.

Галичина. Революція 1848 р. (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
548 8735
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Галичина. Революція 1848 р.”ПЛАН

ВСТУП

1. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ РЕВОЛЮЦІЇ 1848 РОКУ

В ГАЛИЧИНІ

2. ПОЧАТОК РЕВОЛЮЦІЇ 1848 Р. В ГАЛИЧИНІ

3. СКАСУВАННЯ ПАНЩИНИ В ГАЛИЧИНІ В 1848 РОЦІ

4. НАСЛІДКИ РЕВОЛЮЦІЇ 1848 Р. ДЛЯ ГАЛИЧИНИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Актуальність досліджуваного питання пояснюється тим, що Галичини з
давніх часів була політично зорієнтована на захід, що спостерігається і
сьогодні. Тому вивчення революції 1848 року є вкрай повчальним і
цікавим.

Особливо актуальним в наш час, на початку нового тисячоліття є питання
скасування панщини в Галичині, адже вона мала непересічний вплив як на
становлення української ідеї, так і на перспективи боротьби українського
народу за утвердження своєї державності.

Події 1848 року різко прискорили формування національної свідомості
українців Галичини.Стати народом. Відчути силу власної правди. Це
надзавдання для маси, що втратила практично повністю панівні прошарки,
що представлена, головним чином, селянською масою — малоосвіченою, але
вірною традиціям. Досягти поставленої мети можна лише на основі
національного солідаризму, на що й вказують автори відозви.

Ідея створення з австрійських земель населених українцями єдиного
коронного краю з широкими автономними правами, з власним парламентом,
українськими університетами та школами, надовго стала одним з головних
лозунгів українського руху. Вона була своєрідним західноукраїнським
відповідником ідей наддніпрянців про відродження гетьманської козацької
автономної держави в складі Російської імперії. Ідея напівсуверенності
українського народу в Австрії в формі територіальної автономії, висунута
Головною Радою, стала тією об’єднавчою вимогою, що примирювала українців
незалежно від їх політичних орієнтацій. Вона вже не зникала ніколи, й
була основою так званої мінімальної політичної програми галицьких
українців аж до остаточного розвалу Австро-Угорщини в 1918 р.

1. Передумови виникнення революції 1848 року в Галичині

На початку 1848 р. правляча династія Габсбургів була впевнена у
майбутньому своєї імперії. Однією з підстав для цього був недавній успіх
Габсбургів у врегулюванні ситуації на таких неспокійних землях, як
Галичина, де протягом десятиліть невеликі групи польської шляхти та
інтелігенції плели змову з метою відновлення давньої Речі Посполитої.

Переконані в тому, що домагаються політичної свободи для всіх, поляки
завжди вважали, що все населення розчленованої Речі Посполитої,
незалежно від соціального та етнічного походження, підтримує їхні цілі.

Ця впевненість посилилася у 1830-ті роки, коли до польських таємних
осередків приєдналася група українських семінаристів. Проте коли поляки
відмовилися визнати їх як окрему національність, українці вийшли із
змови. У 1846 р. впевненість поляків у широкій підтримці їхньої справи
зазнала ще дошкульнішого удару. Дізнавшись, що польська шляхта готує
повстання, австрійські урядовці переконали селян Західної Галичини в
тому, що їхні пани збираються й далі, як раніше, жорстоко визискувати
їх. Розлючені польські селяни накинулися на власну шляхту, вирізавши
багатьох і тим самим підірвавши її заміри.

Після поразки повстання 1830-1831 рр. у Галичині виникає мережа таємних
польських організацій, які готували грунт для нового національного
виступу. Політична ідеологія польського руху також зазнає суттєвих
трансформацій. Відновлена Річ Посполита, твердили молоді польські
революціонери, мала бути вільною демократичною республікою. Вони вбачали
собі майбутню націю, як політичне об’єднання чотирьох народів —
польського, українського, білоруського і литовського, в якому жодна
національність на пануватиме над іншими. Польські поети “української
школи” здобули великої популярності у Галичині. Потреба привернути на
свій бік галицьке селянство зумовила появу в ідеології польського
національного руху сильних антипанських мотивів. Група польських діячів
проводила агітаційну роботу серед українських селян. Їхні брошури і
прокламації, написані місцевою розмовною мовою, мали переконати жителів
села, що основним винуватцем тяжкого становища селянства є австрійський
уряд”.

Однак полонофільска пропаганда не мала особливого успіху. Українська
молодь, пересвідчуючись у тому, що всі заклики з боку поляків до
“спільної боротьби за спільну волю” є лише прикриттям їх шовіністичної
позиції, спробами в черговий раз використати українців для чужої їм
мети, поступово почала відходити від польського революційного руху і
створювати власні гуртки та організації. Особливо сильного удару
польському рухові завдав той факт, що під час революційних заворушень
1846 року в Західній

Галичині польські селяни (мазури) не просто не підтримали повстанців, а
влаштували для шляхти справжню різанину. У деяких регіонах були розорені
та спалені до 90% відсотків шляхетських маєтків.

Патріотична українофільська позиція напередодні подій 1848 року знайшла
свій концентрований вираз у праці “Становище русинів в Галичині”, що її
опублікував 1846 року в Лейпцигу один з чільних діячів “Руської трійці”
Я. Головацький. Виловлені ним у цій праці ідеї, значною мірою,
продовжували австрофільські традиції “святоюрської” верхівки
греко-католицького духовенства і, в той же час, визначали нові
національні пріоритети існування українців на теренах Австрійської
імперії.

Я. Грицак звертає увагу на те, що Я. Головацький запропонував нову
тактику розвитку національного руху: “Стаття сповнена гострої критики
полонізаторської політики польських правлячих класів та прислужництва і
злочинної байдужості верхівки греко-католицької церкви до розвитку
національної культури. Коли інші слов’янські народи пробудилися до
нового життя, галицькі русини, писав Яків Головацький, “під ласкавим
пануванням Австрії живуть без літератури, без часопису, без національної
освіти, без шкіл, як варвари”. Але його критика не зачіпала
австрійського уряду”.

Він пророче відзначав загрозу можливих революційних виступів підвладних
і пригнічених Австрійською імперією народів, у першу чергу,
слов’янських. Серед цих народів становище українського є, по-своєму,
унікальним — не маючи своєї еліти, він своє національне відродження,
вважає Я. Головацький, пов’язує з прихильним ставленням Австрійської
монархії. Але ця залежність не є односторонньою. Українська нація
розділена між двома імперіями і той з монархів, хто завоює прихильність
своїх українських підданих матиме симпатії всіх українців.

