Види покарань за чинним кримінальним законодавством України (курсова робота)

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Види покарань за чинним кримінальним законодавством України”

ПЛАН

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ ПОКАРАННЯ

2. ПОНЯТТЯ СИСТЕМИ ПОКАРАНЬ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ПОКАРАНЬ

2.1. Система покарань та види покарань

2.2. Характеристика основні покарань

2.3. Додаткові покарання

3. ПОКАРАННЯ, ЩО МОЖУТЬ ПРИЗНАЧАТИСЯ І ЯК ОСНОВНІ, І ЯК ДОДАТКОВІ

3.1. Штраф

3.2. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність досліджуваного питання зумовлена тим, що покарання є
заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до
особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому
законом обмеженні прав і свобод засудженого. Метою покарання є кара,
виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як
засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати
фізичних страждань або принизити людську гідність.

Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань
утворюють певну систему. Система покарань, установлена ст. 51 КК, і є
тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів із
застосування покарань. Законодавець, визначаючи систему покарань,
створює цим базу і для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої
частини КК, де передбачено види і межі покарань за окремі злочини.
Система покарань покликана визначати однаковість у правозастосовній
діяльності та згідно з цим бути важливим засобом забезпечення
законності. Під системою покарань прийнято розуміти встановлений
кримінальним законом та обов’язковий для суду вичерпний перелік
покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості.

Система покарань містить такі види покарань: штраф; позбавлення
військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного
класу; позбавлення права обіймати певні посади чи провадити певну
діяльність; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для
військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання
в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на
певний строк; довічне позбавлення волі (ст. 51 КК). Отже, КК передбачає
12 видів покарань.

Покарання класифікуються за порядком (способом) їх призначення; за
суб’єктом, до якого застосовується покарання; за можливістю визначення
строку покарання та ін. За порядком призначення покарань ст. 52 КК
підрозділяє всі покарання на три групи: а) основні покарання; б)
додаткові покарання; в) покарання, що можуть призначатися і як основні,
і як додаткові.

В даній роботі будуть розглянуті такі питання як: загальне поняття
покарання, поняття системи покарань та класифікація покарань, покарання,
що можуть призначатися і як основні, і як додаткові.

Під час написання роботи були використані різні літературні джерела та
основні методи наукового дослідження (аналіз, синтез, порівняння,
узагальнення та ін.).

Дана робота дозволить більш краще вивчити сутність різних видів покарань
за чинним кримінальним законодавством України.

1. ПОНЯТТЯ ПОКАРАННЯ

Покарання як один з центральних інститутів кримінального права є
важливим інструментом в руках держави для охорони найважливіших
суспільних відносин. Воно є провідною і найбільш поширеною формою
реалізації кримінальної відповідальності і разом з тим покликане
забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Чинне кримінальне законодавство не містить визначення поняття покарання.
Однак аналіз окремих кримінально-правових норм і практики їх
застосування дає можливість виділити найважливіші його ознаки і на їх
підставі дати визначення такого поняття.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних
відносин від злочинних посягань. Здійснення цього завдання в першу чергу
виражається у визначенні того, які суспільне небезпечні діяння є
злочинними і якому покаранню підлягають особи, що їх вчинили (ст. 1 КК).
Отже, караність є складовою частиною кримінально-правових норм, без якої
неможливо регулювати і охороняти суспільні відносини. За своєю суттю
караність є особливою мірою державного примушування, котра
застосовується до осіб, що вчинили злочинні посягання. Покарання як міра
державного примушування виступає засобом впливу на поведінку людини,
примушує особу до законопослушної поведінки. В цьому і полягає перша
важлива ознака покарання — це передусім особлива міра державного
примушування (в поріннянні з дисциплінарними, адміністративними,
цивільно-правовими засобами), яка є його складовою частиною, що визначає
його соціальний зміст. Покарання заподіює великі втрати волі, майна,
навіть життя (смертна кара).

Друга ознака покарання закріплена в ст. 3 КК, де чітко записано, що
покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину. Отже,
застосування покарання є кінцевим станом кримінальної відповідальності.
Це логічний типовий наслідок злочину. Інші методи реагування держави на
злочин, передбачені законом, такі як звільнення від покарання на
підставі ст. 50 КК, звільнення від кримінальної відповідальності із
застосуванням заходів адміністративного стягнення або громадського
впливу, звільнення із застосуванням примусових заходів виховного
характеру, є винятком з правила. Вони можливі у випадках, передбачених
законом, допустимі за наявності достатніх для цього підстав і за
злочини, які не являють великої суспільної небезпеки. Тому оцінка
покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є характерною його
ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ст. 3 КК, де
зазначено, що «Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а
також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й
відповідно до Закону» (ч. 2 ст. 3). Тобто, жоден інший державний орган
не може призначити особі такий примусовий захід, як покарання. Як видно,
положення закону про застосування покарання за вироком суду —
обов’язкова вимога закону, характерна його особливість. Причому
застосування покарання завжди відбувається від імені держави, що надає
покаранню публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і
звільнення від покарання, крім звільнення за амністією або за актом
помилування.

