.

Виконавча влада та її функції (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1497 24314
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Виконавча влада та її функції”

ПЛАН

Вступ

1. Поняття виконавчої влади та система її органів

1.1. Поняття виконавчої влади

1.2. Система органів виконавчої влади

2. Кабінет Міністрів — вищий орган у системі органів виконавчої влади

2.1. Склад Кабінету Міністрів України та місце Кабінету Міністрів у
системі органів виконавчої влади

2.2. Функції та повноваження Кабінету Міністрів України

3. Центральні органи виконавчої влади та міністерства

3.1. Види міністерств та структура інших центральних органів виконавчої
влади

3.2. Компетенція центральних органів виконавчої влади

4. Органи виконавчої влади на місцях

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність вивчення обраної теми зумовлена тим, що загальновідомий у
світі термін “виконавча влада” за часи радянської влади був фактично
вилучений з наукового, зокрема конституційно-правового, обігу. Тоді
домінувала теорія про поєднання у радах законодавчої і виконавчої влади.
Здавалося, що всевладдя рад цілком поглинуло виконавчу владу як
самостійну форму державновладних проявів. Проте, як відомо, ради всіх
ланок ніколи не були всевладними, про що свідчить багаторічна історія і
практика радянського будівництва. Не були вони і органами влади і
управління, як обґрунтовувалось у численній науковій літературі.
Зокрема, про це свідчить те, що ради законодавчу роботу у повному обсязі
ніколи не здійснювали. До того ж проекти рішень місцевих органів влади,
як правило, готували виконавчі органи і цим фактично підміняли
законодавчу владу. Звідси, з одного боку, практика підміни законодавчих
актів підзаконними (виконавчими), а з іншого безпосереднє втручання, як
правило, некваліфікованих законодавців у сферу виконавчо-розпорядчих
органів та в їх діяльність, що призвело до того, що проблема державного
будівництва в Україні — створення дієвого механізму реалізації законів —
і досі не розв’язана. За весь період радянської влади так і не було
сформовано справжньої нормативно-правової бази, яка б
організаційно-функціонально закріплювала статус виконавчого апарату рад
(оскільки сутня характеристика цих органів взагалі не була з’ясована).
На жаль, до цього часу не розроблений і не розглянутий закон про
виконавчу владу, незважаючи на те, що це питання давно поставлено на
порядок денний.

Як відомо, в умовах дії принципу поєднання влад замість терміна
“виконавча влада” існував термін “державне управління
(виконавчо-розпорядча діяльність)”. У зв’язку з цим виникає закономірне
питання: як співвідносяться такі категорії, як державне управління і
виконавча влада?

З позицій науки конституційного права виконавча влада — це система
органів державного управління (уряд, міністерства тощо), тобто система
виконавчо-розпорядчих органів.

Проте сутність категорії виконавчої влади не зводиться до визначення
конкретних суб’єктів діяльності з реалізації державної влади.

Привабливішим є підхід, з позицій якого сутність виконавчої влади
бачиться у тому, що це “правозастосовна влада”. Хоч, на наш погляд, і
таке розуміння не розкриває у повному обсязі сутності цієї форми
державної влади. Виконавча влада, як реальна категорія, має розкриватися
через з’ясування основних рис державної влади в цілому.

Держава реально сприймається через іманентну їй владу, владні
волевиявлення. Виразниками таких волевиявлень згідно зі ст. 6
Конституції України є органи різних гілок державної влади. Ці органи
об’єднує саме влада, а в державно-правовому плані їх об’єднують
державно-владні повноваження. Останні досить різнорідні, саме тому вони
здійснюються не одним, а багатьма різними за своїм функціональним
призначенням органами. Можливі тут суперечності, що державна влада
єдина, а виразники її різні (законодавча, виконавча та судова влада),
знімаються закріпленням у Конституції принципу “розподілу влад”.
Законодавча влада в нашій державі ще тільки проходить процес
становлення. Не склалася до цього часу й стала система судової влади. А
от виконавча влада досить розвинута. Це пояснюються тим, що організація
і діяльність цієї влади базуються на єдиних для будь-якої країни
принципах соціального управління.

1. Поняття виконавчої влади та система її органів

1.1. Поняття виконавчої влади

Виконавча влада — влада, що має право безпосереднього управління
державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду
встановлюється Конституцією і законодавством. Частіше за все уряд має
офіційну назву — Ради або Кабінети міністрів. У Швейцарії, наприклад, —
це Федеративна Рада, в Італії — Рада Міністрів, у Японії — Кабінет.
Очолює уряд його глава. Як правило, це прем’єр-міністр (наприклад, у
Франції). Або — голова Ради Міністрів (Італія), канцлер (ФРН), державний
міністр (Норвегія).

У президентських республіках (США), де ця посада відсутня, главою уряду
є безпосередньо президент. Разом із главою уряду до його складу входять
заступник (віце-прем’єр), міністри, що очолюють окремі міністерства.

Уряд забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, є
відповідальним перед нею, підзвітним і підконтрольним їй. Проте
виконавча влада не вичерпується одним лише «виконанням законів». Вона
покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися
поточним управлінням, здійснювати розпорядничу діяльність. У цих цілях з
усіх питань своєї компетенції уряд видає нормативно-правові акти (укази,
розпорядження та ін.), що мають підзаконний характер.

Таким чином, призначення органів виконавчої влади — управління, що
охоплює:

• виконавчу діяльність — здійснення тих рішень, що прийняті органами
законодавчої влади;

• розпорядчу діяльність — здійснення управління шляхом видання
підзаконних актів і виконання організаційних дій.

Виконавча влада діє безупинно і скрізь на території держави (на відміну
від законодавчої і судової), спирається на людські, матеріальні та інші
ресурси, здійснюється чиновниками, армією, адміністрацією тощо. Це
створює основу для можливої узурпації всієї повноти державної влади саме
виконавчими органами. Тут важливі діючі механізми «стримувань і
противаг» як із боку законодавчої (через розвинуте законодавство і
контроль), так і з боку судової влади (через судовий контроль і
конституційний нагляд).

На сучасному етапі розбудови Української держави існують: державне
управління, успадковане від колишнього СРСР, і виконавча влада,
проголошена Конституцією України.

Виконавча влада — влада, що має право безпосереднього управління
державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду
встановлюється Конституцією і законодавством. Виконавча влада і державне
управління є “статикою” і “динамікою” управлінської сфери діяльності
держави.

Ефективність діяльності державної влади залежить від узгодженості її
складових. Тому державне управління в Україні має бути реформованим,
вивільненим від адміністративно-командних методів минулого, а виконавча
влада — не лише декларованою, а й побудованою відповідно до Конституції
України.