Польський дослідник Я. Козік говорить, про те, що “Головацький вийшов з
твердження, про те, що майбутнє австрійської держави залежить від
політики Австрії щодо народів які входять до її складу і які вона
повинна утримувати в повній рівності. У Галичині, стверджував він, це є
тим потрібніше, що Українці можуть стати “сильним валом перед
революційними махінаціями”. Але щоб того досягти Австрія повинна
піднести українську народність, впровадити українську мову до шкіл всіх
типів, сприяти українській літературі, а в суспільних справах йти
слідами Йосифа II, обмежити утиски народу з боку шляхти, “зміцнити
середній стан” і, тим самим, отримати симпатії цілого українського
народу”.

Поширення ідей національного відродження було процесом тяжким і
повільним. На середину XIX ст. воно не просунулося далі виникнення
невеликих груп української інтелігенції, котрі самі визначали для себе
суттєві складові української культурної самобутності.

Щоб вийти за межі культурницького етапу, належало подолати численні
перешкоди. За винятком інтелігенції, в аграрному, традиціоналістському,
провінційному суспільстві України не було соціальних верств, чутливих до
нових ідей. До того ж твердження про те, що українці — це окремий народ,
мова й культура якого варті того, щоб їх плекали, часто викликало серед
самих українців гострий скепсис і зневагу. Важко було протистояти
впливові престижних і більш розвинених польської та російської культур.
І все ж, підбадьорені прикладом західних народів і впевнені в тому, що
їхня діяльність відповідає потребам ідеалізованого народу, “будителі
нації” не здавалися.

2. Початок революції 1848 р. в Галичині

Повстання, що навесні 1848 р. охопили більшу частину Європи, позначили
собою корінні зміни у майбутньому імперії Габсбургів. Ці повстання,
спричинені не лише вимогами політичних і соціально-економічних реформ,
але також — і це особливо стосувалося Центральної Європи — прагненням
національного суверенітету, завдали нищівного удару консервативній
багатонаціональній імперії. Під час цієї «весни народів», коли питання
про національну незалежність постало як осново політичне питання,
німецькі та італійські піддані Габсбургів піднялися за возз’єднання зі
своїми братами поза межами імперії. Одночасно розпочали війну за
національну незалежність мадяри, а поляки знову виступили за відновлення
втраченої держави. Під впливом цих подій свої національні вимоги стали
висувати інші народи імперії. Запанував хаос, і, здавалося, імперія
опинилася на грані розвалу.

Коли 19 березня 1848 р. до Львова дійшли звістки про повстання у Відні,
відставку ненависного князя Меттерніха та обіцянки переляканого
імператора Фердинанда провести політичну лібералізацію і суспільні
реформи, поляки негайно почали діяти. Вони надіслали цісареві петицію,
закликаючи до ще більшої лібералізації та надання полякам у Галичині ще
ширших політичних прав, цілком зігнорувавши при цьому всяку присутність
у провінції українців. Щоб заручитися широкою підтримкою цих вимог, ІЗ
квітня у Львові було створено Польську Раду Народову. Незабаром після
того виникла мережа місцевих рад, а також було засновано газету. На
превеликий подив і розчарування поляків, українці, яких ті не вважали за
окрему націю, відмовилися взяти участь у цих заходах. Натомість вони
утворили власний представницький орган — Головну Руську Раду з
розгалуженнями на місцях, а також свою газету. На щастя для Габсбургів,
в особі щойно призначеного губернатора провінції Франца Стадіона вони
знайшли надзвичайно розумного й винахідливого захисника австрійських
інтересів у Галичині. У напруженій ситуації, що виникла там, йому
вдавалося майстерно маніпулювати ключовими політичними питаннями,
зіштовхуючи українців із поляками й зберігаючи контроль Габсбургів у
провінції.

Перед українцями у 1848 р. стояло два першочергових і тісно переплетених
питання. Одне за своєю суттю було соціально-економічним і торкалося
традиційної проблеми селянства, зокрема нестерпно тяжких феодальних
повинностей. Інше пов’язувалося з новою концепцією національної
належності, і в тому числі зі співіснуванням в одній провінції двох
народів — поляків та українців, котрі до недавнього часу завжди вважали
себе просто селянством чи шляхтою, греко- чи римо-католиками, а тепер
починали визначати себе за окремі етнокультурні спільності, або нації, з
різними національними прагненнями.

Селянська проблема. Ще до 1848 р. для тверезомислячих чиновників,
ліберальної інтелігенції та навіть деяких представників шляхти цілком
очевидним стало те, що феодальні права земельної аристократії та селян,
які працювали в її маєтках, безнадійно застаріли. Ще у 1780-х роках, за
правління Йосифа II, у відносинах «землевласник — селянин» було
проведено важливі зміни. Найважливішою з них було те, що селяни тепер
могли обстоювати свої права в суді. За іншою реформою, землі феодала
відмежовувалися від земель, виділених для користування селянам. Проте
лишалася основна ознака відносин «землевласник — селянин» — панщина,
особливо у таких відсталих частинах імперії, як Галичина. Панщина
полягала в повинності селян обробляти землі пана (звичайно два-три дні
на тиждень) за право користуватися своїми наділами. Власне, ця ненависна
повинність і була основною причиною невдоволення серед галицьких селян.

Революція 1848 р. й особливо напруженість, до якої вона спричинилася в
Галичині, нарешті створили умови для скасування цього останнього
пережитку кріпацтва. Засвоївши урок 1846 р., польські патріоти — в
основному шляхта — тепер палко прагнули завоювати симпатії селян, щоб
зміцнити свої позиції в Галичині. Тому вони спонукали інших польських
шляхтичів добровільно скасовувати ненависну панщину. Та більшість шляхти
реагувала різко негативно. Тактика поляків завдала Стадіонові стільки
клопоту, що він заходився переконувати Відень взяти на себе ініціативу у
звільненні селян від повинностей, оскільки, мовляв, це не лише звело б
нанівець польські розрахунки, а й завоювало б монархії вдячність селян у
найкритичніший момент. Переконаний його аргументами, 23 квітня 1848 р.
Фердинанд 1 видав історичний маніфест, що скасовував панщину в Галичині.
Він майже на п’ять місяців випереджав аналогічний указ, що забороняв
панщину в усіх частинах імперії.

Задум Стадіона виявився вдалим. Українські селяни, принаймні, з
ентузіазмом вітали цей маніфест і клялися у вірності Габсбургам (хоч
зрозуміло, що маніфест лишав без відповіді багато запитань). Аби
заспокоїти шляхту, віденський уряд оголосив про виплату їй компенсації
за втрачену робочу силу. (Пізніше він переклав близько двох третин суми
цього відшкодування на саме селянство.) До того ж, хоч ;70 %
оброблюваних земель отримували селяни, а 30 %— землевласники, основне
питання про те, кому належать ліси й пасовиська, що раніше були спільною
власністю, лишалося нерозв’язаним. Із часом ці громадські землі
перейдуть у володіння феодалів, а селяни стануть залежними від них у
таких надзвичайно важливих справах, як заготівля дров та випас худоби. Й
нарешті, розміри селянських наділів були жалюгідними: понад 70 % із них
займали менше 14 акрів, що в кращому випадку ледве дозволяло прогодувати
середню сім’ю.