Четверта важлива ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в
ст. 22 КК, де говориться, що покарання не тільки є карою за вчинений
злочин. Таким чином, в самому законі названо основну ознаку покарання,
яка робить його найгострішою мірою державного примушування. Кара є
складовою ознакою будь-якого кримінального покарання. Вона визначається
строками покарання, наявністю фізичних і моральних страждань та втрат,
покладенням обов’язків зазнати ганьби і сорому перед суспільством і
різного роду правообмеженнями. В одних покараннях вона виражена більшою
мірою, наприклад, позбавлення життя, позбавлення волі, матеріальні або
майнові втрати, в других — переважають обмеження інших прав; займатися
професійною діяльністю, мати звання, нагороди тощо. В кожному покаранні,
безумовно, присутні і моральні страждання — ганьба, сором перед
суспільством і своїми близькими. Усі ці якості і визначають кару як
ознаку покарання. Обсяг кари диференційований в кожному покаранні в
залежності від характеру і тяжкості злочину. Каральний вплив покарання
повинен відповідати тяжкості злочину. Кара має обов’язковий характер для
виконання всіма громадянами, посадовими особами і органами на всій
території держави.

П’ята харатерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходить
вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого
злочину, так і самого злочинця. Авторитет такої оцінки закріплюється
обвинувальним вироком, який суд виносить від імені держави і де
міститься конкретна міра покарання. Таким чином, призначене покарання є
правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, що
його вчинила, з точки зору кримінального закону і моралі.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це
означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі
лише щодо самого винного. Воно не може бути направлено на інших осіб,
навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто
засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що
належить винному особисто, тощо.

Нарешті, сьома розпізнавальна ознака покарання полягає в тому, що
будь-яке покарання тягне за собою судимість. Це знайшло своє законодавче
закріплення в ст. 55 КК, за змістом якої призначення будь-якого
покарання тягне для засудженого такий правовий наслідок, як судимість.
Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів
державного примушування. За своїм змістом судимість — це не тільки
властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого,
пов’язаний з різного роду правообмеженнями та іншими негативними
наслідками протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як
самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається
обставиною, яка обтяжує відповідальність в разі вчинення нового злочину
та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним
покарання (наприклад, тимчасове позбавлення права займати певні посади,
займатись деякими видами діяльності тощо).

Усі викладені ознаки відрізняють покарання від інших мір примушування і
дають змогу сформулювати загальне поняття покарання. Покарання — це
встановлена законом особлива міра державного примушування, яка містить у
собі кару, застосовується лише за вироком суду до особи, винної у
вчиненні злочину, виражає від імені держави засудження злочину і особи,
що його вчинила, та тягне за собою судимість.

Також необхідно визначити місце покарання в системі заходів
кримінально-правового впливу (див. схему 1). Чинне кримінальне
законодавство України передбачає ряд заходів кримінально-правового
впливу. Вони можуть застосовуватись як до особи, яка вчинила злочин, так
і до особи, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, що не є злочином.

Серед цих заходів провідну роль відіграє покарання. Його місце в системі
заходів кримінально-правового впливу зумовлене тим, що:

а) покарання — це захід кримінально-правового впливу, що застосовується
в межах кримінальної відповідальності особи;

б) покарання є основною формою кримінальної відповідальності особи;

в) за своїм змістом покарання є (і має бути) найбільш суворою формою
кримінальної відповідальності.

Схема 1

Місце покарання в системі заходів

кримінально-правового впливу

2. ПОНЯТТЯ СИСТЕМИ ПОКАРАНЬ

ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ПОКАРАНЬ

2.1. Система покарань та види покарань

Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань
утворюють певну систему. Система покарань, встановлена ст. 51 КК, і є
тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів по
застосуванню покарань. Законодавець, визначаючи систему покарань, тим
самим створює базу і для побудови санкцій у відповідних статтях
Особливої частини КК, де передбачені види і межі покарань за окремі
злочини.

Система покарань покликана визначати однаковість (однозначність) у
правозастосовній діяльності і згідно з цим бути важливим засобом
забезпечення законності. Системі покарань невідомі смертна кара, а також
болісні і такі покарання, що ганьблять і калічать засудженого,
наприклад, тілесні покарання, позбавлення всіх громадянських прав та ін.
У ній значне місце посідають покарання, не пов’язані з позбавленням
волі: штраф, громадські роботи тощо. Включаючи в себе цілий комплекс
покарань, їх система дає можливість забезпечити при застосуванні судами
конкретних покарань їх необхідну індивідуалізацію відповідно до тяжкості
вчиненого злочину і особи засудженого.

Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним
законом і обов’язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих
у певному порядку за ступенем їх суворості.

З цього визначення видно, що поняття системи покарань містить у собі
низку ознак, а саме :

а) система покарань встановлюється тільки законом. Жодне покарання не
може визначатися довільно, його вид, розміри, порядок і підстави
застосування можуть бути зазначені тільки в законі;

б) перелік покарань, що утворюють систему, обов’язковий для суду. Інакше
кажучи, суд, прерогативою якого є застосування покарання, не має права
відступити від цієї системи;

в) перелік покарань, що утворюють систему, є вичерпним. Це означає, що з
погляду закону на даний момент система покарань є закінченою,
завершеною. Коли говорять про систему покарань як вичерпний їх перелік,
то мають на увазі ту систему, той їх перелік, що наведений у ст. 51 КК.
Тому за злочин, вчинений на території України, неможливо, наприклад,
застосувати таке покарання, як тюремне ув’язнення, заслання чи
звільнення від посади, тому що КК таких покарань не передбачає;

г) система покарань передбачає їх розміщення у певному порядку за
ступенем їх суворості. У ст. 51 КК вони розташовані починаючи від менш
суворих до більш суворого. Подібного роду ступінчастість, «сходи»
покарань дають можливість суду вирішувати, яке з покарань є більш чи,
навпаки, менш суворим. Ці питання виникають при зміні вироку в
касаційній чи наглядовій інстанції, призначенні покарання в порядку ст.
69 КК чи заміні покарання більш м’яким (ст. 82 КК).

Система покарань, встановлена в ст. 51 КК, містить в собі такі види
покарань: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу,
чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади
чи займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи;
службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт;
обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні
військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне
позбавлення волі. Отже, КК передбачає 12 видів покарань.

За ухилення від відбування цих покарань настає кримінальна
відповідальність за статтями 389, 390 і 393 КК. Так, ухилення від
виконання громадських робіт карається за ст. 389 КК — арештом на строк
до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років.

Усі покарання, що входять у систему, можуть бути класифіковані за
певними ознаками, закріпленими у кримінальному законі. Така класифікація
має не тільки теоретичне, а й, що дуже важливо, велике практичне
значення, тому що вона сприяє правильному застосуванню окремих видів
покарань.

Покарання класифікуються за порядком (способом) їх призначення; за
суб’єктом, до якого застосовується покарання; за можливістю визначення
строку покарання та ін.

За порядком призначення покарань ст.52 КК підрозділяє всі покарання на
три групи: а) основні покарання; б) додаткові покарання; в) покарання,
що можуть призначатися і як основні, і як додаткові.

Основні покарання — не покарання, що призначаються у ви-році лише як
самостійні покарання. Вони ні за яких умов не можуть призначатися на
додаток до інших покарань, не можуть бути до них приєднані. За один
злочин може бути призначене тільки одне основне покарання.

До основних покарань закон відносить: громадські роботи, виправні
роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження
волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців,
позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

Додаткові покарання — це такі покарання, що призначаються лише на
додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть.
Отже, додаткові покарання не можуть самостійно фігурувати у вироці. До
них ст. 52 КК відносить: конфіскацію майна, позбавлення військового,
спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові — це
позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
і штраф.

До основного покарання може бути приєднано одне чи кілька додаткових
покарань у випадках і порядку, передбачених законом. Наприклад, суд,
засуджуючи винного за ч. 3 ст. 368 КК (одержання хабара), може
призначити основне покарання у виді позбавлення волі і приєднати до
нього такі додаткові покарання, як позбавлення права обіймати певні
посади і конфіскація майна.

За суб’єктом, до якого застосовуються покарання, вони класифікуються на
загальні і спеціальні. Загальні покарання можуть бути застосовані до
будь-якої особи (наприклад, позбавлення волі). Спеціальні покарання
призначаються лише певному колу засуджених і не можуть застосовуватися
до будь-якої особи. Так, тримання у дисциплінарному батальйоні
призначається лише військовослужбовцям строкової служби. До спеціальних
покарань належать також службові обмеження для військовослужбовців,
позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або
кваліфікаційного класу і позбавлення права обіймати певні посади або
займатися певною діяльністю.

