.

Відповідальність за заподіяння шкоди (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
453 11175
Скачать документ

Курсова робота

на тему:

“Відповідальність

за заподіяння шкоди”

ПЛАН

Вступ

Поняття про шкоду, підстави виникнення відповідальності за заподіяну
шкоду

1.1. Поняття про шкоду

1.2. Поняття відшкодування, особливості визначення розмірів
відшкодування

2. Характеристика відповідальностей за заподіяння різних видів шкоди

2.1. Відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її
працівника

2.2. Відповідальність за шкоду, заподіяну актами влади державних і
громадських організацій

2.3. Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки

2.4. Відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітніми і недієздатними

2.5. Відповідальність за шкоду, спільно заподіяну кількома особами

3. Відповідальність за заподіяння шкоди здоров’ю та компенсація
моральної шкоди

3.1. Особливості відшкодування шкоди при ушкодженні здоров’я і
заподіянні смерті громадянинові

Відповідальність за ушкодження здоров’я і смерть громадянина, який не
підлягає соціальному страхуванню

Відшкодування шкоди при ушкодженні здоров’я неповнолітнього

Компенсація моральної шкоди

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Досліджувана тема є актуальною, оскільки Україна прагне входити в
перелік правових цивілізованих держав, а несення відповідального за
заподіяння шкоди є яскравим прикладом цивілізованості держави, то
вивчення даного питання є вкрай потрібним.

Шкода — зменшення або знищення майнових чи немайнових (особистих) благ,
що охороняються законом. Виступаючи як зменшення наявних майнових,
особистих благ, шкода може бути майновою і моральною (немайновою).
Майновою вважається шкода, яка має певну економічну цінність і
виражається у грошах. Моральною є шкода, яка не має економічного змісту.
У судовій практиці моральна шкода визначається як моральні або фізичні
страждання, заподіяні внаслідок порушення особистих немайнових прав
громадянина або організації чи їхніх майнових прав (постанова Пленуму
Верховного Суду України “Про судову практику в справах про відшкодування
моральної (немайнової) шкоди” від 31 березня 1995 р.).

Необхідно зазначити, що характер шкоди не визначається об’єктом, якому
вона завдається. Майнова і моральна шкода може мати місце як при
порушенні майнових, так і особистих благ. Наприклад, заподіяння
каліцтва, що спричинило зниження працездатності, призводить до зменшення
заробітної плати. Привласнення чужого авторства позбавляє автора
одержати авторський гонорар. У наведених прикладах майнова шкода є
наслідком порушення особистих немайнових благ. У зв’язку з цим знищення
фотографії близької людини викликає певні душевні страждання (моральну
шкоду), проте майнової шкоди немає.

Вказуючи на шкоду як елемент цивільного правопорушення, ст. 440 ЦК
України передбачає майнову шкоду, внаслідок якої до складу
правопорушення входить лише майнова шкода. Її відсутність виключає
кваліфікацію поведінки як цивільного правопорушення. Разом з тим до
складу правопорушення входить і моральна шкода (ст. 440 ЦК). Хоч вона,
на відміну від майнової, не визначає розмір її відшкодування, суд
виносить рішення про відшкодування у грошовій або іншій матеріальній
формі моральної шкоди.

Об’єктом дослідження в даній роботі виступає юридична відповідальність
за заподіяння шкоди

Предметом дослідження є підстави виникнення відповідальності за
заподіяння шкоди, сторони зобов’язань та інші умови регулювання
відповідальністю за заподіяння шкоди.

Метою даної роботи є дослідити підстави деліктної відповідальності,
дослідження умов виникнення і провадження різних видів відповідальності
тощо.

Під час проведення дослідження були використані такі методи
науково-дослідницької роботи як літературний, метод синтезу та аналізу,
метод узагальнення та порівнянь.

Структура роботи складається зі вступу, головної частини, яка в свою
чергу сформована з одинадцяти окремих питань, які розкривають головні
види відповідальності за заподіяння шкоди, висновку та списку
використаної літератури.

Це курсове дослідження сприятиме глибшому розумінню правових тонкощів
виникнення та провадження різних видів відповідальності за заподіяння
тієї чи іншої шкоди.

1. ПОНЯТТЯ ПРО ШКОДУ, ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗАПОДІЯНУ
ШКОДУ

1.1. Поняття про шкоду

Юридичною підставою позадоговірної відповідальності є склад цивільного
правопорушення (ст. 440 ЦК). Необхідні елементи складу такі: шкода,
протиправна поведінка, причинний зв’язок між шкодою і протиправною
поведінкою, вина. Фактичною підставою є вчинення правопорушення. У цій
формі виражена формула генерального делікту: хто з своєї вини заподіяв
іншому шкоду, зобов’язаний її відшкодувати. Встановлений ст. 440 склад
цивільного правопорушення поширюється на всі норми, що входять до глави
40 ЦК України, тією мірою, в якій його не змінюють спеціальні правила,
передбачені окремими статтями цієї глави.

Шкода — зменшення або знищення майнових чи немайнових (особистих) благ,
що охороняються законом. Виступаючи як зменшення наявних майнових,
особистих благ, шкода може бути майновою і моральною (немайновою).
Майновою вважається шкода, яка має певну економічну цінність і
виражається у грошах. Моральною є шкода, яка не має економічного змісту.
У судовій практиці моральна шкода визначається як моральні або фізичні
страждання, заподіяні внаслідок порушення особистих немайнових прав
громадянина або організації чи їхніх майнових прав (постанова Пленуму
Верховного Суду України “Про судову практику в справах про відшкодування
моральної (немайнової) шкоди” від 31 березня 1995 р.). Необхідно
зазначити, що характер шкоди не визначається об’єктом, якому вона
завдається. Майнова і моральна шкода може мати місце як при порушенні
майнових, так і особистих благ. Наприклад, заподіяння каліцтва, що
спричинило зниження працездатності, призводить до зменшення заробітної
плати. Привласнення чужого авторства позбавляє автора одержати
авторський гонорар. У наведених прикладах майнова шкода є наслідком
порушення особистих немайнових благ. У зв’язку з цим знищення фотографії
близької людини викликає певні душевні страждання (моральну шкоду),
проте майнової шкоди немає.

Вказуючи на шкоду як елемент цивільного правопорушення, ст. 440 ЦК
України передбачає майнову шкоду, внаслідок якої до складу
правопорушення входить лише майнова шкода. Її відсутність виключає
кваліфікацію поведінки як цивільного правопорушення. Разом з тим до
складу правопорушення входить і моральна шкода (ст. 440 ЦК). Хоч вона,
на відміну від майнової, не визначає розмір її відшкодування, суд
виносить рішення про відшкодування у грошовій або іншій матеріальній
формі моральної шкоди.

1.2. Поняття відшкодування, особливості визначення розмірів
відшкодування

Розмір відшкодування моральної шкоди визначається з урахуванням суті
позовних вимог, характеру правопорушення, глибини моральних і психічних
страждань потерпілого та інших негативних наслідків, але не менше п’яти
мінімальних розмірів заробітної плати.

При пошкодженні чи знищенні майна шкода виражається у сумі вартості
знищеної або пошкодженої речі. Коли така річ давала плоди і доходи, тоді
шкода виражається у втраті можливості їх одержання. При ушкодженні
здоров’я потерпілий втрачає повністю або частково працездатність, що
обмежує вияв його особистості, внаслідок чого виникає повна або часткова
втрата заробітної плати. При заподіянні смерті майнова шкода виявляється
у втраті можливості одержувати майнове утримання непрацездатними
особами, які були на утриманні померлого, а також у витратах на
поховання померлого.

Майнова шкода, входячи до складу цивільного правопорушення, виконує ще
одну функцію—її розмір визначає розмір цивільної відповідальності.

Протиправність поведінки — це невиконання юридичного обов’язку,
встановленого нормою права. Юридичні обов’язки, ухилення від яких
заборонено законом, виявляються у формі необхідності утримуватись від
вчинення певних дій для невизначеного кола. Протиправність завжди
виявляється у конкретних формах і поза ними не існує. Форми протиправної
поведінки безпосередньо пов’язані з формами юридичних обов’язків:

необхідність вчиняти певні дії для конкретної особи (активний
обов’язок);

необхідність утримуватися від вчинення дій, заборонених нормою права
(пасивний обов’язок).

Якщо для виконання активного юридичного обов’язку необхідно, щоб
зобов’язана особа вчиняла певні дії, то пасивний юридичний обов’язок
виконується шляхом утримання від вчинення заборонених дій.

Відповідно до форм юридичних обов’язків протиправність виступає у формі
дії і бездіяльності. Протиправна дія — це поведінка, що заборонена
законом. У разі протиправної бездіяльності особа не вчиняє дії, до якої
вона зобов’язувалася нормою права. Сама по собі пасивність не є
протиправною, вона стає такою лише у випадку, коли норма права
зобов’язує дану особу до вчинення відповідної дії. Як дія, так і
бездіяльність — це форми поведінки людини, в яких виражена її свідомість
і воля. Вольова дія (бездіяльність) особи завжди допускає наявність і
відображається втому чи іншому вчинку, який підпадає під правовий вплив.
Право здатне вплинути і на імпульсивну поведінку особи, за якої людина
зберігає достатні можливості самоконтролю.

Отже, значення правового регулювання полягає в тому, що закон пред’являє
свої вимоги у формі правових приписів лише до тих, хто може їх розуміти,
виконувати, діяти свідомо. Протиправна дія (бездіяльність) особи
характеризує зовнішню, очевидну сторону поведінки, що полягає у
невиконанні юридичного обов’язку. Розуміння протиправної дії чи
бездіяльності як об’єктивної категорії означає, що виявившися зовні,
вона існує як факт, незалежний тепер від свідомості суб’єкта, і змінити
який не неможливо.

Держава, нормуючи поведінку людей і діяльність колективів, забезпечує їм
можливість свободи вибору власної поведінки, діяльності, однак цей вибір
має свої межі. Вибір поведінки на основі необхідності і в межах
правового регупювання є вільним вибором. У нашому випадку свобода вибору
полягає не в тому, що зобов’язаний суб’єкт вирішує сам чи виконувати, чи
не виконувати йому покладений на нього юридичний обов’язок; вільний
вибір тут полягає в обранні такої поведінки, яка б не призвела до
порушення юридичного обов’язку.

Стаття 440 ЦК України визначає зміст юридичного обов’язку встановленням
заборони, що виражена в її диспозиції: не завдавати шкоди особі
громадянина, його майну, майну організації. Юридичний обов’язок, який
покладається у даному випадку на суб’єктів абсолютних правовідносин, є
пасивним, виконання його здійснюється утриманням від вчинення
заборонених дій. Виражена у ст. 440 ЦК України заборона є загальною,
особливість її полягає в тому, що вона не перераховує дій, які не можна
вчиняти; вона лише встановлює видову або родову характеристику,
пов’язуючи її з негативним результатом. Ця стаття не може передбачити і
перерахувати дії, якими можна заподіяти шкоду. Тому вона забороняє
будь-яку подібну дію. Порушення заборони, тобто вчинення дії, що завдала
шкоду іншій особі, є протиправною дією. Вчинення протиправної дії завжди
призводить до порушення суб’єктивного права і блага (матеріального чи
особистого), на яке існує суб’єктивне право. Спід зазначити, що загальна
заборона властива не тільки цивільному праву. Вона використовується і в
кримінальному праві, де за її допомогою формулюються деякі склади
злочинів, зокрема хуліганство, необережне вбивство, знищення майна тощо.
Характерно, що там, де кримінальний закон не може повно деталізувати
опис об’єктивної сторони злочину, він обмежується вказівкою на один із
елементів — шкідливі наслідки.

Отже, відповідно до загальної заборони, що передбачена в ст. 440 ЦК
України, першою формою протиправної поведінки буде свідома і вольова
дія, яка завдала шкоди особі громадянина, його майну або майну
організації.

Другою формою протиправної поведінки є протиправна бездіяльність, якій
відповідає юридичний обов’язок в активній формі — обов’язок вчинити
необхідні дії. Якщо протиправність дії полягає в тому, що особа вчиняє
заборонені дії, то при бездіяльності особа не вчиняє дій, до яких вона
нормативне зобов’язувалася. Власне, для визначення бездіяльності
протиправною необхідна спеціальна норма, що знаходиться поза ст. 440 ЦК
України. Вона досить часто належить до системи нормативних актів інших
галузей. До таких норм можна віднести правила з охорони праці, правила
техніки безпеки, санітарії, правила дорожнього руху тощо. Прикладом
спеціальних правил може бути ст. 53 Кодексу торговельного мореплавства,
що зобов’язує капітана судна: 1) подавати допомогу будь-якій поміченій у
морі особі, якій загрожує загибель; 2) йти з усією можливістю на
допомогу потерпілим, коли його повідомлено, що вони потребують допомоги.
Невиконання цього обов’язку є протиправною бездіяльністю, а тому ч. З
згаданої статті вказує на те, що за невиконання зазначених дій
(обов’язків) капітан несе встановлену законом відповідальність.

Бездіяльність визнається протиправною за умови, якщо в ній виявлені
свідомість і воля особи. Коли особа внаслідок об’єктивних обставин не
могла діяти, тоді упущена нею бездіяльність не була виявом її розуму та
волі. При цьому вона не може бути визнана протиправною. Така особливість
іноді безпосередньо зазначається в нормі, яка покладає обов’язок діяти.
Так, наведена ст. 53 Кодексу торговельного мореплавства, покладаючи на
капітана судна обов’язок подати допомогу поміченій у морі особі, якій
загрожує загибель, застерігає умовою: оскільки він може це зробити без
небезпеки для свого судна, екіпажу і пасажирів. Якщо така можливість
об’єктивно виключається, неподання допомоги не вважатиметься
протиправним. Слід зазначити, що Кримінальний кодекс України,
передбачаючи відповідальність за неподання допомоги особі, яка перебуває
в небезпечному для життя стані, пов’язує її з фізичною можливістю
виконати: “мав можливість подати їй допомогу”, “при можливості подати
таку допомогу”, “неподання без поважних причин допомоги” (статті 111—113
Кримінального кодексу України). Відсутність такого застереження в нормі,
яка покладає обов’язок діяти, не може бути підставою для неврахування
об’єктивної можливості діяти. Протилежний висновок суперечив би суті
поведінки людини.

Чинне законодавство передбачає випадки, коли заподіяння шкоди вважається
правомірним. Відповідно до вимог ст. 440 ЦК України шкода, заподіяна
правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених
законом. Заподіяння шкоди вважається правомірним у таких випадках:

1. Здійснення прав і виконання обов’язку. Це найпоширеніший спосіб
заподіяння шкоди правомірними діями.

2. Згода потерпілого на заподіяння йому шкоди. Така згода має юридичне
значення за умови, що вона є добровільною та її здійснення не порушує
інтереси інших осіб. Пошкодження, на відвернення якого дана згода, є у
вільному розпорядженні потерпілого. Проте не має юридичного значення
згода потерпілого на ушкодження здоров’я, заподіяння смерті, така дія
завжди буде протиправною.

3. Виключається протиправність заподіяння шкоди дією, яка вчинена у
стані необхідної оборони. Відповідно до ст. 444 ЦК У країни така шкода
не підлягає відшкодуванню. Необхідна оборона згідно зі ст. 15
Кримінального кодексу України є правом кожного громадянина на самозахист
та захист осіб від будь-яких посягань з боку правопорушника. Шкода,
заподіяна посягаючому, не підлягає відшкодуванню, оскільки вона є
наслідком правомірних дій. У юридичній науці і судовій практиці докладно
розроблено критерії правомірності дій, вчинених у стані необхідної
оборони.

