. Всі вони належать громадянському
суспільству і лише в деяких випадках, коли влада не забезпечує умови для
їх нормального функціонування, ці інститути “перетворюються” в політичну
систему, вступають у політичний процес.

Партії розділяються владою і великими власниками як формальний,
недосконалий і незручний компонент сучасного політичного устрою, який,
зазвичай, не можна відкинути і доводиться пристосовувати до своїх
потреб. При цьому і самі партії в модифікованому владою і великим
олігархічним капіталом вигляді виявилися цілком придатними для
обслуговування вузькогрупових і приватних інтересів.

Українська Конституція дуже жорстко обмежує політичну роль партій. Та
було б недостатнім зазначити лише те, що партії в Україні мають
стандартні умови діяльності, властиві презеденсько-парламенським
республікам. Вони не тільки відділені від виконавчої влади, а й значною
мірою стали заручниками постійної і нерівної боротьби між Президентом і
Верховною Радою [14, с. 8]

Партії не єдині посередники між державою і громадянським суспільством.
Схожі функції виконують і інші інститути, які не є виключно політичними.
Це засоби масової інформації, профспілки та інші об’єднання, трудові
колективи та ін. Всі вони належать громадянському суспільству, і лише в
деяких випадках, коли влада не забезпечує умови для їх нормального
функціонування, ці інститути “перетворюються” в політичну систему,
вступають в політичний процес.

Важливе значення, наприклад, засобів масової інформації полягає у
забезпеченні інформаційної комунікації між прошарками населення, у
створенні в ньому єдиного інформаційного простору. Політизація засобів
масової інформації, перш за все, зумовлена наявністю в суспільстві
інформаційних бар’єрів соціального характеру. Але й цей постійно діючий
фактор не політизує їх до такої межі, як хід масових політичних
компаній: тоді з органів інформації вони перетворюються в засіб
політичної протидії. [10, с. 121]

До громадянського суспільства належать і профспілки. Вони займаються,
головним чином, соціально-економічними завданнями, однак якщо вони не
можуть виконати їх у рамках установлених правил гри, то вимушені їх
змінювати. Активізація політичної діяльності профспілок є сигналом,
котрий засвідчує неможливість розв’язувати проблеми, що виникають в
соціально-економічній системі країни, наявними засобами.

Якщо в суспільстві не спрацьовує законодавчий механізм, якщо відсутні
прозорі способи прийняття рішень, якщо пасивні громадяни, то профспілки
просто вимушені йти в політику.

Існує чимало прикладів, коли на активну роль в політичному житті
претендує і церква. Навіть з її відділенням від держави їх
взаємовідносини не припиняються. Користуючись значним моральним
авторитетом, перш за все, перед віруючими, церква і вданий час впливає
на сторони політичного процесу. Загальновідомий великий рівень
політичного впливу релігійних організацій в мусульманських країнах.
Велику роль відіграла католицька церква у зміні політичного устрою в
Польщі у 80-х роках.

Основою політичної системи є держава. Вона – головне джерело, втілення
політичної влади. Без неї втратила б зміст всяка політична діяльність.

Суть держави, її призначення, типологія і багато інших аспектів
розкриваються в її взаємодій з громадянським суспільством. Громадянське
суспільство об’єднує людей складним переплетенням власних інтересів, які
вільно реалізуються. Держава як особливий механізм – примусом.

Громадянське суспільство і держава взаємопов’язані, взаємодоповнюють
один одного.

Держава виступає в якості суб’єкта управління по відношенню до
громадянського суспільства. А отже, їх взаємозв’язок можна розглядати як
прямий і зворотній зв’язок в системі управління. Розбіжності у змісті
цих взаємозв’язків, співвідношення двох їх протилежних компонентів
породжують принципові відмінності і в характері політичної влади. Вони
можуть бути покладені в основу класифікації політичних режимів і систем.
[15, с. 118]

Державна діяльність завжди має безпосередньо політичний характер, тому
вона повинна відповідати об’єктивним закономірностям політики, спиратися
на них. Держава виконує особливий обсяг діяльності по управлінню,
розпорядженню ресурсами суспільства, регулює його життєдіяльність та
спроможна задовольнити загальносоціальні потреби, для чого має утворену
владу, тобто верховну, самостійну та формально незалежну [16, с. 41].

Наступним елементом політичної системи є політичні норми, тобто основні
правила та принципи, що регулюють політичні відносини між народами,
націями, соціальними групами, партіями, політичними особистостями. З
одного боку, політичні норми є засобом оцінки тих чи інших соціальних
явищ і процесів, а з другого – закріплюють необхідну поведінку суб’єктів
у ти чи інших межах відповідно до конкретної політичної ситуації.
Складовими політичних норм є норми права, норми політичних партій і
громадських організацій, політичні звичаї і традиції, політичні
принципи, моральні норми політичного життя.

Політичні норми передбачають політичну відповідальність суб’єктів
політики за їх порушення. Специфіка політичної відповідальності полягає
в тому що вона настає не тільки за протиправні дії, але й за політичний
недогляд, необачність, нерішучість і таке інше. Така відповідальність
може постати у вигляді осуду, позбавлення довіри, відклику депутата.
Політичними санкціями є: припинення діяльності, розпуск, відставка,
ліквідація громадського об’єднання та заборона діяльності політичної
партії, відмова у реєстрації, попередження. [14, с. 38]

У системі нормативного регулювання політичних відносин важлива роль
відводиться правовим нормам. Політика і право нерозривно пов’язані між
собою. Проте право є не тільки вираженням політики, а й закріпленням її.
Воно активно впливає на політичну діяльність, ніби зливається з нею.
Отже, правові норми – це загальнообов’язкові правила поведінки
встановлені державою з метою регулювання суспільних відносин,
забезпечення всією її силою в тому числі примусовою. Система правових
норм на тільки може впливати на політичні відносини у напрямі їх
зміцнення і розвитку, а чинити певний деструктивний вплив. На основі
політичних і правових норм утворюються регулятори суспільних відносин
щодо влади і закріплюються основні принципи діяльності суб’єктів
політики.[15, с. 40-41]

Складовою структури політичної системи суспільства є також політичні
відносини, тобто врегульовані політичними нормами стосунки між
політичними суб’єктами у процесі яких суб’єкти набувають і реалізують
права та обов’язки.[16, с. 38]

Політичні відносини показують, яким чином соціальні суб’єкти можуть
реалізовувати політичну діяльність через систему політичних інститутів,
норм і процедур, визначити засоби і методи, регламентувати цю
діяльність. Успіх перебудови політичного життя визначається тим, на
скільки нові методи політичної діяльності, створені колективним розумом,
будуть втілені у практику, якою мірою під їх впливом оновиться
функціонування інститутів політичної системи (держави, політичних
партій, громадських організацій тощо).

Оскільки політичні відносини – це відносини між індивідами, соціальними
та етнічними групами, націями, державами, державою і громадянами,
громадянами і їх організаціями щодо влади, вироблення і здійснення
політики, то політична діяльність виступає тут формою функціонування
політичних відносин. Вона є усвідомленою цілеспрямованою діяльністю
соціальних суб’єктів з реалізації своїх політичних інтересів в
конкретній політичній діяльності людини, їх соціальних груп,
громадсько-політичних об’єднань. [17, с. 479]

Політична діяльність є неоднорідною, в її структурі можна виділити
декілька яскраво виражених станів.

Політична пасивність – це вид політичної діяльності, в межах якої
суб’єкт (ним може бути як індивід так і соціальна група) не реалізують
свої власні інтереси а знаходиться під впливом іншої соціальної групи,
відділяючись від політичної самостійності.

Критерієм активної діяльності є можливість впливати на політичну владу
чи безпосередньо використовуючи її реалізовувати свої інтереси.
Встановлення політичної активності означає формування здібностей діяти
виходячи з тих проблем, які існують в будь-якій соціальній групі з
протиріччями, які характерні для всього суспільства в цілому.

Політична діяльність розпочинається з того чи іншого інтересу і
завершується його реалізацією, тобто практичним результатом. [11, с.
118]

Зміст політичних відносин в деякій мірі визначається політичної
культурою та політичною свідомістю суб’єктів політичного процесу і
суспільства в цілому. Несучи в собі комплекс ідеологічних критеріїв,
моделей і стереотипів політики, домінуючих в суспільній, груповій і
індивідуальній свідомості, політична культура накладає відбиток на весь
стиль політичного життя суспільства. Вона впливає на структуру
політичної системи в цілому, знищуючи або змінюючи ті її елементи, які
не входять у відповідні параметри політичних відносин.

Політична свідомість і політична культура виступають необхідними
елементами будь-якої політичної системи суспільства. Будучи відповідними
різновидами суспільної свідомості й культури, що мають власний предмет і
механізм формування, вони характеризують духовну здатність людини до
спеціалізованої політичної діяльності. За допомогою політичної
свідомості і політичної культури індивід спроможний адаптуватися у
політичному просторі і здійснювати в ньому специфічні функції соціальної
взаємодії, політичної участі й управління.

Розуміння політичної свідомості як сукупності духовних явищ, що
відображають внутрішній і зовнішній процеси функціонування держави та
інших політичних інститутів і структур суспільства, дає змогу так
охарактеризувати її структуру:

політична психологія і політична ідеологія;

політична самосвідомість, політичні знання і оцінки суб’єктом політичної
діяльності потреб та інтересів різних суспільних груп і об’єднань;

спеціалізована свідомість (передусім партій) і масова політична
свідомість, політична свідомість окремих верств;

політичні теорії, ідеї, стереотипи мислення, психологічні установки
традиції переконання і політичні емоції, настрої, почуття, думки.

Взаємовідносини політичної системи і політичної свідомості залежать від
рівня політичної свідомості. Розробка і обґрунтування офіційної політики
здійснюється перед усім на державному рівні політичної свідомості,
головною рисою якої є відображення загального інтересу правлячих
політичних сил і водночас пристосування інтересів мас, суспільної думки
до політики. Державна свідомість регулює політичні відносини шляхом
вироблення різних законопроектів, програм, рішень, конституцій, поправок
до їхніх статей і т. д. Найбільш повно і послідовно вона виявляється у
захисті існуючих політичних порядків і принципів управління.

В умовах державної незалежності і демократизації українського
суспільства теоретична політична свідомість зазнала значних позитивних
змін: вона перестає обслуговувати (підтримувати) офіційно-державну лінію
в політиці. Разом з тим поки що не вистачає серйозних теоретичних
розробок щодо розв‘язання багатьох сучасних політичних проблем. Звідси –
відсутність виразних і чітких державних програм.

Масова політична свідомість виражає опосередковано рівень і зміст потреб
людей, а також характер їхніх знань про політичну систему – як тих,
котрі вироблені різними ідеологіями, так і тих, що здобуті практикою
масових соціальних груп.

На масову політичну свідомість впливає багато чинників політичної
системи. Фактором тієї чи іншої її еволюції є політичний курс партії;
їхня тактико-стратегічна діяльність; різні соціальні зрушення; зміст
конкретно-політичної ситуації і т. д.

Сьогодні в масовій політичній свідомості українського суспільства
виявляється нестійка рівновага двох протилежних систем цінностей, які
умовно можна визначити як демократичну і авторитарну. З одного боку, є
підтримка тим змінам, що відбуваються в суспільному житті і які вселяють
надію чи навіть впевненість у майбутньому. З іншого – наявність
інертності і песимізму, стійке прагнення зберегти хоча б те, що є, і
“захистити” себе у невідомому майбутньому. [17, с. 493]

Отже, політична свідомість – це система ідеологічних і психологічних
елементів, оцінка людиною існуючого політичного буття і вибір варіанта
поведінки відповідно до індивідуальних і суспільних інтересів.
Ідеологічними складовими політичної свідомості є: ідеї, теорії,
концепції, доктрини та ін. А під політичною ідеологією розуміють
систематизований вираз поглядів соціальних прошарків і груп, окремих
громадян, всього населення країни на політичну організацію суспільства,
форму держави, відносини між різними політичними суб’єктами, їх роль у
житті суспільства, відносини з іншими державами і націями.

Психологічними складовими політичної системи є: настрої, почуття,
звички, емоції людей. А під політичною психологією розуміють узагальнену
систему почуттів, звичок, потреб, емоцій, настроїв та уявлень людей
відносно політичного життя суспільства. [13, с. 39]

Політична культура – це система знань, уявлень, цінностей і відносин,
що функціонують у суспільстві і відтворюють в процесі зміни поколінь.

Політична культура включає ті елементи й феномени суспільної свідомості,
а більш широкому розумінні духовної культури тієї чи іншої країни, котрі
пов’язані з суспільно-політичними інститутами та процесами і впливають
на формування, функціонування і розвиток державних та політичних
інститутів, визначають напрямок політичного процесу в цілому та
політичної поведінки широких мас населення зокрема.