За можливістю визначення строку покарання всі покарання поділяють на
строкові і безстрокові покарання. Строковими покараннями є: позбавлення
волі, обмеження волі, арешт, виправні роботи без позбавлення волі,
службові обмеження для військовослужбовців, громадські роботи,
позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю,
тримання у дисциплінарному батальйоні. Так, виправні роботи без
позбавлення волі можуть призначатися на строк від шести місяців до двох
років, дисциплінарний батальйон — від шести місяців до двох років,
позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
— від двох до п’яти років, позбавлення волі — від одного року до
п’ятнадцяти років. Вийти за межі цього строку суд ні за яких умов не має
права, за винятком випадку, передбаченого в ст. 71 КК, коли
призначається покарання за сукупністю вироків.

Безстроковими покараннями є: позбавлення військового, спеціального
звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і довічне позбавлення
волі.

2.2. Характеристика основні покарань

1. Громадські роботи (ст. 56 КК) полягають у виконанні засудженим у
вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільне корисних робіт,
вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Це, наприклад,
збирання сміття, озеленення вулиць і т.ін.

Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот
сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день.

Це покарання не застосовується до осіб, визнаних інвалідами першої або
другої групи, вагітних жінок, осіб, які досягли пенсійного віку, а також
до військовослужбовців строкової служби.

2. Виправні роботи (ст. 57 КК) застосовуються до особи за місцем роботи
на строк, визначений за вироком суду, з відрахуванням у доход держави
відповідного відсотка її заробітку.

Виправні роботи призначаються на строк від шести місяців до двох років і
обов’язково супроводжуються відрахуванням із суми заробітку засудженого
у доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від
десяти до двадцяти відсотків заробітку засудженого.

Виправні роботи — це покарання, яке широко застосовується на практиці.
Воно призначається, як правило, за злочини, що не є тяжкими, і до осіб,
що не становлять значної суспільної небезпечності і тому не потребують
ізолювання від суспільства. Виправні роботи є ефективним засобом
виправлення засуджених, особливо в поєднанні з впливом з боку колективу,
де вони відбуватимуть покарання. Засуджений до виправних робіт зазнає і
певних право обмежень. Він не тільки втрачає частину заробітку, йому,
крім того, не надається чергова відпустка. Час відбування виправних
робіт не включається у трудовий стаж, у стаж, що дає право на відпустку,
на одержання пільг і надбавок до заробітної плати. Протягом строку
покарання забороняється звільнення засудженого за власним бажанням без
дозволу органу, що відає виконанням цього виду покарання. Засудження до
виправних робіт тягне за собою судимість.

Слід, однак, мати на увазі, що за умови сумлінної роботи і зразкової
поведінки час відбування виправних робіт може бути за рішенням суду
включено в загальний трудовий стаж (ст. 103 ВТК).

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які
перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до
осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного
віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних
органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних
службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Особам, які стали непрацездатними після винесення вироку суду, суд може
замінити виправні роботи штрафом із розрахунку трьох встановлених
законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один
місяць виправних робіт.

Закон встановлює відповідальність за злісне ухилення від відбування
виправних робіт (ст. 389 КК).

3. Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК) за своїм
змістом являють виправні роботи, які застосовуються з урахуванням того,
що засуджений є військовослужбовцем. Це покарання призначається
військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової служби, на строк
від шести місяців до двох років з відрахуванням у доход держави від
десяти до двадцяти відсотків грошового забезпечення, одержуваного
засудженим.

Таке покарання призначається, якщо воно прямо передбачене в санкції
статті КК (наприклад, ч. 2 ст.407), замість виправних робіт, а також
тоді, коли суд, враховуючи обставини справи та особу винного, вважатиме
за можливе замість обмеження волі або позбавлення волі на строк не більш
двох років призначити службові обмеження на той же строк.

Засудження до цього покарання виключає протягом строку його відбування
підвищення військовослужбовця за посадою, у військовому званні, а строк
покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння
чергового військового звання.

Особи, що відбули покарання у вигляді службових обмежень для
військовослужбовців, вважаються такими, що не мають судимості (п. 4 ст.
89 КК).

4. Арешт (ст. 60 КК) виражається в триманні засудженого в умовах
ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців.

Військовослужбовці відбувають це покарання на гауптвахті. Після відбуття
цього покарання вони вважаються такими, що не мають судимості (п. 4 ст.
89 КК).

Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних
жінок та до жінок, які мають дітей віком до восьми років.

5. Обмеження волі (ст. 61 КК) полягає в утриманні особи в
кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від
суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням
засудженого до праці.

Це покарання призначається на строк від одного до п’яти років. Воно не
може бути застосоване до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають
дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягай пенсійного віку,
військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої
груп.

6. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК)
є спеціальним покаранням і може застосовуватися лише до
військовослужбовців строкової служби. Воно полягає в примусовому
направленні на встановлений у вироку суду строк в особливу військову
частину — дисциплінарний батальйон, призначений для відбування покарання
військовослужбовцями, які вчинили злочин під час проходження ними
строкової військової служби. Тримання в дисциплінарному батальйоні має
за мету виправлення засуджених у дусі точного виконання законів,
військової присяги, військових статутів, наказів начальників, чесного
ставлення до праці і служби, правил співжиття, а також попередження
вчинення ними нових злочинів.

Особи, що відбувають покарання в дисциплінарному батальйоні, не
перестають бути військовослужбовцями. Після відбуття покарання вони
повертаються у свою частину для подальшого проходження служби. Час
перебування в дисциплінарному батальйоні в строк служби не
зараховується. Однак за клопотанням командування частини, куди прибув
військовослужбовець після відбуття покарання, бездоганна служба в
дисциплінарному батальйоні може бути підставою для рішення командуючого
військовим округом чи флотом про зарахування її в строк служби. Особи,
що відбули покарання в дисциплінарному батальйоні, визнаються на
підставі п. 4 ст. 89 КК такими, що не мають судимості.

Тримання у дисциплінарному батальйоні може призначатися лише як основне
покарання на строк від шести місяців до двох років у випадках, прямо
передбачених у санкції статті КК, за якою кваліфіковано злочин
засудженого (наприклад, санкція ч. 1 ст. 404). Крім того, це покарання
призначається тоді, коли суд, ураховуючи обставини справи та особу
засудженого, вважатиме за можливе замість позбавлення волі на строк до
двох років застосувати тримання у дисциплінарному батальйоні на той же
строк. Заміна покарання у виді позбавлення волі триманням в
дисциплінарному батальйоні можлива при засудженні військовослужбовця
строкової служби як за військовий злочин, так і за будь-який інший
злочин.

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість
позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, що раніше відбували
покарання у виді позбавлення волі.

7. Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) — це покарання, що
полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його у кримінально-виконавчі
установи на певний строк, зазначений у вироку суду.

Позбавлення волі є основним покаранням і застосовується за вчинення
злочинів, що становлять значну тяжкість, коли, виходячи із характеру і
ступеня їх суспільної небезпечності і з урахуванням особи винного,
необхідна його ізоляція від суспільства.

Позбавлення волі пов’язане з істотними правообмеженнями для засудженого.
Він не тільки ізолюється від суспільства, а й позбавляється свободи
пересування, вибору виду трудової діяльності, обмежується в
розпорядженні своїм часом, спілкуванні з родичами і близькими йому
людьми і т.ін. На засудженого до позбавлення волі справляється певний
вплив: він перебуває в умовах відповідного режиму, залучається до праці,
а у разі необхідності — до професійного і загальноосвітнього навчання, з
ним ведеться систематична освітньо-виховна робота. Однак позбавлення
волі не має за мету заподіяти засудженому фізичних страждань або
принизити його людську гідність. Воно спрямоване в кінцевому результаті
на його виправлення, для того щоб він став корисним членом суспільства,
а також на попередження вчинення нових злочинів з боку як засуджених,
так й інших громадян.

Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п’ятнадцяти років
і відбувається в колоніях різного виду і режиму. Вид і режим відбування
позбавлення волі визначаються адміністрацією кримінально-виконавчої
установи. Позбавлення волі у виді тюремного ув’язнення КК не передбачає.

8. Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) може бути застосоване за
вчинення особливо тяжких злочинів, коли це спеціально передбачено в
санкції статті Особливої частини КК і за умови, якщо суд визнає
неможливим застосування до засудженого позбавлення волі на певний строк.

У санкціях статей Особливої частини КК довічне позбавлення волі
передбачено як альтернативне покарання з позбавленням волі на певний
строк лише за злочини, пов’язані з умисним вбивством при особливо
обтяжуючих обставинах (див., наприклад, ч. 2 ст. 115, ст. 348 КК).

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин у
віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що
були в стані вагітності під час вчинення злочину чи на момент
постановлення вироку.

Довічне позбавлення волі замінило собою смертну кару, застосування якої
допускалося КК 1960 р. до 29 грудня 1999 р. Конституційний Суд України
визнав, що норми КК 1960 р., які передбачають можливість застосування
смертної кари (розстрілу), суперечать Конституції України і тому не
підлягають застосуванню. 22 лютого 2000 р. Верховна Рада України
прийняла Закон «Про заміну смертної кари довічним позбавленням волі».

Актом помилування довічне позбавлення волі може бути замінено
позбавленням волі на строк не менше двадцяти п’яти років (ст. 87 КК).