Проте це ще не значить, що скасування панщини мало принесло селянинові.
Навпаки, воно розірвало останній формальний зв’язок між ним і паном.
Зробивши галицького селянина володарем своєї власної землі, а отже й
долі, воно пробудило в ньому не властивий раніше потяг до політики,
освіти ба навіть культури; Відтак і надалі галицький селянин став тим
політичним чинником, який не можна було більше ігнорувати.

Національне питання. Революція 1848 р. дала невеликому прошаркові
західноукраїнського суспільства, що переважно складався з представників
духовенства та інтелігенції, поштовх і нагоду до формального
самовизначення своєї нації як окремої та до заснування національних
установ. Полохливу західноукраїнську еліту всіляко заохочував і
підтримував габсбурзький губернатор Стадіон, який відкрито сприяв
українцям протягом усього 1848 р., сподіваючись використати їх на
противагу агресивнішим полякам. Тим-то поляки згодом довго
звинувачуватимуть Габсбургів у «винайденні русинів» (тобто українців),
маючи на увазі, що українці, мовляв,— лише побічний продукт австрійських
махінацій, а не справжня нація. Однак українці, яких тішила така увага з
боку уряду й водночас обурювало невдоволення поляків, уперше вирішили
вийти на політичну арену.

19 квітня намовлена Стадіоном група греко-католицьких священиків,
пов’язаних із собором Св. Юра у Львові, на чолі з єпископом Григорієм
Яхимовичем звернулася до імператора з петицією. На відміну від раніше
поданої польської петиції, це було несміливе й лояльне звернення. У
передмові до нього подавався історичний огляд, в якому підкреслювались
осібність українців Східної Галичини, давня слава середньовічного
Галицького князівства, його наступне поневолення та пригноблення
поляками й той факт, що населення належить до великої руської
(української) нації, всі 15 млн членів якої, з них 2,5 млн галичан,
розмовляють однією мовою. Петиція містила прохання ввести у школах та
адміністративних закладах Східної Галичини українську мову, удоступнити
для українців урядові посади й реально зрівняти в правах греко- й
римо-католицьке духовенство. Через два тижні, 2 травня 1848 р., у Львові
було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичну
організацію. Очолена єпископом Яхимовичем, вона налічувала 66 членів,
майже половину яких складали духовенство й студенти-богослови, а другу
половину — світська інтелігенція. В наступні кілька тижнів священики, що
виступили головними організаторами Головної Руської Ради, заснували по
всій Східній Галичині 50 місцевих і ІЗ регіональних її філій. Іншою
нечуваною подією став вихід 15 травня першого українського тижневика
«Зоря Галицька». Одночасно були налагоджені контакти з українцями
Буковини й Закарпаття.

Зростання політичної активності українців у Східній Галичині неухильно
вело до загострення українсько-польського антагонізму. Розглядаючи
Галичину як наріжний камінь у планах відродження своєї державності,
поляки дивилися на появу проавстрійськи настроєного українського руху як
на серйозну загрозу. Тому вони зробили спробу нейтралізувати Головну
Руську Раду, утворивши конкуруючу «українську» організацію, настроєну
пропольськи. 23 травня у Львові зібралася жменька остаточно
полонізованої шляхти та інтелігенції українського походження — на зразок
тих, котрі називали себе «русинами польської нації» (цепіе гиІЬепі
паїіопе роіопі), яка проголосила створення Руського Собору. Була також
заснована українська газета «Киз^уі ОпеупуЬ», що друкувалася латинською
абеткою. Полякам удалося домогтися певного успіху, заманивши на посаду
її редактора члена «Руської трійці» Івана Вагилевича. Але це було єдине
їхнє досягнення. Існування Руського Собору та його газети, що майже
повсюдно викликали до себе ворожість серед українців, виявилося коротким
і ефемерним. Більше того, весь цей епізод погіршив польсько-українські
стосунки.

Празький конгрес. Незабаром між поляками та українцями відбулася гостра
сутичка. За всієї іронії, вона трапилася саме на Слов’янському конгресі
у Празі, на початку червня організованому чехами власне для того, щоб
сприяти слов’янській солідарності та узгодити спільні інтереси. Своїх
делегатів до Праги послали Головна Руська Рада, Польська Рада Народова
та Руський Собор. На велике здивування чехів, між поляками та українцями
миттєво розгорілися тривалі дебати про те, хто повинен репрезентувати
Галичину і якими мають бути стосунки між їхніми двома народами. Проте
найбільш суперечливе питання випливло дещо пізніше, коли українці
висунули вимогу про поділ Галичини на дві окремі адміністрації: польську
та українську, що викликало затятий опір поляків.

Оскільки запекле суперництво між поляками та українцями перешкоджало
успішній роботі конгресу, втрутилися чехи й допомогли досягти компромісу
між двома делегаціями. Якщо українці відмовляться від вимоги про поділ
Галичини, то поляки погодяться визнати їх за окрему націю з рівними
мовними правами та рівними можливостями, зокрема займати адміністративні
посади. Втім цю угоду так і не реалізували, бо за кілька днів після її
досягнення австрійські війська обстріляли Прагу, змусивши конгрес
роз’їхатися й позбавивши його рішення реального змісту. Так було
перервано перший у новітній історії дебют українців на міжнародній
політичній арені.

Українці в імперському парламенті. Під час роботи Слов’янського
конгресу в Галичині почалися вибори до рейхстагу — нижньої палати
новоствореного імперського парламенту. Для українців, і особливо
селянства, вони були справою новою й малозрозумілою. На відміну від них
поляки, набагато досвідченіші у політичній грі, мали на виборах виразні
переваги: шляхом поширення чуток і погрозами їм удалося відвернути від
голосування багатьох українських селян. А ті, хто все-таки голосував,
підтримували своїх товаришів із селян, багато з яких були неписьменними,
а не рекомендованих Головною Руською Радою священиків та представників
міської інтелігенції. Внаслідок цього зі 100 виділених Галичині місць
українці здобули тільки 25. Із них 15 дісталося селянам, вісім —
священикам і два — представникам інтелігенції.

У парламентських дебатах, що відбулися у другій половині 1848 р.
спочатку у Відні, а потім у Кромержі, українці зосереджувалися на двох
питаннях: компенсації землевласникам-феодалам за скасування панщини й,
знову ж таки, адміністративного поділу Галичини. Українські селяни різко
відкидали будь-яку форму компенсації. У своїй пристрасній промові,
першій, будь-коли виголошеній українцем у парламенті, простий селянин
Іван Капущак засудив багатовікове гноблення селянства шляхтою,
закінчивши її такими словами: «Чи за такі образи й кривди ми ще маємо
платити компенсацію? Напевно, ні. Хай нашою платою будуть ті батоги і
нагайки, що шмагали по наших спинах. Хай вони задовольнять панів!»