Подібно до того, як культура визначає і пропонує ті чи інші норми і
правила поведінки в різних сферах життя, політична культура визначає і
пропонує норми поведінки в політичній сфері. Вона формує керівні
принципи політичної поведінки, політичні норми й ідеали, що забезпечують
єдність і взаємодію інститутів та організацій.

Політична система і політична культура перебувають у постійній
взаємодії, взаємо переплітаються і не можуть існувати одна без одної.

Політико-культурний підхід до аналізу різних політичних систем,
інститутів, процесів дає можливість подолати формально юридичне
розуміння політики, вийти за межі нормативного уявлення владних відносин
у суспільстві. Він дає змогу віднайти глибоко приховане коріння
національної самосвідомості, традицій, уявлень, міфів, які супроводжують
суспільно-політичну діяльність усіх громадян тієї чи іншої країни.

Труднощі становлення національної державності і демократії в Україні
багато в чому зумовлені складністю формування національно-демократичного
типу політичної культури. Саме тому наші політики і рядові громадяни,
самі того не помічають, мислять і діють за імперативами та стереотипами
політичної культури, що склалася у радянському суспільстві багато
десятиріч тому. І хоч ця культура більше не існує, процес її розпаду і
трансформування може тривати довго. Який час він займе, залежатиме від
чотирьох факторів: здатності суспільства до консолідації і єдності у
розбудові своєї Української держави; темпів становлення нових
економічних і політичних відносин; динаміки зміни поколінь; характеру
політичної соціалізації молодіжних груп. [17, с. 497]

В умовах становлення й перетворення українського суспільства закономірно
зростає політична свідомість та активність усіх громадян. Проте слід
враховувати різкий рівень політичного мислення й свідомості людей.
Проблема демократичного перетворення українського суспільства криється
не тільки в зростанні політичної активності громадян, але й у її
розширенні і поглибленні шляхом розвитку політичного мислення та
свідомості до рівня політичної культури. До того ж цей рівень повинен
бути досягнутий не тільки кожною соціальною групою в цілому, але й усіма
її представниками: мова йде про політичний розвиток особи чи соціальної
групи, становленні їх як суб’єктів політичної культури.

Розуміння політичної культури як різновиду політичних і власне
культурних явищ, процесів, інститутів, обумовлене усім ходом суспільного
розвитку. Дійсно, історично раніше виникла культура, первісно у
примітивних, а згодом і в більш складних виявленнях. Лише в процесі
довгого історичного розвитку, і перш за все, у підсумку поділу
суспільства на класи склалася політична організація суспільства, виникла
політика, держава, право. Разом з тим, послідовність виникнення
соціальних явищ у часі далеко не завжди робить перше з них визначальним,
а друге – визначуваним. Політика, виникнувши пізніше культури, справляє
визначальний вплив на неї. [18,с. 39]

Політичний режим – це система методів і засобів здійснення політичної
влади, модель, форма взаємодій державно-владних структур і населення.

Поняття “політичний режим” охоплює не весь зміст поняття “політична
система”, а лише політико-владний, тобто характер відносин між тими, хто
володарює і хто підпорядковується. [19, с. 168]

Сутність політичного режиму визначається тим, що в державі є пріоритетне
– права держави чи права особистості, в якій мірі держава визнає,
гарантує або обмежує чи фальсифікує права, передбачені Загальною
декларацією прав людини і різноманітними міжнародними конвенціями.

Характеристика політичного режиму передбачає не тільки юридичні гарантії
здійснення прав і свобод громадян, а також ступінь розвинутості
структур судового і несудового захисту цих прав, ступінь зрілості
інститутів громадянського суспільства, здатних не дозволити політичній
владі виходити за рамки правового поля. Скажімо, сучасні демократичні
конституції існують в багатьох слабо- і середньорозвинутих країнах,
однак ступінь правового захисту прав громадян недостатній, порівняно з
високо розвинутими країнами.

Наступною істотною ознакою політичного режиму є розподіл влади між
вищими державними органами: главою держави, урядом, парламентом, вищими
судовими інстанціями. Тут може існувати режим злиття влади (монархія),
режим співпраці влади (парламентська республіка), режим вираженого
дуалізму виконавчої влади (президентсько-парламентська республіка).

Політичний режим також залежить від співвідношення повноважень між
центральної владою і суб’єктами федерації, органами самоврядування. Тут
важливо враховувати, виняткову і спільну компетенції між державними
органами і автономними областями; компетенції державних органів і
місцевого самоврядування; компетенції представницьких і виконавчих
органів регіонального і місцевого самоврядування. [9, с. 123]

Існує багато класифікацій політичних режимів. Найчастіше вживається
тричленна класифікація їх на тоталітарні, авторитарні й демократичні.

Тоталітарний – режим, за якого заперечуються чи значно обмежуються права
і свободи особистості, жорстоко контролюються авторитарною державою всі
сторони життя суспільства. [11, с. 126]

Для тоталітарного режиму характерні такі ознаки: тотальний контроль
держави над усіма сферами суспільства; монополізація влади в руках
однієї партії, котра цілком підпорядкована вождеві, повне панування
однієї ідеології; мілітаризація суспільного життя і знищення
громадянського суспільства. До тоталітарних режимів можна віднести
гітлерівську Німеччину, колишній СРСР та ін.

Авторитарний режим – характеризується зосередженням необмеженої влади в
руках однієї особи або групи осіб, обмеженням прав і свобод громадян. На
відміну від тоталітарного режиму він допускає деякі елементи
демократизму, економічних свобод, існування парламентаризму, навіть
боротьбу політичних партій.

Залежно від цілей виокремлюються різні види авторитаризму. Скажімо,
авторитаризм стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу,
чи альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади
розвитку суспільства. Найчастіше авторитаризм зустрічається в країнах,
які переходять від тоталітаризму до демократії.

До авторитарних режимів можна віднести всі попередні абсолютні, а також
сучасні монархії в слаборозвинутих країнах (Йорданія, Марокко,
Саудівська Аравія), військові диктатури (здебільшого країни Латинської
Америки). Авторитарними були в різні історичні періоди Радянський Союз
та Італія.

Демократичний режим – режим, за якого забезпечується право на участь
суспільства у вирішенні державних справ, поважаються і охороняються
права людини.

Основними ознаками демократичного політичного режиму є наявність
Конституції, яка закріплює повноваження органів влади і управління,
механізм їх формування, визначає правовий статус особистості та принцип
рівності перед законом, а також принцип поділу влади. Для демократії
характерним є вільна діяльність політичних і громадських організацій,
обов’язкова виборність органів влади та ін. [20, с. 171-172]

Політичний режим України є проміжним, тобто таким, що поєднує в собі
різні типи політичних режимів. Після прийняття Конституції в Україні
переважають елементи авторитарного демократизму, але існують
конституційні передумови демократичного режиму. Політичний режим України
можна також вважати режимом опікунської демократії, при якому внаслідок
недорозвинутості інститутів громадянського суспільства, недостатніх
юридичних механізмів громадянського контролю над владними структурами
державна влада виконує дві суперечливі функції: сприяє становленню
громадянських інститутів і одночасно гальмує їх розвиток.

Важливими проблемами, що потребують вирішення, для країн колишнього
Радянського Союзу, особливо для України, є стабілізація законодавства,
легітимний поділ функцій влади та формування сильного центру (як
політичного, так і духовного характеру), утвердження демократичної
політичної свідомості та культури, переосмислення власного досвіду
державотворення тощо. [9, с. 139]

1.3 Класифікація політичних систем

Функціонування політичної системи обумовлене наявністю відносин з іншими
політичними системами. Кожна політична система має свої ознаки і
характеристики, форми і типи.

З точки зору формаційного підходу політичну систему можна класифікувати
як рабовласницьку, феодальну, буржуазну, комуністичну і
посткомуністичну; за культурологічною класифікацією її поділяють на
західну, східно-православну, латиноамериканську, китайську, японську,
мусульманську, індійську, африканську; згідно з теорією трьох стадій
існує політична система аграрного, індустріального і постіндустріального
суспільства.

У сучасній західній політичній науці вирізняють такі типи політичних
систем: військові та громадянські, консервативні й ті, що
трансформуються; закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і
глибину зв’язків з навколишнім середовищем і зовнішнім світом);
завершені й незавершені (основний критерій – наявність усіх складників);
мікроскопічні, макроскопічні та глобальні, традиційні й модернізовані;
демократичні, авторитарні й тоталітарні. [21, с. 73]

Досить поширеною є типологія Ж. Блонделя, який вирізняє п’ять типів
політичних систем: ліберальні демократії; комуністичні системи,
традиційні (збереження наявних соціальних відносин), популістські
(властиві країнам третього світу), авторитарно-консервативні.
Американський вчений Г. Алмонд визначив чотири типи систем:
англо-американську (характерні риси – прагматизм, раціоналізм, основні
цінності – свобода особистості, індивідуалізм, добробут безпека);
континентально-європейську (взаємодія політичних субкультур із
модернізованими інститутами); до індустріальну, що передбачає
перехрещення різних політичних культур і відсутність чіткого поділу
владних повноважень; тоталітарну (концентрація влади в руках
бюрократичного апарату, монополія правлячої партії,
заідеологізованість). Дж. Коулмен поділяв політичні системи на
конкурентні, напівконкурентні та авторитарні. [20, с. 153]

Можливий також підхід на основі аналізу типів політичних систем за
способом ї масштабом їхнього впливу на суспільство, а також характером
здійснення власне своїх основних функцій. Згідно з таким підходом
виділяють три типи політичних систем: адміністративно-командну,
змагальну, соціо-примирливу.

Адміністративно-командна система характеризується тим, що об’єднання
суспільних структур відбувається не завдяки природному процесові
боротьби і співпраці соціально-політичних сил, а завдяки бюрократичній
централізації, запереченню політичного плюралізму та адмініструванню у
розв’язанні всіх політичних проблем:

виняткова роль політичного лідера виражається у культі його особи;

нівелюється громадянський статус людини, обмежуються її права і свободи;

привалює відверте насильство;

панує бюрократія, побудована за принципами феодальної ієрархії з
відповідними пільгами і привілеями.

Для змагальної політичної системи характерні політичний плюралізм, вплив
на державну владу соціальних сил, жорстока конкуренція політичних сил за
владу, наявність різних центрів прийняття політичних рішень,
конституційні гарантії прав і свобод особи. Утвердилася така система в
умовах вільної конкуренції.

Соціопримирлива політична система має такі ознаки: пріоритет розв’язання
соціальних проблем перед завданнями політичними; заміна політичної
конкуренції політичною співпрацею; розподіл владних повноважень шляхом
колегіальності і консенсусу; врахування більшістю потреб меншості;
розпорошення – децентралізація, а не концентрація влади; переважання
рішень прямої демократії над представницькою; прагнення владних структур
до утвердження соціального миру, соціальної справедливості.

Всі вище названі типології є умовними. Насправді не існує “чистого” виду
політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є плодом свідомих
зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж
політична система суспільства – досить специфічне і своєрідне утворення,
характер якого визначається історичними, економічними, культурними та
іншими умовами.

Політична система в Україні є посткомуністичною. В ній поєднуються
елементи старої командно-адміністративної, мафіозної і сучасної
демократичної систем.

Для неї характерні такі ознаки:

збереження структури і функцій старого адміністративного апарату,
елементів тоталітарної культури у вигляді нетерпимості до опонентів
двомірної оцінки дійсності і догматизму;

великий обсяг мафіозних кланів, розподіл матеріальних і фінансових
ресурсів через пільгові податки, кредити, використання бюджетних коштів
не за призначенням, створення органами державної влади для збагачення
номенклатурних кланів взамін на отримання від них тіньових доходів;

поступова реалізація конституційних принципів для створення правових
умов розвитку сучасної правової демократії.

Політична система в Україні лише частково забезпечує реалізацію своїх
функцій, оскільки її інститути не зазнали глибокої трансформації у
сучасну плюралістичну політичну систему, не спрацьовують саморегулюючі
механізми ринкової економіки і громадянського суспільства [9, с. 96].

Розділ ІІ Держава – важливий чинник формування політичної системи
суспільства

2.1. Держава – основний елемент політичної системи суспільства

Держава посідає особливе місце в політичній системі, надаючи їй
цілісності і стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи.
Вона виконує винятковий і необхідний обсяг діяльності з управління,
розпорядження ресурсами суспільства і регулює його життєдіяльність.
Держава – основне знаряддя влади, носій суверенітету, тобто необмеженої
верховної, неподільної політичної влади. Саме в державі концентрується
весь комплекс економічних, соціальних, політичних і культурно-духовних
інтересів різних соціальних груп, суперечностей, що виникають між ними,
та засобів їхнього подолання і узгодження. [17, с. 512]

Поняття “держава” виникло близько трьох тисячоліть тому. Держава виникла
як результат процесів, що відбувалися в суспільстві, як реакція на
розвиток його потреб. Звичайно ж, поняття держави неоднозначне.

