.

Братські школи як осередок формування національної самосвідомості та культури українців (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1392 41641
Скачать документ

Курсова робота

на тему:

«Братські школи як осередок формування національної самосвідомості та
культури українців”

ПЛАН

Вступ

1. Виникнення перших братств

2. Громадсько-політична діяльність братств

3. Львівська братська школа

4. Подальше поширення братських шкіл

5. Унійні школи

6. Організація навчального процесу в братських школах

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Братські школи – навчальні заклади в Україні у 16-18 ст., які заснували
і утримували братства. Б.ш. були не тільки засобом освіти, але й однією
з форм боротьби проти колонізаторської політики польського уряду.

Перша школа була заснована в 1586 у Львові Львівським братством. За
зразком Львівської братської школи викрились Б.ш. у Луцьку, Перемишлі,
Галичі, Вінниці, Вільні, Мінську, Могилеві та інших містах. В 1615 була
заснована Київська братська школа.

Першим її ректором став вихованець Львівської братської школи,
письменник І. Борецький. Робота братської школи визначалась статутом.

Навчання в школі проводилось українською мовою, але велика увага
приділялась вивченню грецької, латинської і польської мов.

Учні братських шкіл вивчали також діалектику, риторику, поетику,
арифметику, геометрію, астрономію, музику, а у деяких — теологію. В
школах панувала сувора дисципліна. Очолював школу ректор. Крім того,
братство виділяло двох спостерігачів (схолархів), які контролювали
роботу вчителів і навчання учнів та розв’язували господарські проблеми.

До викладачів ставилися вимоги зразкової поведінки і доброї педагогічної
підготовки. Братські школи, на відміну від єзуїтських колегій, мали
демократичний характер. У них навчалися діти з різних суспільних станів:
міщан, козаків, духовенства і шляхти. Сироти і учні з незаможних родин
жили у бурсах.

Братські школи відігравали значну роль у поширенні освіти і культури в
Україні, збереженні національної свідомості у абсолютної більшості
українського суспільства.

Київська братська школа – одна з найвизначніших братських шкіл в Україні
у 17 ст. Заснована Київським Богоявленським братством у 1615. Статут
К.б.ш. був затверджений у 1620 за зразком статуту Львівської братської
школи. Школу могли відвідувати вихідці з різних суспільних станів –
шляхта, козаки, міщани. Учні вивчали мови: грецьку, тодішню українську,
латинську, польську, а також граматику, риторику, піїтику, початки
філософії і богослов’я, арифметику, астрономію і музику. Ректорами школи
були Й. Борецький (1615-18), М. Смотрицький (бл. 1620), К. Сакович
(1620-24).

З Київської братської школи вийшло чимало видатних українських діячів 17
ст., зокрема письменники С. Косов, С. Почаський та ін. Школа відігравала
значну роль у розвитку національно-культурного життя України, активно
протистояла намаганням польського уряду полонізувати українське
населення. В 1632 її було об’єднано з Лаврською школою П.Могили і
започатковано Києво-Могилянську Колегію (згодом з 1701 –
Києво-Могилянська Академія).

Львівська братська школа стала другою в Україні православною школою
вищого, ніж початковий, рівня. Випередила її лише Острозька школа, серед
учнів та вчителів якої були й міщани, в тому числі й вихідці зі Львова.
Слід гадати, що діяльність “слов’яно-греко-латинської” школи в Острозі
мала вплив на рішення львівських українських міщан заснувати інституцію
подібного типу.

В даній роботі ставимо перед собою мету дослідити історію виникнення та
розвитку братських шкіл в Україні, їх вплив на українську культуру,
освітні ідеї та розвиток шкільництва.

1. Виникнення перших братств

Київська Русь, знесилена татаро-монгольською навалою, втратила свою
могутність. А з часу прилучення Волині та Наддніпрянщини до Литви (1377
р.) і Галичини до Польщі (1387 р.) сплюндровані українські землі стали
здобиччю литовських, польських та угорських феодалів. В умовах
поневолення, насаджування католицької віри, національного гноблення,
освіта занепадає. Діти української знаті та заможного міщанства
потяглися до католицьких освітніх закладів.

Укладення в 1596 р. після Брестського собору церковної унії дало змогу
зберегти в умовах латинізації та полонізації слов’янську мову
богослужіння й обряди православної церкви (у греко-католиків). Унія
стала своєрідним засобом захисту української мови, створила умови для
появи національної інтелігенції. Було відкрито уніатські школи, що
орієнтувалися на західну педагогіку, але навчалися в них українською
мовою. Щоправда, серед українського населення вони не набули
популярності.

На освітню справу тогочасної України справили певний вплив епоха
європейського Відродження і Реформації. Так, в Україні з’являються
протестантські школи, найвідомішими з яких були соцініанські та
кальвіністські навчальні заклади в Дубецьку, Хмільнику, Кисилині, Гощі,
Берестечку та інших містах. З кінця XVI ст. відкриваються початкові та
підвищені школи, засновниками яких були братства — братські школи.
Братчики вели боротьбу проти вищого католицького духівництва,
організовували школи, будували шпиталі, православні церкви, видавали
українські книжки і підручники. В основу діяльності братств було
покладено ідеологію просвітництва.

Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала школа
Львівського братства (1586), яка за організацією навчання і розпорядком
шкільного життя перевершила подібні західноєвропейські школи. Відкрилися
школи також в інших містах: Перемишлі, Рогатині, За-мості, Києві,
Вінниці, Кам’янці-Подільському, Кременці, Луцьку. Кращі вчителі
братських шкіл були авторами підручників, наприклад, Лаврентій Зизаній
написав «Грамматику словенского языка», Мелетій Смотрицький —
«Грамматику словенскую». Досвід братських шкіл України вивчав видатний
чеський педагог Я.-А. Коменський.

У братських школах підвищеного типу, крім читання, лічби, письма та
хорового співу, засвоювали «сім вільних мистецтв». На високому рівні
вивчали предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику; предмети
квадривіуму — на дещо нижчому рівні, окрім музики. Головна увага
зверталася на гуманітарні дисципліни: учні вивчали рідну, слов’янську,
грецьку, латинську і польську мови.

У школах запроваджувалися елементи класно-урочної системи, а також різні
методи навчання: пояснення, бесіда, самостійна робота, диспут, взаємне
навчання. Для закріплення навчального матеріалу широко використовувалося
повторення. За порядком у школі, поведінкою учнів і виконанням домашніх
завдань наглядали призначені на кожний тиждень учні, а також їхні
батьки. Віддаючи своїх дітей до школи, батьки підписували з ректором
договір, яким визначалися обов’язки школи і батьків.

Хоча братські школи давали підвищену освіту, вони були середніми
навчальними закладами. Першими національними закладами вищого типу стали
Острозька школа-академія і Києво-Могилянська академія.

Школу-академію в Острозі відкрив князь К. Острозький на власні кошти у
1576 р. її називали «тримовним ліцеєм» або слов’яно-греко-латинською
академією. Власне, її заснування було початком компромісу між
представниками східнослов’янської просвітньої тенденції та «латинської
науки». У цій школі вивчали не лише слов’янську, а й грецьку, латинську,
польську мови. Програма навчання передбачала й інші предмети «семи
вільних мистецтв», передусім риторику, діалектику, астрономію. Вивчали
також вищі студії, що виходили за рамки «семи вільних мистецтв»,
філософію і богослов’я. Тут, очевидно, як і згодом у Києво-Могилянській
академії, існувало 7 класів, хоч окремого класу богослов’я не було.
Вчителями були православні греки і протестанти.

Острозька школа вирізнялася високим рівнем викладання, її називали
академією навіть освічені католики. Тут працювали відомі на той час
люди: першодрукар І. Федоров, письменник Г. Смотрицький, польський
математик і філософ Ян Лятос. Вчилися в Острозі й діти шляхти, селян.

Другим вищим закладом освіти стала Києво-Могилянська академія, створена
1632 р. у результаті злиття Київської братської та Лаврської шкіл.
Об’єднаний заклад почав свою роботу на території братської школи під
назвою Києво-братська колегія, її опікуном став Петро Могила. Згодом
заклад на його честь було названо Києво-Мо-гилянською академією.

