.

Право і особистість (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1099 6183
Скачать документ

Право і особистість(курсова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
314 4566
Скачать документ

Курсова Робота

на тему:

Право і особистість

План

Вступ 3

Розділ І. Історія розвитку концепцій про права людини.

Ідеї про права людини в країнах стародавнього світу. 4

Права людини в епоху середньовіччя. 9

Права людини в період Нового часу. 12

Розділ ІІ. Правовий статус особи на сучасному етапі.

2.1. Поняття та структура конституційно-правового статусу особи. 17

2.2. Поняття прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. 19

2.3. Система прав, свобод, обов’язків людини і громадянина за
Конституцію України. 23

Розділ ІІІ. Гарантії реалізації охорони та захисту прав і свобод людини.

3.1. Національні та міжнародні гарантії прав людини. 29

3.2. Поняття та сутність охорони прав людини. 35

3.3. Способи захисту суб’єктивних прав та свобод. 37

Висновок 40

Використана література 41

ВСТУП

Права людини є складним, багатовимірним явищем, їх генезис, соціальні
корені, призначення – одна із вічних проблем історичного,
соціально-культурного розвитку людства, яка пройшла через тисячоліття і
незмінно перебуває в центрі уваги політичної, правової, етичної,
релігійної, філософської думки. Людство на шляху утвердження прав і
свобод пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя
держави, поширюючи принцип рівноправності на все більше коло осіб та
відносини між ними. Вся історія розвитку людського суспільства – це
історія боротьби за створення кращих умов для існування людини, за
визнання і забезпечення безперешкодної реалізації її прав і свобод. І
часто саме боротьба за права людини, за нові ступені свободи ставала
каталізатором широкомасштабних змін у суспільно-політичному житті тієї
чи іншої країни, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з
суспільством та державою. У сучасному світі питання про права людини –
одне з центральних у відносинах між державами.

Юридична наука покликана вивчати людину в її державно-правових зв’язках
І опосередкуваннях. І в цьому плані юристи вивчають не просто абстрактні
державні і правові форми, а явища і процеси, які міцно вплетені в
людське життя, у яких розкриваються властивості індивіда, його зв’язки і
залежності, і які складають суть існування людини. Всі найскладніші
державно-правові явища врешті-решт кристалізуються у правах людини,
виступають основою, центральною ланкою державного і правового життя. [1,
с. 5]

1.1. Ідеї про права людини в країнах стародавнього світу.

Витоки явища, яке згодом стали називати правами людини, беруть свій
початок з найдавніших часів людської історії. Ідеї про цінність і
недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться
ще в прадавніх міфах і віруваннях. А згодом, в античні часи, подібні
погляди набули широкого поширення у Стародавній Греції. Вони стали
закономірним наслідком полісної форми демократії і були пов’язані
переважно з поняттям громадянства, яке передбачало рівність усіх членів
полісу в користуванні правами та свободами, насамперед політичними.
Отже, давньогрецькі погляди про права людини сформувались у загальному
руслі міфологічних уявлень про те, що поліс (місто – держава) і його
закони мають божественне походження і спираються на божественну
справедливість. Право взагалі і права окремих людей – членів поліса
беруть початок, згідно з цим уявленням, не в силі, а в божественному
порядку справедливості.

Так, вже за часів «гомерівської Греції» (кінець II тис. до н.е.) елліни
оперували такими поняттями, як «діке» (правда, справедливість), «теміс»
(звичай, звичайне право), «тіме» (особиста честь) «номос» (закон).
Божественна за своєю суттю справедливість у Гомера виступала як
об’єктивна основа і правовий критерій. І тільки те, що відповідало
тодішнім поглядам на справедливість, сприймалось як право.

Дуже чітко ідея єдності справедливості полісу й закону прослідковується
в поемах давньогрецького поета Гесіода (VIII-VII ст. до н.е.) «Теогонія»
та «Роботи і дні». Для Гесіода Справедливість (Діке) і Доброзаконність
(Евномія) – це сестри богині, дочки верховного олімпійського бога Зевса
і богині правосуддя Феміди. Відомий афінський державний діяч і
законодавець Солон (близько 638 – 559 pp. до н.е.) розумів закон (і його
владу) як поєднання права і сили. Поряд з відмінністю між правом і
законом його конструкція містила в собі і розуміння полісного закону як
загальної (для всіх вільних) форми офіційного визнання і вираження прав
членів полісу. Така загальність закону виражала вимогу правової ,
рівності: всі громадяни рівні перед законом, перебувають під його
захистом і підкоряються його загальнообов’язковим нормам.

Пошуки об’єктивної форми справедливості і права для полісу і його
громадян були продовжені піфагорійцями (VI-V ст. до н.е.), які вважали,
що життя людей має бути реформованим і приведеним у відповідність з
висновками філософів про поліс, справедливість і «належну міру» в
людських взаємовідносинах.

Давньогрецький філософ-матеріаліст Демокріт (бл. V-IV ст. до
н.е.) вважав закон і державу штучними, побічними і обумовленими якимось
природними началами ( звичайним розвитком людського суспільства). За
Демокрітом – все, що відповідає природі, існує «по правді», справедливе,
а те, що не відповідає – несправедливе.У свої працях Демокріт
неодноразово підкреслював, що бідність при демократії настільки краща за
так зване благополуччя громадян при царях, наскільки воля краща за
рабство.

Велика ідея природної рівності і волі всіх людей вперше була висловлена
софістами (V-IV ст. до н.е.). У центр головного мірила всіх речей вони
поставили не традиційне божественне начало, а людину.

Для Сократа (469-399 pp. до н.е.) свобода – прекрасне і величне надбання
як для людини, так і для держави, яке можливе лише за умови дотримування
всіма розумних і справедливих законів поліса. А кожній людині властива
індивідуальна свобода і автономія особистості.

Ідеї Сократа про свободи і права людини були розвинені його учнем
Платоном (427-347 pp. до н.е.). Останній розробив проект ідеальної
держави, де відсутня приватна власність і поділ людей на вільних та
рабів. Услід за піфагорійцями Платон визнає рівноправність чоловіка і
жінки, хоча в число вищих правителів жінки в його ідеальній державі не
входять. За Платоном справедливість в ідеальній державі, яку він описує
в творі-діалозі «Держава» – це коли кожний займається своєю справою,
ніхто не захоплює чужого і не позбавляється власного. Справедливість
передбачає певну рівність. Але при цьому Платон розуміє два види
рівності: «геометричну рівність» (рівність гідності і доброчесності) і
«арифметичну рівність» (рівність міри, ваги, кількості). Перевагу він
віддає першому виду рівності, де дійсно люди можуть бути рівними.

В подальшому ці погляди Сократа були розвинені Арістотелем (384-322 pp.
до н.е.), який право трактує як політичну справедливість, яка на його
думку виявляється між людьми вільними і рівними.При цьому політичне
право він поділяє на природне і волевстановлене (тобто позитивне) право.

За Арістотелем, право взагалі і право індивіда мають політичний характер
і можливі лише в державі (тобто в умовах еллінського поліса), до того ж,
для громадян вільнонароджених і рівних пропорційно або арифметичне. При
деспотичній формі влади і відносинах, як право взагалі, так і право
індивідів, неможливе. Тому і у відомій формулі Арістотеля «людина за
своєю природою – істота політична» мається на увазі те, що людина, як
людина взагалі, може реалізуватися лише в еллінів (в полісній
організації), але неможлива у варварів, які живуть в умовах деспотизму і
рабства.

Отже, у працях давньоримських мислителів-софістів ще у VІ-ІІІ ст. до
н.е..були закладені основи концепції природного права.

Природно-правові ідеї давньогрецьких мислителів про свободу і рівність
всіх людей отримали подальший розвиток у Стародавньому Римі.

У природно-правовій теорії Сенеки (бл. 4р. до н.е. – 65 р. н.е.)
неминучий і божественний за своїм характером «закон долі» відіграє роль
того права природи, якому підпорядковані всі людські установлення, в
тому числі держава і закони. Всесвіт, згідно із Сенекою, – природна
держава зі своїм природним правом. Членами цієї держави за законом
природи є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні.

Виходячи з природного права як загальнообов’язкового і рівного для всіх
світового закону, Сенека найбільш послідовно серед стоїків відстоював
ідею духовної свободи і рівності всіх людей.

Відомий римський імператор, філософ, представник стоїцизму МаркАврелій
(121-180 pp.) вважав, що в державі повинні бути єдині для всіх закони,
поважатися свобода підданих, а управління здійснюватися на засадах
рівності і рівноправності всіх громадян.

Зусиллями стоїків природно-правова ідея свободи і рівності всіх людей
була виведена за вузькополісні етнічні межі і поширена на всіх
представників людського роду як співгромадян єдиної космополітичної
держави.

З позицій природного права вчення про державу, закон і права людей дуже
грунтовно розробив давньоримський політичний діяч, оратор, письменник
Марк Тулій Ціцерон (106 – 43 pp. до н.е.). Він вважав, що в основі права
лежить притаманна природі справедливість, яка є вічною, незмінною і
невід’ємною властивістю природи в цілому, включаючи і людську природу.

За Ціцероном справжній закон – це розумне положення, яке відповідає
природі, поширюється на всіх людей, категорія постійна, вічна, яка
закликає до виконання обов’язку, наказує, забороняє, утримує від
злочинних діянь.

Значення цієї справедливості, стосовно прав людини, полягає в тому, що
вона, за Ціцероном, віддає кожному своє і зберігає між ними рівність.
Стверджуючи це, мислитель, в першу чергу, звичайно веде мову про правову
рівність людей, а не про урівнювання їх майнового стану.

Ціцерон, всіляко звеличуючи політичну і правову активність громадян,
підкреслював, що при захисті свободи громадян взагалі не може бути
інтересів приватних осіб.

Суттєвий внесок у розвиток юридичних уявлень про права людини був
зроблений римськими юристами. Особливе значення в цьому відношенні мали
розроблені ними положення про: суб’єкт права, правовий статус людей,
свободу людей за природним правом, поділ права на приватне і публічне,
справедливе і несправедливе право тощо. Вони також сформулювали більш
чіткі погляди стосовно правового характеру взаємовідносин між індивідом
і державою, співвідношення права особи і компетенції юридичних
обов’язків, державно-правових засобів захисту прав людей та ін.

Одним з відомих юристів, твори якого вважалися в давньоримській державі
важливим джерелом вивчення римського права і мали обов’язкову юридичну
силу, був Доміцій Ульпіан (бл. 170 – 228 pp.). Він, пояснюючи поділ
права на публічне і приватне, визначав, що публічне право охороняє
загальні інтереси держави, а приватне – інтереси окремих осіб. В свою
чергу, приватне право він поділяв на природне право, право народів і
цивільне право.

Викладення основних інститутів приватного права знайшло відображення в
роботі римського юриста Гая (II ст. н.е.)- «Інституція». Він, як і
Ульпіан, поділяв право на природне, встановлене світовим розумом, яким
однаково користуються всі народи, і – право, встановлене кожним народом
(державою) для себе – цивільне право.

Спираючись на джерела чинного права, римські юристи в своєму трактуванні
прав індивідів тлумачили чинні правові норми щодо їх відповідності
вимогам справедливості і у випадку колізій часто змінювали стару норму з
врахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право. Така
правозахисна і правоперетворююча діяльність римських юристів забезпечила
взаємозв’язок різних джерел права і сприяла поєднанню стабільності і
гнучкості у розвитку і оновленні юридичної конструкції прав індивіда як
основного суб’єкта права.

Юридична конкретизація змісту і значення уявлень про природно-правову
справедливість, розроблена юристами Модестіном, Павлом, Юліаном, стала
важливою віхою в науковому усвідомленні проблем правосуб’єктності
індивіда і заклала необхідні теоретичні засади для подальшого розвитку
юридичних положень про природні права і свободи людини.

Важливе значення для розвитку концепції прав і свобод людини мало
розроблене римськими юристами правове розуміння і тлумачення держави,
правове визначення повноважень і обов’язків посадових осіб і установ.

1.2.Права людини в епоху середньовіччя.

Античні ідеї свободи людей були підхоплені і далі розвинені світськими і
релігійними мислителями середньовіччя. Представники різних юридичних
шкіл того часу (X – XI ст.) в своєму праворозумінні орієнтувались на
ідею правової справедливості і пов’язані з нею природно-правові уявлення
і концепції.

Стосовно до держави такий природно-правовий підхід означав пріоритет (і
верховенство) природного права перед державою. Так, юрист Балдус
стверджував, що природне право значно сильніше, ніж влада короля.

Багато середньовічних мислителів пропонували і захищали ідею свободи і
рівності всіх перед законом.

Різна права і обов’язки, властиві людині, зафіксовані в Біблії.
Наприклад, право людини на життя одержало закріплення в заповіді “не
вбивай”. Право на власність в заповідях – “не кради”, “не жадай дому
ближнього твого, ні полі його , ні раба його, ні рабині його, ні вола
його, ні осла його…». Право на відпочинок – «пам’ятай день суботній,
щоб святкувати його, шість днів працюй і зроби всі діла твої, а день
сьомий – суботній Господу, Богу твоєму». Обов’язок кожної людини
піклуватися про батьків своїх зафіксований в заповіді -«шануй батька і
матір твою, щоб добре тобі було та щоб довголітнім був ти на землі».