Під державою розумілася політична організація економічного панівного
класу, що мала на меті охорону існуючого порядку і придушення опору
інших класів, соціальних верств і соціальних спільностей [22, с. 216]

Держава – політична форма організації суспільства, основний інститут
політичної системи, що здійснює управління суспільством, охорону його
економічної та соціальної сфери, культуру. [25, с. 66]

Але під державою розуміється й організація великої соціальної
спільності. У такому випадку держава тотожна суспільству, народу. І,
нарешті, під державою розуміється система органів і формально-правових
принципів, що визначають їх функціонування. Держава – це особливе явище,
що виникає на певному етапі розвитку людства, універсальна організація,
яка має суверенітет і здійснює владу на певній території. [19, с. 59]

З появою держави і права в суспільстві виникли нові види суспільних
відносин: політичні і правові. Це спонукало до виникнення політичної і
правової систем. Держава є одним з найважливіших інститутів будь-якого
суспільства, що формувався і вдосконалювався разом із розвитком людської
цивілізації. За нинішніх умов державі не знайдено адекватного замінника
і, напевне, не буде знайдено в найближчому майбутньому.

Роль держави в організації суспільства і здійсненні політичної влади
зумовлена тим, що вона є центром, ядром політичної системи суспільства.

Політика держави охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства. В її
основі лежать потреби народу, нації, соціальних верств і груп, особи і
держави, інших соціальних суб’єктів. Організація суспільства і
здійснення політичної влади державою залежать і від того, який зміст
вкладається у визначення суспільства. Тут є дві точки зору: широке і
вузьке розуміння.

В широкому розумінні суспільство — це частина матеріального світу, що
відокремилась від природи і є формою життєдіяльності людей, що історично
розвивається.

У вузькому розумінні суспільство — це певний етап історії людства,
внутріформаційні чи міжформаційні ступені історичного розвитку чи
індивідуальне, окреме суспільство.

Прикладом такого розуміння можуть бути:

а) суспільно-економічна формація;

б) ранньофеодальне суспільство, докапіталістичне суспільство та інші;

в) французьке, радянське, американське чи інше суспільство.

Розглядаючи місце і роль держави у політичній системі, слід зупинитися
на проблемі співвідношення держави з громадянським суспільством.
Визначальними при співвідношенні держави і громадянського суспільства у
більшості країн світу є такі засади: а) держава сприяє створенню
громадянського суспільства і підпорядковує свою діяльність його
служінню; б) вона забезпечує рівні для всіх можливості у сферах
життєдіяльності людей, базуючись на принципі соціальної справедливості;
в) чітко окреслює межі свого втручання у справи людини і суспільства.
Регулювання суспільних відносин здійснюється за допомогою права, яке
диференціюється на публічне і приватне, а виявлення влади обмежене її
поділом на законодавчу, виконавчу і судову.

І громадянське суспільство, і держава функціонують для задоволення
потреб та інтересів людини. Людина у співвідношенні з громадянським
суспільством і державою виступає як особистість і громадянин. Ці два її
соціально-політичні статуси повинні повною мірою забезпечувати розвиток
індивіда. Для цього кожна правова демократична держава зобов’язана
інтенсивно використовувати такий інститут, як народовладдя, і
дотримуватися принципу суверенітету народу. Разом з тим сама людина не
повинна бути пасивним спостерігачем політичного життя, як це було за
радянських часів, коли у теорії політичної системи її суб’єктами
вважались виключно відповідні інституції (держава, громадські
об’єднання, трудові колективи) [27; с.10].

Як політичний принцип для громадянського суспільства виступає відмова
держави від претензій на регулювання всієї багатоманітності соціальних
зв’язків, від її тотальної відповідальності за вирішення будь-якої
соціальної проблеми. Дійсно, чи може держава брати на себе зобов’язання
зробити кожну людину щасливою, здоровою ? Ні. Вона може лише сприяти
створенню комплексу умов, реалізація всіх важливих цінностей — справа
самої людини.

Тому в умовах громадянського суспільства держава відмовляється від
дрібної регламентації поведінки людей на користь вироблення у них
відповідного ставлення до свого призначення, можливостям і ресурсам. При
чому реальною базою такого ставлення може бути тільки безперечно визнане
державою право індивіда на розпорядження тим, що йому належить [11;
с.123].

Слід зазначити, що державу не можна ототожнювати з політичною системою,
її слід розглядати в якості важливої складової частини цієї системи, яка
входить в неї не як сукупність різних органів, а як цілісний інститут.

У вітчизняній і зарубіжній літературі дослідженню питань, які
стосуються різних сторін внутрішньої організації і діяльності держави,
приділяється значна увага. Держава вивчається в різних аспектах:
структурному, функціональному плані, з точки зору його статики і
динаміки, з позицій філософських категорій форми, змісту, сутності.
Однак при цьому нерідко залишається без уваги ряд питань, безпосередньо
пов’язаних з функціонуванням держави, як складового елемента політичної
системи суспільства. Розгляд держави в цьому ракурсі дає змогу
охарактеризувати державний механізм через втілені ним політичні
відносини, що тим самим дає можливість більш правильно виділити місце і
роль держави в політичній системі суспільства [7; с.244].

У системі інститутів владовідносин виділяється особлива ланка, якою
виступає держава. Досвід показав, що для сучасного суспільства, яке
керується принципами гуманізму і демократії, держава є найбільш вдалою
системою органів і інститутів влади. Однак в деяких випадках центральним
інститутом влади може бути церква, партія, армія. Але в будь-якому
випадку не існує політики без інститутів влади, як центра інтеграції,
диференціації, медіації [23; с.11].

Держава виступає як особлива ланка в структурі політичної системи
суспільства. Її роль і місце в цій системі не ототожнюються з роллю і
місцем, з однієї сторони, правлячої партії, а з іншої — інших ланок цієї
системи.

Держава є не просто наймасовішим об’єднанням громадян, а об’єднання всіх
без виключення громадян, всіх членів суспільства, які знаходяться в
політико-правовому зв’язку з державою, незалежно від класової, вікової,
професіональної та іншої приналежності. Держава є виразником їх
загальних інтересів. Тому, з діяльністю держави, з втіленням державного
управління пов’язані реальні і самі широкі можливості для всіх громадян
брати участь в політичному житті суспільства. Ідея проблем
відповідальності кожного індивіда а долю держави, суспільства в цілому
найшла своє конкретне вираження в цілій групі законів, Декларації прав і
свобод людини і громадянина.

Важко погодитися з позицією М.Н.Марченко, який вважає, що держава не
виступає, і не може виступати в якості основи чи головного структурного
елемента політичної системи. Розглядаючи державу в якості основи привело
б її до змішання з такими різнопорядковими явищами, якими являються
економічні, соціальні, ідеологічні основи політичної системи [42;
с.246].

Місце і роль держави в політичній системі суспільства визначається
такими основними моментами:

держава відіграє важливу роль у вдосконаленні суспільства як власника
основних засобів і способів виробництва, визначає основні напрямки його
розвитку в інтересах всіх і кожного;

держава виступає організацією всіх громадян, представляє суспільство в
цілому; тільки нею і від її імені приймаються владні рішення, які
стосуються всіх членів суспільства і є обов’язковими для виконання
кожним громадянином. Це є основною формою політичної інтеграції
суспільства на обмеженій території, яка підкоряється певному виду
політичного владарювання. Держава є носієм влади, юрисдикція якої
розповсюджується на всю територію країни;

держава володіє спеціальним апаратом управління і примусу;

держава володіє розгалуженою системою юридичних засобів, які дозволяють
використовувати різні методи переконання і примусу. В правових актах
законодавчо закріплюються основні політичні принципи, норми і процедури,
які визначають допустимі межі і можливості політичної діяльності як
правлячих, так і опозиційних структур;

держава володіє суверенітетом, являється його головним суб’єктом,
основним джерелом реалізації політичної влади. Навколо неї об’єднуються
всі інші складові політичної системи. Якщо партії та інші інститути
представляють інтереси і позиції тих чи інших категорій громадян в
політичній системі, то держава виражає всезагальний інтерес;

держава володіє єдністю законодавчих, управлінських і контрольних
функцій [30; с.246].

Недержавні організації такими якостями і функціями не володіють. Вони
вирішують локальні за змістом і обсягом завдання у певній сфері
суспільно-політичного життя [25; с.48].

Таким чином, не протиставляючи державу, як “особливу ланку” в політичній
системі суспільства всім іншим об’єднанням, не зменшуючи її ролі в
системі інших демократичних організацій, слід ще раз підкреслити, що
поняття головної і особливої ланки (елемента) в структурі політичної
системи не є ідентичними. Роль головної ланки, яка охоплює своєю
організуючою і направляючою діяльністю активність всіх структурних
елементів, виконує особистість, в той час, як особливою ланкою являється
держава [5; с.246].

Щодо співвідношення держави і влади, слід зауважити, що найбільш
важливими складовими будь-якої влади, що має соціальний характер, є
суверенність, воля і сила, якими відрізняються суб’єкти влади.
Суверенність означає певну самостійність, незалежність даної влади від
будь-якої іншої. Воля як складова влади означає здатність до вибору
відповідного рішення і концепції зусиль для його реалізації легітимними
методами. Сила означає наявність реальної можливості забезпечення
фактичного здійснення прийнятого рішення.

Суб’єктом і об’єктом владовідносин є люди. Тому людина і влада
співвідносяться по різному. Так, влада особи у громадянському
суспільстві ґрунтується на власності, якою особа може безпосередньо
володіти, користуватись і розпоряджатись. Громадянське суспільство
обумовлює виникнення держави якраз для того, щоб економічну владу
власника забезпечити політично. Держава повинна увібрати в себе всі
позитивні риси громадянського суспільства: захист приватного інтересу,
свободу особистості, її економічну самостійність і самодіяльність.

Влада громадянина у державі ґрунтується на політичних правах і свободах,
які вважаються природними і не відчуженими. Найважливіша проблема
полягає в тому, щоб зробити норми щодо цих прав і свобод
максимально-конкретними, а також забезпечити їх ефективним механізмом
реалізації [13; с.41-42].

2.2.Правові основи взаємодії держави і об‘єднань громадян

При розгляді питання про місце і роль держави, як особливої ланки в
політичній системі суспільства важливе значення має розкриття характеру
взаємодії держави з громадськими організаціями.

У взаємодії держави і громадських організацій відображається загальність
їх кінцевої мети і завдань, єдність принципів побудови і функціонування,
виникнення всіх державних і недержавних об’єднань тощо.

Укріплення і розвиток загальності і єдності всіх державних і суспільних
організацій — свідчення подальшого розвитку демократії, яка забезпечує
активну участь всіх членів суспільства в управлінні як державними, так і
суспільними справами.

Взаємовідносини між ними будуються по-різному в залежності від місця і
ролі тих чи інших суспільних формувань, від характеру їх діяльності, від
поставлених перед ними цілей і завдань. Це — співпраця, взаємодопомога,
координація, управління зі сторони держави діяльністю деяких суспільних
організацій, визначення загального напрямку їх діяльності, нагляд і т.д.
При цьому зберігається внутрішня самостійність суспільних організацій,
їх відносна незалежність у вирішенні питань на основі принципів
самоуправління і самодіяльності.

Правове закріплення різних аспектів діяльності суспільних організацій і
їх взаємовідносин з державою сприяє їх укріпленню, розкриттю всіх
закладених в них потенціальних можливостей [5; с.246-247].

Відповідно до ст. 8 Закону України “Про об’єднання громадян”, держава
забезпечує додержання прав і законних інтересів об’єднань громадян,
легалізованих у порядку передбаченому цим законом.

Втручання державних органів та службових осіб у діяльність об’єднань
громадян, так само, як і втручання об’єднань громадян у діяльність
державних органів, службових осіб та у діяльність інших об’єднань
громадян, не допускається, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до цього ж закону ст. 14 говорить, що легалізація об’єднань
громадян є обов’язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або
повідомленні про заснування. Діяльність об’єднань громадян, які не
легалізовані або примусово розпущені за рішенням суду, є протизаконною.

У разі реєстрації об’єднання громадян набуває статус юридичної особи.

Легалізація громадської організації здійснюється відповідно
Міністерством юстиції України, місцевими органами державної виконавчої
влади, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських Рад .

Об’єднання громадян тією чи іншою мірою беруть участь у політичному
житті суспільства, у політичних відносинах із державою, і відтак
взаємодіють (співпрацюють або конфліктують) із нею.