В історії нашої країни XVI-XVII ст. були періодом складних економічних
перетворень і політичних подій, коли міцніла і розвивалась Російська
держава, а на Україні точилася боротьба народних мас проти феодального,
польсько-шляхетського поневолення і католицизму. Визвольні селянські
війни під керівництвом Богдана Хмельницького закінчилися великою за
своїм історичним значенням подією – Переяславською радою, яка в січні
1654 року прийняла рішення про возз’єднання України з Росією. Рішення
Переяславської ради знаменувало здійснення споконвічних прагнень та
сподівань українського народу і було поворотним етапом в його
історичному житті.

У підготовці цього історичного акту певну роль відіграли братства і
створенні ними освітні заклади. Перше братство у Львові в 1449 році, а
потім і в інших містах і селах України. Братства об’єднували ремісників,
селян, запорізьких козаків, купців і навіть українських магнатів.
Братства створювалися для боротьби проти польської шляхти та уніатів, а
також проти необмеженої влади церковних феодалів.

У своїй боротьбі братства широко використовували школи, друкарні і
молодіжні організації – «Младенческие братства». Особливу увагу вони
приділяли створенню шкіл, серед яких найвідомішими були: Львівська
(1586), Віленська (1592), Мінська (1592), Дубнівська (1604),
Замостівська (1606), Брестська (1615), Київська (1615), Луцька (1624),
Полоцька, Могилівська, Кам’янець – Подільська, Вінницька та інші. Вищі
вчителі братських шкіл були авторами підручників, наприклад, Лаврентій
Зизаній написав «Грамматику словянского язика» (1596), Мелетій
Смотрицький – «Грамматику словенскую» (1613). Про досвід роботи
братських шкіл України знав великий чеський педагог Я.А. Кменський.

Діяльність братства мала такі напрямки: охорона благочестя та порядку,
благоустрій братства і боротьба за національну самостійність, охорона
православ’я. Останній напрямок діяльності братства не вказувався у
статутах із цілком зрозумілих причин. Можливо, це дало привід багатьом
дослідникам розглядати братства як мирні організації. Але відомо, що
кожен, хто вступав до братства, складав присягу («цілували кожен за всіх
і всі за кожного чесний хрест») стояти за православну віру «до останньої
краплі крові», «до останнього подиху».

Братські школи – це українські національні навчальні заклади в XVI –
XVIII ст.

Вони почали створюватися у 80 – х роках XVI ст.; їх організовували й
утримували церковні братства з метою зміцнення православ’я. Першу
братську школу заснувало Успенське братство у Львові (1586). За її
зразком створювалися братські школи в різних містах України. В першій
половині XVII братські школи засновувалися і в деяких селах.

Братські школи були двох типів: елементарного та підвищеного, які
докорінно відрізнялися від інших існуючих шкіл, приміром,
протестантських, католицьких, православних монастирських та
національних: єврейських, вірменських тощо. Предмети у цих школах
викладалися рідною мовою, вивчалася антична література, філософія,
розвивалися розумові здібності учнів, певною мірою — демократизація.

Слід зазначити, що історичні свідчення про перші навчальні заклади,
організовані братствами, обмежені. Відомо, що шкільна кімната
розміщувалась у братському будинку. Вчителя, який виконував обов’язки
дяка та писаря, обирали на загальних зборах братства. Платню він
отримував з прибутків церкви, а також із коштів, що платили батьки за
навчання дітей. За добру роботу вчитель міг отримати «святкові» — 5,5
гроша.

Одним із істотних чинників українського релігійного і
національно-культурного відродження стали братства і засновані ними
школи та друкарні.

На християнському Сході (Єгипет, Константинополь) релігійні “братства”,
які об’єднували кліриків і світських людей, відомі вже з IV ст.
Переважно вони засновувалися для взаємних послуг щодо поховання
померлих, спільних молитов та інших релігійних обрядів.

Деякі історики вважають, що попередниками християнських братств були
колегії та інші “братерські” об’єднання Стародавнього Риму. Приблизно з
кінця XI і XII ст. у країнах Західної Європи поширилися братства
світських людей, які мали писемні статути. Члени таких братств обирали
своїх старшин, збиралися для молитов, спільно ховали померлих членів і
були зобов’язані замовляти за них жалобні богослужіння, займалися
благодійною діяльністю, опікувалися святинями або власними каплицями.
Поширений був також звичай влаштування братерських бенкетів і
відзначення днів патрональних святих, що зближує братства з германськими
гільдіями і так званими братчинами — об’єднаннями для відзначення
храмових празників, які, починаючи з XII ст., відомі в окремих містах на
півночі Київської Русі. Ремісницькі цехи мали форму релігійних братств,
але крім благодійних та церковно-обрядових справ займалися також
регламентацією продукції і збутком виробів. Багато організаційних форм,
особливо способи вибору старшин, братства перейняли з міського
самоврядування (зокрема, від італійських комун), натомість такі обряди,
як присяга нових членів і деякі інші, формувалися під впливом
монастирських правил.

У православних країнах братства виникли тільки в українському і
білоруському середовищі, якщо не рахувати архаїчних братчин, а також
братств грецької діаспори у католицьких країнах Європи. Можна
припустити, що ґрунт для братств підготували існуючі віддавна традиційні
парафіяльні організації. Відомо, наприклад, що в середині XV ст. майном
Перемишльського православного собору св. Іоанна управляли vitrici
(опікуни). У пізніших документах їх називали “витрикушами”.
Правдоподібно, вони виконували такі самі опікунчі функції щодо святинь,
як ктитори у Візантії, але латинські впливи, напевне, не обмежувалися
запозиченням назви, а відобразилися і в організаційній структурі
православних братств, принаймні якщо йдеться про Західну Україну.

Перші надійні документи про легально оформлені православні братства
датуються серединою XVI ст. Серед цих документів — статут 1538 р.
братства кушнірів у Вільні, статути 1542 р. братства Благовіщенської
парафії на передмісті Львова і 1544 р. братства церкви при парафії
Миколая на львівському Підзамчі. З 1544 р. є згадка про організацію
парафіян при Успенській церкві на Руській вулиці, пізніше — про “руських
старшин”, які діють від імені “співбратів і сусідів” — патронів церкви,
з 1573 р. — про “старшин братства Богородиці”.

Зовнішні організаційні форми, такі як вибори старшин та їхня
підзвітність зборам членів, наявність писемних статутів, врочистий обіт
при вступі, були подібні у православних і католицьких братствах. Однак у
католиків нерідко виникало при одному храмі по кілька братств,
пов’язаних зі специфічними формами культу, поряд з цим відомі й
“архібратства”, які об’єднували однотипні братства різних міст і сіл. У
православних, як правило, в парафії могло бути лише одне братство, рідше
два — “старше” — для одружених, “молодше” — для неодружених. Пізніше
з’явилися і “сестринства”, які обмежувалися збором коштів для парафій.
Проте найважливішим було те, що у католиків, починаючи з середини XVI
ст., діяльність братств носила контрреформаційний характер, отже, була
повністю підпорядкована клірові, а ті православні братства, які
починають виникати з 80-х рр. XVI ст., були виявом реформаційних
тенденцій і прагнули перейняти у свої руки управління церковним майном і
освітню діяльність.

На кінець 1585 р. українські міщани центральної частини Львова виробили
статут своєї організації — Успенського братства. Незабаром воно стало
називатися також Ставропігійським (патріаршою Ставропігією) на знак
підпорядкування безпосередньо східним патріархам. Братство з самого
початку вважало одним з основних завдань піднесення освітнього рівня
населення. Першими його керівниками і визначними організаторами
братського руху на терені Львова були міщани з Руської вулиці Юрій та
Іван Рогатинці, Іван та Дмитро Красовські, Лесько Малецький, Лука Губа,
Хома Бабич. Більшість їх — представники гуманістичної культури, яскраві
творчі індивідуальності, люди, беззастережно віддані спільній справі.
Найбільшим авторитетом користувався Юрій Рогатинець, славнозвісний по
всій Речі Посполитій і за кордоном ремісник, винахідник (разом з братом
Іваном) “нового виду сідлярського мистецтва”, а водночас “патріарх і
доктор” для львів’ян, громадський діяч, талановитий публіцист. Його
помічник і однодумець — крамар Іван Красовський — не шкодував зусиль для
налагодження братської друкарні, писав вірші і відозви, очолював
боротьбу за права українських міщан.

З міського середовища вийшли і визначні церковні та освітні діячі, які
співпрацювали з братствами. Так, львів’янином був засновник
Києво-Печерської друкарні Єлисей Плетенецький, із західноукраїнського
містечка Потелича, яке було одним з осередків гончарства, походили
славетні письменники й науковці брати Стефан і Лаврентій Куколі
(Зизанії), Касіян Сакович.