У проекті ЦК України закріплена судова практика, згідно з якою, якщо при
захисті від протиправного посягання той, хто обороняється, заподіяв
шкоду третім особам, вона відшкодовується тим, хто вчинив напад.

У разі перевищення меж необхідної оборони шкода, заподіяна посягаючому,
підлягає відшкодуванню. Перевищення меж необхідної оборони являє собою
комуляцію двох правопорушень — кримінального та цивільного. Підставою
для покладення обов’язку на заподіювача шкоди є цивільне правопорушення.
Проте розмір відшкодування не може визначатися без урахування того„що
шкода виникла внаслідок злочинних дій потерпілого. Шкода в даному
випадку відшкодовується згідно зі ст. 440 ЦК України.

4. Правомірними вважаються дії, якими завдано шкоди у стані крайньої
необхідності. Умовами правомірності заподіяння шкоди є: неможливість за
певних обставин усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами.

Крайня необхідність, як і необхідна оборона, є здійснення права на
захист, тобто правомірною дією. Однак на відміну від необхідної оборони,
де шкода завдається посягаючому, при крайній необхідності шкода
завдається особі, поведінка якої є правомірною. При крайній необхідності
захист блага, якому загрожувала небезпека, здійснюється за рахунок
порушення інтересів (заподіяння шкоди) особи, яка ніякого відношення до
небезпеки, що виникла, не має. Враховуючи ситуацію, ЦК України в ст. 445
покладає на заподіювача шкоди, поведінка якого є правомірною, обов’язок
відшкодування шкоди. Якщо заподіювач діяв не в своїх інтересах, а в
інтересах третіх осіб, то ст. 445 надає право суду покласти обов’язок
відшкодування на третю особу чи звільнити від відшкодування шкоди
повністю або частково як цю третю особу, так і того, хто заподіяв шкоду.

Необхідно зазначити, цю правомірна поведінка заподіювача шкоди виключає
можливість ставити питання про відповідальність. Стаття 445 ЦК України
передбачає один із тих випадків, коли правомірно заподіяна шкода
підлягає відшкодуванню (слід підкреслити, що назва даної статті не
відповідає її змістові).

В проекті ЦК України назву статті про крайню необхідність приведено у
відповідність з її змістом. Заголовок ст. 1222 проекту такий:
“Відшкодування шкоди, завданої у стані крайньої необхідності”.

Проект ЦК України на відміну від чинного передбачає ще один варіант
заподіяння шкоди правомірною дією. У зв’язку з цим у проекті
сформульовано таку норму: “В разі прийняття закону, цю припиняє право
власності, завдані власникові внаслідок прийняття такого закону збитки
підлягають відшкодуванню у повному обсязі відповідно до реальної
вартості майна на момент припинення права власності державою за рахунок
загальнодержавної скарбниці, Автономною Республікою Крим за рахунок її
скарбниці, територіальною громадою за рахунок її скарбниці”. Ця норма
покликана захистити інтереси власника шляхом відшкодування заподіяної
шкоди (збитків).

Причинний зв’язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв’язок
протиправної поведінки і шкоди, що настала, при якому протиправність є
причиною, а шкода — наслідком. Заподіювач несе відповідальність лише за
ту шкоду, яка є необхідним наслідком його поведінки. Визначаючи склад
цивільного правопорушення, ст. 440 ЦК України вимогу наявності
причинного зв’язку виражає шляхом вказівки на особу, яка заподіяла
шкоду. В окремих складах цивільного правопорушення, що передбачені
спеціальними нормами глави 40 ЦК України, причинний зв’язок має свої
особливості. Він має не одну, а дві і більше ланок. Так, при
відповідальності за ст. 447 ЦК У країни в причинний зв’язок як елемент
складу правопорушення входить причинний зв’язок між поведінкою
неповнолітнього і шкодою, між діями неповнолітнього і поведінкою осіб,
які несуть відповідальність. При ушкодженні здоров’я необхідним є
причинний зв’язок між протиправною поведінкою і ушкодженням здоров’я,
між ушкодженням здоров’я і втратою працездатності.

Встановлення причинного зв’язку між протиправною поведінкою і шкодою дає
можливість визначити суб’єкта відповідальності та її межі, тобто особа
несе відповідальність лише за ту шкоду, яка викликана її поведінкою.

Вина відповідно до функції, яку вона виконує у структурі правопорушення,
в цивілістичній літературі визначається як психічне ставлення особи до
вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та її можливих
наслідків. Категорія “психічне ставлення”, що використовується в понятті
вини, виражає оцінку (можливість оцінки) поведінки, передбачення або
можливість передбачення настання шкідливих наслідків. Вина тісно
пов’язана з протиправністю та її наслідками. Питання про вину виникає
лише за умови, коли вчинена протиправна поведінка. Маючи спільні риси з
протиправністю, вина відрізняється від неї усвідомленням або можливістю
усвідомлення протиправного чи соціальне значущого характеру дії
(бездіяльності) і передбаченням або можливістю передбачення шкідливих
наслідків.

Залежно від співвідношення психічних елементів, що утворюють зміст вини,
визначаються її форми — умисел і необережність. Для першої форми вини —
умислу — характерним є усвідомлення особою суспільної небезпеки своєї
поведінки, передбачення негативних її наслідків, бажання такої поведінки
або небажання, але свідоме її допущення. В основу цієї характеристики
умислу покладено різницю між його видами—прямим {евентуальним. Цивільне
законодавство не поділяє умисел на види, оскільки немає такої потреби.
Справа не лише в тому, що види умислу, як у цілому форми вини, не
впливають на розмір відповідальності. При умисному цивільному
правопорушенні правопорушник ні прямо, ні евентуальне не ставить собі за
мету завдати шкоду, зокрема громадянинові, його праву на недоторканність
життя і здоров’я, яке порушує. Усвідомлюючи соціальне значення своєї
поведінки та можливі її наслідки, правопорушник не намагається їх
досягти — він намагається досягти іншого результату, корисного для нього
самого.

Для другої форми вини — необережності — характерно, що особа, яка вчиняє
правопорушення, передбачала можливість настання негативних наслідків
своєї поведінки, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не
передбачала можливості таких наслідків, хоч повинна була або могла їх
передбачити. На відміну від кримінального законодавства, цивільне
розрізняє просту і грубу необережності, що має значення при визначенні
розміру відшкодування (ст. 454 ЦК). Для розмежування простої і грубої
необережності можна використати відоме положення римського права
“нерозуміння того, що всі розуміють”. При грубій необережності особа
порушує елементарні правила поведінки, а тому ступінь шкідливих
наслідків досить великий. При простій необережності, навпаки,
протиправність полягає у порушенні складних правил, у зв’язку з чим
ступінь передбачення наслідків досить малий.

Науково-технічний прогрес ставить великі вимоги до всіх професій,
зокрема тих, які пов’язані з використанням особливо небезпечних
приладів, машин тощо. Необізнаність неприпустима у будь-якій галузі
діяльності, і де б вона не виявилася, результатом її є людська трагедія.
Наше законодавство не знає такої форми вини, як необізнаність, хоч
потреба в ній є. При необізнаності особа не виявляє в діях необхідних
знань, яких вимагає відповідна професія. Психологічний механізм
необережної вини при необізнаності полягає у тому, що особа усвідомлює
свою непідготовленість до обраної нею діяльності і не може передбачити
негативні наслідки з причини своєї некомпетентності.

У новому законодавстві необхідно було б передбачити і таку форму
необережності, як неосвіченість. Хоч вона також не впливає на розмір
цивільної відповідальності, але її існування у законі було б
застереженням для тих, хто, усвідомлюючи свій низький професійний
рівень, береться за роботу, яка потребує високої професійної
кваліфікації.

На відміну від кримінального права, де існує презумпція (припущення)
невинності, в цивільному законодавстві передбачено протилежне правило:
Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, коли доведе,
що шкоду заподіяно не з його вини” (ст. 440 ЦК). Припущення вини
заподіювана шкоди належить до презумпцій, що можуть бути спростовані,
тобто довівши свою невинність, заподіювач тим самим спростовує
презумпцію, доводить її хибність. Якщо в процесі дослідження всіх
матеріалів справи не вдалося спростувати цю презумпцію, то вона є
юридичною підставою для висновку про наявність вини заподновача шкоди.
Презумпція вини заподіювача шкоди — одна з правових форм вираження
принципу рівності сторін у цивільному процесі (щодо складності
доведення).

Отже, підстава позадоговірної відповідальності — це цивільне
правопорушення, структурними елементами якого є шкода, протиправність
поведінки, причинний зв’язок та вина.

2. ХАРАКТЕРИСТИКА ВІДПОВІДАЛЬНОСТЕЙ

ЗА ЗАПОДІННЯ РІЗНИХ ВИДІВ ШКОДИ

2.1. Відповідальність організації за шкоду, заподіяну

з вини її працівника

Правовою підставою позадоговірної відповідальності організації є ст. 441
ЦК України, у зміст якої закладено вимогу до організації відшкодувати
шкоду, завдану з вини її працівника при виконанні ним своїх трудових
(службових) обов’язків. Згідно з цією статтею формулюються загальні
вимоги до відповідальності організацій незалежно вір того, за якою
статтею кваліфікується конкретний випадок відповідальності. Правило ст.
441 ЦК України про коло осіб, протиправні й винні вчинки яких
розглядаються як дії самої організації, є загальним правилом віднесення
до суб’єктів відповідальності організації1. Відповідальність організації
за дії її працівників випливає із суті організації як колективного
соціального утворення. Працівник, здійснюючи свої трудові обов’язки, не
виступає як окремий суб’єкт права — із сумарних дій працівників при
здійсненні їх трудових (службових) обов’язків складається діяльність
організації як єдиного цілого.

Встановлюючи вимогу відшкодування організацією шкоди, ст. 441 ЦК України
передбачає такі ознаки складу цивільного правопорушення, як підстави для
відшкодування: а) наявність трудових (службових) зв’язків між
організацією та працівником, з вини якого заподіяна шкода; б) заподіяння
шкоди працівником при виконанні ним трудових (службових) обов’язків.
Водночас на відповідальність організації поширюється передбачений ст.
440 ЦК України загальний склад цивільного правопорушення. Правовий
зв’язок організації з працівником втілюється у трудових відносинах
незалежно від їх характеру— постійні, тимчасові, сезонні або виконання
іншої роботи за трудовим договором (ч. 1 п. 5 постанови Пленуму
Верховного Суду України “Про практику розгляду судами цивільних справ за
позовами про відшкодування шкоди” від 27 березня 1992 р.), у відносинах
членства в кооперативі, громадському об’єднанні чи відносинах служби
(працівники Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ
України і військовослужбовці Збройних Сил України).

Проект ЦК України розширив коло осіб, які визнаються працівниками
юридичних і фізичних осіб. Маються на увазі фізичні особи, що виконують
роботу на підставі цивільно-правового договору, якщо при цьому вони
діяли або повинні були діяти за завданням юридичної чи фізичної особи і
під її контролюванням безпечного ведення робіт.

Під виконанням трудових обов’язків слід розуміти виконання працівником
роботи, обумовленої при прийнятті на роботу або дорученої йому
адміністрацією, вищестоящим органом разово чи тимчасово на території
підприємства або поза нею протягом робочого часу. Підкреслюючи цю
підставу, названа постанова Пленуму Верховного Суду України вказує:
“якщо шкода завдана ним у зв’язку з виконанням трудових обов’язків”. У
свою чергу дії працівника (хуліганство, бійки, пустощі тощо), які за
своїм змістом не випливають з його становища працівника даної
організації, хоч вчинені під час виконання ним своїх трудових
обов’язків, не тягнуть за собою відповідальності організації.
Відшкодування здійснює сам працівник на загальних підставах
позадоговірної відповідальності.

При визначенні протиправної поведінки працівника необхідно врахувати, що
загальна заборона, передбачена у ст. 440 ЦК У країни, поширюється на
організації, але втілюється в конкретних обов’язках працівника. Тому
протиправною вважається діяльність працівника, яка порушує умови і
порядок здійснення ним своїх трудових обов’язків. Бездіяльність — це
невиконання працівником обсягу роботи, обумовленої трудовим договором,
певними правилами, інструкцією тощо. Наведемо два приклади. За
розпорядженням керуючого відділом держгоспу працівник І. спалював солому
на площі, що межувала з лісовими угіддями. В результаті нехтування
правилами пожежної безпеки (спалювання проводилось при сильному вітрі),
вогонь перекинувся на ліс, внаслідок чого лісгоспові заподіяно
матеріальну шкоду. Другий випадок. Залишена під час операції марлева
серветка стала причиною нового захворювання пацієнта С., що викликало
другу операцію. Все це призвело до інвалідності другої групи. Такий
наслідок стався тому, що медпрацівники не додержувалися
загальнообов’язкових правил підрахування матеріалів, інструментів до і
після операції.

У наведених прикладах протиправна поведінка працівників перебувала у
причинному зв’язку з виконанням ними трудових обов’язків, а тому
відповідальність за заподіяну ними шкоду слід покласти на організацію.

Підставою відповідальності організації є не лише вина її керівного
органу, а й будь-якого працівника, який під час виконання своїх трудових
обов’язків заподіяв шкоду. Згідно зі ст. 441 ЦК України організація
відповідає за шкоду, заподіяну її працівником у будь-якій сфері
діяльності: господарській, культурно-освітній, охорони здоров’я,
управлінській та ін. Спеціальний склад правопорушення необхідний при
відповідальності за статтями 442 і 443 ЦК України.

Організація, що відшкодувала шкоду потерпілому, може звернутися з
регресною вимогою до працівника, з вини якого заподіяно шкоду; розмір
стягнення визначається законодавством, яке регулює відносини працівника
з організацією (статутом кооперативу, статутом громадського об’єднання
тощо).

2.2. Відповідальність за шкоду, заподіяну актами влади

державних і громадських організацій

Відповідно до ст. 442 ЦК України шкода, заподіяна громадянинові
незаконними діями державних і громадських організацій, а також службових
осіб при виконанні ними службових обов’язків у галузі адміністративного
управління, відшкодовується на загальних підставах (статті 440 і 441
ЦК), якщо інше не передбачено законом. За шкоду, заподіяну такими діями
організаціям, відповідальність настає в порядку, встановленому законом.
Як окремий випадок позадоговірної відповідальності ст. 442 передбачає
спеціальні підстави відповідальності, що відображають характер
протиправних дій і конкретизацію суб’єкта, що їх безпосередньо вчиняє.
Ними є: а) заподіяння шкоди незаконними діями в галузі адміністративного
управління; б) заподіяння шкоди діями службової особи.

Адміністративна діяльність як функція регіональних органів державного
управління здійснюється за допомогою владних односторонніх приписів —
адміністративних актів. Під адміністративним актом слід розуміти такі
владні дії органів управління, що здійснюються у процесі
виконавчо-розпорядчої діяльності, виражають їх волю і спрямовані на
встановлення правил поведінки організацій, кооперативів, службових осіб
і громадян, які не перебувають у їх безпосередньому підпорядкуванні.
Власне, публічний характер акта—це те, що є істотним для дії у галузі
адміністративного управління.

Адміністративні акти — це не лише документи індивідуального характеру
(постанови, рішення, розпорядження та ін.). Юридичні наслідки здатні
викликати адміністративні акти, виражені у будь-якій формі (письмово,
усно, конклюдентними діями). Тому для відповідальності на підставі ст.
442 ЦК України не має значення, в якій об’єктивній формі відображається
державно-владний припис. Ним можуть бути як письмові акти
індивідуального характеру, так і усні розпорядження, а також
безпосередні дії при застосуванні примусових заходів (примусове
вилучення, застосування фізичної сили, зброї тощо).

