.

Агропромисловий комплекс (АПК) України (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1052 15752
Скачать документ

Курсова робота

з дисципліни РПС

на тему:

“Агропромисловий комплекс України”

ПЛАН

ВСТУП

1. ЗНАЧЕННЯ І ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ТА РОЗМІЩЕННЯ АГРОПРОМИСЛОВОГО
КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ

1.1. Місце АПК України в народному господарстві та його структур

1.2. Особливості розвитку та розміщення сільського господарства України

1.3. Особливості розміщення та розвитку рослинництва України

1.4. Особливості розміщення та розвитку тваринництва України

1.5. Особливості розміщення та розвитку харчової промисловості України

2. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ АПК УКРАЇНИ

2.1. Проблеми та необхідність реформування виробничих відносин в
сільському господарстві

2.2. Можливі перспективи аграрних перетворень в Україні

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Після розпаду СРСР і утворення незалежної України весь
народногосподарський комплекс нашої країни почав зазнавати кардинальних
змін: створювалися нові форми власності, були розірвані старі виробничі
зв’язки, наступали ринкові закони господарювання тощо.

Суттєвих змін зазнав і агропромисловий комплекс України, в якому з
самого початку почали йти мови про необхідність аграрних перетворень,
реформування даної сфери господарювання. Однак кожного року реформування
в галузі АПК відбувалося і продовжується відбуватися досить важко, не
завжди прогнозовано і вдало.

Успішне проведення аграрної реформи має для реформування економіки
України особливе, стратегічне значення. Від неї значною мірою залежить і
розв’язання проблем стабільного забезпечення населення продовольством,
економічної безпеки країни, її ефективної інтеграції у світові
економічні структури. Актуальність дослідження даної теми зумовлена тим,
що АПК виступає одним з найбільш потужних і багатогалузевих комплексів
України.

Сьогдні агропромисловий розвивається хвилеподібно, переживаючи
різноманітні труднощі. Головне завдання що стоїть сьогодні перед
галузями АПК – це зростання сільськогосподарського виробництва,
надійне забезпечення країни продуктами харчування та
сільськогосподарською сировиною, об’єднання зусиль усіх галузей
комплексу для одержання високих кінцевих результатів. Надавати
можливості виходу продукції АПК України на світовий ринок.

Подолання глибокої економічної кризи зокрема в АПК України
пов’язане з переходом до ринкових відносин, з усуненням
державного монополізму і розвитком досконалої конкуренції в
усіх сферах АПК. Для обґрунтованого здійснення цього процесу
необхідно в повній мірі використовувати позитивний історичний
досвід, оскільки сьогоднішня ситуація економічних перетворень
столипінської реформи сільського господарства, яка здійснювалась
на початку 20 ст. і передбачена запровадженням приватної
власності на землю та передові досягнення сучасного стану
розвитку сільського господарства.

Важливою умовою зміцнення економічного потенціалу в
Україні є створення сучасної ринкової структури виробництва.
Сьогодні країна перебуває у глибокій економічній кризі , що
негативно впливає на хід реформ, особливо в АПК. В основу
ринкових перетворень в АПК покладена програма роздержавлення і
приватизація, а для сільськогосподарських підприємств – створення
нових господарських структур та засадах приватної власності на
майно і землю.

Причиною низької результативності аграрної реформи є
недооцінка її здійснення, як єдиної багатоаспектної системи.
Подолання дестабілізації виробництва сільського господарства
можливе шляхом реформування.

Реформування економіки, проходження процесів
приватизаціі та роздержавлення вимагає вивчення досвіду
функціонування господарських структур з різними формами власності.
В основному завершина приватизація майна підприємств АПК.
Реформування агропромислового виробництва здійснювались на
науково-обгрунтованих методологічних і методичних основах, що
базуються на відповідних законодавчих нормативах держави ( Законах
:“Про власність “, ”Про підприємство”, ”Земельний кодекс”, ”Державна
програма приватизації майна в АПК “, “Про селянське ( фермерське )
господарство”, ”Про колективне сільськогосподарське підприємство” та
інші.) Метою роботи є вивчення сучасного стану АПК України,
визначення закономірностей розвитку нових господарських формувань
в період становлення ринкових стосунків в АПК, розгляд
існуючих проблем та пошук шляхів їх вирішення.

1. Значення і особливості розвитку та розміщення агропромислового
комплексу України

1.1. Місце АПК України в народному господарстві та його структура

Галузевій структурі народного господарства притаманні певні міжгалузеві
пропорції, міжгалузеві виробничі зв’язки, що постійно посилюються і
розширюються. Відбувається процес інтеграції різних стадій виробництва і
розподілу тієї чи іншої продукції. В народному господарстві України
спостерігається взаємодія галузей у складі інтеграційних структур —
міжгалузевих комплексів.

Одним з таких найбільш потужних і багатогалузевих комплексів є
аграрно-промисловий. Це складний комплекс виробництва, що об’єднує різні
галузі народного господарства. Агропромисловий комплекс (АПК) значною
мірою визначає соціально-економічний розвиток країни, рівень життя
населення, його забезпечення продуктами харчування, а промисловість —
сільськогосподарською сировиною. Вирішення продовольчої проблеми
здійснюється переважно в АПК. Саме через це він є важливою ланкою
економіки і мусить мати пріоритетний розвиток.

В АПК зайнято близько 1/3 всієї чисельності працівників народного
господарства. На частку його галузей припадає понад 30% основних
виробничих фондів.

Галузі АПК формують близько 1/3 національного доходу і майже 2/5
валового суспільного продукту.

АПК — це складний комплекс, де економічно, технологічно та організаційно
взаємопов’язані між собою багато галузей і виробництв. АПК має надто
складну функціональну і галузеву структуру. До його складу входять 3
основні сфери:

1. Сільськогосподарське виробництво — рослинництво і тваринництво, що
створюють сировинну базу АПК. Це його основна базова ланка.

2. Галузі, що створюють матеріально-технічні засоби для галузей АПК. Це
— сільськогосподарське машинобудування, виробництво засобів захисту
рослин, мінеральних добрив, комбікормова і мікробіологічна
промисловість, виробництво тари, спеціального устаткування і приладів
для АПК та ін.

3. Галузі, що забезпечують переробку сільськогосподарської продукції
(харчова, легка).

Крім цих основних сфер, до АПК входять виробнича і соціальна
інфраструктури у тій частині, що працює на потреби цього комплексу.
Йдеться про транспорт, складське господарство, матеріально-технічне
постачання, інженерні споруди, в тому числі іригаційні системи,
заготівлю, зберігання сільськогосподарської продукції, інформаційне
забезпечення, спеціалізовану торгівлю, комунально-житлове господарство,
культурне та медичне обслуговування тощо За виробничою ознакою до складу
АПК входять продовольчий комплекс і непродовольчий. Продовольчий
комплекс — це сукупність галузей, пов’язаних з виробництвом продуктів
харчування рослинного і тваринного походження. Крім того, до
продовольчого комплексу (ПК) входять виробництва, що технологічно не
належать до сільського господарства. Це — виробництво солі, мінеральних
вод, вилов риби та ін. [3].

Доповнюючою ланкою АПК є наукові заклади та підготовка кваліфікованих
кадрів для забезпечення його ефективного функціонування.

За виробничою ознакою до складу АПК входять продовольчий комплекс і
непродовольчий. Продовольчий комплекс — це сукупність галузей,
пов’язаних з виробництвом продуктів харчування рослинного і тваринного
походження. Крім того, до продовольчого комплексу (ПК) входять
виробництва, що технологічно не належать до сільського господарства. Це
— виробництво солі, мінеральних вод, вилов риби та ін.

До непродовольчого комплексу належать галузі, пов’язані з виробництвом
товарів широкого вжитку із сировини рослинного і тваринного походження;
галузі легкої промисловості, насамперед ті, які займаються первинною
переробкою сільськогосподарської сировини.

Ці комплекси, в свою чергу, залежно від виду сировини, що
використовується, поділяються на рослинницькі і тваринницькі
підкомплекси.

Особливу роль в АПК відіграє продовольчий комплекс, який забезпечує
населення продуктами харчування. Він включає галузі, пов’язані лише з
виробництвом продовольчої продукції. До складу цього комплексу входять
зернопродуктовий, картоплепродуктовий, цукробуряковий,
плодоовочеконсервний, виноградно-виноробний, м’ясний, молочний,
олійно-жировий підкомплекси. Крім того, до його складу входять певні
інфраструктурні галузі.