Авторитет львівського Успенського братства визнавали не лише братства,
що діяли на передмістях Львова, а й аналогічні організації, що виникали
в інших містах. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. братства
організовувалися в більшості міст Галичини, Холмщини, Підляшшя. Так,
1589 р. організаційно оформилися братства в Рогатині та Красноставі,
1591 р. у Бересті та Городку, 1592 р. у Комарні. 1594 р. братства
засновані у Більську й у Любліні, де була невелика громада українців.
1594 р. згадане як здавна існуюче братство при парафії св. Миколая в
Буську. Серед почесних членів братства були відомі релігійні і освітні
діячі: волинський чашник Лаврентій Древинський, Ігнатій з Острога,
Васько з Гологір. На початку XVII ст. відзначилися активною діяльністю
братства в Галичі, Дрогобичі, Перемишлі, Більську, Холмі, Замості,
Бережанах; виникають братства також; в окремих селах. Близько 1615 р.
стало діяти Богоявленське братство в Києві, а близько 1617 р. —
Чеснохрестське братство в Луцьку. Виникають братства і в окремих містах
Лівобережної України, але там їхні функції залишалися
обрядово-побутовими. Утриманням шкіл і шпиталів, виборами духовенства на
Лівобережжі займалися не братства, а міські й сільські громади.

Соціальний склад різних братств не був однаковим і з часом мінявся.
Львівське Успенське братство часу найбільшої своєї активності (кінець
XVI — початок XVII ст.) об’єднувало переважно представників середніх
верств міського населення — насамперед ремісників і крамарів. У другій
чверті XVII ст. керівні позиції у львівській Ставропігії належали вже
найзаможнішим українським та грецьким купцям, які своїм багатством не
поступалися католицьким патриціям. На відміну від кількох найвпливовіших
братств, ті братства, що були в малих містах і на передмістях великих
міст, були демократичнішими за складом. Нерідко їхніми членами вважали
всіх дорослих чоловіків, що мешкали на території тієї чи іншої парафії.
Більшість братств не допускали до своїх рядів духовних осіб. Винятки
становили Київське та Луцьке братства, де найвпливовішими членами були
православні ченці та шляхтичі. Зокрема, Київське братство змогло
розпочати діяльність завдяки пожертві українською шляхтянкою Галшкою
Гулевичівною свого двору на Подолі для влаштування монастиря, школи і
притулку для прочан. Серед засновників Київського братства були вчені
монахи Захарія Копистенський, Тарасій Земка, Єзекиїл Курцевич;
найактивнішим діячем при братстві був Іван Борецький, який після
вчителювання у Львівській братській школі прибув до Києва (мабуть, на
запрошення Єлисея Плетенецького) і з 1610 р. був священиком
Воскресенської церкви на Подолі. Він був всебічно обдарованою людиною,
здобув значний авторитет як громадський діяч, перекладач, автор
талановитих публіцистичних творів.

2. Громадсько-політична діяльність братств

Львівське братство і ті братства, які його наслідували, часто діяли
всупереч ієрархії і навіть всупереч священикам-настоятелям парафій, якщо
ті не рахувалися з ініціативами членів братств. На початку XVII ст.
тривав конфлікт ряду братств Львівської єпархії з єпископом Гедеоном
Балабаном. Сприяючи розвиткові освіти, він водночас хотів, щоб вона
залишалася привілеєм елітарних верств, насамперед духівництва. Однак,
користуючись суперництвом в лоні самої ієрархії, активні діячі
братського руху інколи залучали на свій бік київських митрополитів та
східних патріархів. Так, скориставшись з перебування на Західній Україні
наприкінці 1585 — на початку 1586 р. антіохійського патріарха Йоакима IV
Доу, а 1589 р. Константинопольського патріарха Єремії II Траноса,
львівські українці домоглися від обох них грамот, що підтверджували
статут Львівського братства, визнавали за ним право контролю за
діяльністю єпископа. Однак союз патріархів з братством зумовлювався
тактичними міркуваннями. Представники ієрархії нерідко обурювалися, що
члени найвпливовішого в Україні Львівського братства “не слухають ні
єпископа, ні митрополита, ні патріарха”.

Скликувані братствами збори сучасники порівнювали із зібраннями
протестантів. Явно реформаційні тенденції братства виявляли і в
догматичних питаннях, зокрема виступали за усунення деяких обрядів як
“ідолопоклонських” (переважно тих, що були дохристиянськими народними
звичаями, що їх з часом прийняла і трансформувала церква). Самі члени
братств протестували, коли їх називали “лютрами”, а союз з протестантами
вважали тактичним маневром. І все ж супротивники братств мали рацію,
коли визначали певні аналогії між вченням радикально настроєних членів
братств і доктриною протестантів. 1590 р. прибічники єпископа Гедеона
Балабана критикували діячів братств за те, що останні відкидають як
ідолопоклонство освячення паски й води: “Так само починають, як Мартин
Лютер, який також почав із свяченої води, а потім виросли великі єресі.
Бо і вони [діячі братств] уже почали замахи на інші таїнства, твердячи,
що сповіді та причастя не потрібні, хіба що у важкій хворобі при
смерті… Виступили і проти хрещення, кажучи, що слід хрестити не в
дитячому, а в тридцятирічному віці”. Якщо навіть такі звинувачення до
певної міри перебільшені, їхній характер відбиває напрям, в якому могли
еволюціонувати погляди деяких діячів братств.

Наявність у діяльності братств реформаційних елементів була породжена не
механічним наслідуванням Заходу, як твердили деякі історики, а випливала
насамперед з місцевих умов.

І якщо у подальшій діяльності братств ці елементи Реформації не знайшли
розвитку, то програма братств аж ніяк не обмежувалася ними. Це була лише
одна із складових частин багатогранної участі братств у
громадсько-політичному та культурному житті України. Міські братства
великих міст активно виступали на захист громадянських прав
православних, а після проголошення Берестейської унії повели боротьбу
проти неї. В інтересах консолідації православного табору Львівське
братство пішло навіть на компроміс з православними єпископами — Гедеоном
Балабаном та його наступниками.

На противагу тим міщанським братствам, що прагнули обмежити впливи
ієрархії, духівництво за підтримки українських шляхтичів і частини міщан
створювало братства іншого типу, тою чи іншою мірою підпорядковані йому.
Як тільки позиція православної церкви зміцнювалася, духівництво
поспішало і зовсім позбутися контролю з боку світських братчиків. Місце
братств у громадському та культурному житті займали монастирі,
єпископські кафедри.

Братства налагоджували взаємодопомогу своїх членів, у разі потреби
надавали їм позики, для працездатних відкривали “шпиталі” (притулки).
Все це допомагало згуртувати навколо братств широкі кола населення.
Більше того, активних діячів братського руху звинувачували в тому, що в
містах вони “відмовляються коритися владі магістрату, самі собі чинять
нові суди і кари, під страхом вічного прокляття не дозволяють звертатися
до маґістрату”. Тих ремісників і підмайстрів, котрі працюють у
католиків, “мають за проклятих…, плюють на них”.

Статути багатьох братств передбачали, що виборна братська старшина має
судити членів братств, і категорично забороняли звертатися до світських
судів. Таким чином, братства, принаймні найактивніші з-поміж них,
зробили якийсь крок до створення місцевих самоврядних органів,
протиставляючи їх органам державної влади тодішньої Польщі.

Через деякий час після Берестейської унії виникли й унійні братства. Хоч
їх статути переважно передбачали повне підпорядкування духівництву, тим
не менше, ряд братств довго зберігав засаду виборності священиків
парафіянами. В окремих випадках протистояння православних і унійних
братств спонукало обидві сторони активізувати культурно-освітню
діяльність, підвищувати її рівень. Позиція братств відігравала певну
роль і у протидії тій частині ієрархії, яка прагнула латинізації обряду
унійної церкви. Те, що братства внесли своєрідний дух змагання в життя
православної та унійної церков, сприяло підвищенню рівня релігійного
життя, культурно-освітнього руху. Хоч найстарші братства виступали проти
унії, їхня діяльність позитивно оцінюється не тільки православними
авторами, але й більшістю католицьких вчених обох обрядів.