Дії у сфері адміністративного управління (адміністративні акти) мають
право вчиняти не будь-які працівники державних органів і громадських
об’єднань, а лише ті з них, які є службовими особами. Відповідно до ст.
442 ЦК України це особи, які внаслідок свого службового становища
(займаної посади) або окремого доручення наділені у певній сфері
адміністративної діяльності владними повноваженнями щодо невизначеного
кола осіб, тобто осіб, що не перебувають у їх безпосередньому
підпорядкуванні; діяльність службових осіб має публічний характер. Дії
представника влади є обов’язковими для виконання, і в необхідних
випадках вони можуть бути забезпечені примусовими заходами. Будь-яка
службова особа має право давати обов’язкові розпорядження, проте ці
повноваження не виходять за межі даного відомства і поширюються лише на
підпорядкованих йому працівників.

Наступною підставою відповідальності згідно зі ст. 442 ЦК України є
незаконність дій при виконанні службових обов’язків. Службовими
вважаються такі дії, з яких складається адміністративний акт. Це дії,
вчинені службовою особою при виконанні покладених на неї
державно-владних функцій. Порушення порядку та умов здійснення цих
функцій становить незаконність дій службової особи. Прикладом здійснення
дій такого характеру може бути така справа. Громадянин К. їхав на своєму
“Запорожці” вулицею міста і був зупинений автоінспектором міського
відділу внутрішніх справ. Сівши в автомашину, автоінспектор наказав
громадянинові К. сприяти йому в затриманні порушника правил дорожнього
руху водія автомашини “31Л”. Щоб наздогнати порушника, громадянин К.
повинен був підвищити швидкість. На повороті шосе з гальковим покриттям
він не впорався з керуванням, внаслідок чого автомашина вдарилася у
скелю, що нависла над дорогою. В результаті аварії автомашина дістала
значне пошкодження. Громадянин К. звернувся з позовом про стягнення з
міського відділу внутрішніх справ суми відшкодування, що становить
вартість ремонту автомашини. Справу не раз розглядали різні судові
інстанції, кожна з яких підтримувала рішення народного суду, за яким
громадянинові К. було відмовлено у позові з тих мотивів, що в місці
аварії допустима швидкість руху автомашин була у межах ЗО км/год, а
позивач їхав набагато швидше, до чого інспектор його не зобов’язував.
Надалі всі ці рішення були опротестовані. У протесті було звернено увагу
на ті мотиви, що їх допустили судові інстанції. Одним із мотивів відмови
був той факт, що автомашина не виходила з володіння власника. Дійсно,
автомашина не вибула з володіння громадянина К. Однак держінспектор в
автомашині усвідомлював, що виконати його наказ — наздогнати автомашину
“ЗІЛ” на “Запорожці” громадянин К. міг, тільки застосувавши підвищену
швидкість руху. Отже, виконуючи розпорядження представника органів
влади, громадянин К. діяв в особливих умовах. Суд першої інстанції,
розглядаючи справу, не взяв до уваги цей факт і не дав йому належної
оцінки. У даному випадку необхідно було врахувати, що громадянин К. діяв
не за своєю волею, а виконував розпорядження інспектора. І ще одна
обставина, на яку було звернено увагу в протесті, — чи правомірним був
вибір автомашини інспектором, чи були такі обставини, що не терплять
відкладання, за яких мала бути використана власна автомашина громадянина
К. для затримання порушника правил дорожнього руху? З аналізу справи
випливає, що вибір “Запорожця” був неправомірним, ця автомашина не могла
наздогнати “ЗІЛ”. Крім того, ніяких обставин, що вимагали негайної
затримки порушника правил, не було. Тому в протесті зазначалося, що
шкода, завдана з вини службової особи при виконанні нею службових
обов’язків у галузі адміністративного управління, підлягає відшкодуванню
організацією, з якою ця особа перебуває у службових відносинах. Таким
самим було і судове рішення наглядової інстанції.

Адміністративна діяльність — це насамперед владна діяльність, де завжди
повинна бути сфера дискреційного розсуду владного суб’єкта. Тому не
можна вважати протиправними недоцільні дії, вчинені службовою особою в
межах наданих їй законом повноважень. У свою чергу до протиправних дій
необхідно віднести дії службової особи, що виходять за межі наданих їй
або органу повноважень. Слід зазначити, що в практиці частіше мають
місце випадки виходу за межі наданих повноважень службовій особі, чим
порушуються порядок та умови здійснення владних функцій. Цікавим
прикладом заподіяння шкоди внаслідок виходу за межі наданих повноважень
є така справа. Рішенням виконкому міської ради народних депутатів
громадянинові Л. було дозволено провести капітальний ремонт половини
будинку, який належав йому на праві власності. При проведенні
капітального ремонту громадянин Л. провів заміну стінового матеріалу,
тобто замість старих дерев’яних стін поставив цегельні. Рішенням
виконкому збудована громадянином Л. частина будинку при капітальному
ремонті визнана самовільним будівництвом, і його було зобов’язано знести
цю будову своїми силами протягом одного місяця. У разі невиконання весь
будинок буде знесено. Рішення виконкому громадянин Л. не виконав, і
будинок був знесений. Громадянин Л. звернувся до суду з позовом до
виконкому ради народних депутатів та управління комунального
господарства, яке знесло будинок, про відшкодування шкоди, заподіяної
знесенням будинку і псуванням речей, а також будівельного матеріалу. При
розгляді справи суд встановив, що будівництво, проведене громадянином
Л., не є самовільним. Капітальний ремонт проведено з дозволу виконкому
відповідно до технічної документації, затвердженої відповідним органом.
Подібні дані містяться і у висновках судово-будівельної експертизи. На
підставі цих даних суд дійшов висновку, що громадянин Л. здійснив не
нове будівництво, а капітально-відновлювальний ремонт із заміною
матеріалу. У даному випадку не було споруджено будинку на новому місці
зі створенням самостійного особистого житла. Врахувавши це, суд
констатував, що громадянин Л. не проводив самовільного будівництва, а
отже рішення виконкому визнав необгрунтованим, стягнувши з нього
вартість знесеного будинку, а розмір шкоди, завданої псуванням речей і
будівельних матеріалів — з відділу комунального господарства. Необхідно
зазначити, що за ч. 2 ст. 105 ЦК України виконком міської районної ради
народних депутатів має право за наявності необхідних підстав винести
рішення про знесення будинку. В даному випадку для винесення рішення про
знесення будинку у виконкому не було ніяких підстав. Отже, своїм
рішенням виконком вийшов за межі наданих йому повноважень, чим вчинив
незаконні дії, що стали підставою для відповідальності виконкому за ст.
442 ЦК України.

Таким чином, незаконними визнаються дії службової особи, що порушують
порядок та умови здійснення нею державно-владних функцій або виходять за
межі наданих повноважень. Загальна заборона, передбачена в ст. 440 ЦК
України, поширюється на всіх суб’єктів відповідальності за ст. 442, але,
як і при відповідальності за ст. 441, вимога загальної заборони
включається до змісту позитивних обов’язків службових осіб. Тому
незаконність заподіяння шкоди не презюмується. Вона має бути визнана
уповноваженим на те органом — судовим чи адміністративним. Загальне
правило:

попереднє (до звернення з позовом до суду) оскарження і визнання
адміністративних актів незаконними не вимагається, коли цей акт виражено
в усній формі або за допомогою конклюдентних дій (розпорядження,
застосування зброї, фізичного примусу тощо). За такої ситуації
громадянин має право безпосередньо звернутися до суду з позовом до
установи, службова особи якої заподіяла шкоду. Суд, розглянувши справу,
дає правову оцінку діям службової особи, визнає їх незаконними, на
підставі ст. 442 ЦК України повинен задовольнити позов.

У тих випадках, коли шкода завдається неправильними юрисдикційними
актами органів адміністративного управління, тобто внаслідок
необгрунтованого застосування адміністративної відповідальності
(штрафів, конфіскацій, позбавлення прав тощо), оскарження здійснюється
за правилами статей 244—246 Цивільного процесуального кодексу України.
Цей же кодекс (ст. 2481—24814) передбачає право громадян на оскарження в
суді неправомірних дій службових осіб, коли громадянин незаконно
позбавлений можливості повністю або частково здійснити право, надане
йому за законом чи іншим нормативним актом, а також у випадку
незаконного покладення на громадянина будь-якого обов’язку. Такого роду
скарги суди розглядають у порядку не позовного, а провадження у справах,
які виникають із адміністративно-правових відносин. Якщо суд визнає
адміністративний акт незаконним, громадянин, якому таким актом заподіяно
шкоду, звертається з позовом до суду до організації про відшкодування
шкоди за правилами ст. 442 ЦК України. Постанова адміністративного
органу або суду про правову оцінку адміністративного акта має
преюдиціальне значення для суду, що розглядає позов. Додержання
передбаченого законом порядку є важливою юридичною гарантією захисту
порушеного права громадянина, недотримання його виключає можливість
оцінки адміністративного акта в іншому порядку.

Суб’єктом відповідальності за ст. 442 є організація, службова особа якої
незаконно заподіяла шкоду. Такими організаціями можуть бути не тільки
державні установи як виконавчо-розпорядчі органи держави, а й інші
установи, підприємства, громадські об’єднання, що можуть у деяких
випадках приймати акти в галузі адміністративного управління, хоч вони й
не мають державно-владних повноважень.

Відповідальність за шкоду, завдану організаціям незаконними діями у
галузі адміністративного управління, ст. 442 ЦК України пов’язує із
спеціальним порядком, під яким розуміє наявність спеціального закону,
який би передбачав таку відповідальність. У даний час у нас немає
загального закону про відповідальність за шкоду, завдану організаціям
незаконними діями в галузі адміністративного управління.
Відповідальність перед організаціями за ст. 442 настає лише у випадках,
коли спеціальний закон передбачає відповідальність. До таких законів
належить Закон України “Про споживчу кооперацію”, який забороняє
державним і кооперативним органам (спілкам, об’єднанням кооперативів)
втручатися в господарську та іншу діяльність кооперативу. У разі видання
органом державного управління чи кооперативним органом акта, що порушує
права кооперативу, кооператив має право звернутися до суду або
арбітражного суду про визнання такого акта недійсним повністю або
частково. Збитки, заподіяні кооперативу внаслідок виконання
кооперативними органами своїх обов’язків щодо кооперативу, підлягають
відшкодуванню цими органами.

У цивілістичній літературі широко обґрунтовується точка зору, відповідно
до якої усі відносини з відшкодування шкоди, що виникли в сферах, які
регулюються різними галузями права, є цивільно-правовими. Виходячи з
цього, до спеціального закону, якого вимагає ст. 442 ЦК України, слід
віднести Закон України “Про підприємства в Україні”, який заборонив
державним, громадським і кооперативним органам втручатися у діяльність
підприємств. У разі видання державним або іншим органом акта, який не
відповідає його компетенції або вимогам закону, підприємство має
звернутися до суду або арбітражного суду із заявою про визнання такого
акта недійсним. Важливе значення для захисту прав підприємства мають
положення закону, відповідно до яких збитки, завдані внаслідок виконання
вказівок державних або інших органів чи службових осіб, які порушили
права підприємства, а також у результаті неналежного здійснення такими
органами або їх службовими особами передбачених законом обов’язків щодо
підприємств, підлягають відшкодуванню цими органами.

За відсутності спеціального закону, до якого відсилає ст. 442 ЦК
України, суд або арбітражний суд відмовляють у позові про відшкодування
шкоди, заподіяної організації в галузі адміністративного управління.

На відміну від чинної ст. 442 у проекті ЦК України передбачена норма про
відповідальність за шкоду, завдану незаконними діями службових осіб
державних органів та органів місцевого самоврядування в галузі
адміністративного управління, яка має безперечні переваги над нормою ст.
442. Вони полягають у тому, що зазначена норма проекту однаковою мірою
поширюється як на фізичних, так і на юридичних осіб. Крім того, у ній
передбачено відповідальність державних органів і органів місцевого
самоврядування за завдану шкоду незалежно від вини службових осіб, а
також субсидіарне відшкодування за рахунок держави, Автономної
Республіки Крим і відповідної територіальної громади в разі нестачі
коштів у безпосередніх суб’єктів відповідальності. Зазначені нормативні
новели спрямовані на посилення захисту суб’єктивних прав фізичних і
юридичних осіб у випадку порушення їх актами влади.

У процесі реалізації відсильних норм ЦК України ст. 443 передбачено
право громадянина на відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями
службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та
суду. Важливі питання цього виду відшкодування вирішуються у Законі
України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові
незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і
суду” від 1 грудня 1994 р.1. Цей закон заповнив прогалину у чинному
законодавстві України і розширив порівняно зі ст. 443 ЦК України сферу
захисту цивільних майнових прав: права власності, права на житлове
приміщення, немайнових особистих прав (право на честь, право на гідність
тощо), а також трудових і пенсійних прав.

Стаття 443 ЦК України передбачає конкретний вид зобов’язання внаслідок
заподіяння шкоди. Сфера застосування зазначеної статті чітко визначена
переліком незаконних дій у цій статті. До них належать:

1) незаконне засудження;

2) незаконне притягнення до кримінальної відповідальності;

3) незаконне застосування взяття під варту як запобіжного заходу;

4) незаконний адміністративний арешт;

5) незаконне накладення адміністративного стягнення у вигляді виправних
робіт.

Закон України від 1 грудня 1994 р. до вже зазначених незаконних дій
відповідних службових осіб відносить і такі незаконні дії: 1) незаконне
проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи
обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного
відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що
обмежують права громадян; 2) незаконну конфіскацію майна, незаконне
накладення штрафу; 3) незаконне проведення оперативно-розшукових
заходів, передбачених законами України “Про оперативно-розшукову
діяльність”, “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою
злочинністю”. Наявність однієї із передбачених незаконних дій у
сукупності з іншими підставами відповідальності (шкода, причинний
зв’язок) породжують зобов’язальні відносини між потерпілим і
зобов’язаною особою.

Проект ЦК України розширив перелік незаконних дій службових осіб
правоохоронних органів, які є елементом спеціального делікту. До них
належать незаконне затримання і незаконне застосування підписки про
невиїзд. Ця нормативна новела створює нові гарантії захисту прав
фізичних осіб від незаконної діяльності органів дізнання, попереднього
слідства, прокуратури та суду.

Випадки заподіяння шкоди внаслідок незаконних дій, що не охоплюються ст.
443 ЦКУкраїни і Законом України від 1 грудня 1994 р. (наприклад,
незаконне виконання вироку, втрата, розтрата, псування матеральних
цінностей, вилучених судово-прокурорськими органами), мають підпадати
під дію ч. 1 ст. 442 ЦК України.

Підставами відповідальності за шкоду, заподіяну незаконними діями
органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду, є шкода,
незаконні дії, причинний зв’язок між незаконними діями та шкодою.
Наявність вини не вимагається, бо за ст. 443 ЦКУкраїни і Законом України
від 1 грудня 1994 р. шкода відшкодовується незалежно від вини службових
осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду. У
названому законі передбачаються види шкоди, що підлягають відшкодуванню
громадянинові:

1) заробіток та інші грошові доходи, втрачені ним внаслідок незаконних
дій;

2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні
папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського
товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, якого він не
отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або
звернене в доход держави судом, вилучене органами дізнання чи
попереднього слідства, органами, що здійснюють оперативно-розшукову
діяльність, а також майно, на яке накладено арешт;

3) штрафи, стягнені на виконання судового вироку, судові витрати, інші
суми, сплачені громадянином внаслідок незаконних дій;

4) суми, сплачені громадянином за надання йому юридичної допомоги;

5) моральна шкода.

