.

Організація роботи з виконання бюджетів (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
851 11616
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Організація роботи з виконання бюджетів”ПЛАН

ВСТУП

1. БЮДЖЕТНИЙ РОЗПИС І БЮДЖЕТНА КЛАСИФІКАЦІЯ –

ОСНОВА ВИКОНАННЯ БЮДЖЕТІВ

1.1. Поняття державного розпису

1.2. Поняття бюджетної класифікації

2. ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ З ВИКОНАННЯ ДОХІДНОЇ І ВИДАТКОВОЇ ЧАСТИН БЮДЖЕТУ

2.1. Організація і порядок виконання дохідної частини бюджету

2.2. Організація, форми і методи фінансування

видатків бюджету

3. КАСОВЕ ВИКОНАННЯ БЮДЖЕТУ

ВИСНОВКИ

ДОДАТОК

ВСТУП

Актуальність досліджуваного питання пояснюється тим, що загальний стан
економіки в країні значною мірою залежить від того, наскільки успішно
виконується бюджет. Виконання державного бюджету України – це здійснення
комплексу заходів із забезпечення повного і своєчасного виконання плану
доходів і витрат. При цьому виконання доходної частини бюджету означає
надходження не тільки загальної суми передбачених коштів, а й по кожному
джерелу. Виконання плану по витратах означає безперебійне фінансування
усіх запланованих заходів і установ, економне й ефективне використання
бюджетних ресурсів.

Виконання бюджету означає забезпечення повного і своєчасного надходження
запланованих доходів, податків і платежів до всіх ланок бюджетної
системи та безперервне фінансування заходів, затверджених у бюджеті. Ця
частина бюджетного процесу включає заходи щодо виконання дохідної і
видаткової частин кожного із бюджетів, що входять до складу бюджетної
системи України.

До принципів організації виконання бюджету належать:

— забезпечення повного і своєчасного надходження доходів у цілому і за
кожним джерелом окремо;

— фінансування заходів у межах затверджених у бюджеті сум і протягом
бюджетного року;

— пропорційність при фінансуванні з бюджету;

— фінансування юридичних осіб тільки з одного бюджету;

— дотримання режиму економії у витрачанні трудових і природних ресурсів,
матеріальних коштів;

— забезпечення ефективного контролю за правильним використанням
бюджетних коштів;

— дотримання на підприємствах і в організаціях бюджетної сфери
фінансової дисципліни.

Завдання щодо виконання бюджету покладаються на фінансові та фіскальні
органи, установи банків, міністерства, відомства, місцеві органи влади,
підприємства, організації й установи.

В даній роботі планую дослідити організацію роботи з виконання бюджетів,
зокрема поглиблено вивчити основу виконання бюджетів – державний розпис
та бюджетну класифікацію, розглянути організацію і порядок виконання
дохідної та видаткової частин бюджету, організації касового виконання
бюджету в Україні.

Об’єктом дослідження є організаційний процес з виконня бюджетів.

Предметом дослідження є головні принципи і підходи щодо організації
роботи з виконання бюджетів, наявні труднощі і можливі шляхи покращення
організації роботи з виконання бюджетів на різних рівнях.

Під час написання роботи були використані різноманітні літературні
джерела: нормативно-правові акти, посібники з бюджетної системи України,
бюджетного менеджменту, державних фінансів та матеріали з періодичних
видань.

Дана робота дозволить не тільки краще зорієнтуватися в організації
роботи з виконання бюджетів, але й сприятиме набуттю
науково-дослідницьких методів та прийомів дослідження.

1. БЮДЖЕТНИЙ РОЗПИС І БЮДЖЕТНА КЛАСИФІКАЦІЯ –

ОСНОВА ВИКОНАННЯ БЮДЖЕТІВ

1.1. Поняття державного розпису

Основою для виконання Державного і місцевих бюджетів є розпис. Розпис
Державного бюджету України складає Міністерство фінансів України на
підставі показників затвердженого бюджету в місячний термін після
прийняття закону про Державний бюджет України. Розпис бюджету Автономної
Республіки Крим (АРК) складає Міністерство фінансів АРК; обласних і
міських (міста Київ і Севастополь) бюджетів — головні фінансові
управління обласних і міських державних адміністрацій; районних (у
сільській місцевості і в містах), міських (міст республіканського
(Автономна Республіка Крим) і обласного значення) — фінансові управління
відповідних виконавчих органів; міських (міст районного значення),
сільських і селищних — виконавчі органи міських, сільських і селищних
Рад. Розпис Державного бюджету України на відповідний рік включає:
розпис доходів, розпис фінансування і розпис асигнувань державного
бюджету. Ці розписи поділяються на річний і помісячний розпис доходів,
розпис фінансування та розпис бюджетних асигнувань і кредитування
загального фонду. Помісячний розпис спеціального фонду, як правило, не
складається (окрім 2004 р.).

Неспроможність збалансування бюджету в окремому місяці є підставою для
отримання бюджетних позичок. Забезпечення збалансування бюджету в межах
кожного місяця досягається рівномірним розподілом видатків та
встановленням відповідних термінів надходження доходів.

Складання бюджетного розпису потребує певних навичок та високої
відповідальності працівників фінансових органів. Чим краще складено
розпис, тим чіткіше організовано виконання бюджету. Розпис бюджету
складають відповідно до порядкових номерів надходжень та видатків
бюджету. Порядкові номери (коди) і повні найменування доходів і видатків
бюджету зазначені в бюджетній класифікації [3, с.274].

1.2. Поняття бюджетної класифікації

Бюджетна класифікація — єдине систематизоване згрупування доходів,
видатків, кредитування, фінансування бюджету та державного боргу (боргу
Автономної Республіки Крим чи боргу місцевого самоврядування) за
ознаками економічної сутності, функціональної діяльності,
організаційного устрою та іншими ознаками відповідно до законодавства
України та міжнародних стандартів.

Відповідно до статті 8 Бюджетного кодексу України бюджетна класифікація
застосовується для здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів
державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів
місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів,
проведення необхідного аналізу в розрізі доходів, а також
організаційних, функціональних та економічних категорій видатків,
забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних
показників. З метою досягнення цілісності бюджетних категорій доходів і
видатків та для забезпечення взаємозв’язку між функціональними
призначеннями й економічним характером видатків бюджету Міністр фінансів
України затверджує бюджетну класифікацію, а також зміни до неї та
інформує про це в обов’язковому порядку Верховну Раду України.

Бюджетна класифікація має такі складові:

класифікація доходів бюджету;

класифікація видатків бюджету;

класиифікація кредитування бюджету;

класифікація фінансування бюджету;

класифікація боргу;

При розгляді складових бюджетної класифікації слід розмежувати поняття
«видатки бюджету» та «витрати бюджету», оскільки вони не тотожні.
Поняття «витрати бюджету» є більш широким, ніж «видатки бюджету».

Витрати бюджету — це сума видатків бюджету, коштів на кредитування та
коштів на погашення основної суми боргу.

Видатки бюджету — це кошти, що спрямовуються на здійснення програм та
заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на
погашення основної суми боргу, надання кредитів із бюджету та повернення
надміру сплачених до бюджету сум.

1. Доходи бюджету класифікуються за такими розділами:

податкові надходження;

неподаткові надходження;

доходи від операцій з капіталом;

трансферти.

Податковими надходженнями визнаються передбачені податковими законами
України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов’язкові
платежі.

До неподаткових надходжень належать:

а) доходи від власності та підприємницької діяльності;

б) адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційно-го та
побічного продажу;

в) надходження від штрафів та фінансових санкцій;

г) інші неподаткові надходження.

Трансферти — це кошти, одержані від інших органів державної влади,
органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого
самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній
та безповоротній основі.

2. Видатки бюджету класифікуються за:

1) функціями, з виконанням яких пов’язані видатки (функціональна
класифікація видатків);

2) економічною характеристикою операцій, під час проведення яких
здійснюються ці видатки (економічна класифікація видатків);

3) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація
видатків);

4) за бюджетними програмами (програмна класифікація видатків).

Функціональна класифікація — це групування видатків бюджету за
функціями, які виконуються державою при здійсненні цих видатків,
наприклад на освіту, охорону здоров’я, оборону тощо.

Функціональна класифікація видатків має такі рівні деталізації:

1) розділи, в яких визначаються видатки бюджетів на здійснення
відповідно загальних функцій держави, Автономної Республіки Крим чи
місцевого самоврядування;

2) підрозділи та групи, в яких конкретизуються напрями спрямування
бюджетних коштів на здійснення відповідно функцій держави, Автономної
Республіки Крим чи місцевого самоврядування.

Функціональна класифікація, яка діяла до 2002 р., складалася з 25
розділів, серед яких окремі розділи не стосувалися загальних функцій
держави (наприклад, КФКВ 240000 «Цільові фонди»). Ця класифікація
містила також елементи відомчої класифікації (наприклад, КФКВ 020002
«Верховний Суд України»), економічної класифікації (наприклад, КФКВ
150101 «Капітальні вкладення»), а інколи включала і назви програм. Окрім
того, щороку деякі назви кодів функціональної класифікації змінювалися і
все менше узгоджувалися з вимогами міжнародних стандартів та не
відповідали призначенню функціональної класифікації [4, c.92].

Нова функціональна класифікація, яка була прийнята у 2001 р., — це
класифікація, побудована на основі загальноприйнятої міжнародної
методології, розробленої статистичним відділом Організації Об’єднаних
Націй. Вона складається з 10 розділів, у яких визначаються видатки
бюджету на здійснення загальних функцій, та підрозділів і груп, у яких
конкретизуються напрями видачі бюджетних коштів. Наприклад, розділ —
«Охорона навколишнього природного середовища», підрозділ — «Запобігання
та ліквідація забруднення навколишнього природного середовища», група —
«Охорона та раціональне використання природних ресурсів».