3. Львівська братська школа

Одним з основних завдань братства вважали піднесення рівня освіти,
заснування шкіл. Львівська братська школа стала другою в Україні
православною школою вищого, ніж початковий, рівня. Випередила її лише
Острозька школа, серед учнів та вчителів якої були й міщани, в тому
числі й вихідці зі Львова. Слід гадати, що діяльність
“слов’яно-греко-латинської” школи в Острозі мала вплив на рішення
львівських українських міщан заснувати інституцію подібного типу. Цим
зайнялася та група міщан, яка вже з початку 1570-х рр. послідовно
добивалася поліпшення освітньої системи в місті. Ще 1572 р.
“представники всієї української громади міщан та передміщан” Львова
добилися від короля визнання за українським населенням права посилати
синів до гімназій та шкіл у Львові та інших містах для вивчення “вільних
мистецтв”. Цей дозвіл було підтверджено королівською владою в 1574 та
1577 рр., проте, як видно з акта короля Стефана Баторія від 21 червня
1578 р., магістрат не припинив обмежень, що існували раніше.

У 80-х рр. XVI ст. львівським українським міщанам вдалося відкрити
школу, яка відзначалася значно вищим, ніж раніше, рівнем організації та
навчання. Їхні заходи у справі заснування такої школи, викупу друкарні
Івана Федорова і організаційного оформлення Успенського братства тісно
пов’язані між собою. У грамоті патріарха Йоакима від 15 (25) січня 1585
р. зазначалося: “Хочуть… панове міщани львівські школи заснувати для
навчання дітям християнським усіх станів, які би мали вчитися Письма
Святого грецького і слов’янського, щоб не був їх християнський рід
неначе безсловесним через свою невченість. І також купили друкарню,
потрібну для тієї школи…”. Якщо Йоаким писав, що друкарню заснували
при школі, то Гедеон Балабан дещо пізніше підкреслював прагнення “при
тій друкарні фундувати грецьку школу в місті Львові для навчання нашого
благочестя”.

Таким чином, зв’язок між школою і друкарнею був двобічним. Щоб поставити
викладання в школі на належний рівень, необхідно було друкувати
навчальні посібники. Натомість друкарня мала велику користь від школи:
остання приваблювала освічених людей, які могли стати редакторами і
авторами друкованих видань. Відомо, що в Західній Європі визначні
наукові сили нерідко групувалися саме навколо друкарень (нагадаймо
Альдинську “академію” у Венеції). Так само і в Україні ряд членів
Острозького гуртка вчених та письменників були одночасно викладачами
Острозької школи і співробітниками друкарні. Подібне становище до того ж
впродовж тривалішого часу склалось і у Львові.

Першими керівниками Львівської братської школи були “руський вчитель”
Стефан Зизаній і “грецький вчитель” Арсеній, єпископ Еласона, який жив у
Львові з червня 1586 до весни 1588 р., проте навіть після двох років
перебування у Львові слабо знав слов’янські мови і не був знайомий з
місцевими звичаями. Тому більшу роль в організації школи міг відігравати
Стефан Зизаній, який користувався авторитетом серед львів’ян і був
обізнаний з традиціями та потребами шкільної освіти в Україні. Опікунами
школи були старшини братства; як знаємо з пізнішої практики, для
забезпечення матеріальних потреб школи братство призначало опікунів із
свого числа.

Найхарактернішою особливістю братської школи з перших днів існування був
її всестановий характер. Братчики підкреслювали, що школа заснована “для
навчання дітям усіх станів”, “убогих за простибіг (безплатно), а багатих
за рівним датком”. Плата за навчання була порівняно незначна і вносилася
батьками учнів лише “згідно з можливостями кожного”.

Кола, пов’язані з братствами, добре розуміли суспільне значення шкільної
освіти. 1609 р. у братській друкарні вийшов збірник “О воспитанії чад”
(“Про виховання дітей”). Основна частина книжки містить
церковнослов’янський переклад повчань отців церкви, насамперед Іоанна
Златоуста. Дехто з дослідників вважає, що упорядником збірника був
учитель братської школи Іван Борецький, який підібрав такі цитати, які
відповідали його власним поглядам і переконанням. У написаній тогочасною
українською книжною мовою віршованій передмові підкреслено, що з науки,
немов з джерела, “все доброе походить”, що занедбання шкільної освіти
викликає “безладдя і все зло”. Трохи раніше подібні думки було
висловлено в “Пересторозі”, автор якої вважав значно важливішим
будівництво шкіл та друкарень, ніж спорудження церков.

Виходячи з таких поглядів на значення шкільної освіти, братчики і
пов’язані з ними освітні діячі намагалися зробити свою школу зразковою.
Навчання в ній, як свідчать джерела, мало характер “українських студій”
(studii Ruthenici). Разом з тим школа мала назву греко-слов’янської
навіть після того, як в ній було запроваджено вивчення латинської мови.
Зберігся реєстр учнів кінця XVI ст. 21, в якому записано 61 школяра,
переважно з міста Львова та Галицького і Краківського передмість. Є
також кілька дітей з інших міст і сіл: син Сильвестра Шелеста з
підміського с. Солоніш, син шевця з с. Любіня, сирота з м. Яворова, син
вдови з м. Городка, син священика з с. Сихова. Історики, які
використовували в своїх дослідженнях цей реєстр, не враховували, що він
охоплює лише частину учнів початкового ступеня, бо зберігся
фрагментарно. Але братська школа не була лише початковою, а включала й
студії вищого рівня. Початкову освіту в ній здобували “міські сини”,
навчання яких оплачувалося батьками, і вбогі діти (“павпри”), звільнені
від плати за навчання. Більшість “павпрів”, в тому числі й співаки
дитячого хору, мешкали в бурсі при школі. Тут жили і вбогі підлітки та
юнаки, які не лише допомагали дякам-вчителям “в послузі церковній”, а й
виконували різні доручення братства: копіювали і перекладали документи,
ходили з листами, носили книги та шрифти з друкарні на склад. Крім
хлопців, що здобували початкову освіту, при братствах були учні й вищого
ступеня, яких називали спудеями, або студентами. Вони не тільки самі
вчилися (спершу в братській школі, а з другої половини XVII ст. — в
інших середніх та вищих школах Львова), а й були одночасно і
вчителями-репетиторами (“педагогами”) школярів-“хлопців”. Освітній
рівень студентів був такий високий, що декого з них запрошували до
викладання слов’янської, грецької та латинської мов до інших міст,
призначали братськими проповідниками. До речі, поєднання в одному
навчальному закладі різних рівнів навчання було характерним для
середньовічної і ранньомодерної освіти і в Західній Європі. Навіть при
деяких університетах велося навчання грамоти.

Яким же був характер навчання братської школи в цілому? В королівському
привілеї 1590 р. її названо “школою для зайняття вільними мистецтвами”.
Вільні мистецтва — це науки “тривіуму” (граматика, риторика, діалектика)
і “квадривіуму” (арифметика, геометрія, музика, астрономія), які входили
в число предметів в середньовічній середній школі. В передмові до
Октоїха, виданого братством 1630 р., як і деяких грамотах, братська
школа має назву гімназії (“гімнасіон”). Термін “гімназія” вживав для
своєї школи вже знаменитий італійський педагог доби Ренесансу Ґаспаріно
Баріцца. Навчальний план (curriculum) гуманістичної гімназії,
розроблений в гуманістичних школах Італії в XV — XVI ст., був прийнятий
і протестантськими школами, єзуїтськими колегіумами 23, пізніше і
колегіумом Києво-Могилянським. В руслі цієї традиції, гімназіальні
студії складалися з трьох класів граматики (інфіма, медіа, супрема, або
синтактика) та з класів поетики й риторики. Ці науки вивчалися також
протягом перших років навчання в деяких вищих школах, які до XVI — XVII
ст. об’єднували переважно два ступеня навчання — середній (гімназія,
колегія) та вищий (академія, університет). Лише деякі розвинені гімназії
мали філософські та богословські студії, і саме такі гімназії могли
перерости в академії (вищі школи). Засновники братської школи у Львові
спершу також мали на увазі можливість запровадити в ній науки вищого
ступеня, насамперед філософію. Вже “порядок школи” з жовтня 1586 р.
передбачав, що вчитель повинен буде викладати тексти “філософів, поетів,
істориків та інші”, що учні мають вчитися граматики, “до більших наук
приступаючи, до діалектики і риторики, посібники для яких перекладені на
слов’янську мову, є у Львівській школі”. Також у грецько-слов’янській
граматиці “Аделфотес”, надрукованій для потреб братської школи,
підкреслено, що вивчення граматики є “ключ, що відкриває шлях до
розуміння письма: від неї, як по сходинках драбини, працьовиті досягають
діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії й астрономії, а на
основі цих семи … дістаємо можливість пізнання філософії й медицини, а
далі переходимо до найдосконалішого богословія”. Вказується, отже, шлях
навчання: від граматики, через сім вільних наук, до предметів, що
вивчалися у тодішній вищій школі, — філософії, медицини, теології. Так
само вчитель Львівської братської школи Лаврентій Зизаній підкреслював,
що слов’янська граматика є “ключом розуміння”, дає змогу пізнати
риторику, філософію і весь “нероздільний союз наук”. Зазначимо також, що
в листопаді 1589 р. константинопольський патріарх Єремія II Транос
закріпив за братською друкарнею “право … друкувати … не тільки
Часослови, Псалтирі, Апостоли, Мінеї і Тріоді, Требники, Синаксарі,
Євангелія, Метафрасти, Хроніки, тобто літописи та інші книги богословів
церкви нашої Христової, а також книги, необхідні школі, тобто граматику,
поетику, риторику, філософію”.