Розподіл влад, як відомо, сприяє вдосконаленню механізму реалізації
влади, забезпечує реальний, а не формальний розподіл функцій по
керівництву суспільством. Фундаментальне значення в управлінні мають
такі складові: рішення, його реалізація (виконання), контроль (нагляд)
за здійсненням рішення (включаючи, в першу чергу, охоронну функцію).
Закладена у цій схемі логіка досить очевидна. Очевидним є й те, що єдина
державна влада здійснюється у законодавчій, виконавчій і судовій формах.
Однак не є очевидним те, що кожна з цих форм, як доводить теорія
розподілу влад, повинна бути незалежною. Звичайно, абсолютна
незалежність гілок влади неможлива. Йдеться лише про їх відносну
самостійність, оскільки багато питань вони вирішують разом.

У найбільш тісному зв’язку перебувають законодавча і виконавча влада.
Аналіз Конституції України дає можливість зробити висновок, що
представницька влада може втручатися у сферу діяльності виконавчої, а
остання — впливати на роботу Верховної Ради.

Очевидно оптимальне співвідношення цих влад слід шукати у співвідношенні
основних форм їх діяльності. Представницька влада приймає закони, а
виконавча виконує їх, тобто основні форми діяльності цих органів —
законодавча і виконавча. Крім того, кожна з гілок влади має й інші
видові форми: установча і контрольна діяльність притаманні законодавчій
владі, контрольна і правоохоронна форма роботи властиві владі
виконавчій.

Що стосується місця виконавчої влади в системі єдиної державної влади,
то воно визначається перш за все метою діяльності виконавчої влади —
забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина [8].

Мета у свою чергу вимагає чіткого визначення суто виконавчих функцій,
які притаманні лише виконавчій владі і не збігаються з функціями інших
гілок влади.

Межа між законодавчою і виконавчою владами лежить у площині двох
складових — рішення і виконання. При цьому слід визнати, що
представницька влада лише приймає закони, але не розробляє механізми їх
реалізації. Невдячна чорнова робота деталізації закону шляхом визначення
механізму його здійснення завжди покладалася на органи виконавчої влади.
Механізм реалізації законів фактично і є механізмом самої виконавчої
діяльності.

Відносна самостійність виконавчої влади безпосередньо виявляється у
функціях, які покладено на суб’єктів виконавчої діяльності.

Аналіз повноважень суб’єктів виконавчої влади дає змогу виділити такі
основні функції цих суб’єктів: соціально-політичну, правозастосовну,
правоохоронну, координації, державного регулювання, контролю і нагляду.

Державна влада нерозривно пов’язана з політичною владою. Конкретно цей
зв’язок виявляється у соціальна-політичній функції виконавчої влади, яка
спрямовує владно-політичну та владно-адміністративну діяльність усієї
системи виконавчих органів на чітке і неухильне виконання законів та
інших нормативно-правових актів і безпосереднє керівництво об’єктами
управління.

На підставі соціально-політичної функції розкривається зміст наступної
важливої функції виконавчої влади — правозастосовної, яка являє собою
систему дій, що мають яскраво виражений організаційний аспект. Право
застосовна діяльність полягає у розробці і фактичному здійсненні
організаційних заходів, спрямованих на те, щоб забезпечити втілення
приписів правових норм у життя.

Правоохоронна функція виконавчої влади забезпечує хід реалізації
правозастосовної діяльності і належну поведінку всіх учасників керованих
процесів.

У сучасний період особливого значення набуває функція координації
виконавчої влади. Це пояснюється багатоукладністю сфери управління. При
цьому в правовиконавстві центр ваги зміщується у бік співробітництва і
погодженості дій учасників координації і істотно зменшується сфера
безпосереднього адміністративного розпорядництва, характерного для
діяльності виконавчих органів колишнього СРСР.

Поділ державної влади в Україні на гілки влади значно обмежив
нормотворчість виконавчої влади. Головним засобом у її діяльності стало
розпорядництво, що забезпечує здійснення практичних заходів з проведення
у життя законів та інших правових актів Верховної Ради України і
Президента.

В обмеженому обсязі виконавча нормотворчість зберігається, зокрема, при
розробці і здійсненні Кабінетом Міністрів загальнодержавних програм
економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку
України (ст. 116 Конституції).

У необхідних випадках регулювання має характер коректуючого впливу.

Розпорядництво не є жорстким засобом втручання у діяльність об’єктів,
щодо яких здійснюється управління. Воно має координуючий, коректуючий,
регістраційний, наглядовий та правоохоронний характер.

В умовах впровадження ринкової економіки великого значення набуває
функція державного регулювання, як одна з форм впливу, що ґрунтується на
нормативно-правовій базі, реалізується органами виконавчої влади шляхом
встановлення і застосування правил, націлених на корегування економічної
діяльності фізичних і юридичних осіб, державного та недержавного
секторів економіки, і підтримується можливістю застосування правових
санкцій у разі виявлених порушень [9].

Особливого значення набувають контроль і нагляд, які конкретизуються у
таких основних формах: в забезпеченні податкової і митної політики
держави, аудиті, наглядовій діяльності за функціонуванням конкретних
об’єктів управління тощо.

1.2. Система органів виконавчої влади

Суб’єктами виконавчої влади в Україні, які здійснюють перелічені
функції, є: органи загальної компетенції — вищі органи у системі органів
виконавчої влади; органи спеціальної компетенції — центральні органи
державної виконавчої влади; місцеві органи державної виконавчої влади. У
своїй сукупності суб’єкти виконавчої влади утворюють єдину систему
органів.

Виконавчій владі та системі її органів присвячено розділ VI Конституції
“Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади”.

Єдність системи органів виконавчої влади обумовлена: єдністю всієї
державної влади, яка випливає з державної цілісності України;
розмежуванням компетенції органів виконавчої влади; їх спільною
діяльністю. У межах цієї системи визначається порядок формування окремих
її елементів.

Очолює систему Кабінет Міністрів України — вищий орган виконавчої влади.

Середньою ланкою цієї системи є міністерства, державні комітети та
центральні органи державної виконавчої влади, зі спеціальним статусом,
підпорядковані Кабінету Міністрів України.

Органами виконавчої влади України місцевого або територіального рівня є,
по-перше, органи виконавчої влади загальної компетенції, місцеві
державні адміністрації в областях і районах, які підзвітні і
підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. По-друге, до цього
рівня належать також органи спеціальної (галузевої та функціональної)
компетенції, які безпосередньо підпорядковані як центральним органам
виконавчої влади, так і відповідним місцевим органам виконавчої влади.

Компетенція органів виконавчої влади визначається окремо для кожної
ланки системи органів виконавчої влади.

Згідно з ч. 12 ст. 92 Конституції України виключно законами України
визначаються організація і діяльність органів виконавчої влади [1].

Загальні основи компетенції та функції Кабінету Міністрів України
визначені у ст. 116 Конституції України, а в повному обсязі — в Законі
України “Про Кабінет Міністрів України”.

Повноваження міністерств, інших центральних органів виконавчої влади
сформульовані у відповідних Положеннях про ці органи.