Втрата заробітку та інших доходів підлягає відшкодуванню за час:

тримання під вартою;

відбування покарання або адміністративного стягнення у вигляді арешту чи
виправних робіт;

відсторонення від посади за постановою слідчого або прокурора;

перебування на стаціонарній судово-психіатричній експертизі;

відсутності на роботі у зв’язку з викликом громадянина до органів
розслідування або суду як підозрюваного, підсудного, обвинуваченого;

працевлаштування громадянина в межах тримісячного строку до прийняття
адміністрацією підприємства, установи, організації рішення з цього
питання у встановлений місячний строк;

між проголошенням виправдувального вироку і вступом його в законну силу.

Якщо громадянин був позбавлений можливості займати певні посади або
займатися певною діяльністю, внаслідок чого в межах призначеного судом
строку не працював або виконував менш оплачувану роботу, тоді втрата
заробітку за відповідний період підлягає відшкодуванню із зарахуванням
заробітку за менш оплачуваною роботою.

Відшкодування заробітку та інших грошових доходів, сплачених штрафних
сум, сум судових витрат, а також сум, сплачених громадянином у зв’язку з
наданням йому юридичної допомоги, і сум моральної шкоди проводиться за
рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди
проводиться тоді, коли незаконні дії органів дізнання, попереднього
слідства, прокуратури і суду завдали громадянинові моральної шкоди,
призвели до порушення його нормальних життєвих зв’язків, вимагають від
нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Конфісковане, вилучене, заарештоване майно повертається громадянинові в
натурі, а в разі неможливості повернення в натурі його вартість
відшкодовується за рахунок тих підприємств, установ, організацій, яким
воно було передано безоплатно. Внаслідок ліквідації зазначених
організацій або через недостатність у них коштів для відшкодування шкоди
вартість майна (частина вартості) відшкодовується за рахунок державного
бюджету (статті 3 і 4 Закону України від 1 грудня 1994 р.). Крім того,
громадянин повинен бути поновлений у трудових, житлових, особистих
правах, у навчальному закладі, військових та інших званнях, йому
повертаються ордени та медалі, в разі потреби публікуються спростування
обставин, що ганьблять особу (статті 6—11 Закону України від1 грудня
1994р.).

Протиправний характер дій службових осіб слідчо-прокурорських органів
повинен відповідати змістові незаконних дій, що перелічені в зазначених
правових нормах. Для з’ясування їх змісту необхідно звернутися до ст.
176 Кримінального кодексу України, статей 148 і 155
Кримінально-процесуального кодексу України, статей 31 і 32 Кодексу
України про адміністративні правопорушення.

Для встановлення відповідальності за заподіяну шкоду слід визначити
причинний зв’язок між незаконними діями службових осіб відповідних
органів і шкодою. Такими є об’єктивні підстави відповідальності за ст.
443 ЦК України. Щодо суб’єктивної підстави відповідальності, як
зазначалося вище, ст. 443 передбачає відповідальність незалежно від
вини. Вважаємо позицію закону цілком виправданою. Обгрунтування
відповідальності незалежно від вини вбачається:

1) в подальшому зміцненні законності в діяльності органів дізнання,
попереднього слідства, прокуратури та суду;

2) в підсиленні захисту прав і законних інтересів громадян. Суб’єктом
відповідальності за шкоду, заподіяну громадянинові незаконними діями
органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду, за ст. 443
ЦК України є держава. Отже, перед потерпілими відповідає держава, а не
заподіювачі шкоди — органи дізнання, попереднього слідства, прокуратури
і суду. За загальним правилом, суб’єктом відповідальності є заподіювач
шкоди. Якщо шкода заподіяна службовими особами організації, що має
статус юридичної особи, суб’єктом відповідальності є юридична особа
(статті 23 і 32 ЦК). Чому ст. 443 відступила від загального правила,
поклавши обов’язок відшкодування на державу як таку? Якими є соціальні
та юридичні підстави покладення відповідальності на державу, а не на
заподіювача шкоди? На нашу думку, відповідь може бути такою. Захист прав
громадян є функцією держави, яка характеризує один з напрямів діяльності
всіх її органів, передусім органів, спеціально створених для захисту
правопорядку, втому числі для захисту прав громадян. Це
судово-прокурорські органи, органи дізнання і попереднього слідства,
інші органи, що здійснюють від імені держави функції правосуддя,
прокурорського нагляду, розслідування злочинів. Дедалі більше стає
загальновизнаним, що правосуддя, прокурорський нагляд є вищими
гарантіями юридичних прав громадян у державі. За таких умов незаконна
діяльність зазначених органів є порушенням функції держави щодо захисту
прав громадян. Саме тому не державні органи (прокуратура, суд, міліція
та ін.), а держава зобов’язана відшкодувати шкоду, заподіяну
потерпілому. Встановлення такого суб’єкта відповідальності свідчить про
те, що законодавець розцінює незаконну діяльність органів дізнання,
попереднього слідства, прокуратури і суду як надзвичайну подію в
загальнодержавному масштабі. Українська держава відшкодовує заподіяну
шкоду за рахунок державного бюджету. Трапляються судові помилки щодо
визначення суб’єкта відповідальності за шкоду, заподіяну незаконною
діяльністю слідчо-судово-прокурорських органів. Так, громадянин К. був
незаконно засуджений. Згодом обвинувальний вирок було скасовано.
Громадянин К. звернувся до суду з позовом про відшкодування шкоди,
пов’язаної зі сплатою послуг юридичній консультації. Суд виніс рішення
про стягнення відповідної суми за рахунок консультації. Це рішення
незаконне, бо зазначені суми відшкодовуються за рахунок державного
бюджету, а не коштів певної організації, зокрема юридичної консультації.

Суб’єктами права на відшкодування шкоди є громадяни, щодо яких були
вчинені відповідні незаконні дії. Право на відшкодування заподіяної
шкоди виникає з моменту вступу у законну силу виправдувального вироку, з
дня винесення постанови про закриття кримінальної справи, в основу якої
покладено реабілітуючі підстави (відсутність події злочину, відсутність
у діяннях особи складу злочину або недоказовість участі громадянина у
вчиненні злочину), чи припинення справи про адміністративне
правопорушення. Закриття кримінальної справи на підставі акта про
амністію, по закінченні строку давності притягнення до кримінальної
відповідальності, у зв’язку з прийняттям закону, що усуває кримінальну
відповідальність за вчинене діяння, не є підставою для виникнення права
на відшкодування за ст. 443 ЦК України. Зміна кваліфікації вчиненої
злочинної дії за статтею закону, що передбачає менш тяжкий злочин з
призначенням більш м’якого покарання або зниження міри покарання без
зміни квалфікації, також не є підставою для відшкодування шкоди
відповідно до зазначених вище правових норм. Стаття 531
Кримінально-процесуального кодексу України зобов’язує органи дізнання,
попереднього слідства, прокуратури та суду роз’яснити громадянинові
порядок поновлення його порушених прав. Ці органи повинні направити
громадянинові, а у разі його смерті — його спадкоємцям, повідомлення про
припинення кримінальної справи або копію виправдувального вироку.
Громадянинові також направляється повідомлення, що роз’яснює його права
і порядок відшкодування шкоди. Розмір відшкодування шкоди залежно від
того, який орган здійснював слідчі дії чи розглядав справу, визначають
відповідні органи дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суд.
Вони виносять постанову (ухвалу) про розмір відшкодування протягом
місяця з дня надходження заяви від потерпілого громадянина про
відшкодування шкоди. Якщо справу закрив суд при розгляді її в
касаційному порядку або в порядку нагляду, розмір відшкодування визначає
суд, що розглядав справу у першій інстанції. У постанові (ухвалі)
містяться певні реквізити: зміст вимог громадянина; докладний розрахунок
втраченого громадянином заробітку; розмір штрафів, судові витрати та
інші суми, сплачені у зв’язку з незаконними діями;

суми, сплачені на користь юридичної консультації.

Якщо під час розглядання заяви про відшкодування шкоди виникає спір між
спадкоємцями щодо частки кожного з них, а також спір стосовно осіб, які
повинні бути включені в коло спадкоємців, то в постанові необхідно
зазначити суму, що підлягає сплаті всім спадкоємцям. А спір між ними
підлягає розв’язанню в загальнопозовному порядку. Отже, незадоволені
спадкоємці не мають права пред’являти претензії до органів, які винесли
постанову (ухвалу) про розмір відшкодування.

Така постанова (ухвала) може бути оскаржена відповідному прокурору чи у
вищестоящий суд у порядку і в строки, передбачені
кримінально-процесуальним законодавством і законодавством про
адміністративні правопорушення. Її копія, завірена гербовою печаткою,
надсилається громадянинові або його спадкоємцям. Громадянин чи його
спадкоємці подають копію постанови у фінансовий відділ регіонального
органу державного управління за місцем проживання для одержання чека,
який потім подається до відповідної установи Національного банку
України.

Постанова (ухвала) про розмір відшкодування має велике юридичне
значення, адже в ній передбачається конкретизація об’єкта права на
відшкодування та визначено розміри грошових сум, право на які належить
громадянинові. Без цього документа неможлива реалізація права на
відшкодування. Якщо зазначені органи не виносять постанову (ухвалу) про
розмір відшкодування, то вони так чи інакше перешкоджають здійсненню
належного громадянинові права на відшкодування. Тому, на нашу думку,
громадянин має право звернутися до суду за захистом порушеного права на
відшкодування.

Заподіяна шкода не підлягає відшкодуванню, якщо громадянин у процесі
дізнання, попереднього слідства і судового розгляду самообмовою
перешкоджав встановленню істини і тим самим сприяв вчиненню незаконних
дій щодо нього. Са-мообмова визначається як свідомо неправдиві свідчення
підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, які вони дали з метою
переконати органи попереднього слідства і суд у тому, що саме вони
скоїли злочини, хоч насправді вони ‘їх не вчиняли. В юридичній
літературі висловлена пропозиція щодо умов, за наявності яких самообмова
вважається встановленою, доведеною, внаслідок чого потерпілому може бути
відмовлено у відшкодуванні шкоди. Самообмова повинна виражатися у
показаннях обвинуваченого, які зафіксовано у протоколі допиту. Слід
погодитися з тим, що не є самообмовою відмова особи від давання показань
або умовчання про обставини, які виправдовують її. З позицій
кримінально-процесуального законодавства обвинувачений не несе
відповідальності за відмову від давання показань. Отже, правомірним є
твердження про те, що позбавляти такого обвинуваченого права на
відшкодування заподіяної шкоди було б несправедливим. Вина
обвинуваченого, який застосовує само-обмову, може виражатися лише в
умислі. За таких обставин позбавлення його права на відшкодування цілком
відповідає вимогам ст. 454 ЦК У країни, згідно з якою умисел потерпілого
виключає відповідальність заподіювача шкоди. Якщо самообмова була
наслідком необережної поведінки потерпілого, то вважаємо, що потерпілий
повинен набути право на відшкодування шкоди. Самообмова має бути актом
волі обвинуваченого, що сформувалася незалежно від діяльності службових
осіб, які розслідують справу. Шкода відшкодовується, коли самообмова
була наслідком застосування насильства, погроз чи інших незаконних дій.
При цьому факт насильства, погроз або інших незаконних дій мають
встановити сліач органи, прокурор або суд.

2.3. Відповідальність за шкоду,

заподіяну джерелом підвищеної небезпеки

Об’єктивні підстави відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом
підвищеної небезпеки, збігаються із загальними об’єктивними підставами
відповідальності за заподіяння шкоди (ст. 440 ЦК). Це шкода,
протиправність діяльності, пов’язаної з підвищеною небезпекою для
оточення, причинний зв’язок між джерелом підвищеної небезпеки та шкодою,
що настала.

Наведемо кілька зауважень щодо протиправної діяльності, пов’язаної з
підвищеною небезпекою, і причинного зв’язку між джерелом підвищеної
небазпеки та шкодою. Діяльність, яка пов’язана з використанням засобів
механізованого транспорту, інших машин з двигунами тощо, сама по собі
правомірна. Проте правомірність експлуатації джерел підвищеної небезпеки
зовсім не означає правомірності заподіяння ними шкоди особі або майну.
Отже, заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки завжди є
неправомірною дією.

Відшкодування за ст. 450 ЦК України проводиться, коли шкода
безпосередньо заподіяна джерелом підвищеної небезпеки. Якщо шкода
заподіяна хоч і під час експлуатації джерела підвищеної небезпеки, але
не ним, відшкодування за заподіяну шкоду за ст. 450 ЦК України
виключається. Так, судова практика виходить з того, що залізниця не
відшкодовує шкоду, заподіяну машиністу або пасажирові під час руху
потяга твердим предметом, який кинутий збоку. Згідно зі ст. 450 ЦК
України обов’язок з відшкодування заподіяної шкоди виникає незалежно від
вини заподіювача шкоди, тобто і за випадково заподіяну шкоду. В цьому
полягає істотна особливість відшкодування за ст. 450 ЦК України
порівняно з відшкодуванням на загальних підставах (ст. 440 ЦК).
Безвинний характер обов’язку з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом
підвищеної небезпеки, підтверджується змістом обставин, які виключають
застосування ст. 450 ЦК України. До таких обставин належать непереборна
сила та умисел потерпілого. Отже, в усіх інших випадках, у тому числі і
за відсутності вини володільця джерела підвищеної небезпеки, останній
відшкодовує шкоду потерпілому.

Обов’язок з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної
небезпеки, називається у заголовку ст. 450 ЦК України відповідальністю.
Оскільки ця відповідальність застосовується і за відсутності вини
заподіювача шкоди, в цивілістичній літературі вона іменується
відповідальністю незалежно від вини. Слід прідкреслити, що судова та
арбітражна практика тлумачить і застосовує ст. 450 ЦК України відповідно
до її буквального тексту, заголовка та змісту. Так, в ухвалі судової
колегії з цивільних справ Верховного Суду України зазначено: “Посилання
відповідача нате, що державна автомобільна інспекція не визнала вини
шофера у нещасному випадку, не може служити підставою для звільнення
автоколони від обов’язку відшкодувати шкоду, заподіяну позивачеві,
оскільки організація несе відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом
підвищеної небезпеки і у випадку відсутності вини шофера у заподіянні
шкоди”1.

Відповідальність незалежно від вини за шкоду, заподіяну джерелом
підвищеної небезпеки, в сучасних умовах науково-технічного прогресу,
ускладнення всіх сторін життя суспільства — важливий правовий інструмент
забезпечення соціальної справедливості. Вона зумовлена особливо
шкідливими якостями джерел підвищеної небезпеки, оскільки останні в
процесі експлуатації не піддаються безперервному і всеосяжному контролю
з боку людини. Ніякі спеціальні знання, навички, досвід не дають
можливості ні передбачити тих шкідливих наслідків, які настають у
конкретній життєвій ситуації, ні запобігти їм. Крім того,
відповідальність незалежно від вини стимулює володільців джерел
підвищеної небезпеки вживати всіх можливих заходів щодо запобігання
заподіяння шкоди, заохочує їх до участі у створенні нової, безпечнішої
техніки. За афористичним висловом Б.С. Антимонова, стимулювати,
спонукати до безпечної діяльності можна і без обвинувачень.

