.

Праукраїнці (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3395
Скачать документ

Реферат на тему:

Праукраїнці

Про слов’ян на Дніпрі, як на Віслі та Дунаї, знали вже давньогрецькі й
римські письменники-історики (від VII ст. до н.е.) — Гезіод, Геродот,
Софокл, Пліній, Таціт, Птолемей. Найбільше відомостей про слов’ян маємо
від історика готів Йордана, що жив у VI ст., і візантійського історика
Прокопія Кесарійського. В той час, коли, наприклад, готи (II — III ст.)
були на Дунаї чи в Причорномор’ї чужинцями, слов’яни були для греків чи
римлян автохтонами і в давнину утворили етнічну цілісність. Усіх слов’ян
Йордан називає венедами, які діляться на склавінів (півд.-зах. група) і
антів (східна група). Анти вперше з’являються на історичній арені під
час наступу тюрксько-монгольського племені гунів на Європу. Анти
заселяли всю нинішню етнографічну територію українського народу і
заснували союз племен, до якого наші північні сусіди ніколи не належали.
Про це свідчать також археологічні дослідження. Анти вели довгі війни з
візантійським царством, про що писали тогочасні грецько-візантійські
автори (Агапій Міргінейський, Псевдо-Маврикій, Менандр). Займалися вони
землеробством, скотарством і торгівлею, залишаючись у межах північного
лісостепу. За інформацією Прокопія Кесарійського, ними не управляє хтось
один, а народне віче — зібрання, і всі справи вирішуються спільно. Через
те їхня влада хитка, а політика химерна. І в такому дусі писали про
антів візантійські історики: вони дуже хоробрі й войовничі, одначе між
собою незгідливі, в часи небезпеки вибирають свого вождя, і тоді його
авторитет народ визнає беззаперечно.

Якщо говорити про культуру, типову для антів, то її вперше відкрито в
могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і звідси названо зарубинецькою
(II ст. до н.е.— II ст. н.е.). Продовженням її була відкрита біля с.
Черняхів (теж на Київщині) черняхівська культура, яку археологи датують
II-V ст. н.е., що постала як синтез попередніх культур.

Для обох культур характерна, передусім, кераміка: кераміку зарубинецької
культури виробляли вручну, з чорним або брунатним глянцем, а кераміку
черняхівської культури — з сірим глянцем, за допомогою гончарного кола.
Іншими словами, гончарне керамічне мистецтво “черняхівців” репрезентує
вищий культурний ступінь. У похованнях черняхівської культури знайдено
кераміку, миски, горшки, костяні гребені, намиста тощо. Знахідки
черняхівської культурної доби виявили, без сумніву, високу культуру
наших предків — антів. У розкопах антських селищ знайшли численні
бронзові й срібні прикраси антропо- і зооморфного типу VI-VII ст. Всі
археологічне відкриті селища антів вказують на високу хліборобську
культуру: виявлені рештки пшениці і проса. Розвинуте товарне виробництво
хліба здійснювалося вже не лише задля обміну на продукти іншої праці.
Хліб продавався за гроші, спочатку римські, а потім візантійські.

Політичне об’єднання антів проіснувало три століття (від кінця III до
початку VII) і впало під навалою аварів. Тоді ж зникає сама назва анти,
її змінює назва слов’яни, бо на історичну арену виходить нове, ширше
етнічне об’єднання — Русь.

Після падіння племенного угруповання антів утворюється 14 різноплеменних
груп, що об’єднуються в союзи-князівства, створюючи передумови для
виникнення східнослов’янської державності та розвитку культури.

З VIII ст. у слов’янських племен спостерігається деяке піднесення
ремесла. Відбувається відокремлення металургії від ковальської справи,
виникають невеликі виробничі центри.

Нова технологія, під впливом алано-булгарських племен Хозарського
каганату, вела до подальшого підвищення продуктивності праці, зростання
диференціації та спеціалізації виробництва, прогресу всієї економіки.

Такі види ремесел, як гончарство, прядіння, ткацтво, обробка шкіри,
каменю, дерева, за умов натурального способу життя залишалися,
здебільшого, в межах родинного промислу, задовольняючи в основному
потреби сім’ї.

Одним з елементів матеріальної і духовної культури людського суспільства
є житло, яке відігравало надзвичайно важливу роль у житті людини. Тому у
давніх українців будівництво оселі, вибір місця були регламентовані
великою кількістю обрядів і ритуальних дій.

Основним будівельним матеріалом для наших предків, як і в інших народів
Європи, було дерево. За етнографічними даними, що сягають глибини
століть, відомо, що східні слов’яни ніколи не ставили будинки там, де
колись був шлях, чи там, де знайдено останки людини, де людина була
поранена звіром чи ворогом. До наших днів дійшла велика кількість
різноманітних способів гадання при виборі конкретного місця для
будівництва: висівання зерна, маніпуляції з водою, горщиком, вовною та
ін.

Характерними для всіх слов’янських жител є те, що вони заглиблювались у
землю на 30-80 см, а іноді доти, доки не траплялися тверді материкові
основи. Потім робилися зруби з дерева, дахи вкривали деревом або
соломою. У такому житлі взимку було затишно, а влітку — прохолодно.
Обов’язковим атрибутом слов’янської будівлі була піч, яку складали з
каменю або глиняних блоків.

Важливе місце в системі культури будь-якої етноісторичної спільності має
набір посуду, який втілює в собі етнічні особливості, смаки людей,
рівень культурного розвитку. Посуд відбиває традиційність культур,
пов’язується з цілою системою звичаїв.

Говорячи про традиційний посуд русичів доби середньовіччя, слід мати на
увазі не лише глиняні вироби, але й дерев’яні. Різноманітні дерев’яні
миски, чарки, ступи, відра, діжки, а також берестяні вироби, безумовно,
були в широкому вжитку, але не збереглися.

Керамічний посуд характеризується наявністю декількох типів посуду:
різних горщиків, мисок, сковорідок, кухлів, які ставили в піч з
невисоким склепінням. Це відрізняє посуд наших предків від начиння інших
народів, які користувалися котлом, підвішеним над вогнищем. Зазначимо,
що форми горщиків, мисок, кухликів при очевидній одноманітності мають
свої особливості. Так, у середньодніпровському регіоні найпоширенішими
були високі біконічні горщики. На Поліссі їх майже немає. Тут основним
був посуд з високо піднятими округлими “плічками”. У Верхньому
Подніпров’ї рідко трапляються кухлики, які поширені в інших регіонах.

Сучасна наука має небагато даних щодо характеристики одягу східних
слов’ян, оскільки в перший період серед них панував обряд спалення
небіжчиків. Можна припустити, що основні риси костюма були близькі до
селянського одягу доби Київської Русі, для реконструкції якого
використовували металеві деталі, що збереглися (фібули, пряжки, бляшки)
та фрески. Люди на них зображені в сорочках з вишитими маніжками,
довгими рукавами, в гостроносих постолах. На думку етнографів, такі
елементи традиційного одягу, як тунікоподібна сорочка, одяг типу плахти,
набірні пояси, прості ювелірні прикраси, постоли, сягають ще більш
віддалених часів. Такого типу одяг був поширений і серед інших народів
Європи.

Значною є роль релігії в розвитку мистецтва, науки, моралі слов’ян. У
східнослов’янській релігії яскраво відбиті дві риси, найбільш характерні
для землеробських племен раннього середньовіччя: обожнювання сил природи
в різноманітних формах та культ роду. Ранньою дохристиянською релігією в
праукраїнців був язичницький політеїзм, або багатобожжя, що являв собою
нашарування різних вірувань дослов’янських епох. Східні слов’яни уявно
населяли природу численними фантастичними божествами — русалками,
лісовиками, водяниками та ін.

У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувалися народна фантазія та
знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що закарбувався у
правилах етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості вищі
сили — боги — мали людську подобу, але були наділені надлюдськими силою
і вмінням, можливостями й розумом. Поряд з позитивними живуть герої
негативні. Вони доповнюють перших, відтіняючи їхні найкращі риси.

Пантеон язичницьких богів формується на ґрунті матеріалістичних уявлень.
Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він же
батько природи і Владика світу, волею якого тримається доля всього і
всіх. Далі йдуть бог світла Сварог та його син, особливо шанований на
Русі, Дажбог, Хорс чи Сонце. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною
силою всього сущого на Землі.

Особливо вшанованим був бог грому, блискавок Перун, ім’я його в
перекладі зі старослов’янської означає “грім”, з грецької — “вогонь”.
Вирази “Перун убив”, “Перунова стріла” свідчили про його необмежену
силу. Дві сили йшли поруч з людиною — Білобог і Чорнобог, що уособлювали
добро і зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; перший
будував, другий руйнував.

Глибоку шану складали жіночим божествам. Слов’янські богині, починаючи
від Матері-Землі, були вельми популярні у віруваннях і відображали
материнську першість усього, що живе на Землі. Поряд з чоловічим
Ладом-Живом завжди стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом
життя: немовля, повний колос, дивоквітка, виноград або яблуко.

Основний пантеон супроводила ціла низка малих божеств: Лель, Диванія,
русалії, домові, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали
небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви,
кожний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім’ї.

Поряд з віруванням в істот обожнювалися всілякі духи і сили природи:
сонце, місяць, зірки, повітря, вітер. Однак особлива увага приділялась
деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем’я і свято
оберігалося. Перше місце займав дуб, особливо старий — символ мудрості;
ясен присвячувався Перуну; клен і липа — символи подружжя; береза —
символ чистоти. Мабуть, з цих давніх часів веде відлік поетичне народне
свято “Зеленої неділі”, коли практично кожну українську оселю
прикрашають зеленню як символом життя, чистоти, сили духу, єднання з
природою.

Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема, зозуля сприймалася як
провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини;
сова — символ смерті і пітьми. Серед тварин священними були віл і кінь,
а серед комах — бджола і “сонечко”. Асоціативний ряд зрозумілий людям і
сьогодні.

Поряд з матеріалізованими уособленнями божої сутності східні слов’яни
вірили у наявність особливої сутності — душі, яка, за їхнім поняттям,
продовжувала існувати після смерті людини і залежно від її земних чеснот
ставала або рабом, або добрим духом. На кожному кроці відчувалася
присутність предків, “дідів”, зокрема під час народження, весілля,
смерті.

Важливою рисою вірувань праукраїнців дохристиянської доби була
життєрадісність. Вони не мали в своєму пантеоні суворих, жорстоких
богів, а жили спільним життям з природою, відчували її тепло, ласку і
захист.

Крім системи культів і вірувань, мали наші пращури широко розвинену
народну творчість, фольклор. У творах усної словесності слово і текст
ніколи не існують самі по собі, а завжди в контексті обрядової дії, яка,
в свою чергу, носить практичну скерованість.

Усна поезія у наших предків з давніх-давен користувалася широкою
популярністю, вона була невід’ємною частиною духовного життя трудового
народу. В ній знайшли відображення труднощі боротьби з силами стихії,
людські погляди на світ, горе і радощі. З широкого загалу виходили
співці й музиканти, майстри різних видів прикладного мистецтва,
оповідачі билин, різних переказів, казок, загадок тощо.

Фольклор відображував трудовий процес, характер землеробського заняття,
побут та ін. Ці явища знайшли своє відлуння у так званій календарній і
обрядовій поезії, дослідити і вивчити яку можна на підставі архаїчних
залишків у побуті українців.

До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості,
пов’язаної зі зміною пори календарного року — весни, літа, осені, зими.
До обрядової поезії належить усна народна творчість, насичена в
основному весільними й поховальними обрядами-піснями. В обох з них
відображено язичницькі вірування та звичаї, які пізніше продовжували
співіснувати поряд з християнськими.

У календарній народній поезії найбільш втілені анімістичні вірування,
одухотворення природи, віру в магічні сили її явищ тощо. До такої
поетичної творчості належать колядки і щедрівки зимою, веснянки,
русальні, купальні, обжинкові й інші пісні весни і літа. Переважна
більшість їх пов’язана з народженням, смертю і воскресінням природи.

Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєднались з християнськими
віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа. Прикладами
служать такі християнські свята, як Різдво, Великдень (Пасха), Спас
тощо.

Поступово більша частина обрядової поезії втратила своє культове
значення, і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під
Новий рік і на Водохреще) тривалий час зберігали ознаки своїх колишніх
магічних функцій.

Дуже часто в календарній і обрядовій поезії відображалися трудові
процеси в різні пори року, радість молодості, кохання та ін. Зразками
такої поезії залишилися в українському селі веснянки й шумки, обжинкові
пісні.

Народні ідеали і сподівання знайшли своє втілення в казках, легендах,
переказах. Образність та художня символіка фольклору створили
своєрідний, багатий, неповторний поетичний фонд українського народу. Як
більш рання, порівняно з писемністю, народна творчість не була поглинута
нею. Навпаки, вона зберігалася та існувала поряд з літературою і
слугувала джерелом для численних літературних творів.

Аналіз культурологічних, археологічних, історіографічних джерел,
пам’яток історії та культури дає змогу зробити висновок: відбувалася
безперервна зміна численних поколінь, кожне з яких освоювало і
користувалось усіма здобутками культур своїх попередників, робило свій
внесок у культурну спадщину.

Стародавня слов’янська культура на українських землях формувалася
протягом довгого часу, і в цьому процесі значну роль відігравали
традиції місцевих народностей, а також культурні зв’язки з сусідніми
народами. Культура давніх слов’ян характеризується цілісністю і
самобутністю. На її ґрунті виникла культура Київської Русі.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020