Компетенція місцевих державних адміністрацій визначена у ст. 119
Конституції України та Законі України “Про місцеві державні
адміністрації” від 9 квітня 1999 р.

У межах своєї компетенції вищі органи виконавчої влади організують
реалізацію внутрішньої і зовнішньої політики Української держави;
здійснюють керівництво і регулюють соціально-економічну сферу;
забезпечують єдність системи виконавчої влади; спрямовують і контролюють
діяльність підлеглих органів виконавчої влади; здійснюють управління
власністю незалежно від її форм; розробляють і реалізують
загальнодержавні програми.

Щоб з’ясувати сутність виконавчої влади, необхідно торкнутися питання
про зміст правової форми діяльності суб’єктів цієї влади: нормотворчість
чи розпорядництво.

Протягом багатьох років відомча нормотворчість в Україні набула такого
поширення, що часто-густо підміняла законодавство. Хоч, з іншого боку,
це було пов’язано також з пасивністю законодавчого органу або великою
кількістю законодавчих актів непрямої дії.

Які ж шляхи виходу з цього становища?

У юридичній літературі з цього приводу висловлені певні пропозиції.
Зокрема, пропонувалось позбавити апарат управління статусу фактичного
законодавця, орієнтувати суб’єкти виконавчої влади не на
правовстановлення, а на правозастосування. Виконавча нормотворчість
повинна мати делегований характер. Акти виконавчої влади мають бути
засобом правозастосування (виконання), а тому можливість їх видання слід
безпосередньо визначити у відповідному законодавстві. Виконавча
нормотворчіть у всіх інших випадках можлива лише як внутрішньосистемний
засіб регулювання (внутрішня організація механізму управління).

Відомчої нормотворчості, яка має загальнообов’язковий характер, не
повинно бути.

Доцільно, щоб виконавчі органи загальної компетенції Могли в деяких
випадках делегувати нормотворчі повноваження міністерствам, державним
комітетам, іншим центральним органам виконавчої влади зі спеціальним
статусом [8].

Нарешті, пропонувалось встановити в законодавчих актах непрямої дії
конкретних адресатів їх виконання і одночасно визначити обсяг необхідних
для цього підзаконних нормативних повноважень.

Таким чином, виконавча влада є відносно самостійною формою єдиної
державної влади України, вона має притаманні лише їй функції, які
здійснюються системою органів виконавчої влади на підставі визначеного
правового механізму реалізації законів та інших нормативно-правових
актів за допомогою державного управління a метою реалізації прав і
свобод людини і громадянина.

2. Кабінет Міністрів — вищий орган у системі органів виконавчої влади

2.1. Склад Кабінету Міністрів України та місце Кабінету Міністрів у
системі органів виконавчої влади

Виконавчу владу в Україні здійснює згідно зі ст. 113 Конституції Кабінет
Міністрів України. Він е вищим органом у системі органів виконавчої
влади, яку становлять Кабінет Міністрів України, Рада міністрів
Автономної Республіки Крим, міністерства та інші центральні органи
виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. Як вищий
колегіальний орган у системі органів виконавчої влади Кабінет Міністрів
здійснює виконавчу владу безпосередньо та через центральні та місцеві
органи виконавчої влади, спрямовує, координує та контролює діяльність
цих органів.

Визначення Кабінету Міністрів як вищого органу виконавчої влади
відображає його роль і місце не лише у системі органів виконавчої влади,
а й у системі державної влади України в цілому і характеризує його
діяльність як органу, який здійснює виконання законів Верховної Ради
України та нормативних актів Президента України.

На жаль певні складності виникають з проблеми організації виконавчої
влади, здійснюваної Кабінетом Міністрів України, і формуванням цього
органу, які пояснюються існуючою формою правління, а також відображають,
на жаль, існуючу боротьбу між законодавчою гілкою влади і Президентом.

Якщо буквально розуміти положення згаданої частини ст. 92 Конституції,
то на практиці законодавчий орган має прийняти близько 50-60 законів,
зокрема про Кабінет Міністрів України, про міністерства, державні
комітети, інші центральні відомства, а також про місцеві державні
адміністрації в областях, районах, містах Києві і Севастополі. Таким
чином, Верховна Рада України фактично не зможе вирішувати виключно
законами інші питання власної компетенції. Крім того, про яку, хоч би
відносну самостійність за своєю сутністю гілки державної влади —
виконавчої — можна говорити. Це, безумовно, призведе до порушення
балансу законодавчої і виконавчої влади.

У той же час, про яку організацію і діяльність виконавчої влади з боку
Верховної Ради може йтися, якщо цей законодавчий орган не має права
призначати і звільняти з посади міністрів та інших керівників
центральних органів виконавчої влада, оскільки це виключне право
Президента.

Між тим згадані повноваження Президента України з організації і
діяльності виконавчої влади безпосередньо випливають з форми правління в
Україні.

Відомо, що глава держави в президентських республіках, виступаючи, як
правило, як глава держави, водночас є єдиновладним носієм виконавчої
влади і главою уряду. Тому він самостійно призначає та звільняє з посади
членів кабінету, визначає його політику і структуру.

Інша справа напівпрезидентська республіка, якою є і Україна. У таких
державах право глави держави призначати і звільняти міністрів,
безпосередньо впливати на організацію і діяльність уряду має більш
обмежений характер, оскільки уряд формується з урахуванням
співвідношення партійних сил у парламенті, а його главою є
прем’єр-міністр. Проте така модель не характерна для України, оскільки
чітко визначеної президентської або парламентської більшості у Верховній
Раді поки що немає.

Взагалі ж сутність напівпрезидентської моделі зводиться насамперед до
міцної президентської влади, здійснюваної в умовах дещо меншої сутності
розподілу влад, ніж у президентських республіках. Глава держави у
напівпрездентській республіці не обов’язково є єдиновладним носієм
виконавчої влади, а часто-густо поділяє ці повноваження з
прем’єр-міністром, який очолює уряд. Повноваження глави держави і глави
уряду тісно переплетені, при цьому глава держави відповідає за вирішення
загальних, стратегічних питань, контролюючи певні ключові сфери
діяльності уряду, в той час як прем’єр-міністр несе відповідальність за
повсякденне, практичне управління.

Не досить чітке розмежування законодавчої і виконавчої гілок влади щодо
їх організації і діяльності, як це спостерігається у Конституції
України, може призвести до “порушення або зміни притаманної тій чи іншій
формі правління єдності структури управління, причому одночасно можуть
виникнути нові види відносин, колізії і непогодженості, яких не було у
“відпрацьованих формах правління”.

2.2. Функції та повноваження Кабінету Міністрів України

На сучасному етапі розвитку Української держави організація,
повноваження, функції і порядок діяльності Кабінету Міністрів України
визначаються Конституцією, Законом України “Про Кабінет Міністрів
України” від 17 січня 2002 р. та іншими законами.

Функції Кабінету Міністрів України в межах повноважень, передбачених
Конституцією та законами України, визначаються також актами Президента
України.