Взаємовідносини держави і об’єднань громадян мають правовий характер.

Об’єднання громадян — це добровільне громадське формування людей,
створене на основі спільності інтересів для реалізації своїх прав і
свобод.

Об’єднання громадян не є об’єктами управління з боку державних структур.
Їх діяльність визначається статусом (положенням), цілями і завданнями їх
створення, що не виходять за рамки закону. Беручи участь у
соціально-політичному і культурному житті суспільства і держави,
громадські організації та їх об’єднання реалізують права, передбачені
статутами (положеннями).

До громадських об’єднань можна віднести політичні партії,
соціально-економічні і соціально-культурні об’єднання, масові громадські
рухи, асоціації, релігійні організації тощо. Основними з них є політичні
партії і громадські організації.

Політична партія — добровільне об’єднання людей, що виражають волю
певних соціальних груп, які прагнуть домогтися або утримати державну
владу, впливають на політику держави відповідно до програми і статуту
своєї діяльності [7; с.65].

Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії — здобути
політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі —
економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою
законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі
політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну,
організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною
владою) діяльність, виробляючи стратегію і тактику своєї поведінки на
різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Політичні партії забезпечують необхідний зв’язок між народом і
представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може
практично звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть
критикувати керівництво і висувати вимоги до нього. Партії виступають
динамічною силою розвитку політичної системи. І не тільки. Цивілізоване
людство поки що не придумало нічого розумнішого та оперативнішого, ніж
політична гра партій, у перебігу якої виробляються досяжні орієнтири
суспільного розвитку і реалізуються національні інтереси держав.

У сучасних суспільствах, політичні партії виконують важливі
соціально-значущі функції:

виявлення, формування та обґрунтування інтересів суспільних груп;

активізація та об’єднання суспільних груп;

формування ідеології та політичних доктрин;

участь у формуванні політичних систем, їхніх спільних принципів,
компонентів;

участь у боротьбі за владу в державі;

участь у здійсненні державної влади;

формування громадської думки;

підготовка й висунення кадрів для апарату держави, професійних спілок
[20; с.197-198].

В Україні членами політичних партій можуть бути лише її громадяни.

Громадська організація — добровільне об’єднання людей, створене ними для
досягнення особистих і громадських цілей, що діє на засадах
самоорганізації, самоврядування, самооплати (спілки, товариства, групи,
об’єднання, не засновані урядом або міждержавною угодою). Наприклад,
профспілки — громадські організації, що об’єднують громадян, пов’язаних
спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Профспілки
створюються без безпосереднього дозволу на засадах вільного вибору їх
членів.

В Україні громадська організація реєструється Міністерством юстиції,
місцевими органами виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських,
селищних, міських Рад.

Усі громадські об’єднання рівні перед законом.

На думку деяких вчених, останнім часом значно активізувався процес
утворення масових організацій і рухів, пожвавилась і їх діяльність.
Причини активності зумовлені такими обставинами:

наростанням явищ і процесів у різних сферах людського життя;

загрозою війни із застосуванням зброї масового знищення;

дедалі більшими руйнуваннями життєвого середовища людини — виникненням
екологічної катастрофи;

реакцією-відповіддю на наступ консервативних сил у різних країнах
сучасного світу, які намагаються ущемити права, свободи людини, життєвий
рівень людей;

актуалізацією гуманістичних цінностей цінностей та ідеалів у суспільній
свідомості й боротьбою за їхнє практичне втілення в життя;

зростаючим культурним рівнем широких мас населення;

стрімким розвитком усіх видів комунікацій, які полегшують спілкування
людей та сприяють їхньому об’єднанню.

Громадські організації та рухи виникають із природної потреби сучасної
людини бути співучасником у справах суспільства.

Вони звільняють людину від необхідності бути постійним учасником
суспільно-політичного життя, самостійно вирішувати безліч проблем. Коли
виникає потреба, організація може вимагати підпорядкування власних
інтересів громадським; здійснення діяльності, в якій окремий член
організації не зовсім впевнений; пристосовуватися до звичаїв і традицій,
властивих організації (це зокрема, можуть бути загальноприйняті зразки
поведінки).

Громадські організації та рухи надають широкі можливості для суспільної
ініціативи мас, виявлення їхнього самоврядування завдяки демократичним
принципам їхнього устрою, які, до речі, властиві більшою чи меншою мірою
всім громадсько-політичним об’єднанням громадян — політичним партіям,
громадським організаціям і рухам.

Громадські організації та рухи захищають своїх членів від державних
структур. Це особливо важливо тоді, коли законодавчий демократичний
процес перебуває у стадії формування і коли існує негативна традиція
невиконання законів і нешанобливого ставлення до особистості в державних
структурах.

Громадські організації та рухи виконують важливу роль у політичній
системі, в суспільно-політичному житті вцілому. Вони є своєрідною
з’єднувальною ланкою між функціонуванням державних органів і
відповідними діями населення країни. Громадські об’єднання надають
велику допомогу владним структурам у виконанні функцій управління.
Громадські організації та рухи привертають увагу широких мас населення
до гострих проблем, пропонуючи способи вирішення проблем, вимагають від
владних структур їх вирішення.

Громадські організації та рухи, виконуючи свої функції, сприяють
розвиткові громадської активності та ініціативи широких мас людей [28;
с.143].

Важливою формою взаємодії держави та громадських організацій є їх участь
у здійсненні функцій державних органів. Вона відбувається або шляхом
передачі деяких з цих функцій громадським організаціям (наприклад,
профспілкам передані питання організації відпочинку працюючих), або
шляхом спільного виконання цих функцій (наприклад, добровільні народні
дружини разом із органами внутрішніх справ охороняють суспільний
порядок).

Ще однією формою взаємодії держави з громадськими організаціями є
співпраця при формуванні як органів держави (висунення кандидатів в
депутати), так і управлінських органів суспільних організацій (вибрання
в їх склад керівників державних органів і т.д.).

Співпраця громадських організацій і держави проявляється також у формі
взаємоконтролю. Громадські організації здійснюють контроль за діяльністю
органів держави (наприклад, контроль профспілок за дотриманням
адміністрацією підприємств і установ норм трудового законодавства). В
свою чергу державні органи слідкують за законністю утворення і
діяльності громадських організацій (наприклад, нагляд прокуратури).

Взаємодія органів держави і громадських організацій широко проявляється
при реалізації законів. Наприклад, питання звільнення працівника, як
правило, вирішується спільно профспілкою і адміністрацією підприємства.

Важливе значення має координація діяльності — державних і громадських
організацій (наприклад, при складанні і реалізації планів
соціально-економічного і культурного розвитку, при організації
політичного і правового виховання населення, а також в боротьбі з
правопорушеннями [29, с.152-153].

Отже держава (в особі державних органів і посадових осіб):

встановлює юридичні норми, які визначають порядок їх офіційного визнання
(легалізація шляхом реєстрації);

реєструє об’єднання громадян і встановлює їх ідентифікаційний код;

забезпечує дотримання прав і законних інтересів об’єднань громадян;

здійснює контроль і нагляд за відповідністю діяльності об’єднань
громадян зареєстрованому статуту; нагляд за виконанням і дотриманням
законності здійснюють органи прокуратури; контроль над джерелами і
розмірами надходжень і сплатою податків здійснюють фінансові органи і
органи державної податкової адміністрації;

передбачає відповідальність уповноважених осіб громадських об’єднань за
порушення законодавства;

не втручається у діяльність громадських організацій, тому, що вони не є
об’єктами державного управління;

створює режим найбільшого сприяння для їх функціонування; наділяє
певними пільгами або зовсім звільняє від податків, або надає дотації і
кошти;

Громадські об’єднання можуть:

допомагати державі вирішувати завдання економічного, соціального,
культурного будівництва шляхом прийняття спільних політичних рішень із
державними органами. Наприклад, “Спілка лідерів місцевої і регіональної
влади України” (громадська організація, створена в 1999р.) підписала
разом із Президентом “Декларацію про державну регіональну політику”,
спрямовану на реформування устрою країни;

брати участь у різних видах політичної діяльності шляхом створення
спільних комісій із державними органами;

брати участь у формуванні (висувати кандидатуру, провадити передвиборчу
агітацію тощо) корпусу депутатів представницьких органів державної
влади, тобто бути суб’єктом фундаторської діяльності держави;

бути з ряду питань суб’єктами правотворчої діяльності держави (наприклад
укладення колективного договору;

вносити пропозиції до органів державної влади (наприклад, ініціативні
законопроекти через народних депутатів до Верховної Ради);

бути з ряду питань суб’єктами правозастосовчої (складання протоколу про
адміністративні правопорушення) і контрольно-наглядової (робота
громадських інспекторів охорони природи) діяльності держави;

проводити масові заходи (демонстрації, мітинги тощо);

захищати права членів організації в державних органах та ін.

Громадські об’єднання не можуть:

втручатися в діяльність одне одного;

втручатися в діяльність державних організацій та посадових осіб. Так,
організаційні структури політичних партій не можуть створюватися і діяти
в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого
самоврядування, військових формуваннях, а також на державних
підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах та
організаціях (ст.37 Конституції України);

мати воєнізовані формування (ст.37 Конституції України);

підмінювати діяльність комерційних (господарських) організацій, ставити
перед собою мету одержання прибутку або створюватися з цією метою.

Однак для виконання статутних завдань і цілей зареєстровані суспільні
об’єднання (особливо благодійні організації) можуть здійснювати
необхідну комерційну діяльність, бути співзасновниками комерційних
організацій, створювати госпрозрахункові установи і організації зі
статутом, юридичної особи, засновувати підприємства в порядку,
встановленому законодавством (в інтересах захисту прав споживачів,
екології, охорони культурних цінностей, розвитку наукових, правових та
інших експертиз).

Політичні партії, створені ними установи й організації не мають права
займатися комерційною діяльністю, за винятком продажу
суспільно-політичної літератури, інших агітаційно-пропагандистських
матеріалів, виробів із власною символікою та ін.

Релігійні організації мають право для виконання статутних завдань
засновувати свої видавничі, поліграфічні, виробничі,
реставраційно-будівельні та інші підприємства, а також благодійні
установи, що мають право юридичної особи.

Забороняються:

громадські організації і партії програмні цілі або дії яких спрямовані
на ліквідацію незалежності України, зміни конституційного ладу
насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності
держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади,
пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної расової,
релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я
населення (ст.37 Конституції України).

Заборона діяльності об’єднань громадян здійснюється лише в судовому
порядку.

Громадські організації діють у рамках правового режиму, встановленого
державою.

Якщо держава – це суверенна політична організація всього народу, то
партії, інші громадські організації — лише учасники здійснення
політичної влади. Вони виражають волю своїх членів, груп людей, певних
верств суспільства, діють у рамках закону і не мають державно-владних
повноважень [27; с.66-67].

Слід зазначити, що держава, як головна владна і організуюча сила
покликана забезпечувати нормальну діяльність всіх недержавних
організацій в рамках їх поставлених завдань, сприяти їх розвиткові і
вдосконаленню.

Співпраця і взаємодія державних і громадських організацій, трудових
колективів, сприяє стабільності суспільного життя встановленню в
суспільстві режиму реальної демократії.

Всі організаційні структури політичної системи — державні, громадські
організації діють в рамках і на основі законів, які утворюють правовий
фундамент державного і суспільного життя.

Право громадян на свободу об’єднання є невід’ємним правом людини,
закріпленим Загальною декларацією прав людини і гарантується
Конституцією та законодавством України. Держава сприяє розвитку
політичної та громадської активності, творчої ініціативи громадян і
створює рівні умови для діяльності їх об’єднань [26; с.1].

Зокрема в ст.36 Конституції України зазначається, що громадяни України
мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські
організації для здійснення і захисту своїх прав та задоволення
політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за
винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки
та громадянського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і
свобод інших людей .

На сьогодні, хоча недержавні об’єднання знаходяться на етапі формування
вони стають невід’ємною частиною сучасного життя в Україні.

В Україні процес переходу від тоталітарної держави до демократії
західного стилю торкається суспільства на всіх рівнях та вимагає
докорінної зміни соціально-політичної та економічної системи в країні та
переосмислення стосунків між особою та державою. Ці зміни вимагають
докорінної переорієнтації особистих цінностей та відмови від старих
поглядів. Паралельно до цих змін у ставленні є створення структур і
організацій, спрямованих на захист громадянських інтересів та
організацій, що відповідають занепокоєнням громадськості.