Хоч ця пам’ятна промова викликала захоплені оплески, пропозиція про
виплату компенсації все ж таки пройшла невеликою більшістю голосів.
Розчаровані селянські депутати втратили інтерес до подальших дискусій.
Інші представники української делегації, зі свого боку, вважали
адміністративний поділ Галичини на окремі українську та польську частини
«справою життя і смерті для народу». На підтримку своєї пропозиції вони
подали список із близько 15 тис. підписів, що згодом зріс до 200 тис.
Але й їм після кількох місяців гострих дебатів не вдалося переконати
більшість парламенту. Тим часом імперський уряд став поступово брати
ситуацію під контроль. У грудні, незабаром після того, як на трон сів
новий імператор, 18-річний Франц Йосиф, парламент розпустили.

Діяльність українців у Східній Галичині. Конкретнішими були здобутки
українців на місцевому рівні.

Взявши за приклад чеську культурну організацію «Матіца», у липні 1848 р.
вони заснували у Львові «Галицько-руську матицю». Цей заклад ставив собі
за мету публікувати для широкого читача дешеві книжки про релігію,
звичаї, ремесла, сільське господарство та педагогіку.

Він також намагався сприяти використанню української мови в школах. 19
жовтня для визначення загальних культурних потреб українців та
обговорення питань нормування української мови Головна Руська Рада
скликала з’їзд українських учених.

Більш як дві третини з приблизно 100 учасників становило духовенство,
решту — інтелігенція. Не дивно, що з’їзд дійшов висновку про сумний стан
української культури в Галичині. Близько двох третин освічених українців
полонізувалися, а селяни переважно лишалися неписьменними.

Проблема ускладнювалася відсутністю літературного стандарту української
мови. Після тривалих нарад з’їзд одностайно рекомендував користуватися
кирилицею, а не латинською абеткою.

Було також досягнуто згоди про те, що основою для літературної норми має
служити розмовна мова, але цю пропозицію прийняли, подолавши значний
опір і з багатьма застереженнями.

У цей період українці розпочали будівництво у Львові Народного Дому, що
мав містити музей, бібліотеку та видавництво, їм також удалося добитися
заснування кафедри української мови й літератури при університеті, її
першим завідувачем був Яків Головацький. І нарешті, під кінець 1848 р.,
не бажаючи приєднуватися до контрольованої поляками Галицької народної
гвардії, українці, виявляючи свою відданість Габсбургам, попросили згоди
Відня сформувати українські військові частини. Та не встигли 1400
«руських стрільців» як слід опанувати військову науку, як їх кинули
проти повсталих мадярів.

3. Скасування панщини в Галичині в 1848 році

Особливо актуальним в наш час, на початку нового тисячоліття є питання
скасування панщини в Галичині, адже вона мала непересічний вплив як на
становлення української ідеї, так і на перспективи боротьби українського
народу за утвердження своєї державності.

На початку 1848 року в ряді європейських країн почались буржуазні та
буржуазно-демократичні революції, їх полум’я охопило й Австрійську
імперію. Ці події надали широкого розмаху національно-визвольному рухові
в Східній Галичині. В таких умовах земельна шляхта все більше
переконувалась, що їй не втримати старі порядки навіть з допомогою
губернатора. Тепер в її колах почало обговорюватись питання про
скасування панщини.

В критичний момент, коли демократичні сили з нетерпінням чекали
останнього слова земельної шляхти, уряд перехопив ініціативу. 22 квітня
губернатор Стадіон оголосив міністерський рескрипт “Про скасування
панщини й інших кріпосних повинностей”. В ньому повідомляється таке: “На
основі високого міністерського указу від 17 квітня № 876 Міністерства
внутрішніх справ починаючи з 15 травня 1848 року в королівстві Галіції і
Лодомерії всі панщинні й інші кріпосні повинності скасовуються за
винагороду в майбутньому за рахунок держави”.

Того ж дня по селах були розіслані чиновники з текстом «промови» до
підданих при оголошенні циркуляру про скасування панщини та інших
кріпосних повинностей. На початку «промови» підкреслювалося, що
скасування панщини та інших кріпосних повинностей є виконанням
цісарських обіцянок, даних у патенті від 13 квітня 1848 року про
скасування далеких повозів і допоміжних днів. Іван Франко зауважує:
«Промова» закликала селян до слухняності, поважання власності, охорони
спокою, до недопущення і усунення будь-яких підбурювань, до порушення
порядку з боку зловмисних осіб».

Проголошуючи декрет про скасування панщини, віденський уряд мав на меті
паралізувати політичну діяльність ліберальної шляхти і частини
інтелігенції, спрямовану на розширення фронту національно-визвольного
руху за рахунок втягнення в нього селян, зміцнити серед найбідніших
верств населення свій авторитет, обіцяти поміщикам винагороду за
скасовані панщину і кріпосні повинності.

Оголошення урядового декрету про скасування панщини ліберальна шляхта і
демократи зустріли з величезною люттю, бо в добровільному звільненні
селян шляхтою вони вбачали джерело зростання і зміцнення польського
національного руху. Тепер же, коли ініціативу взяв на себе уряд, шлях до
селянства для лібералів і демократів був закритий.

Вже на другий день після оповіщення декрету про скасування панщини “Рада
Народова” опублікувала лист на ім’я губернатора з численними підписами,
а якому говорилось:

“Терпіння наше велике, але й море має свої гранітні береги, які воно в
момент бурі ламає і знищує, Буря близька, Наше терпіння вичерпується, В
ім’я справедливості підписані вимагають від губернатора видання
доповнення до циркуляру від 22 квітня про те, що панщина скасована за
бажанням самих землевласників. Ставлячи ряд додаткових вимог, зокрема
щодо організації національної гвардії, автори листа запевняють, що за
всі свої права вони “боротимуться до останньої краплі крові”.

Рятуючи репутацію дискредитованої земельної шляхти, «Рада Народова»
звернулася до землевласників із закликом не чекати 15 травня, а
скасувати панщину негайно, оформивши цей акт зверненням до селян. Заклик
демократів, однак, не знайшов відгуку на одному з засідань «Ради
Народової», де були присутні кілька селян. Головуючий запросив їх
зайняти місця серед радників, а в своїй промові, зверненій спеціально до
селян, говорив: «Нема вже панів, нема вже хлопів, е тільки брати, діти
однієї землі. Пан в сюртуці і селянин у свиті — це брати, це тільки
сусіди». Наприкінці промови оратор закликав: “Зрозумійте, що ми вам, а
не хто інший, дарували панщину”.

Проте всі заклики ліберальної шляхти і польської демократії, звернені до
селян,, уже не мали сили. Українського і польського селянина тепер ніхто
не міг переконати, що не цісар, а шляхта звільнила його від тяжкої
панщини. Таким чином, і польська інтелігенція втратила останній шанс на
залучення селянства до національно-визвольного руху.