Деякі питання діяльності Кабінету Міністрів України відповідно до
Конституції та законів України можуть визначатися постановами Кабінету
Міністрів України.

Основними завданнями Кабінету Міністрів України відповідно до Закону
України “Про Кабінет Міністрів України” є:

забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності
України; здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави в
інтересах Українського народу; виконання Конституції і законів України,
актів Президента України; вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод
людини і громадянина, створення сприятливих умов для вільного і
гармонійного розвитку особистості; забезпечення проведення фінансової,
цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й
зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури,
охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розробка і
здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного,
соціального і культурного розвитку України; забезпечення рівних умов
розвитку всіх форм власності; здійснення управління об’єктами державної
власності відповідно до закону; розробка проекту закону про Державний
бюджет України та забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою
України Державного бюджету України; здійснення заходів щодо забезпечення
обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку,
боротьби зі злочинністю; організація і забезпечення здійснення
зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи; спрямування та
координація діяльності міністерств, інших органів виконавчої влади;
координація та контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері
надання фізичним і юридичним особам управлінських послуг [4].

Закон визначає також принципи діяльності Кабінету Міністрів України.
Діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах
верховенства права, законності, поділу державної влади, колегіальності
та гласності.

Кабінет Міністрів України спрямовує свою діяльність на забезпечення прав
і свобод людини і громадянина, гарантування відповідальності держави
перед громадянами за забезпечення їм гідних умов життя.

У своїй діяльності він керується Конституцією і законами України, актами
Президента України.

Уряд здійснює виконавчу владу в межах, установлених Конституцією та
законами України. Неправомірне втручання будь-яких органів, посадових
осіб, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян у вирішення
питань, віднесених до відання Кабінету Міністрів України, не
допускається.

Кабінет Міністрів України є колегіальним органом. Рішення приймаються
ним після обговорення питань на засіданнях Кабінету Міністрів України,
крім випадків, передбачених Законом.

Він регулярно інформує громадськість через засоби масової інформації про
свою діяльність. Прийняття таємних (закритих) рішень можливе лише у
випадках, визначених законом, у зв’язку з вимогами національної безпеки
України.

Що стосується складу Кабінету Міністрів України, то згідно зі ст. 114
Конституції до Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр
України, Перший віце-прем’єр України, три віце-прем’ер-міністри та
міністри.

За поданням Прем’єр-міністра України Президент України може призначити
міністрами осіб, які не очолюють міністерство чи інший орган виконавчої
влади. У складі Кабінету Міністрів України може бути не більше двох
таких міністрів.

Загальна чисельність членів Кабінету Міністрів України визначається
посадовим складом Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України формується у не більш як шістдесятиденний
строк з дня вступу Президента України на посаду або відставки
попереднього складу Кабінету Міністрів України.

Посади членів Кабінету Міністрів України за характером повноважень та
діяльності призначених на них осіб належать до державних політичних
посад (не до посад державних службовців), передбачених законодавством
про державну службу.

Статус членів Кабінету Міністрів України визначається Конституцією,
Законом України “Про Кабінет Міністрів України” та іншими законами. Не
допускається прирівнювання будь-яких посад в органах виконавчої влади за
статусом до членів Кабінету Міністрів України.

На членів Кабінету Міністрів України поширюються норми законодавства про
боротьбу з корупцією (ст. 6 Закону України “Про Кабінет Міністрів
України”).

Слід зазначити, що більшість конституцій країн світу у своїх статтях не
визначають кількісний склад уряду, оскільки таке питання звичайно
регулюється актами глави держави про призначення уряду. В деяких
країнах, зокрема латиноамериканських, така регламентація суперечить
офіційній доктрині, яка стверджує, що “ніякий конституційний бар’єр не
повинен стримувати зростання обсягу і форм реалізації урядової
діяльності”.

Проте законодавство ряду країн встановлює як мінімальну, так і
максимальну кількість членів уряду. До складу уряду Норвегії, наприклад,
можуть входити прем’єр-міністр і не менше семи міністрів, Ірландії — від
7 до 15 міністрів, США — 12 міністрів.

Голова Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за
згодою Верховної Ради України (ч. 12 ст. 85 і ч. 9 ст. 106 Конституції).

Процес призначення Прем’єр-міністра України складається з таких стадій:
визначення Президентом кандидатури на цю посаду; розгляд Верховною Радою
України цієї кандидатури; внесення та розгляд кандидатури на пропоновану
посаду; призначення на посаду Прем’єр-міністра та членів Уряду.

Внесення кандидатури на посаду Прем’єр-міністра. Президент України
протягом п’ятнадцяти днів з дня вступу на пост або припинення
повноважень Кабінету Міністрів України, як правило, після консультацій з
Головою Верховної Ради України та керівниками депутатських фракцій і
груп вносить на розгляд Верховної Ради України кандидатуру на посаду
Прем’єр-міністра України.

У разі ненадання згоди Верховною Радою України на призначення
запропонованої кандидатури на посаду Прем’єр-міністра України Президент
України, як правило, після консультацій з Головою Верховної Ради України
та керівниками депутатських фракцій і груп у семиденний строк вносить на
розгляд Верховної Ради України нову кандидатуру на цю посаду або
повторно пропонує ту саму кандидатуру.

Розгляд Верховною Радою України кандидатури на посаду Прем’єр-міністра
України. Верховна Рада України розглядає внесену Президентом України
кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра України не пізніше як у
десятиденний строк з дня її внесення.

Водночас з внесенням кандидатури на посаду Прем’єр-міністра України до
Верховної Ради України подаються відомості про кандидата, зазначені в
Законі “Про Регламент Верховної Ради України”.

Депутатські фракції і групи мають право перед розглядом питання на
пленарному засіданні Верховної Ради України зустрітись з кандидатом на
посаду Прем’єр-міністра України та отримати відповіді на поставлені
запитання [10].

Президент України або уповноважена ним особа представляє внесену
кандидатуру на пленарному засіданні Верховної Ради України. Кандидат на
посаду Прем’єр-міністра України виступає з програмною заявою та
відповідає на запитання народних депутатів України. Представники
депутатських фракцій і груп мають право висловити позицію своїх
депутатських об’єднань.

Голосування постанови Верховної Ради України про надання згоди на
призначення Прем’єр-міністром України кандидатури, внесеної Президентом
України, відбувається у поіменному режимі.

Рішення приймається більшістю голосів народних депутатів від
конституційного складу Верховної Ради України.

Призначення Прем’єр-міністра та членів Кабінету Міністрів України.
Прем’єр-міністр України призначається указом Президента України в
триденний строк після одержання згоди Верховної Ради України.