Дані соціологічного дослідження говорять, що хоча близько половини
населення країни позитивно ставляться до недержавних організацій, багато
є непоінформованих та недовірливих, переважно через брак досвіду щодо
таких організацій та брак обізнаності з концепцією. До груп, що
найбільше підтримують розвиток недержавних організацій, належать
дорослі, молодші 55 років та політично заангажовані — зацікавлені в
питаннях політики та в уряду, також як і ті, що вважають
західноєвропейську країну взірцем для політичного розвитку. Ці дані
свідчать, що успіх недержавних організацій може значною мірою залежати
від широкої та інтенсивної інформаційної кампанії про недержавні
організації в демократичному суспільстві. Подібна кампанія не лише б
поінформувала населення про роль недержавних організацій, як захисників
інтересів та занепокоєнь громадськості, але могла б дати підтримку
громадськості щодо прав на вільні об’єднання, і, таким чином, підсилити
їх цінності, які тримають, об’єднують та є підставою демократичного
суспільства [31; с.12-13].

Взаємодія держави з профспілками, молодіжними організаціями, творчими
союзами будується при відсутності державного керівництва тоді, як такі
громадські організації, як комерційна корпорація, ряд добровільних
організацій, зазнають впливу держави. Але це не означає включення
громадських організацій в систему державного апарату. Громадські
організації — це не “філіали” держави, а самостійні ланки політичної
системи, які мають свої самостійні функції, своє соціальне призначення.
Всі завдання повинні вирішуватися шляхом врахування заходів по державній
лінії і по лінії різних громадських організацій, причому діють вони не
ізольовано, а в тісному зв’язку і при постійній взаємній підтримці.

Так, наприклад, молодіжна організація — самостійна суспільно-політична
організація, яка використовує своїх членів в практичному управлінні
державними і суспільними справами, формує покоління всебічно розвинутих
людей. Молодіжні організації користуються правом широкої ініціативи в
обговоренні і постановці перед відповідними організаціями питань роботи
підприємств, установ, приймають безпосередню участь у їх вирішенні,
особливо, якщо вони стосуються праці, побуту, навчання і виховання
молоді.

На жаль, до недавнього часу профспілки, творчі об’єднання (письменників,
художників, архітекторів і т.д.), які в інших умовах могли б послужити
базою для розвитку громадянського суспільства повністю були позбавлені
самостійності, входячи в офіційні структури в якості “важелів” чи
“приводів”, а людина, індивід опинився вмонтованим в ці структури в
якості якогось незначного “механізму”. Його статус як громадянина з
визначеним Конституцією обсягом прав і свобод мало що значив би
насправді, із процесу побудови нового суспільства була б виключена його
суть — особистість як найважливіша історична цінність.

Слід зазначити, що суспільні організації і рухи, які виникають в
Україні, враховують у своїй політичній діяльності фундаментальні людські
цінності. Поряд з політичними партіями вони слугують додатковими
каналами вираження інтересів і поглядів, формулювання потреб на адресу
правлячої верхівки.

В юридичній літературі немає єдиної думки про те чи є трудові колективи
ланкою (компонентом), складовим елементом політичної системи
суспільства. Але більшість авторів вважає, що трудові колективи — ланка
(компонент) політичної системи, включаються в неї, поскільки виступають
активними суб’єктами політичного життя, беруть участь в обговоренні і
вирішенні державних і суспільних справ [28; 30].

Слід погодитись із думкою професора З.Млинаржа про те,що недооцінка
політичної ролі трудових колективів могла б за деякий час відомстити за
себе також, як недооцінка проблематики національностей і їх політичної
ролі. Якщо вони не будуть мати можливості проявити себе як суб’єкт
офіційної політичної системи, то у випадку наростання соціальної
напруженості можуть вийти на політичну сцену (у вигляді масових
забастовок, демонстрацій, нових профсоюзних організацій і т.д.).
Важливою рисою розвитку політичної системи повинен бути пошук способу,
шляхів і форм, котрі б дозволили трудовим колективам здобути статус
реального суб’єкта політичної системи, зняти не тільки проблему
економічного, але й політичного відчуження робітника [27; с.35].

Трудовий колектив виступав у політичній системі в якості своєрідного
суб’єкта, поскільки в ньому можна було побачити всю політичну систему в
мініатюрі. Вирішальне значення, яке надавалося трудовому колективу, було
обумовлено його своєрідністю, як первинної ячейки соціально-політичного
організму. В умовах змінюючого українського суспільства роль трудових
колективів у виробничому, суспільному і державному житті, понижується,
зменшуються можливості для активної участі її працівників в управлінні
підприємствами, організаціями, у втіленні суспільного самоуправління.
Функціонування особистості в трудовому колективі проявляються в різних
аспектах: як члена партії, як члена трудового колективу, як члена різних
громадських організацій. Та й сам принцип побудови громадських
організацій був заснований на виробничо-територіальній ознаці.
Особистість, як член громадських організацій через трудовий колектив,
який очолює адміністрація підприємства, установи, по даний час все ж
бере участь в обговоренні і вирішенні державних і суспільних справ.

“В недавньому минулому, тепер, здається уже безповоротному, на такому
корпоративно-державному принципі була побудована по суті справи вся
радянська державно-громадська система. В ній кожне підприємство,
установа, організація, інститут являлися певного роду корпорацією і
через неї індивід не тільки шукав і знаходив себе як особистість,
здобував суспільно-значущу професію і характерні цінності, але й
долучався до загальнодержавних справ” [12; с.122].

Трудовий колектив, виступаючи основною ланкою політичної системи,
об’єднує різних людей. Саме в ньому на початках співпраці і
взаємодопомоги формуються і закріплюються суспільні відносини,
створюються матеріальні і духовні багатства, забезпечується єдність і
взаємо обумовленість особистих і суспільних інтересів. Тут, в трудовому
колективі здійснюється активна участь особистості в управлінні
державними і суспільними справами, людина формується як особистість.
Ріст політичної свідомості трудящих, їх культурного і професіонального
рівня, вдосконалення управління і господарювання в свою чергу створюють
передумови для розширення прав трудових колективів і посилення їх
відповідальності перед суспільством.

Таким чином, взаємодія, взаємозв’язок і єдність частин, які складають
політичну систему суспільства, втілюється безпосередньо особистістю, її
творчою діяльністю, що відповідає завданням широкої, постійної,
неухильної і ефективної участі кожного громадянина в управлінні
державними і суспільними справами [7; с.250].

Отже, трудовий колектив — суб’єкт політичної системи, первинна ланка
суспільства, специфічне об’єднання людей, метою якого є виробництво
матеріальних і духовних благ та забезпечення виробничого самоврядування
на базі різних видів власності. Трудові колективи беруть участь у всіх
питаннях управління виробничою і соціально-культурною побудовою, в
політичному житті суспільства.

Важливим напрямком діяльності трудових колективів є закріплення
дисципліни і законності.

Конституція України та інше законодавство встановлюють принципи і форми
їх взаємодії з державою і громадськими організаціями на основі
врахування інтересів держави, колективу та особистості, виходячи з
пріоритету загальнодержавних інтересів. Трудові колективи є базою для
формування органів держави і громадських організацій.

Держава створює трудовим колективам всі необхідні умови для виконання
покладених на них завдань і втілення ними своїх повноважень.

В боротьбі з правопорушеннями трудові колективи тісно взаємодіють з
органами внутрішніх справ, особливо при проведенні правовиховної і
профілактичної роботи по попередженню правопорушень [29; с.154].

Важливе значення у політичній системі України на сучасному етапі
посідають органи місцевого самоврядування. Під місцевим самоврядуванням
розуміється право місцевих територіальних громад — жителів села чи
добровільного об’єднання у спільну громаду жителів кількох сіл, селища
та міста самостійно вирішувати питання місцевого значення.

Місцеве самоврядування в нашій країні має прояв у наданні територіальним
громадам та їхнім органам — радам, владно-управлінських повноважень.
Місцеве самоврядування є формою залучення громадян України до участі в
управлінні своїми справами, а тому має розглядатися як здійснення
демократії та політичної самосвідомості на місцевому рівні [19; с.44].

Правові форми взаємодії держави і комерційної крпорації.

Корпорація — це добровільне (на основі договору) об’єднання людей з
метою виконання якої-небудь соціально-корисної діяльності, воля якого
визначається груповими інтересами індивідів, що входять до його складу,
і яке організаційно і у майновому відношенні діє зовні як єдине ціле від
свого імені. Це визначення є загальним для об’єднань громадян —
комерційних і некомерційних.

Поділити організації на комерційні і некомерційні можна за критерієм —
чи мають вони на меті отримання прибутку або ні. Ця відмінність має
принципове значення і у податковому відношенні: некомерційні організації
одержують певні пільги, або зовсім звільняються від податків, або
одержують дотації і кошти від держави.

Комерційні корпорації створюються для виконання діяльності, яка
приносить прибуток, тобто підприємницької діяльності. Це об’єднання не
лише людей, але й капіталів (майна). У сучасному законодавстві інших
країн досить докладно регламентуються різні сторони бізнесу, включаючи
активність багатоманітних громадянських асоціацій підприємців (спілок
підприємців, торгово-промислових палат, спілок роботодавців, лобістських
асоціацій та ін.). Чинні конституції світу набагато частіше говорять про
спілки підприємців (безвідносно до їх видів), ніж про окремі види
підприємницьких організацій.

Колективне утворення стає корпорацією, якщо набуває статусу юридичної
особи. Статус юридичної особи суб’єкт підприємницької діяльності в
Україні одержує після державної реєстрації або у виконавчих комітетах
міських, районних (у місті) Рад народних депутатів, або в органах
державної адміністрації, а також після присвоєння йому в органах
державної статистики ідентифікаційного коду і включення до Єдиного
Державного Реєстру Підприємців і Організацій України.

Комерційні корпорації займаються бізнесом, який може мати для
суспільства як позитивні, так і негативні наслідки. У силу цього держава
змушена впливати на бізнес. Ринок у сучасному світі давно вже не є
механічним породження приватної власності. Правила для суб’єктів ринку,
керуючись об’єктивними законами економіки, встановлює держава.
Визначення правил гри на ринку, забезпечення досягнення суспільних
результатів (економічний ріст, зниження інфляції, безробіття) — складові
економічної функції держави.

Необхідність управління бізнесом, його планування — головне завдання
держави. Існує система державних засобів управління, що підтримують усю
систему бізнесу, систему комерційних корпорацій. В Україні розроблена
Програма державної підтримки підприємців (1993р.). Відповідно до ст.42
Конституції України держава забезпечує захист конкуренції у
підприємницькій діяльності, не допускає зловживання монопольним
становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та
недобросовісної конкуренції.

Корпорації зобов’язані діяти з врахуванням певних правових рамок,
встановлених державою для комерційного регулювання.

Щодо співвідношення релігії та політики, то це є однією з найскладніших
проблем сучасності. Її актуальність політична, правова, економічна,
світоглядна безсумнівна. Порушуються інтереси суспільства, класів,
політичних партій і організацій, держав, окремих особистостей,
індивідів. Вирішується ця проблема неоднозначно.

Взаємодія політики і релігії на різних етапах історії зумовлена
спільністю багатьох сторін їх існування та функціонування. Політика і
релігія мають справу з великими масами людей, спрямовані на все
суспільство, всі соціальні спільноти. Політика і релігія неминуче
перехрещуються.

Основною сферою зв’язку і взаємодії політики і релігії виступає держава
і її відносини з церквою: залежність церкви від держави, законів, що
видаються і які регулюють економічне і правове становище церкви,
можливість її участі в житті суспільства та держави. Постійно виникають
суперечності між державою-суб’єктом політичної влади, і церквою —
соціальним інститутом, що претендує на участь у вирішенні політичних
проблем, на право оцінки внутрішньої та зовнішньої політики держави, на
здійснення політичного і морального впливу на віруючих, на масову
свідомість.

Природно, релігія і церква мають ясно виражену соціально-політичну
функцію і тому, поряд з компенсаторною, регулятивною, світоглядною,
інтегруючою функціями, також є і політичні аспекти. Виконуючи такі
функції, церква впливає на політику державної влади, політичні установи,
політичну організацію суспільства; церква впливає на політику державної
влади, політичні установи, політичну організацію суспільства; церква
політично впливає на віруючих (частково і не віруючих) багатьма
каналами: через священні книги (Біблія, Коран, Талмуд та інші), де
викладені прозорі політичні настанови про відносини між багатими і
бідними, про ставлення до державної влади, до її глав — царів та інших
монархів, про ставлення до насильства, до війни і миру та інше; через
церковні проповіді священники по-своєму тлумачать священні книги у
світлі політики церкви і умов сучасності. Соціально-політичні доктрини,
що формуються церковною ієрархією і кадрами богословів, декларації і
заяви церковних об’єднань з питань внутрішньої і зовнішньої політики
держави викладають свою думку про політичні події тощо. За допомогою
розгалуженого ідеологічного апарату церква здійснює вплив на широкі маси
віруючих, формує їх релігійний світогляд. Здійснювані церквою періодичні
видання, релігійна література, виступи по радіо та телебаченню;
суспільно-політична діяльність церковних об’єднань, їх представництво в
органах влади і місцевого самоврядування сприяють поширенню релігії,
вірувань та обрядів. Церква постійно здійснює співробітництво з
державними та суспільними організаціями, з політичними партіями, що
виникли на релігійній основі [30, с.12].