Скасування панщини втихомирило селян. Вони не розуміли, що з цією
реформою почався новий етап, перехід від однієї форми поневолення до
іншої, і відвернулися від національно-демократичної революції саме в той
час, коли вона тільки почала розгортатися. Раптове скасування панщини в
Галичині на п’ять місяців раніше, ніж в інших провінціях Австрії,
запобігло селянським повстанням і зберегло майнові привілеї
землевласників. Земельна реформа в усій Австрії відбувалась після
консолідації сил реакції і в умовах, коли революція йшла на спад.
Німецькі буржуазні ліберали вихваляли звільнення селян Австрії як
початок нової ери. Щодо Галичини, то тут, на думку лібералів, звільнення
селян являло собою «революційний акт», який радикально усунув всі
хвороби віджитого ладу. Вихваляючи скасування кріпосного права як
“благодіяння”, польські шляхетські критики австрійської політики ніяк не
могли дарувати австрійському урядові раптові реформи. Вони вважали, що
це було викликане «бажанням залучити на свій бік селян для успішної
боротьби з шляхтою» та інтересами зміцнення свого впливу в народі.
Насправді раптовість проведення реформи була необхідною не для боротьби
з земельною шляхтою, а для її врегулювання.

Головне значення реформи полягає не в її раптовості. Революція
загрожувала знищити спосіб привласнення продуктів виробництва
експлуататорськими класами. Австрійські чиновники відверто висловлювали
свої побоювання щодо небезпеки для власності. Люди, незалежно від
національності, поділились на два великі табори: з одного боку —
захисники власності, з другого — її противники. Саме розуміння небезпеки
повалення існуючого ладу визначило напрям аграрної політики
австрійського уряду і зміст аграрної реформи.

“Цісарський дарунок” не без успіху був використаний для поширення серед
галицьких селян образу цісаря-батька, захисника і тим самим сіяв у душах
цілих поколінь зерна австрофільства, які сторицею давали плід і цвіт
Австрії. «Хрести свободи», що виростали тоді на всіх галицьких дорогах І
роздоріжжях, дуже довго були дороговказами української політики в
Галичині.

Справжня суть декрету про скасування панщини в Галичині полягає в тому,
що це була перша велика перемога австрійської феодальної реакції над
нерозвинутими силами революції. Під виглядом звільнення селян від
панщини за винагороду відбулось звільнення земельної власності від
застарілих форм її економічної реалізації.

4. Наслідки революції 1848 р. для Галичини

Події 1848 року різко прискорили формування національної свідомості
українців Галичини. Як підкреслює польський історик З. Фраз “В половині
XIX в. народовий рух український — як тоді ще говорили — русинський,
увійшов у стадію остаточної кристалізації. Від “Весни Народів” справа
руська вже перестала бути лише забаганкою етнографічно-мовною і стала
проблемою політичною”.

Певною мірою сприяла становленню українського національного руху і
австрійська адміністрація в Галичині та губернатор Ф. Стадіон. Керуючись
принципом “розділяй і владарюй” щодо підкорених народів “клаптикової”
Австрійської імперії, її державні чільники були не проти використати
український рух, як противагу польським повстанцям. Тим більше, що з
часів реформ імператора Йосифа II австрійська влада мала певний
авторитет в українського населення.

Зростання національної самосвідомості українців в під час революційних
подій 1848 року, після довгих років латентного існування, було настільки
потужним і неочікуваним, що серед польських кіл Галичини почала
розповсюджувалась інформація про те, що “українців (русинів) видумав
губернатор Стадіон”. Щодо цього З. Фраз пише, що “У 1848 році Стадіон не
мусив “видумувати Русинів”, щоб використати їх у боротьбі з Поляками,
він тільки швидко зрозумів та оцінив політичні вигоди, які несла
підтримка молодого, але автентичного українського (русинського) руху”.

Українці, значною мірою, виправдали сподівання австрійських урядовців.
За свою вірність монархії вони отримали прізвисько “тірольців Сходу”,
оскільки саме населення Тіролю на заході імперії виявилось самим
лояльним до Габсбургів. З українців було утворено парамілітарні
національні організації “Народну гвардію” та “Батальйон гірських руських
стрільців”, що блокував гірські перевали в Карпатах з метою не допустити
об’єднання польських та угорських повстанців. Організатором української
діяльності виступила Головна Руська Ради — перша політична організація
галицьких українців, яка утворилась 2 травня 1848 року у Львові для
оборони прав українців з представників греко-католицького духовенства та
міської інтелігенції. На її чолі стояли спочатку єпископ Г. Якимович, а
пізніше крилошанин М. Куземський.

Члени Ради ревно поставились до справи і першим ділом організували друк
часопису, що став рупором українських сил в Галичині. 15 травня 1848
року в першому номері газети “Зоря Галицька” було вміщено першу відозву
“до руского народу” організації, що назвала себе “Рада народна руска”. У
цій відозві сповіщалось про введення 25 березня 1848 року в Австрійській
імперії Конституції яка гарантувала права та свободи громадян країни та
про утворення представницького органу галицьких українців під назвою
“Рада народна руска”.

Звертаючись до українців Галичина у цій відозві члени Головної Руської
Ради намагались пробудити їх національну свідомість, апелюючи до
славного минулого, традицій самостійного державно-політичного існування
в минулому. При цьому чітко наголошується на єдністі українців по обидва
боки австро-російського кордону: “Конечна потреба для нас Русинів такого
збору тим явніше ся окаже, скоро ся заставимо, чим нарід наш бил, в якім
стані досі зіставал і яким при наданні тепер конституції бити може і
повинен. Ми Русини Галицькі належимо до великого руського народу, котрий
одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого пілтретя міліона
землю Галицьку замешкує. Той нарід бил колись самодільним, рівнял ся в
славі найможнішим народам Европи, мал свій письменний язик, свої власні
устави, своїх власних князів, — одним словом: бил в добрім биттю,
заможним і сильним. Через неприязні судьби і різні політичні нещастя
розпал ся поволі той великий нарід, стратил свою самодільність, своїх
князів і прийшол під чуже панованнє”.

У своєму звертанні до історичної пам’яті народу автори відозви близькі
до козацьких літописців, анонімного автора “Історії Русів”, харківських
романтиків, діячів Кирило-Мефодіївського товариства. Тривале бездержавне
існування розірваного між різними державно-політичними утвореннями
українського національного організму не могло остаточно вбити пам’ять
про власну державну велич, мрію про незалежне майбутнє, прагнення
реалізувати цю мрію. Одночасно цей документ перегукується і з ідеями
визвольного руху інших слов’янських народів, що попали в залежність від
Австрії — чехів, словаків, поляків, сербів, хорватів, словенців.