Прем’єр-міністр України протягом чотирнадцяти днів з Дня свого
призначення на посаду після консультацій з Головою Верховної Ради
України та депутатськими фракціями і групами вносить Президентові
України подання щодо посадового і персонального складу Кабінету
Міністрів України. Про зміст подання Прем’єр-міністр України водночас
інформує Голову Верховної Ради України. На кожну посаду вноситься одна
кандидатура. У разі відхилення Президентом України кандидатури на посаду
члена Кабінету Міністрів України Прем’єр-міністр України вносить
Президентові України іншу кандидатуру на цю посаду в тому самому
порядку.

На підставі подання Прем’єр-міністра України Президент України
затверджує посадовий склад Кабінету Міністрів України та призначає
членів Кабінету Міністрів України.

Пропозиції щодо призначення на вакантні посади у складі Кабінету
Міністрів України Прем’єр-міністр України вносить Президентові України
протягом чотирнадцяти днів після утворення таких вакансій у порядку,
передбаченому Законом.

Указ Президента України про призначення на посади членів Кабінету
Міністрів України, крім Прем’єр-міністра України, скріплюється підписом
Прем’єр-міністра України.

Кабінет Міністрів України набуває повноважень з моменту призначення
Президентом України не менш як двох третин від загальної чисельності
членів Кабінету Міністрів України. Новопризначені члени Кабінету
Міністрів України набувають повноважень з моменту призначення.

Кабінет Міністрів України не пізніше як у шістдесяти-денний строк після
набуття повноважень подає на розгляд Верховної Ради України Програму
діяльності Кабінету Міністрів України на строк своїх повноважень.

Програма діяльності Кабінету Міністрів України має містити концептуальне
викладення стратегії діяльності, засобів та строків виконання завдань
Кабінету Міністрів України. До неї додаються загальна структура системи
органів виконавчої влади та інформація про членів Кабінету Міністрів
України.

Припинення повноважень Кабінету Міністрів України також відбувається у
зв’язку з обранням нового Президента України.

У цьому разі Прем’єр-міністр України подає заяву про складання
повноважень Кабінету Міністрів України новообраному Президентові України
на церемонії його вступу на посаду (інавгурації) після складання
Президентом України присяги.

Кабінет Міністрів України з власної ініціативи або за дорученням
Верховної Ради України розробляє і подає на розгляд Верховної Ради
України плани організаційних, фінансових, матеріально-технічних,
інформаційних заходів для впровадження законів у життя.

Він також здійснює інші функції та повноваження, які визначаються
Конституцією і законами України, та функції, що визначаються актами
Президента України.

Кабінет Міністрів України в разі необхідності може передавати для
тимчасового чи безстрокового виконання окремі функції та повноваження
міністерствам, іншим центральним і місцевим органам виконавчої влади,
якщо інше не передбачено законом, з одночасною передачею їм фінансових і
матеріальних ресурсів, необхідних для належного виконання цих функцій та
повноважень. Він забезпечує контроль за виконанням делегованих ним
функцій і повноважень, несе відповідальність за результати їх виконання.

Члени Кабінету Міністрів України мають право на патронажні служби.
Персональний склад патронажних служб формується самими членами Кабінету
Міністрів України. Патронажні служби Прем’єр-міністра України,
віце-прем’єр-міністрів України та міністрів, які не очолюють
міністерств, створюються в штаті Секретаріату Кабінету Міністрів
України, їх працівники призначаються на посади Державним секретарем
Кабінету Міністрів України. Патронажні служби міністрів, які очолюють
міністерства, створюються у штатах відповідних міністерств України [8].

Права, обов’язки, відповідальність та умови оплати праці працівників
Секретаріату Кабінету Міністрів України визначаються законодавством про
державну службу і Положенням про Секретаріат Кабінету Міністрів України,
яке затверджується Кабінетом Міністрів України.

Припинення повноважень Кабінету Міністрів України не е підставою для
розірвання трудового договору з працівниками Секретаріату Кабінету
Міністрів України.

Структура Секретаріату Кабінету Міністрів України затверджується
Державним секретарем Кабінету Міністрів України за згодою
Прем’єр-міністра України.

Секретаріат Кабінету Міністрів України є юридичною особою.

Кошторис видатків Секретаріату Кабінету Міністрів України затверджується
Кабінетом Міністрів України за поданням Державного секретаря Кабінету
Міністрів України у межах бюджетних асигнувань на утримання Кабінету
Міністрів України.

Державний секретар Кабінету Міністрів України організовує забезпечення
діяльності Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра та
віце-прем’єр-міністра, затверджує за погодженням з Прем’єр-міністром
України та Міністром фінансів України штатний розпис та кошторис
видатків Секретаріату відповідно до законодавства, призначає та звільняє
з посад його працівників.

Він має першого заступника та заступників.

Припинення повноважень уряду, зміни у його складі не можуть бути
підставою для звільнення з посади Державного секретаря Кабінету
Міністрів України.

Державний секретар Кабінету Міністрів України, його перший заступник і
заступники можуть бути звільнені з посад лише у разі неналежного
виконання обов’язків, неможливості виконувати свої обов’язки за станом
здоров’я, набрання чинності обвинувальним вироком суду щодо нього та в
інших випадках, передбачених Законом України “Про державну службу”.

Закон України “Про Кабінет Міністрів України” також передбачає соціальне
та інше забезпечення членів Кабінету Міністрів України. Зокрема, він
визначає: умови оплати праці та відпустки членів Кабінету Міністрів; їх
матеріально-побутове забезпечення; соціальні гарантії у разі припинення
повноважень Прем’єр-міністра України; соціальні гарантії у разі
припинення повноважень інших членів уряду; пенсійне та інше забезпечення
колишніх членів Кабінету Міністрів України.

3. Центральні органи виконавчої влади та міністерства

3.1. Види міністерств та структура

інших центральних органів виконавчої влади

Центральними органами виконавчої влади в Україні є міністерства та інші
центральні органи виконавчої влади. Міністерство чи інший центральний
орган державної виконавчої влади очолює міністр або керівник, якого
призначає за поданням Прем’єр-міністра України Президент України.

Спрямовує і координує роботу міністерств, інших центральних органів
виконавчої влади Прем’єр-міністр (ч. 10 ст. 106, ч. 5 ст. 114 та ч. 9
ст. 116 Конституції) [1].

Конституція України окремо не закріплює правовий статус вищеперелічених
посадових осіб центральних органів виконавчої влади. Г це цілком
закономірно, оскільки їх діяльність нерозривно пов’язана з роботою
Кабінету Міністрів.

Більш конкретно це питання висвітлюється у Загальному положенні про
міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади,
затвердженому Указом Президента України від 12 березня 1996 р., а також
в окремих положеннях про відповідні міністерства та інші центральні
органи виконавчої влади.

В офіційний обіг впроваджено нову назву — “центральні органи виконавчої
влади”, яка замінила стару — “центральні органи державного управління”,
що тлумачилася нерідко довільно і не відображала змісту виконавчої
державної влади.

На жаль, у зазначених актах давалося лише родове поняття органу
виконавчої влади, тому досить важко було з’ясувати функціональне
призначення окремих видів органів цієї влади, а також визначити їх
систему.