Якщо братство планувало видавати філософські книги як такі, що потрібні
школі, то ясно, що воно мало на увазі запровадити викладання філософії.
Деякі менш свідомі міщани спершу (ще 1590 р.) виступали проти
“граматичного, діалектичного і риторичного навчання” в школі братства.
Таким чином, братська школа, за тодішніми поняттями, була середньою,
але, запроваджуючи вивчення філософії, вона намагалася вийти за рамки
середньої і ставала перехідним етапом до навчального закладу вищого
типу. Викладання грецької мови робило її важливим освітнім центром для
всіх країн, де панувала православна церква і культивувалася грецька
мова. Александрійський патріарх Мелетій Пігас двічі (в травні і липні
1597 р.) закликав братство заснувати школу вищого типу, оскільки сам він
“в полоні” під ярмом Оттоманської порти не може цього зробити. До речі,
дослідники освіти в Західній Європі вказують, що там намагання підвищити
рівень підготовки до університетської освіти шляхом заснування шкіл, які
готували б до університетів, були характерними саме для гуманістичної
педагогіки.

Активізація єзуїтської школи у Львові, переслідування властей, перехід
кращих наукових сил до київського колегіуму — все це призводило до
зниження рівня Львівської школи, як і Вільнюської та Брестської й інших,
вже в 20-х рр. XVII ст., а особливо з другої половини того ж століття.
Якщо, наприклад, до 1592 р. у гімназії викладали одночасно кілька
визначних професорів, а в XVII ст., як правило, було по два викладачі,
то в XVIII ст. нерідко був лише один платний учитель. Правда, роль
учителів виконували і деякі студенти, що жили в братській бурсі. Однак,
безсумнівно, рівень викладання в братській школі знизився.

Ще протягом 1589 — 1591 рр. міське Успенське братство добилося кількох
привілеїв, за якими його “соборна” школа мала бути єдиною у місті, а
інші “неофіційні” малі школи заборонялися. Проте у XVII — XVIII ст.
школи, розташовані в окремих будинках, де мешкали вчителі й учні,
існували при братствах на передмістях Львова: Благовіщення, Миколи,
Федора Тирона, П’ятниці, Воскресення, Богоявлення, “на Тарнавці” (Різдва
Богородиці), Юра 33. При деяких з них мешкали студенти єзуїтської
академії. На практиці Ставропігія не чинила перешкод передміським
школам, а пізніше навіть допомагала їм підручниками і готувала для них
вчителів. На початку XVII ст. Успенське братство вирішило організувати
школу в приміщенні монастиря Онуфрія, причому дяковчитель цієї школи мав
підлягати ректорові міської школи.

4. Подальше поширення братських шкіл

Братські школи Львова і Вільнюса дали поштовх розвиткові православного
братського шкільництва в Україні, Білорусі й Литві. Окремі школи мали
між собою зв’язки, допомагали одна одній. Так, Львівське братство мало
контакти з Вільнюською братською школою, зокрема, послало їй 50
примірників слов’яно-грецької граматики. На прохання Вільнюського
братства львів’яни відрядили до Вільнюської школи кваліфікованих
учителів — Кирила-Транквіліона Ставровецького та Стефана Зизанія. 1617
р. Вільнюське братство знову просило Ставропігію відрядити вчителя
“латинської науки”. Натомість вихованці Вільнюської школи Сильвестр
Косов та Ісая Трофимович-Козловський стали згодом викладачами в школі
Львівського братства. На прохання місцевих братств Львівська Ставропігія
надсилала вчителів для шкіл в Перемишлі, Бересті, Рогатині та інших
містах. Вчитель зі Львова 1591 р. викладав і в Стрийській школі. Петро
Аркудій писав 1596 р., що братська школа в Бересті є “немов семінарією,
заснованою на зразок тих, що їх затвердив патріарх Єремія”. Очевидно,
малися на увазі школи Львівського і Вільнюського братств, які мали
грамоти про їхнє затвердження патріархом. Під впливом Львівської
виникають або реорганізуються школи в Городку, Галичі, Комарні, Більську
та інших містах.

Близько 1615 — 1616 рр. одночасно засновані Київська братська школа і
саме Київське Богоявленське братство. Вже сама ця одночасність вказує,
що для фундаторів братства й школи основним була саме школа: братство
тут засновувалося для опіки над школою, і це мало бути його головною
функцією. Оскільки Київська братська школа стала родоначальницею
Київського (Києво-Могилянського) колегіуму (пізнішої академії), про неї
доцільно розповісти в підрозділі, присвяченому цьому закладові, якому
судилося відіграти ключову роль в історії української вищої освіти, як і
всієї української культури.

Засноване 1617 р. Луцьке братство незабаром також створило школу вищого
типу, а 1620 р. спорудило для неї мурований будинок. У рукописному
збірнику Луцької школи вписано датовані 1624 р. два документи, що
регламентували характер і структуру цієї школи: “Права школи
греко-слов’янської Луцької артикули” і “Порядок шкільний”, який є копією
львівського Порядку (статуту).

Обидва названі документи діяли одночасно, анітрохи не суперечачи один
одному. “Порядок шкільний” був основним документом про організацію
школи, а “Артикули прав” (статті законів) — це щось на зразок правил для
учнів, які розвивають і конкретизують окремі статті “Порядку”.
“Артикули” зосереджують увагу на підтриманні дисципліни серед учнів.
Перед прийняттям до школи встановлюється триденний іспитовий термін. У
зв’язку з тим, що в школі вивчались різні предмети і мови, напрям студій
окремих студентів визначався керівником школи з врахуванням віку учня,
його нахилів і здібностей.

Про високий рівень викладання у Луцькій братській школі свідчить те, що
учні її та вчителі не лише декламували, а й складали вірші тодішньою
українською мовою. Так, у виданому 1628 р. у зв’язку зі смертю священика
братської церкви Івана Василевича збірнику “Лямент” вміщено “Трен нищих
спудеєв школи братськоє Луцькоє” за підписом Григора Соминовича,
шкільного “пенітарха”. Також Іван Карпович, автор “Елегії” в тому ж
збірнику, і луцький міщанин Степан Полумеркович — автор вірша з приводу
похорону Василиси Яцківни — були, мабуть, пов’язані з братською школою.

Вчителями Луцької школи були ченці братського монастиря — Єлисей
Ільковський (керівник школи в 1627 р., відомий як композитор), Павло
Босинський (вчитель в 1634 р.), ігумен Августин Славинський (викладач
риторики, філософії і математики в середині XVII ст.), можливо, також
Зосим Согникевич, художник Йов Кондзелевич. Серед учнів були діти міщан
і шляхти, а також убогі, які збирали ялмужну, співаючи в місті під
вікнами. Програма навчання була наближеною до львівської. У школі
користувалися слов’янськими, українськими та польськими книжками,
зокрема, в джерелах є згадки про грецьку та слов’янську граматики,
латинський словник. Високо було поставлено навчання співу, причому учні
користувались партесами на шість, вісім і більше голосів. Луцькій школі
доводилось інколи терпіти від зловмисних бешкетів римо-католицьких
шляхтичів, а також від студентів та вчителів єзуїтської колегії. В 1627
р. єзуїтські вихованці, увірвавшись до школи, били дітей, виривали в них
з рук підручники і нищили. Подібні напади повторювались і пізніше.