Відозва Ради до всіх українців в Австрійській імперії не лише “будила”
національну свідомість та історичну пам’ять. Вона містила і певні
орієнтири на майбутню діяльність українського руху: “Пробудил ся уже й
наш лев руський і красну нам ворожить пришлість. Вставайте Браття,
вставайте з долгого сну вашого, бо уже час. Вставайте! але не до зради і
незгоди! но двигнім ся разом, щоб піднести народність нашу і забезпечити
далі нам свободи. Пожиткуймо з тої способности, абисьмо не покрили ся
ганьбою перед світом і не стягнули на себе нарікання поколінь наступних.
Поступаймо з другими народами в любові і згоді! Будьмо тим, чим можем і
повиннісьмо. Будьмо народом”.

Стати народом. Відчути силу власної правди. Це надзавдання для маси, що
втратила практично повністю панівні прошарки, що представлена, головним
чином, селянською масою — малоосвіченою, але вірною традиціям. Досягти
поставленої мети можна лише на основі національного солідаризму, на що й
вказують автори відозви.

Скликаний з ініціативи Головної Руської Ради Собор руських вчених у
Львові став помітною подією в культурному і громадському житті Галичини.
Його учасники, зокрема Я. Головацький, виступили з обґрунтуванням ідеї
про те, що українська мова є єдиною і спільною для Східної і Західної
України, мовою одного народу, що розділений між двома імперіями. Саме
ідея єдності нації стала фундаментальним принципом, на якому базувалось
вирішення всіх інших питань, що ставив перед собою Собор.

Головна Руська Рада намагалась максимально використати історичний момент
для того, щоб створити умови для подальшого розвитку українського народу
в Австрійській імперії. Однією з головних передумов вважалось завдання
об’єднати всі землі імперії населені українцями в один коронний край зі
значними автономними правами. Першим кроком для цього повинно було стати
розділення Королівства Галичини і Лодомерії на дві частини — українську
і польську. У листі до цісаря від 9 червня 1848 року зазначалось, “…
щоб ті простори Галичини, що є замешкані Русинами, творили для себе
провінцію з осідком політичної краєвої управи у Львові. Отся часть
обминає східні округи Галичини з руським населеннєм, так як ся часть
краю була первісно самостійним князівством, та в кінці червеноруським
Воєвідством — та щоб ті частини краю, що замешкують Мазури, відділено
від “руської провінції”. Ся часть краю обминає західну частину Галичини
і має польське населеннє”.

Скориставшись виборами до австрійського парламенту українцям вдалось
сформувати групу з 36 депутатів (до кінця існування Австрійської імперії
більше жодного разу українці не мали такого великого представництва),
які відстоювали вимогу об’єднання в єдиний коронний край Східної
Галичини, Буковини, Закарпаття та Лемківщини. Цю пропозицію було
підтримано Слов’янським з’їздом у Празі 1848 року, незважаючи на шалену
протидію польської делегації.

Було організовано і потужний тиск на владу з боку української
громадськості. “До віденського сейму систематично надходили листи з
підписами української людності. 29 серпня Ф. Смолка занотував: “Особисто
читав, що Русини подали другу петицію з 15 000 підписів”, за день до
цього Г. Шашкевич писав, що з Тернополя прислано 32 аркуші підписів, 1
вересня отримав листи з 40 000 підписів, 5 листопада кількість їх зросла
до 65 000, а в кінці 1848 р. — до 100 000. Остаточно до кінця січні
зібрано понад 200 000 підписів”.

Ідея створення з австрійських земель населених українцями єдиного
коронного краю з широкими автономними правами, з власним парламентом,
українськими університетами та школами, надовго стала одним з головних
лозунгів українського руху. Вона була своєрідним західноукраїнським
відповідником ідей наддніпрянців про відродження гетьманської козацької
автономної держави в складі Російської імперії. Ідея напівсуверенності
українського народу в Австрії в формі територіальної автономії, висунута
Головною Радою, стала тією об’єднавчою вимогою, що примирювала українців
незалежно від їх політичних орієнтацій. Вона вже не зникала ніколи, й
була основою так званої мінімальної політичної програми галицьких
українців аж до остаточного розвалу Австро-Угорщини в 1918 р.

На жаль ця ідея залишилась лише прожектом, що так і не був реалізований.
Незважаючи на послідовну підтримку Головної Руською Радою політичної
лінії на лояльність правлячій династії Габсбургів, центральна імперська
влада вирішила взяти курс на підтримку польської громади, що була
представлена не священиками та інтелігенцією, а заможними
землевласниками.

“Австрійський уряд, наляканий революційними подіями, спочатку пішов
назустріч деяким вимогам українців. Але коли революцію було придушено,
він виконав лише одну обіцянку: наприкінці 1848 р. заснував у
Львівському університеті кафедру української мови, яку очолив Я.
Головацький”.

Поляки, що відчули реальність загрози втрати впливу в Східній Галичині,
розгорнули проти українців шалену кампанію. Їх звинувачували перед
центральним австрійським урядом в проросійських намірах, в бажанні
прилучити населені ними землі до Російської імперії, в схильності до
бунтів та повстань. З полонізованих українців вербувались члени
полонофільських організацій, що користувались фінансовою та іншою
підтримкою з боку заможних поляків та галицької влади. Полонофільство,
що ширилось в середовищі української молоді напередодні “Весни народів”
і спиралось на ідеї революції та відродження Речі Посполитої як держави
чотирьох рівноправних народів, перетворювалось на досить вигідну роботу.

Як писав К. Левицький “Проти “Головної Руської Ради”, як першої
політичної організації Русинів (Українців) галицьких заложили були
Поляки польонофільський комітет у Львові, званий “Руским Собором” (23.
мая 1848 р.), та заманили до себе Івана Вагилевича (виділення К.
Левщького — О.С.) на редактора такогож органу “Дневник руский” для
“утверджування згоди і одности з миром сполитої отчизни”. В такій службі
польській й умер Іван Вагилевич, колись руський письменник, потім
польський — в дні 10 мая 1866. р. у Львові, та його іменем Поляки
назвали одну з вулиць Львова. Іван Вагилевич не видержав гарту боротьби
за самостійність нашого народу і марно загинув. Ось так відпав один з
товаришів “руської трійці”..,”.

Чітко виражена антиукраїнська позиція польського революційного руху,
спроби протидіяти процесам національного відродження, кампанія
дискредитації українців та їх представницьких органів в очах віденських
правлячих кіл призвели до того, що, після подій 1848 року,
полонофільство досить швидко втратило свої позиції серед українців в
Галичині.

Полонофільство, як і українофільство, не було єдиним чітко вираженим
напрямком політичної орієнтації галицьких українців в середині XIX
сторіччя. Один з сучасників тих подій, греко-католицький священик В.
Подолинський виділяв, як пише К. Левицький, в тогочасному українському
русі в Галичині чотири “партії”: “Чисто руську, значить українську;
польсько-руську; австрійсько-руську і російсько-руську, та заявляє, що
партія чисто українська хоче України вільної і незалежної (виділення К.
Левицького — О.С.), а змагає до неї просто, безоглядно або через
Славянщину. А далі каже о. Подолинський, що ми є Українці і віримо
“міцно” у воскресіннє України, скорше чи пізнійше бо минув той час, коли
ми вагалися в куті виявити своє ім’я…”.