Сучасний аграрно-промисловий комплекс є важливим сектором економіки
України. У ньому зосереджена майже третина основних виробничих
фондів, працює четверта частина населення, зайнятого у народному
господарстві, виробляється понад 20% валового суспільного продукту
та третина національного доходу, формується 70 % роздрібного
товарообігу.

Виробничий потенціал аграрної сфери на 2004 р. налічує 41, 8% млн
га сільськогосподарських угідь, з них 33, 2 млн га ріллі.

Сільське господарство є однією з основних галузей економіки України, на
яку припадає близько 20% загального обсягу валового продукту. У
Білорусії та Казахстані, наприклад, цей показник становить 13%, в Росії
– майже 7%, в Грузії- більше половини, Вірменії, Киргистані та
Узбекистані- близько третини. Але економічні можливості аграрного
сектора України використовується не повністю. Економічні реформи
проводяться послідовно і поки що не забезпечили підвищення ефективності
і продуктивності праці.

Сьогодні в окремих областях України створені і успішно
діють агропромислові об’єднання. До їх складу входять на
добровільних засадах радгоспи, міжгосподарські підприємства,
підприємства й організації по обслуговуванню сільськогосподарського
виробництва і переробці сировини, а також підприємства
торгівлі, які реалізують вироблену об’єднанням продукцію. При
цьому підприємства зберігають свою господарську самостійність і
юридичні права.

Агропромислові комбінати являють собою виробничо-економічні
формування, головне завдання яких полягає в об’єднанні зусиль
усіх підприємств і організацій, котрі входять до їх складу, по
забезпеченню виробництва, заготівлі, переробки й реалізації
сільськогосподарської продукції та високо якісних продовольчих
товарів. Вони можуть створюватися або завдяки інтеграції всіх
технологічно взаємозв’язаних виробничих підрозділів одного
адміністративного району, або входженням до складу
агропромислового комбінату та організацій, які розміщені в
кількох районах.

Конструктивно новою формою організації агропромислового
виробництва є агрофірми. Вони забезпечують виробництво,
зберігання, проектування і будівництво об’єктів виробничого та
соціального призначення, виступають як єдиний
організаційно-економічний комплекс.

За сучасних умов розвитку науково-технічного прогресу
здійснюється інтеграція науки й виробництва на базі створення
науково-виробничих систем.

Виходячи з неоднакових економічних і природнокліматичних
умов, в яких функціонують сільськогосподарські підприємства, в
окремих районах створюються асоціації кооперативів по виробництву
м’яса і м’ясопродуктів, молока й молокопродуктів, цукрових
буряків і цукру, соняшнику й олії тощо. Основними виробничими
одиницями асоціації є первинні кооперативи орендарів по
виробництву сільськогосподарської продукції і наданню різних
послуг.

Магістральним напрямом підвищення ефективності всіх
структурних підрозділів АПК є перехід на шлях інтенсивного
розвитку. Інтенсифікація сільського господарства означає збільшення
виробництва продукції в розрахунку на одиницю ресурсів. Хоч
цей процес уже стає реальністю, однак зростання собівартості
продукціїї й зниження фондовіддачі свідчать про те, що
збільшення капіталовкладень випереджає зростання валової продукції.
Впродовж багатьох років підвищення продуктивності праці відстає
від темпів зростання оплати. Все це істотно уповільнює темпи
підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва.

У справі інтенсифікації виробництва найважливішими є заходи
науково-технічного характеру, спрямовані на перехід від випуску
окремих механізмів до комплексу машин, що уможливлять
впровадження поточної технології. Важливе місце в системі
заходів належить прогресивним індустріальним технологіям
вирощування окремих культур.

Розвиток сільськогосподарського виробництва повинен
супроводжуватися зниженням затрат живої праці на виробництво
одиниці продукції. Однак формування і функціонування АПК
відбувається в умовах загострення проблеми трудових ресурсів,
оскільки в колгоспах та радгоспах окремих областей, особливо
низових адміністративних районів, збільшується дефіцит робочої
сили.

Агропромисловий комплекс України – складна виробничо-економічна
система, яка становить групу технологічно й економічно взаємозв’язаних
галузей народного господарства, промисловості. В його складі три основні
сфери. Перша забезпечує сільське господарство різним устаткуванням і
засобами виробництва; друга-сільське господарство; до третьої входять
заготівля, збереження й переробка сільськогосподарської продукції.
Центральна ланка АПК – сільське господарство.

1.2. Особливості розвитку та розміщення

сільського господарства України

Найважливішою ланкою АПК, другою важливою галуззю матеріального
виробництва України є її високоінтенсивне, багатогалузеве сільське
господарство. Якщо в структурі АПК за показниками обсягу продукції,
основних виробничих фондів, чисельністю зайнятих сільськогосподарське
виробництво відіграє провідну роль, то в народногосподарському комплексі
України на нього припадає близько 24,6% основних виробничих фондів,
14,4% валової суспільної продукції, 21,9% працівників народного
господарства. Сільськогосподарське виробництво формує 16—22%
національного доходу країни [3].

В структурі сільського господарства виділяють дві основні галузі —
рослинництво і тваринництво. Залежно від соціально-економічних умов та
рівня розвитку сільського господарства співвідношення між цими галузями
в обсягах його продукції змінюються. Так, у 80-ті роки і на початку 90-х
у структурі продукції сільського господарства переважала продукція
тваринництва, а в останні роки — продукція рослинництва (табл. 28, 29).

В свою чергу, рослинництво за видом продукції, що виробляється,
поділяється на ряд галузей: зернове господарство, виробництво технічних
культур, картоплярство, овочівництво і баштанництво, плодівництво,
польове кормовиробництво. Що стосується способу виробництва окремих
культур, то до складу рослинництва входять такі галузі — рільництво,
овочівництво, баштанництво, плодівництво, ягідництво та луківництво.

Основними галузями тваринництва є скотарство, свинарство, вівчарство з
козівництвом, птахівництво та ін.

Сільськогосподарське виробництво розвивається на основі тих же
економічних законів, які визначають розвиток і розміщення всього
народного господарства. В той же час тут відзначаються і деякі
специфічні умови розвитку цієї галузі, пов’язані з природними
особливостями сільськогосподарського виробництва. Великий вплив на
розвиток і розміщення сільського господарства має дія природних
факторів, таких як кліматичні умови, ґрунтовий покрив, водні ресурси.
Саме вони впливають на розвиток і розміщення цієї галузі народного
господарства.

Однією з особливостей сільськогосподарського виробництва є те, що
основним засобом виробництва виступає земля, властивість якої —
родючість. В той же час в інших галузях народного господарства земля не
відіграє такої ролі, а використовується переважно як територія для
розміщення того чи іншого виробництва. Основний засіб виробництва в
сільському господарстві — земля — при правильному використанні має
властивість постійно підвищувати родючість — природну основу
інтенсифікації сільськогосподарського виробництва.

Таблиця 1

СТРУКТУРА ВАЛОВОЇ ПРОДУКЦІЇ

СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ

у 2004 р. (у господарствах усіх категорій)

Показники

У порівнянних цінах 2003 р., млн грн. в %

Продукція сільського господарства 28112 100

Продукція рослинництва 1 7364 62,1

Зернові культури 5661 20,1

Технічні культури 1787 6,3

Картопле-овочебаштанні 6386 22,5

Плодоягідна та виноградна продукція 1779 6,3

Кормові культури та інша продукція рослинництва 1751 6,9

Продукція тваринництва 10748 37,9

Вирощування худоби та птиці 4967 17,5

Молоко 4218 14,8

Яйця 1015 3,6

Вовна 11 0,04

Інша продукція тваринництва 537 1,96

Друга особливість сільського господарства полягає в тому, що і рослини,
і тварини виступають одночасно і як засоби, і як предмети праці. Для них
характерні природні цикли виробництва.

Розвиток сільського господарства як галузі, що забезпечує населення
продуктами харчування, а промисловість сировиною, має пріоритетне
значення. Проте ця проблема зараз вирішується в надзвичайно складних
економічних умовах. У розв’язанні актуальних проблем аграрного сектора
АГЖ повинні відігравати більш активну роль усі форми господарювання на
землі — колективні сільськогосподарські підприємства, орендні,
фермерські, сімейні господарства тощо. На початок 2003 р. в Україні
налічувалось 35927 фермерських господарств з площею
сільськогосподарських угідь 932,2 тис. га.

Таблиця 2

ДИНАМІКА ОБСЯГІВ ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКЦІЇ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ у
1990—2003 pp.