Функціональна класифікація видатків бюджету застосовується з метою
міжнародної порівнянності видатків бюджету за функціями держави. Вона
використовується в аналітичних та статистичних документах (складання
показників зведеного бюджету, мак-роекономічний аналіз тощо). Аналіз
видатків, який проводиться на основі функцій, може служити основою для
формуванням галузевої політики на рівні держави.

Економічна класифікація видатків — це їх групування за економічною
характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки,
наприклад зарплата, нарахування на заробітну плату, придбання предметів
постачання і матеріалів, оплата комунальних послуг та енергоносіїв. )

За економічною класифікацією видатки бюджету поділяються на поточні
видатки, капітальні видатки та кредитування за вирахуванням погашення,
склад яких визначається міністром фінансів України. При формуванні
бюджету за функціональною класифікацією, що існувала до 2002 р., саме
економічна класифікація була головним предметом аналізу. З упровадженням
програмно-цільового методу акцент аналізу змістився на програмну
класифікацію (цілі, завдання та показники результативності). Наприклад,
якщо раніше робився акцент на тому, що конкретна бюджетна установа має
певну кількість працівників, яку необхідно забезпечити заробітною
платою, то за програмного підходу до формування бюджету увага
акцентується на тому, як найефективніше використати обмежені ресурси для
досягнення поставлених програмою цілей та завдань. Тобто, можливо,
потрібно переглянути чисельність працівників та структуру оплати праці з
метою проведення кількісного та якісного аналізу його складу і зробити
висновки про альтернативні (найменш затратні) способи досягнення мети
виконання бюджетної програми [3, c.315].

Разом з тим економічна класифікація залишається основою для ведення
бухгалтерського обліку та звітності бюджетної установи. Крім цього,
економічна класифікація є потужним інструментом контролю за
використанням коштів, оскільки саме на її основі складається розпис,
який не дозволяє бюджетним установам спрямовувати всі кошти на зарплату,
перевищувати обсяг капітальних видатків або вимагає, щоб відповідні
кошти спрямовувалися на оплату енергоносіїв, щоб не накопичувалася
заборгованість за енергоносіями або іншими статтями. Тобто проведення
видатків має здійснюватися на підставі затвердженого розпису за
економічною класифікацією видатків бюджету. Звичайно, існує можливість
вносити зміни до розпису бюджетних призначень протягом року. Так,
видатки на оплату праці можна зменшувати, якщо відбувається економія
коштів, наприклад, у зв’язку зі зміною штатної чисельності працівників
(за кодами економічної класифікації). Інакше подібні зміни (зокрема
капітальних видатків між головними розпорядниками бюджетних коштів)
потребують внесення змін до Закону.

Відомча класифікація видатків бюджету містить перелік головних
розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство
України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників
бюджетних коштів.

Ця класифікація теж відіграє важливу роль при програмному підході до
формування бюджету. Саме вона детермінує структуру головних
розпорядників, на основі якої визначаються підрозділи, відповідальні за
виконання програм. Як уже зазначалося, існування одного відповідального
виконавця програми є ключовою вимогою застосування програмно-цільового
методу до формування бюджету. Водночас один організаційний підрозділ
головного розпорядника може відповідати за здійснення кількох програм,
що дає змогу здійснювати групування споріднених програм.

Із запровадженням програмно-цільового методу формування бюджету виникла
необхідність у розробленні нової класифікації видатків бюджету —
програмної. Саме ця класифікація є основою для складання та затвердження
бюджету, її запроваджено в Україні з 2002 р. Відповідно до вимог частини
третьої статті 38 Бюджетного кодексу України програмна класифікація
видатків державного бюджету щорічно визначається у законі про Державний
бюджет України. А функціональна класифікація, за якою раніше формувалися
показники видатків бюджету, слугує для аналітичних цілей та
порівнянності бюджету України з бюджетами інших країн. Тому поєднання
програмної і функціональної класифікації є дуже важливим. Функціональна
класифікація узагальнює всі програми відповідно до функцій держави — за
напрямами діяльності.

Програмна класифікація використовується для планування видатків бюджету
за програмами. При цьому чітко визначаються мета та завдання кожного
розпорядника бюджетних коштів і передбачається подальше оцінювання
ефективності їх використання.

Одночасно з розробленням програмної класифікації видатків державного
бюджету виникла необхідність переглянути функціональну класифікацію
видатків бюджету для приведення її у відповідність до міжнародних
стандартів (нових стандартів статистики державних фінансів МВФ).

Кожна бюджетна програма за своїм змістом має стосуватися відповідного
розділу функціональної класифікації, проте на відміну від функції, яка є
загальною категорією, що визначає певний напрям діяльності держави,
бюджетна програма повинна чітко визначати мету і завдання окремого
головного розпорядника і давати можливість розробити показники виміру
очікуваного результату в процесі її реалізації. При цьому сама назва
бюджетної програми повинна окреслювати напрями витрачання бюджетних
коштів. Наприклад, програма «Підготовка кадрів для агропромислового
комплексу у вищих навчальних закладах» належить до однієї функції —
«Освіта» та підфункції «Вища освіта», а її назва розкриває основний
зміст заходу (програми) [6, c.79].

Структура коду програмної класифікації має такий вигляд:

1) І частина коду (перша, друга і третя цифри коду) визначає головного
розпорядника (відповідний код діючої відомчої класифікації видатків
державного бюджету);

2) II частина коду (четверта цифра коду) вказує на відповідальних
виконавців у системі головного розпорядника (якщо відповідальним
виконавцем є безпосередньо структурний підрозділ центрального апарату
головного розпорядника, такою частиною коду є цифра «1», щодо всіх інших
відповідальних виконавців використовуються цифри від «2» до «9»);

3) III частина коду (п’ята і шоста цифри коду) — показує бюджетну
програму в межах одного відповідального виконавця. Якщо програма
пов’язана з утриманням апаратів органів державної влади, ця частина коду
визначається цифрами «01», усі інші — «02», «03», «04» і далі в межах
одного відповідального виконавця;

4) IV частина коду (сьома цифра коду) — це напрям діяльності в межах
бюджетної програми (код визначається цифрами від «1» до «9»).

Обов’язковою умовою є віднесення коду конкретної бюджетної програми до
відповідного коду нової функціональної класифікації, що забезпечить
можливість автоматичного групування показників бюджетних програм за
функціональною класифікацією.

3. Класифікація кредитування бюджету:

Класифікація кредитування деталізує надання кредитів з бюджету та їх
повернення. ІРаніше такі операції відображалися за економічною
класифікацією видатків бюджету як «кредитування за вирахуванням
погашення». Однак у 2003 р. до бюджетної класифікації було внесено
відповідні зміни (та підготовлено ряд змін до Бюджетного кодексу
України). Це пов’язано з тим, що за своєю економічною сутністю надання
кредитів не відноситься до категорії видатків бюджету, оскільки
кредитування не є безповоротним платежем для отримувачів коштів, як
видатки бюджету. Надання кредиту відбувається на умовах строковості,
платності та поверненості, тому економічний зміст таких операцій не
відповідає суті поняття видатків з бюджету. Більше того, ці кошти при
поверненні до державного бюджету через встановлені відповідною угодою
терміни можуть бути і далі спрямовані на кредитування цієї самої
програми або на інші бюджетні програми.

Тому, з метою більш прозорого відображення цих операцій та чіткого їх
визначення, у Законі України «Про Державний бюджет України на 2004 рік»
надання з бюджету та повернення до бюджету кредитів відображаються в
окремому додатку № 4 до Закону, а не за економічною класифікацією
видатків бюджету «Кредитування з вирахуванням погашення», як у минулі
роки.

У бюджетні запити на 2004 р. було внесено зміни, згідно з якими кожна
бюджетна програма деталізується лише за одним видом класифікації: або
економічною, або класифікацією кредитування. Крім того, всі бюджетні
програми, у тому числі й ті, що передбачають надання та повернення
кредитів до бюджету, обов’язково відносяться до відповідного коду
функціональної класифікації державного бюджету, що дає змогу групувати
їх за напрямами спрямування коштів відповідно до функцій держави [10,
c.11-12].

4. Класифікація фінансування бюджету:

Класифікація фінансування бюджету відбиває джерела отримання фінансових
ресурсів, необхідних для покриття дефіциту бюджету, і напрями витрачання
фінансових ресурсів, що утворилися в результаті перевищення доходів
бюджету над його видатками (до цієї категорії належать платежі з
погашення основної суми боргу).

Класифікація фінансування бюджету здійснюється за такими ознаками:

а) фінансування за типом кредитора — за категоріями кредиторів або
власників боргових зобов’язань;

б) фінансування за типом боргового зобов’язання — за засобами, що
використовуються для фінансування дефіциту або про-фіциту.

5. Класифікація боргу:

Класифікація боргу систематизує інформацію про всі боргові зобов’язання
держави, Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування.

Борг класифікується за типом кредитора та за типом боргового
зобов’язання.

2. ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ З ВИКОНАННЯ ДОХІДНОЇ І ВИДАТКОВОЇ ЧАСТИН БЮДЖЕТУ

2.1. Організація і порядок виконання

дохідної частини бюджету

Основою успішного виконання бюджетів усіх рівнів є своєчасне і повне
надходження доходів, яке забезпечується раціонально організованою
системою їх стягнення. Система мобілізації доходів повинна забезпечити
рівномірне, регулярне і стійке надходження коштів на рахунки бюджету, а
також таке їх документальне оформлення, яке дало б змогу фінансовим
органам мати своєчасну інформацію про виконання плану за доходами.
Зарахування коштів на рахунки бюджету повинно здійснюватися в короткі
терміни. Одночасно мають забезпечуватися відповідні зручності платникам.