Але й українофільська течія не стала провідною після бурхливих подій
1848 року та реакції, що настала по всій імперії на початку 1850-х
років.

Переорієнтація австрійської адміністрації в Галичині на польських
магнатів, нездійсненні сподівання на підтримку Відня у вирішенні проблем
українців призвели до того, що домінуючі позиції серед них зайняли, на
деякий час, прихильники так званого “москвофільства”.

Москвофільство, як ідейна, культурна і політична течія, зародилось ще в
кінці XVIII сторіччя на Закарпатті, як своєрідна реакція на
асиміляторську політику угорської влади щодо українського населення
краю. Українці Закарпаття не визнавались за націю, а проголошувались
“слов’янізованими мадярами” — “мадяронами”, яких треба було “повернути в
лоно матері-Угорщини”. Ця позиція підтримувалась і угорськими
революційними діячами 1848 року. Тому не дивно, що українське населення
краю не лише виявило прихильне ставлення до австрійських Габсбургів, а й
радо вітало стотисячне військо відправлене російським імператором
Миколою І в Угорщину для придушення антиавстрійського повстання. Потужна
армія далекої і великої держави, що змогла “приструнити” сваволю
мадярських панів, викликала цілу хвилю вдячності і захоплення у
місцевого населення Закарпаття. Після 1849 року москвофільські позиції
посідають такі визначні діячі українського “будительства” в Закарпатті,
як А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський, що стали пропагувати ідеї
культурної орієнтації на Росію, необхідність спиратись на її підтримку в
захисті національних прав населення краю.

Особливість і складність революційних подій 1848 р. у Галичині полягали
в тому, що національно-визвольну боротьбу проти монархії Габсбургів
очолювала польська шляхта і буржуазія, які прагнули зберегти
національний гніт українського народу.

Польські ліберальні і прогресивно-шляхетські діячі склали петицію до
австрійського імператора, в якій висувалися вимоги знищення цензури,
звільнення політичних в’язнів, організації національної гвардії,
скасування селянських повинностей, запровадження польської мови в
діловодстві і школах, призначення на всі посади місцевих людей (маючи на
увазі тільки поляків), реорганізації станового сейму, рівності всіх
перед законом. У петиції зовсім ігнорувалися справедливі національні
вимоги українського народу.

І. Франко в своїй праці “Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині”
вказував, що у відповідь на віденські події 13 березня у Львові “поляки
відразу почали думати, що тепер пора виконати свій план, так погано
розбитий у 1846 р., і бодай у Галичині зробити собі самостійну Польщу”.

Під тиском зростаючого революційного руху в країні австрійський уряд
видав 25 квітня 1848 р. першу австрійську конституцію (за прізвищем
автора – конституцію Піллерсдорфа), яка проголошувала
монархічно-конституційні порядки та деякі буржуазно-демократичні права і
свободи громадян, встановлювала гласність суду, відповідальність
міністрів перед парламентом, надавала парламенту виключне право видавати
і скасовувати закони. Однак уже 16 травня того ж року вона була
припинена в своїй чинності.

Користуючись конституційними свободами, представники галицької
інтелігенції і греко-католицького духівництва заснували 2 травня 1848 р.
у Львові Головну Руську Раду на чолі з єпископом Г. Яхимовичем, яка
звернулася до віденського уряду, а згодом – до рейхстагу з проханням про
поділ Галичини на українську і польську частини, про створення окремого
коронного краю з українським крайовим сеймом, з українськими установами,
судами і школами.

Обмежену програму Головної Руської Ради підтримали закарпатці, які
прагнули вийти зі складу Угорщини й об’єднатися із Східною Галичиною у
складі Австрійської імперії. Представники ж Буковини вимагали
відокремлення від Галичини і виділення її в окремий край з своїм сеймом.
Ця вимога була задоволена в 1849 р., що ще більше посилювало дроблення
західноукраїнських земель.

У березні 1849 р. молодий австрійський імператор Франц-Йосиф “дарував”
імперії нову антидемократичну так звану “откройовану” конституцію. Вона
створювала централізовану державу, в якій вся повнота виконавчої влади
була зосереджена в руках імператора і його міністрів.

Законодавча влада належала імператору разом з рейхстагом, який складався
з двох палат. До верхньої палати (Oberhaus) входили обрані на строк
п’ять років делегати від крайових сеймів, а нижня палата (Unterhaus)
обиралася прямими виборами повнолітніми платниками не менше 5 гульденів
безпосередніх податків на рік за нормою один депутат на 100 тис.
населення. Прийнятий обома палатами законопроект вимагав обов’язково
санкції імператора.

Для управління окремими коронними краями імператор призначав наділених
широкими повноваженнями намісників (Staathalter). Крім того, при
імператорі cтворювалася на правах дорадчого органу призначена ним
Державна рада, яка була єдиним реалізованим на практиці заходом
откройованої конституції.

Березнева конституція 1849 р. у 77-й статті проголошувала, що всі
австрійські коронні краї одержать свої крайові конституції. Для Галичини
крайова конституція була видана патентом імператора від 29 вересня
1850 р. Того ж самого дня була надана крайова конституція і для
Буковини.

Крайова конституція для Галичини налічувала 82 статті і складалася з
таких розділів: “Про край” (ст. 1–6); “Про крайове представництво
взагалі” (ст. 7–9); “Склад крайового представництва” (ст. 10–55);
“Компетенція крайового представництва” (ст. 56–81); “Кінцеві постанови”
(ст. 82).

Крайова конституція для Галичини, порушуючи єдність краю, ділила його на
три округи (Краківський, Львівський і Станіславський), тобто суто
польський, змішаний польсько-український і суто український. Начальником
крайової адміністрації був намісник, якому підпорядковувалися призначені
сеймовими куріями президенти округів.

Поділ Галичини на три округи був невдалою спробою вирішення національних
суперечностей у Галичині, де поляки становили 45,9 % населення, українці
– 45,4 %, євреї – 7,1 % та інші – 1,6 %. Тому аж ніяк не можна
погодитися із твердженням відомого польського історика права професора
Львівського університету О. Бальцера, що встановленням трьох окремих
округів штучно порушувався органічний зв’язок окремих складових частин
Галичини, а тим самим применшувалося значення краю як цілості в
державному організмі. Таку ж позицію займали польські правлячі кола, які
заперечували український характер Східної Галичини і виступали тоді і
пізніше проти будь-яких культурних і політичних домагань галицьких
українців.