Роки Продукція сільського господарства в тому числі

млрд. грн. в% продукція рослинництва продукція тваринництва

млрд. грн. в% млрд. грн. в%

1990 48,6 100 24,3 50 24,3 50

1995 31,6 100 17,9 56,6 13,7 43,4

2000 28,9 100 16,8 57,9 12,4 44.0

2004 29,6 100 18,2 63,2 11,9 39,4

Основним завданням розвитку сільськогосподарського виробництва є його
подальша інтенсифікація, суть якої полягає у збільшенні виробництва
продукції в розрахунку на одиницю ресурсів. Це означає підвищення
ефективності всіх структурних підрозділів АПК, переведення виробничого
процесу на більш ефективні, потужні індустріальні методи виробництва.

Інтенсифікація передбачає використання досягнень науково-технічного
прогресу, активне впровадження всіх заходів науково-технічного характеру
та прогресивних індустріальних технологій 204

в усіх галузях сільського господарства, а також меліорацію земель,
хімізацію сільськогосподарського виробництва. Інтенсифікація веде до
підвищення і раціонального використання родючості землі, збільшення її
продуктивної сили.

Земельний фонд України становить 60,4 млн. га, з них 46,7 млн. га
(близько 77%) перебуває у користуванні сільськогосподарських підприємств
і господарств, у тому числі 41, 9 млн. га (близько 70% всієї території
України) становлять сільськогосподарські угіддя, тобто землі, які
безпосередньо використовуються у сільськогосподарському виробництві.
Майже 30% земельних ресурсів не використовується в
сільськогосподарському виробництві, з них значну площу займають ліси і
лісонасадження, болота, піски, водоймища, шляхи, а також землі, зайняті
під будівлями, та ін.

До сільськогосподарських угідь відносяться рілля, природні кормові
угіддя (пасовища та сіножаті), а також багаторічні насадження. Найбільшу
площу серед цих угідь складас рілля (33 млн. га), що становить 79,3%
площі всіх сільськогосподарських угідь і 55% всієї території України.
Площа пасовищ складає 5,3 млн. га (12,9% усіх сільгоспугідь), сіножатей
— 2,2 млн. га (5,4%), багаторічних насаджень — близько 1 млн. га (2,4%).

Найбільша частина (більше 2/5) сільськогосподарських угідь припадає на
Степ, 1/3 — на Лісостеп і майже 1/5 — на Полісся та передгірні райони
Карпат і Криму.

Україна належить до країн світу, де рівень сільськогосподарського
використання земельного фонду один з найвищих. Забезпеченість земельними
ресурсами досить висока і становить 0,65 га ріллі на душу населення (для
порівняння в Європі — 0,26 га, в світі в цілому — 0,29 га). В останні
десятиліття спостерігається зниження землезабезпеченості в Україні. Так,
якщо у 1950 р. на душу населення припадало 1,2 га сільськогосподарських
угідь і 1 га ріллі, то в 1965 р. — відповідно 0,95 га і 0,78 га. У 1996
р. цей показник знизився і становив 0,8 га і 0,6 га. Найбільшою
землезабезпеченістю характеризуються південні області України —
Херсонська, Миколаївська, Кіровоградська, де на душу населення припадає
1,3 — 1,4 га орних земель, а найменш забезпечені ріллею в розрахунку на
душу населення Закарпатська (0,15 га), Львівська (0,29 га),
Івано-Франківська (0,26 га), Чернівецька (0,3 га) області.

Землі України характеризуються високою природною і економічною
родючістю, особливо чорноземи лісостепових і степових областей, де
зосереджена третина їх світових запасів. Під чорноземами зайнято більше
половини (55%) ґрунтового покриву України. Особливо високою природною
родючістю серед них відзначаються найцінніші типові чорноземи (18%
всього ґрунтового покриву), поширені переважно в Лісостепу, а також
звичайні чорноземи (28%), що мають високу природну родючість і поширені
переважно в північному Степу, та чорноземи мало- і слабогумусні (9%),
які потребують штучного зрошення і розміщені на півдні Степової зони.

В Лісостепу досить поширені сірі лісові фунти (7%). В Поліссі
переважають дерново-підзолисті, болотні і торфові грунти, які потребують
вапнування та інших меліоративних робіт. На всій території України (а
найбільше на півдні) є невеликі площі солончаків, що потребують
глибокого промивання і внесення добрив.

Враховуючи надмірну розораність території України і надто обмежене
збільшення сільськогосподарських угідь, потрібне бережливе ставлення й
раціональне використання земельного фонду. В той же час земельні ресурси
України нерідко потребують захисту від нераціонального їх використання.
Велика розораність земель, особливо в Степу і Лісостепу, призводить до
розвитку сильних ерозійних процесів. Щорічно з кожного гектара землі
зноситься близько 12—17 т родючого грунту. Ерозія змиває в основному
верхній — найбільш родючий шар грунту, зменшуючи вміст у ньому гумусу,
що погіршує родючість грунтів. Слід зауважити, що і меліоративні заходи,
якщо вони економічно не обгрунтовані і не враховують місцевих умов,
призводять до негативних наслідків. Так, у Поліссі внаслідок
непродуманої меліорації знижується рівень ґрунтових вод, що викликає
пересушення торфово-болотних грунтів, вітрову ерозію, а це призводить не
лише до зниження родючості грунтів, а навіть до непридатності деяких з
них до використання. Негативні наслідки меліорації в степовій зоні, в
районах зрошувального землеробства призводять до підвищення ґрунтових
вод, підтоплення, засолення земель.

1.3. Особливості розміщення та розвитку рослинництва України

Важливою галуззю сільського господарства є рослинництво, “рівень
розвитку якого впливає і на тваринництво. Розміщення галузей
рослинництва значною мірою залежить від посівних площ, їх структури та
раціонального використання. У табл. 3 наведено основні показники щодо
посівних площ України за всіма категоріями господарств.

Таблиця 3

ПОСІВНІ ПЛОЩІ УКРАЇНИ

(всі категорії господарства, тис. га)

Показники 1985 1990 1995 1999 2004

Вся посівна площа 32656 32406 30963 30061 30308

з неї: зернові культури 16077 14583 14152 13248 15052

у тому числі пшениця 6651 7568 5324 5985 6489

Технічні культури 3669 3751 3748 3652 3347

у тому числі цукрові буряки (фабричні) 1641 1607 1475 1359 1103

соняшник 1480 1636 2020 2107 2069

Картопля і овочебаштанні 2208 2073 2165 2135 2183

у тому числі картопля 1528 1429 1532 1547 1580

Кормові культури 10702 11999 10898 11026 9724

Посівна площа України в 2003 р. становила 30,3 млн. га. Провідну роль у
структурі посівних площ відіграють зернові культури (49,6% всіх
посівів). Серед зернових найбільші площі займають посіви озимої пшениці
і ярого ячменю.

Друге місце в посівах належить кормовим культурам — 9— 11 млн. га, що
становить 32—36,6% від усієї посівної площі.

Третє місце в посівах займають картопля і овочебаштанні культури — 2,1
млн. га, що становить 7% посівної площі України.

Серед галузей рослинництва найважливішою є зернове господарство. Це
основа всього сільськогосподарського виробництва. Як кажуть, хліб —
усьому голова. Так, від зерна і продуктів його переробки значною мірою
залежить і могутність держави, і добробут її населення. Зернове
господарство формує продовольчий фонд і постачає фуражне зерно
тваринництву, створює резервні державні запаси зерна і дає продукцію на
експорт.

Україна належить до країн із значними обсягами виробництва зерна. Хоч
вона і виробляє зерна значно менше, ніж найбільші виробники у світі
(Китай, США, Індія, Росія), та в Європі вона поступається лише Франції,
а в останні роки — і Німеччині.

Виробництво зерна в нашій країні коливається за останні роки від 24 млн.
до 50 млн. т. Максимальні валові збори спостерігались в 1978 р. і 1990
р. — 51 млн. т. За останні роки значно зменшилось виробництво зерна і
становило: в 1991 р. — 38,6 млн. т, в 1995 р. — 33,9 млн., в 1996 р. —
24,6 млн., в 1997 р. — 35,5 млн. т. Відповідно знизилось і виробництво
зерна на душу населення: з 984 кг у 1990 р. до 477 кг в 1996 р. і 702 кг
в 1997 р. Як показують розрахунки фахівців, потрібно його виробляти не
менш, як 1 — 1,25 т на душу населення, щоб країна могла повністю
задовольнити свої потреби в зерні, тобто збирати щорічно не менше 50
млн. т.