Установленою системою стягнення доходів бюджету передбачено, що для
переважної частини доходів обчислення сум платежів та їх перерахування у
бюджет здійснюють самі платники. Це значно прискорює процес мобілізації
доходів. Безпосередню роботу з обліку і контролю за правильним
обчисленням, своєчасним і повним внесенням платежів у бюджет покладено
на податкові органи.

Юридичні та фізичні особи вносять податки і збори до бюджету у
безготівковій або готівковій формах через установи банків (у яких вони
обслуговуються), установи Державного комітету зв’язку України, установи
Державного ощадного банку України. Доходи зараховуються на рахунки
бюджетів, відкриті в органах Державного казначейства України.

З 2001 р. в Україні встановлено такий порядок зарахування доходів до
Державного бюджету, який передбачає відкриття рахунків у розрахунковій
палаті органів Державного казначейства середньої ланки (Управління
Державного казначейства України в АРК, областях, містах Києві і
Севастополі). З 2002 р. такий самий порядок використовується і при
зарахуванні доходів до місцевих бюджетів України. Тобто банк платника
(юридичної і фізичної особи) перераховує грошові кошти через СЕП
Національного банку України на рахунки для зарахування доходів,
відкритих в органах Державного казначейства в розрізі відповідних
територій та кодів бюджетної класифікації [3, c.320].

Органи Державного казначейства України здійснюють такі функції у процесі
виконання дохідної частини бюджету держави:

— установлюють порядок відкриття та відкривають рахунки в управліннях
ДКУ для зарахування податків і зборів до бюджетів;

— ведуть бухгалтерський облік доходів бюджету;

— здійснюють розподіл платежів до Державного бюджету відповідно до
нормативів відрахувань та перераховують за належністю розподілені кошти;

— здійснюють відшкодування податку на додану вартість тощо.

Управління ДКУ щодня готує інформацію про доходи, які надійшли до
бюджету і подає її:

1) Державному казначейству України;

2) відділенням Державного казначейства України в містах, районах і
районах у містах;

3) державним податковим адміністраціям в АРК, областях, в містах Києві і
Севастополі;

4) Міністерству фінансів АРК, Головним фінансовим управлінням обласних і
м. Києва державних адміністрацій, фінансовому управлінню державної
адміністрації м. Севастополя.

У свою чергу, ДКУ передає цю інформацію в Державну податкову
адміністрацію України, а відділення казначейства — податковим
інспекціям.

Кожного місяця працівники органів Державного казначейства проводять з
податковими органами звірку доходів, які надійшли до Державного бюджету
і місцевих бюджетів України. Про наслідки цієї звірки складається
довідка, в якій зазначають види доходів відповідно до бюджетної
класифікації, надійшло за місяць, надійшло з початку року, відхилення.
Остаточне рішення про використання доходів, що надійшли до Державного
бюджету України, приймає Державне казначейство України [4, c.105].

2.2. Організація, форми і методи фінансування

видатків бюджету

Видаткова частина бюджету являє собою, як уже зазначалося, зведення
бюджетних асигнувань конкретним міністерствам і відомствам, об’єднанням
та установам, управлінням і відділам виконавчих органів місцевого
самоврядування. Головне завдання щодо виконання видаткової частини
бюджету — забезпечення раціонального використання державних коштів на
всіх ділянках бюджетного фінансування.

Порядок фінансування з відповідної ланки бюджетної системи
встановлюється центральним органом державної виконавчої влади у сфері
фінансової діяльності — Міністерством фінансів.

Фінансування із бюджету — це перерахування коштів на рахунки
розпорядників бюджетних коштів (особові, реєстраційні, спеціальні
реєстраційні, поточні) з казначейського рахунка (або рахунка
відповідного бюджету), які відкриті в банківських установах і в органах
казначейства в межах, визначених у фінансових планах та кошторисах і
затверджених у бюджеті.

Установи, підприємства й організації фінансуються за рахунок того
бюджету, в якому були передбачені для них необхідні асигнування.
Бюджетні асигнування — це планові суми, в межах яких можуть
здійснюватися видатки з бюджету.

Фінансування з бюджету здійснюється на основі двох основних принципів:
плановості та цільового характеру використання бюджетних коштів. Принцип
плановості означає обов’язкову умову законодавчого затвердження даних
видатків. Цільовий характер використання бюджетних коштів означає вимогу
до розпорядників коштів використовувати виділені кошти за їх цільовим
призначенням.

Організація фінансування покладена на фінансовий орган, який здійснює
виконання відповідного бюджету. Органи Державного казначейства (або
банківські установи) перераховують кошти з казначейського рахунка (або
рахунка бюджету) на рахунки розпорядників коштів. У процесі фінансування
фінансові органи здійснюють контроль за економним і цільовим
використанням бюджетних коштів.

Керівники бюджетних установ, які одержують у своє розпорядження бюджетні
асигнування, називаються розпорядниками коштів [11, c.58].

Розрізняють три ступені розпорядників коштів: головні, другого і
третього ступенів. За обсягом наданих їм прав, обов’язків і
відповідальності розпорядники коштів поділяються: по державному бюджету
— на головних, другого і третього ступенів, а по місцевих бюджетах — на
головних і третього ступеня.

Поділ розпорядників коштів на ступені по тому чи іншому бюджету залежить
від структури управління галуззю економіки чи соціально-культурних
установ.

Головними розпорядниками бюджетних коштів по державному бюджету є
міністри і керівники інших центральних відомств (установ), по місцевих
бюджетах — керівники управлінь (відділів) обласних, міських і районних
державних адміністрацій, а по міських (міст районного підпорядкування),
сільських і селищних бюджетах — голови цих рад.

До розпорядників коштів другого ступеня належать керівники підвідомчих
міністерств і відомств, органів управління, яким, у свою чергу,
підпорядковані окремі підприємства, організації та установи.

Розпорядниками коштів третього ступеня є керівники установ, організацій,
підприємств, які підвідомчі головним чи другого ступеня розпорядникам
бюджетних коштів (призначень).

Наприклад, органи Державного казначейства України фінансуються за
рахунок Державного бюджету, а їхні керівники є розпорядниками коштів:
голова Державного казначейства України — головним розпорядником коштів,
начальники управлінь Державного казначейства в АРК, областях, містах
Києві і Севастополі — розпорядниками коштів другого ступеня, а
начальники відділень Державного казначейства у районах, містах і районах
в містах — розпорядниками коштів третього ступеня.

Розподіл розпорядників коштів по місцевих бюджетах на два ступені
обумовлено тим, що місцеві органи управління галуззю поділяються на дві
ланки. Так, районне управління освіти очолює керівник, який є головним
розпорядником бюджетних коштів. Він має у своєму підпорядкуванні школи,
директори яких вважаються розпорядниками коштів третього ступеня, їм
надано право самостійно розпоряджатись бюджетними коштами.

Головні розпорядники коштів мають значно більше прав, обов’язків і
відповідальності порівняно з нижчестоящими розпорядниками бюджетних
коштів. Вони розробляють план своєї діяльності та на його підставі
бюджетні запити, розглядають і затверджують кошториси підвідомчих
установ, складають річні кошториси доходів і видатків у цілому по
міністерству, відомству, управлінню (відділу), здійснюють у
встановленому порядку перерозподіл бюджетних асигнувань з одних
кошторисних підрозділів в інші.

Головні розпорядники мають право використовувати бюджетні кошти на
утримання апарату тієї установи, яку вони очолюють, на централізовані
заходи, а також розподіляти надані їм бюджетні кошти між нижчестоящими
розпорядниками асигнувань. Одержані з бюджету кошти переводять у
розпорядження підпорядкованим їм органам управлінь, організацій та
установ, а в разі необхідності відкликають і передають бюджетні
асигнування від однієї установи іншій. Головні розпорядники коштів мають
право збільшувати асигнування за кошторисом одних установ за умови
скорочення на ту ж саму суму і за тими самими статтями кошторису іншим
аналогічним установам. Вони здійснюють постійну перевірку законності й
ефективності використання бюджетних коштів підвідомчими їм установами,
несуть повну відповідальність за виконання кошторису згідно з бюджетними
призначеннями не тільки відомства в цілому, а й усіх підвідомчих їм
установ та організацій, а також контролюють стан обліку й звітності в
цих установах.

Розпорядники коштів другого ступеня одержують бюджетні кошти від
головних розпорядників бюджетних коштів як на видатки на утримання
апарату самого розпорядника коштів другого ступеня, так і для розподілу
коштів підвідомчим установам і на централізовані заходи. Вони несуть
відповідальність за використання бюджетних призначень перед головними
розпорядниками коштів.

Розпорядники коштів третього ступеня одержують бюджетні кошти від
вищестоящих розпорядників на утримання своєї установи. Вони мають свій
кошторис, рахунки в установах Державного казначейства, ведуть самостійно
бухгалтерський облік виконання кошторису, якщо їх облік не
централізований, і складають установлену звітність. Вони не користуються
правом подальшого розасигнування бюджетних коштів [2].

Розпорядники коштів другого і третього ступенів одержують бюджетні кошти
безпосередньо з рахунка Державного казначейства (відповідного
територіального органу казначейства) на оплату рахунків за виконані
роботи, одержані послуги від підприємств, установ, організацій та
готівкою для виплати заробітної плати своїм працівникам.

Головні розпорядники коштів несуть відповідальність за економне та
раціональне використання бюджетних коштів. Вони складають і подають
фінансовому органу звіт про використання бюджетних коштів.