В історії суспільства, як і на сучасному етапі, виникають і діють
різноманітні типи взаємовідносин держави з церквою: реалізується
пріоритет держави, її панівна роль у ставленні до церкви. Панівна роль у
ставленні держави до церкви характерна для всіх сучасних держав крім
ісламських. Пріоритет же церкви у ставленні до держави притаманний лише
деяким ісламським державам (Іран, Саудівська Аравія та ін.). В минулому
пріоритет церкви в державі мав місце на деяких етапах папської влади в
Римі, на ранніх стадіях після хрещення Київської Русі.

Пріоритет держави у ставленні до церкви по-різному визначає становище
церкви в державі: державна церква і церква, відокремлена від держави.

Зрозуміло, що в більшості країн світу існує нерозривний зв’язок політики
та релігії, але офіційно найбільші конфесії незмінно відрізняють
політичну функцію церкви, стверджують, що церква стоїть поза всякою
політикою, не бере в ній участь, тому що це мирська сфера життя, що
немає відношення до духовної сфери, здійснюваною церквою. З початку 90-х
років ХХст. православна і католицька церква забороняють священикам
займатися політичною діяльністю, перебувати членами виконавчої та
законодавчої влади. Раніше ж багато ієрархів, в тому числі і патріарх,
обиралися до складу Верховних і місцевих Рад депутатів. І в ряді
зарубіжних країн депутатами стають священики, як активні суспільні
діячі, що користуються авторитетом серед населення. В одному із звернень
Архієрейського Собору Російської православної церкви говориться, що
“церква не зв’язує себе ані з яким суспільним або державним ладом, ані з
якоюсь політичною силою, ані “правою” ані “лівою”, і може вести діалог з
будь-якими суспільними рухами, шукаючи їх примирення і об’єднання в
служінні добру людей”.

Прагнення ряду церков уявити соціальну позицію як політично нейтральну і
безсторонню до будь-яких політичних напрямків має, однак, політичне
підґрунтя. Це — спроба замаскувати дійсні політичні орієнтації в
підтримку певного політичного напряму. Зокрема, для Ватикану фіктивна
нейтральність служить ширмою для прикриття незмінної прокапіталістичної
позиції. Церква враховує політичну неоднорідність віруючих, що
примикають або співчувають різноманітним політичним партіям. Відкрито
стаючи на бік одного напрямку, церква ризикує втратити довіру
прихильників іншого напрямку, тому балансує між ними, здійснюючи немовби
загальнолюдську, а не політичну позицію.

Держава завжди зацікавлена в політичній підтримці церкви, через
посередництво якої може впливати на віруючих. Відсутність підтримки з
боку церкви, навпаки, може завдати втрат керівництву країни , особливо в
період виборчих кампаній, формування органів місцевого самоврядування.
Верхи держави, що правлять, прагнуть використати релігію, її вплив,
перетворити її в знаряддя своєї політики, нерідко суперечній інтересам
віруючих. Цю мету переслідує і керівництво України, і не без успіху,
зустрічаючи відповідну політичну реакцію з боку православної церкви.

Зазнаючи впливу прогресивних рухів сучасності церква робить певні
висновки. Багато церков беруть участь в актуальній, на даний час,
миротворчій діяльності. Одним з найбільш впливових міжнародних центрів
боротьби за мир виступає християнська Мирна конференція, що об’єднує
православні та протестантські рухи прихильників миру (резиденція в
Празі). На загально християнських конгресах релігійні православні
протестантські організації прийняли ряд важливих рішень і заяв,
закликали священнослужителів, всі прогресивні сили світу до боротьби
проти гонки озброєнь, за збереження і зміцнення розрядки міжнародної
напруженості і недопущення “холодної війни” між країнами. Дії стали
разючим контрастом у порівнянні з колишньою багатолітньою політикою
церкви. Починаючи з 80-х років ХХст. з ініціативи російської
православної церкви в Москві проведено три всесвітніх конференції,
девізом яких стало: “ Релігійні діячі за міцний мир, роззброєння і
справедливі відносини між народами”, “Релігійні діячі за врятування
священного дару життя від ядерної катастрофи”, “ За без’ядерний світ, за
виживання людства”. Активні дії миролюбних, в тому числі і церковних сил
відіграють важливу роль у відвертанні загрози ядерної війни, протидіють
використанню церкви з агресивною метою, сприяють подоланню суперечностей
між конфесіями в політичній сфері, згуртуванню релігій, всіх віруючих
для забезпечення міцного миру на Землі [31; с.508].

З свого боку держава захищає права і законні інтереси релігійних
організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і
світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію
або не сповідують її між віруючими різних віросповідань та їх
релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та
внутрішні постанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать
чинному законодавству.

У Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації”, зокрема
в ст.5 зазначається, що держава не втручається у здійснювану в межах
закону діяльність будь-яких організацій створених за ознакою ставлення
до релігії [34].

Релігійні організації не виконують державних функцій, вони мають брати
участь у громадському житті, а також використовувати на рівні з
громадськими об’єднаннями засоби масової інформації.

Вони також не беруть участь у діяльності політичних партій і не надають
політичним партіям фінансової допомоги, не висувають кандидатів до
органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих
кампаній кандидатів до цих органів.

Щодо співвідношення держави та церкви в Україні, то на думку деяких
вчених сучасний етап в життєдіяльності православної церкви бере початок
з перебудови, приблизно з середини 80-х років. В основі нових підходів
державних органів до релігії лежало поперед визначення помилок концепцій
та дій, широко розповсюджених в період Радянської влади. По-перше,
відділення церкви від держави трактувалося як відділення її від
суспільства і тому її функції законодавчо обмежувалися винятково
відправленням релігійного культу. Тепер церква зізнається не тільки
релігійною установою, але й соціальним інститутом, покликаним до
виконання важливих суспільних функцій, що виходять за межі релігії і
традиційно притаманних церквам всього світу. Пор-друге, релігія
розглядалася Радянською владою, як чужорідний елемент в суспільному
організмі, що підлягає витісненню і відмиранню. А звідси випливала
дискримінація церкви в тому числі й віруючих у повсякденному житті.
Тепер релігія набула справедливого розуміння як одна з рівноправних форм
суспільної свідомості і важливий елемент національної культури, що
відображає погляди почуттів мільйонів людей. Держава визнала
необхідність створення сприятливих умов для задоволення релігійних
потреб віруючих та виконання своїх функцій церквою.

Почало виникати та діяти багато нових релігійних навчальних закладів
різних рівнів для підготовки священиків і богословів. Церква володіє
правом власності і статусом юридичної особи, створює необхідні їй
підприємства і організації, свої виробництва і друкарні,
культурно-просвітницькі суспільства, недільні школи, бібліотеки і
читальні, крамниці для продажу релігій-

ної літератури, видає
багато десятків газет, журналів, використовує для своє мети і загальні
засоби масової інформації. Церква має опорні пункти в сфері охорони
здоров’я і соціального забезпечення. Тисячоліття Хрещення Русі
відзначалося в усій країні не тільки як церковна, але й яку державна
подія великого масштабу. Різдво і Пасха стали державними святами.
Найрізноманітніші громадянські події, особливо урочисті акти
супроводжуються церковним освяченням — відкриття нових підприємств або
цехів, проведення ярмарків, конференцій, спуск на воду нових кораблів,
багато іншого, як і в царський період, благословляється молитвою
священника з окропленням об’єкту “святою” водою.

Демократична, правова держава повинна однаково ставитись до релігії, не
надавати жодній із них будь-яких переваг або привілеїв, рівно
застосовувати до них законодавство про свободу совісті і віросповідань.
Необхідно суворо охороняти світський характер держави від втручання
релігій, протидіяти клерикалізації суспільного життя, несумісного з
інтересами населення — віруючих і невіруючих. Тільки при старанному
дотриманні законодавства і конституційності держава спроможеться
забезпечити лояльне співробітництво і невіруючих у боротьбі за
поліпшення умов віруючих, за моральне оздоровлення суспільства, за
зміцнення справжньо-демократичних основ розвитку [31; с.224-226].

Розділ ІІІ Стан та перспективи розвитку багатопартійності в сучасній
Україні

3.1. Особливості становлення багатопартійності в Україні

Перспективи демократичних перетворень і досягнення стабільного
соціально-економічного і політико-правового розвитку країни у багато
дечому залежать від характеру взаємовідносин між громадянським
суспільством і державою. Ці взаємовідносини повинні включати в себе два
взаємозв‘язаних моменти: 1) всебічний розвиток громадської ініціативи і
самодіяльності і 2) встановлення міцного правопорядку у всіх сферах
життя громадянського суспільства і держави.

У сучасних умовах досить гострими залишаються проблеми подолання
відчуження держави від суспільства, підвищення міри довіри між
суспільством і владою, встановлення партнерських відносин між владою і
інститутами громадянського суспільства, посилення їх взаємної підтримки
і погоджувальної діяльності. Вирішення цього вимагає створення в країні
якісно іншого рівня взаємної довіри суспільства і влади. Довіра до влади
стає категорією не тільки політичною, а й економічною. Перспектива
зростання диктує, щоб дії держави були відкритими, зрозумілими, і
контролювались суспільством. Зміцнення такої довіри вимагає, щоб і
влада, з свого боку, в значній мірі була поінформована про стан
громадської думки, враховувала її при визначенні політики. Завдання
полягає в тому, щоб була створена держава, яка підпорядкована інтересам
суспільного саморозвитку.

Належна реалізація такої моделі відносин між суспільством і державою
можлива тільки за умови належного конституційно-правового устрою, досить
розвинутої багатопартійності парламентського типу, високої політичної і
правової відповідальності, активності і культури як самих членів
суспільства, так і його політичних представників. Суттєву зв‘язуючу і
об‘єднуючу роль між громадянським суспільством (як неполітичною сферою)
і державою (як політичною сферою) покликані відігравати політичні
партії.

Історія розвитку багатопартійності пострадянської України нараховує
майже п‘ятнадцять років, і за цей час в країні відбулися декілька
виборчих компаній за активної участі всіх суб‘єктів політичної системи.
Якщо на Заході структури громадянського суспільства складались
століттями і в значній мірі в руслі стихійних процесів саморегуляції, то
в наших сучасних умовах ці процеси за необхідністю повинні носити
форсований і в значній мірі регульований (державою і законодавством)
характер. Це особливо відноситься до процесів утворення і діяльності
політичних партій, які суттєво відрізняються від інших громадських
об‘єднань. Партії, зародившись в надрах громадянського суспільства,
виходять за його межі, стають посередником між суспільством і державою і
претендують на участь у здійсненні державної влади. Дана обставина
робить партії об‘єктом пильної уваги зі сторони тих, хто прагне одержати
доступ до влади, щоб використовувати її в своїх інтересах. Крім того,
самі партії виражають, в кращому випадку, інтереси певної частини
суспільства. Держава ж як представник всезагальних інтересів повинна
активно сприяти (в тому числі за допомогою законодавчого регулювання)
тому, щоб діяльність партій не наносила шкоди інтересам окремої особи і
суспільства в цілому.

Як зазначає Лукаш С.Ю., в Україні, Росії та інших пострадянських
державах слабкість демократичних традицій, соціальна інерція
незалежності державної влади від суспільства, низька його
структуризація, вкрай повільний розвиток національного підприємництва,
зубожіння робітничого класу, інтелігенції та багатьох інших верств
населення зумовлюють труднощі у розвитку політичних партій: відірваність
багатьох з них від своєї соціальної бази, а часто і повна її
відсутність; прагнення керівництва деяких політичних партій шукати опору
не стільки в соціальному середовищі, скільки у владних структурах. Це
породжує неспроможність політичних партій виконувати притаманні їм
функції; несприйняття значною частиною населення політичних партій як
політико-правових інституцій, необхідних для задоволення первинних
потреб, реалізації громадянських, соціально-економічних, екологічних та
інших прав [35, с. 205-206].

Водночас Конституція України визначила Україну як демократичну державу.
Така характеристика нашої країни є одним із найважливіших напрямів її
модернізації [36, с.139]. Вона передбачає розвиток багатопартійності,
чітке конституційно-правове регулювання статусу політичних партій.