Важливу роль в поглибленні ідей Біблії відіграв Фома Аквінський
(1225-1274 pp.), який розробив християнську доктрину права і держави.
Він стверджував, що державна влада походить від Бога, а її метою є
досягнення загального блага членів держави, забезпечення умов для їх
розумного і гідного життя. При цьому Аквінський протиставляв політичну
монархію (тобто політичну форму правління на засадах законів і для
«загального блага») тиранії (тобто правлінню в інтересах самого
правителя в умовах беззаконня) і обгрунтовував право народу на повалення
тиранії.

Суттєве значення в розвитку християнських концепцій прав людини мало
вчення Фоми Аквінського про природний закон, який на його думку наказує
всім людям прагнути до самозбереження і продовження роду, шукати істину
і справжнього Бога, поважати гідність кожної людини. Це положення про
божественну за своїм першоджерелом гідність всіх людей і природ не їх
право на цю гідність було значним внеском Фоми Аквінського, і в цілому
християнського гуманізму, в концепцію невід’ємних природних прав людини.

Але все ж таки ідея загальної рівності людей, яка виникла в стародавні
часи, зовсім не зникла. Вона продовжувала розвиватися далі з різних
позицій, у нових формах і напрямах у творчості світських і релігійних
авторів середньовіччя. Тому в контексті історії прав людини потрібно
відзначити певний змістовий зв’язок, логіку послідовності і момент
розвитку в ланцюгу багатьох актів цього періоду. Серед них слід виділити
«Велику хартію вольностей 1215», яка з’явилася в Англії. В ній
проголошувалися як права і свободи окремих станів і інститутів (графів,
баронів, лицарства, міського населення, церкви та ін.), так і ті, які
стосувалися широкого кола людей. Велика хартія вольностей традиційно
вважається першим правовим документом, в якому закладено основи
концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження
свободи і панування закону в житті суспільства.

Одним з видатних мислителів середньовіччя був Пікколо Макіаосллі
(1469—1527). У своїх поглядах на права та свободи особи він відходить
від середньовічних уявлень про залежність людини від Бога та обґрунтовує
свою концепцію про те, що людина на половину залежить від своєї долі, а
на половину від своєї активності, творчості, вміння подолати перешкоди,
тобто від свого таланту. Макіавсллі розглядає розвиток держави шляхом
зміни двох форм державного правління:

а) спочатку абсолютна влада монарха, завданням якої є об’єднання і
перетворення феодальної роздробленості на централізовану державу;

б) наступний етап розвитку державності в нових умовах — республіка.

Після того, як буде досягнуто централізації держави, усунуто абсолютний
вилив церкви, що відповідало інтересам буржуазії та утверджувало нові
капіталістичні виробничі відносини, Макіавеллі вважав за необхідне
перейти до наступного ступеня державності, де державною формою правління
повинна бути республіка. Тільки за умови існування цієї форми держави
свобода і недоторканність людини набувають позитивного змісту:
закріплюється в нормативно-нравовнх актах формальна рівність,
недоторканність економічної, політичної, соціаль-

ної, культурної та особистої свободи.

Отже, в період середньовіччя існували різні погляди на права і свободи
людини. Мислителі по-різному бачили вирішення питання забезпечення
рівності людей. Але на практиці феодальне право становило
право-привілей. Воно закріплювало нерівність різних феодальних станів.
Права людини визначалися залежно від того, яке місце посідала вона у
феодальній ієрархії.

1.3.Права людини в період Нового часу.

На зміну середнім вікам, які пройшли під знаком панування феодальної
держави, з їх нерівністю різних феодальних станів та залежністю прав
людини від її місця в феодальній ієрархії, прийшов Новий час (від XVII
ст. до початку XX ст.), що став з історико-правового погляду епохою
виникнення та утвердження буржуазної держави і права. Це був новий
щабель суспільного прогресу, у тому числі і в розвитку таких
загальнолюдських цінностей, як права людини і громадянина.

Характеристика уявлень про права і свободи людина в умовах нового часу
представлена різними течіями та школами, але головне, що їх об’єднує, —
це початок буржуазних революцій.

Важливе значення у звільненні людини від церковних догматів офіційних
доктрин римської католицької церкви, перебудові взаємовідносин церкви і
держави.

Гуго Гроцій — типовий представник голландської буржуазії, раціоналіст.
Його ідеї природного права розвішалися в працях Гоббса, Лока,
Пуфендорфа, Віко, Джефферсона, Руссо і Канта.

У своїй книзі «Про право війни і миру» Гроцій показав перетворення
феодально-клерикального природного права в бур-жуазно-раціоиальне
природне право. Природне право характеризується як припис здорового
глузду, який те чи інше діяння залежно від його відповідності чи
невідповідності самій розумній природі визнає або морально
невідповідним, або морально необхідним, а це означало, що таке діяння
або заборонялося, або делегувалося самим Богом, який є творцем всієї
природи.

Природне право настільки невід’ємне, що його не може змінити і сам Бог.
Свої ідеї Гроцій черпав у працях Арістотеля і Ціцерона. Природне право,
за Гроцієм, повинно відповідати будь-якій релігії. Голос бога тотожний
голосові природи, а людина — частина цієї природи.

До міжнародного природного права Гроцій відносив: а) принцип свободи
морів; б) свободу народу вести підприємницьку діяльність з іншим
народом; в) свободу чоловіка укладати шлюб з жінкою іншого народу; г)
рівність бідних і багатих перед законом. Він обґрунтовує зверхність
релігійної влади над владою світською. Гроцій намагався пояснювати світ
з нього самого та обгрунтував ідею співіснування людини з людиною і
народу з народом. Він виступив як ініціатор виділення природного права з
права церковного, формування природного права і відмежування його від
позитивного права.

Ще одним видатним творцем природного права був співвітчизник Греція
Бенедикт Спіноза (1632—1677). Як філософ-матеріаліст Спіноза під
природним правом розумів необхідність, відповідно до якої існує і діє
вся природа і кожна її окрема частина. Природне право він ототожнює зі
здатністю будь-якої частини природи до самозбереження. Людина також є
частиною природи, а тому, як і всі інші, прагне до самозбереження.
Спіноза. Отже, свободу людини Спіноза розглядає як підпорядкування своїх
дій і поведінки пізнаній необхідності. На думку філософа, лише той
вільний, хто живе, керуючись своїм розумом. Але, говорячи про
індивідуальну свободу, мислитель зазначає, що люди повинні об’єднуватися
і діяти спільно, прагнучи поєднати індивідуальну і спільну волю.

Обґрунтовуючи владу та її могутність у державі, Спіноза протиставляє їй
невідчуджувані природні права людини. Влада не може ігнорувати те, що
безпосередньо виходить з законів людської природи.

Отже, правові погляди Спінози, який виводив державно-правові принципи
організації суспільства з самого існування людської природи, були
прогресивними.

Видатним англійським мислителем періоду англійських буржуазних
революцій, який вніс в теорію права своє бачення свободи особистості,
невідчуження її природних прав, був Томас Гоббс (1588—1679). Він вважав,
що на початку всі люди були з одинаковими фізичними і розумовими
здібностями, мали право на все, що їх. оточувало. Однак людський страх,
егоїзм, жадоба, заздрість, інші антисоціальні мотиви обумовили фатальну
необхідність війни всіх проти всіх, дію антилюдського принципу: «Людина
людині вовк». Цей період розвитку людства, на думку Гоббса,
характеризується його природним станом. Гоббс визнає, що цим лише не
закінчуються всі негативні якості соціального життя. Він, як і Спіноза,
вважає, що людині притаманний інстинкт самозбереження, що спонукає
процеси подолання природного стану, виживання одного індивіда за рахунок
іншого.

Гоббс розрізняє кілька природних законів: а) необхідність людей прагнути
до миру, додержуватися його; б) готовність кожної людини відмовитися від
своїх прав у тій частині, в якій це необхідно для збереження миру і
самозахисту; в) необхідність людей виконувати в повному обсязі укладені
ними угоди, бо в іншому випадку вони не матимуть значення. Ці закони, як
вважав Томас Гоббс, не обов’язкові до виконання і примусити їх
виконувати може тільки спеціально утворена сила.

Гоббс розрізняє право і закон (обов’язок). Якщо право для нього означає
свободу робити будь-що, то закон (громадянський) забезпечується
відповідною примусової силою і обов’язковий до виконання. Таку силу
Гоббс вбачає в державі, яку утворюють люди шляхом взаємної домовленості
між собою. Але Гоббс не залишає права за народом на можливість змінити
одного разу вибрану форму правління, що була затверджена суспільним
договором. Він обґрунтовує необмежену владу суверена, який сам видає
закони, організує їх виконання і розглядає спори між людьми. Суверен має
необмежену владу на своїх підданих, які стають такими після вручення
суверену влади. Тільки держава може гарантувати своїм підданим свободу.
Під свободою Гоббс розуміє право робити все, що не заборонено
громадянським законом.

Представником доктрини ранньобуржуазного лібералізму в Англії, був Джоп
Лон (1632—1704). Він повністю поділяв ідею природного права, суспільного
договору, народного суверенітету, невідчужешш прав і свобод особистості,
права на повстання проти тирана, збалансованості законодавчої,
виконавчої та судової влад. Свободу і недоторканність людсіі у цілому і
кожної людини зокрема він визначав як можливість за власним бажанням
робити все, що не заборонено нормативне-правовими актами, а також не
залежати від невизначної волі інших людей. Гарантії такої свободи він
бачив у рівному для кожної людини і для всіх людей загальнообов’язковому
законі.

Отже, вчення Джона Лока було гуманістичним за змістом і мало певну
спрямованість. Він сформулював концепцію прав людини, де назвав такими,
що не залежать від волі держави, право на власність, рівність і свободу.
Цю теорію використали в подальшому різні дослідники прав людини.
Наприклад, вона увійшла як складова частина до французької Декларації
прав людини і громадянина 1789 року,

До видатних теоретиків належить Шарль Луї де Монтеск’є (1689—1775). Його
вважали одним із засновників географічної школи. Політична та правова
доктрина Монтеск’є зводиться до пошуків оптимальної форми держави та
місця в ній людини.

Особливого значення Монтеск’є надає тому,що покаранню підлягає
лише

здійснений людиною вчинок,а не думки,які розходяться з існуючими
нормами.

Він вважав,що карати за думки – означає знищувати будь-які гарантії
свободи.

Він засудив огидну практику тортур,перший в Європі виступив на захист
негрів,яких масово продавали в Америку,вимагав заборони рабовласництва.

Теоретичні уявлення мислителів, філософів, юристів про невід’ємні права
людини здійснили значний вплив на формування ранньобуржуазного
конституційного законодавства і державно-правову практику. Так, у 1628
р. в Англії була прийнята Петиція про права, яка конкретизувала багато
положень Великої хартії вольностей (1215р.). Зокрема, в ній
наголошувалося на неможливості ув’язнення вільного громадянина без
законних підстав, проголошувалася неприпустимість існування таємних
судів та позасудових депресій.

Подальшим кроком на шляху до закріплення прав та свобод людини стало
ухвалення в цій же країні у 1679 р. так званого Habeas Corpus Akt
(Хабеас Корпус Акт). Цим актом встановлювалися процедурні гарантії
особистої недоторканності особи обмеження строків тримання під вартою,
вводився інститут поруки та застав.

У 1689 р. в Англії був прийнятий Білль про права, який став юридичною
основою конституційної парламентської монархії. Він гарантував право
підданих звертатися з петицією до короля, обмежив розмір судових
стягнень і штрафів, проголосив свободу виборів до парламенту, свободу
слова та суджень у його стінах.

Паралельно з цим дедалі більшого поширення набувають ідеї свободи,
природних прав людини, суспільного договору, поділу влади. Важливими
правовими документами, які розвинули та конкретизували ці положення
стали Декларація незалежності США (1776 p.), Конституція США (1787 p.),
Білль про права (1789-1791 pp.), французькі Декларації прав людини і
громадянина (1780 р.) Конституція (1791 р.) та ін. Показовим у цьому
відношенні є Білль про права 1791 р.

Декларація прав людини і громадянина», ухвалена Установчими зборами
Франції 26 серпня 1789 p., природні і невід’ємні права людини називає
священними.

Проголошені в Декларації прав людини і громадянина ідеї мали особливо
значний вплив на погляди передових мислителів тих країн Німеччини,
Росії, інших країн Східної Європи), де на порядок денний була поставлена
необхідність здійснення прогресивних буржуазних перетворень, складовою
яких була боротьба за права і свободи людей.

2.1. Поняття та структура конституційно-правового статусу особи.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина відображає закріплене
в основному законі держави (її конституції} становище людини і
громадянина в суспільстві і державі. Цей статус обумовлюється,
насамперед, існуючими у суспільстві відносинами власності і характером
праці, формою державного правління і політичним режимом.

Структуру конституційно-правового статусу людини складають такі
елементи:

1) правосуб’єктність людини;

2) його принципи;

3) права і свободи людини і громадянина та гарантії їх реалізації
(центральний елемент цього статусу);

4) обов’язки людини та гарантії їх виконання.

Отже, конституційно-правовий статус людини – це сукупність
правосуб’єктності людини, його принципів, прав, свобод і обов’язків
людини та їх гарантій.

Конституційно-правовий статус громадянина, крім названих елементів,
включає також певний зв’язок між людиною і державою, із якого випливають
додаткові права, свободи й обов’язки особи та їх гарантії.