Суб’єкти зобов’язань з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом
підвищеної небезпеки. Зобов’язаною стороною у відносинах з відшкодування
шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, є організації та
громадяни, діяльність яких пов’язана з підвищеною небезпекою для
оточення (ст. 450 ЦК). Зазначені організації та громадяни на практиці і
в літературі називаються володільцями джерел підвищеної небезпеки. В
постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. (п. 4)
дано приблизний перелік володільців джерел підвищеної небезпеки, до
яких, зокрема, належать: /

1) власники джерел підвищеної небезпеки (кооперативи, акціонерні
товариства, громадяни тощо);

2) організації, що володіють джерелами підвищеної небезпеки на праві
повного господарського відання або на праві оперативного управління
(державні підприємства та установи);

Приклад запозичений із узагальнення супової практики Верховного

Суду України.

3) організації та громадяни, що володіють джерелами підвищеної небезпеки
на підставі відповідних договорів (договору оренди, підряду);

4) громадяни, які мають доручення на керування транспортним засобом;

5) організації, що володіють джерелами підвищеної небезпеки на підставі
адміністративного акта про передачу їх у тимчасове користування.

Звичайно, вказівки п. 4 зазначеної постанови не вичерпують усіх випадків
розв’язання питань про суб’єкта відповідальності за шкоду, заподіяну
джерелом підвищеної небезпеки. Так, у судовій практиці вирішуються
питання про суб’єкта відповідальності, якщо джерело підвищеної небезпеки
— автомашина — є об’єктом спільної власності. Судова практика виходить з
того, що суб’єктом відповідальності у зазначених випадках є той з
учасника спільної власності, наприклад, один з подружжя, який
експлуатував автомашину у момент заподіяння шкоди. Нерідко судова
практика розв’язує питання про суб’єкта відповідальності за шкоду,
заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо його заподіянню сприяла
неправомірна, винна поведінка третьої особи. Так, Верховний Суд України
вважає, що ст. 450 ЦК України не передбачає звільнення володільця
джерела підвищеної небезпеки від відповідальності і в тих випадках, коли
заподіянню шкоди сприяла неправомірна винна поведінка третьої особи.
Отже, суб’єктом відповідальності перед потерпілим є володілець джерела
підвищеної небезпеки. Останній має право пред’явити регресний позов до
винної третьої особи. При заподіянні шкоди здоров’ю громадян внаслідок
взаємодії (зіткнення) джерел підвищеної небезпеки їх володільці
відповідають перед потерпілими солідарне, тобто несуть солідарну
відповідальність. Питання про відповідальність за шкоду, заподіяну при
цьому самим джерелам підвищеної небезпеки, вирішується за ст. 440 ЦК У
країни, і судам необхідно виходити з того, що між собою володільці
відповідають за принципом вини, а саме:

1) шкода, заподіяна одному з володільців з вини іншого, відшкодовується
винним;

2) за наявності вини лише володільця, якому заподіяна шкода, вона йому
не відшкодовується:

3) за наявності вини обох володільців розмір відшкодування визначається
відповідно до ступеня вини кожного;

4) за відсутності вини володільців джерел підвищеної небезпеки у
взаємному заподіянні шкоди незалежно від її розміру жоден не має права
на відшкодування.

Зазначені положення поширюються на наземні транспортні засоби. Якщо
шкода заподіяна взаємодіями (зіткненням) морських або повітряних суден,
підстави відповідальності за заподіяну шкоду передбачені відповідними
статтями Кодексу торговельного мореплавства та Повітряного кодексу
України.

Володілець джерела підвищеної небезпеки не відповідає за шкоду,
заподіяну ним, якщо доведе, що володіння джерелом було втрачено не з
його вини, а в результаті протиправних дій інших осіб, наприклад
внаслідок угону транспортного засобу. В подібних випадках до
відповідальності за ст. 450 ЦК України притягаються особи, які фактично
володіли джерелом підвищеної небезпеки в момент заподіяння шкоди. Коли
володіння джерелом підвищеної небезпеки було втрачено не тільки в
результаті протиправних дій інших осіб, а й з вини самого володільця,
тоді відповідальність за заподіяну шкоду може бути покладено як на
особу, що протиправне заволоділа джерелом підвищеної небезпеки, так і на
його володільця відповідно до ступеня вини кожного з них.
Відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки може настати,
зокрема, якщо з його вини не було забезпечено належної охорони джерела
підвищеної небезпеки.

Не є володільцем джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідальності
за шкоду перед потерпілим особа, яка експлуатує джерело підвищеної
небезпеки внаслідок трудових відносин з володільцем цього джерела,
зокрема шофер, машиніст, оператор та ін. Зазначені положення постанови
Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. набувають
важливого значення для судової практики, оскільки дають відповіді на
запитання, що виникають у судовій практиці і відносно яких у чинному
законодавстві немає відповідних правових норм.

Суб’єкти права вимоги. Положення ст. 450 ЦК України виходять з
підвищеної небезпеки для оточення. Отже, особи з оточення, коли їм
заподіяно шкоду джерелом підвищеної небезпеки, набувають прав на
відшкодування шкоди, і вони є

суб’єктами права вимоги або уповноваженими особами. До них належать:

1) особи, пов’язані з володільцями джерел підвищеної небезпеки
цивільно-правовими відносинами (пасажири транспортних засобів,
відвідувачі зоопарків, екскурсанти, підрядчики та ін.);

2) пішоходи.

Працівники, що перебувають у трудових відносинах з володільцем джерела
підвищеної небезпеки і яким заподіяно шкоду джерелом підвищеної
небезпеки у зв’язку з виконанням ними трудових обов’язків, не є
суб’єктами права вимоги в розумінні ст. 450 ЦК України. Перед ними
володілець джерела підвищеної небезпеки відповідає тільки за наявності
своєї вини на підставі статей 440 і 456 ЦК України. Саме такий висновок
випливає з роз’яснень п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України
від 27 березня 1992 р. в редакції від 8 липня 1994 р. (постанова Пленуму
Верховного Суду України “Про внесення змін і доповнень до постанови
Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р.” від 8 липня 1994
р.): шкоду, заподіяну працівникові у зв’язку з виконанням ним трудових
обов’язків, відшкодовує відповідно до статей 440 і 456 ЦК України
організація або громадянин, з якими потерпілий перебував у трудових
відносинах, за наявності їхньої вини. Отже, якщо організація або
громадянин є володільцями джерел підвищеної небезпеки, то перед
потерпілим працівником, якому шкода заподіяна джерелом підвищеної
небезпеки, вони відповідають тільки за наявності їхньої вини.

На наш погляд, негативний підхід до вирішення проблеми відповідальності
перед робітником за випадкове заподіяння шкоди джерелом підвищеної
небезпеки є застарілим. В умовах прискореного розвитку
науково-технічного прогресу значно зростає як його руйнівна сила, так і
можливість настання випадкового шкідливого результату. Тому особи, які
обслуговують сучасну техніку, повинні бути захищені передусім законом
від можливого настання несприятливих наслідків експлуатації цієї
техніки, тобто і при випадковому заподіянні шкоди джерелом підвищеної
небезпеки життю і здоров’ю робітників при виконанні ними своїх службових
обов’язків. У зазначених випадках треба було б застосовувати ст. 450 ЦК
України про безвинну відповідальність волоцільців джерел підвищеної
небезпеки. Інакше кажучи, de lege ferenda необхідно поширити режим
безвинної відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки,
передбачений ст. 450 ЦК України, на робітників, які перебувають з
володільцем у трудових відносинах.

Ця рекомендація врахована в проекті ЦК України. Стаття 1245 проекту має
назву: “Відповідальність за ушкодження здоров’я і смерть фізичної особи
під час виконання договірних зобов’язань”. Норма зазначеної статті
передбачає, що шкода, завдана життю і здоров’ю фізичної особи під час
виконання нею договірних зобов’язань (договір перевезення, трудовий
договір тощо), підлягає відшкодуванню за підставами, передбаченими
статтями 1220 і 1236 цього кодексу. Саме ст. 1236 проекту містить норму
про безвинну відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної
небезпеки. Отже, за проектом ЦК України режим безвинної відповідальності
володільця джерела підвищеної небезпеки поширений на робітників, які
перебувають з ним у трудових відносинах. На наш погляд, це величезне
досягнення проекту, який надійно захищає права на життя і здоров’я
робітників при заподіянні випадкової шкоди в результаті експлуатації
джерел підвищеної небезпеки.

Обставини, що звільняють володільця джерела підвищеної небезпеки від
відповідальності з відшкодування шкоди. Відповідальність за шкоду,
заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, має свої межі, за якими
відповідальність виключається. Межа відповідальності визначає сферу дії
обставин, які виключають відповідальність. До них належать непереборна
сила та умисел потерпілого. Чому саме ці обставини, на думку
законодавця, звільняють володільця джерела підвищеної небезпеки від
відповідальності?

Володілець джерела підвищеної небезпеки звільняється від
відповідальності, коли шкода виникла внаслідок непереборної сили. У
подібних випадках причинний зв’язок встановлюється між дією непереборної
сили і шкодою, що настала. І немає причинного зв’язку між джерелом
підвищеної небезпеки і шкодою. Відсутність однієї з підстав
відповідальності, звичайно, виключає відповідальність володільця джерела
підвищеної небезпеки. Тепер щодо умислу потерпілого. Наприклад,
громадянин кидається під колеса автомашини, внаслідок чого йому
заподіяно ушкодження здоров’я. Потерпілий передбачав і бажав настання
шкідливих наслідків. За цих обставин відшкодування шкоди потерпілому з
боку володільця джерела підвищеної небезпеки було б невиправданим.

Щодо юридичного значення грубої необережності потерпілого, то вона є
підставою тільки для зменшення розміру відшкодування за рахунок
володільця джерела підвищеної небезпеки, оскільки ст. 450 ЦК України не
передбачає грубу необережність як обставину, що звільняє володільця від
відповідальності. Отже, ця стаття сполучається із ст. 454, як загальною
нормою, тільки до певних меж, а саме: якщо груба необережність
потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від
ступеня вини потерпілого розмір відшкодування, належного від володільця
джерела підвищеної небезпеки, має бути тільки зменшений (п. 2 постанови
Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р.).

Проект ЦК України передбачив відсильну норму ч. 2 ст. 1236. У ній
зазначається, що при встановленні обов’язкового страхування цивільної
відповідальності володільців відповідних видів джерел підвищеної
небезпеки обов’язок відшкодування завданої шкоди несе страховик.

Відсильна норма ч. 2 ст. 1236 проекту знайшла реалізацію в Положенні про
порядок і умови проведення обов’язкового страхування цивільної
відповідальності володільців транспортних засобів, затвердженому
постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996 р. № 11751.

Обов’язкове страхування цивільної відповідальності володільців
транспортних засобів здійснюється з метою забезпечити відшкодування
шкоди, заподіяної потерпілим внаслідок дорожньо-транспортної події.

Суб’єктами правовідносин з обов’язкового страхування цивільної
відповідальності є страхувальники (володільці транспортних засобів),
страховики (страхові організації), треті особи (потерпілі) — юридичні і
фізичні особи, яким заподіяна шкода транспортним засобом внаслідок
дорожньо-транспортної події. Об’єктом зазначених вище правовідносин є
цивільна відповідальність володільців транспортних засобів за шкоду,
завдану життю і здоров’ю третіх осіб, а також їхньому майну.

Страховик відшкодовує пряму шкоду, заподіяну третій особі транспортним
засобом у стані його руху, якщо є причинний зв’язок між рухом
транспортного засобу і заподіяною ним шкодою. Він зобов’язаний
відшкодувати шкоду при настанні страхового випадку. Страховий випадок —
це дорожньо-транспортна подія, що сталася під час експлуатації
транспортного засобу страхувальника і внаслідок зазначеної події настає
його цивільна відповідальність за шкоду, заподіяну транспортним засобом
життю, здоров’ю та майну третіх осіб. Страхова сума — це грошова сума, в
межах якої страховик (страхова організація) відповідно до умов
страхування зобов’язаний провести сплату третій особі або третім особам
(якщо потерпілих було кілька) після настання страхового випадку.

Відносини з обов’язкового страхування цивільної відповідальності
виникають на підставі договорів.

За шкоду, заподіяну здоров’ю третьої особи внаслідок страхового випадку,
страховик сплачує страхове відшкодування в межах страхової суми. При
заподіянні шкоди майну третьої особи внаслідок страхового випадку сплата
страхового відшкодування проводиться на підставі висновку експертизи.
Вартість експертизи відноситься на рахунок страховика.

Страховик не відшкодовує шкоду, якщо дорожньо-транспортна подія сталася
з вини страхувальника або третьої особи. Випадки звільнення страховика
від обов’язку з відшкодування шкоди передбачені в п. 12 Положення.

Страховик має право вимагати відшкодування проведених страхових виплат
від третьої особи, страхувальника або особи, що керувала транспортним
засобом у таких випадках:

а) навмисного заподіяння шкоди третій особі;

б) керування транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння або під
впливом наркотичних чи токсичних речовин;

в) відсутності посвідчення на право керування транспортним засобом
відповідної категорії;

г) якщо винуватець покинув місце дорожньо-транспортної події на
порушення встановлених правил;

д) якщо страховий випадок стався через невідповідність технічного стану
і устаткування транспортного засобу вимогам Правил дорожнього руху
України;

е) якщо страхувальник або третя особа подали страховикові недостовірні
відомості.

Особи, які експлуатують транспортний засіб без договору обов’язкового
страхування цивільної відповідальності, в разі заподіяння шкоди
відповідають за ст. 450 ЦК України.

2.4. Відповідальність за шкоду,

заподіяну неповнолітніми і недієздатними

Неповнолітні, які не досягли 15 років, за чинним законодавством не
відповідають за шкоду, заподіяну ними іншим особам, у тому числі за
заподіяння шкоди з використанням джерела підвищеної небезпеки (ст. 14
ЦК). Згідно зі ст. 446 ЦК України за шкоду, заподіяну неповнолітнім у
віці до 15 років, несуть відповідальність перед потерпілими його батьки
(усиновителі) або опікуни за наявності загальних підстав
вдповідальності, передбачених ст. 440 ЦК України, тобто поведінка
зазначених відповідальних осіб має бути протиправною і винною. При цьому
під їхньою виною слід розуміти нездійснення належного нагляду за
підлітками в момент заподіяння шкоди або безвідповідальне ставлення до
їх виховання чи неправомірне використання батьківських прав, потурання
пустощам, хуліганським діям, бездоглядність дітей, відсутність до них
уваги та ін. Тому відповідальні особи не можуть звільнитися від
відповідальності, намагаючись довести свою невинність посиланням,
зокрема, на такі обставини:

1) відсутність їх вдома в момент заподіяння підлітком

шкоди;

2) шкода заподіяна дітьми тоді, коли вони гостювали у

родичів, знайомих;

3) проживання окремо від дитини і якщо шлюб з матір’ю (батьком) дитини
розірваний або визнаний недійсним.

До відповідальності притягуються обидва батьки підлітка, бо мати й
батько мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей (ст. 59 Кодексу
про шлюб та сім’ю України). Відповідальність батьків повинна мати
частковий характер, оскільки кожний з батьків неповнолітнього
відшкодовує заподіяну шкоду в зв’язку з власними винними діями
(бездіяльністю). Посилання батьків на те, що один з них або обидва
проживають окремо від дітей, не береться до уваги, бо “батьки
користуються рівними правами і мають рівні обов’язки щодо своїх дітей і
у випадках, коли шлюб між ними розірваний (ст. 59 Кодексу про шлюб та
сім’ю України).

Іноді трапляються випадки, коли шкода заподіяна дитиною, батьки якої не
перебувають у зареєстрованому шлюбі. У даному разі відповідають обидва
батьки, якщо відносно дитини встановлено батьківство. Якщо ні —
відповідає тільки мати, бо на неї покладений юридичний обов’язок
виховувати позашлюбну дитину і здійснювати за нею нагляд. Батько
позашлюбної дитини, щодо якого батьківство не встановлено, повинен
відповідати, якщо він призначений опікуном. За шкоду, заподіяну кількома
неповнолітніми, які не досягли 15 років, їх батьки (усиновителі),
опікуни несуть часткову відповідальність залежно від ступеня їхньої вини
у вихованні своєї дитини.