Виникнення і розвиток багатопартійності, започаткування участі
політичних партій у формуванні органів державної влади, є, по-перше,
перешкодою узурпації влади державою; по-друге, однією з гарантій
реалізації конституційного права громадян України брати участь в
управлінні державними справами; по-третє, одним із політико-правовоих
засобів здійснення представницької форми народовладдя; по- четверте,
результатом втілення у життя права громадян України на свободу
об‘єднання у політичні партії. Закріплене у ст. 36 Конституції України
це право є можливістю задовольняти первинні потреби громадян в
політико-правовій сфері відносин. Ю.М.Тодика до первинних потреб
відносить також цінності конституційного ладу – справедливість,
благополуччя та інші [3, с.21-23]. За допомогою політичної партії
найбільш суттєві первинні потреби перетворюються на інтерес соціальних
верств, за умови оволодіння політичною партією державною владою – на
загальний політичний інтерес.

Якщо політична партія не виражає соціального чи іншого суттєвого
групового інтересу, тобто не має соціальної бази, вона втілює свої
вузькопартійні інтереси і неминуче приречена на поразку. Білоруський
вчений М.Ф.Чудаков вважає хибним обмежувати характеристику політичної
партії лише класовою ознакою [38, с.91]. Водночас не варто про неї
забувати. Ще під час буржуазних революцій у Західній Європі виникали
буржуазні партії, які боролись за політичну владу для буржуазії. У
другій половині ХІХ ст. Створювались робітничі та селянські політичні
партії. Їх боротьба за права пригноблених, проти всевладдя буржуазії
сприяла конституційному закріпленню загального, рівного виборчого права,
ускладненню соціальної структури суспільства, формуванню в країнах
Західної Європи соціальної держави, підвищенню життєвого рівня
праціюючих за наймом верств населення, розширенню участі в управлінні
справами робітників, селян, жінок та ін. Сьогодні не зменшується
значення ідеологічних чинників, одним з яких є класова ознака політичних
партій і навпаки. Тому класова ознака політичних партій існуватиме доти,
доки існуватимуть класи, соціальні прошарки, що мають свої інтереси, які
відбивають політичні партії. Але як свідчить історичний досвід,
абсолютизація цієї ознаки може призвести до деформації суспільних
відносин, до зрощення правлячої партії і держави, перетворення першої на
державну партію.

3.2. Правові основи багатопартійності та її вплив на політичну систему
суспільства в Україні

Цілком очевидним є те, що свідоме і цілеспрямоване реформування
попереднього соціалістичного ладу і перехід до принципово нових начал
організації і функціонування суспільства, його політичної системи
передбачають активну роль права як системостворюючого фактора
становлення основних інститутів громадянського суспільства.

Світовий досвід розвитку партій як структур громадянського суспільства і
як частини політичної системи свідчить про наявність явно вираженої
тенденції до їх правової інституціоналізації, тобто до перетворення їх
„в правовий інститут шляхом все більш широкого регулювання правом
комплексу відносин, пов‘заних з утворенням, організацією і діяльністю
партій”[39, с.5] В останнє дисятиліття ця тенденція особливо яскраво
проявилася в правотворчій діяльності в постсоціалістичних державах,
більшість із яких прийняла спеціальні закони про політичні партії. Це,
як правило комплексні нормативні акти, що охоплюють порядок утворення
політичних партій і реєстрацію їх статутів, права партій і гарантії їх
реалізації, обов‘язки партій і механізми контролю за їх діяльністю,
форми участі партій у виборах, порядок призупинення, припинення і
заборони діяльності партій тощо.

Точкою відліку на шляху формування правових основ української
багатопартійності стало скасування ст.6 Конституції колишнього СРСР. Це
позбавило КПРС статусу „керівної і спрямовуючої сили радянського
суспільства, ядра його політичної системи” і відкрило можливість для
участі інших політичних партій до вироблення державної політики, в
управлінні державними і суспільними справами.

Вирішальну роль в утвердженні реальної багатопартійності і подолання
всевладдя комуністичної партії зіграла та обставина, що для
депутатського корпусу, для широкого спектру політичних об‘єднань
боротьба з КПРС злилася з боротьбою проти диктату союзного центру.

Після поразки КПРС процес становлення багатопартійності в Україні
вступив в якісно нову стадію. Якщо раніше політична активність партій і
рухів різноманітної орієнтації була переважно спрямована проти КПРС, з
якою ототожнювався союзний центр, то тепер вони змушені шукати нову
основу для самовираження і самоідентифікації.

Регламентація правового статусу політичних партій і громадських
організацій в новітніх умовах започаткована Законом України „Про
об‘єднання громадян” від 16 червня 1992р.[40]. Партії тільки
народжувались, лише проявлялися їх ознаки, що відрізняло їх від
громадських організацій. На тому етапі законодавець не виокремив
регулювання їх статусу в окремому законі. Поряд з цим невпинний процес
розвитку багатопартійності зумовив заходи, що сприяли підвищенню ролі
партій у політичній системі України. Вже в Законі України „Про вибори
народних депутатів України”, який був прийнятий 18 листопада 1993 року,
політичні партії визначились як суб‘єкти висунення претендентів у
кандидати в народні депутати України.

У 90-х роках ХХ ст. відбувся не тільки процес розвитку політичних
партій, зростання їх ролі, а й формування атмосфери терпимості, яка є
однією з найважливіших передумов дієвості такого принципу конститційного
ладу, як політичний плюралізм. Це – розв‘язання політичної кризи кінця
1994 – початку 1995 рр. Шляхом прийняття Конституційного договору між
Верховною Радою України і Президентом України, що за своєю природою був
правовим компромісом на основі політичної угоди, прийняття Конституції
України 1996р., парламентські і президентські вибори, під час яких у
рамках демократичної процедури змагалисія різні політичні сили.

Відповідно до Закону України „Про вибори народних депутатів України” від
24 вересня 1997р. половина конституційного складу Верховної Ради
обиралася за списками від політичних партій, виборчих блоків партій у
багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі
пропорційного представництва. Застосування цього закону сприяло
подальшому зростанню ролі політичних партій у політичній системі
України. Вони, по-перше, стали повноцінними суб‘єктами виборчого
процесу; по-друге, отримали більше можливостей для здійснення
притаманних їм функцій; по-третє, сприяли структуризації Верховної Ради
(була зроблена спроба створити парламентську більшість); по-четверте,
зумовили активізацію роботи парламентських фракцій; по-п‘яте, деякою
мірою стали впливати на фрмування органів виконавчої влади (так,
започаткована практика консультацій Президента України з лідерами
парламентських фракцій перед внесенням ним на розгляд Верховної Ради
кандидатури Прем‘єр-міністра та ін); по-шосте, створили такі умови, за
яких позапартійні депутати стали менше впливати на перебіг
парламентських подій. Тому їх чисельність різко зменшилась. Відповідно
збільшилась кількість громадських організацій.

Закон України „Про об‘єднання громадян” не відповідав реаліям партійного
життя, тенденціям суспільного розвитку. До того ж правове регулювання
статусу політичних партій мало відповідати основним положенням
Конституції України. Тому через десять років після появи перших
політичних партій, 5 квітня 2001р., було прийнято Закон України „Про
політичні партії в Україні”, на відміну від багатьох країн Західної
Європи, де подібні закони були прийняті через 100, а то і більше років з
моменту започаткування політичних партій. Прийняття в Україні цього
закону після порівняно короткого терміну партійної історії можна
пояснити тим, що: по-перше, після набуття Україною незалежності і
проголошення шляху до демократії почалося швидке збільшення кількості
політичних партій, зростання їх впливу на суспільні відносини; по-друге,
розвиток політичних партій, підвищення їх ролі у політичній системі
країни значно випередили формування демократичних традицій; по-третє, в
останньому десятилітті ХХ ст. політико-правова історія розвивалась більш
інтенсивно, ніж у попередні роки, не говорячи вже про ХІХ ст.;
по-четверте, за більш ніж 100 років партійної історії країн Західної
Європи та інших регіонів світу був накопичений багатий досвід
цивілізованої участі політичних партій у боротьбі за державну владу та
її реалізацію, в конституційно-правовому регулюванні їх статусу, і цей
досвід дедалі більше стає надбанням українських політиків і вчених;
по-п‘яте, одним з основних напрямів зовнішньої політики України є
інтеграція нашої держави до Західної Європи, в тому числі у
політико-правовому аспекті.

Право на утворення політичних партій передбачається окремими
положеннями, які містяться або у статті про свободу об‘єднання, або в
інших статтях конституцій більшості країн світу (Вірменія, Бразилія,
Іспанія, Італія, Словаччина, Польща, Португалія, ФРН тощо). Наприклад, у
ст.9 Основного Закону ФРН проголошується, що „усі німці мають право
створювати спілки й товариства”, а ст. 21, спеціально присвячена
політичним партіям, містить положення про те, що партії „можуть вільно
утворюватися” [41, с.301]

Ст. 36 Конституції України закріплює за громадянами „право на об‘єднання
у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту
своїх прав і свобод…” [42]

Виділення сучасними конституціями із загального права на об‘єднання
особливого права на утворення політичних партій далеко не випадкове і
відображає також розуміння тієї ролі, яку партії відіграють у політичній
системі. Німецькі правники зазначають, що „наявність вільних політичних
об‘єднань невід‘ємна від представницької демократії”. Тому ст. 21
Конституції ФРН розглядає свободу партій і участь у них як „особливий
вид свободи об‘єднання” [41, с.301].

Базовими положеннями політичної партії виступають:

участь у політичному процесі, завоювання та здійснення державної влади –
головна мета діяльності будь-якої політичної партії;

політична партія – це суспільне об‘єднання, що має політичну програму, в
якій відображаються погляди цієї партії на устрій суспільства та
держави, знаряддя, за допомогою якого партія хоче реалізувати свою
програму;

партія діє постійно та має формалізовану організаційну основу [43,
с.38].

У ст.118 Закону України „Про політичні партії в Україні” від 5 квітня
2001р. відсутня вказівка на першу та третю ознаки політичної партії, що
свідчить про недооцінку вітчизняними законодавцями політичних партій,
які не вважають їх суб‘єктами державної влади, що мають активно впливати
на формування владних структур.[44]

Виходячи із зазначених критеріїв, політичною партією є будь-яке
„добровільне об‘єднання громадян”. Відтак „спілка філателістів” чи ще
щось у цьому роді, зважаючи на „колективність форми”, – це достеменно
політична партія. „За визначенням” до окремих політичних партій належать
і усі зареєстровані релігійні організації, а те, що засади секуляризму
досі не скасовані – це лише нормативний казус, непорозуміння. Зрештою,
даний досвід правничого визначення політичного феномена має бути
визнаний хибним.

На наш погляд, доцільно поставити важливе у теоретичному і практичному
плані питання про вираженість даної свободи, тобто чи є вона абсолютною,
або ж чи може вона піддаватись хоча би частковому обмеженню. Так, у
демократичних державах існує у реалізованому вигляді право на утворення
політичних партій, але така правова вираженість ще не тотожна свободі
партійної діяльності. Як, зрештою, заборона створювати політичні партії
не дорівнює відсутності фактичної політичної свободи.

Законодавець передбачив випадки обмеження утворення і діяльності
політичних партій з боку органів державної влади, що цілком відповідає
світовій практиці правового регулювання статусу політичних партій. Так,
у Португалії з огляду на її недавню історію 6 жовтня 1978р. було
прийнято Закон „Про заборону фашистських організацій”. У ст. 37
Конституції України передбачено, що забороні підлягають ті політичні
партії, програмні цілі або дії яких спрямовані на: ліквідацію
незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом,
порушення суверенітету і територіальної цілісності України, підрив
безпеки держави, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни,
насильства, розпалювання міжетнічної, расової та релігійної ворожнечі,
посягання на права і свободи людини, здоров‘я населення. Як і в інших
країнах світу, в Україні політичні партії не можуть мати воєнізованих
формувань. Це положення Основного Закону України надто важливе, тому що
за відсутності в нашій державі глибоких демократичних традицій воно має
забезпечити політичним партіям вплив на громадян, реалізацію права
формувати органи державної влади і місцевого самоврядування тощо
виключно цивілізованими засобами в межах Конституції та законів України.

Досить розповсюдженою є заборона на створення і діяльність регіональних
політичних партій. Подібна заборона пояснюється двома обставинами:
по-перше, загрозою сепаратистських тенденцій, виразниками яких нерідко
виступають такі партії; по-друге, за наявності чисельних дрібних
етнічних груп регіональні і місцеві партії фактично є політичними
організаціями цих груп. Але варто відзначити, що заборона на утворення
релігійних і місцевих партій притаманна і законодавству деяких
європейських країн (Португалія, ФРН). У багатьох країнах, які
розвиваються та в яких існує племінна ворожнеча, заборонені партії, що
спираються на одне плем‘я, одну мову, одну релігію. У деяких країнах
забороняється створення при політичних партіях жіночих і молодіжних
організацій.