Певні особливості має конституційно-правовий статус іноземця і особи без
громадянства. Він також означає сукупність елементів, що складається із
правосуб’єктності людини, принципів, прав, свобод і обов’язків людини та
їх гарантій, але, крім того, включає, по-перше, деякі додаткові права і
свободи іноземця та особи без громадянства, що випливають із тимчасового
правового зв’язку з державою, їх додаткові обов’язки, гарантії цих прав,
свобод та обов’язків і, по-друге, що стосується лише іноземця, –
наявність певного правового зв’язку між ним та іноземною державою, що не
може ігноруватися державою перебування.

Правосуб’єктність включає правоздатність і дієздатність фізичної особи.

Загальна конституційна правоздатність означає здатність мати
конституційні права та обов’язки, виникає з моменту народження і
визнається за усіма людьми незалежно від їхнього віку, статі,
легальності народження, стану здоров’я, соціального стану,
національності, ставлення до політики і релігії, моральності їхньої
поведінки та інших ознак. Проте у випадках, передбачених Конституцією
України, здатність мати окремі права, свободи та обов’язки може
пов’язуватися із досягненням людиною відповідного віку (наприклад, як
випливає зі статей 33 і 65 Конституції України, неповнолітні не можуть
вільно залишати територію України без згоди своїх батьків, не
призиваються на військову службу). Конституційна правоздатність
припиняється у момент смерті. Обсяг конституційної правоздатності є
рівним у всіх людей (статті 21 і 24 Конституції України).

Конституційна дієздатність – це здатність людини і громадянина своїми
діями набувати для себе конституційних прав та свобод і самостійно їх
здійснювати, а також своїми діями створювати для себе конституційні
обов’язки, самостійно їх виконувати і нести відповідальність за їх
невиконання (наприклад, конституційний обов’язок сплачувати податки
несуть особи, які реалізували своє право на працю або на підприємницьку
діяльність). Обсяг конституційної дієздатності визначається Конституцією
України і не може бути обмежений, крім випадків, передбачених нею ж (ст.
64).

Здатність людини і громадянина своїми діями набувати для себе
конституційних прав та свобод, самостійно їх здійснювати, створювати для
себе конституційні обов’язки часто залежить від конкретного змісту
відповідних прав і обов’язків, а отже, від цивільної дієздатності
фізичної особи. Тому, залежно від віку, психічного стану особи її
конституційна дієздатність, як і цивільна, може бути обмежена.
Наприклад, відповідно до ст. 70 Конституції України, не мають права
голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Отже, такі громадяни
не можуть здійснити і своє конституційне право, передбачене ст. 38
Конституції України.

2.2. Поняття прав, свобод та обов’язків людини, громадянина.

У слов’янських народах слово “право” вживається на позначення понять,
котрі відображають різні соціальні явища. Явище, що виникає та існує
незалежно від держави і має загально соціальну природу, є загально
соціальним феноменом.

Лише на фундаменті і навколо прав і свобод людини і громадянина може
засновуватися і практично функціонувати демократична соціальна держава,
яка визнається Конституцією України головним орієнтиром розвитку
Української держави. До загальних положень конституційного устрою
суспільства і держави Конституція України 1996 року відносить те, що
людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека
визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Визнання і юридична захищеність прав і свобод людини і громадянина
вважається головною ознакою правової державності, за якою правова
державність істотно відрізняється від організації політичної влади,
заснованої на будь-яких інших засадах, у тому числі – лише на законі,
який може бути за умов авторитарного режиму і несправедливим.

Забезпечення прав і свобод людини і громадянина є одним з найважливіших
принципів правової системи, організації і функціонування основних
державно-правових інститутів, органів державної влади, місцевого
самоврядування, їх посадових та службових осіб, тощо.

Права і свободи людини і громадянина – це правові можливості (надбання),
необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід’ємними,
мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і
захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.

Вперше в українській юридичній науці проблематика прав людини, їх
характерні ознаки та класифікації були досліджені П. М. Рабіновичем.

Розглянемо такі ознаки прав і свобод людини і громадянина.

Права людини — це її правові можливості.

Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного
існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства. Ці
правові можливості мають розцінюватися як своєрідні юридичні блага,
зміст яких полягає у встановленні і гарантуванні певних меж свободи чи
несвободи особи. Тому права і свободи людини і громадянина є органічною
складовою юридичною частиною особистості як соціальної характеристики
людини, входять до її структури.

Права і свободи людини і громадянина визнаються в певному розумінні як
природні.

Вони, звичайно, не можуть бути природними, як, наприклад, частини
біологічного організму людини. Але права і свободи людини і громадянина
вважаються природними в тому розумінні, що організоване на правових
засадах суспільство виходить із необхідності та доцільності визнання
свободи людей, їх рівних можливостей як певних правових суб’єктів, які
не повинні залежати від не правових факторів і тому пов’язуються лише з
фактом народження та існування людини.

Права і свободи людини і громадянина є невід’ємними.

Вони невід’ємні, оскільки становлять складову частину особистості, є її
правовим надбанням, а тому людина як соціальна істотна, що позбавлена
прав, не тільки безправна у вузькому юридичному розумінні, але й не може
бути особистістю, бо не має можливості для задоволення свої потреб та
інтересів.

Держава не дарує прав людині, а тому держава не може їх і відібрати.
Держава, що порушує або обмежує права людини, має нести за це
відповідальність. Цей принцип знайшов закріплення в Конституції України.
Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого
самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх повноважень
(ст. 56 Конституції України). Кожному гарантується право на оскарження в
суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції
України).

Права і свободи людини і громадянина є необхідними для її нормального
існування і розвитку.

Передусім права і свободи людини і громадянина є необхідними в
екзістенціальному значенні як елемент соціального буття людини, без чого
вона не може існувати як суб’єкт суспільних відносин, бути соціально і
юридично дієздатною, реалізувати свою життєву програму. Перелік
конкретних прав людини охоплює створення умов для задовільного існування
і розвитку особи. Ступінь реалізації прав і свобод людини і громадянина
є показником рівня розвитку особи як суб’єкта права, дійсних соціальних
можливостей людини.

Права людини мають бути загінними і рівними для кожного.

Права людини є загальними в тому відношенні, що вносять v суспільне
життя єдиний вимір, який охоплює значну кількість, а в ідеалі — всіх
людей як суб’єктів права. Відомий німецький філософ К. Ясперс
виокремлював у цьому плані три можливих типи соціальності і, відповідно,
три способи організації суспільства: по-перше, на засадах приватного
інтересу ізольованого індивіда; по-друге, органічну цілісність людей,
об’єднаних на національних чи духовних засадах; по-третє,
формально-правову організацію, де кожен розглядається лише в тому
вимірі, в якому він рівний будь-якому іншому.

Але права людини повинні бути не тільки загальними, але й рівними для
кожного, тобто без урахування належності до рас-статі, національності,
релігії, політичних переконань і т. ін. Закон з огляду на це має бути
формальним. При цьому правова рівність трактується в міжнародних
документах про права людини у двох аспектах: як рівність від народження
в гідності і в правах і як рівність перед законом та судом незалежно від
різних умов.

Права і свободи людини і громадянина повинні визнаватися та
гарантуватися державою в обсязі загальновизнаних міжнародних стандартів.

Визнання державою прав і свобод людини і громадянина шляхом закріплення
їх у Конституції та інших законодавчих актах є першим і необхідним
кроком до їх утвердження і реалізації. Однак тільки цим роль держави у
сфері прав і свобод людини і громадянина не повинна обмежуватися. Вона
має докладати всіх у можливих зусиль для гарантування, охорони и захисту
прав і свобод людини і громадянина, що визначає головний напрямок
гуманізації держави, основні її гуманітарні характеристики. Так, згідно
з приписами Конституції України права і свободи людини і громадянина
повинні визначати зміст і спрямованість діяльності української держави,
а їх утвердження і забезпечення розглядається як головний обов’язок
держави.

Міжнародні стандарти у сфері гарантування прав людини, їх обсяг,
закріплений в основних міжнародних документах про права людини:
Загальній декларації прав людини 1948 року, Міжнародних пактах про
економічні, соціальні і культурні права і про громадянські і політичні
права 1966 року та інших служать взірцем, до якого повинні прагнути всі
народи і держави. Міжнародні стандарти з прав людини є підставою для
міждержавного співробітництва з питань їх забезпечення і захисту,
діяльності спеціальних міжнародних органів, що спостерігають за
дотриманням і захистом прав людини, найважливішими з яких є Комітет ООН
з прав людини та Європейський суд з прав людини.

Але не слід забувати і про те, що відносини між людиною та .державою не
можуть бути односторонніми, вичерпуватися питаннями про права людини, —
вони вимагають виконання людиною і громадянином певних обов’язків перед
державою і ; суспільством. Не може бути з точки зору сучасних критеріїв
гуманізму та соціальної справедливості як обов’язків без прав, так і ;’
прав без обов’язків. Саме права та свободи людини і громадянина, з
одного боку, і обов’язки людини і громадянина — з іншого в органічній
єдності становлять разом таку юридичну конструкцію, як правовий статус.
Отже, обов’язок людини і громадянина — це юридичне визнання необхідності
певної її поведінки, зумовлене потребами існування та розвитку інших
людей, держави і суспільства.

2.3. Система прав, свобод і обов’язків людини і громадянина за
Конституцією України.

Класифікація прав, свобод і обов’язків людини і громадянина має як
пізнавальне, так і безпосередньо практичне значення і може проводитись
залежно від різних критеріїв.

Передусім слід підкреслити, що між “правами” і “свободами” як юридичними
категоріями немає різких відмінностей. Оскільки права, і свободи
окреслюють певні правові можливості людини в різних галузях її
життєдіяльності, які гарантуються державою.

Термін “право” застосовується тоді, коли йдеться про конкретні
можливості поведінки (право на працю, на відпочинок, на освіту, на
соціальний захист тощо). Коли ж треба підкреслити більший простір вибору
варіанта поведінки саме на власний розсуд і під власну відповідальність,
використовується термін “свобода”.

Тож не випадково Конституція України визначає правові можливості людини
через “свободу” тоді, коли йдеться про реалізацію творчих здібностей, що
залежать передусім від потенціалу та рис особистості. Але, з іншого
боку, гарантування свободи на відміну від забезпечення права не
передбачає якогось певного державного механізму. Основною гарантією
свободи є невтручання у сферу її реалізації з боку держави та інших
суб’єктів. Такс положення, наприклад, сформульовано в частинах 1, 2 ст.
32 Конституції України: «Ніхто не може зазнавати втручання в його
особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією
України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення
конфіденційної інформації про особу без її згоди…»

Інші юридичні можливості людини і громадянина визначаються в Конституції
через «право» — можливість конкретної поведінки, що гарантується певними
юридичними засобами та формами, в тому числі — через «право на свободу»
(право на свободу, на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх
поглядів і переконань тощо). В останньому випадку свободу слід розуміти
як соціологічну категорію, а право — як категорію юриспруденції.

Права і свободи людини і громадянина залежно від спрямованості потреб
особи щодо сфери суспільних відносин поділяються на фізичні,
особистісні, політичні, економічні, гуманітарні, права на соціальний
захист.

До фізичних прав і свобод людини належать право на життя, на свободу та
особисту недоторканність, на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на
охорону здоров’я та медичну допомогу, на достатній життєвий рівень —
свій і сім’ї.

До категорії особистісних прав і свобод включають право на вільний
розвиток своєї особистості, на повагу гідності, на свободу думки і
слова, світогляду І віросповідання, свободу пересування і вибору місця
проживання.

Політичними правами і свободами людини і громадянина слід вважати право
на громадянство, на свободу об’єднань у політичні партії, право
збиратися мирно без зброї і проводити мітинги, походи і демонстрації,
брати участь в управлінні державними справами, у референдумах, вільно
обирати і бути обраними до органів державної влади і місцевого
самоврядування, рівного доступу до державної служби.

Розглядають як економічні права право володіти, користуватися і
розпоряджатися своєю власністю, право на працю, на підприємницьку
діяльність, на заробітну плату, на страйк.

Гуманітарні права і свободи людини — це право її на освіту, на
користування досягненнями культури і мистецтва, свобода творчості,
авторські права.

До прав на соціальний захист Конституція України відносить право на
соціальний захист, що включає право на соціальне забезпечення, пенсії та
інші види соціальних виплат і допомоги, право на житло.

Конституцією України закріплено широкий спектр прав та свобод людини та
громадянина:

кожна людина мас незаперечне право на життя; ніхто не може бути
свавільно позбавлений життя, кожен мас право захищати своє життя і
здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних , посягань (ст.
27 Конституції України);

кожен має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при тому не
порушено прав і свобод інших людей (ст. 23);

кожен мас право на повагу його гідності: ніхто не може бути підданий
катуванню, жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує його гідність,
покаранню або поводженню (ст. 28);

кожна людина мас право на недоторканість, тобто ніхто не може бути
заарештований або утримуваний під вартою інакше як за рішенням суду (ст.
29);

кожна людина має право на недоторканість житла, тобто — проникнення в
житло чи інше володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку без
наявності мотивованого рішення суду або санкції (дозволу) прокурора є
протиправними (ст. 30);

кожному гарантована таємниця листування, телефонних розмов (ст. 31),
телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31);

ніхто не може в/пручатися в особисте та родинне життя людини, заборонено
збирання, зберігання і використання конфіденційної інформації про особу
без її згоди (ст. 32);

кожен, хто перебуває на території України на законних підставах, має
право вільно обирати місце проживання, свободу пересування, право
вільного покидання території України та повернення в Україну в будь-який
час (ст. 33);

усі громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які
перебувають на території України, мають право на свободу світогляду та
віровизнання (ст. 35);

право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські
організації, на участь у професійних спілках (ст. 36);

право на участь в управлінні державними справами, у всеукраїнських та
місцевих референдумах, виборче право при обранні державних органів та
органів місцевого самоврядування (ст. 38);

право збиратися мирно без зброї і проводити збори, мітинги, демонстрації
(ст. 39);

кожен має право надсилати в державні органи влади й управління, органи
місцевого самоврядування, до посадових і службових осіб цих органів
індивідуальні чи колективні письмові звернення (заяви, скарги,
пропозиції).