2.3. Додаткові покарання

1. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або
кваліфікаційного класу (ст. 54 КК) призначається лише при засудженні
особи за тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Це покарання є безстроковим.
Воно може призначатися лише як додаткове і за умови, що винний
засуджений за вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину. Вчинення
таких злочинів ганьбить саме звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас,
тому закон надає суду право позбавити засудженого цього статусу.

В різних відомствах і службах виконавчої і судової влади для службових
осіб встановлюються відповідні звання, ранги, чини і класи. Так, у
Збройних Силах України, Службі безпеки України, прикордонних військах,
військах внутрішньої і конвойної охорони, військах цивільної оборони
України маються військові звання (наприклад, капітан, підполковник,
генерал-майор та ін.). В органах внутрішніх справ України встановлені
спеціальні звання (наприклад, майор міліції, підполковник внутрішньої
служби та ін.). Спеціальні звання передбачені в Податковій службі
України, а також у Митній службі України (наприклад, інспектор
податкової служби першого рангу, державний радник податкової служби та
ін.).

Законом України від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу»
встановлюються різні ранги, залежно від тієї категорії, до якої
віднесені посади, що обіймаються особою. Так, особам, що обіймають
посади, віднесені до першої категорії, може бути присвоєно 3, 2 чи 1
ранг, а, наприклад, до сьомої категорії— 15, 14 чи 13 ранг. Ранги також
встановлені в дипломатичній службі (наприклад, Надзвичайний і
Повноважний Посол, радник першого класу, аташе та ін.).

В органах прокуратури встановлені класні чини (наприклад, юрист першого
класу, молодший радник юстиції та ін.). Такі ж чини присвоюються
фахівцям арбітражних судів (крім суддів).

Кваліфікаційні класи присвоюються суддям різних судів, у тому числі
суддям арбітражних судів, а також судовим експертам.

Усіх зазначених вище звань, рангів, чинів або класів і може позбавити
засудженого суд. Причому повноваження суду не обмежені:

він може позбавити цього статусу самостійно, незалежно від того, який
орган присвоїв звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас.

Кримінальний закон не передбачає право суду позбавляти засудженого
наукових ступенів і звань, а також почесних звань.

2. Конфіскація майна (ст. 59 КК) полягає в примусовому .безоплатному
вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є особистою
власністю засудженого.

Конфіскація майна може призначатися за тяжкі і особливо тяжкі корисливі
злочини лише як додаткове покарання і тільки у випадках, прямо
передбачених у санкції статті, за якою кваліфіковане діяння засудженого.

Якщо, з огляду на конкретні обставини справи, суд визнає недоцільним
застосування конфіскації майна при засудженні за злочин, за який
конфіскація передбачена як обов’язкове додаткове покарання, у вироку
повинні бути наведені мотиви прийнятого судом рішення з цього питання
(ч. 2 ст. 69 КК).

Закон розрізняє два види конфіскації майна : а) повну конфіскацію, яка
виражається у вилученні всього майна, що належить засудженому, і б)
часткову конфіскацію, яка полягає у вилученні зазначеної у вироку суду
частини майна.

У вироку суд обов’язково має вказати, чи все майно засудженого
конфіскується або тільки його частина. У разі конфіскації частини майна
суд повинен зазначити її розмір (1/2, 1/3 і т.ін.) або перелічити
предмети, що підлягають конфіскації. Заміна конфіскації майна грошовою
сумою, рівною вартості цього майна, не допускається.

Слід мати на увазі, що при конфіскації всього майна засудженого вона
обертається лише на його особисту власність та його частку в загальній
власності і не може бути обернена на частку інших осіб, що володіють
майном разом з засудженим на праві особистої власності.

Не підлягають конфіскації предмети, необхідні засудженому, членам його
сім’ї та особам, що перебувають на його утриманні. Перелік майна, яке не
підлягає конфіскації, встановлюється законом України.

Від конфіскації майна як виду покарання слід відрізняти так звану
спеціальну конфіскацію, що не є покаранням. Спеціальна конфіскація
полягає у вилученні у засудженого спеціальних предметів, що є знаряддями
і засобами вчинення злочину. В загальній формі вона передбачена в ст..81
КПК, де, зокрема, сказано, що гроші, цінності та інші предмети, нажиті
злочинним шляхом, передаються в доход держави, а знаряддя злочину, що
належали обвинуваченому, конфіскуються. Спеціальна конфіскація
передбачена в деяких санкціях статей КК. Так, за ст. 201 обов’язковою є
конфіскація предметів контрабанди, за ст. 246 — конфіскація незаконно
зрубаних дерев і т.ін.

У справах про незаконне полювання, незаконне заняття рибним, звіриним
або іншим водним добувним промислом, незаконну порубку лісу знаряддя
злочину, що належали підсудному, в тому числі автомашини, човни та інші
транспортні і плавучі засоби, у разі використання їх як знарядь, за
допомогою яких вчиняються злочинні дії (вилов риби, відстріл звіра),
підлягають конфіскації на підставі ст. 81 КПК.