Для нашої країни хліб і хлібопродукти є основою харчування. За останні
роки споживання хлібних продуктів на душу населення зросло з 138 кг у
1985 р. до 145 кг у 1993 р. при фізіологічній нормі його споживання 101
кг. У раціоні харчування мешканця нашої країни хліб і картопля
становлять 46%, у той час як у американця — 22%.

У цілому продовольчим зерном ми забезпечуємо свої потреби, але не
вистачає якісного зерна, сильної і твердої пшениці, круп’яних культур. В
зв’язку з цим у вирішенні зернової проблеми пріоритетне значення
надаватиметься збільшенню виробництва високоякісного зерна твердих і
сильних пшениць, носінні площі під якими мають збільшуватися в степових
і лісостепових областях України.

Що стосується фуражного зерна, то його частка становить лише 42%
валового збору всього зерна. Ми ще недостатньо збираємо ячменю, зерна
кукурудзи, вівса, зернобобових, використовуючи продовольче зерно для
фуражних цілей. Для вирішення проблеми забезпечення тваринництва
фуражним зерном передбачається в найближчі роки довести його питому вагу
у валовому зборі всього зерна до 60—65%.

Протягом останніх років посівна площа під чорновими коливалася від 16
млн. га у 2003 р. до 13,2 млн. га в 2002 р. Національною програмою
«Зерно України» передбачається стабілізувати площу посіву зернових
культур в межах 15 млн. га, що при урожайності 30—32 ц/га дасть змогу
забезпечити валові, збори зерна близько 50 млн. т.

В структурі виробництва зерна більше половини припадає на озиму пшеницю.
Друге місце за валовим збором посідає ячмінь 1(1/5 збору), на третьому
місці знаходиться кукурудза (до 15%), на четвертому — жито (до 4%). За
обсягами валового збору їм значно поступаються овес, просо, гречка, рис,
зернобобові.

Основна продовольча зернова культура України — озима пшениця. її посіви
займають 6—7 млн. га, що становить 43% посівів усіх зернових культур (за
даними 2003 p.). Яра пшениця використовується в основному як страхова
культура, коли доводиться пересівати пошкоджені ділянки озимини. Озиму
пшеницю висівають восени, вегетує вона до настання холодів, а потім
відновлює свій ріст навесні. Вона раніше дозріває і має вищу
врожайність, проте не витримує сильних морозів. Вегетаційний період —
220—250 днів, потребує мінімальної суми активних температур —
1200—1500°. Вибаглива до грунтів, дає кращі врожаї на багатих поживними
речовинами чорноземах, а також на сірих бісових грунтах. Протягом
1990—2003 pp. валовий збір пшениці скорочувався.

Отже, природнокліматичні умови більшої частини України, меншою мірою;—
Полісся і Карпат, сприяють вирощуванню озимої пшениці, її посіви
зосереджені в степу, де розміщено більше половини її посівної площі в
Україні — 3,5 млн. га, 1/3 — в Лісостепу — 2,5 млн. га і найменше в
Поліссі — близько 10% і в районах Карпат. Значна концентрація посівів
озимої пшениці в Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій,
Кіровоградській, Харківській, Полтавській, Вінницькій, Одеській,
Миколаївській, Херсонській областях та Автономній Республіці Крим.

Озима пшениця характеризується високою врожайністю — 30—40 ц/га.

Основне виробництво продовольчого зерна озимої пшениці і надалі буде
концентруватись у степовій і лісостеповій зонах, де природні умови
сприяють вирощуванню зерна високої якості. Обсяги виробництва пшениці в
Поліссі мають визначатися внутрішніми потребами регіонів і господарств.
Передбачається на Півдні степової зони та в господарствах Автономної
Республіки Крим створення зони товарного виробництва твердої озимої
пше-йиці, де щорічно вироблятиметься до 300—350 тис. т зерна. Це дасть
змогу забезпечити цією сировиною вітчизняну макаронну круп’яну
промисловість. Значна частина цього зерна може бути реалізована на
світовому ринку.

Озиме жито — друга важлива продовольча культура, менш вимоглива до
грунтово-кліматичних умов, ніж пшениця. Це морозостійка і посухостійка
культура, з коротким вегетаційним періодом (80—120 днів), невисокою
сумою активних температур (1000—1250°). Вона дає хоч і невисокі, проте
стабільні врожаї росте непогано на кислих, бідних поживними речовинами
дерново-підзолистих ґрунтах. Основні її посіви зосереджені в Поліссі, І
Карпатах і в деяких (переважно північних) районах Лісостепу.

Під озимим житом зайнято 0,5—0,7 млн. га, при середній урожайності 20
ц/га. Україна отримує близько 1,3 млн. т цієї культури.

Основними продовольчими круп’яними культурами, що вирощуються в Україні,
є гречка, просо і рис. Гречка — цінна куль-ура. Але посіви її порівняно
невеликі (0,3—0,4 млн. га) через низьку врожайність (7—10 ц/га),
складність очищення тощо. Гречка — тепло- і вологолюбива рослина, що має
короткий вегетаціїйний період (76—85 днів). Добре витримує кислі, піщані
та орфоболотні грунти. Отже, найбільш сприятливі умови для її
вирощування — північні райони Лісостепу і Полісся, де зосереджені
основні її посіви. Значно менше її вирощують у степу. В Україні
виділяється два ареали з високою концентрацією посівів гречки:

1. Чернігівська і Сумська області, центральні і північні райони
Полтавської і Черкаської областей.

2. Південь Житомирської і Київської областей, північно-східні райони
Вінниччини.

Валові збори гречки у 2003 р. становили 0,4 млн. т.

Зернове господарство розміщене у відповідності з особливостями
природноекономічних зон України. В Поліссі зернові займають 2,1—2,3 млн.
га, або 40—45% посівної площі цієї зони. Тут більше всього вирощують
жита (60—65% його валового збору в Україні) та зернобобових культур;
виробляється 6% товарного зерна, 1/6 валового збору гречки та ячменю,
10% пшениці.

Вирощування картоплі і овочебаштанних культур — важливі галузі
рослинництва, що забезпечують населення високоцінними продуктами
харчування, а також мають велике технічне і кормове значення. На частку
цих галузей припадає 22,5% продукції сільського господарства і 36%
продукції рослинництва. Під посівамими цих культур зайнято 2185 тис. га,
що становить 7,2% всієї посівної площі України. Серед цих культур
виділяються посіви картоплі, які займають 1579 тис. га. Картопля — цінна
землеробська культура універсального значення. В продовольчому балансі
населення картопля посідає друге місце після зерна, є його «другим
хлібом». Потреби населення нашої країни в картоплі задовольняються
повністю, навіть перевищують науково обгрунтовану норму споживання цього
продукту.

Картопля використовується і як продовольча, і як технічна
(крохмале-патокове і спиртове виробництво) та кормова культура. Картопля
характеризується середньою вибагливістю до тепла, оптимальна температура
для її розвитку — 18—20°. Вегетаційний період становить 70—120 днів з
сумою активних температур 1200—1800°. Потребує багато вологи і поживних
речовин. Добре росте на легких супіщаних або суглинкових грунтах, а
також окультурених торфових грунтах, чорноземах, добре переносить кислі
грунти лісової зони. Саме такими умовами характеризуються Полісся
України, північні райони Лісостепу. Картоплю вирощують скрізь, але в
цих, сприятливих для її виробництва районах (Чернігівська, Сумська,
Волинська, Житомирська, а також Вінницька і Тернопільська області)
спостерігається найбільша концентрація її посівів. У сировинних зонах
крохмале-патокових і спиртозаводів концентрація її посівів досягає
34—40%. Велика концентрація посівів картоплі спостерігається і в
господарствах приміського типу навколо великих міст, промислових і
рекреаційних центрів, де вона досягає 12—15%. В південних областях
картопля має невелику питому вагу (1—1,5%) в структурі посівних площ, за
винятком районів зрошуваного землеробства, де створені спеціалізовані
зони вирощування ранньої картоплі.

Під овочевими культурами зайнято 0,5 млн. га, що становить 1,5% всієї
посівної площі. Валовий збір овочів — 5—6 млн. т. В Україні вирощують
близько 40 видів різних овочевих культур. Всі вони мають різні вимоги
щодо екологічних умов їх вирощування. За вимогами до температурного
режиму вони поділяються на вибагливі до тепла, що розвиваються при
температурі понад 15 із сумою активних температур понад 1500 і не
витримують приморозків, і холодостійкі, що вегетують при температурі 6—8
із сумою активних температур від 300 до 1450 . Всі вони світло-любиві,
потребують багато вологи, найбільш вибагливі до родючості грунтів [4].