Крім шкіл вищого типу (таких як Київська, Львівська, Луцька, можливо, ще
й Вінницька та деякі інші), впродовж XVII — XVIII ст. по всій Україні
стали з’являтися початкові школи, що утримувались самим населенням: на
Наддніпрянщині — громадою, на західноукраїнських землях — братствами. В
деяких статутах братств прямо вказувалося, що братство завідує школою,
або: що частина коштів повинна витрачатися на утримання вчителя,
доручалось старшим братчикам “старатися … о школі”. За статутом
братства у с. Страшевичах поблизу Старого Самбора, члени були
зобов’язані дбати, “щоб вчити убогих дітей у школі братській, не беручи
від них нічого, згідно з порядком школи братської”. Проте й ті братства,
які в статутах не мають згадок про це, фактично утримували школи. Ще
наприкінці XVI ст. Варфоломій Жашковський з Галича, син убогих батьків,
які потім наймитували у Львові, “утримувався як студент по руських
школах в різних місцях”. Приблизно в 1645 — 1649 рр. дяк Федір
Вишнянський вчителював в Рогатині, Стрию, Дрогобичі, потім знову в
Стрию. Вишнянський був освіченою людиною, мав власну бібліотеку.
Природно, що найкваліфікованіші вчителі зосереджувались у містах. На
полях книг, що ними користувались у міських школах, можна зустріти різні
нотатки не лише українською та церковнослов’янською, а й латинською
мовами. Очевидно, не тільки деякі вчителі, а й найздібніші учні знали
латинську мову. Як правило, рівень викладання в міських братських школах
був значно вищий, ніж у сільських.

Таким чином, школи провідних братств стали істотним чинником пожвавлення
освітнього руху в Україні, мали тривкий і багатогранний вплив на
розвиток культури.

5. Унійні школи

Як ми бачили, піднесення освіти в Україні наприкінці XVI — у першій
половині XVII ст. було наслідком цілеспрямованої, підпорядкованої
завданням релігійно-національного відродження діяльності насамперед
мирян (князь Острозький, братства) і лише на дальшому етапі ієрархії
(Петро Могила та його коло), то в створеній внаслідок Берестейської унії
католицькій церкві грецького обряду реорганізацією освіти з самого
початку зайнялось духовенство — митрополит, деякі єпископи, керівники
монастирів, зорганізованих незабаром у василіанський чин.

Незважаючи на гостроту протистояння православних (в очах уніатів
“схизматів”) і прибічників унії (в очах православних відступників від
благочестя), на освітній ниві вони робили спільну справу. Загроза
втратити вірних на користь унії була одним з мотивів зусиль православних
на ниві шкільництва. Унійна церква також вважала освіту засобом
привернути на свій бік православних, незадоволених низьким рівнем
традиційної освіти. Подібно, як релігійна полеміка сприяла активізації
літератури, своєрідне змагання різних концепцій в галузі шкільної освіти
сприяло підвищенню рівня всіх шкіл. Це дає підставу розглянути історію
шкіл православних братств і шкіл їхніх релігійних опонентів у одному
розділі.

Школи, організовані унійною церквою, виникли наприкінці XVI ст. й до
середини XVII ст. розвивалися головно на північно-західних землях
України і в українсько-білоруському прикордонні — в Бересті, Володимирі,
Луцьку, Холмі, Білій, Пинську та ін. Першою такою школою була школа в
Бересті. З православної в унійну вона була реформована 26 червня 1597 р.
за наказом короля й передана берестейському унійному владиці Іпатію
Потію, щоб “ліпший порядок і наука бути могли”. Школа мала всестановий
характер, а вбогі та сироти навчалися безкоштовно. “На вихованьє
учителей в той школі і дітей людей убогих, коториє ся учити будут, і для
опатренья всяких потреб і порядку в той школі” король подарував села
Торокань і Лісне, що належали до Жидичинського монастиря. Організацію
берестейської унійної школи Іпатій Потій доручив освіченому грецькому
священикові, вихованцю колегії св. Атанасія у Римі Петрові Аркудію, і
1599 р. польський король підтвердив цю кандидатуру. Він був досить
діяльною людиною, володів кількома мовами і добре прислужився папському
престолові у поширенні католицької віри на Сході Європи. Загалом Аркудій
понад 20 років жив в Україні, де вів активну пропаганду католицької
віри, унії, перебуваючи на посаді архімандрита то Лавришівського, то
Кобринського монастирів. Мабуть, активна місіонерська і пастирська
діяльність (один час він згадувався і як священик пинський) не дозволила
йому створити міцну школу в Бересті і досить швидко вона, здається,
припинила своє існування 45.

Значно тривалішою була діяльність унійної школи у Володимирі, яка
перейшла до Потія разом з катедральним собором, при якому перебувала, а
з 1598 р. була на утриманні Спаського монастиря. Згодом Іпатій Потій
виділив на утримання школи 2500 зол., а 1631 р. володимирський єпископ
Йоаким Мороховський записав на кафедральну школу 600 золотих, проценти з
яких йшли на оплату вчителю-бакалавру отцю Прокопію Хмілевському.

Згадується ця школа і 1616 р. Тоді її учні були побиті шляхтичем
Соколовським під час латинського свята Марії Магдалини, коли вони
“ходили в поле ад вірґатум”, тобто на заготівлю різок — звичай із
середньовіччя, практикований у європейських школах.

У школі тривалий час учителював і навіть був ректором диякон
володимирської кафедри Теодор Мелешкович, або Мелешко, який, щойно
отримавши призначення на владику холмського, раптово помер 1626 р. У
його номінації як “бакалавра влодимирського” на посаду владики
відзначалося, що він “человік мудрий і учений”.

Поширення василіянських монастирів сприяло створенню монастирських
унійних шкіл, вчителями яких були переважно ченці-василіяни. Ректором
однієї з таких шкіл, що виникла у Холмі 1628 р., був Захарій Острожик.
Пізніше єпископ Методій Терлецький створив у Холмі гімназію (1639) для
навчання юнаків “грецьких і латинських наук”, яка наступного року
отримала королівське підтвердження, а 1643 р. була затверджена
Конґреґацією поширення віри при папській курії. Папа Урбан VIII також
видав спеціальний привілей школі.

Першим ректором став Яків Суша. Терлецький хотів, щоб школа служила всій
унійній церкві, в тому числі прибічникам унії з балканських країн.
Римо-католицький холмський єпископ Павло П’ясецький поставив питання про
скасування цієї школи, претендуючи, що тільки йому належить право
створювати навчальні заклади. Втім, ця інтрига не вдалась, бо Рим в
цьому випадку підтримав Методія Терлецького. Конґреґація пропаганди віри
схвалила і його план впровадити до школи навчання грецької мови.

Зростання авторитету холмської гімназії викликало спробу перетворити її
на вищу унійну академію, але цей задум не був реалізований.

Значного поширення унійні школи набули у Білорусі і почасти в Литві, де
рівнем навчання виділялися школи у Вільні, Мінську, Новогрудку,
Жировичах. Вони мали тісні зв’язки з українськими школами, часто
обмінювалися учителями й учнями.

Особливо плідно на ниві освіти працював енергійний унійний діяч,
реформатор василіянських монастирів і згодом митрополит Йосиф Велямин
Рутський. Прибувши з Риму до Вільна 1606 р., він засновує при монастирі
св. Трійці новіціят, тобто підготовчу школу для юнаків і навіть
дорослих, що виявили бажання вступити у василіянський чернечий орден.
Його задум швидко приніс добрі результати, і вже 1609 р. він стає
архімандритом цього монастиря. 1613 р. Рутський добивається у короля
спеціального дозволу, за яким освічені віленські монахи-василіяни мали б
очолити освітній рух як в Україні, так і в Білорусі. Зарекомендувавши
себе, монахи-василіяни за королівським дозволом відкривають школи
переважно в містах і містечках Білорусі. Тут вони навчалися різних наук
і різними мовами — руською, грецькою, латинською і польською.
Василіянські унійні школи, згідно з королівською грамотою, управлялися
монахами-василіянами і були підпорядковані унійній церковній владі. На
вчительських посадах тут були переважно монахи-василіяни, рідше
священики і дяки-бакалаври.

Король Жиґимонд III надавав унійним школам “всі права, вольності і
привілеї”, зрівнюючи їх з правами католицьких шкіл, щоб в них “молоді
люди тим охочіш бралися” до науки.

Вищий нагляд за унійними школами покладався на протоігумена
василіянських монастирів. Йому належало утримувати загальний порядок у
школах, піклуватися про відповідне число учнів, забезпечувати вчителями,
стежити, щоб учні ретельно вчилися, зокрема церковного співу й обряду.
Програмами передбачалося вивчення також світських наук, щоб заохочувати
світських юнаків до навчання в унійних школах.