Ця прогалина була усунута Указом Президента України “Про систему
центральних органів виконавчої влади” від 15 грудня 1999 p., згідно з
яким до системи центральних органів виконавчої влади України входять
міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи
виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Керівників центральних органів виконавчої влади у встановленому порядку
призначає на посади Президент України за поданням Прем’єр-міністра
України. Повноваження керівників центральних органів виконавчої влади на
цих посадах припиняє Президент України.

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних
органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики
у визначеній сфері діяльності. Міністр як член Кабінету Міністрів
України особисто відповідає за розробку і реалізацію державної політики,
спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади
заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо
розподілу відповідних бюджетних коштів за поданням державного секретаря
міністерства. Не допускається прийняття актів Кабінету Міністрів України
та утворених ним органів, внесення проектів законів та актів Президента
України з таких питань без погодження з відповідним міністром. Міністр
на виконання вимог законодавства в межах наданих повноважень визначає
політичні пріоритети і стратегічні напрями роботи міністерства та шляхи
досягнення поставлених цілей.

Порядок виконання обов’язків міністра у разі його тимчасової відсутності
визначається Кабінетом Міністрів України.

Керівники центральних органів виконавчої влади, які входять до складу
Кабінету Міністрів України: Міністр аграрної політики України, Міністр
внутрішніх справ України, Міністр екології та природних ресурсів
України, Міністр економіки України, Міністр палива і енергетики України,
Міністр закордонних справ України, Міністр культури і мистецтва України,
Міністр України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту
населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністр оборони
України, Міністр освіти і науки України, Міністр охорони здоров’я
України, Міністр праці та соціальної політики України, Міністр
транспорту України, Міністр фінансів України, Міністр юстиції України.

Центральні органи виконавчої влади узагальнюють практику застосування
законодавства з питань, що належать до їхньої компетенції, розробляють
пропозиції про вдосконалення законодавства та у встановленому порядку
вносять їх на розгляд Президентові України, Кабінетові Міністрів
України.

У межах своїх повноважень вони організують виконання відповідних
нормативних актів, здійснюють контроль за їх реалізацією.

Міністри та голови Державних комітетів України забезпечують формування і
проведення в життя державної політики у доручених їм галузях та сферах;
здійснюють керівництво відповідними міністерствами та галузями, сферами
управління; за власною ініціативою чи за дорученням Кабінету Міністрів,
Прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністра України готують питання на
розгляд Кабінету Міністрів; беруть участь у розгляді питань на
засіданнях Кабінету Міністрів та вносять пропозиції Прем’єр-міністрові
щодо порядку денного цих засідань; за дорученням Прем’єр-міністра
представляють Кабінет Міністрів у відносинах з органами, організаціями в
Україні та за її межами; здійснюють керівництво визначеним для них
міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади; затверджують
структуру, штатний розклад, положення про структурні підрозділи
очолюваних ними міністерств, інших центральних органів виконавчої влади,
а також положення (статути) про підвідомчі міністерству, державному
комітету організації; подають до Кабінету Міністрів пропозиції про
призначення своїх перших заступників та заступників.

3.2. Компетенція центральних органів виконавчої влади

Компетенція центральних органів виконавчої влади визначена у відповідних
Положеннях про ці органи.

Загальними для всіх їх правами та обов’язками є: участь у формуванні та
реалізації державної політики як у цілому, так і за відповідними
напрямами, створення механізму її реалізації; розробка проектів
Державної Програми економічного і соціального розвитку України,
Державного бюджету України; прогнозування розвитку економіки у
виробничій, науково-технічній, мінерально-сировинній,
паливно-енергетичній, трудовій, демографічній, соціальній, фінансовій та
інших сферах; розробка цільових перспективних програм, спрямованих на
поглиблення економічної реформи; реалізація державної стратегії розвитку
відповідних галузей; здійснення, у межах повноважень, визначених
законодавством, функції управління майном підприємств, що належать до
сфери управління центральних органів виконавчої влади; розробка
внутрішніх фінансово-економічних та інших нормативів, механізмів їх
впровадження; формування та реалізації інвестиційної політики, виходячи
з пріоритетних напрямів структурної перебудови економіки тощо.

Більш конкретні повноваження, властиві певному центральному органу
виконавчої влади, закладено у відповідному Положенні про цей орган.

Так, основними повноваженнями Міністерства юстиції України є:
забезпечення реалізації державної правової політики, підготовка
пропозицій щодо проведення в Україні правової реформи; підготовка разом
з відповідними державними органами та науковими установами проектів
концепцій/напрямів розвитку законодавства та їх наукового обґрунтування
з урахуванням світового досвіду; розробка за дорученням Президента
України, Кабінету Міністрів України і з власної ініціативи проектів
законів та інших нормативно-правових актів, що стосуються прав і свобод
людини, відносин між громадянином і державною владою, конституційного
устрою, повноважень і взаємовідносин органів державної влади тощо [8].

Специфічними повноваженнями наділене й Міністерство внутрішніх справ
України. Зокрема, воно має такі права та обов’язки: забезпечує
реалізацію державної політики щодо боротьби зі злочинністю, визначає
основні напрями діяльності органів внутрішніх справ; організує роботу
органів внутрішніх справ з охорони громадського порядку; безпосередньо
проводить роботу з виявлення, розкриття і розслідування злочинів, що
мають міжрегіональний, міжнародний характер; веде боротьбу з
організованою злочинністю та наркобізнесом і злочинами у сфері
економіки; забезпечує профілактику правопорушень; бере участь у наукових
кримінологічних і соціологічних дослідженнях, у розробках на їх основі
державних програм боротьби зі злочинністю і охорони правопорядку;
організує інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності органів
внутрішніх справ тощо.

Отже, можна констатувати, що правоохоронні органи реалізують в основному
внутрішні функції держави із забезпечення прав і свобод людини і
громадянина; боротьби зі злочинністю, корупцією і т. ін., здійснюючи при
цьому правовиконавчу та правоохоронну діяльність, меншою мірою —
правотворчість.

Згідно з адміністративною реформою в Україні здійснюється структурна
перебудова апарату міністерств.

Так, у Міністерстві юстиції України замість 30 управлінь створено чотири
департаменти: правової політики, нормо-проектування, правових послуг,
судовий департамент. Кожен з них виконує властиві лише йому функції і
вирішує завдання у здійсненні законодавства, спрямованого на боротьбу з
корупцією та із злочинністю.

Це підтверджує той факт, що не можна визначати однакові повноваження для
всіх без винятку міністерств, оскільки не дає змоги з’ясувати їх
взаємовідносини з іншими міністерствами, керівниками інших центральних
органів виконавчої влади, бо може призвести до неузгодженості під час
розв’язання конкретних справ.