Баштанні культури (кавуни і дині) вирощують переважно на півдні і
південному сході України — Херсонська, Миколаївська, Одеська,
Запорізька, Дніпропетровська, Донецька області та Автономна Республіка
Крим.

Важливою галуззю рослинництва є плодівництво, до складу якого входить
садівництво, ягідництво, виноградарство та ін. Плодо-воягідні насадження
розміщені по всій території країни, але найбільша їх концентрація у
правобережному Лісостепу, південному Степу, Криму та Закарпатті.
Ягідники розміщені в Лісостепу та Поліссі, а також навколо великих міст
та промислових центрів.

Плодівництво та овочівництво створюють сировинну базу для
плодоовочеконсервної промисловості і разом формують плодоовочеконсервний
підкомплекс АПК. Цей підкомплекс займається вирощуванням та зберіганням,
переробкою і реалізацією різноманітних овочів, плодів і ягід. Більша
частина переробних підприємств розміщується в районах вирощування
сировини, а ті, що використовують напівфабрикати, орієнтуються на
споживача.

1.4. Особливості розміщення та розвитку тваринництва України

Другою важливою галуззю сільського господарства є багатогалузеве
тваринництво. Від рівня його розвитку залежить наповнення ринку
висококалорійними продуктами харчування — м’ясом, молочними продуктами,
яйцями тощо. Тваринництво дає сировину для харчової і легкої
промисловості (м’ясо, молоко, шкіра, вовна, віск, пух тощо), а також для
виробництва ряду лікувальних препаратів. Тваринництво має тісні зв’язки
із землеробством, якому воно постачає органічні добрива. В свою чергу
землеробство бере участь у формуванні кормового балансу тваринництва.
Розвиток і розміщення тваринництва визначається значною мірою наявністю
кормової бази, тому що майже половина всіх затрат в цій галузі припадає
на створення кормових раціонів тварин. Кормову базу формують польове
кормовиробництво (вирощування кормових і зернофуражних культур),
природні кормові угіддя (сіножаті і пасовища), а також відходи переробки
сільськогосподарської продукції, відходи харчової промисловості і
комбікормова промисловість [5].

Основою кормової бази є польове кормовиробництво. Під кормовими
культурами в Україні зайнято 9—11 млн. га, що становить 32—37% всієї
посівної площі (табл. З, 4). Це — посіви кукурудзи на силос і зелений
корм, однорічні і багаторічні трави, кормові коренеплоди тощо. Другим
важливим джерелом кормової бази є використання природних кормових угідь,
їх площа в Україні становить 7,5 млн. га, в тому числі сіножаті займають
2,2 млн. га, пасовища — 5,3 млн. га. В структурі сільськогосподарських
угідь висока питома вага сіножатей в Поліссі і Лісостепу, а пасовищ — в
Степовій зоні. В Укра’їні налагоджено виробництво комбікормів на
комбікормових заводах, в кормоцехах, де використовуються різноманітні
кормові домішки для підвищення якості кормів. Наявність кормової бази,
її структура визначають спеціалізацію тваринництва. Так, райони
розвинутого польового кормовиробництва спеціалізуються на молочному і
молочно-м’ясному скотарстві, свинарстві, а наявність природних кормових
угідь сприяє розвиткові м’ясного і м’ясо-молочного скотарства,
вівчарства. До складу продуктивного тваринництва входять скотарство,
свинарство, птахівництво і вівчарство. Менше значення мають конярство,
бджільництво, ставкове рибництво, шовківництво тощо. Розрізняються і
виробничі напрями залежно від того, для яких цілей використовуються
тварини (молочне, м’ясо-молочне скотарство, сальне свинарство тощо).
Провідною галуззю тваринництва у всіх природно-економічних зонах України
є скотарство, яке має молочно-м’ясну і м’ясо-молочну спеціалізацію
переважно в Поліссі і Лісостепу. При молочно-м’ясній спеціалізації
частка корів у продуктивному стаді становить 40—50%, а при
м’ясо-молочному напрямі — до 40%. В степовій зоні переважає м’ясний і
м’ясо-молочний напрям (корів у стаді 35—40%). В приміських АПК, що
створюються навколо великих міст, промислових центрів Придніпров’я і
Донбасу, рекреаційних районах для задоволення потреб міського населення
в цільномолочній продукції — молочна спеціалізація скотарства, де частка
корів у стаді [становить 60—65%. Тут і найвища удійність корів — 3—4
тис. кг.

На 01.01.2004 р. в Україні налічувалось 12,9 млн. гол. великої рогатої
худоби, в тому числі корів — 6,2 млн. гол. (на 01.01.91 р. — відповідно
24,6 млн. гол. великої рогатої худоби і 8,3 млн. гол. корів), середній
річний удій яких становив 1902—1384 кг. Найвища концентрація поголів’я
великої рогатої худоби в Правобережному Лісостепу і на заході Поліської
зони. Основні породи корів в Україні — симентальська (Лісостеп, східне
Полісся), ле-бединська (Чернігівська, Сумська, Харківська обл.),
білоголова українська і чорно-ряба (Полісся і частково Лісостеп), сіра
українська (Кіровоградська, Дніпропетровська, Полтавська, Харківська,
[Луганська обл.), бура карпатська (Карпати), червона степова (Степ).
Свинарство — друга за значенням і кількістю продуктивної худоби галузь
тваринництва. На 01.01.2003 р. налічувалось 9,4 млн. гол. (на 01.01.2002
р. — 19,4 млн. гол.). Свинарство розміщене в усіх природноекономічних
зонах. Розміщення галузі визначається станом і характером кормової бази.
Свинарство розвивається переважно в районах інтенсивного землеробства, в
районах вирощування картоплі, цукрового буряка, фуражного зерна, а також
в районах переробки сільськогосподарської продукції, харчової
промисловості, де для відгодівлі свиней використовують відходи
відповідного виробництва. Найбільша концентрація поголів’я свиней в
Поліссі і Лісостепу, особливо в Рівненській, Черкаській, Київській,
Хмельницькій, Вінницькій областях. В Поліській і Лісостеповій зонах
галузь має м’ясо-сальний напрям, у Степу — сальний. У приміських АПК
переважає м’ясний напрям. Основні породи свиней — велика біла, що
найбільше поширена в Поліссі, Лісостепу і на півночі степової зони;
українська біла степова — у Степу, а також степова ряба, миргородська,
довговуха біла та ін. [11].

Серед галузей продуктивного тваринництва виділяється птахівництво.
Важливим фактором його розміщення є орієнтація на споживача. Тому
найвища концентрація поголів’я птиці спостерігається в приміських АПК.
Висока концентрація спостерігається також в Лісостепу і в Степу, де
птахівництво орієнтується на виробництві зерна (концентрованих кормів).
В Україні налічується близько 150 млн. голів птиці, 90% з яких
становлять кури.

Вівчарство має допоміжне значення, за винятком спеціалізованих
господарств та господарств у гірських місцевостях. Найбільша
концентрація поголів’я овець і кіз в степових та передгірських районах.
В степу воно має вовняний напрям, в Лісостепу і Поліссі —
м’ясо-вовняний. На 01.01.2003 р. в Україні налічувалося 2,3 млн. голів
овець і кіз проти 8,4 млн. голів у 1991 р.

1.5. Особливості розміщення та розвитку

харчової промисловості України

Весь обсяг сільськогосподарської продукції розподіляється таким чином,
що 60% надходить на промислову переробку, 25% споживається у свіжому
вигляді, решта — використовується в самому сільському господарстві. Із
перероблюваної сільськогосподарської продукції 85% як сировина поступає
на підприємства харчової, а 15% — у галузі легкої промисловості. Тобто
основна галузь, що переробляє сільськогосподарську сировину і є головним
інтегратором АПК — це харчова промисловість, яка виробляє близько 16,3%
продукції промислового виробництва України. Харчова промисловість
входить до продуктивних комплексів АПК. Ії сировинна база досить
поширена в Україні. Ще більш широкі межі розміщення споживачів продукції
цієї галузі. Саме через це розміщення харчової промисловості має таку
особливість, що виділяє її серед інших галузей, — її підприємства
розміщуються повсюдно: скрізь, де є населений пункт, існує те чи інше
виробництво харчової продукції. Проте розміщення окремих галузей цього
виробництва має свої особливості залежно від ступеня впливу на них
сировинного чи споживчого фактора. У відповідності з цим виділяються три
групи галузей харчової промисловості:

1. Група галузей, що переробляє нетранспортабельну (або
ма-лотранспортабельну) сировину при високих нормах її витрат й обмежених
строках зберігання і виробляє транспортабельну продукцію, здатну до
зберігання. Ці галузі орієнтуються на джерела відповідної сировини. До
складу цієї групи галузей входять цукрова, спиртова, крохмале-патокова,
консервна, маслоробна, олійножирова.