Велика увага приділялася вивченню іноземних мов, — передовсім
латинської, а також грецької, польської.

Як бачимо, унійні школи впродовж розглянутого періоду знайшли певний
розвиток переважно на білоруських землях та білорусько-українському
прикордонні. І хоч однією з цілей унії єпископи вважали піднесення
освітнього рівня кліру і мирян, уніатській ієрархії наприкінці XVI — у
першій половині XVII ст. не вдалося зорганізувати хоч трохи значної
шкільної мережі на українських землях. Реформа освіти у цей період була
заслугою православних навчальних закладів — Острозької академії, мережі
братських шкіл на чолі з Львівським і Києво-Могилянським колегіумами.

6. Організація навчального процесу в братських школах

Інформацію про те, як організовувався навчальний процес знаходимо у
Статуті Львівської братської школи, де визначався режим навчальної
діяльності учнів, окреслювалося коло їхніх обов’язків, а також учителів,
батьків та опікунів.

Учнів, як правило, ділили на три групи: одні вчилися розпізнавати
літери, інші — читати і. вчити напам’ять певний навчальний матеріал
треті — міркувати, пояснювати прочитане. Читати і писали вчилися
слов’янською мовою. Учнів навіть знайомили зі слов’янською нумерацією.

До змісту освіти у школах першого типу, крім читання та письма, входила
лічба, малювання, вивчення катехізису, особливе місце займали співи.
Навчання-проводили у суботу. Як відомо, церковний хор складався з учнів.
У деяких братських школах, наприклад у Київській, практикувався
багатоголосий спів у 4, б, 8 голосів.

У школах запроваджувались елементи класно урочної системи навчання, а
також різні методи: пояснення, бесіда, самостійна робота, диспут,
взаємне навчання. Для закріплення навчального матеріалу широко
практикувалось повторення. За порядком у школі, поведінкою учнів і
виконанням домашніх завдань стежили виділені на кожний тиждень чергові
учні. В школі часто бували батьки учнів, які допомагали вчителям
доглядати за поведінкою дітей. Віддаючи дітей до школи, батьки
підписували з ректором школи договір, в якому зазначалися обов’язки
школи і батьків.

При братських школах існували так звані «братства младенческие», основна
мета яких-моральне виховання юнацтва. Слід зазначити, що всі учні
братської школи входили до таких молодіжних братств.

Особливе місце в історії розвитку освіти в Україні посідає Львівське
братство. Перші відомості про нього датуються 1463 р. У 1586 р. братство
отримало окремі права від антіохійського патріарха Иоакима, які були
закріплені й поширені константинопольським патріархом Єремієм.

Організація навчального процесу Львівської братської школи зафіксована у
Статуті, який став зразком для інших братських шкіл.

О 9-й ранку розпочиналися заняття влітку, а взимку вчитель сам визначав
час початку навчання. Учень займав місце в класі, яке визначалося
результатами його успіхів. Якщо хтось із учнів не заявлявся на урок —
учитель посилав когось із вихованців з’ясувати причину. Навчальний день
починався з молитви, а потім школярі відповідали домашнє завдання і
перевірялися виконані вдома письмові роботи. Після цього вчитель
пояснював новий матеріал і видавав учням завдання, щоб вони переписали
їх вдома. Іноді урок проходив у формі бесіди чи диспуту. Потім
відпочинок. Діти обідали і знову поверталися до школи, виконували і
перевіряли домашні завдання один у одного.

Статут передбачав не тільки режим навчальної діяльності учнів, а й
регламентував роботу вчителів. Так за поведінкою вихованців стежили
спеціально призначені вихователі або старші вихованці школи.

Особливої уваги, на наш погляд, .заслуговують стосунки братської школи і
батьків, які були зафіксовані у статуті. Коли, батько приводив сина до
школи, то підписував угоду з учителем, де зазначалося, чого школа має
навчити учня. Крім того, в угоді визначались і обов’язки батьків чи
опікунів — сприяти навчанню та вихованню своєї дитини. Угода
підписувалась, у присутності двох свідків, найчастіше це були сусіди.
Обов’язком батьків була перевірка домашнього завдання.

До школи приймались діти усіх станів. Дітям з убогих сімей надавалась
матеріальна допомога. А сироти були під повною опікою братства, яке
вимагало від учителів своєї школи однакового ставлення до всіх учнів.
Дидаскал має вчити й любити всіх дітей зарівно, зазначено у Статуті
Львівської братської школи, – як синів багатих, так і сиріт убогих, і
тих, що по вулицях ходять, поживи просять”. Становище учня в школі
залежало не під матеріального стану батьків, а від його особистого
успіху у навчанні та поведінці.

Що стосується змісту освіти носив, гуманітарний характер. Зокрема,
вивчали граматику грецької, слов’янської, латинської, польської мов.

Діалектику і риторику викладав один учитель. Підручники з цих предметів
були написані латинською мовою, але у Статуті Львівської братської школи
були вказівки щодо вивчення цих дисциплін та філософських наук за
посібниками, написаними слов’янською мовою.

Серед предметів, які вивчали в школі – курс інтегрованої математики.
Наприклад: арифметику вивчали разом з геометрією й астрономією. Були
поширені і предмети естетичного циклу: малювання, співи.

Кінець XVI – початок ХVII ст. знаменувалися поширенням віршування. Вірші
складали вчителі

й учні. До нашого часу дійшли вірші Л. Зизанія, К. Ставровецького, Й.
Борецького, П. Беринди та ін.

У 1592 р. при підтримці гетьмана запорозьких козаків Сагайдачного
Львівське братство одержало від короля Сигізмунда III право викладати в
школі сім вільних наук (граматику, діалектику, риторику, арифметику,
геометрію, астрономію, музику).

Першим ректором Львівської братської школи був грек Арсеній, архієпископ
елассонський, який склав граматику «Адельфостер» і викладав грецьку
мову. Львівська братська школа мала сильний викладацький колектив. Це
Стефан Зизаній — викладач грецької мови, Лаврентій, Зизаній – викладач
слов’янської, Кирило Транквіліон, Ставроведький — автор
релігійно-моральних міркувань, Іов Борецький — викладач грецької та
латинської мов, Памва Веринда — лінгвіст, укладач першого друкованого
азбуковника – словника енциклопедичного типу.

Львівська братська школа не тільки постачала братським школам навчальні
посібники, а й готувала для них учителів.

Неабияку роль у розвитку освіти і культури в Україні у першій половині
XVII ст. відіграла Київська братська школа підвищеного типу, яка пройшла
шлях від школи через колегію до академії.

Це одна з найвизначніших братських шкіл в Україні у XVII ст., яка була
заснована Київським Богоявленським братством у 1615 році, її статут
затверджений у 1620 році за зразком Львівської братської школи. Школу
могли відвідувати вихідці з різних суспільних верств – козаки, міщани і
шляхта, яка була невдоволена експансією католицизму.

Серед засновників Київського братства були визначні діячі української
культури З. Копистянський, Т. Земка. Гетьман П. К. Сагайдачний оголосив
про вступ до Київського братства всього реєстрованого козацтва. Київське
братство було одним із центрів боротьби українського народу проти
церковної унії. При сприянні братства 1620 року всупереч забороні
польського уряду відновлено православну церкву ієрархією, яку очолив І.
Борецький. Заслугою київського братства було заснування Київської
братської школи.

Матеріальну основу діяльності братства становили внески членів. У 1645
році Є. Гулявичівна передала свою садибу з землями в Києві на Подолі для
заснування монастиря, шпиталю для прочан та школи для дітей шляхти та
міщан. У 1625 – 1626 роках Київське братство отримало від російського
уряду значні кошти для будівництва і оздоблення Богоявленської школи –
визначної пам’ятки архітектури. В умовах наступу контрреформації в кінці
30-х років XVII ст. Київське братство змушене було припинити свою
діяльність.

Ще однією визначною братською школою була Луцька. Цей навчальний заклад
був заснований Луцьким братством у 1617 році. Діяльну участь в її
створенні брали Л. Древинський і Д. Малинський. Статут школи
засновувався на «Порядку шкільному» Львівської братської школи. Схвалені
братством «Артикули прав» містили правила поведінки учнів. У Львівській
братській школі навчалися сини міщан Луцька православних шляхтичів
Волині. В школі високого рівня досягло викладання граматики, риторики і
поетики, хорового співу. Ставили театральні спектаклі, окремі учні
писали вірші українською літературною мовою того часу. Викладачами школи
були ченці братського монастиря Є. Ілковський (керівник школи 1628), П.
Босинський (бакалавр 1634), художник Й. Кондзелевич та інші.