Розпорядники коштів другого і третього ступенів також несуть
відповідальність за цільове використання бюджетних коштів. Вони
складають і надають звіти про використання бюджетних коштів головним
розпорядникам коштів та відповідному фінансовому органу.

Успішне виконання бюджету за видатками визначається чітким додержанням
своїх функцій усіма юридичними особами: фінансовими органами, банками і
розпорядниками коштів. і Виділяють такі форми бюджетного фінансування:

1) бюджетні інвестиції, які можуть здійснюватись у вигляді фінансування
капітальних вкладень, проектного фінансування конкретного інвестиційного
проекту та придбання частки акцій чи прав участі в управлінні
підприємством;

2) бюджетні кредити — надання коштів з бюджету суб’єктам підприємництва
на поворотній і платній основі. Вони відрізняються від банківських
кредитів порівняно нижчим рівнем процентних ставок та наданням на більш
пільгових умовах;

3) кошторисне фінансування означає виділення бюджетних асигнувань на
основі спеціального планово-фінансового документа — кошторису. Визначає
у безповоротному і безоплатному порядку обсяги коштів на фінансування
певних об’єктів (програм, заходів) з визначенням їх цільового
призначення і розподілом за окремими періодами фінансування;

4) державні трансферти — це невідплатні і безповоротні платежі з бюджету
юридичним і фізичним особам, які не призначені для придбання товарів чи
послуг, надання кредиту або на виплату непогашеного боргу. Державними
трансфертами є державне субсидіювання (державні субсидії, державні
субвенції, державні дотації) і державна допомога населенню.

Державні субсидії— всі невідплатні поточні бюджетні виплати
підприємствам та громадянам, які не передбачають компенсації у вигляді
спеціально обумовлених виплат або поставки товарів чи надання послуг в
обмін на проведені платежі. Наприклад, в Україні громадянам, які мають
відповідні підстави, надається щомісячно адресна грошова субсидія для
відшкодування витрат на плату за користування житлом або його утримання
та комунальні послуги (водо-, тепло-, газопостачання, водовідведення,
електроенергія, вивезення побутового сміття та рідких нечистот), а також
один раз на рік субсидія на придбання скрапленого газу, твердого та
рідкого пічного побутового палива. Житлова субсидія є безповоротною, і
її отримання не пов’язане і не тягне за собою зміни форми власності
житла.

Державна субвенція — цільове виділення коштів з бюджету суб’єктам
підприємництва на фінансування певних програм і проектів на умовах
пайової участі бюджету та отримувача коштів. Державна дотація — кошти,
що виділяються з бюджету підприємствам на покриття їх збитків, переважно
у випадку, коли збитковість є наслідком певної політики держави.

Державна допомога населенню — допомога, що надається фізичним особам за
рахунок коштів бюджету чи цільових фондів держави, у грошовій або
натуральній формі. Грошові трансферти населенню — поточні платежі
фізичним особам у грошовій формі, які призначені для збільшення їх
доходу. Натуральні трансферти — державна допомога населенню, що
надається у вигляді товарів, продуктів і послуг, повністю чи частково
безоплатних.

Державні трансферти можуть передбачатись на поточні або капітальні
потреби. Капітальні трансферти — безповоротні і невідплатні односторонні
платежі органів державного управління, які не ведуть до виникнення або
погашення фінансових вимог. Передбачені на придбання капітальних
активів, компенсації втрат, пов’язаних з пошкодженням основного капіталу
або збільшенням капіталу отримувачів.

Відомо два методи фінансування з бюджету:

відкриття кредитів;

перерахування коштів з рахунка бюджету на рахунки розпорядників коштів.

Різні методи надання бюджетних коштів обумовлені особливостями виконання
бюджетів у різних ланках бюджетної системи.

Метод відкриття кредитів полягає в тому, що фінансовий орган через
спеціальні документи — видаткові розписи — повідомляє відповідну
установу банку про встановлені суми та терміни видання коштів з рахунків
бюджету головним розпорядникам кредитів.

У практичній діяльності використовуються три типи видаткових розписів:

1) видатковий розпис для фінансування установ, які перебувають на
бюджеті;

2) видатковий розпис для фінансування суб’єктів господарської
діяльності;

3) план фінансування (для фінансування капітальних вкладень або
геологорозвідувальних робіт).

При відкритті кредитів бюджетним організаціям у видатковому розписі
наводиться розподіл кредитів у розрізі параграфів (що характеризують
типи установ), а також за деякими статтями видатків (заробітна плата,
стипендії, придбання медикаментів, придбання обладнання) відповідно до
бюджетної класифікації.

Для підприємств і господарських організацій кредити відкриваються окремо
видатковим розписом за кожною статтею видатків -— цільовому призначенню
коштів.

Відкриття кредитів не означає перерахування грошових коштів на видатки
головним розпорядникам кредитів. Це — дозвіл фінансового органу на
видачу коштів, яка потім здійснюється установами банків у межах
визначених видатковим розписом асигнувань. Підставою для відкриття
кредитів є річний розпис бюджету з поквартальним розподілом, де
вказується сума затверджених на певний квартал асигнувань.

Сума відкритих кредитів зараховується на рахунки головних розпорядників
кредитів, що означає збільшення їх грошових коштів у банку. При видачі
коштів готівкою розпорядникам кредитів або оплаті їхніх видатків
безготівковим шляхом зменшуються і грошові кошти на рахунках бюджету в
банку [12, c.107].

Протягом строку, на який відкриті кредити, фінансовий орган може вносити
відповідні зміни у встановлені суми фінансування, а за необхідності і
закривати кредити.

Збільшення кредитів у кожному випадку здійснюється тільки за рішенням
відповідних органів влади або ж виходячи із бюджетних прав, наданих
чинним законодавством фінансовим органам і головним розпорядникам
кредитів (переміщення кредитів у встановлених сумах з кварталу на
квартал або з одного параграфа на інший). Необхідність у кредитах
уточнюється з урахуванням перебігу виконання плану за відповідними
показниками у разі наявності бюджетних резервів і невикористаних
кредитів, а також можливостей для мобілізації внутрішніх ресурсів. З
урахуванням цих факторів визначається фактична необхідність у кредитах,
які треба відкрити їх головним розпорядникам.

Фінансові органи мають право зменшувати відповідно до плану розміри
кредитів, які відкривають у випадках: недокомп-лектованості чисельності
працівників бюджетних установ порівняно із затвердженим штатом;
невиконання плану по мережі, по контингентах бюджетних установ,
перевиконання плану надходження коштів батьків за перебування дітей у
дошкільних закладах, наявності в бюджетних установах понаднормативних
запасів матеріальних цінностей на початок року та ін.

У процесі здійснення бюджетного фінансування допускається переміщення
кредитів. Воно означає зміну цільового призначення бюджетних коштів
через збільшення асигнувань за одними видами видатків або розпорядникам
кредитів за рахунок їх зменшення за іншими видами видатків або
розпорядникам кредитів. Правом переміщення кредитів наділяються
розпорядники кредитів у межах, установлених чинним законодавством.

Сутність другого методу фінансування полягає в перерахуванні грошових
коштів з рахунка бюджету на рахунки головних розпорядників коштів. Воно
здійснюється лише за наявності коштів на відповідному рахунку в цей
момент. Підставою для переказування на рахунки головних розпорядників
коштів е затверджені в бюджеті суми видатків (призначень) — асигнування
на певний квартал, передбачені у річному розписі бюджету.

Перерахування грошових коштів здійснюється не більше трьох разів на
місяць. У разі необхідності фінансовий орган може вносити зміни в
помісячний розподіл асигнувань: переказувати кошти за рахунок асигнувань
наступних місяців або надавати право використовувати перераховані кошти
в наступному місяці. Допускаються також деякі зміни у цільовому (за
статтями) призначенні перерахованих коштів.

Фінансування капітальних вкладень здійснюється на основі зазначених вище
методів бюджетного фінансування. Кошти перераховуються відповідно до
обсягів робіт, що фінансуються, як правило, один раз на місяць.

До 1 липня 1993 р. в Україні використовувались обидва методи бюджетного
фінансування:

— відкриття кредитів — при фінансуванні з Державного бюджету;

— перерахування коштів з рахунка бюджету на рахунки розпорядників коштів
— по місцевих бюджетах.

Застосування різних методів щодо Державного і місцевих бюджетів
пов’язане з відмінностями в організації касового виконання бюджету.

Грошові кошти Державного бюджету не перебували на одному рахунку в
Національному банку, а були розосереджені по території всієї країни. При
цьому обсяг мобілізованих на певній території доходів не збігався із
сумою фінансованих з Державного бюджету видатків. В одному районі
(місті) могло надійти більше доходів у відповідний бюджет, ніж
передбачається видатків, в іншому — навпаки, суми фінансованих видатків
з Державного бюджету перевищували доходи, які надійшли. У зв’язку з цим
фінансування з Державного бюджету здійснювалося шляхом відкриття
кредитів щоквартально, а на фінансування капітальних вкладень — один раз
на рік з поквартальною розбивкою.

Другий метод — перерахування коштів з рахунка бюджету на рахунки
розпорядників коштів — застосовувався при виконанні місцевих бюджетів.
Можливість використання такого методу визначалася тим, що грошові кошти
місцевих бюджетів були зосереджені на рахунках в одній установі банку.
Фінансування здійснювалося з поточного рахунка (основного) місцевого
бюджету і тільки за наявності коштів на відповідному рахунку в цей час.