2. До другої групи належать галузі, що переробляють транспортабельну
сировину і випускають малотраііспортабельну продукцію, або продукцію з
обмеженими строками її зберігання. Такі галузі розміщуються в районах
споживання готової продукції. Це — хлібопекарська, кондитерська,
пивоварна, макаронна, молочна, безалкогольних напоїв.

3. Третю групу становлять галузі, що можуть бути розміщені як в районах
зосередження сировини, так і в районах споживання готової продукції
(м’ясна, борошномельна). До цієї групи входять і ті галузі, в яких
стадії технологічного процесу можуть бути 1 ериторіально відокремленими.
Зокрема, в районах виробництва сировини здійснюються первинні стадії
переробки сировини, а в районах споживання — стадії, що завершують
процес переробки напівфабрикатів (тютюнова, виноробна).

Харчова промисловість має складну структуру. До її складу входить більше
20 галузей. Провідними галузями харчової промисловості України є
цукрова, м’ясна, молочна, олійножирова, плодоовочеконсервна,
кондитерська, спиртова, виноробна, соляна.

Однією з важливих галузей харчової промисловості є цукрова. В Україні у
80-ті роки вироблялось більше 6 млн. т цукру. В 2003 р. було вироблено 2
млн. т цукру. В Україні налічується 192 цукрових заводи, що розміщуються
в 19 областях. Більша частина цих іаводів знаходиться в правобережному
Лісостепу. Найбільша їх кількість — у Вінницькій області (38),
Черкаській (23), Київській 16), Хмельницькій (15), Тернопільській (15).
Найбільші цукрові вводи — Лохвицький і Орільський (Полтавська обл.),
Первомайський і Засільський (Миколаївська обл.), Саливонківський
(Київська обл.). Найбільше цукру виробляють Подільський регіон (30% його
виробництва в Україні), Центральний (24%), Східний (15%). Серед областей
цих регіонів виділяються Вінницька (12%), Тернопільська (10%),
Хмельницька (8%), Київська (12%), Черкаська (8%), Полтавська (6%)
області. Значно менша питома вага у виробництві цукру Поліського регіону
(13%), ще менша — Причорноморського, Карпатського і Придніпровського
[11].

Важливою галуззю харчової промисловості і складовою частиною
м’ясопродуктового комплексу є м’ясна, що забезпечує населення м’ясом і
продуктами його переробки. Виділяють три основні напрями виробництва
м’ясної промисловості — м’ясне, ковбасне і м’ясоконсервне. М’ясне
виробництво представляють більше сотні потужних м’ясокомбінатів, що
розміщуються як в промислово розвинутих областях України, так і в
районах наявності сировинної бази. В Україні у 1997 р. було вироблено
525 тис. т м’яса (в 1990 р. — 2,7 млн. т). В структурі промислового
виробництва м’яса переважає яловичина і телятина (53%), друге місце
займає м’ясо свинини (34%), третє — м’ясо птиці (до 10%). Потужні
м’ясокомбінати розміщені в Донецьку, Дніпропетровську, Харкові,
Луганську, а також в Києві, Вінниці, Черкасах, Одесі, Миколаєві, Львові
та інших містах. Виробництво ковбасних виробів розмішується в районах
зосередження міського населення — Донбасі, Придніпров’ї, Києві, Ялті
тощо. М’ясоконсервне виробництво зосереджене переважно в сировинних
районах — Київ, Вінниця, Полтава тощо.

Ряд галузей харчової промисловості, що переробляють зерно, є складовими
частинами зернопродуктового підкомплексу АПК. До них належать
борошномельно-круп’яна, хлібопекарська, макаронна, кондитерська,
виробництво харчових концентратів, а також технічна переробка зерна на
спирт, крохмаль, солод тощо. Розміщуються ці галузі як в районах
споживання готової продукції (хлібопекарна, макаронна, кондитерська,
борошномельно-круп’яна, крохмале-патокова, спиртова) — переважно в
Степових і Лісостепових районах України. Крохмале-патокова
промисловість, крім зерна (кукурудза, пшениця, рис), використовує також
картоплю. Через це, орієнтуючись на сировину, її підприємства
розміщуються і в Поліських районах.

2. Труднощі та перспективи розвитку

АПК України

2.1. Проблеми та необхідність реформування виробничих відносин в
сільському господарстві

Здобувши політичну незалежність, Україна отримала у спадщину надмірно
велику кількість соціально-економічних проблем. Було б помилково
нехтувати хоча б однією з них, недооцінюючи її вагомість. І все ж на
перше місце серед них життя поставило продовольчу проблему. Саме
недостатня забезпеченість в колишньому Радянському Союзі продуктами
харчування стала однією з основних причин зростання
соціально-економічної напруги в суспільстві, особливо після так званої
”лібералізації” цін.

За останні роки у сільськогосподарському виробництві України значно
загострилися кризові явища: значно знизилися обсяги валової продукції,
погіршилося використання природних ресурсів, знизилася родючість
грунтів, поглибився дисбаланс між галузями рослинництва і тваринництва.
Зменшення поголів’я худоби досягло критичної межі при значному зниженні
його продуктивності.

Небезпечною тенденцією є висока спрацьованість машинно-технологічного
парку, а відсутність фінансових коштів для здійснення
ремонтно-відновлюваних робіт лише погіршує його стан. Для досягнення
рівня технологічних потреб не вистачає десятків тисяч різних технічних
засобів. Поряд з цим різко погіршилося забезпечення галузей АПК
висококваліфікованими кадрами.

У перспективі з метою подолання кризових явищ в агропромисловому
комплексі України поряд із заходами щодо прискорення аграрної реформи та
розвитку інфраструктури аграрного ринку передбачається посилення
державного регулювання щодо фінансового стану підприємств.

Здійснення аграрної реформи в Україні повинно бути спрямоване на
створення економічно ефективного агропромислового виробництва,
поглиблення ступеня переробки та покращання зберігання
сільськогосподарської продукції. З цією метою в програмних документах
щодо проведення аграрної реформи передбачається:

формування ринку землі та нерухомості, запровадження системи іпотечного
кредитування сільськогосподарських товаровиробників;

фінансування організаційних заходів щодо здійснення аграрної реформи на
регіональному рівні, післяприватизаційна підтримка розвитку реформованих
господарств, створення спеціалізованої кон-Ілтингової інфраструктури
щодо інформаційного забезпечення;

розвиток мережі інфраструктури сервісного обслуговування, Іготівель,
оптової торгівлі;

формування ринків матеріальних ресурсів і капіталу;

ефективне використання наявного земельного фонду;

реформування соціальної сфери села та розбудови її інфра-гтруктури.

У найближчій перспективі будуть здійснені ефективні заходи додо охорони
земель, запровадження ґрунтозахисних систем землеробства.

Радикальне вирішення проблеми забезпечення населення України основними
видами продовольства потребує значного звільнення обсягів їх виробництва
на основі фінансової підтримки вітчизняного товаровиробника. На сьогодні
екстенсивний шлях розвитку сільського господарства практично вичерпався.
Тому у подальшому він може здійснюватися лише на основі
широкомасштабного впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій,
докорінної модернізації засобів механізації.

Життя вимагало кардинальних змін в народногосподарському комплексі
України. Тільки його реформування могло принести бажані наслідки.

Як відомо, мета аграрної реформи – вирішити продовольчу проблему,
вивести галузь на світовий рівень на основі утвердження багатоукладної
економіки, ринкових відносин, соціально-економічного перетворення
села. Вирішення цієї проблеми вчені Української академії аграрних наук
бачать в реформуванні власності на засоби виробництва і земельних
відносин:

реорганізації виробничих структур з державною та кооперативно-колгоспною
власністю і зміною економічних відносин у підприємствах та в усій
системі АПК;

удосконаленні взаємовідносини сільського господарства і АПК з державою у
вирішенні соціальних проблем села;

створенні відповідної правової бази.