Досить показовим щодо цього є досвід Німеччини. Так, регламент
Федерального уряду надає особливі права ряду міністерств. Зокрема,
міністр фінансів має право схвалювати понадбюджетні і позабюджетні
витрати що “дає можливість здійснювати фіксальний контроль за іншими
галузями і урядом у цілому”.

Міністр персонально відповідає за стан справ у власному центральному
органі виконавчої влади. Він також бере участь у роботі Кабінету
Міністрів України — органі загальної компетенції. І ефективність роботи
цього колегіального органу можлива лише за умови злагодженої роботи
всього уряду у цілому і кожного члена Кабінету Міністрів зокрема.

У цьому зв’язку доцільно було б закріпити загальновизнані в усьому світі
принципи колективної, індивідуальної і солідарної відповідальності
міністрів.

Перший з них означає, що всі міністри несуть колективну відповідальність
перед Президентом незалежно від їхньої позиції при прийнятті урядом того
чи іншого рішення.

Колективна відповідальність міністрів має поєднуватися з індивідуальною
відповідальністю кожного за доручену сферу діяльності.

Міністерства, державні комітети, інші центральні органи виконавчої влади
у процесі вирішення покладених на них завдань взаємодіють з місцевими
органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим, органами
місцевого самоврядування, представницькими органами, а також з
відповідними органами інших держав.

У процесі реалізації своїх повноважень центральні органи виконавчої
влади мають право: залучати спеціалістів центральних та місцевих органів
державної виконавчої влади, підприємств, установ, організацій до
розгляду питань, що належать до їхньої компетенції; одержувати у
встановленому законодавством порядку від інших центральних органів
виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, представницьких
органів інформацію, документи і матеріали, статистичні дані для
виконання покладених на них завдань [5].

Організовуючи функціонування відповідного центрального органу виконавчої
влади, його керівник розподіляє обов’язки між заступниками, визначає
ступінь їх відповідальності, а також відповідальність інших працівників
за стан справ у тій, чи іншій галузі або сфері.

Для погодженого вирішення питань компетенції міністерства, державного
комітету, відомства у цих органах утворюються колегії у складі керівника
відповідного центрального органу державної виконавчої влади, його
заступників за посадою, а також інших керівних працівників цього органу.
Членів колегії затверджує Кабінет Міністрів України. Рішення колегії
проводяться в життя наказами відповідного центрального органу виконавчої
влади.

У міністерствах, державних комітетах, центральних органах зі спеціальним
статусом з урахуванням специфіки їх діяльності утворюються дорадчі та
консультативні органи, склад яких і положення про них затверджує Кабінет
Міністрів України.

Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади на
підставі загального Положення про міністерство, інший центральний орган
державної виконавчої влади України в межах своїх повноважень та на
виконання актів законодавства видають накази, організовують і
контролюють їх виконання.

Нормативно-правові акти міністерства та інших центральних органів
виконавчої влади підлягають державній реєстрації у Міністерстві юстиції
України у порядку, встановленому законодавством.

Міністерство, інший центральний орган держаної виконавчої влади у разі
потреби видають разом з іншими центральними та місцевими органами
державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та
представницькими органами спільні акти.

4. Органи виконавчої влади на місцях

Місцеві державні адміністрації — це державні органи виконавчої влади в
регіонах, які наділені правом представляти інтереси держави і приймати
від її імені розпорядження, що діють на території відповідної
адміністративно-територіальної одиниці. Вони працюють за принципом
субординації, відповідальності перед Президентом України, Кабінетом
Міністрів України, підзвітності та підконтрольності органам виконавчої
влади вищого рівня, а також районним і обласним радам у межах,
передбачених Законами України “Про місцеві державні адміністрації” і
“Про місцеве самоврядування в Україні”.

Місцева державна адміністрація є місцевим органом у системі органів
виконавчої влади на території відповідної адміністративно-територіальної
одиниці. Вона виконує повноваження держаної влади і делеговані їй
відповідними радами виконавчі функції через створювані управління,
відділи та інші структурні підрозділи та діє під керівництвом голови
місцевої державної адміністрації.

Саме місцеві державні адміністрації реалізують принцип поєднання
централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, покладений
в основу побудови територіального устрою України (ст. 132 Конституції).

Отже, можна зробити висновок, що управління місцевими справами
здійснюється через органи державної адміністрації в областях і районах,
що виступають як периферійні ланки виконавчого апарату, призначаються з
центру та формуються за участю представницьких органів, що обираються
населенням відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Такий
підхід повною мірою відповідає змісту управління місцевими справами,
якого додержується більшість країн сучасного світу.

Основною функцією місцевої державної адміністрації є виконавча функція,
оскільки цей орган, його діяльність безпосередньо пов’язані з практичною
реалізацією виконавчої влади. Саме в областях і районах зосереджена
переважна більшість різного роду об’єктів власності різних форм, на їх
території мешкає більшість населення України, якраз у них створюються
всі ті матеріальні та інші цінності, від наявності яких безпосередньо
залежить доля виконання усіх без винятку державних програм, зокрема
Програми діяльності Уряду.

Звідси випливає і конкретне визначення у Законі України “Про місцеві
державні адміністрації” об’єктів управління місцевих державних
адміністрацій. В управлінні відповідних місцевих адміністрацій
перебувають об’єкти державної власності. До них входять і заклади
освіти, культури, охорони здоров’я, масової інформації, інвестиційні
фонди, засновниками яких є відповідні місцеві державні адміністрації,
об’єкти, які забезпечують діяльність державних організацій, установ та
служб, що перебувають на відповідному обласному чи районному бюджеті,
інші об’єкти відповідно до чинного законодавства.

У разі делегування їм відповідних повноважень районними чи обласними
радами в їх управлінні перебувають також об’єкти спільної власності
територіальних громад [9].

Для управління цими об’єктами місцеві державні адміністрації наділяються
певними повноваженнями, які складаються з двох видів: це права та
обов’язки, зміст яких безпосередньо випливає з належності цих органів до
системи саме виконавчої влади, і повноваження, якими наділяються місцеві
організації іншими органами.

Додаткові повноваження органів виконавчої влади вищого рівня можуть
передаватися місцевим державним адміністраціям Кабінетом Міністрів
України за погодженням з Президентом України в межах, визначених
Конституцією та законами України. При цьому передача місцевим державним
адміністраціям повноважень інших органів повинна супроводжуватися
передачею їм відповідних фінансових, матеріально-технічних та інших
ресурсів, необхідних для здійснення цих повноважень.

Водночас місцевим державним адміністраціям забороняється використовувати
об’єкти державної власності, власності територіальних громад, що
перебувають в їх управлінні, як заставу чи інші види забезпечення, а
також здійснювати операції поступки вимоги, переведення боргу,
прийняття, дарування, пожертвування.

Отже, до відання місцевих державних адміністрацій належать повноваження,
визначені Конституцією, законами України, іншими нормативними актами.

Місцеві державні адміністрації здійснюють повноваження, делеговані їм
обласними і районними радами відповідно до Конституції України в обсязі
і межах, передбачених Законом України “Про місцеве самоврядування в
Україні”.