З 1 липня 1993 р. відповідно до Указу Президента України «Про порядок
виконання Державного бюджету України» від 18 червня 1993 р. № 219/93 з
метою забезпечення ефективного управління доходами і видатками
Державного бюджету України, введення касового порядку його виконання,
посилення контролю за надходженням, цільовим і економним використанням
державних коштів Міністерство фінансів України одержало право
фінансувати видатки в межах наявних фінансових ресурсів у Державному
бюджеті України.

Для концентрації бюджетних коштів і здійснення видатків Міністерству
фінансів України було відкрито в Національному банку України рахунок
«Кошти Державного бюджету України». Це означало, що з 1 липня 1993 р. в
Україні почав застосовуватися єдиний метод бюджетного фінансування —
перерахування коштів з рахунка бюджету на рахунки розпорядників коштів.

У 1995 р. на виконання Указу Президента України «Про Державне
казначейство України» від 27 квітня 1995 р. було утворено Державне
казначейство України. З цього часу почалося поступове впровадження
виконання бюджету через органи Державного казначейства.

За існуючої організації виконання видаткової частини Державного бюджету
України перерахування коштів здійснюється з казначейського рахунка
Державного казначейства на рахунки (особові, реєстраційні, спеціальні
реєстраційні), які відкриваються в органах Державного казначейства
розпорядникам коштів. Перерахування бюджетних коштів через органи
Державного казначейства включає організацію роботи з фінансування
видатків у:

центральному апараті Державного казначейства України;

територіальних органах Державного казначейства.

Державне казначейство України здійснює фінансування видатків Державного
бюджету шляхом переказування коштів територіальним управлінням
державного казначейства. Для цього органи казначейства повинні мати
інформацію про територіальне розташування підприємств, організацій,
установ, а також показники кошторисів доходів і видатків розпорядників
коштів відповідного рівня.

Державне казначейство України доводить до головних розпорядників коштів
(ГРК) затверджені обсяги асигнувань. Головні розпорядники коштів готують
розподіл бюджетних коштів по областях у розрізі підвідомчих установ,
підприємств, організацій і подають до центральної ланки органів
казначейства. На підставі розподілу бюджетних коштів Державне
казначейство готує реєстри на здійснення видатків з єдиного
казначейського рахунка по відповідній території і розпорядження на
перерахування коштів. Потім готують платіжне доручення на переказування
коштів територіальним управлінням органів казначейства та розпорядникам
коштів. Територіальні управління Державного казначейства на своєму рівні
доводять до розпорядників коштів отриману суму асигнувань. Вони можуть
здійснювати (фінансувати) видатки в межах коштів, отриманих від
розпорядника коштів вищого рівня. У свою чергу, територіальні управління
Державного казначейства так само працюють із відділеннями Державного
казначейства [15, c.21].

Перерахування бюджетних коштів з бюджету розпорядникам коштів
здійснюється через оплату витрат: оплату рахунків і видачу готівки.

Оплата рахунків здійснюється Державним казначейством шляхом
безготівкового перерахування бюджетних коштів з єдиного казначейського
рахунка на користь суб’єктів господарської діяльності, що виконали
роботи та надали послуги розпорядникам коштів, про що буде зроблено
запис у реєстраційному рахунку цього розпорядника.

Оплата рахунків розпорядників коштів бюджету здійснюється лише за
наявності в обліку органів казначейства їхніх зобов’язань та залишків
коштів на рахунках розпорядників. Підставою для оплати рахунків є
платіжні доручення розпорядників коштів та документи, які підтверджують
цільове направлення коштів: рахунки, рахунки-фактури, накладні,
товарно-транспортні накладні, трудові угоди, договори на виконання робіт
(крім договорів на оплату комунальних послуг, послуг зв’язку, охорони,
оренди приміщень), акти виконаних робіт, тендерна документація, акцепти
тендерних пропозицій, договори про закупівлю тощо. Для оформлення
документів на отримання заробітної плати, стипендії, допомоги, видатків
на службові відрядження та інших коштів, що видаються на видатки, які не
можуть бути проведені безготівковою оплатою, розпорядники коштів подають
до органів казначейства заявку на видачу готівки. Заявки подаються в
двох примірниках, один з яких після видачі готівки повертається
розпорядникам бюджетних коштів з відповідним відбитком штампа казначея.

Заявки на видачу готівки виписуються розпорядниками бюджетних коштів на
осіб, з якими в них укладені договори про повну матеріальну
відповідальність і які мають право отримувати і видавати кошти. У
заявках на видачу готівки вказуються суми податку на доходи фізичних
осіб, суми нарахувань до фондів соціального страхування та суми
страхових внесків до Пенсійного фонду України, інші податки й
обов’язкові платежі, які утримуються із заробітної плати.

На підставі перевіреної заявки органи Державного казначейства України
виписують на осіб, указаних у заявці, грошові чеки на отримання готівки.

На підставі належно оформлених грошових чеків уповноважені особи
розпорядників бюджетних коштів отримують готівку з бюджетних рахунків,
відкритих в установах банків на ім’я органів Державного казначейства
України. Невикористана готівка повертається уповноваженими особами
розпорядників бюджетних коштів безпосередньо на цей самий рахунок за
відповідними документами, під час заповнення яких обов’язково вказується
номер реєстраційного рахунка, на який повинні бути зараховані кошти.

3. КАСОВЕ ВИКОНАННЯ БЮДЖЕТУ

У процесі виконання бюджету як державного, так і місцевого рівнів у
самостійну сферу виділяється касове його виконання.

Під касовим виконанням бюджету слід розуміти організацію і здійснення
розрахунково-касових операцій (приймання, зберігання і видання бюджетних
коштів) щодо виконання бюджету відповідного рівня. Це одна з
найскладніших сфер виконання бюджету в цілому.

Відомо три системи касового виконання бюджету:

банківська,

казначейська,

змішана.

За банківської системи рахунки для виконання бюджету відкриваються в
установах банківської системи. Казначейська система касового виконання
бюджету передбачає відкриття та ведення рахунків для виконання бюджету
через спеціалізовану структуру — Державне казначейство. Змішана система
передбачає можливість відкриття та ведення рахунків для виконання
бюджету як в установах банківської системи, так і в Державному
казначействі.

За банківської системи касового виконання бюджету установи банків
здійснюють такі операції:

— приймають кошти в доходи кожного з бюджетів, які входять у бюджетну
систему, і зараховують їх на рахунки відповідних бюджетів;

— розподіляють в установлених розмірах (у законі про Державний бюджет, у
постановах місцевих органів влади про затвердження бюджетів)
загальнодержавні податки і доходи між усіма бюджетами бюджетної системи
країни;

— видають кошти міністерствам, відомствам, галузевим управлінням
(відділам) виконавчих комітетів місцевих органів влади, підприємствам,
організаціям і установам;

— ведуть облік доходів і видатків бюджетів і складають звітність про їх
касове виконання;

— контролюють своєчасність подання підприємствами, організаціями й
установами доручень в установи банків на перерахування в бюджет
податків, стягнених із заробітної плати, і внесків із
загальнообов’язкового державного соціального страхування та ряд інших
операцій.

Коли Українська РСР входила до складу СРСР, Державний бюджет СРСР
об’єднував союзний бюджет і державні бюджети союзних республік, а
порядок касового виконання Державного бюджету СРСР установлювався
Державним банком СРСР за погодженням з Міністерством фінансів СРСР.
Контори Держбанку СРСР організовували і контролювали, забезпечували
касове виконання Державного бюджету СРСР у міських (операційних)
управліннях (відділах) контор і в підпорядкованих установах Держбанку
СРСР. Держбанк Української РСР був підпорядкований Держбанку СРСР, а
Міністерство фінансів Української РСР виконувало всі вказівки і
розпорядження Міністерства фінансів СРСР. Тривалий час, а саме в умовах
командно-адміністративної системи СРСР, діяла єдина централізована
банківська система в особі одного банку — Держбанку СРСР, яка
здійснювала касове виконання Державного бюджету СРСР.

У зв’язку з розпадом СРСР і проголошенням України як незалежної держави
зі своїми органами законодавчої і виконавчої влади, своїм фінансовим
планом з’явилася потреба у новій системі касового виконання бюджету.
Проте тривалий час касове виконання бюджету в Україні, по суті, не
змінювалося, як і в колишньому СРСР воно включало дві схеми фінансування
видатків:

— виконання місцевих бюджетів здійснювалось у межах доходів, які реально
надійшли;

— виконання Державного бюджету України базувалося на принципі
авансування видатків на кредитній основі.

Доходи, які надходили в державний бюджет, акумулювались на окремих
рахунках в установах комерційних банків [3, c.329].

Комерційні банки, де відкривалися рахунки організацій і установ, які
фінансувалися з бюджету, повинні були спрямовувати свої кредитні ресурси
на оплату видатків відповідно до одержаних від Міністерства фінансів
України бюджетних доручень. По суті, бюджетні рахунки цих організацій і
установ були активними рахунками, за якими здійснювалось авансування
видатків Державного бюджету за рахунок кредитних ресурсів комерційних
банків. Такий порядок виконання Державного бюджету був розрахований на
систему єдиного Державного банку і підривав основи ліквідності
банківської системи України: комерційні банки не мали у своєму
розпорядженні достатньої суми ресурсів для авансування видатків
Державного бюджету в умовах постійного зростання бюджетного дефіциту і
здійснювали, по суті, необгрунтовану емісію грошової маси.