Конституція України закріплює для кожного право приватної власності як
непорушне. Ст. 41 Конституції передбачає, що кожен має право володіти,
користуватись та розпоряджатись своєю власністю, результатами
інтелектуальної, творчої власності. Ніхто не може бути протиправне
позбавлений права власності. Кожен має право на підприємницьку
діяльність, працю (ст. 42, 43), на житло (ст. 47), на достатній для себе
і своєї сім’ї життєвий рівень (ст. 48), на охорону здоров’я (ст. 49), на
забезпечення життя і здорове довкілля (ст. 50), на освіту (ст. 53) тощо.
Для тих, хто працює, Конституцією України окремо передбачено право на
страйк і право на відпочинок (ст. 44, 45). Громадяни України мають також
право на соціальний захист (ст. 46).

Громадянам України гарантовано свободу літературної, мистецької,
наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх
авторських прав, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної
діяльності (ст. 54).

Кожному гарантоване право на оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів влади, органів місцевого самоврядування, посадових
і службових осіб (ст. 55). кожен має право на правову допомогу, кожному
гарантовано право знати свої права і обов’язки (ст. 57, 59); кожен має
право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого
самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю органів влади, органів місцевого
самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх
повноважень (ст. 56).

Оскільки відносини між людиною, державою та суспільством передбачають
наявність як прав та свобод людини і громадянина, так і їх певних
обов’язків.

Конституційні обов’язки людини і громадянина – це закріплена
Конституцією України і гарантована відвідним механізмом їх здійснення
необхідність вчинення дій, покладена на людину чи громадянина України і
безумовна для виконання ними.

Конституцією України закріплено такі обов’язки людини та громадянина.

захист Вітчизни;

захист незалежності та територіальної цілісності України;

шанування державних символів України;

обов’язок не чинити шкоди природі, культурній спадщині;

обов’язок відшкодовувати завдані збитки;

обов’язок спланувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених
законом (при тому всі громадяни щорічно зобов’язані подавати до
податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий
стан та доходи за минулий рік);

обов’язок неухильно дотримуватись Конституції та законів України;

обов’язок не посягати на права та свободи, честь і гідність інших людей
(ст. 65—68);

обов’язок виконувати судові рішення (ст. 124, 129, 150);

обов’язок знати закони (ст. 68);

обов’язок набути загальну середню освіту (ст.53);

нести обов’язки у сім’ї, піклуватися про дітей та про непрацездатних
батьків (ст. 51).

Окреме положення містить Конституція України щодо обов’язку військової
служби: «Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону (ч.
2, ст. 65). Так, відповідно до Закону України «Про загальний військовий
обов’язок і військову службу» військова служба є почесним обов’язком
кожного громадянина, особливим видом державної служби, пов’язаної з
виконанням громадянином України загального військового обов’язку та
службою на конкурсно-контрактній основі у Збройних Силах України та
інших військах, створених відповідно до законодавства України.

3.1. Національні та міжнародні гарантії прав людини

[4, с.145] Права і свободи людини і громадянина можуть залишатися
декларативними, значною мірою знецінюватися при відсутності певних
засобів гарантування їх реалізації в повсякденному житті людини і
суспільства. Отже, питання про права людини — це не тільки питання про
те, що повинно бути з позицій абстрактних намірів та зобов’язань, але й
про те, що реально може бути здійснено індивідом сьогодні в конкретних
умовах.

Практична реалізація прав і свобод людини і громадянина потребує певних
гарантій — достатнього рівня економічного, соціального й культурного
розвитку суспільства, надійного юридичного захисту, в тому числі —
можливості звернутися за захистом до міжнародних правових організацій.
Особливим видом гарантій реалізації прав і свобод людини є правова
активність суб’єктів.

Економічними гарантіями прав і свобод людини і громадянина є
соціально-ринкова економіка, рівність форм власності, свобода зайняття
підприємницькою діяльністю, високий рівень продуктивності праці та
економічного розвитку суспільства, що дає змогу забезпечити добробут,
гідний рівень життя і соціальний захист членів суспільства, перебороти
такі негативні явища, як бідність, безробіття, низьку оплату праці тощо.

Політичною гарантією прав і свобод людини і громадянина виступає
демократія в найширшому її розумінні — політичний плюралізм і
багатопартійність, орієнтація різних соціальних сил на цінності
політичного дискурсу і злагоди, сформована на демократичних засадах
виборча система, яка надавала б змогу громадянам реально впливати на
вироблення державної політики, брати активну участь в управлінні
державними справами.

Як духовну гарантію прав і свобод людини і громадянина слід розглядати
панування у свідомості людей і суспільства уявлень відносно того, що
саме людина є в цивілізованому суспільстві найвищою цінністю, первинним
носієм юридичних потреб та інтересів, головним суб’єктом права, навколо
інтересів, прав і свобод якого формується сучасна правова система.
Невід’ємним компонентом духовних гарантій прав і свобод людини і
громадянина виступає повага до права як до необхідного і важливого
засобу регулювання соціальних відносин у сучасному диференційованому
суспільстві, законності як оптимального режиму відносин між людиною та
державою.

До юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина належать
правові процедури їх реалізації, право знати свої права і обов’язки,
право на юридичну допомогу, в тому числі і безкоштовну, на судовий
захист, на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів
державної влади, місцевого самоврядування, посадових та службових осіб,
на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування
матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями,
діяльністю чи бездіяльністю, встановлення юридичної відповідальності за
порушення чи обмеження прав людини. Юридичними гарантіями прав і свобод
людини і громадянина виступає система таких специфічних юридичних
конструкцій, як: презумпція невинуватості, неможливість зворотної дії
закону, що встановлює або посилює юридичну відповідальність за
правопорушення, неможливість бути двічі притягнутим до юридичної
відповідальності за одне й те саме правопорушення.

[5, с. 208] Усі сучасні держави залежно від стану дотримання ними
основних прав людини можна розділити на три групи:

1 Тоталітарні держави, які відверто нехтують правами людини (Бірма,
Ірак, Судан, Заїр).

2 Держави, які декларують, визнають у принципі всі основні права людини,
проте ще не створили належних механізмів для їх здійснення (Україна,
Росія, деякі країни Східної Європи, окремі держави Центральної і
Латинської Америки, які звільнилися від диктатур).

3 Держави, де досить розвинені правові інститути щодо захисту прав
громадян, хоча й там трапляються порушення прав окремих меншин (ФРН,
Франція).

Така ситуація вимагає використання засобів міжнародного контролю за
дотриманням прав людини у різних країнах. До таких засобів належать:

а) міжнародно-правові акти, які вміщують правила діяльності, формулюють
права й обов’язки відповідних суб’єктів (конвенції, пакти, угоди,
договори тощо), а також міжнародні документи, які норми правил поведінки
звичайно не вміщують, прав і обов’язків безпосередньо не формулюють
(зокрема, декларації, заяви, меморандуми);

б) міжнародні органи зі спостереження, контролю за дотриманням основних
прав людини (комісії, комітети) та з захисту цих прав (суди, трибунали).

Серед усіх цих засобів слід розрізняти «всесвітні» (тобто такі, які
створені і використовуються всесвітнім співтовариством в особі
Організації Об’єднаних Націй, її компетентних органів, або під ЇЇ
егідою) і «регіональні» (або, умовно кажучи, континентальні).

Засоби всесвітнього співтовариства:

Міжнародно-правові акти, документи, Загальна декларація прав людини
(1948 p.); Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права
(1966 p.); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.)
(до цих пактів присипалось сьогодні майже 100 держав); Факультативний
протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права
ратифікували понад 50 держав (зокрема Україна у 1990 p.); Декларація
соціального прогресу і розвитку (1969 p.); Декларація про право на
розвиток (1986 p.); Декларація і План дій Другої конференції з прав
людини (1993 p.);

Міжнародні органи: Комісія з прав людини Економічної Соціальної Ради
ООН; Комітети ООН: з прав людини; економічних, соціальних і культурних
прав; ліквідації расової дискримінації; ліквідації дискримінації жінок;
Центр з прав людини Відділення ООН у Женеві; Верховний Комісар ООН з
прав людини (призначений у 1993 p., перебуває у Женеві).

Регіональні (континентальні) засоби:

Європа: а) Міжнародно-правові акти, документи: Європейська конвенція про
захист прав людини і основних свобод (прийнята Радою Європи, до складу
якої входило тоді 10 країн) (Рим, 1950 p.). Зараз до складу Ради Європи
входять понад ЗО країн, у тому числі і деякі східно-європейські;
Європейська соціальна хартія (Турин, 1961 p.); Заключний акт Наради з
безпеки і співробітництва в ( ропі (НБСЄ) (підписаний 35 державами,
Хельсінкі, 1975 p.); Підсумковий документ Віденської зустрічі
держав-учасниць НБСЄ (1989 p.); Хартія основних соціальних прав
робітників Європейського Економічного Співтовариства (Страсбург, 1989
p.); Паризька хартія для нової Європи (НБСЄ, 1990 p.); Документи
Конференцій з людського виміру загальноєвропейського процесу
держав-учасниць НБСЄ: Паризької (1989 p.), Копенгагенської (1990 p.),
Московської (1991 p.); Підсумковий документ Хельсінської наради
держав-учасниць НБСЄ «.Виклик часу перемін» (1992 p.).

б) Міжнародні органи: Європейська Комісія з прав людини; Європейський
суд з прав людини (вона з часу її заснування розглянула майже 18 тисяч
скарг громадян держав, які входять до складу Ради Європи, близько п’яти
відсотків них скарг визнала за такі, що мають підстави, і надала
можливість з приводу них звернутися до Європейського суду з прав людини.
Цей суд зафіксував понад 200 випадків порушення прав людини).

У грудні 1949 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла постанову про
заснування Управління Верховного комісара ООН з прав біженців. Це
управління надає допомогу понад 21 мільйону біженців у різних куточках
планети. Воно розташоване у Женеві і має свої представництва у більш ніж
100 державах. Про ефективність діяльності Управління Верховного комісара
ООН з прав біженців переконливо свідчить той факт, що його двічі
відзначено Нобелівською премією.

У 1977 р. було утворено Комітет з прав людини, до складу якого входять
18 експертів, які є громадянами держав-учасниць Міжнародного пакту про
громадянські та політичні права і мають високі моральні якості,
компетентні у сфері прав людини. Комітет вивчає доповіді держав і
надсилає їм загальні зауваження. Комітет з прав людини розглядає
претензії лише від тих держав-учасниць, які зробили заяву про визнання
його компетентності.

Функції контролю за дотриманням міжнародних договорів виконують ще такі
органи: Комітет з питань расової дискримінації (1970 p.), Комітет з
питань ліквідації дискримінації щодо жінок (1982 p.). Комітет з
економічних і культурних прав (1985 p.), Комітет проти катувань (1988
p.), Комітет з прав дитини (1990 p.).

Америка: а) Міжнародно-правові акти, документи: Американська декларація
прав і обов’язків людини (прийнята Організацією американських держав
(ОАД), до складу якої входить понад ЗО держав (1948 р ).

б) Міжнародні органи: Міжамериканська комісія з прав людини;

Міжамериканський суд з прав людини.

Африка: а) Міжнародно-правові акти, документи: Африканська хартія прав
людини і народів (прийнята Організацією Африканської Єдності (ОАЄ), до
складу якої входить ЗО держав (Банджулі (Гамбія), 1981 p.).

б) Міжнародні органи: Африканська комісія з прав людини і народів.

Характерно, що десятки країн світу до цього часу не ратифікували
основоположних угод з прав людини, а майже 50 держав-членів ООН не
приєдналися до пактів про права людини.

Система захисту прав люди склалася й у Співдружності Незалежних Держав
(СНД), метою якого, як зазначається в Статуті, є забезпечення прав і
основних свобод людини відповідно до загальноприйнятих принципів і норм
міжнародного права та документів НБСЄ (з 1994 р. — ОБСЄ). Одним із
органів співдружності е Комісія з прав людини. Цей консультативний орган
покликаний слідкувати за виконанням зобов’язань із прав людини, які
взяли на себе держави-члени СНД. Вона розглядає індивідуальні та
колективні звернення будь-яких осіб і неурядових організацій із питань,
пов’язаних із порушеннями прав людини будь-якою державою-членом СНД.
Громадяни країни-члена СНД мають право подавати будь-якій зі сторін
письмові запити у справах, пов’язаних із порушенням прав людини
державою-учасницею СНД. Якщо питання упродовж шести місяців після його
отримання не розв’язане країною-відповідачем, то заявник має право
передати його до Комісії. Вона розглядає заяву тільки після того, як
пересвідчиться, що усі доступні внутрішньодержавні засоби правового
захисту були вичерпані і після цього минуло не більше шести місяців.