3. ПОКАРАННЯ, ЩО МОЖУТЬ ПРИЗНАЧАТИСЯ

І ЯК ОСНОВНІ, І ЯК ДОДАТКОВІ

3.1. Штраф

Штраф (ст. 53 КК) відповідно до закону є грошовим стягненням, що
накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині
КК.

Штраф може призначатися як основне, так і додаткове покарання лише у
випадках, коли його передбачено у санкції статті КК, за якою
кваліфікований злочин засудженого.

Стаття 53 передбачає межі штрафу. Він встановлюється в межах від
тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Закон зазначає, що у випадках, передбачених КК, за окремі злочини можуть
бути встановлені і більш високі розміри штрафу (див., наприклад, ч. 2
ст. 204 КК).

Конкретний розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості
вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного.

У разі неможливості сплатити штраф суд може замінити несплачену суму
штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку десять годин
громадських робіт за один встановлений законодавством України
неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із
розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених
законодавством України неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але
на строк не більше двох років.

Штраф як покарання відрізняється за своєю природою від штрафу, який
застосовується як захід адміністративного впливу. Штраф як покарання
призначається лише за вироком суду і тільки за вчинення злочину. Штраф
тягне за собою судимість (п. 5 ст. 89 КК);

3.2. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
(ст. 55 КК) може призначатися на строк від двох до п’яти років як
основне і на строк від одного до трьох років — як додаткове покарання.

Це покарання застосовується в тих випадках, коли за характером вчинення
винним службових злочинів або при занятті певною діяльністю суд визнає
неможливим збереження за ним права обіймати ці посади або права
займатися відповідною діяльністю.

Зазначене покарання позбавляє засудженого суб’єктивного права на вільний
вибір посади, певних занять протягом часу, встановленого у вироку суду.
Застосування цього покарання приводить до втрати або обмеження деяких
пільг і переваг (пов’язаний з цим покаранням перехід на іншу роботу може
спричинити перерив спеціального трудового стажу та ін.). Через відносно
тривалий строк цього покарання воно може привести до декваліфікації
засудженого, необхідності здобувати нову спеціальність і тим самим не
тільки заподіює особі моральні страждання, а й зачіпає її майнові
інтереси.

Як основне покарання позбавлення права обіймати певні посади або
займатися певною діяльністю призначається в тих випадках, коли воно
передбачено в санкції відповідної статті КК, за якою кваліфіковано
злочин засудженого, або в порядку переходу до нього як до більш м’якого
покарання порівняно, наприклад, з позбавленням волі (ст. 69 КК).

Як додаткове покарання позбавлення права обіймати певні посади або
займатися певною діяльністю може призначатися як тоді, коли воно прямо
зазначено в санкції статті КК, за якою засуджено винного (наприклад,
статті 191, 286), так і тоді, коли воно в санкції прямо не передбачено.
У цих випадках суд керується положеннями ст. 55 КК, що дає йому право
застосувати дане покарання, якщо буде визнано неможливим збереження за
засудженим права обіймати ті чи інші посади або займатися певною
діяльністю.

Отже, якщо конфіскація майна або штраф як додаткові покарання можуть
призначатися лише за умови, що вони як такі передбачені в санкції статті
КК, то позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю не пов’язано з цими обмеженнями і може бути застосовано судом
на підставі ст. 55 КК.

Призначаючи розглядуване покарання, суд у вироку повинен чітко вказати,
якої саме посади (посад) позбавляється права обіймати засуджений.
Наприклад, комірник, засуджений за привласнення товарів, що знаходилися
в його розпорядженні, може бути позбавлений права обіймати посади,
пов’язані з розпорядженням матеріальними цінностями.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю,
якщо воно призначено як додаткове покарання до арешту, обмеження волі,
тримання в дисциплінарному батальйоні чи позбавлення волі на певний
строк, поширюється на весь строк відбування основного покарання і, крім
того, на строк, встановлений вироком суду. Якщо ж це покарання
призначене як додаткове до іншого виду основного покарання (наприклад,
до виправних робіт), то його строк обчислюється з моменту набрання
вироком суду законної сили.

Засудження до позбавлення права обіймати певні посади або займатися
певною діяльністю тягне за собою судимість, яка погашуєть-ся з моменту
закінчення строку цього покарання (п. З ст. 89 КК).

ВИСНОВКИ

Кримінальне покарання – засіб державного .примусу, що застосовується
судом із винесенням вироку щодо особи, яка вчинила злочин. Це покарання
застосовується лише за вироком суду. Метою покарання відповідно до ст.
22 КК України є: кара за вчинений злочин; виправлення та перевиховання
засуджених; запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і
іншими особами.