У 1993 р. у зв’язку з прийняттям низки нормативних актів, зокрема Указу
Президента України від 18 червня 1993 р. «Про порядок виконання
Державного бюджету України» та Тимчасових методичних вказівок «Про
порядок касового виконання Державного бюджету України по доходах та
видатках», затверджених Міністерством фінансів України і НБУ від 28
червня 1993 р., касове виконання бюджету зазнало суттєвих змін. З 1
липня 1993 р. касове виконання Державного бюджету почало здійснюватись
Національним банком України через його регіональні управління та за його
дорученням, погодженим з Міністерством фінансів України — через
Укрсоцбанк, банк «Україна», Промінвестбанк та інші комерційні банки.
Новий порядок касового обслуговування означав, що фінансування повинно
було здійснюватися в межах доходів, які реально надійшли, а також
одержаних кредитів банку. Державний бюджет України почав виконуватися за
схемою, аналогічною місцевим бюджетам.

Касове виконання дохідної частини бюджету здійснювалося шляхом
перерахування коштів платниками податків, зборів та інших обов’язкових
платежів зі своїх розрахункових рахунків на відповідний рахунок бюджету.
Для цього установи комерційних банків відкривали відповідним фінансовим
органам (районним, міським) рахунки для обліку доходів Державного
бюджету на балансовому рахунку № 100 «Доходи Державного бюджету» за
підрозділами бюджетної класифікації і символами щомісячного звіту
Національного банку про виконання Державного бюджету України.

Для обліку загальнодержавних податків і зборів (податок на додану
вартість, акцизний збір та прибутковий податок з громадян), які
розподіляються між Державним бюджетом України і бюджетом Автономної
Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, був відкритий
балансовий рахунок № 080 «Доходи, що розподіляються між бюджетами». Суми
надходжень на вказаний рахунок розподілялися між бюджетами за
нормативами, затвердженими Верховною Радою України, не пізніше
наступного робочого дня. З метою забезпечення контролю за надходженням
доходів Державного бюджету, своєчасним їх перерахуванням Міністерству
фінансів України в установах комерційних банків був відкритий окремий,
особовий активний рахунок на балансовому рахунку № 100 «Кошти Державного
бюджету України, що перераховані Міністерству фінансів України», на
якому відображалась сума щоденних перерахувань.

Суми доходів, що надійшли на дохідні рахунки, відкриті на балансовому
рахунку № 100, переказувалися комерційними банками обласним управлінням
Національного банку на відкриті в них транзитні рахунки на балансовому
рахунку № 100 «Кошти Державного бюджету України».

З метою забезпечення контролю за своєчасним і повним перерахуванням
доходів Державного бюджету в Управлінні Національного банку
реєструвались дати і номери повідомлень (авізо), що надійшли з
комерційних банків.

Управління Національного банку щоденно переказували регіональні залишки
транзитних рахунків на централізований рахунок Міністерства фінансів
України, що був відкритий в операційному управлінні Національного банку
на балансовому рахунку № 100 «Кошти Державного бюджету України».
Операційне управління Національного банку щоденно видавало Міністерству
фінансів виписки з централізованого рахунка, з додаванням копій
повідомлень, одержаних від регіональних управлінь Національного банку.

Касове виконання дохідної частини місцевих бюджетів здійснювалося
перерахуванням коштів з розрахункових рахунків платників податків і
зборів, інших уповноважених на те органів або безпосередньо громадян на
основні поточні бюджетні рахунки, які відкривалися відповідним
(районним, міським, обласним) фінансовим органам.

По сільських і селищних бюджетах відкриття рахунків здійснювалося
відповідно для сільської і селищної Рад, на які зараховуються всі внески
до бюджету.

На вказані рахунки зараховувались і суми відрахувань від
загальнодержавних податків і зборів, а також дотації, субвенції і
бюджетні позички.

Касове виконання видаткової частини бюджетів здійснювалося шляхом
перерахування коштів з відповідних бюджетних рахунків на поточні
бюджетні рахунки головних розпорядників коштів по відповідних бюджетах.

Міністерство фінансів України здійснювало фінансування видатків з
Державного бюджету України в межах доходів бюджету шляхом перерахування
коштів платіжними дорученнями на відкриті міністерствам, відомствам,
підприємствам, організаціям, установам і фінансовим органам бюджетні
поточні рахунки в установах банків.

Для фінансування витрат за рахунок Державного бюджету Міністерству
фінансів України відкривався в операційному управлінні Національного
банку на балансовому рахунку № 124 «Видатки Державного бюджету України»
— централізований рахунок за видатками Державного бюджету.

Перерахування коштів Державного бюджету на розрахункові рахунки
підприємств, установ і організацій заборонялося.

Міністерствам і відомствам, іншим розпорядникам коштів в установах
банків з фінансування видатків на економічну діяльність держави та на
капітальні вкладення відкривалися поточні бюджетні рахунки відповідно до
розділів, глав і статей бюджетної класифікації та символів звітності.
Для фінансування видатків на соціально-культурні заходи та на утримання
органів управління і влади, міністерствам і відомствам та іншим
розпорядникам коштів у банку відкриваються поточні бюджетні рахунки
згідно з бюджетною класифікацією. Головним розпорядникам коштів
відкривались два бюджетні поточні рахунки: на видатки установи і для
переказування підвідомчим установам та на централізовані видатки.
Розпорядникам коштів в установі банку відкривається бюджетний поточний
рахунок на видатки установи. Головним розпорядникам коштів поточні
бюджетні рахунки відкриваються на підставі платіжного доручення
Міністерства фінансів України, а розпорядникам коштів другого і третього
ступенів — на підставі платіжного доручення головного розпорядника
коштів.

Фінансування міністерств і відомств (головних розпорядників коштів)
здійснюється Міністерством фінансів України через операційні управління
Національного банку України, Промінвест-банку, банку «Україна» та
Укрсоцбанку. Фінансування здійснюється в межах квартальних асигнувань, а
в разі недоодержання доходів, асигнування з бюджету відповідно
коригуються.

Така система касового виконання бюджету має низку недоліків:

1. Указана схема передбачає постійний зустрічний рух доходів і видатків
«по вертикалі». Як наслідок, значні суми коштів протягом тривалого
проміжку часу перебувають «у дорозі», значна частка бюджетних коштів
відволікається у взаєморозрахунки.

2. Розподіл загальнодержавних податків, зборів і обов’язкових платежів
здійснювали установи комерційних банків. Вони порушували встановлені
нормативи відрахувань та терміни їх перерахування. Унаслідок цього
Державний бюджет недоотримував належних йому коштів.

3. Наявність великої кількості поточних бюджетних рахунків не давала
змоги застосувати механізм попереднього контролю за їх використанням.
Кошти бюджету були розосереджені на багатьох рахунках міністерств,
відомств, які використовувалися неефективно.

4. Звітність Національного банку Міністерству фінансів була єдиним
джерелом даних, які давали змогу контролювати процес виконання бюджету.
Міністерство фінансів не мало повноважень та реальних важелів управління
коштами.

Зазначені недоліки діючої на той час системи касового виконання бюджету
не давали змоги забезпечити вирішення нагальних питань, які виникли з
переходом до фінансування видатків Державного бюджету України в межах
його доходів. Насамперед це стосувалося забезпечення системного контролю
як за проходженням коштів бюджету через банківську систему, так і за
ефективним використанням коштів розпорядниками. Зазначені питання можна
було вирішити через перехід до казначейської системи касового виконання
Державного бюджету України. З цією метою при Міністерстві фінансів
України в 1995 р. було утворене Головне управління Державного
казначейства України, на яке покладалася функція касового виконання
Державного бюджету.

Принципова відмінність казначейської системи виконання Державного
бюджету від банківської полягає в такому: всі бюджетні кошти
акумулюються на єдиному казначейському рахунку, який об’єднує у собі
систему рахунків, що діють в єдиному режимі і через які органи
Державного казначейства здійснюють операції по доходах та видатках.

В основу діяльності казначейства покладено принцип єдності каси
Державного бюджету. Перехід від банківської системи касового виконання
бюджету до казначейської означає заміну практики виконання бюджету за
відомчим принципом системою, що ґрунтується на територіальному принципі
(через територіальні органи казначейства). За цієї системи касового
виконання мобілізацію доходів бюджету, фінансування видатків бюджету,
розподіл фінансових ресурсів між відповідними рівнями бюджетної системи
здійснюють органи Державного казначейства через систему єдиного
казначейського рахунка, відкритого в Національному банку [3, c.351].

Система фінансування через органи Державного казначейства принципово
відрізняється від відомчої системи фінансування, коли бюджетні кошти
передаються у користування розпорядникам коштів. Для цього були закриті
поточні бюджетні рахунки в комерційних банках і замість них відкриті
особові (реєстраційні) рахунки в органах Державного казначейства. З цих
рахунків здійснюються оплата рахунків за певні послуги чи виконані
роботи, які були надані розпорядникові коштів, та видача готівки
безпосередньо розпорядникові коштів. Перерахування коштів бюджетним
установам здійснюється через територіальні органи Державного
казначейства.

З 1 квітня 1997 р. в Україні запроваджена казначейська система касового
виконання Державного бюджету за видатками, яка передбачає відкриття
рахунків розпорядникам коштів у системі органів Державного казначейства
України. При цьому казначейські рахунки відкриваються в таких
банківських установах — Національному банку України, Державному
експортно-імпортному банку України, Акціонерно-комерційному
агропромисловому банку «Україна», Акціонерно-комерційному банку
соціального розвитку «Укрсоцбанк», Українському акціонерному
промислово-інвестиційному банку «Промінвестбанк», Акціонерному
поштово-пенсійному банку «Аваль», Ощадному банку України. На кінець 1997
р. через органи Державного казначейства здійснювалося близько 45 %
операцій з виконання Державного бюджету. Рахунки для виконання місцевих
бюджетів відкриваються в установах тих банків, з якими укладають
договори відповідні Ради. Ці рахунки можуть відкриватися і в установах
банків, де розміщені казначейські рахунки.