3.2. Охорона та сутність прав людини

[6, с.35] Поняття „охорона” у термінологічних словосполученнях
Конституції вживається для позначення досить широкого коло повноважень
державних органів, що передбачають, зокрема, запобігання, недопущення
правопорушень та поновлення прав і свобод у випадку їх порушення та
притягнення винних до юридичної відповідальності. Головною особливістю
вживання цього терміна у Конституції є те, що здебільшого він
застосовується у змісті подібному до терміна „захист” як обов’язок
держави та інших зобов’язаних суб’єктів до дій із забезпечення прав і
свобод людини.

Термін „охорона” вживається у назвах законів (біля 50, включно з тими,
що вносять зміни у чинні) у наступних словосполученнях: охорона
державної таємниці; охорона прав на знаки для товарів і послуг; охорона
прав на промислові зразки; охорона праці; охорона навколишнього
природного середовища; охорона культурної спадщини; охорона
інтелектуальної власності; охорона земель, охорона здоров’я тощо.

Спеціально-юридичний та мовний способи тлумачення змісту наведених
юридичних конструкцій у текстах нормативно-правових актів дає підставу
для висновку, що терміни „охорона” і „захист” вживаються як синоніми чи
подібні за значенням поняття[2].

Проведений нами аналіз змісту Декларації про право й обов’язок окремих
осіб, груп і органів суспільства заохочувати та захищати загальновизнані
права людини й основні свободи, Європейської конвенції про захист прав
людини і основних свобод та Загальної декларації прав людини 1948 р. дає
підставу стверджувати, що юридичне тлумачення терміна „pzotection ”
(охорона, захист) відображає певне багатофункціональне явище і
використовується для позначення діяльності державних чи не урядових
організацій та окремих осіб і здійснюється за допомогою законодавчих,
адміністративних й інших заходів, які можуть виявитися необхідними для
забезпечення ефективних гарантій прав і свобод[3; 4; 5; 6; 7; 8].

Таким чином, аналіз Конституції України, національного законодавства та
міжнародних актів з прав людини дає підставу зробити висновок, що
терміни „захист” та „охорона” у нормативному матеріалі вживаються як
синоніми чи подібні за значенням поняття стосовно мети, завдань, методів
та суб’єктів забезпечення прав і можуть використовуватись у практиці як
ідентичні поняття.

3.3. Способи захисту суб’єктивних прав та свобод

[7, с.15] Реальний захист прав людини належить до найгостріших проблем
української дійсності. В останні роки це питання є предметом серйозного
наукового аналізу. Конституційне прагнення розвивати і зміцнювати
демократичну державу неможливо реалізувати без утвердження в суспільній
свідомості і соціальній практиці невідчужуваних прав і свобод людини,
нормативного закріплення їх гарантій. Держава зобов’язана проявляти
активність у забезпеченні прав людини, у створенні матеріальних,
організаційних, соціальних, політичних та інших умов для найповнішого
використання людиною своїх прав і свобод.

Конституція України досить чітко визначає систему органів та посадових
осіб різних рівнів, які повинні захищати права і свободи людини і
громадянина. Це: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет
Міністрів України, місцеві державні адміністрації, підсистема судів
загальної юрисдикції та спеціалізованих судів, Конституційний Суд
України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини,
прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.

Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод через законодавчу
діяльність шляхом визначення виключно в законах України прав і свобод
людини і громадянина, гарантій цих прав і свобод, основних обов’язків
громадян; громадянства, правосуб’єктності громадян, статусу іноземців і
осіб без громадянства; прав корінних народів і національних меншин;
основ соціального захисту; визначення правового режиму власності,
правових засад і гарантій підприємництва, правил конкуренції та норм
антимонопольного регулювання (пп. 1—3, 6—8 ч. 1 ст. 92 Конституції).

Особливе місце у системі гарантій посідає Президент України. Він
зобов’язаний сприяти формуванню відповідних механізмів контролю та
забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, а обстоюючи
їх, створювати умови нетерпимого ставлення до будь-яких випадків
порушення таких прав і свобод.

Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування
забезпечують додержання прав і свобод громадян на певній території.

Основною ефективною формою захисту прав і свобод є судовий захист.
Потреба у судовому захисті закономірно випливає з ускладнення характеру
структури економічних відносин, зростанні конфліктності і соціальних
протиріч у суспільному житі.

Закон прямо не передбачає здійснення захисту прав людини Конституційним
Судом. Але це випливає із завдань Суду: гарантувати верховенство
Конституції України на всій території держави. Здійснюючи контроль за
відповідністю. Основному Закону законів та інших правових актів.
Конституційний Суд може визнати їх чи окремі їхні положення
неконституційними. Такі акти втрачають чинність, а якщо їх дією було
порушено конституційні права та свободи, вони фактично поновлюються.

Великі надії в плані посилення гарантій захисту прав і свобод людини
покладаються на інститут Уповноваженого з прав людини, який існує в
рамках парламентаризму. Зазначена посадова особа заповнює прогалини і
компенсує недоліки судових засобів захисту, парламентського та відомчого
контролю за адміністративними органами.

Широкими повноваженнями щодо захисту прав і свобод людини наділена
прокуратура України при виконанні функцій нагляду за додержанням і
застосуванням законів. Діяльність органів прокуратури по вирішенню заяв
і звернень громадян, перевірці сигналів преси та інших засобів масової
інформації про порушення законності забезпечує своєчасний і
кваліфікований розгляд кожного звернення, всебічну перевірку доводів
заявника і прийняття на місці правильного рішення, поновлення порушених
прав і законних інтересів громадян, притягнення до відповідальності
винних осіб.

Забезпечення прав і свобод громадян неможливе без специфічного
демократичного інституту, яким є адвокатура. Адвокат зобов’язаний
здійснювати представництво, сприяти захисту прав та законних інтересів
громадян і юридичних осіб за їх дорученням в усіх органах, установах,
організаціях. Вказана діяльність базується на принципах верховенства
права, незалежності, гуманізму, демократизму і конфіденційності[10].

Гарантування суб’єктивних прав люпини органами внутрішніх справ
проявляється у забезпеченні особистої безпеки громадян; у своєчасному
запобіганні злочинам та адміністративним правопорушенням, швидкому і
повному їх розкритті, охороні суспільного порядку та забезпеченні
суспільної безпеки; захисті власності від протиправних посягань; наданні
правової та організаційної допомоги громадянам, посадовим особам й іншим
суб’єктам у здійсненні їх законних прав та інтересів[11].

Таким чином, удосконалення процедур захисту прав і свобод індивіда —
важливе і невідкладне завдання Української держави.

ВИСНОВОК

Нова Україна, яка набула незалежності на зламі століть, проголосила для
себе, що людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність
і безпека визнаються за найвищу соціальну цінність. Український народ
обрав шлях побудови демократичної держави, тобто держави, у якій буде
здійснено принцип панування права, що ґрунтується на визнанні прав і
свобод людини, і який слугуватиме дороговказом для діяльності всієї
держави.

Вирішити це завдання не так легко. Адже спадщина, яка дісталася нам у
сфері прав людини, була дуже недосконала і не відповідала міжнародним
стандартам. Справа у тому, що в суспільній свідомості, в культурі країни
– як дореволюційної, так і післяреволюційної – права людини не займали
важливого місця. Лише деякі прогресивні діячі України (Т. Шевченко, І.
Франко, М.Драгоманов, М. Ковалевський, М. Грушевський та ін.) справді
усвідомлювали значення прав і свобод людини в житті суспільства.

Знання громадянами нашої країни своїх прав сприятиме консолідації
сучасного українського суспільства, подоланню політичного протистояння,
оскільки за своєю природою вони мають консенсуальний характер і
базуються на принципі «моя свобода не повинна завдавати шкоди свободі
інших». У цьому виявляється моральність природи прав людини, їх
схильність до таких категорій, як добро і загальне благо. А це, в свою
чергу, ще більше підносить цінність прав людини, оскільки вони повинні
сприяти моральному вдосконаленню суспільства, формуванню
загальнолюдської солідарності, без яких неможливо перейти на рейки
цивілізованого ринкового господарства, відродити економіку, яка б
«повернулася обличчям до людини», допомогти незаможним і найбільш
незахищеним, дати простір для розквіту вільного підприємництва і
талантів молоді.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Ю.І.Крегул, В.В. Ладиченко, В.І. Орленко. Права і свободи людини.
Навчальний посібник. Книга 2004 р. – 288 с.

А.М. Колодій, А.Ю. Олійник. Права людини і громадянина. Навч. посібник.
Київ. Юрінком Інтер 2004 р. –33 с.

Рабинович П.М., Хавротас Т.І. Права людини і громадянина. Навч. посібник
– Київ. Атака, 2004 р. – 464 с.

М.В. Цвік, Теорія держави і права. Харків. “Право” 2002 р. – 430 с.

Кельман М.С. Мурашин Хома Н.М. Загальна теорія держави і права.
Підручник., Новий світ – 2000”, Львів – 2003. – 584 с.

Право України. Журнал. 2005/9. Право України. 2001/9. В.Тенченко.
Особливості юридичного змісту термінів “захист” та “охорона” у механізмі
забезпечення прав і основних свобод людини.

Право України. Журнал. 2001/9. І.Словська. Механізм захисту прав людини
– основоположний принцип сучасного українського конституціоналізму.

Конституція України. 1996 р.

PAGE

PAGE 41

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

КУРСОВА РОБОТА

Зміст.

І. Вступ.

ІІ. Право і особистість.

Співвідношення понять “людина”, “особистість”, “громадянин”.

Права людини і громадянина та їх класифікація.

Міжнародні стандарти в сфері прав людини

ІІІ. Висновок.

IV. Література.

І. Вступ.

Характер взаємовідносин держави з особою являється важливим показником
стану суспільства в цілому, цілей і перспектив його розвитку. Неможливо
зрозуміти сучасне суспільство і сучасну людину без вивчення
різноманітних відносин людей з державою.

Питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою
проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової
співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи,
їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень
демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувалися ще
в конституції Пилипа Орлика 1710 р. Там зазначалося: “Подібно до того,
як Ясновельможному Гетьману з обов’язку його уряду належить керувати й
наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він
повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали
надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними
(люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв
шукати життя кращого, спокійного і легшого.

Остаточне ж становлення прав людини і громадянина як абсолютної
соціальної цінності пов’язане з поваленням феодалізму й проголошенням за
доби буржуазних революцій свободи людини. У Декларації незалежності СІЛА
1776 р. проголошено: “Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди
створені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими
невідчужуваними правами, до числа яких належать: життя, свобода і
прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей
уряди, що запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони
керують. У Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції
1789 р., визначено:

Люди народжуються і зостаються вільними та рівними в правах.

2. Мету кожного державного союзу становить забезпечення природних і
невідчужених прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір
пригнобленню.

Свобода людини —ллє вихідне поняття проблеми прав людини і громадянина.
Розрізняють права людини природні, тобто пов’язані з самим її існуванням
і розвитком, і набуті, які в основному характеризують
соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства,
право на участь у вирішенні державних справ тощо). Зрозуміло, що за
відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користатися
своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та
їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують
можливість діяти у межах, встановлених її правовим статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Слід зазначити, що люди є
вільними від народження, ніхто не має права порушувати їхні природні
права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним
гарантом свободи людини. За своїм обсягом поняття свободи людини повно
відображає принцип, закладений у ст. 19 Конституції України, за яким
людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено
чинним законодавством. Свободу людини характеризує також принцип рівних
правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, який
закріплюють демократичні конституції, у тому числі й Конституція
України. Водночас свобода людини як об’єктивна реальність виходить за
межі, врегульовані правом, маючи витоки у системі інших соціальних норм,
які панують у демократичному суспільстві. Слід пам’ятати, що поняття
свободи може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку,
свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з
іншого – конкретизується у можливості вчиняти конкретні дії в межах,
наданих людині мораллю та правом. Можливості такого роду, що надаються
нормами чинного права, визначаються як суб’єктивні права людини.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття “права людини” і
“права громадянина”. У першому випадку мова йде про права, пов’язані з
самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина як суб’єкт
прав і свобод тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією
України до цього виду прав належать: право на життя (ст. 27), право на
повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту
недоторканність(ст. 29), право на невтручання в особисте та сімейне
життя (ст. 32) тощо.

Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини із
суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав
становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права
людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій
державі, а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами
певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією
України, є право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські
організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними
справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів,
демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.

Говорячи про права людини і громадянина, слід враховувати, що таке їх
розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між
державами деякі громадяські права можуть бути поширені на громадян іншої
держави — суб’єктів укладених між державами договорів.

ІІ. Право і особистість.

У сучасній вітчизняній юридичній науці сформувалась досить обгрунтована
точка зору, згідно з якою побудову правової держави необхідно
розпочинати з захисту і забезпечення прав людини. Теорія і практика прав
людини має довгу і повчальну історію. Визначними віхами на її
історичному шляху є, зокрема, Декларація прав людини і громадянина 1789
р., Всезагальна Декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про
економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародний пакт про
громадянські і політичні права 1966 р. та інші міжнародно-правові
документи щодо прав людини.

Сучасна концепція прав людини, враховуючи всю її модифікованість і
особливості, що зумовлені сучасним рівнем і характером світової
цивілізації, спирається на багатий досвід людства, і передусім у сфері
правових форм організації суспільного життя людей, правового засобу
регуляції їх поведінки, їх місця, ролі і значення у навколишньому світі.

Права людини — явище історичне, тому що їх розвиток завжди передбачав
спадкоємність уявлень про право з погляду людини як учасника соціального
життя. У загальному вигляді можна сказати, що ступінь і характер
розвину-тості прав людини визначається рівнем розвитку держави, права у
певному суспільстві. Держава, право загалом і права людини — це не різні
за своєю сутністю, функціями і призначенням поняття, що функціонують
незалежно одне від одного, а принципово однопорядкові, взаємопов’язані
суспільні явища. Так, Аристотель говорить про право (і природне, і
волевстановлене) тільки як про політичне право, тобто таке, яке можливе
і має місце лише у державі. За Аристотелем, природне право можливе
тільки як політичне право, а права людини — лише як права громадянина
(що є членом полісу).

Реальне співвідношення прав громадян і полісу (держави) у цю епоху
виразно проглядає у засудженні і покаранні Сократа, котрий виступив з
вимогою дотримання принципів індивідуальної свободи і автономії особи.
Яскрава сторінка розвитку і формування прав людини пов’язана з
платонівською концепцією про рівність жінки і чоловіка (щоправда, з
недопущенням жінок у число верховних правителів).

Надалі питання прав людини розробляють софісти. Славнозвісна формула
Піфагора “Міра всіх явищ — людина” містить великий загальногуманістичний
потенціал, що є визначальним і до сьогоднішнього часу проблеми, яка
розглядає питання прав людини.

Провідну роль у концепції прав людини відіграло поняття суб’єкта права,
що було відпрацьовано у римській юриспруденції. Це поняття було виражено
у визначенні поняття юридичної особи. На підставі цих понять виник і був
поширений принцип правосуб’єктності, який сягнув сфери не тільки
приватного, але й публічного права. Це дало можливість Цицерону, котрий
займався проблемою співвідношення держави і особи, сформулювати
положення: “Дії закону повинні підлягати всі.

У середньовіччя права людини визначалися згідно з її
суспільно-ієрархічним станом. Проте це зовсім не означає, що вони не
зазнавали розвитку як у практичному житті суспільства, так і у юридичній
науці. Саме творчість релігійних авторів, юристів часу середньовіччя
сприяла створенню теорії природного права, яка знайшла подальший
розвиток у працях Г. Греція, Б. Спінози, Дж. Локка, Ш. Монтеск’є, Т.
Джефферсона та інших учених. Своє» критикою феодального ладу і
обгрунтуванням нових уявлень про права і свободи людини, про
необхідність панування права у взаємовідносинах держави і особи ця
теорія відіграла велику роль у формуванні сучасного розуміння прав
людини. Важливою складовою нового уявлення про природні права людини і
їх дотримання у державі стада концепція суспільного договору як джерела
походження і правової основи діяльності держави. “Держава, — писав Г.
Гроцій, — це досконалий союз вільних людей, це уклад заради дотримання
прав і загальної користі”. З таким розумінням держави, що містила ідею
правової державності, пов’язано у Греція (а потім і у вчених наступній
часів) положення про природне право людей чинити опір владі, якщо та
порушує умови суспільного договору.

Розвиваючи природно-правові теорії договірної концепції держави, Б.
Спіноза говорив, що “мета держави у дійсності — це свобода.

Теоретичні уявлення про природні права людини, пов’язані з вченням про
суспільний договір виникнення держави та принципами поділу влад і
народного суверенітету, лягли в основу всіх наступних
нормативно-правових актів, в яких йшлося про закріплення прав людини.

Сучасна юридична наука визнає конституційні права, свободи і обов’язки,
а також права і обов’язки, закріплені галузевим законодавством. Є
загальні і спеціальні права. Крім того, вирізняють
соціально-економічні, політичні соціально-культурні, особисті права і
свободи, щоправда нині цей порядок зазнає деяких поправок.

Співвідношення понять “людина”, “особистість”, “громадянин”.

Перед тим, як розглядати права людини і громадянина, важливо спів
ставити між собою категорії “людина”, “особистість”, громадянин.

У різних науках у тому числі й державно-правових, для позначення
людської істоти можуть використовуватися різні поняття: “людина”,
“особистість”, “громадянин”.

Позначаючи один і той самий об’єкт, кожен з цих термінів, характеризує
різні якості одній й тієї самої істоти.

Термін «людина» визначає людську істоту з природної точки зору як
невід’ємну частину живої природи, живий організм, що підкоряється
біологами законам і який з огляду на особливості свідомості та психіки
пристосований до суспільного способу буття разом із собі «здібними.
Тобто кожна людина народжується на світ з ознаками належності до
людського роду та рядом індивідуальних рис, притаманних тільки їй і які
змінюються і розвиваються в неї упродовж життя (вік, зовнішність, розум,
стать, звички тощо).

Але людина народжується не на безлюдному острові, а в певній сім’ї,
певному суспільстві, в певній соціально-історичній ситуації і за різних
обставин свого життя спілкується з різними представниками суспільства, в
якому вона живе, навчається, працює. Наприклад, якщо Ви учень, то у Вас
виникають стосунки з іншими учнями, вчителями, з директором школи; якщо
Ви продавець, то у Вас виникають стосунки 3; покупцями, постачальниками,
співробітниками, податковою інспекцією тощо.

Права людини – це охороняємо законом міра можливої поведінки, направлена
на задоволення інтересів людини. Це універсальна категорія, яка
приставляє собою витікаючи із самої природи людини можливості
користуватися елементарними, найбільш можливими благами в умовах
безпечного, вільного існування особистості в суспільстві

Поняття «особа» саме й використовується для позначення людини —учасника
суспільних відносин і свідомої діяльності. Іноді його розуміють також як
систему суспільне вагомих рис, що характеризують індивіда як члена
суспільства або спільноти людей, хоча в цьому випадку здебільшого
вживають термін «особистість».

Особистість — це, передусім, соціальний тип людини, але це і конкретна

людина із своєю індивідуальністю і неповторністю. Отже, особистість — це
єдність загальних і індивідуальних типових і своєрідних якостей людини.
Проте, це зовсім не означає, що поняття “особистість” не включає
природне,

біологічне, а поняття “людина” — соціальне. Це не_і
правильно тому, що конкретний індивід завжди виступає і як єдність
соціального і біологічного, як цілісна, єдина система.

Поняття особистість характеризує людину з соціальної сторони, як
розуміючу себе, своє місце і роль в суспільстві, відповідальність перед
ним (можливі випадки, коли людина в силу різноманітних об‘єктивних і
суб‘єктивних причин не володіє якостями особистості, наприклад звуження
в чому – небудь).

Особистість – це індивідуальне значення сукупності соціально-важливих
якостей людини, виявлених у відносинах між людьми. Поняття особистості,
особливої характеристики окремої людини органічно зв‘язані з
суспільством, його особливостями. Суспільство – це історично розвинута
система відносин мміж людьми, продукт взаємо праці людей в процесі їх
спільної життєдіяльності. Суспільство і особистість – це явища, які
існують в нерозривному поєднанні.

Людина народжується не тільки в певному суспільстві, а й у певній
державі. Поняття «громадянин» означає зв’язок особи з правовою системою
держави, громадянином якої він є, і те, що особа має визначену
правоздатність саме в цій державі чи перебуває під юрисдикцією цієї
держави. Наприклад, громадянин Франції, громадянин України.

Спільним для понять «особа» і «громадянин» є те, що вони стосуються тієї
самої людини, але «особа» визначає її місце в суспільстві, а
«громадянин» —у державі. «Особою», тобто членом суспільства, можуть бути
не тільки громадянин конкретної держави, а й іноземець та особа без
громадянства, які проживають на території цієї держави. Водночас людина
може не проживати на території держави, але бути її громадянином.

Існують «особи», які з тих чи інших причин у правовому відношенні не
пов’язані з жодною державою; це особи без громадянства—«апатриди».
Трапляються також випадки, коли особа одночасно належить до двох, а
подекуди І більшої кількості держав. Такі особи називаються
«біпатридами».

Громадянство — це стійкий правовий зв’язок особи І конкретною державою.
Держава визнає і гарантує права га свободи людини, захищає її за межами
держави. В свою чергу, громадянин має дотримуватися законів і приписі»
держави, виконувати встановлені обов’язки. Юридичне закріплена система
цих прав, обов’язків і законних інтересів, реалізацію і захист яких бере
на себе держава, становить правовий статус громадянина, що відрізняє
його від іноземців та осіб без громадянства. У державах з монархічним
державним устроєм терміну «громадянство» відповідає, ми правило, термін
«підданство».

Поняття “громадянин”, відпрацьоване головним чином юридичною наукою,
передбачає вивчення особистості у її відношенні до держави і права. Воно
висвітлює здебільшого юридичні або політико-юридичні характеристики
особистості. Держава, орієнтуючись насамперед на соціально-типові
характеристики особистості, створює систему взаємних прав і обов’язків,
при цьому для особистості вони виступають у формі прав, свобод і
обов’язків, тобто її правового статусу.

Права громадянина – це охороняємо законом міра юридично можливої
поведінки, направлена на задоволення інтересів не всякої людини, а лише
тієї, яка знаходиться в міцному правовому зв‘язку з конкретною державою.

2. Права людини і громадянина, їх класифікація.

Конституція України, проголошуючи права людини і громадянина, виходить
із системи прав і свобод, що визначаються теорією конституційного права.
Права і свободи людини і громадянина заведено поділяти на особисті,
політичні, економічні, соціальні та культурні’.

Особисті права і свободи людини

Особисті права і свободи людини безпосередньо пов’язані із самою
сутністю людини як фізичної особи. Це дуже важливо, оскільки саме цей
статус є підґрунтям усіх інших якісних рис людини. Виходячи з цього,
кожну конкретну людину, хоча вона може мати багато істотних недоліків,
необхідно розглядати як особистість, повністю чи неповністю сформовану.

До особистих прав людини належать: право на вільний розвиток своєї
особистості; невід’ємне право на життя; право на повагу до гідності;
право на свободу та особисту недоторканність; право на недоторканність
житла; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та
іншої кореспонденції; право на невтручання в особисте і сімейне життя;
право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання; право на
свободу думки і слова; право на свободу світогляду і віросповідання.

Прав людини на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23) належить до
суб’єктивного права узагальнюючого характеру. Воно передує всім іншим
особистим правам людини, які у різних аспектах його конкретизують. Із
цього випливає, що будь-які інші перепони на шляху забезпечення вільного
розвитку особистості суперечать нормам Конституції і тому мають бути
ліквідовані.

Невід’ємне право кожної людини на життя (ст. 27) є загальновизнаним
суб’єктивним правом, закріпленим в усіх міжнародних правових актах.
Проголошення цієї норми-принципу в Конституції України — це
матеріалізація однієї з гуманістичних засад. Адже людина є найбільшою
соціальною цінністю. Тому всебічна охорона її життя — один з основних
обов’язків держави. Практично це означає що держава повинна вживати
ефективних заходів щодо боротьби зі злочинністю, максимально сприяти
розвиткові медичної допомоги, забезпечувати послідовне покращання умов
життя людей, особливо неповнолітніх, інвалідів, осіб похилого віку.

У ст. 27 Конституції України зазначено, що “ніхто не може бути свавільно
позбавлений життя”. Тобто вона не виключає можливості смертної кари за
вироком суду. Однак ця міра покарання розглядається як тимчасова,
виняткова, яка, безперечно, буде скасована за умов зниження рівня
злочинності та докорінного покращання умов життя суспільства.

Водночас Конституція надає кожній людині право захищати себе та інших
людей від протиправних дій і посягань з боку будь-кого.

Право людини на повагу до п гідності (ст. 28) має універсальний характер
у тому розумінні, що воно діє й до народження дитини, й після смерті
людини. Повага до гідності людини є обов’язком держави. Справи, що
виникають із цього приводу, як правило, вирішуються у судовому порядку.
Суд повинен зобов’язати порушників спростувати відомості, що принижують
гідність людини, компенсувати їй не тільки упущену вигоду, а й моральну
шкоду. Надійне гарантування правового захисту поваги до гідності як
одного з нематеріальних благ є важливою ознакою справді демократичного,
правового характеру держави, високої моральності суспільства.

Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) є однією з
реальних гарантій свободи людини. Це право як загальний принцип
встановлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть переступити лише у
випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, яка вчинила
злочин, здійснення примусового лікування за визначених законом обставин
тощо). Конституція України значно демократизувала сам процес
застосування заходів, що обмежують свободу людини, її особисту
недоторканність. Цим зумовлюється, що лише суд своїм умотивованим
рішенням і тільки на підставі чинного законодавства може дати дозвіл на
арешт людини і тримання її під вартою.

Сутність права на недоторканність житла (ст. ЗО) полягає в тому, що без
підстав, передбачених законом, ніхто не вправі увійти до житла проти
волі осіб, які в ньому проживають. Поняття житла у даному разі підлягає
широкому тлумаченню. Під житлом слід розуміти не тільки відповідну
кімнату, квартиру, жилий будинок, а й усі допоміжні приміщення, якими
користуються у повсякденному житті

Принцип недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного
проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях,
санаторіях, будинках відпочинку тощо.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції (ст. 31) належить до загальновизнаних суб’єктивних прав
особи. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках,
передбачених законом. Інакше вони спричиняють кримінальну
відповідальність за ст. 131 Кримінального кодексу України. Ці винятки
обумовлені виключно гуманною метою — запобігти злочинові або з’ясувати 1
істину під час розслідування кримінальної справи. При цьому треба
враховувати, що такі винятки можливі лише тоді, коли в інший спосіб
одержати інформацію, необхідну для розслідування тієї або іншої
кримінальної справи, захисту людини, суспільства і держави від злочинних
посягань, неможливо.