По своїй суті це основні віхи реформування виробничих стосунків на селі.
В перелічених вище напрямах реформування сільського господарства
найбільш суперечливим є питання про форми господарювання в аграрному
секторі економіки. Це питання турбує і практиків і учених. Як відомо,
на селі вже реально співіснують декілька форм організації виробництва,
які відрізняють за формами власності на засоби виробництва і земельних
відносин. Поряд з колективними сільськогосподарськими підприємствами
(КСП), виникли фермерські господарства, приватно-орендні колективи,
розширили свої присадибні ділянки колгоспники та інші жителі села. Яка
ж з уже відомих сьогодні форм організації сільськогосподарського
виробництва стане основною, або більш прийнятною на селі ? Однозначно
на це питання дати відповідь неможливо з багатьох відомих причин.

По-перше, всі вони мають різні стартові можливості з питань
матеріально-технічної бази, фінансового забезпечення, географічного
знаходження та демографії, наявності соціальної сфери і багатьох інших
проблем.

По-друге, ще не відпрацьована як слід правова база, яка б створила для
всіх форм господарювання такі умови, щоб кожен відчув себе реальним
власником, насамперед, землі.

По- третє, не однозначне, поки що, відношення керівників, жителів
сільської місцевості в різних регіонах України до приватизації,
роздержавлення радгоспів, паювання колгоспів, утворення фермерських
господарств.

Життя, досвід інших країн стверджують, що на даному етапі розвитку
АПК і в даних політичних та економічних умовах що сталися в економіці,
це зробило, як то було при командно-адміністративній системі –
неможливо. Україна стала незалежною державою, почала будувати ринкову
економіку, почався процес роздержавлення і приватизації, який потягнув
за собою суттєві структурні зміни в народногосподарському комплексі,
почав, нарешті, з’являтись власник, який взяв на себе
відповідальність за долю економіки при відповідній підтримці держави.
Повернення до старих важелів управління надалі стає неможливим.

Особливу увагу слід звернути на розвиток фермерства як нової для нашої
країни форми господарювання. Фермерські господарства відрізняються від
особистих підсобних господарств населення лише більшими розмірами
землекористування, що дає змогу застосовувати техніку, працювати
ефективніше.

Нині функціонує понад 35 тис. фермерських господарств. Проте
ефективність використанняними землі ще надто низька. Займаючи 2, 6%
сільськогосподарських угідь вони виробили у 1997 р. 0, 7% валової
продукції. Вони виробляють на одиницю площі менше продукції, ніж
громадські господарства. Такий стан можна пояснити тим, що фермерським
господарствам надані гірші землі. Крім того, вони змушені приховувати
результати своєї роботи у зв’язку з невдалою податковою системою.

Враховуючи прийняті Президентом України і Верховною Радою України заходи
щодо звільнення сільськогосподарських товаровиробників від сплати
податків, а на подальшому застосування єдиного податку на гектар землі
з урахуванням її якості, фермерам не буде сенсу приховувати від обліку
вироблену продукцію.

Ефективність фермерських господарств залежить від розмірів їх
землекористування. Вони зросли з 22, 6 га у 1995 р. до 27 га у1997 р.
Опрацьована методика визначення оптимальних розмірів фермерських
господарств, які перебувають у межах 300-400 га. Досягти таких розмірів
можна на основі кооперації та оренди землі, земельних часток (паїв).
Це дасть змогу фермерству розвиватися як самостійній формі і в
конкурентній боротьбі довести свою життєздатність.

2.2. Можливі перспективи аграрних перетворень в Україні

Регулювання прав власності на землю

У новій редакції Земельного кодексу України й у законі України «Про
форми власності на землю» розділити поняття «власність на землю» і
«власність на земельну ділянку» і визначити їх окремо.

Потрібно передбачити, що власність на земельну ділянку
сільськогосподарського призначення може обмежуватися законодавчо
визначеними вимогами, включаючи:

а) заборону змінювати без дозволу держави форму і напрями використання
земель;

б) обов’язок здійснювати заходи щодо збереження родючості ґрунтів,
дотримуватися вимоги сівозміни.

Не передбачати обмежень на розмір земельних ділянок, які перебувають в
приватній власності, якщо вони придбані у держави, оскільки інакше
виявилися б поставленими під сумнів результати приватизації земельних
ділянок і створення нових приватних господарств корпоративного типу на
базі колишніх КСП.

Ввести обмеження на збільшення розміру земельних ділянок, що знаходяться
в приватній власності, визначивши граничний її розмір у 100 га (за
винятком випадку придбання додаткових земельних ділянок у держави) —
терміном на п’ять років після прийняття нової редакції Земельного
кодексу України. Це дасть можливість обмежити перерозподіл земельної
власності на період створення необхідної законодавчої бази і розвинутої
інфраструктури ринку землі.

Через п’ять років після прийняття нової редакції Земельного кодексу
України зняти заборону для іноземних юридичних і фізичних осіб, а також
осіб без громадянства на придбання у власність земельних ділянок — за
умови, що їхній розмір у володінні однієї особи не перевищить 100 га або
іншого розміру, установленого законом для цієї категорії власників.
Збереження цих обмежень диктується необхідністю вирівнювання умов
доступу до земельних ресурсів із боку юридичних і фізичних осіб усіх
форм власності в умовах, коли іноземні юридичні та фізичні особи мають
значно більше фінансових можливостей для купівлі землі. Особливої уваги
при цьому потребують заходи для запобігання укладення фіктивних
(удаваних) угод щодо земельних ділянок.

Протягом 2005—2006 років необхідно завершити процес юридичного і
технічного оформлення землеволодінь і землекористувань усіх типів,
врегулювати і юридично оформити права власності селян на майно — із
фінансуванням цих заходів окремою статтею держбюджету і за рахунок
залучення коштів міжнародних організацій.

Варто терміново усунути порушення земельного законодавства, допущені при
проведенні паювання земель, особливо стосовно права на отримання
земельного і майнового паю, незаконного присвоєння землі і майна,
неправильного оформлення угод про придбання чи передачу власності на
земельну частину (пай).

Інтенсифікація розвитку інфраструктури аграрного ринку

Протягом 2005 року реалізувати закон України «Про регулювання діяльності
аграрних ринків», у якому відбити специфіку функціонування аграрних
бірж, позабіржових аграрних і продовольчих ринків; передбачити механізми
інтервенції держави в ринкові операції з метою стабілізації цін і
забезпечення належного рівня товарного пропонування.

Міністерству аграрної політики України слід забезпечити безперервність
моніторингу цін і кон’юнктури аграрного ринку. Але цю мету можна
реалізувати лише за умови значного розширення й укомплектування
досвідченими кадрами профільних департаментів міністерства, виділення їм
коштів на модернізацію інформаційно-аналітичних систем, забезпечення
зв’язку з міжнародними інформаційними системами.

Підвищення конкурентоспроможності аграрного виробництва

Треба розробити програму створення в різних регіонах України
сільськогосподарських технополісів й інноваційних центрів, зокрема з
залученням іноземного капіталу.

Стимулювання виробництва конкурентоспроможної вітчизняної
сільськогосподарської техніки може здійснюватися зокрема шляхом:

а) гармонізації національних стандартів у цій сфері зі стандартами
провідних країн-експортерів сільськогосподарської техніки;

б) розробки й реалізації міждержавних програм кооперації її виробництва
з Росією, США, країнами ЄС;

в) виділення в Державному бюджеті України цільовим порядком коштів на
компенсацію частини кредитних ставок комерційних банків за кредитами,
взятими підприємствами-виробниками сільськогосподарської продукції для
освоєння виробництва новітніх зразків техніки.

Слід ужити заходів щодо стримування зростання видатків і цін в АПК,
зокрема за рахунок створення Державним агентством із управління
матеріальним державним резервом достатніх «буферних» запасів ПММ й
агрохімікатів, які за потреби можна було б пропонувати на ринку для
стабілізації цін.

Протягом п’яти найближчих років необхідно гармонізувати національні
стандарти сільськогосподарської продукції (зокрема плодоовочевої) з
європейськими, що створить передумови для виходу з нею на європейські
ринки.

Для стимулювання інвестицій в АПК слід запровадити на п’ять років
нульову ставку ПДВ на товари інвестиційного призначення для потреб АПК,
за умови їх освоєння у виробництві в нормативні терміни, передбачені
чинними в Україні нормами або укладеними імпортними контрактами.

Формування ефективної системи підтримки національного аграрного
виробника, сумісної з принципами СОТ і ЄС

З цією метою можна запровадити пільгове оподаткування частини доходу
комерційних банків, пропорційно частині кредитних ресурсів, виділених
ними на кредитування сільгоспвиробництва.