На підставі ст. 454 ЦК України суд може зменшити розмір відшкодування
шкоди батьками (усиновителями) чи опікунами залежно від їх майнового
стану (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня
1992 р.).

Батьки, які позбавлені батьківських прав, за шкоду, заподіяну підлітком,
не відповідають, бо вони усуваються від участі у вихованні дитини і
здійсненні за нею нагляду.

За проектом ЦК України на батьків, позбавлених батьківських прав, суд
може покласти відповідальність за шкоду, завдану їхніми неповнолітніми
дітьми, протягом трьох років після позбавлення батьків батьківських
прав, якщо поведінка неповнолітнього, що спричинила шкоду, стала
наслідком неналежного здійснення ними обов’язку з виховання
неповнолітнього. Ця норма є доцільною, бо вона певним чином гарантує
відшкодування шкоди потерпілому за рахунок батьків навіть у випадках,
коли вони позбавлені батьківських прав.

Якщо неповнолітній, який не досяг 15 років, заподіює шкоду тоді, коли
він перебував під наглядом навчального, виховного або лікувального
закладу, вони несуть майнову відповідальність за шкоду, якщо не
доведуть, що шкода виникла не з їхньої вини (ст. 446 ЦК). До названих
закладів належать школи всіх профілів (загальні, спеціальні, інтернати),
дитячі майданчики, дитячі кімнати, дитячі садки, дитячі ясла, санаторії,
лікарні тощо. Під виною зазначених організацій спід розуміти вину їх
робітника (робітників), яка полягає в нездійсненні ним (ними) належного
нагляду за підлітком у момент заподіяння шкоди. Відповідна юридична
особа має право вимагати через суд від винного робітника відшкодування
збитків за нормами трудового законодавства.

Якщо шкода заподіяна неповнолітніми як з вини їх батьків (усиновителів),
опікунів, так і з вини навчальних, виховних чи лікувальних закладів, то
застосовується принцип часткової відповідальності названих фізичних і
юридичних осіб відповідно до ступеня їхньої вини.

Зазначений у ст. 446 ЦК України перелік фізичних і юридичних осіб, які
несуть вдповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітнім, є вичерпним і
поширеному тлумаченню не підлягає.

Проект ЦК України розширив коло осіб, що можуть бути суб’єктами
відповідальності за шкоду, заподіяну неповнолітніми у віці до 15 років.
Це фізичні особи, які зобов’язані відповідно до закону або договору
здійснювати виховання неповнолітнього, юридичні особи — виховні,
лікувальні заклади (наприклад, дитячі будинки), які за законом є
опікуном неповнолітнього. Наведена норма є цивільно-правовою гарантією
відшкодування шкоди, заподіяної неповнолітнім.

Згідно зі ст. 447 ЦК України неповнолітні віком від 15 до 18 років
несуть відповідальність за заподіяну ними шкоду іншим особам на
загальних підставах (етапі 440, 445 та 450 ЦК). У разі, коли у них немає
майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ними
шкоди, вона у відповідній частині повинна бути відшкодована їх батьками
(усиновителями), піклувальниками за умови їх неправомірної винної
поведінки, що сприяла виникненню шкоди. Отже, поряд із заподіювачами
шкоди відповідають їх батьки (усиновителі), піклувальники. Інші фізичні
особи, а також юридичні особи не відповідають за шкоду, заподіяну
неповнолітніми зазначеного віку.

Проект ЦК України розширив коло суб’єктів відповідальності за шкоду,
заподіяну неповнолітніми віком від 14 до 18 років, за рахунок включених
у зазначене коло дитячих закладів, які за законом є їх піклувальниками.

Якщо шкода заподіяна неповнолітнім під час виконання ним трудових
обов’язків, перед потерпілим відповідає юридична особа, з якою підліток
перебуває у трудових відносинах (ст. 441 ЦК). Вона має право пред’явити
до підлітка регресний позов до суду про відшкодування збитків за нормами
трудового законодавства.

За своїм характером відповідальність батьків (усиновителів),
піклувальників є додатковою або субсидіарною. її зміст полягає в тому,
що відповідальність зазначених осіб є похідною від відповідальності
неповнолітніх, тобто їх відповідальність можлива, якщо підлітки
притягнуті до відповідальності. Внаслідок цього виключається
відповідальність батьків (усиновителів), піклувальників за відсутності
відповідальності підлітків.

За позовами про відшкодування шкоди, заподіяної неповнолітніми у
зазначеному віці, суди не тільки на прохання позивача, а й з власної
ініціативи повинні залучати до участі у справі як співвідповідачів їх
батьків (усиновителів) або піклувальників. На майно чи інші доходи
зазначених осіб стягнення звертається лише за відсутності у
неповнолітніх майна, заробітку або інших доходів, які достатні для
відшкодування шкоди.

При заподіянні шкоди спільними діями кількох неповнолітніх, які походять
від різних батьків, відповідальність батьків (усиновителів) або
піклувальників визначається за принципом часткової відповідальності
залежно від ступеня їхньої вини. Самі неповнолітні відповідають перед
потерпілими солідарне.

Обов’язок батьків (усиновителів) або піклувальників з відшкодування
шкоди припиняється при досягненні неповнолітніми 18 років або появи у
нього до досягнення ним повноліття майна або заробітку, достатніх для
відшкодування шкоди. При цьому немає значення чи в змозі заподіювач,
який досяг повноліття, самостійно відшкодувати шкоду. Проте само по собі
настання зазначених обставин не може автоматично припинити
відповідальність батьків (усиновителів) або піклувальників з
відшкодування шкоди. Вони мають право пред’явити позов до суду про
звільнення їх від додаткової (субсидіарної) відповідальності з
відшкодування шкоди, заподіяної їх дітьми віком від 15 до 18 років.

Оскільки батьки (усиновителі) або піклувальники несуть відповідальність
за власну неправомірну винну поведінку, вони після відшкодування шкоди
не можуть вимагати від своїх дітей сплачених ними коштів, навіть якщо їх
діти на цей час посягли 18 років.

Громадянин, визнаний недієздатним, не відповідає за заподіяну ним шкоду
(ст. 16 ЦК). Суб’єктами вдповідальності є опікуни або юридичні особи,
які зобов’язані здійснювати нагляд за недієздатними особами (ст. 448
ЦК). Відповідальність зазначених фізичних і юридичних осіб настає за
наявності загальних підстав відповідальності (ст. 440 ЦК). Під виною
опікуна або юридичної особи слід розуміти нездійснення нагляду за
недієздатним на момент заподіяння ним шкоди.

Іноді особи цілком дієздатні не можуть розуміти значення своїх дій або
керувати ними внаслідок, наприклад, раптової втрати свідомості чи у
стані афекту. Враховуючи можливість таких життєвих ситуацій, ст. 449 ЦК
України передбачає, що дієздатний громадянин, який заподіяв шкоду в
такому стані, не відповідає за заподіяну ним шкоду, оскільки він
невинний. Для звільнення від відповідальності заподіювач шкоди повинен
довести, що він у момент заподіяння ним шкоди не розумів значення своїх
дій або не керував ними. Одним із доказів хворобливого стану заподіювача
і, отже, відсутності його вини є висновок судово-психіатричної
експертизи. В ухвалі про призначення експертизи перед експертами
ставиться питання: чи міг дієздатний заподіювач шкоди розуміти значення
своїх дій або керувати ними на момент заподіяння шкоди? Стаття 449 ЦК У
країни не поширюється на випадки заподіяння шкоди джерелом підвищеної
небезпеки.

Оскільки володілець джерела підвищеної небезпеки відповідає незалежно
від вини, він не може бути звільнений від відповідальності на підставі
того, що, наприклад, шофер, який є володільцем джерела підвищеної
небезпеки, втратив свідомість і як невинний не міг запобігти наїзду на
громадянина.

Трапляються випадки, коли шкода завдана особою, яка не могла розуміти
значення своїх дій або керувати ними внаслідок психічної хвороби чи
недоумства і при цьому не визнана в судовому порядку недієздатною і над
нею не встановлена опіка. Виникає питання, хто буде суб’єктом
відповідальності за заподіяну шкоду. Сучасна судова практика на подібні
ситуації поширює ст. 449 ЦК У країни, хоч остання роз-

рахована на дієздатних осіб як заподіювачів шкоди. Тому можна
констатувати в цьому питанні прогалину в цивільному деліктному
законодавстві. Проект ЦК України заповнив цю порогалину. В ньому
передбачається норма, згідно з якою за шкоду, завдану особою, що не
могла розуміти значення своїх дій або керувати ними внаслідок психічної
хвороби або недоумства, обов’язок відшкодувати суд може покласти на тих,
хто з нею проживають, працездатних і спроможних відшкодувати шкоду
одного з подружжя, батьків, повнолітніх дітей, які знали про її стан,
але не порушували питання про визнання заподіювача недієздатним і
встановлення над ним опіки.

Обмежено дієздатні громадяни внаслідок зловживання спиртними напоями або
наркотичними засобами не можуть бути звільнені від відповідальності за
заподіяну ними шкоду (ст.15ЦК).

2.5. Відповідальність за шкоду,

спільно заподіяну кількома особами

Під спільним заподіянням шкоди слід розуміти єдність дій
співзаподіювачів, яка полягає в такому їх взаємозв’язку, коли кожна дія
і всі у сукупності дії є необхідною причиною сумісної (неподільної”)
шкоди. Отже, при спільному заподіянні шкоди виключення хоч би однієї дії
із комплексу дій співзаподіювачів не веде до виникнення сумісного
(неподільного) шкідливого результату. Спільному заподіянню шкоди
властиві дві ознаки. По-перше, єдність дій співзаподіювачів, яка
причинно зумовлює настання шкоди. Ця ознака свідчить про особливості
причинного зв’язку між діяльністю співзаподіювачів і шкодою. Діяльність
кількох осіб у сукупності причинно зумовлює шкоду. По-друге, це
сумісність (неподільність) заподіяної шкоди, тобто неможливо визначити,
яка частина шкоди чиїми діями заподіяна. Обидві ознаки мають об’єктивний
характер. У навмисних правопорушеннях (злочинах) спільність (єдність)
дій співзаподіювачів визначається не лише об’єктивними ознаками, а й
суб’єктивною ознакою — спільністю їхньої волі, спрямованої на досягнення
відповідного результату. Прикладом спільного заподіяння шкоди є
заподіяння шкоди третім особам внаслідок зіткнення (взаємодії) джерел
підвищеної небезпеки або заподіяння шкоди в резулотаті вчинення
групового злочину (розкрадання державного майна за попередньою змовою
групою осіб).

Особи, які спільно заподіяли шкоду, солідарно відповідають перед
потерпілим (ст. 451 ЦК).

Солідарні зобов’язання виникають, якщо вони передбачені договором або
встановлені законом. Саме ст. 451 ЦК У країни належить до тих, які
передбачають солідарні зобов’язання. Солідарна відповідальність
співзаподіювачів зумовлена суттю і змістом спільного заподіяння шкоди.
Оскільки при спільному заподіянні шкода має сумісний (неподільний)
характер і тому неможливо виявити, яка частина шкоди чиїми діями
заподіяна, то потерпілий має право вимагати відшкодування заподіяної
шкоди як від усіх співзаподіювачів разом, так і від кожного окремо, як
повністю, так і в частині боргу (ст. 175 ЦК), тобто вимагати покладення
на спільних співзаподіювачів солідарної відповідальності.

Підстави солідарної відповідальності спільних заподіювачів шкоди
визначаються відповідно до статей 440 і 450 ЦК України. Згідно зі ст.
450 ЦК У країни співзаподіювачі як володільці джерел підвищеної
небезпеки відповідають незалежно від вини. Здебільшого солідарну
відповідальність несуть особи, які заподіяли шкоду спільними злочинними
діями як співучасники1. Судова практика виходить з того, що суди мають
право покласти на підсудних, спільними діями яких заподіяна шкода,
часткову, а не солідарну відповідальність, якщо такий порядок стягнення
цілком відповідає інтересам позивача і забезпечить повне відшкодування
шкоди. При визначенні розміру солідарної відповідальності враховується
вина потерпілого у формі грубої необережності, а також майновий стан
спільних заподіювачів (ст. 454 ЦК). Суб’єктами солідарної
відповідальності можуть бути як громадяни, так і юридичні особи.

3. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗАПОДІЯННЯ ШКОДИ ЗДОРОВ’Ю ТА КОМПЕНСАНЦІЯ
МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ

3.1. Особливості відшкодування шкоди при ушкодженні здоров’я
і заподіянні смерті громадянинові

Підстави та розмір відповідальності за ушкодження здоров’я і заподіяння
смерті встановлені залежно від того, кому, ким і за яких обставин
заподіяно шкоду. Тому необхідно розрізняти такі випадки відшкодування
шкоди, заподіяної здоров’ю і життю громадянина:

1) відповідальність за ушкодження здоров’я і смерть громадянина,
пов’язані з виконанням ним трудових обов’язків (ст. 456 ЦК);

2) відповідальність за ушкодження і смерть громадянина, за якого той,
хто заподіяв шкоду, не зобов’язаний сплачувати страхові внески (ст. 457
ЦК);

3) відповідальність за ушкодження здоров’я і смерть громадянина, який не
підлягає соціальному страхуванню (ст. 461 ЦК);

4) відшкодування шкоди при ушкодженні здоров’я неповнолітнього (ст. 462
ЦК).

Отже, чинне законодавство передбачає чотири види зобов’язань, які
виникають внаслідок заподіяння шкоди життю і здоров’ю громадянина.
Встановлення зазначених деліктних зобов’язань зумовлено специфікою
об’єкта посягань: йдеться про заподіяння ушкодження здоров’я, заподіяння
смерті. Це в свою чергу викликало необхідність застосування спеціальних
правил, що регулюють визначення розміру відшкодування. Крім зазначених
статей ЦК України, при визначенні розміру відшкодування слід
застосовувати Правила відшкодування власником підприємства, установи,
організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові
ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків,
затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р.
(із змінами та доповненнями до них, затвердженими постановою Кабінету
Міністрів України від 18 липня 1994 р.)1. Керівні роз’яснення Пленуму
Верховного Суду України щодо застосування зазначеного цивільного
законодавства передбачені в постанові “Про внесення змін та доповнень до
постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. “Про
практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування
шкоди” від Є липня 1994 р.

Необхідність відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров’ю особи,
зумовила введення спеціальних понять: “каліцтво”, “інше ушкодження
здоров’я”, “професійна непрацездатність”, “професійне захворювання”
тощо, які будуть розкриті у процесі характеристики відповідних
зобов’язань. Між собою зобов’язання із заподіяння шкоди життю і здоров’ю
особи різняться за суб’єктним складом, методами обчислення розміру
відшкодування, про що буде сказано далі.

Право громадян на їх матеріальне забезпечення у разі повної або
часткової втрати працездатності, а також втрати годувальника
гарантується соціальним страхуванням працівників, допомогою по
тимчасовій непрацездатності, сплатою страхових внесків власниками
підприємств, установ та організацій. Власники підприємств, установ,
організацій, які сплачують внески на соціальне страхування, є
страхувальниками. Такий самий обов’язок покладається на релігійні
організації, якщо вони використовують за договором працю окремих осіб.
Робітники, службовці, які працюють на підставі трудового договору, члени
кооперативів, члени творчих спілок, а також інші творчі працівники, що
не є членами творчих спілок, інші особи, які підлягають соціальному
страхуванню, є застрахованими особами.