Крайове представництво за конституцією повинно було складатися з трьох
сеймових курій: Львівська – 50 депутатів, Краківська – 58 депутатів,
Станіславська – 42 депутати. Депутати обиралися прямими виборами на
строк шість років при наявності майнового цензу. Пасивне виборче право
надавалося з 30-річного віку. Згідно зі ст. 24 Конституції сеймові курії
щорічно скликалися імператором у листопаді, тривалістю чотири тижні.
Імператорові належало право розпуску курій. Кожна сеймова курія
більшістю голосів обирала голову (офіційно він йменувався президентом) і
його заступника терміном на три роки. Компетенція курій зводилася
головним чином до питань господарського характеру, і їхні рішення
вимагали санкції імператора. Внаслідок цього вони одержували статус
крайового закону в справах, які перелічені в крайовій конституції
(ст. 61).

Виконавчим органом усіх трьох курій був спільний Крайовий виділ
(комітет) у складі 15 членів, обраних порівну куріями. Члени комітету
зобов’язані були проживати у Львові і з свого середовища обирали голову.
Спільним законодавчим органом усіх трьох округів Галичини був
Центральний виділ у складі 33 членів (15 членів Крайового виділу і по
шість депутатів від кожної курії). Компетенція Центрального виділу
зводилася до розгляду питань, які конституція вважала спільними для
всього краю.

Намісник краю, а також президенти округів і призначені ними комісари
контролювали діяльність сеймових курій і Центрального виділу, беручи в
обов’язковому порядку участь у їх засіданнях (ст. 35).

З метою введення в дію крайової конституції для Галичини міністр
внутрішніх справ Австрії О. Бах 8 жовтня 1850 р. видав розпорядження про
поділ трьох округів Галичини на повіти. Львівський округ поділено на 19,
Краківський – на 26; Станіславський – на 18 повітів.

Одночасно з крайовою конституцією для Галичини було опубліковано обширну
крайову виборчу ординацію (86 статей), яка детально регулювала порядок
утворення виборчих округів, складення списків виборців, порядок
голосування і підрахунку голосів, видання посвідчення про обрання і
перевірку повноважень депутатів, причому основну роль у всіх цих
питаннях відігравав намісник.

Видана в березні 1849 р. загальнодержавна і крайова конституція для
Галичини 1850 р. так і не були введені в дію. Пізніше патентом від
31 грудня 1851 р. вони були і формально скасовані. Австрія знову
перетворилася в самодержавну монархію, в якій і мови не могло бути про
автономію окремих народів. І тільки пізніше, наприкінці 60-х рр.
XIX ст., ставши двоцентровою (дуалістичною) державою, Австрія вступила
поступово на шлях буржуазного конституціоналізму. Однак і тут державна
влада перебувала в руках земельної аристократії, а пригнічення окремих
народів, зокрема слов’янських, продовжувалося аж до розпаду імперії
Габсбургів у 1918 р.

Висновки

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Повстання, що навесні 1848 р. охопили більшу частину Європи, позначили
собою корінні зміни у майбутньому імперії Габсбургів. Перед українцями у
1848 р. стояло два першочергових і тісно переплетених питання.

Одне за своєю суттю було соціально-економічним і торкалося традиційної
проблеми селянства, зокрема нестерпно тяжких феодальних повинностей.
Інше пов’язувалося з новою концепцією національної належності, і в тому
числі зі співіснуванням в одній провінції двох народів — поляків та
українців, котрі до недавнього часу завжди вважали себе просто
селянством чи шляхтою, греко- чи римо-католиками, а тепер починали
визначати себе за окремі етнокультурні спільності, або нації, з різними
національними прагненнями.

Революція 1848 р. й особливо напруженість, до якої вона спричинилася в
Галичині, нарешті створили умови для скасування цього останнього
пережитку кріпацтва.Революція 1848 р. дала невеликому прошаркові
західноукраїнського суспільства, що переважно складався з представників
духовенства та інтелігенції, поштовх і нагоду до формального
самовизначення своєї нації як окремої та до заснування національних
установ. 19 квітня намовлена Стадіоном група греко-католицьких
священиків, пов’язаних із собором Св. Юра у Львові, на чолі з єпископом
Григорієм Яхимовичем звернулася до імператора з петицією.

На відміну від раніше поданої польської петиції, це було несміливе й
лояльне звернення. У передмові до нього подавався історичний огляд, в
якому підкреслювались осібність українців Східної Галичини, давня слава
середньовічного Галицького князівства, його наступне поневолення та
пригноблення поляками й той факт, що населення належить до великої
руської (української) нації, всі 15 млн членів якої, з них 2,5 млн
галичан, розмовляють однією мовою.

Петиція містила прохання ввести у школах та адміністративних закладах
Східної Галичини українську мову, удоступнити для українців урядові
посади й реально зрівняти в правах греко- й римо-католицьке духовенство.
Зростання політичної активності українців у Східній Галичині неухильно
вело до загострення українсько-польського антагонізму. Розглядаючи
Галичину як наріжний камінь у планах відродження своєї державності,
поляки дивилися на появу проавстрійськи настроєного українського руху як
на серйозну загрозу.

Список використаної літератури:

Гаврилів Б. Коротка історія краю // Гаврилів Б., Горбань Г. Сторінки
історії Прикарпаття в бібліографії. – Івано-Франківськ, 1997. – С.6.

Герасименко М. Аграрні відносини в Галичині в період кризи панщинного
господарства. – К.: АН УРСР, 1959. – 304с.

Гербільський Г. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у І-й пол. ХІХ ст.
(1848 р.). – Львів: Вид-во ун-ту, 1964. – 252с.

Коземчук Я. “Нема вже панів, нема вже хлопів…” 15 травня минуло 150
років з часу скасування панщини на західноукраїнських землях // Галичина
/Івано-Франківськ/.-1998.-№73-74.-16 травня.-С.3.

Коземчук Я. Як скасовувалась панщина: // Світ молоді
/Івано-Франківськ/.- 1998.-№20.- 15 травня.- С.3.

Коземчук Я., Григорчук Д. Скасування панщини в Галичині в 1848 році. –
Буклет. – Івано-Франківськ: Інсайд, 2001. –6с.

Косачевская Е. Восточная Галиция накануне и в период революции 1848 г. –
Львов: Изд-во ун-та, 1965. – 150с.

Львівський шлях. – Львів, 1990. – Лютий. – С. 20.

Савчук Б. Україна – Івано-Франківськ, 1996. – С. 129.

Луцький Я. З історії туристично-краєзнавчої роботи . – Івано-Франківськ,
1998. – С. 15

Левицький С. Український улад у спогадах. Причини історії . – Мюнхен,
1997. – С. 12.

Монолатій І. Коломиєзнавство: Нариси історії Коломиї у контексті
взаємовідносин слов’янських народів. – Коломия: Музей історії міста
Коломиї, 1996. – С. 82-83, 88, 95.

Субтельний О. Історія України. – Львів, 2000.

Франко І. Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині // Франко І. Зібр.
творів у 50 т. – Т.47. – К., 1986. – С.7-122.

PAGE

PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020