Для розвитку довгострокового іпотечного кредитування Кабінет міністрів
України повинен створити Державний департамент гарантування кредитів
сільському господарству.

Ухвалення в перспективі закону України «Про страхування комерційних і
некомерційних ризиків у сільському господарстві» мало б важливе значення
для чіткого визначення основних видів ризиків, що підлягають
страхуванню, форм і механізмів державного регулювання страхових
операцій, гарантій виплати страхових сум.

З метою страхування аграрних ризиків Кабінету міністрів України протягом
2002 року слід було б створити за участю держави спеціалізовану
акціонерну компанію.

Починаючи з 2006 року необхідно ліквідувати приховані субсидії
сільському господарству (надані через податкові та кредитні пільги) і
перейти до системи відкритих прямих бюджетних субсидій — переважно на
стадіях, які передують ринковій конкуренції: науково-технологічні
розробки, впровадження нових продуктів, заходи щодо підвищення якості
продукції тощо.

Забезпечення соціальної спрямованості перетворень в АПК

У 2005—2007 роках для вирішення всього комплексу соціальних питань
розробити Державну програму соціального розвитку села на період до 2015
року. На загальнодержавному й місцевому рівнях протягом 2001—2003 років
із метою запобігання безробіттю на селі ухвалити програми створення
нових робочих місць, працевлаштування й перекваліфікації.

Уже протягом найближчого року треба збільшити видатки держбюджету на
розвиток соціальної сфери села — з нинішніх 1,1 до 10% асигнувань на
потреби АПК; цільове фінансування розвитку інфраструктури села визначати
окремим рядком у відповідних статтях бюджету.

Міністерству освіти й науки України в 2001—2002 роках розробити Державну
програму підвищення рівня освіти в сільській місцевості, передбачивши,
зокрема, створення в сільськогосподарських регіонах філій і відділень
провідних вищих навчальних закладів України, розробку нових навчальних
курсів за дефіцитними фахами.

Стимулювання аграрного виробництва, підвищення рівня продовольчої
безпеки України

До кінця 2005 року розробити й ухвалити Концепцію продовольчої безпеки
України, у якій зокрема визначити основні критерії її дотримання,
механізми забезпечення, порядок дій державних органів у надзвичайних
умовах, що загрожують продовольчій безпеці.

Протягом 2005—2006 років посилити державне регулювання структурних змін
в АПК з метою перерозподілу доходів, одержуваних у високорентабельних
областях, на користь тих, які потребують значних інвестицій
(тваринництво, льонарство, буряківництво тощо). З цією метою створити
державний Фонд структурного регулювання сільського господарства,
передбачити, що його кошти формуються за рахунок додаткового податку на
високорентабельні види сільськогосподарського виробництва, а
витрачаються винятково на надання субсидій збитковим і
низькорентабельним областям.

Створення сприятливих зовнішніх умов для розвитку АПК

Міністерству економіки України, Міністерству аграрної політики України
протягом 2005—2006 років розробити програму заходів, спрямованих на
відновлення втрачених ринків збуту продукції АПК у країнах СНД
(передусім ринку цукру), на освоєння нових ринків, виходячи з
пріоритетності експорту продукції з підвищеним рівнем обробки.

Узяти зобов’язання ліквідувати до 2005 року обмеження імпорту, несумісні
з нормами ГАТТ/СОТ, — шляхом ухвалення відповідних змін у закон України
«Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції».

Треба невідкладно розробити програму дій щодо взаємоузгодженої адаптації
законодавства України, що регулює аграрну сферу, до вимог єдиного
аграрного ринку ЄС і угоди про створення єдиного аграрного ринку держав
— членів СНД.

Висновки

Отже, можна зробити такі висновки:

Сучасний аграрно-промисловий комплекс є важливим сектором економіки
України. У ньому зосереджена майже третина основних виробничих
фондів, працює четверта частина населення, зайнятого у народному
господарстві, виробляється понад 20% валового суспільного продукту
та третина національного доходу, формується 70 % роздрібного
товарообігу.

Виробничий потенціал аграрної сфери на 2004 р. налічує 41, 8% млн
га сільськогосподарських угідь, з них 33, 2 млн га ріллі.

Агропромисловий комплекс України – складна виробничо-економічна
система, яка становить групу технологічно й економічно взаємозв’язаних
галузей народного господарства, промисловості. В його складі три основні
сфери. Перша забезпечує сільське господарство різним устаткуванням і
засобами виробництва; друга-сільське господарство; до третьої входять
заготівля, збереження й переробка сільськогосподарської продукції.
Центральна ланка АПК – сільське господарство.

Визначальною проблемою для України нині є відсутність чітких
стратегічних та тактичних пріоритетів розвитку галузей АПК. Проблема
формування стратегії і тактики надто об’ємна та дискусійна і наводить на
думку, що вона не може обмежуватись лише науковим аналізом міжнародніх
стандартів та поглядів, а ще гірше – копіюванням неадаптованих
механізмів. Слід зауважити, що успішний розвиток зовнішньоекономічної
діяльності будь-якої країни без науково обгрунтованої
соціально-економічної політики, тобто стратегічних і тактичних дій
держави неможливий. Свідомий вибір механізму економічного регулювання з
властивою йому структурою і динамізмом, внутрішні та зовнішні чинники
якого стають могутньою рушійною силою процесу – важлива складова
зовнішньоекономічної ситуації.

Спад валового національного продукту, руйнація системи, загострення
дефіциту платіжного балансу і державного бюджету, суттєве зниження
рівня життя переважної більшості соціальних верств населення – найбільш
характерні ознаки критеріальної оцінки наслідків зовнішньої політики та
невиважених рішень щодо перспектив розвитку зовнішньоекономічної
діяльності в галузі. Вона не наближається, а навпаки, віддаляється від
сучасного світового ринку з властивою йому системою відносин,
конкуренції та активним бізнесом під регулюючим правовим і економічним
впливом держави.

Штучно прискорити зовнішньоекономічну діяльність, сформувати стратегію
і тактику через перехідні стадії – спроба, як довів досвід регулювання
імпорту товарів в Україну, безнадійна і згубна для розвитку
експортно-імпортних відносин.

Перехід до ринку вимагає розробки наукових основ ефективного
господарювання на засадах підприємства, конкуренції.

Актуального значення набуває питання пошуку оптимальних форм
господарювання в народногосподарському комплексі і зокрема, в АПК. Від
його рішення прямо залежить розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків,
майбутнє продовольчого сектору.

Пошук нових форм господарювання в умовах переходу до ринкової економіки
висунув на передній план дослідження акціонерну форму господарювання,
яка має посісти відповідне місце в процесі розвитку форм господарювання
на селі, бо це є шлях створення нових суб’єктів ринку підприємницького
типу. Щодо цієї форми господарювання в аграрному секторі погляди вчених
і практиків не збігаються. Більшість вчених пов’язують вихід аграрного
сектора економіки України з кризового стану з розвитком індивідуальної
(приватної) власності.

Список використаної літератури

Веденичев П. Ф., Пасхавер Б. Й. Аграрний ресурсний потенциал Украины. —
К.: Наукова думка, 2001. — 311с.

Заставний Ф.Д. Географія України. – К., 2002.

Крючков В. Г. Использование земель й продовольственнне ре-сурсьі. — М.:
Мысль, 2002. — 231 с.

Лебединский Ю. П., Ганечко Л. А. Продовольственньїй комплекс Украины. —
К.: Наукова думка, 1996. — 253 с.

Масляк П. О., Олійник Я. Б., Степаненко А. В. Словник-довідник з
економіки і соціальної географії світу. — К.: Лібра, 2000. — 328 с.

Основи економічної теорії / За ред. С. В. Мочерного. — К.: Видав. Центр
«Академія», 2001. —464 с.

Пістун М. Д., Гуцал В. О. Географія агропромислових комплексів. —К.:
Либідь. — 2002. — 198 с.

Ракитников А. Н. География сельского хозяйства. — М.: Мысль, 2000.
—342с.

Розміщення продуктивних сил України / За ред. Качана Є.П. – К., 2000.

Состояние й охрана земельних ресурсов. — К.: Наукова думка, 1985. —136с.

Соціально-економічна географія України: Навч. Посібник / За ред. проф.
Шаблія О.І. – Львів, 2002.

Территориальная организация агропромьішленньгх комплексов. — К.: Наукова
думка, 1985. — 304 с.

Шипович Е. Й. География производительных сил Украины. — К.: Вища школа,
2000. — 127 с.

Шаблій О.І. Соціально-економічна географія України. – К., 2003.

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020