Зазначену термінологію — страхувальник, застрахована особа — можна
включити в назву зобов’язань із заподіяння шкоди життю і здоров’ю особи,
і тому їх назва значно скорочується: а) відповідальність страхувальника
за ушкодження здоров’я і смерть застрахованої особи; б) відповідальність
нестрахувапьника за ушкодження здоров’я і смерть застрахованої особи.

3.2. Відповідальність за ушкодження здоров’я і смерть громадянина, який
не підлягає соціальному страхуванню

У ЦК України передбачено обсяг відповідальності в разі ушкодження
здоров’я або смерті незастрахованої особи (ч. 1 ст. 461 ЦК).

Щодо умов відповідальності, то вони визначаються або на загальних
підставах за ст. 440, або за ст. 450 — у випадку ушкодження здоров’я чи
заподіяння смерті джерелом підвищеної небезпеки.

Суб’єктом відповідальності за ст. 461 можуть бути громадянин або
організація, що заподіяли шкоду життю і здоров’ю незастрахованої особи.

Ця стаття поширюється на потерпілих осіб, які не підлягають соціальному
страхуванню. До них належать учні середніх шкіл, вищих і середніх
спеціальних навчальних закладів, домашні господарки та ін.

У разі ушкодження здоров’я незастрахованої особи їй відшкодовуються
фактичні майнові витрати на додаткове харчування, протезування,
санаторно-курортне лікування та ін., тобто витрати, що пов’язані з
поновленням здоров’я, якщо потерпілий за висновком лікарської експертизи
дійсно потребує зазначених видів допомоги і не одержує їх через
відповідні організації безоплатно.

Крім того, незастрахованій особі відшкодовуються збитки, пов’язані з
втратою або зменшенням працездатності. При цьому розмір відшкодування
визначається виходячи із заробітку відповідної категорії робітників і
службовців, а не з фактичних прибутків незастрахованої особи (ч. 1 ст.
461 ЦК). Наприклад, розмір відшкодування студенту (учню), який дістав
трудове каліцтво під час проходження виробничого навчання (практики),
визначається за діючою на підприємстві ставкою (окладом) тієї професії,
якої навчався потерпілий, проте не нижче від найменшого розряду тарифної
сітки відповідної професії.

У тих випадках, коли студент (учень) виконував роботу на підставі
трудового договору, відшкодування шкоди проводиться за ст. 456 ЦК У
країни (п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня
1992 р.).

Зазначені норми застосовують, оскільки немає спеціального закону, що
передбачає розмір відшкодування незастрахованій особі.

У зв’язку з цим треба зазначити, що розмір збитків зе ушкодження
здоров’я таким незастрахованим особам визначається спеціально.

У разі смерті незастрахованої особи право на відшкоду вання, яке
обчислюється у зазначеному вище порядку мають громадяни, передбачені в
ч. 2 ст. 456 ЦК України н. строки, названі у ч. З тієї самої статті.

3.3. Відшкодування шкоди при ушкодженні здоров’я неповнолітнього

Цивільний кодекс України у ч. 1 ст. 462 передбачає розмір відшкодування
неповнолітньому, який не досяг 15 років. Слід зазначити, що ч. 1 цієї
статті прирівнює учнів до 18 років до неповнолітніх, які не досягли 15
років. Це пояснюється тим, що учні до 18 років здебільшого у зв’язку з
навчанням, як і особи, що не досягли 15 років, не мають заробітку. Якщо
зазначені особи не мають заробітку на час заподіяння шкоди, то їм
відшкодовуються фактичні витрати (або витрати в майбутньому), необхідні
для поновлення здоров’я. У ст. 462 міститься лише приблизний перелік цих
витрат, на лікування, протезування, сторонній догляд тощо. Тому не
виключається, що в конкретному випадку потерпілому мають бути
відшкодовані витрати, не передбачені ч. 1 ст. 462, зокрема витрати,
пов’язані зі спеціальним навчанням хворої дитини, з необхідністю
додаткового харчування.

Необхідність у тих чи інших витратах має бути встановлена за допомогою
відповідних доказів (висновку лікарської експертизи та ін.). Вимоги
потерпілого про відшкодування зазначених витрат підлягають задоволенню
за умови, якщо він відповідні види допомоги не одержав безоплатно.

Коли до моменту заподіяння ушкодження здоров’я неповнолітній, який не
досяг 15 років, мав заробіток, тоді йому відшкодовуються разом з
витратами, пов’язаними з поновленням здоров’я, збитки, пов’язані з
втратою заробітку. Розмір періодичних платежів визначається з розрахунку
фактичного заробітку, проте не нижче, ніж з мінімальної заробітної плати
(ч. З ст. 462 ЦК).

По досягненні потерпілим 15 років (учнями — 18 років) їм відшкодовуються
збитки, пов’язані з втратою або зменшенням їх працездатності. При цьому
розмір збитків визначається з розміру середньої заробітної плати
некваліфіко-ваного робітника в даній місцевості (ч. 2 ст. 462 ЦК).

У судовій практиці вважається, що збитки мають бути відшкодовані
потерпілим незалежно від того, приступили вони де трудової діяльності чи
ні.

Якщо потерпілий здобув певну кваліфікацію, то після початку трудової
діяльності він має право вимагати збільшення відшкодування за шкоду,
пов’язану із зменшенням його працездатності, виходячи з розміру
винагороди працівника його кваліфікації. Наприклад, потерпілий у віці до
18 років дістав ушкодження ноги. Потім він набув кваліфікації вчителя
української мови та літератури, за якою він втратив 50 відсотків
професійної працездатності. Потерпілий має право пред’явити до
заподіювача шкоди позов про відшкодування шкоди. Розмір відшкодування
визначається виходячи із заробітку вчителя української мови та
літератури і 50 відсотків втрати професійної працездатності. При цьому
потерпілий має право подібні вимоги заявляти неодноразово залежно від
зміни його кваліфікації.

Таке саме право за наявності здобуття кваліфікації повинно належати і
потерпілим, які внаслідок ушкодження здоров’я повністю втратили
працездатність або виконують роботу нижчої квалфікації (ч. 2 ст. 462
ЦК).

Сума відшкодування за втрату або зниження працездатності має бути
зменшена на суму пенсії по інвалідності, що призначена і яку фактично
одержує потерпілий після ушкодження здоров’я.

На потерпілих, які не досягли 15-річного віку, правило ст. 454 ЦК
України про врахування вини потерпілого не поширюється.

§ 14. Зміна розміру відшкодування шкоди

Чинне цивільне законодавство (ст. 463 ЦК, Правила від 23 червня 1993 р.)
передбачає обставини, що дають право потерпілому або його непрацездатним
членам сім’ї вимагати зміни розміру відшкодування втраченого заробітку,
витрат на соціальну і медичну допомогу. До них належать:

1) зниження працездатності потерпілого. Необхідно, щоб працездатність
знизилася у зв’язку із заподіянням ушкодження здоров’я порівняно з тією,
яка була у потерпілого на момент вирішення питання про відшкодування
шкоди. Зниження працездатності є підставою не тільки для збільшення
розміру періодичних платежів, а й для збільшення сум на сторонній

ДОГЛЯД;

2) зміна складу членів сім’ї померлого: народження дитини після смерті
потерпілого і здійснення одним із членів сім’ї потерпілого догляду за
дитиною до досягнення нею восьми років. Наприклад, на день смерті
потерпілого на його утриманні перебувала дочка 9 років. Дружина
працювала. Заробіток потерпілого становив 96 грн. Частина заробітку
потерпілого, що припадає на дочку, дорівнює 48 грн. (96 грн. : 2). Через
п’ять місяців після смерті потерпілого його вдова народила сина і
звільнилася з роботи. В цьому випадку повинна бути перерахована частина
заробітку потерпілого, що припадає на кожного члена сім’ї, який має
право на відшкодування шкоди. Тепер ця частина дорівнює 24 грн. (96 грн.
: 4). Загальна сума відшкодування становитиме 72 грн. (24 грн. х 3);

3) підвищення мінімального розміру заробітної плати в порядку,
визначеному законодавством. У цьому випадку є підстави пред’явити вимоги
про збільшення мінімального розміру витрат на необхідний догляд за
потерпілим;

4) підвищення тарифних ставок (окладів) працівників госпрозрахункових
підприємств або заробітної плати відповідно до колективного договору.
Право потерпілого вимагати збільшення розміру відшкодування у названих
випадках не підлягає дії позовної давності: потерпілий має право
звернутися із зазначеною вимогою у будь-який час.

У статті 464 ЦК України сформульовано підстави, за наявності яких
заподіювач шкоди вправі вимагати зменшення розміру відшкодування. До них
належать:

1) підвищення працездатності потерпілого порівняно з тією, яка у нього
залишилася на момент вирішення питання про відшкодування йому шкоди;

2) припинення виконання обов’язків членом сім’ї потерпілого по
здійсненню догляду за дітьми, братами, сестрами або онуками померлого,
які не досягли восьми років. Наприклад, на день смерті потерпілого на
його утриманні був син 6 років, працездатна дружина не працювала.
Заробіток потерпілого становив 96 грн. Відшкодування шкоди було
призначено на неповнолітнього сина і працездатну дружину, яка доглядала
шестирічного сина. Частина заробітку потерпілого, що припадає на
призначених осіб, дорівнює 64 грн. (96 грн.: 3 х 2). Через рік син пішов
до шкоди і дружина влаштувалася на роботу. Заподіювач шкоди має право
вимагати проведення перерахунку розміру відшкодування і припинення
виплати відшкодування дружині. При цьому частина заробітку потерпілого,
що припадає на сина, становитиме 48 грн. (96 грн.: 2);

3) пред’явлення вимог про відшкодування у зв’язку зі смертю потерпілого
новими особами після винесення рішення про відшкодування шкоди
непрацездатним утриманцям померлого. Наприклад, на утриманні померлого
перебували двоє неповнолітніх дітей. Заробіток потерпілого — 96 грн.
Дітям було присуджено 64 грн. (96 грн. : 3 х 2). Через півроку за
відшкодуванням шкоди звернулася мати неповнолітньої дитини від першого
шлюбу. Заподіювач має право вимагати зменшення розміру відшкодування
первісним утриманцям померлого. Сума відшкодування трьом неповнолітнім
дітям померлого має бути визначена у розмірі 72 грн. (96 грн. : 4 х 3).
Отже на кожну дитину припадає 24 грн.;

4) збільшення пенсії, одержуваної потерпілим у зв’язку з ушкодженням
здоров’я. Ця обставина може бути підставою для зменшення розміру
відшкодування, якщо за чинним законодавством розмір повного
відшкодування зменшується на суму пенсії (статті 457, 461 та 462 ЦК).

3.4. Компенсація моральної шкоди

Відповідно до Конституції України життя і здоров’я людини, її честь і
гідність, особиста недоторканність і свобода та безпека довкілля
визнаються найвищою соціальною цінністю і особистими немайновими благами
фізичної особи. Поняття “нематеріальне благо” є збірним, воно стосується
як самого “блага”, так і особистих немайнових прав. Отже, зазначені
особисті немайнові блага є об’єктами відповідних особистих немайнових
прав. До останнього часу цивільно-правовий захист порушених особистих
немайнових прав здійснювався шляхом відновлення права, припинення дій,
які порушують право, відшкодування збитків (ст. 6 ЦК).Законом України №
3188-12 від 6 травня 1993 р. передбачений новий спосіб захисту цивільних
особистих прав — це компенсація моральної шкоди, який включено до статей
6, 7 та 4401 ЦК України. Проект нового ЦК України (1996 р.)не тільки
зберіг зазначений спосіб захисту цивільних особистих прав, а й збагатив
інститут компенсації моральної шкоди новими нормами, про що йдеться
далі. Як бачимо, категорія моральної шкоди з’явилася в українському
законодавстві порівняно нещодавно. Тривалий час вважалося, що моральна
шкода в соціалістичному суспільстві компенсації взагалі не підлягає. На
обгрунтування цього висновку наводилися лицемірні, святенницькі
аргументи нібито особистість радянської людини перебуває на такій
недосяжній висоті, що приниження її честі, гідності, ділової репутації
не може бути оцінено у грошах. Разом з тим уже з 20-х років у колишньому
СРСР в юридичній літературі, у суспільній свідомості стверджувалися
погляди на допустимість компенсації моральної шкоди. Необхідно
підкреслити, що найвагоміший внесок у справу узаконення інституту
компенсації моральної шкоди внесли своїми творами М. С. Малеїн і Г. М.
Бєлякова. Судова практика також чимало зробила для становлення категорії
моральної шкоди. Відомі справи по відшкодуванню позадоговірної шкоди у
зв’язку з загибеллю годувальника, при розгляді яких суд присуджував,
наприклад, дитині, що втратила батька, суму більшу за ту, яка відповідає
вартості втрачених засобів до існування. Різниця між зазначеними сумами
— це присудження компенсації моральної шкоди в прихованій формі дитині
за смерть батька, внаслідок чого дитина позбавлена спілкування з
батьком, батьківських пестощів, батьківської любові. Дитина втратила
чимало радощів свого дитинства. Всі ці обставини не могли не вплинути на
позитивний підхід законодавця до формування норм про компенсацію
моральної шкоди в цивільному законодавстві України.

Найзагальнішою нормою, яка вперше передбачила відшкодування моральної
шкоди, стала ст. 131 Основ цивільного законодавства 1991 р.3. В
українській юридичній літературі правило ст. 131 Основ про компенсацію
моральної шкоди було сприйнято цілком позитивно. 4, застосування якої
було можливим і в Україні до введення в дію Закону України № 3188-12 від
6 травня 1993 р.5. У цій нормі зроблено спробу визначити поняття
моральної шкоди, а також закріпити умови й засоби її компенсації.
Моральна шкода в ст. 131 Основ була визначена як заподіяння фізичних або
моральних страждань. Умовами компенсації моральної шкоди були
протиправність дій, що заподіяли шкоду, і вина заподіювана. Також
встановлено, що моральна шкода компенсується у грошовій або іншій
матеріальній формі. Розмір компенсації моральної шкоди визначає суд і
при цьому незалежно від відшкодування майнової шкоди. За ст. 131 Основ
компенсація моральної шкоди як форма цивільно-правової відповідальності
застосовується як за порушення особистих немайнових прав, так і за
порушення майнових прав.

З моменту введення в дію на території України Закону України N^ 3188-12
від 6 травня 1993 р. правила ст. 131 Основ не застосовуються. Замість
них слід застосовувати статті 7 і 4401 (в редакції Закону України №
3188-12 від 6 травня 1993 р.) ЦК України та статті інших кодексів і
законів України.

Серед названих законів перш за все привертає увагу ст. 4401 ЦК України
(в редакції Закону України № 3188-12 від 6 травня 1993 р.) про
відшкодування моральної шкоди.

Виходячи із систематичного тлумачення ст. 4401 і враховуючи ступінь її
обов’язковості можна дійти висновку, що норма статті 4401 є загальною та
імперативною. Отже, вона застосовується у всіх випадках незалежно від
галузевої належності порушених правовідносин. Порушеними можуть бути
цивільно-правові, трудо-правові, адміністративно-правові та інші
відносини, внаслідок порушення яких потерпілому була заподіяна моральна
шкода. У всіх цих випадках моральна шкода повинна компенсуватися за ст.
4401 ЦК України. Щодо спеціальних норм, то вони, на наш погляд, мають
право на існування, якщо мають виключно відсильний характер або
заповнюють прогалини загальної норми ст. 4401 в розумінні встановлення й
інших юридичних наслідків порушення особистих і майнових відносин
абсолютного характеру. Так, наприклад, ст. 7 ЦК України (в редакції
Закону України № 3188-12 від 6 травня 1993 р.) передбачає право
потерпілого вимагати від суду спростування відомостей, що не
відповідають дійсності і принижують його честь, гідність чи ділову
репутацію. З цих позицій за наявності колізій між ст. 4401 і відповідною
спеціальною нормою повинна застосовуватися ст. 4401, а не спеціальна
норма.