1998 р. — рік завершення переведення на казначейську систему виконання
видаткової частини Державного бюджету майже всіх міністерств і відомств.
Одночасно здійснювалася підготовча робота з переведення на казначейське
обслуговування силових міністерств і відомств, які мали свої
особливості, що вимагало від них структурної перебудови у галузевій
фінансовій системі. Так, наприклад, Міністерству оборони України
необхідно було скоротити підпорядкованість розпорядників коштів з п’яти
ланок до трьох. Ця робота була завершена у 1999 р. Крім того, у 1998 р.
було запроваджено нову бюджетну класифікацію та План рахунків
бухгалтерського обліку виконання державного та місцевих бюджетів.

З 1999 р. Державне казначейство України стає центральним органом
виконавчої влади, діяльність якого регламентується Міністром фінансів.
Основною подією 1999 р. було переведення на казначейське обслуговування
позабюджетних коштів бюджетних установ та організацій. Тим самим були
створені необхідні передумови для включення цих коштів до Державного
бюджету.

У 2000 р. позабюджетні кошти розпорядників стали складовою Державного
бюджету — увійшли до спеціального фонду державного бюджету. Бюджет
держави став складатись із двох частин: загального фонду; спеціального
фонду. У цьому ж році відбулися ще дві важливі події: у порядку
експерименту в двох областях (Дніпропетровська, Чернігівська)
запроваджено касове обслуговування місцевих бюджетів органами Державного
казначейства; прийнято рішення про вдосконалення управління коштами
державного бюджету наданням Державному казначейству статусу учасника
Системи електронних платежів Національного банку України.

2001 р. став роком прийняття Бюджетного кодексу України, в якому вперше
на законодавчому рівні було легалізовано казначейське обслуговування
бюджетів та розпорядників бюджетних коштів. Крім того, Кодекс
підтверджує його пріоритетність відносно всіх інших законодавчих актів,
пов’язаних з бюджетним процесом, та дає можливість органам Державного
казначейства проводити єдину політику в процесі виконання бюджетів.

2000—2002 рр. стали для Державного казначейства України роками
оптимізації процесу управління бюджетними ресурсами шляхом удосконалення
функцій з виконання дохідної та видаткової частин бюджету.

Першим кроком, зробленим Державним казначейством у 2000 р. у напрямі
досягнення поставленої мети, стало переведення рахунків, через які
здійснюються видатки Державного бюджету, з установ комерційних банків до
Національного банку України. Консолідація всіх коштів державного бюджету
на рахунках Державного казначейства у Національному банку України дала
змогу розпочати виконання однієї з основних функцій казначейства —
управління загальним залишком грошових ресурсів і створила передумови
для розміщення тимчасово вільних коштів на фінансовому ринку. Слід
зазначити, що при цьому органи Державного казначейства залишалися
клієнтами Національного банку України.

Крім досягнення ліквідності, ефект від такого кроку досягнутий не був.
Залишалися не вирішеними проблеми, пов’язані з отриманням в оперативному
режимі інформації і складанням фінансової звітності. Робота системи
органів Державного казначейства була непрозорою та закритою.

2001 р. став роком зміни статусу Державного казначейства: із клієнта
банку Казначейство стало учасником Системи електронних платежів
Національного банку України (СЕН НБУ). З одного боку, це не викликало
змін структури органів Державного казначейства, а з іншого — змінило їх
статус. Завдяки тому, що в основу функціонування Системи електронних
платежів покладено бухгалтерську модель, учасники цієї системи мають
можливість здійснювати багатоступеневий контроль за достовірністю даних
на всіх стадіях та рівнях розрахунків, отримувати в автоматизованому
режимі щоденну інформацію у форматі затвердженого бюджету.

Однією з основних вимог переходу Державного казначейства в статус
учасника Системи електронних платежів була необхідність розроблення
нової системи бухгалтерського обліку та звітності, особливістю якої є, з
одного боку, відповідність вимогам Національного банку щодо побудови
структури рахунків, а з іншого — відповідність функціональності
Державного казначейства і цілям бюджетного процесу. Такий план рахунків
був розроблений і впроваджений по всій системі органів Державного
казначейства та фінансових органів країни.

Суть переходу в СЕН НБУ полягала в тому, що будь-яка операція (чи то
платіж, чи зіставлення планових показників) в автоматичному режимі
відображається бухгалтерськими проведеннями в системі у розгорнутому
вигляді. Цьому передує попередня методологічна робота з відображення у
певній послідовності операцій чи їх складових і обов’язкове проведення
необхідного контролю, що в майбутньому виключає втручання в роботу
системи її користувачів та гарантує єдність підходу і достовірність
відображення операцій з виконання бюджету. Особливістю роботи в СЕП НБУ
є автоматичне формування інформації щодо виконання бюджету в
розрахункових палатах Державного казначейства, яка за відповідними
алгоритмами трансформується в необхідну звітність.

При цьому необхідно зазначити такі можливості СЕП НБУ: отримувати
інформацію про здійснені операції в режимі реального часу; проводити
міжбанківські платежі між усіма кореспондентськими рахунками за 10—15
хвилин; автоматично, в режимі реального часу, відображати у
бухгалтерському обліку здійснені операції; складати звітність, у тому
числі щоденний баланс, використовуючи інформацію з єдиної бази даних
Держказначейства. Ці можливості та переваги значно відрізняють Державне
казначейство України від аналогічних інституцій в інших країнах, де
останні виступають як клієнти банку і мають доступ до інформації тільки
після її отримання з установ банків та відповідної обробки.

У червні 2001 р. було завершено входження всієї системи органів
Державного казначейства в Систему електронних платежів Національного
банку України з виконання Державного бюджету за доходами. Слід
зазначити, що два експериментальні обласні управління (Дніпропетровське
і Чернігівське) ввійшли до СЕП НБУ з виконання Державного бюджету й за
видатками.

Нині доходи бюджету зараховуються платниками податків відразу на рахунки
обласних управлінь Державного казначейства та щоденно акумулюються на
центральному рівні. Це дало змогу Державному казначейству України
безпосередньо отримувати усю первинну інформацію щодо трансакцій за
доходами Державного бюджету (на рівні управлінь Державного казначейства
в режимі оп-ііпе) та формувати на її підставі звіт про виконання
Державного бюджету за доходами не тільки в щоденному режимі, а й на
будь-який момент протягом операційного дня. За рахунок доходів, які
надходять на рахунки управлінь Державного казначейства, одномоментно
формуються активи для здійснення видатків з Державного бюджету.

Входження Державного казначейства в СЕП НБУ в частині касового виконання
Державного бюджету за доходами значно скоротило терміни проходження
платежів, збільшило обіговість бюджетних коштів, дало можливість
складати щоденну оперативну звітність з обліку доходів Державного
бюджету, яка до цього часу надавалась виключно Національним банком
України на другий (третій) робочий день з моменту платежу.

Однак цей процес був би неможливий без створення і функціонування
відповідної автоматизованої системи Державного казначейства. Загальний
обсяг коштів для створення та впровадження розвинутої автоматизованої
системи Державного казначейства становить 26,2 млн дол. США, в тому
числі позика Світового банку — 16,4 млн дол. США та фінансування держави
— 9,8 млн дол. США. Згідно з планом закупівель проведено міжнародні
конкурентні торги і підписано контракт на постачання та інсталяцію
комп’ютерного і телекомунікаційного обладнання на суму 11,3 млн дол.
США, що дасть змогу суттєво модернізувати існуючу технічну базу та
створить передумови для належного впровадження прикладного програмного
забезпечення.

На початку 2001 р. органи Державного казначейства використовували у
своїй роботі три програмні продукти. Такий стан справ призводив до
певних ускладнень у роботі всієї системи Державного казначейства, що
обумовило необхідність прийняття рішень про використання єдиного
прикладного програмного забезпечення. Оскільки програмний продукт АС
«Казна» найбільш повною мірою забезпечував функціональність системи,
було прийнято рішення про використання єдиного прикладного програмного
забезпечення, розробленого одним із обласних управлінь Державного
казначейства. Зараз Державне казначейство проводить роботу щодо
запровадження цього програмного продукту по всій країні. Однак сьогодні
в Україні існують певні труднощі, пов’язані з якістю чи взагалі
відсутністю телекомунікаційного зв’язку, що стримує темпи розвитку
Державного казначейства України.

У цьому ж році було запроваджено облік зобов’язань розпорядників
бюджетних коштів в органах казначейства, основна мета якого — здійснення
органами Державного казначейства контролю за прийняттям юридичних та
фінансових зобов’язань розпорядниками бюджетних коштів; забезпечення
якісного планування ресурсного балансу. Достовірний облік зобов’язань —
досить складна проблема для Державного казначейства, оскільки Цивільний
кодекс України не передбачає участі органів казначейства у двосторонніх
договірних відносинах. Наслідком цього є те, що розпорядники бюджетних
коштів мають можливість брати юридичні зобов’язання, які перевищують
бюджетні призначення, а зареєструвати їх в органах Державного
казначейства тільки в межах кошторису. Державне казначейство вживає
заходів щодо виявлення таких випадків зіставленням даних звіту в органах
казначейства з аналогічними даними розпорядників бюджетних коштів.
Порушення правил укладання договорів розцінюється як бюджетне
правопорушення, яке веде за собою призупинення платежів конкретного
розпорядника коштів.

У 2002 р. розпочався процес запровадження казначейського обслуговування
місцевих бюджетів за доходами та перерахування міжбюджетних трансфертів.
Це дає змогу володіти достовірною інформацією про надходження в розрізі
видів доходів та бюджетів у режимі реального часу, надавати звітні дані
заінтересованим органам з метою здійснення аналізу та прийняття
управлінських рішень, реалізувати на центральному рівні механізм
доведення бюджетних коштів до 595 місцевих бюджетів шляхом автоматичного
щоденного перерахування міжбюджетних трансфертів за індивідуальними
нормативами до кожного місцевого бюджету, а також здійснювати вилучення
коштів до державного бюджету з 91 місцевого бюджету. І цим досягається
поєднання заінтересованості обласного, міських і районних рівнів влади у
надходженні загальнодержавних податків і зборів та своєчасного і в
повному обсязі отримання місцевими бюджетами дотацій вирівнювання.

Наступний дуже важливий етап — запровадження казначейського
обслуговування місцевих бюджетів за видатками. Він припадає на 2003—2004
рр. і передбачає, що рахунки розпорядників та одержувачів коштів
поетапно будуть відкриті в органах Державного казначейства. Ці органи
здійснюватимуть операції на рахунках розпорядників із зарахування та
перерахування коштів, забезпечуючи попередній та поточний контроль за
цільовим направленням бюджетних коштів.

З переходом місцевих бюджетів на казначейське обслуговування значно
зростає обсяг навантаження на органи Державного казначейства. Кількість
місцевих бюджетів, які повинні перейти на казначейське обслуговування,
становить більше 12 тис., кількість розпорядників та одержувачів коштів
місцевих бюджетів — 30 тис., тобто в середньому один орган Державного
казначейства обслуговуватиме 18 місцевих бюджетів.

Додатковий обсяг робіт виникне у зв’язку з великою кількістю звітної
інформації, яку необхідно надавати органам місцевого самоврядування,
іншим органам законодавчої влади на всіх рівнях. Крім того, необхідно
враховувати також роботу з консолідації звітної інформації та складання
управлінської звітності.

Сьогодні потрібно повністю вирішити питання управління бюджетними
ресурсами держави. Всі ресурси держави повинні працювати максимально
ефективно саме на державу, з дотриманням принципу наявності мінімально
необхідної суми залишків коштів на рахунках Державного казначейства. З
метою ефективного управління бюджетними ресурсами Державним
казначейством України встановлено денний ліміт коштів на обласному
рівні, який має забезпечити реальну потребу управлінь Державного
казначейства у ресурсах на наступний день. Залишок коштів за день, який
перевищує ліміт, перераховується щоденно після завершення операційного
дня на рахунок Державного казначейства України.

У таких умовах Державне казначейство виважено підійшло до вибору моделі
функціонування Єдиного казначейського рахунка. Ще в 1999 р. розглядалися
два можливі варіанти відкриття кореспондентського рахунка (Єдиного
казначейського рахунка) Державного казначейства в Національному банку
України:

1) усім територіальним управлінням Державного казначейства України — в
обласних управліннях Національного банку;

2) Державному казначейству України — на центральному рівні. Ураховуючи
реальні можливості та стан здобутків Державного казначейства, в 1999 р.
було прийнято рішення про відкриття 28 кореспондентських рахунків —
відкриття Єдиного казначейського рахунка в кожному з обласних управлінь
Державного казначейства України та на центральному рівні.

Сьогодні всі бюджетні грошові надходження Уряду автоматично
спрямовуються на центральний кореспондентський рахунок за доходами, а
платежі за видатками здійснюються через 28 кореспондентських рахунків у
Національному банку України: один — для центрального казначейства і один
— для кожного з обласних управлінь казначейства. При цьому всі ці
рахунки містяться в єдиній системі електронних платежів, і тому Державне
казначейство має до них прямий доступ. Управління цими рахунками
здійснюється центральним казначейством.

ВИСНОВКИ

Отже, можна зробити наступні узагальнення:

Виконання бюджету – заключна стадія бюджетного процесу. Це реалізація
основного фінансового плану України. Виконання Державного бюджету
України забезпечує Кабінет Міністрів України, а місцевих бюджетів
виконавчі Комітети місцевих рад народних депутатів, Міністерство
фінансів України здійснює загальну організацію та управління виконанням
Державного бюджету України, координує діяльність учасників бюджетного
процесу з питань виконання бюджету. Державний бюджет України виконується
за розписом, який затверджується МФУ відповідно до бюджетних призначень
у місячний термін після набрання чинності закону про ДБУ. Примірник
затвердженого бюджетного розпису передається до Комітету Верховної Ради
України з питань бюджету з подальшим інформуванням про внесення до нього
змін.

Мета виконання бюджету:

– забезпечення повного і своєчасного поступлення доходів до бюджету як в
цілому так і по кожному джерелу окремо,

– забезпечення безперервного фінансування заходів.

Задачі, що вирішуються при виконанні бюджетів:

· максимальна мобілізація всіх доходів бюджетів,

· орієнтація всіх установ і організацій, які фінансуються з бюджету на
економне і ефективне використання бюджетних коштів,

· удосконалення форм і методів фінансового контролю за виконанням перед
бюджетом фінансових зобов’язань підприємствами , організаціями всіх форм
власності,

· контроль за своєчасним фінансуванням бюджетом установ.

Фінансовий контроль здійснюють фінансові органи на місцях, які
контролюють виконання фінансових зобов’язань, розглядають і аналізують
фінансову звітність і баланси підприємств всіх форм власності, роблять
висновки що до їх діяльності, здійснюють перевірки підприємств,
організацій на місцях. Міністр фінансів України протягом бюджетного
періоду забезпечує відповідність розпису ДБУ встановленим бюджетним
призначенням.

Доходи бюджетів утворюються за рахунок надходжень від сплати фізичними
і юридичними особами податків, зборів та інших обов’язкових платежів,
надходжень з інших джерел, встановлених законодавством України.

Доходи бюджетів відповідного рівня формуються з урахуванням положень
цього Закону. Доходи бюджетів України поділяються на доходи Державного
бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і
місцевих бюджетів.

Кошти Державного бюджету України витрачаються лише на цілі і в межах,
затверджених Законом про Державний бюджет України. Кошти
республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих
бюджетів витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених
відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими Радами
народних депутатів. До Державного бюджету України не включаються
видатки, які не передбачені законами України.

Розподіл видатків між бюджетами здійснюється відповідно до цього
Закону. Видатки всіх бюджетів поділяються на поточні видатки і видатки
розвитку.

Поточні видатки – це витрати бюджетів на фінансування мережі
підприємств, установ, організацій і органів, яка діє на початок
бюджетного року, а також на фінансування заходів щодо соціального
захисту населення та інших заходів, що не належать до видатків
розвитку. В складі поточних видатків окремо виділяються видатки
бюджету, зумовлені зростанням мережі перелічених вище об’єктів із
зазначенням всіх факторів, які вплинули на обсяг видатків.

Видатки розвитку – це витрати бюджетів на фінансування
інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема: фінансування
капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення;
фінансування структурної перебудови народного господарства; субвенції
та інші видатки, пов’язані з розширеним відтворенням.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 року. – К.: Преса України, 1997.

Бюджетний кодекс України. – К., 2001.

Бюджетний менеджмент: Підручник / За заг. ред. В. Федосова. — К.: КНЕУ,
2004. — 864с.

Василенко О.Д. Державні фінанси України. – К., Вища школа, 2000.

Деркач Н.И., Гордеева Л.П. Бюджет и бюджетный процесс на Украине. –
Днипропетровск: Пороги, 1999.

Єпіфанов А.О., Сало І.В., Д’яконова І.І. Бюджет і фінансова політика
України. – К.: Наукова думка, 2001.

Кириленко О.П. Місцеві бюджети України (історія, теорія, практика).- К.:
НІОС, 2000.

Кравченко В.І. Місцеві фінанси України: Навчальний посібник. – К.: Т-во
“Знання”, КОО, 1999.

Павлюк К.В. Фінансові ресурси держави. – К.: НІОС, 1998.

Павлюк К.В. Організація виконання державного бюджету // Фінанси України.
– 2004. – №4.

Пасічник Ю.В. Бюджетна система: Навчальний посібник. – Черкаси:
Відлуння. – 1999.

Розпутенко І. Управління державними видатками в перехідних економіках. –
К.: Основи, 2000.

Юрій С.І. Бюджетна система України.: навчальний посібник. – К.: НІОС,
2000.

Юрій С.І. Концептуальні засади сутності бюджету. // Фінанси України.-
2001.-№10.

Януль І.Є. Бюджетний процес як фактор фінансової стабілізації // Фінанси
України.-2001.-№8.

ДОДАТОК

Рис. 1. Загальна схема виконання Державного бюджету:

Коментарі

—»- рух коштів інформація про рух/для руху коштів

—»- річні, місячні планові показники щотижневі планові показники
зобов’язання

1, 1.1 — сплата податків до бюджету;

— інформація про надходження податків до бюджету;

— щоденна акумуляція надходжень на центральний рівень;

1.2.1 — звіт про надходження до бюджету;

2, 2.1, 2.2 — доведення річних та місячних планових показників до
розпорядників бюджетних коштів та затвердження ними кошторисів
(доводяться на початку бюджетного року);

3 — облік зобов’язань та складання на їх підставі оперативних касових
планів (пропозицій);

4, 4.1, 4.2 — щотижневе доведення до розпорядників бюджетних коштів
оперативних касових планів;

5 — надання розпорядниками бюджетних коштів розрахункових документів на
оплату рахунків та здійснення розрахунків управліннями Державного
казначейства за рахунок оборотно-касових залишків на їх
кореспондентських рахунках у НБУ;

5.1 — виписка банку (підтвердження проплати);

6 — надання управліннями Державного казначейства заявки на підкріплення
коррахунків за рахунок ЄКР;

6.1 — підкріплення коррахунків УДК за рахунок ЄКР.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020