Критерії, які слугують класифікації політичних партій, як фашистських і,
навіть, комуністичних, також вельми формальні й історично обмежені.
Жодних нормативних запобіжників відновленню впливу комуністичних і
фашистських партій не існує, адже партія, яка звертається до забороненої
символіки, начебто вже й не є ні комуністичною, ні фашистською. Таким
чином, усі наявні нормативні заборони щодо діяльності політичних партій
або неефективні, або антидемократичні (або й перше, й друге разом взяті)
[45, с.25].

Але окрім основних видів обмежень щодо діяльності політичних партій, у
конкретних країнах існують й інші заборони. Так, обмеження на членство в
політичних партіях для окремих категорій осіб передбачають ст. 22
Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 11
Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод.
Основною метою таких обмежень є запобігання втручанню політичних партій
у діяльність ключових органів державної влади. Конституції Угорщини,
Словаччини, Чехії, Болгарії закріплюють принцип відокремлення політичних
партій від держави, пов‘язують його з обмеженням свободи членства в
партіях для певних категорій посадових осіб.

У зв‘язку з реформою виборчого законодавства та переходом до
пропорційної системи виборів актуальним є дослідження інституту
загороджувального (виборчого) бар‘єру, сутність якого полягає у тому, що
при розподілі мандатів за пропорційною системою виключаються партії, які
не набрали визначеного законом відсотка голосів. Поширеним серед
науковців та політиків є схвальне застосування загороджувального
бар‘єра. Але зазвичай оцінка його подається не з правової точки зору, а
виключно з огляду політичної доцільності. Основний аргумент прихильників
бар‘єра – він не допустить формування величезного числа дрібних фракцій
у парламенті та буде сприяти таким чином політичній структуризації
парламенту і його дієздатності [46, с.10]. Але попри укорінене уявлення
про необхідність цього інституту, деякі науковці ставлять під сумнів
його доцільність та відповідність принципам демократії. О.Тодика вказує
на певну абсурдність ситуації при розподілі голосів між партійними
списками при застосуванні загороджувального бар‘єра, коли голоси
політичних формувань одного спрямування переходять до партій з
протилежною ідеологією[47, с.59]. Зазначалося також, що „застосування
загороджувального бар‘єра призводить до порушення основних принципів
правової, демократичної держави через те, що значна частина виборців
виявляється нерепрезентованою” [48, с.124]. .

На сьогодні майже всі країни, де застосовується пропорційна виборча
система, використовується інститут загороджувального бар‘єра. Частіше за
все – це 3-5%. У Данії він становить всього 2 %, у Греції та Іспанії –
3%, у Словаччині – 5%, у Молдові – 6%, у Грузії – 7%. Винятком із
загального правила є Нідерланди, де немає бар‘єра.

Проаналізувавши партійну систему з 1991р., зазначимо, що з цього часу
відбувається значне розширення партійного спектра. Існуючи становище у
сучасному політичному житті дає підстави стверджувати, що, по-перше,
велика строкатість політичних партій, а відповідно і їх представництво у
парламенті України утруднює досягнення компромісів при прийнятті певних
рішень. До того ж „дрібні” політичні партії відіграють незначну роль у
політичному житті країни. По-друге, як свідчать парламентські вибори
2006, велика кількість партій утруднює волевиявлення народу.

Тому доцільним є, на нашу думку, збільшення загороджувального бар‘єра
від 3% до 7 – 10 %.

Висновки

Проведене дослідження дозволяє зробити ряд висновків:

1. Політична система виникла на певному етапі розвитку суспільства
внаслідок його поділу на класи та появи держави. У процесі еволюції
державно-організованого суспільства політична система стає більш
складною та розгалуженою. Тому структура, механізм її функціонування
завжди мають конкретно-історичний характер, зумовлений рівнем
економічного, соціального, духовного розвитку суспільства та іншими
чинниками.

2. Політична система є центральною проблемою різних наук, зокрема
правової, політичної, соціологічної та ін. Вона дає загальне, цілісне
уявлення про організацію та функціонування політичного життя
суспільства, його структуру тощо.

3. Існують різні підходи у дослідженні політичної системи, проте не
зважаючи на їх багатоманітність, можна стверджувати, що вона виступає
складним комплексом відносин між класами, націями, іншими соціальними
групами і організаціями, особистостями і їх політичними інститутами.

Зокрема існують такі підходи у дослідженні політичної системи, як:
інституціональний, функціональний, регулятивний, комунікативний,
особистісний та інші.

4. Структуру політичної системи становлять:

суб’єкти (носії) політики;

політичні норми та принципи;

політичні відносини (стосунки);

політичні погляди — політична свідомість та культура;

зв’язки, що об’єднують названі компоненти.

5. У політичній системі особливе місце належить державі, яка надає їй
цілісності і стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи.
Вона виконує винятковий і необхідний обсяг діяльності з управління,
розпорядження ресурсами суспільства і регулює його життєдіяльність, є
центром, ядром політичної системи суспільства.

6. Взаємовідносини держави і громадських об’єднань завжди мають
двобічний характер. Більшість із них опосередковується відповідними
нормами права, набуваючи в залежності від того різний характер
(державно-правовий, громадсько-правовий, адміністративно-правовий і
т.д.). Деякі відносини ще не мають правового вираження, що, звичайно,
потребує подальшого вдосконалення законодавства про об’єднання громадян,
їх правового статусу, дослідження питань по таких напрямках, як межі
втручання держави в діяльність громадських організацій, суспільні
організації як суб’єкти прав і обов’язків тощо.

7. Базовими положеннями політичної партії виступають:

– участь у політичному процесі, завоювання та здійснення державної влади
– головна мета діяльності будь-якої політичної партії;

– політична партія – це суспільне об‘єднання, що має політичну програму,
в якій відображаються погляди цієї партії на устрій суспільства та
держави, знаряддя, за допомогою якого партія хоче реалізувати свою
програму;

– партія діє постійно та має формалізовану організаційну основу.

– У ст.118 Закону України „Про політичні партії в Україні” від 5 квітня
2001р. відсутня вказівка на першу та третю ознаки політичної партії, що
свідчить про недооцінку вітчизняними законодавцями політичних партій,
які не вважають їх суб‘єктами державної влади, що мають активно впливати
на формування владних структур

8. З 1991р. відбувається значне розширення партійного спектра. Існуюче
становище у сучасному політичному житті дає підстави стверджувати, що,
по-перше, велика строкатість політичних партій, а відповідно і їх
представництво у парламенті України утруднює досягнення компромісів при
прийнятті певних рішень. До того ж „дрібні” політичні партії відіграють
незначну роль у політичному житті країни. По-друге, як свідчать
парламентські вибори 2006, велика кількість партій утруднює
волевиявлення народу. Тому доцільним є, на нашу думку, збільшення
загороджувального бар‘єра від 3% до 7 – 10 %.

Використана література:

Основи держави і права. / За ред. А.М.Колодія, А.Ю.Олійника. – Київ:
Либідь, 1997.

Якушин В.М. Політична система і політичний режим / Україна
посткомуністична: суперечності та перспективи соціально-політичного
розвитку // Політична думка. – 1993. – №1.

Андреев С.С. Политическая система и политическая организация общества //
Социально-политические науки. – 1992. – №1.

Easton D. System Analysys of Political Kife. N.Y., 1957. P.18-19, 153.

Цитата за кн. Манова Г.Н. Теория государства и права. – М: Издательство
БЕК, 1996.

Демидов А.И. Политическая система и государство / В кн. Теория
государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузова и А.В.Малько. –
2-е изд. перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2001.

Скакун О. Ф. Теорія держави і права. – Підручник: Харків, Консум :
Переклад з рос. С. О. Буяковського. – 2001.

Теория государства и права. Учебник. Изд. 3-е, расширенное и
дополненное. / Под ред. М.Н.Марченко. – М.: Изд. ЗЕРЦАЛО, 2000.

Гавриленко І. Політична система суспільства // Політологічні читання. –
1993. – №1.

Шабров О.В. Политическая система: демократия и управление обществом //
Государство и право. – 1995. – № 5.

Теория государства и права: Курс лекцій /Под ред. Н.И.Матузова,
А.В.Малько. – Москва: Юристь, 2000.

Проблемы теории государства и права. /Под ред. Алексеев С.С. – М.:
Юридическая литература, 1987.

Клименко С.В., Чичерин А.Л. Основы государства и права. – М: Зерцало,
1998.

Гелів С., Рутар С. Політологія. – Київ: Знання, 1999.

Колпаков А. Проблеми зміни в політичній системі України:
політико-правовий вимір // Право України. – 2003. – №4.

Теорія держави і права: Підручник / За ред. В. Копейчикова. – Київ:
Юрінком Інтер, 2002.

Філософія. / Під ред. І.Ф. Надольного. Київ: Вікар, 1997.

Бобик В.М., Головатий М.Ф., Ребкало В.А. Політична культура сучасної
молоді. –Київ: А.Л.Д., 1996.

Основи держави і права України. / Під ред. Й.Г.Богдан, Н.Б.Болотіна., –
Львів, 1993.

Цитата за кн. Політологія. /За ред. Бабкіної О.В., Горбатенка В.П. – К.:
Видавничий центр “Академія”, 1998.

Фарукшин М.Х. Политическая система общества // Социально политические
науки. – 1991. – №5.

Марксистско-ленинская общая теория государства и права. Основные
институты и понятия. М.: Юрид. лит., 1970.

Нерсесянц В.С. Юриспруденция: введение в курс общей теории права и
государтва. – М.: Норма -ИНФРА, 1998.

Бобик В.М., Головатий М.Ф., Ребкало В.А. Політична культура сучасної
молоді. – Київ: А.Л.Д., 1996.

Хропанюк В. Н. Теория государства и права. / Под ред. В. Г. Стрекозова.
– М.: “Дабахов, Ткачев, Димов”, 1996.

Рутар С. Держава як основний елемент політичної системисуспільства //
Розбудова держави. – 1993. – № 7.

Литвин В. Партия как форма политической организации общества // Политика
и время. – 1992. – №1.

Дергачов О. Місце політичних партій у здійсненні влади в Україні. //
Політична думка. – 2002. – №1.

Теория государства и права. / Под ред. В.М.Курицин, З.Д.Иванова. –М.:
Юридическая литература, 1986.

Лупарев Г.П. Социальное назначение религиозных организаций как основа их
правового статуса // Государство и право. – 1995. – № 11.

Світовий конгрес українських юристів. Міжнародна фундація виборчих
систем. Семінар — розвиток недержавних організацій через правові
реформи. – Київ, 28-29 серпня, 1996р.

Проблемы теории государства и права./ Под ред. Алексеева С.С. –—–М.:
Юридическая литература, 1985.

Поздняков Э.А. Философия государства и права. – М.: Юрид. лит. -1995.

Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23
червня 1991р., ВВР. – №25. – 1991р.

Конституційне право України: Підручник для студентів вищих навчальних
закладів / За ред. академіка АпрН України, доктора юридичних наук, проф.
Ю.М.Тодики, доктора юрид. І політ наук, проф. В.С.Журавського. – К.:
Видавничий Дім „Ін Юре”, 2002.

Тодыка Ю.Н. Конституция Украины: проблемы теории и практики. – Х., 2000.

Тодыка Ю.Н. Основы конституционного строя Украины. – Х., 1999. –

Чудаков М.Ф. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. –
Минск, 2001.

Юдин Ю.А. Политические партии и право в современном государстве. М.:
Юрид.Литература, 1998.

Закон України „Про об‘єднання громадян” від 16 червня 1992р // Закони
України.- Том 3.

Государственное право Германии. – Т. 2. – М., 1994.

Конституція України: Прийнята на п‘ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996р. – К., 1996.

Кривоцюк П. Створення партій демократичного типу: світовий досвід та
українські реалії // Людина і політика. – 2002. – №5. – С. 38.

Закон України „Про політичні партії в Україні” // ВВР. – 2001. – №23. –
ст. 118

Примуш М. Право і утворення політичних партій // Право України. – 2004.
– № 1. – с. 25.

Лук‘янов Д., Пономарьова Г. Правова і політична оцінка загороджувального
бар‘єра як інституту виборчого права // Право України. – 2005. – № 12. –
с.10.

Тодика О.Ю. Вибори до парламентів країн СНД (Порівняльно-правовий
аспект). – Харків, 2003. – с.59.

Лук‘янов Д.В. Загороджувальний бар‘єр – недемократичний інститут
виборчого права / Соціально-політичні і соціально-правові проблеми
сучасності: Зб. Наук.. тез (за мат.ХV Харківських політологічних
читань). – Харків, 2004. – с. 124.

PAGE

PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020