Місцеві державні адміністрації взаємодіють з Президентом України,
Кабінетом Міністрів, міністерствами та іншими центральними органами
виконавчої влади, іншими органами державної влади. Крім того, обласні
державні адміністрації та їх голови в межах своїх повноважень
спрямовують діяльність районних державних адміністрацій і їх голів,
надають їм допомогу та здійснюють контроль за їх діяльністю.

Місцеві державні адміністрації також взаємодіють з обласними та
районними радами. При цьому вони здійснюють функції
виконавчо-розпорядчого характеру, пов’язані з виконанням повноважень,
делегованих їм відповідними радами.

У свою чергу місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні
відповідним радам у частині повноважень, делегованих їм радами.

Місцеві державні адміністрації взаємодіють також з органами місцевого
самоврядування територіальних громад, підприємствами, установами та
організаціями, що належать до сфери їх управління, а також до сфери
управління міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Нарешті, місцеві державні адміністрації взаємодіють з політичними
партіями, громадськими та релігійними організаціями, а також з
громадянами.

Акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та
законам України, рішенням Конституційного Суду, актам Президента та
Кабінету Міністрів або інтересам територіальних громад чи окремих
громадян, можуть бути оскаржені до органів виконавчої влади або до суду.

Розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції
та законам України, рішенням Конституційного Суду, іншим актам
законодавства або є недоцільними, неефективними за очікуваними чи
фактичними результатами, скасовуються Президентом, Кабінетом Міністрів,
головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому
порядку.

Керівник апарату місцевої адміністрації організує його роботу,
забезпечує підготовку матеріалів на розгляд голови місцевої державної
адміністрації, доведення розпоряджень голови адміністрації до
виконавців, відповідає за стан діловодства, обліку і звітності, виконує
інші обов’язки, покладені на нього головою місцевої державної
адміністрації.

Висновки

Можна зробити наступні висновки:

Виконавча влада — влада, що має право безпосереднього управління
державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду
встановлюється Конституцією і законодавством. Частіше за все уряд має
офіційну назву — Ради або Кабінети міністрів. Державна влада нерозривно
пов’язана з політичною владою. Конкретно цей зв’язок виявляється у
соціальна-політичній функції виконавчої влади, яка спрямовує
владно-політичну та владно-адміністративну діяльність усієї системи
виконавчих органів на чітке і неухильне виконання законів та інших
нормативно-правових актів і безпосереднє керівництво об’єктами
управління.

На підставі соціально-політичної функції розкривається зміст наступної
важливої функції виконавчої влади — правозастосовної, яка являє собою
систему дій, що мають яскраво виражений організаційний аспект. Право
застосовна діяльність полягає у розробці і фактичному здійсненні
організаційних заходів, спрямованих на те, щоб забезпечити втілення
приписів правових норм у життя.Правоохоронна функція виконавчої влади
забезпечує хід реалізації правозастосовної діяльності і належну
поведінку всіх учасників керованих процесів.

Суб’єктами виконавчої влади в Україні, які здійснюють перелічені
функції, є: органи загальної компетенції — вищі органи у системі органів
виконавчої влади; органи спеціальної компетенції — центральні органи
державної виконавчої влади; місцеві органи державної виконавчої влади. У
своїй сукупності суб’єкти виконавчої влади утворюють єдину систему
органів.

Виконавчій владі та системі її органів присвячено розділ VI Конституції
“Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади”.

Єдність системи органів виконавчої влади обумовлена: єдністю всієї
державної влади, яка випливає з державної цілісності України;
розмежуванням компетенції органів виконавчої влади; їх спільною
діяльністю. У межах цієї системи визначається порядок формування окремих
її елементів.

Очолює систему Кабінет Міністрів України — вищий орган виконавчої влади.
Середньою ланкою цієї системи є міністерства, державні комітети та
центральні органи державної виконавчої влади, зі спеціальним статусом,
підпорядковані Кабінету Міністрів України. Органами виконавчої влади
України місцевого або територіального рівня є, по-перше, органи
виконавчої влади загальної компетенції, місцеві державні адміністрації в
областях і районах, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої
влади вищого рівня. По-друге, до цього рівня належать також органи
спеціальної (галузевої та функціональної) компетенції, які безпосередньо
підпорядковані як центральним органам виконавчої влади, так і
відповідним місцевим органам виконавчої влади.

Компетенція органів виконавчої влади визначається окремо для кожної
ланки системи органів виконавчої влади.

Згідно з ч. 12 ст. 92 Конституції України виключно законами України
визначаються організація і діяльність органів виконавчої влади.

Загальні основи компетенції та функції Кабінету Міністрів України
визначені у ст. 116 Конституції України, а в повному обсязі — в Законі
України “Про Кабінет Міністрів України”.

Повноваження міністерств, інших центральних органів виконавчої влади
сформульовані у відповідних Положеннях про ці органи.

Компетенція місцевих державних адміністрацій визначена у ст. 119
Конституції України та Законі України “Про місцеві державні
адміністрації” від 9 квітня 1999 р.

У межах своєї компетенції вищі органи виконавчої влади організують
реалізацію внутрішньої і зовнішньої політики Української держави;
здійснюють керівництво і регулюють соціально-економічну сферу;
забезпечують єдність системи виконавчої влади; спрямовують і контролюють
діяльність підлеглих органів виконавчої влади; здійснюють управління
власністю незалежно від її форм; розробляють і реалізують
загальнодержавні програми.

Дослідження конституційного статусу виконавчої влади в Україні є вкрай
важливим і необхідним завданням і на перспективу.

Список використаної літератури

Конституція України. – К.: Преса України, 1996. – 80 с.

Авер’янов В. Б., Крупчан О. Д. Виконавча влада: конституційні засади і
шляхи реформування. — Харків, 2001.

Бахрах Д. Н. Административная власть как вид государственной власти //
Государство и право. — 2000. — № 3.

Загальна теорія держави і права / за ред. В. В. Копейчиков. – Київ:
Юрінком, 2002.

Марчук Е., Селиванов А. Какой быть административной реформе // Голос
Украины. — 1997. — 18 ноября.

Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред.
В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 2001.

Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За
ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2000.

Основи правознавства / За ред. І.Б.Усенка. – К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”,

2003. – 416 с.

Опришко В. Конституція України – основа розвитку законодавства //

Право України. – 2002. – № 8. – С.14-17.

Пастухов В. Б. К вопросу о соотношении власти и управления. // В кн.:
Проблемы правоведения. — К., 1988.

Пикулькин А. В. Система государственного управления. – М., 1997.

Разделение властей: история и современность. — М., 1996.

Рут Доминик, Сульє Даниель. Управління.— К., 1995.

Ткач Г. Й., Мартьянов І. В. Державна виконавча влада в Україні. //
Вісник Львівського університету. — 1994. — Вип. 31.

PAGE

PAGE 27

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020