Порядок накладення арешту на кореспонденцію, її виїмки в
поштово-телеграфних установах регулюється ст. 31 Конституції та ст. 187
Кримінально-процесуального кодексу України.

Що ж до зняття інформації з телефонних розмов, інших каналів зв’язку, то
і ці питання регулюються ст. 31 Конституції, а також статтями 8,9 Закону
України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992р.

При здійсненні оперативно-розшукової діяльності забороняється порушувати
права людини і громадянина. Уразі безпідставного порушення цих прав
відповідні державні органи та посадові особи повинні відновити порушені
права і відшкодувати заподіяну матеріальну та моральну шкоду згідно із
Законом України “Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові
незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і
суду” від 1 грудня 1994 р.

Право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) також є одним
із суб’єктивних прав людини, пов’язаних із гарантуванням її свободи.
Винятки можуть бути передбачені лише Конституцією України. Винятковий
характер такого захисту зумовлений повагою до людини як найбільшої
соціальної цінності, що панує у демократичних державах. Кожна людина
унікальна, індивідуальна, є суб’єктом безлічі неформальних зв’язків,
носієм приватних інтересів, які є її особистою справою. Виняток може
мати місце лише тоді, коли поведінка особи суперечить закону і
громадській моралі, прикладом чого може бути систематичне здійснення у
сім’ї насильства над дитиною, її експлуатація (ст. 52).

Стаття 32 Конституції складається з чотирьох частин, які зорієнтовані на
конституційне врегулювання різних життєвих ситуацій, пов’язаних із
захистом особистого і сімейного життя людини. Вона забороняє збирання,
зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про
особу без її згоди; проголошує право кожного громадянина ознайомитися в
органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах та
організаціях з відомостями про себе; гарантує судовий захист права на
спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім’ї.

Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33)
за радянських часів було суттєво обмежено інститутом прописки, а також
низкою перешкод, пов’язаних із виїздом за кордон і поверненням звідти.
Безперечно, що воно поширюється виключно на тих осіб, які перебувають на
території України на законних підставах. Це право — один із складників
загального права людини на свободу. Тому його конституційне закріплення
є важливою ознакою демократичної сутності держави.

Однак право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання не
виключає необхідності дотримання реєстраційних правил, що функціонують в
Україні.

Право на свободу думки і слова (ст. 34) є одним її найсуттєвіших проявів
демократії. Відомо, до яких методів утиску вдавалися і вдаються
тоталітарні, антидемократичні режими у різних країнах світу, щоб
обмежити свободу думки і слова. Свобода думки і слова, як одне з
фундаментальних прав людини, закріплене у значній кількості міжнародних
документів, зокрема Загальній декларації прав людини (статті 18, 19),
Міжнародному договорі про громадянські та політичні права (статті 18,
19), Європейській конвенції про захист прав і фундаментальних свобод
людини (ст. 10).

Слід зазначити, що свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки
заборонити можна лише висловлювання певних думок, їх оприлюднення, чого
тик боявся радянський режим, переслідуючи так званих інакомислячих.

Визнаючи право на свободу думки і слова, демократичні держави, в тому
числі й Україна, обмежують його, забороняючи пропагувати погляди, що
протирічать інтересам національної безпеки, територіальної цілісності
держави, провокують заворушення чи злочини тощо.

Право на свободу світогляду І віросповідання (ст. 35) було визнане
світовим демократичним співтовариством у результаті його тривалої
боротьби з реакційними силами як світської, так і церковної влади.
Відомо, що й нині, подекуди, у тому числі й в Україні, точиться боротьба
між різними конфесіями за пріоритет, що суперечить конституційним
настановам про свободу віросповідання, відокремлення церкви від держави
й невизнання державою жодної релігії як обов’язкової.

Необхідно підкреслити, що конституційне право на свободу світогляду і
віросповідання не можна розуміти як абсолютне, таке, що не залежить від
змісту і форми світогляду та віри, які пропагуються. Державні органи
можуть обмежити це право в інтересах охорони громадського порядку,
здоров’я і моральності населення, оскільки відомо, що деякі релігійні
секти сповідують думки і відправляють обряди, які суперечать
загальновизнаним моральним нормам і принципам.

Політичні права і свободи

Особливість політичних прав і свобод полягає, насамперед, у тому, що їх
носіями, суб’єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які
проживають на її території. Водночас варто зазначити, що політичні права
і свободи мають самостійне значення й саме як такі закріплені у
Конституції України та в різних міжнародних документах, починаючи з
Міжнародного договору про громадянські та політичні права. Вже сама
назва цього документа свідчить про те, що ці різновиди прав і свобод
органічно пов’язані між собою, становлять єдине ціле, оскільки поділ
прав на громадянські та політичні зумовлений не загальним характером і
спрямуванням цих прав і свобод, а певними особливостями їх змісту, що
дозволяють із загальної групи політичних прав і свобод виокремити
громадянські права.

Важливою особливістю політичних прав і свобод є й те, що вони у певних
випадках можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного
громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності
відповідних об’єднань, політичних партій, профспілкових організацій,
державних структур.

До політичних прав і свобод належать: право на об’єднання у політичні
партії та політичні організації; право брати участь в управлінні
державними справами; право на мирні збори та маніфестації; право на
звернення.

Право на об’єднання у політичні партії та політичні організації (ст. 36)
дає змогу громадянинові брати активну участь у політичному житті
суспільства. Політику, як відомо, роблять маси, саме вони впливають на
прийняття тих чи інших політичних рішень, на визначення політичного
курсу країни. Крім того, зрозуміло, що ті чи інші питання люди можуть
вирішувати більш ефективно, об’єднавшись у спілки, товариства, партії
тощо.

Однією з особливостей громадянського суспільства є наявність у ньому
широкої мережі різних громадських організацій, що відповідають
різноманітним інтересам його членів.

Відповідно до основних напрямків своєї діяльності кожне громадське
об’єднання має певний, закріплений у статуті, правовий статус. Основні
принципи його зводяться до такого: 1) кожен громадянин має право вступу
до відповідної громадської організації (деякі винятки встановлено для
військовослужбовців і співробітників міліції); 2) держава гарантує
свободу діяльності громадських організацій; 3) вступ до громадської
організації є особистою справою кожного громадянина і здійснюється на
добровільних засадах.

Право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38) може
здійснюватися громадянами України як безпосередньо, так і через
представників, якими, приміром, є депутати представницьких органів
державної влади. Це право потребує розширеного тлумачення, оскільки
передбачає також участь громадян у формуванні та діяльності деяких
громадських структур, наприклад, органів місцевого самоврядування. Одним
із різновидів здійснення цього конституційного права є й перебування на
державній службі відповідного профілю.

Право на мирні збори та маніфестації (ст. 39) є важливим демократичним
надбанням і дійовим заходом, завдяки якому громадяни можуть вільно
обговорювати актуальні питання державного і суспільного розвитку,
протестувати проти будь-яких обмежень демократії або тих чи інших
негативних проявів у політиці, проти порушення їхніх прав тощо.

Це право належить до системи світових демократичних стандартів у галузі
прав громадянина. Конкретні заходи щодо його здійснення регулюються
національним законодавством, у тому числі й законодавством України. Його
основною особливістю є встановлення порядку, за яким збори і
маніфестації мають бути мирними, їх учасники не повинні мати зброї. Про
проведення цих акцій мають завчасно сповіщатися органи виконавчої влади
чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього
права може бути встановлене лише судом з метою захисту прав і свобод
людини і громадянина, охорони національної безпеки і громадського
порядку.

Право на звернення (ст. 40) може здійснюватися у різних формах, в
індивідуальному чи колективному порядку. Адресатами цих звернень є
державні органи різного рівня, органи місцевого самоврядування, посадові
особи цих органів. Дуже важливо, щоб звернення громадян розглядалися
відповідно до суті справи, у строки, встановлені чинним законодавством,
а відповіді були обгрунтованими. Недодержання посадовими особами вимог
закону дає громадянину право звертатися до суду про захист. Здійснення
права громадян на звернення регулюється Законом України “Про звернення
громадян” від 2 жовтня 1996 р.

Економічні, соціальні та культурні права

Конституція України закріплює систему економічних, соціальних і
культурних прав. Немає потреби наголошувати значення цих прав, їх
практичної реалізації. Адже саме вони мають гарантувати економічну
свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих
потребах особистості. У свою чергу, саме ці якості суспільного життя
характеризують державу як соціальну, тобто таку, що забезпечує достатньо
високий рівень життя своїх громадян. Оскільки справжня демократія
повинна мати достатню матеріальну базу, що є соціально-економічною
гарантією її існування та розвитку, маємо всі підстави стверджувати, що
здійснення в державі економічних, соціальних і культурних прав і свобод
є одним із важливих чинників для визнання такої держави справді
демократичною.

Система економічних, соціальних і культурних прав згідно з Конституцією
України охоплює: право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися
своє» власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;
право на підприємницьку діяльність; право на працю; право на страйк для
захисту своїх економічних і соціальних інтересів; право на відпочинок;
право на соціальний захист; право на житло; правова достатній життєвий
рівень; право на охорону здоров’я; право на безпечне для життя і
здоров’я довкілля; право, зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб,
а також захистом материнства, батьківства, дитинства сім’ї; право на
освіту; право на свободу творчої діяльності.

Право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю,
результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41) є не що
інше, як закріплення в Конституції України принципу приватної власності,
яка є економічною основою громадянського суспільства, розвитку ринкових
відносин.

Саме приватна власність (а не “нічия”, соціалістична) виховує у людини
почуття відповідальності перед собою та перед суспільством за її
найефективніше використання. Виходячи із цього, Конституція України
закріплено у ст. 13 положення про те, що “власність зобов’язує” що “усі
суб’єкти права власності рівні перед законом”. Практика розвинених
західних країн свідчить, що будь-яка форма власності, за винятком
особистої, може використовуватися і як засіб експлуатації, і як засіб
соціальної підтримки тих членів суспільства, які об’єктивно потребують
цього. Саме другий спосіб використання приватної власності, особливо її
різних колективних форм, що набуває усе більшого поширення у
цивілізованих країнах, гарантує розвиток усього суспільства.

Право приватної власності регулюється і захищається різними галузями
права України, її статус характеризується непорушністю, грунтується на
силі закону. До того ж відповідні зміни у становищі власника можуть бути
здійснені виключно за рішенням суду.

Можливі винятки, обмеження права використання приватної власності
пов’язуються Конституцією України із суспільною необхідністю, а також із
випадками, коли ця власність завдає шкоди громадянам, суспільству,
погіршує екологічну ситуацію тощо.

Зазначені принципові положення статусу власності поширюються й на
інтелектуальну власність.

Право на підприємницьку діяльність (ст. 42) пов’язане із приватною
власністю, яка становить матеріальну основу підприємництва. Під
підприємництвом розуміється діяльність, що здійснюється її суб’єктами на
власний ризик і спрямована на одержання ними прибутку. Держава
зобов’язана сприяти розвиткові підприємництва, охороняти права
підприємців, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність
організацій, що займаються підприємництвом. Державний контроль може
поширюватися лише на виконання законів та інших правових актів, які
регулюють порядок здійснення підприємництва в Україні. Йдеться, зокрема,
про такі нормативні акти, як Закони України “Про підприємництво” від 7
лютого 1991 р. (з багатьма доповненнями), “Про підприємства в Україні”
від 27 березня 1991 р., “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня
1991 р., “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р.

Держава може заборонити підприємницьку діяльність у деяких сферах
виробництва і торгівлі, приміром, у сфері виготовлення зброї,
наркотичних засобів. Винятки із загальних правил щодо виробництва деяких
видів продукції реалізуються шляхом надання підприємствам спеціальних
ліцензій.

У таких випадках допомогу повинні надавати держава, структури
соціального захисту. Критерієм для надання матеріальної допомоги,
здійснення різноманітного за формами соціального захисту у багатьох
випадках є офіційно встановлена межа малозабезпеченості, яка з 1 січня
1997 р. згідно з постановою Верховної Ради України “Про розмір вартісної
величини межі малозабезпеченості” від 16 жовтня 1996 р. встановлена в
Україні у розмірі 70,9 гривні.

Поряд із загальними заходами соціального захисту є й надзвичайні. Такі
заходи, наприклад, передбачені Законом України “Про статус і соціальний
захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”
від 28 лютого 1991 р. (в редакції Закону від 19 грудня 1991 р.).

Удосконалення соціального захисту тих верств населення, які цього
потребують, — одна з найважливіших функцій демократичної, соціальної,
правової держави.

Відомо, яке важливе значення для кожної людини має конституційне право
на житло (ст. 47). Основною формою реалізації цього права згідно з
Конституцією є придбання громадянином житла на різних засадах (побудова,
придбання у власність, оренда). Водночас громадянам, які потребують
соціального захисту, державні та місцеві самоврядні органи надають житло
безкоштовно або за доступну для них плату. Примусове позбавлення житла
можливе лише на підставі закону за рішенням суду.

Право на охорону здоров’я (ст. 49) органічно пов’язане з правом на
безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 50). Ці права спрямовані на
захист найбільш дорогоцінного, що є в людини, — її здоров’я та самого
житія.

Право на охорону здоров’я є комплексним суб’єктивним правом, оскільки
воно передбачає здійснення відповідних різнобічних заходів. Можна,
наприклад,

послатися на виробництво ліків, роботу лікарень, підготовку медичних
кадрів тощо. Зрозуміло, що безпосередньо стосується здоров’я громадян і
стан навколишнього середовища. Адже нині, коли безліч чинників
зумовлюють його подальше погіршення, особливого значення набуває
збереження і покращання довкілля.