Українська церква, церковні братства, діяльність братських шкіл стали
епохальним явищем в історії українського шкільництва, що забезпечило
його дальший бурхливий розвиток. Вони виплекали й перед усім світом
показали нову генерацію освічених людей України, творчих інтелектуалів,
палких патріотів, мужніх захисників свого народу від нашестя польських
колонізаторів, носіїв і пропагандистів ідей української державності,
будителів українського національного відродження, утвердження людської
гідності українця, почуття поваги до представників інших народів.

Таким чином, братські школи відіграли величезну роль не тільки в
поширенні освіти й розробці педагогічної теорії, а і в боротьбі
українського народу за своє визволення від гніту польських загарбників,
їх вплив можна вбачати в завзятій національній боротьбі, що охопила
міста, і в селянських повстаннях; і в початках козаччини, і в народженні
нових могутніх духовних і наукових центрів, зокрема Києво-Могилянської
академії.

Висновки

Отже, на освітню справу тогочасної України справили певний вплив епоха
європейського Відродження і Реформації. З кінця XVI ст. відкриваються
початкові та підвищені школи, засновниками яких були братства — братські
школи. Братчики вели боротьбу проти вищого католицького духівництва,
організовували школи, будували шпиталі, православні церкви, видавали
українські книжки і підручники. В основу діяльності братств було
покладено ідеологію просвітництва.

Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала школа
Львівського братства (1586), яка за організацією навчання і розпорядком
шкільного життя перевершила подібні західноєвропейські школи. Відкрилися
школи також в інших містах: Перемишлі, Рогатині, За-мості, Києві,
Вінниці, Кам’янці-Подільському, Кременці, Луцьку. Кращі вчителі
братських шкіл були авторами підручників, наприклад, Лаврентій Зизаній
написав «Грамматику словенского языка», Мелетій Смотрицький —
«Грамматику словенскую». Досвід братських шкіл України вивчав видатний
чеський педагог Я.-А. Коменський.

У братських школах підвищеного типу, крім читання, лічби, письма та
хорового співу, засвоювали «сім вільних мистецтв». На високому рівні
вивчали предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику; предмети
квадривіуму — на дещо нижчому рівні, окрім музики. Головна увага
зверталася на гуманітарні дисципліни: учні вивчали рідну, слов’янську,
грецьку, латинську і польську мови.

У школах запроваджувалися елементи класно-урочної системи, а також різні
методи навчання: пояснення, бесіда, самостійна робота, диспут, взаємне
навчання. Для закріплення навчального матеріалу широко використовувалося
повторення. За порядком у школі, поведінкою учнів і виконанням домашніх
завдань наглядали призначені на кожний тиждень учні, а також їхні
батьки. Віддаючи своїх дітей до школи, батьки підписували з ректором
договір, яким визначалися обов’язки школи і батьків.

Неабияку роль у розвитку освіти і культури в Україні у першій половині
XVII ст. відіграла Київська братська школа підвищеного типу, яка пройшла
шлях від школи через колегію до академії.

Це одна з найвизначніших братських шкіл в Україні у XVII ст., яка була
заснована Київським Богоявленським братством у 1615 році, її статут
затверджений у 1620 році за зразком Львівської братської школи. Школу
могли відвідувати вихідці з різних суспільних верств – козаки, міщани і
шляхта, яка була невдоволена експансією католицизму.

Серед засновників Київського братства були визначні діячі української
культури З. Копистянський, Т. Земка. Гетьман П. К. Сагайдачний оголосив
про вступ до Київського братства всього реєстрованого козацтва. Київське
братство було одним із центрів боротьби українського народу проти
церковної унії. При сприянні братства 1620 року всупереч забороні
польського уряду відновлено православну церкву ієрархією, яку очолив І.
Борецький. Заслугою київського братства було заснування Київської
братської школи. Ще однією визначною братською школою була Луцька. Цей
навчальний заклад був заснований Луцьким братством у 1617 році. Діяльну
участь в її створенні брали Л. Древинський і Д. Малинський. Статут школи
засновувався на «Порядку шкільному» Львівської братської школи. Схвалені
братством «Артикули прав» містили правила поведінки учнів. У Львівській
братській школі навчалися сини міщан Луцька православних шляхтичів
Волині. В школі високого рівня досягло викладання граматики, риторики і
поетики, хорового співу. Ставили театральні спектаклі, окремі учні
писали вірші українською літературною мовою того часу. Викладачами школи
були ченці братського монастиря Є. Ілковський (керівник школи 1628), П.
Босинський (бакалавр 1634), художник Й. Кондзелевич та інші.

Українська церква, церковні братства, діяльність братських шкіл стали
епохальним явищем в історії українського шкільництва, що забезпечило
його дальший бурхливий розвиток. Вони виплекали й перед усім світом
показали нову генерацію освічених людей України, творчих інтелектуалів,
палких патріотів, мужніх захисників свого народу від нашестя польських
колонізаторів, носіїв і пропагандистів ідей української державності,
будителів українського національного відродження, утвердження людської
гідності українця, почуття поваги до представників інших народів.

Таким чином, братські школи відіграли величезну роль не тільки в
поширенні освіти й розробці педагогічної теорії, а і в боротьбі
українського народу за своє визволення від гніту польських загарбників,
їх вплив можна вбачати в завзятій національній боротьбі, що охопила
міста, і в селянських повстаннях; і в початках козаччини, і в народженні
нових могутніх духовних і наукових центрів, зокрема Києво-Могилянської
академії.

Список використаної літератури:

Дзюба Е. Н. Просвещение на Украине: вторая пол. XVI — первая пол. XVII
в. — Киев, 1987. — С. 41.

Ісаєвич Я. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI —
XVIII ст. — Київ, 1966

Ісаєвич Я. Найстаріші документи про діяльність братств на Україні //
Історичні джерела та їх використання. — Київ, 1966. — Вип. 2. — С. 12 —
22.

Коба Л.А. Братські школи в Україні; XVI – XVII ст.// Початкова школа. –
1994. – №11 – с.45-47.

Капрал М. Актові матеріали до біографії Івана Красовського за 1574 —
1601 рр. // Україна в минулому. — Львів. — 1993. — Вип. 4. — С. 90 —
131.

Крип’якевич І. 350-ліття середньої школи у Львові // Життя і знання. —
1936. — № 1. — С. 281 — 282.

Лазаревский А. Статистические сведения об украинских народных школах и
госпи-талях в XVIII веке // Основа. — 1962. — № 5. — С. 82 — 89.

Любар О.М. Історія з української педагогіки. – К., 2003.

Мельничук О.С. Історія педагогіки України. – К., 1998.

Павловский И. Приходские школы в старой Малороссии и причины их
уничтожения. — Киев, 1984 (відб. з “Киевской старины”). — С. 23;

Сисоєва С., Соколова І. Нариси з історії розвитку педагогічної думки. –
К., 2003.

Харлампович К. Западнорусские православные школы XVI и начала XVII века.
— Казань, 1898. — С. 491 — 495.

Ісаєвич Я. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI —
XVIII ст. — Київ, 1966

Ісаєвич Я. Найстаріші документи про діяльність братств на Україні //
Історичні джерела та їх використання. — Київ, 1966. — Вип. 2. — С. 12 —
22.

Капрал М. Актові матеріали до біографії Івана Красовського за 1574 —
1601 рр. // Україна в минулому. — Львів. — 1993. — Вип. 4. — С. 90 —
131.

Крип’якевич І. 350-ліття середньої школи у Львові // Життя і знання. —
1936. — № 1. — С. 281 — 282.

Павловский И. Приходские школы в старой Малороссии и причины их
уничтожения. — Киев, 1984 (відб. з “Киевской старины”). — С. 23;
Лазаревский А. Статистические сведения об украинских народных школах и
госпи-талях в XVIII веке // Основа. — 1962. — № 5. — С. 82 — 89.

Харлампович К. Западнорусские православные школы XVI и начала XVII
века. — Казань, 1898. — С. 491 — 495.

Дзюба Е. Н. Просвещение на Украине: вторая пол. XVI — первая пол. XVII
в. — Киев, 1987. — С. 41.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020