Наведені висновки є логічним наслідком незаперечного факту, що відносини
з компенсації моральної шкоди є цивільно-правовими, недоговірними
відносними, що виникають із порушення абсолютних прав: права на життя,
права на здоров’я і його охорону, права власності та ін. Саме тому
зазначені відносини не можуть регулюватися адміністративним, трудовим,
фінансовим та іншими галузями права. Уявляється непереконливою позиція
постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4
“Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди” (п.
2), згідно з якою статті 7 і 4401 ЦК України є спеціальними.1 Між тим
спеціальні норми не відповідають змістові ст. 4401. Наприклад, п. 11
Правил відшкодування від 23 червня 1993р.2 передбачає, на відміну від
ст. 4401 ЦК України, визначення розміру відшкодування на підставі згоди
потерпілого і заподіювача моральної шкоди, рішення комісії з трудових
спорів, а також максимальний розмір відшкодування моральної шкоди, який
не може перевищувати 200 мінімальних розмірів заробітної плати. Щодо
визначення розміру відшкодування моральної шкоди на підставі згоди
потерпілого і заподіювача шкоди, то це положення Правил суперечить
Конституції України (нормам розділу II) та ЦК України (ст. 4401), бо
захист порушених абсолютних прав на життя, здоров’я здійснюється на
підставі імперативних норм закону, а не зазначеної згоди. Не можна, щоб
заподіювач моральної шкоди, тобто правопорушник, хай і разом із
потерпілим визначав розмір власної відповідальності перед ним. Це не
тільки помилково з точки зору формально-юридичної, а й абсурдно,
виходячи із здорового глузду. Щодо можливості визначення розміру
компенсації моральної шкоди на підставі рішення комісії з трудових
спорів, то це фактична помилка. Визначення розміру компенсації моральної
шкоди — це елемент цивільно-правового спору,і розв’язання цього питання
не має ніякого відношення до комісії, яка розглядає трудові, а не
цивільно-правові спори.

Нарешті, ст. 4401 не передбачає максимального розміру компенсації
моральної шкоди і тому не має жодних підстав встановлювати розглядуване
положення до того ж у підзаконному нормативному акті, якими є Правила
1993 р. Але справа тут не тільки в розбіжностях між ст. 4401 і п. 11
Правил. Судова практика виходить з того, що в кожному конкретному
випадку розмір компенсації моральної шкоди визначається з урахуванням
характеру і тривалості страждань, стану здоров’я потерпілого, тяжкості
завданої травми, істотності вимушених змін у його життєвих стосунках1.
Як видно, суди враховують ступінь фізичних і моральних страждань,
пов’язаних з індивідуальними особливостями особи, якій заподіяно шкоду.
Насправді, одна людина дуже гостро переживає неправомірне втручання
іншої особи у сферу її особистих і майнових прав. А іншій особі все як з
гуся вода. Він спокійно реагує на дії, які спричиняють йому будь-яку
шкоду. За наявності таких критеріїв визначення розміру компенсації
моральної шкоди встановлення в ЦК України, як і в інших цивільних
законах, мінімального2 і максимального розмірів компенсації моральної
шкоди є невиправданим3. Висловлена протилежна думка4. Від таких правил
відмовився проект ЦК України і це правильно.

За змістом ст. 4401 ЦК України збігається із ст. 131 Основ цивільного
законодавства, за винятком моментів, зазначених вище, а також певних
редакційних відмінностей.

Стосовно допустимості компенсації моральної шкоди за відсутності вини
заподіювача. У п. 8 зазначеної постанови невинна відповідальність
заподіювача моральної шкоди розглядається як виняток і допускається,
якщо вона прямо передбачена законом. Таке роз’яснення не задовольняє
потреб судової практики. В юридичнй літературі висловлена думка про
допустимість невинної відповідальності за заподіяння моральної шкоди при
ушкодженні здоров’я джерелом підвищеної небезпеки2. Також і в проекті ЦК
України чітко і ясно перелічені випадки компенсації моральної шкоди
незалежно від вини заподіювача, якщо: 1) шкоду завдано життю і здоров’ю
фізичної особи джерелом підвищеної небезпеки;

2) шкоду завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження,
незаконного притягнення до кримінальної або адміністративної
відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу взяття
під варту або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного
накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних
робіт; 3) в інших випадках, передбачених законом (п. 2 ст. 1262 проекту
ЦК).

Зазначені випадки цивільно-правової відповідальності заподіювача
моральної шкоди незалежно від вини є, на наш погляд, цілком
виправданими. До того ж перелік цих випадків є відкритим, що дає
можливість за наявності відповідних умов передбачити нові випадки
компенсацї моральної шкоди за відсутності вини заподіювача.

Щодо меж компенсації моральної шкоди. У постанові Пленуму Верховного
Суду України від 31 березня 1995 р. роз’яснюється, що суд встановлює
розмір компенсації моральної шкоди з урахуванням цих меж. Вище були
наведені аргументи на користь відмови від легальних меж компенсації
моральної шкоди. На цьому фоні дуже привабливою є позиція проекту ЦК
України, який не знає легальних меж компенсації моральної шкоди.

Про можливість чи неможливість впливу ступеня вини заподіювача моральної
шкоди на розмір її компенсації.

Звернемо увагу на те, що чинна ст. 4401 ЦК України не передбачає
урахування ступеня вини заподіювача при визначенні розміру компенсації
моральної шкоди. В цьому питанні зміст ст. 4401 цілком відповідає
фундаментальному принципу цивільного права — принципу повного
відшкодування. Звичайно не можна до ситуації із заподіянням моральної
шкоди автоматично застосувати принцип повного відшкодування, тобто
повернення відповідної суми вартості, що була втрачена внаслідок
заподіяння шкоди. При повному відшкодуванні шкоди цивільна вина і її
форми не впливають на розмір відшкодування (статті 440 і 453 ЦК). Цей
принцип зберігає свою силу і при визначенні розміру компенсації
моральної шкоди, незважаючи на всю її специфіку. Тому викликає подив
позиція постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995
р., в якій двічі підкреслюється необхідність врахування ступеня вини
заподіювача при визначенні розміру компенсації моральної шкоди (пункти 5
і 9 постанови).

В юридичній літературі вже було висловлено негативне ставлення до такої
позиції Пленуму.

Щодо періодичності виплат по компенсації моральної шкоди, то суди, як
правило, присуджують компенсацію моральної шкоди у вигляді одноразової
грошової виплати. Така практика закріплена і в проекті ЦК України.

У питанні допустимості компенсації моральної шкоди, що заподіяна смертю
близької людини, постанова Пленуму від 31 березня 1995 р. виходить з
того, що близькі родичі особи, якій завдано моральну шкоду, права на
компенсацію такої шкоди не мають. Буквальний текст роз’яснення дає
можливість говорити про те, що автори постанови проти переходу права на
компенсацію моральної шкоди потерпілого до його близьких родичів за
спадкоємством. Таке розв’язання проблеми не викликає заперечень. Але у
судовій практиці виникло інше питання: чи можна компенсувати моральну
шкоду, завдану смертю близької людини. Мати втратила єдиного сина, який
загинув в автокатастрофі. Діти втратили батьків теж внаслідок якоїсь
катастрофи. Чи мають зазначені особи (мати, діти) право на компенсацію
моральної шкоди? Впевнена, що так. Смерть близької людини спричиняє
тяжкі душевні страждання у всякому разі членам сім’ї, за якими повинно
бути визнано право на компенсацію моральної шкоди.

Проект ЦК України передбачає норму, за якою моральна шкода, завдана
смертю (втратою) дружини (чоловіка), дітей, у тому числі усиновлених,
батьків компенсується особам, які зв’язані із загиблим (загиблою)
сімейними відносинами, що визначені ст. 1270 проекту ЦК України.

ВИСНОВКИ

Отже, підсумовуючи все вищесказане, можна виділити наступне:

Шкода — зменшення або знищення майнових чи немайнових (особистих) благ,
що охороняються законом. Виступаючи як зменшення наявних майнових,
особистих благ, шкода може бути майновою і моральною (немайновою).
Майновою вважається шкода, яка має певну економічну цінність і
виражається у грошах. Моральною є шкода, яка не має економічного змісту.
У судовій практиці моральна шкода визначається як моральні або фізичні
страждання, заподіяні внаслідок порушення особистих немайнових прав
громадянина або організації чи їхніх майнових прав (постанова Пленуму
Верховного Суду України “Про судову практику в справах про відшкодування
моральної (немайнової) шкоди” від 31 березня 1995 р.). Держава, нормуючи
поведінку людей і діяльність колективів, забезпечує їм можливість
свободи вибору власної поведінки, діяльності, однак цей вибір має свої
межі. Вибір поведінки на основі необхідності і в межах правового
регупювання є вільним вибором. У нашому випадку свобода вибору полягає
не в тому, що зобов’язаний суб’єкт вирішує сам чи виконувати, чи не
виконувати йому покладений на нього юридичний обов’язок; вільний вибір
тут полягає в обранні такої поведінки, яка б не призвела до порушення
юридичного обов’язку.

Правовою підставою позадоговірної відповідальності організації є ст. 441
ЦК України, у зміст якої закладено вимогу до організації відшкодувати
шкоду, завдану з вини її працівника при виконанні ним своїх трудових
(службових) обов’язків. Згідно з цією статтею формулюються загальні
вимоги до відповідальності організацій незалежно вір того, за якою
статтею кваліфікується конкретний випадок відповідальності. Правило ст.
441 ЦК України про коло осіб, протиправні й винні вчинки яких
розглядаються як дії самої організації, є загальним правилом віднесення
до суб’єктів відповідальності організації1. Відповідальність організації
за дії її працівників випливає із суті організації як колективного
соціального утворення. Працівник, здійснюючи свої трудові обов’язки, не
виступає як окремий суб’єкт права — із сумарних дій працівників при
здійсненні їх трудових (службових) обов’язків складається діяльність
організації як єдиного цілого.

Організація, що відшкодувала шкоду потерпілому, може звернутися з
регресною вимогою до працівника, з вини якого заподіяно шкоду; розмір
стягнення визначається законодавством, яке регулює відносини працівника
з організацією (статутом кооперативу, статутом громадського об’єднання
тощо).

Відповідно до ст. 442 ЦК України шкода, заподіяна громадянинові
незаконними діями державних і громадських організацій, а також службових
осіб при виконанні ними службових обов’язків у галузі адміністративного
управління, відшкодовується на загальних підставах (статті 440 і 441
ЦК), якщо інше не передбачено законом. За шкоду, заподіяну такими діями
організаціям, відповідальність настає в порядку, встановленому законом.
Як окремий випадок позадоговірної відповідальності ст. 442 передбачає
спеціальні підстави відповідальності, що відображають характер
протиправних дій і конкретизацію суб’єкта, що їх безпосередньо вчиняє.
Ними є: а) заподіяння шкоди незаконними діями в галузі адміністративного
управління; б) заподіяння шкоди діями службової особи.

Об’єктивні підстави відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом
підвищеної небезпеки, збігаються із загальними об’єктивними підставами
відповідальності за заподіяння шкоди (ст. 440 ЦК). Це шкода,
протиправність діяльності, пов’язаної з підвищеною небезпекою для
оточення, причинний зв’язок між джерелом підвищеної небезпеки та шкодою,
що настала.

відповідають за шкоду, заподіяну ними іншим особам, у тому числі за
заподіяння шкоди з використанням джерела підвищеної небезпеки (ст. 14
ЦК). Згідно зі ст. 446 ЦК України за шкоду, заподіяну неповнолітнім у
віці до 15 років, несуть відповідальність перед потерпілими його батьки
(усиновителі) або опікуни за наявності загальних підстав
вдповідальності, передбачених ст. 440 ЦК України, тобто поведінка
зазначених відповідальних осіб має бути протиправною і винною. При цьому
під їхньою виною слід розуміти нездійснення належного нагляду за
підлітками в момент заподіяння шкоди або безвідповідальне ставлення до
їх виховання чи неправомірне використання батьківських прав, потурання
пустощам, хуліганським діям, бездоглядність дітей, відсутність до них
уваги та ін. Під спільним заподіянням шкоди слід розуміти єдність дій
співзаподіювачів, яка полягає в такому їх взаємозв’язку, коли кожна дія
і всі у сукупності дії є необхідною причиною сумісної (неподільної”)
шкоди. Отже, при спільному заподіянні шкоди виключення хоч би однієї дії
із комплексу дій співзаподіювачів не веде до виникнення сумісного
(неподільного) шкідливого результату. Спільному заподіянню шкоди
властиві дві ознаки. По-перше, єдність дій співзаподіювачів, яка
причинно зумовлює настання шкоди. Ця ознака свідчить про особливості
причинного зв’язку між діяльністю співзаподіювачів і шкодою. Діяльність
кількох осіб у сукупності причинно зумовлює шкоду. По-друге, це
сумісність (неподільність) заподіяної шкоди, тобто неможливо визначити,
яка частина шкоди чиїми діями заподіяна. Обидві ознаки мають об’єктивний
характер. У навмисних правопорушеннях (злочинах) спільність (єдність)
дій співзаподіювачів визначається не лише об’єктивними ознаками, а й
суб’єктивною ознакою — спільністю їхньої волі, спрямованої на досягнення
відповідного результату. Прикладом спільного заподіяння шкоди є
заподіяння шкоди третім особам внаслідок зіткнення (взаємодії) джерел
підвищеної небезпеки або заподіяння шкоди в резулотаті вчинення
групового злочину (розкрадання державного майна за попередньою змовою
групою осіб).

Проект ЦК України передбачає норму, за якою моральна шкода, завдана
смертю (втратою) дружини (чоловіка), дітей, у тому числі усиновлених,
батьків компенсується особам, які зв’язані із загиблим (загиблою)
сімейними відносинами, що визначені ст. 1270 проекту ЦК України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Алексеев С.С. О составе гражданского правонарушения // Правоведение. —
1958. — №1.

Бєлякова А. М. Возмещение причиненного вреда (Отдельные вопросьі). — М.,
1972. — 103 с.;

Боброва Д. В. Цивільне законодавство / В кн. Загальна теорія цивільного
права: Підручник / За рад. О. А. Підопригори і Д. В. Бобрової. — К.,
1992. — С. 20—21.

Варкалло В. Об ответственности по гражданскому праву. — М., 1978.

Васькин В.В., Овчинников Н.И., Рогович Л.Н. Гражданско-правовая
ответственность. — Владивосток, 1988.

Завидов Б.Д., Гусев О.Б. Гражданско-правовая ответственность: Справочник
практикующего юриста. — М., 2000.

Матвеев М.К. Основания гражданско-правовой ответственности. – М., 1970.

Матвеев М.К. Вина в советском гражданском праве. — К., 1955.

Повьішение роли гражданско-правовой ответственности в охране интересов
граждан й организаций. — К., 1988.

Тархов В.А. Ответственность по советскому гражданскому праву. — Саратов,
1973.

Ткачук А.Л. Значення вини у відносинах відповідальності за порушення
договірних зобов’язань: Автореф. дис. канд. юрид. наук. — К., 2002.

Мапеин Н.С. Возмещение вреда, причиненного личности. — М., 1965. — 230
с.

PAGE

PAGE 3

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020