Держава забезпечує розвиток мережі та покращай ня роботи
медико-лікувальних закладів, вживає заходів щодо запобігання
захворюванням. Медичне обслуговування у державних і комунальних закладах
охорони здоров’я здійснюється безкоштовно. Водночас з метою покращання
медичного обслуговування населення держава сприяє розвиткові лікувальних
закладів усіх форм власності.

Здійснення конституційного права на охорону здоров’я передбачає й
заборону приховувати від населення факти, що становлять загрозу для
здоров’я.

Важливе значення для охорони здоров’я населення і запобігання
захворюванням має розвиток різних форм медичного страхування.

До конституційних прав соціального захисту людини належить право,
пов’язане з гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також із захистом
материнства, батьківства, дитинства і сім’ї (ся. 51).

Ніхто за будь-яких обставин не може бути примушений брати шлюб, хоч у
деяких життєвих ситуаціях, зумовлених, наприклад, народженням дитини
поза шлюбом, для її матері та батька виникає моральний обов’язок щодо
створення сім’ї, нормальних умов життя та розвитку цієї дитини.

У шлюбі кожен із подружжя має рівні права. Однак при цьому слід
орієнтуватися не тільки на правові настанови, а й на норми моралі

Загальна декларація прав людини (ч. 3 ст. 16) встановлює, що “сім’я є
природним та основним осередком суспільства і має право на захист з боку
суспільства і держави”. Це визначено і Конституцією України. Водночас у
ній закріплено положення про те, що й члени сім’ї зобов’язані
піклуватися один про одного: батьки повинні утримувати дітей до їхнього
повноліття, а повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх
непрацездатних батьків. Конкретні ж права та обов’язки, пов’язані з
сімейними відносинами, визначають норми Кодексу про шлюб та сім’ю
України.

Стаття 52 Конституції України визначає права дитини. Основні її
положення зводяться до закріплення рівноправності дітей незалежно від
походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.
Зазначено, що будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація
переслідуються за законом. Держава піклується про дітей-сиріт (утримує
та виховує їх), а також про дітей, позбавлених батьківського піклування,
заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

Право на освіту (ст. 53) є одним з основних соціальних і культурних
прав, якими наділено громадянина України. Воно дістає вияв у
конституційному закріпленні обов’язковості повної загальної середньої
освіти, існування розгалуженої мережі закладів освіти різного рівня, що
функціонують на державних і комунальних засадах. При цьому слід
зазначити, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної,
повної загальної середньої та професійно-технічної освіти. Що ж до вищої
освіти, то її безоплатне здобуття в державних і комунальних закладах
освіти здійснюється на конкурсній основі. Передбачено також надання
державних стипендій та різних пільг учням і студентам.

Конституція гарантує широкі можливості для здобуття освіти
представниками національних меншин, що мешкають в Україні. Вони мають
можливість здійснювати навчання рідною мовою, а також вивчати її у
державних і комунальних закладах освіти або через посередництво
національних культурних товариств.

Розвиток у державі системи освіти є свідченням духовного і соціального
прогресу суспільства. Однак для

того, щоб цей прогрес був ефективним, необхідно, аби члени суспільства
мали бажання, потребу і можливість здобути освіту. Лише реальна
соціальна потреба, корисність діяльності зумовлюють доцільність здобуття
освіти.

Докладніше питання освіти регулюються Законом України “Про освіту” від
23 травня 1991 р.

Право на свободу творчої діяльності (ст. 54) є необхідною умовою
розвитку культури суспільства в її широкому розумінні, яке охоплює
різноманітні галузі — від мистецтва і літератури до творчої діяльності у
сфері науки і техніки. Держава гарантує захист інтелектуальної
власності, авторських прав громадян, їхніх моральних і матеріальних
інтересів, що виникають у зв’язку із різними видами інтелектуальної
діяльності. Кожен громадянин має право на результати своєї творчої
діяльності. Ці результати, за винятками, встановленими законом, ніхто не
може використовувати або поширювати без згоди винахідника чи автора. Що
ж до інтелектуальної власності (під “інтелектуальною власністю”
розуміються виключні права на результати творчої діяльності), то слід
зазначити, що нині її використання досить детально регулюється чинним
законодавством. Об’єктів інтелектуальної власності дуже багато, вони
різноманітні. Тому їхній правовий статус регулюється значною кількістю
правових актів.

3. Міжнародні стандарти в сфері прав людини

Кожна держава забезпечу права та свободи особистості за допомогою норм
національного права, внутрішні; механізмів і процедур. Але вже після
першої світової війні стало ясно, що силами окремої держави важко
захистите права людини, тут потрібні міжнародні гарантії. В 1919 р була
заснована Ліга Націй, під егідою якої виникла сері міжнародних
договорів, що передбачали захист національних меншин в окремих країнах.

Друга світова війна продемонструвала жахливі факти порушення прав людини
тоталітарними режимами як на власній, так і на окупованій території,
масового знищення мирного населення за ознаками релігійних переконань,
расової і національної належності, що підтвердило необхідність
забезпечення ефективного міжнародного захисту прав людини. Зусиллями
держав світу було створено Організацію Об’єднаних Націй (1945), одним з
головних завдань якої є здійснення міжнародного співробітництва в
«заохоченні та розвитку поваги до прав людини і основних свобод для
всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії» (Статут 00Н, ст. 1).
Сам Статут ООН е вихідним міжнародно-правовим документом, у якому
сформульовано принцип поваги до прав і свобод людини. Усі держави —члени
ООН повинні виконувати взяті за Статутом зобов’язання, зокрема
заохочувати повагу до прав людини та їх додержання.

Відповідно до Статуту ООН у 1945 р. було створено комісію ООН з прав
людини, в обов’язки якої входила підготовка міжнародних документів з
прав людини. Вже 10 грудня 1948 р. в Парижі Генеральна Асамблея ООН

прийняла й проголосила Загальну декларацію прав людини я «як завдання,
до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави».

Загальна декларація прав людини має основоположне значення для
міжнародної регламентації прав і свобод людини. Вона проголосила всіх
людей вільними та рівними у своїй гідності і правах. Вона є першим
міжнародним документом, що найповніше виклав перелік прав людини, який
базується на десяти відомих християнських заповідях, англійських,
американських і насамперед французьких законодавчих актах щодо
прав людини.

Загальна декларація прав людини складається з преамбули та ЗО статей, що
містять основні права й свободи людини, які можна розділити на
громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні. У першій
статті викладені загальні положення, на яких базується Декларація,—
невід’ємність прав на свободу та рівність, природність прав людини. У
другій статті сформульований принцип рівності й недопущення
дискримінації щодо прав і свобод людини.

Загальна декларація прав людини не є юридичне обов’язковим документом,
проте відбиває загальну домовленість народів світу і є моральним
зобов’язанням для членів міжнародного співтовариства. Це дає підстави
використовувати Декларацію в юридичному, моральному та політичному плані
як на міжнародному, так і на національному рівні.

Загальна декларація прав людини стала складовою частиною так званої
Хартії прав людини, до якої також увійшли два пакти, прийняті
Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. на розвиток Загальної
декларації прав людини,— Міжнародний пакт про громадянські і політичні
права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права.
На відміну від Декларації кожний пакт має обов’язкову силу для держав,
які його підписали. Міжнародні пакти поклали на держави зобов’язання
дотримуватися проголошених у них прав. За обсягом закріплених прав і
свобод пакти не відрізняються від Декларації, лише поширюють і
конкретизують її положення. Але є розбіжності в реалізації норм цих
Пактів. Відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні
права кожна держава зобов’язується поважати й забезпечувати права, що
містяться у Пакті. Відповідно ж до Міжнародного пакту про економічні,
соціальні і культурні права кожна держава зобов’язується вживати у
максимальних межах наявних ресурсів заходи до того, щоб поступово
забезпечити визнані у Пакті права. До Хартії прав людини належить ще
один документ— Факультативний протокол до Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права, який визначає механізм реалізації цього
пакту.

Міжнародні документи про права людини не є застиглими стандартами, вони
виникають за конкретних умов, у визначений час і, звичайно, можуть
уточнюватись, змінюватись, розвиватись. Під егідою ООН та інших
міжнародних організацій розроблено ряд декларацій, конвенції та інших
документів щодо прав людини.

Правовий статус громадянина в Конституції України базується на здобутках
світового досвіду конституційного права, а також відповідає визнаним
міжнародним стандартам у галузі прав людини. Зокрема, кожний з Вас може
зробити порівняльний аналіз розділу II Конституції України «Права,
свободи та обов’язки людини і громадянина» і Хартії прав людини з тим
щоб особисто пересвідчитись, якою мірою принципи та норми міжнародних
документів втілено в Конституції України.

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються
положення Конституції України, — Загальна декларація прав людини (1948
р.). Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 р.),
Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966
р.), Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод
людини з Протоколами (1950 р.), Європейський

соціальний статут (1961 р.), Заключний акт Наради з питань безпеки та
співробітництва ві Європі (1975 р.), Підсумковий документ Віденської
зустрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки та
співробітництва в Європі (1989 р.), Документ Копенгагенської
наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.) та інші документи.

Щоб мати уявлення про обсяги Міжнародної діяльності, пов’язаної із
захистом прав людини, досить зазначити, що на початку 90-х років у цій
сфері діяли понад 60 різних міжнародних форумів, починаючи з Генеральної
Асамблеї ООН і закінчуючи Засіданням експертів із прав людини та Робочою
групою з примусових і недобровільних зникнень.

Україна як суб’єкт міжнародного права, одна із засновниць ООН проводить
активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й
міжнародних інститутів захисту прав людини. Цьому сприяють положення
Конституції України, згідно з якими “чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства України” (ст. 9), а також визначення
зовнішньополітичної діяльності України як такої, що “спрямована на
забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання
мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного
співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного
права” (ст. 18).

З огляду на подальшу демократизацію в Україні процесу захисту прав і
свобод людини, у ст. 55 Конституції записано, що кожен має право після
використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за
захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ
чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею
яких

У сучасній політико-право-вій теорії є декілька варіантів класифікації
прав і свобод людини, серед них найбільш поширеною є класифікація за
Міжнародними пактами на такі групи: громадянські (особисті), політичні,
економічні, соціальні та культурні. Громадянські права людини
ототожнюють з особистими правами людини, тому що вони регулюють
суспільні відносини особи в конкретному суспільстві. Іноді економічні,
соціальні та культурні групи об’єднують в одну групу
соціально-економічних прав. У науковій літературі порушувалося питання
про винесення в окрему групу так званих «фізичних прав» (право на життя,
фізичну недоторканність, вибір місця проживання тощо).

Статус громадянина складається не лише з прав і свобод, оскільки до
нього входять також і конституційні обов’язки людини й громадянина,
закріплені у ст. 65—68 Конституції.

Під час здійснення своїх прав і свобод кожна людина мусить зважати на
певні обмеження, запроваджені в інтересах здійснення прав і свобод інших
людей. Нехтування такими обмеженнями вважається зловживанням правом. За
перевищення меж свого права передбачається відповідальність. Це цілком
зрозуміло й справедливо, бо, як влучно зауважив американський філософ Р.
Емерсон, «Моя свобода розмахувати руками завершується там, де
починається ніс мого ближнього».

Держава, особливо якщо вона демократична, зобов’язана за допомогою
політики і права забезпечити розумні, науково обгрунтовані, стабільні
принципи своїх взаємовідносин з громадянами, створити гарантії проти
зловживань з боку офіційних представників держави і т. ін. Держава
зобов’язана не тільки проголосити обсяг і характер прав і обов’язків
особи, але й гарантувати можливість їх реального здійснення. Якби
правам громадян не відповідали обов’язки держави, її соціальна, а
у деяких випадках юридична відповідальність, то ці права декларацій.
Більше того, держава зобов’язана захищати проголошені нею права і
обов’язки від порушень, а у разі його вчинення – сприяти швидшому і,по
можливості повному відновленню порушеного права.

Міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та
забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності
після другої світової війни, чому насамперед сприяла загальна
демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об’єднаних
Націй, інших демократичних міжнародних інституцій.

Демократизації процесу, пов’язаного з проголошенням і захистом прав
людини, значною мірою сприяло прийняття низки міжнародних документів
щодо закріплення, правової регламентації та розробки механізму
міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні
міжнародні документи.

IV. Література.

Загальна ттеорія держави і права / За ред. Академіка АпрН України,
доктора юридичних наук, проф.. В.В. Копейникова. – К.: Юрінком, 1997. –
320с.

Комаров С.А., Малько А.В. Теорія государства и права.
Учеьно-методическое пособие. Каткий учебник для вузов. – М.: Норма,
2000. – 448с.

Конституція України. – К. – 1996.

Общая теорія права и госсударства. Учебник / под ред. В.В. Лазарева. –
М.: Юрист, 1994 – 360с.

Основи конституційного права України. Підручник. Видання друге,
доповнене / за ред. В.В. Копейникова. – К.: Юрінком інтер, 1998 – 288с.

Основи правознавства: Проб. Підручник для 9 класу серед.
Загльньоосвітної школи – за ред. І.Б. Усенка. – Київ, Ірпінь: ВТФ
“Перун”, 1997 – 416с.

Теорія государства и права. Учебник, 3-е розширеное издание / по
ред.М.М. Маченко. – М.: Издательство ЗЕРКАЛО, 2000 – 624с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020