Основні покарання: позбавлення волі; виправні роботи без позбавлення
волі; позбавлення права обіймати певні посади або на якийсь вид
діяльності; штраф; громадська догана.

До військовослужбовців строкової служби може застосовуватись покарання у
вигляді направлення в дисциплінарний батальйон.

Додатковими покараннями визнаються: конфіскація майна; позбавлення
військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу;
позбавлення батьківських прав згідно з чинним законодавством.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
може призначатися на строк від двох до п’яти років як основне і на строк
від одного до трьох років — як додаткове покарання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Нормативно-правові акти

Конституція України. Прийнята на 5 сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 року. К., 1997. – с. 78.

Кримінальний кодекс України. Затверджений законом від 28 грудня 1960
року. Офіційний текст зі змінами та доповненнями станом на 15 листопада
1997 року. К.: Парламентське видавництво., 1997. – с. 168.

Кримінально-процесуальний кодекс України. Офіційний текст зі змінами та
доповненнями станом на 1 січня 1999 року. К.: Парламентське
видавництво., 1998. – с. 167.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 4 червня 1993р. №3 “Про
виконання судами України законодавства з питань призначення покарання”
// Бюллетень законодавства і юридичної практики України. – №3. – 1995. –
с. 472.

Підручники, статті, інші літературні джерела

Гальперин И. М. Наказание: социальная функция, практика применения. –
М.: Юридическая литература. – 1983. – с. 206.

Зельдов С. И. Освобождение от наказания и от его отбывания. – М.:
Юридическая литература – 1983. – с. 137.

Коржанський М. Й. Кримінальне право України (загальна частина). – К.:
Наукова думка. – 1996. – с. 334.

Кригер Г. А. Советское уголовное право (общая часть). – М., 1988. – с.
370.

Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і
фак. / За ред. Професорів М.І.Бажанова, В. В. Сташиса, В.Я.Тація. — X.:
Право, 1997. — с. 249-258.

Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник за ред. В. І.
Шакуна. – К.: НАВСУ. – “Правові джерела”, 1998.

Лейленд П. Кримінальне право: злочин, покарання, судочинство. – К.:
Основи. – 1996. – с. 208.

Ломако В. А. Отстрочка исполнения наказания. – К. – 1992. – с. 47.

Михлин А. Система уголовных наказаний: реформа или иллюзия?. //
Законность. – 1993. – №6. – с. 64

Санталов А.І.Теоретичні питання кримінальної відповідальності – Л.,1982.

Сидорова В.М. Отстрочка исполнения приговора несовершеннолетнему. – М.:
Юридическая литература – 1982. – с. 80.

Скибицкий В. В. Освобождение от уголовний ответственности и отбывания
наказания. – К.: Научная мысль. – 1987. – с. 181.

Сташиц В. В. Уголовное право УССР (общая часть). – К.: Вища школа. –
1984. – с. 382.

Ткаченко В. М. Равенство уголовной ответсвенности. // Советское
государство и право. – 1991. – №12. – с. 181.

Чернишова Н. В. Кримінальне право України. – К., 1995. – с. 455.

Шмаров Н. Практика судів України в кримінальних справах. Призначення
покарання та звільнення від нього. // Юридичний вісник

Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів
і фак./За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. —
X.: Право, 1997. – С.45.

Кримінальний Кодекс України. – Ст.51.

Кримінальний Кодекс України. – Ст.ст.10-11.

Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. для студентів
юрид. вузів і фак. / За ред. П.С. Матишевського та ін. — К.: Юрінком
Інтер, 1997. – С.138.

Кримінальний Кодекс України. – Ст.82.

Кримінальний Кодекс України. – Ст.56.

Кримінальний Кодекс України. – Ст.57.

Кримінальний Кодекс України. – Ст.60.

Кримінальний Кодекс України. – Ст.61.

Кримінальний Кодекс України. – Ст.62

Кримінальний Кодекс України. – Ст.63.

Кримінальний Кодекс України. – Ст.64.

PAGE

PAGE 2

додаткові заходи кримінольно-правового впливу (стаття 14 КК)

звільнення від покарання (статті 462, 49, ч. 2 ст. 50, ст. 52, 53 КК)

умовне застосування покарання (статті 45, 46, 461 КК)

покарання (статті 24-25, 29, 31-34, 35, 37, 38 КК)

примусові заходи медичного характеру (ст. 13 КК)

примусові заходи виховного характеру (ст. 11 КК)

Такі, що здійснюються в межах кримінальної відповідальності особи

Не пов’язані з кримінальною відповідальністю особи

Заходи кримінально-правового впливу

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter