Реферат на тему:
Походження слов’ян
План
1 Спільні корені слов’ян.
2. Імовірні граниш праслов’янської території.
3. Аргументація західного місцезнаходження слов’ян.
Спільні корені слов’ян
Хто такі слов’яни и де шукати їхні корені? Ці питання дотепер хвилюють
науковців. Дивно, що про цей народ який розселитися на гігантських
територіях Європи й Азії, донині немає певних відомостей щодо первісного
місця проживання відсутні письмові джерела про слов’ян до середини VI
ст.н.є.
Зараз до слов’янських народів належать росіяни українці білоруси поляки
чехи, словаки, болгари, серби, хорвати, словенці й інші. Але споконвічно
були відомі ще багато народів і народностей, які розселялися в Греції
Малій Алі Північній Африці, а також в Іспанії Однак пізніше їх або
повністю асимілювали, як це трапилося і поморськими слов’янами, які
потрапили під владу Тевтонського ордену в XII XIV ст. Незважаючи на
начебто розрізненість і розкиданість слов’янських племен усе гаки вони
становили єдине ціле тому проблемою є не тільки визначення
прабатьківщини слов’ян але навіть і можливість знайти відповідь на
питання про їхнє походження. Багато є версій хоча жодну з них не можна
зараз вважати достовірною.
На межі XIX XX ст. мовознавець І.А. Болуен де Куртене висунув припущення
про походження етноніма «слов’яни» На його думку назва «слов’яни» мої па
виникнути спочатку в середовищі римлян, які захопили на східних кордона»
слов’янської держави безліч рабів, друга половина імені яких
закінчувалася на «слав» Владислав, Сулислав, Мирослав, Ярослав і т.д.
Цим закінченням римляни почали називати будь-якого раба взагалі, a
надалі и народи, ям постачали більшість цих рабів Від римлян це було
потім перейняте й самими слов’янами. Цією теорією згодом сильно
зацікавилися и розвинули німецькі вчені-націоналісти, які почали
використовувати її для приниження ролі культури и значення слов’янських
народів в історії ранньосередньовічної Європи. І все-таки ця теорія мас
масу слабких сторін Наприклад незрозуміло, чому раптом Римська імперія
яка існувала вже безліч століть вела постійні війни, у ході яких брала в
полон величезну кількість людей почала звертати увагу на полонених
слов’ян і їхнім ім’ям називати всіх рабів Не можна також пояснити, з
якої причини образливу для себе назву прийняли всі слов’яни, у тому
числі східні, котрим ніколи не доводилося бути під пануванням римлян До
того ж сам автор теорії спирається на слов’янське походження цього
кореня, отже, слов’янам не треба було ні в кого запозичати цю назву.
Слов’янські народи належать до давньої індоєвропейської спільноти куди
входять такі народи німецькі, балтійські, романські, грецькі, індійські
и інші які розселилися ще в давнину на величезному просторі від
Атлантичного океану до Індійського й від Льодовитого океану до
Середземного моря. Чотири-п’ять тисяч років тому індоєвропейці займали
ще не всю Європу, ними Не був заселений Індо стан. Учений Рибаков
упевнений що спочатку слов’яни жили на території північно-східної
частини Ватіканського півострова й Малої Азії. Ті племена, із яких
завдяки поступовій консолідації утворилися праслов’яни. проживали майже
на краю індоєвропейських просторів, на Північ від гірського бар’єра, що
відгороджує південну Європу від Північної й тягнеться від Альп на схід,
завершуючись Карпатами. У зв’язку із цим слов’ян вважають порівняно
молодим народом Лише з VI ст. вони вперше під власним ім’ям згадуються в
письмових джерелах. Уперше ім’я слов’ян можна зустріти в Псевдоцезаріуса
близько 525 р н.е.
Основною твірною силою праслов’янського народу слід вважати стихійну
інтеграцію більше-менш споріднених племен. Хоча, безперечно, важливу
роль відіграло природне розмноження й колонізація нових просторів.
Іншими словами, створило слов’янський народ не розмноження одного
племені.
До причин відокремлення слов’янського народу від індоєвропейської групи
можна віднести загальноєвропейську подію, що відбулася на межі 3—4 тис.
до н. е. у північній половині Європи (від Рейну до Дніпра). Тут міцніло
скотарське господарство, швидко виникала майнова й соціальна нерівність.
Багатими вважалися люди, які мали значне поголів’я великої рогатої
худоби (у старій російській мові «скотарка» — скарбниця). Легкість
відчуження черід призводить до воєн і нерівності племен та вождів, у
такий спосіб порушується первісна рівність. Боротьба за череди й
пасовища призвела до найширшого розселення пастушачих племен не тільки в
Центральній, але й у Східній Європі аж до Середньої Волги. Розселення
здійснювалося окремими, незалежними племенами. Важливим є той факт, що
під час розселення (перша половина 2 тисячоліття) ще не існувало ні
слов’янської, ні німецької, ні балтійської спільноти; усі племена
перемішувалися й змінювали сусідів у міру поступового пересування.
Науковці вважають, що приблизно до XIV століття рух племен припинився.
Уся зона європейських листяних лісів і лісостепу була зайнята
індоєвропейськими племенами. Почалося осіле життя; постійно складалися
різнорідні зв’язки між сусідніми племенами, уперше на такій великій
території почали розвиватися нові споріднені між собою мови. Лінгвістика
довела спорідненість цих мов: лінгвістам вдалося визначити, що
відділення праслов’янських племен від споріднених або сусідніх
індоєвропейських племен відбулося близько 4000—3500 років тому. Також
було встановлено, що сусідами слов’ян з індоєвропейських народів були
германці, балтійці, іранці, дакофракійці, кельти й ін.
Імовірні границі праслов’янської території
Спираючись на спільнослов’янські позначення елементів ландшафту,
припустили, що праслов’яни жили в зоні листяних лісів і лісостепу, де
були галявини, озера, болота, але не було моря; де були пагорби, яри,
вододіли, але не було високих гір.
Однак отут необхідно звернути увагу на те, що природні зони, які
відповідають цим лінгвістичним визначенням, розташовані в Європі так, що
не можна однозначно визначити слов’янську прабатьківщину. Праслов’яни
жили лише на частині того простору, який відбився в їхніх давніх
говірках. Сьогодні батьківщиною слов’ян вважається область, що
розкинулася на північ вія Карпат. Але при визначенні її меж учені дуже
сильно розходяться між собою. Наприклад, чеський учений Шафарик проводив
границю слов’янської прабатьківщини на заході — від гирла Вісли до
Неману, на півночі — від Новгорода до джерел Волги н Дніпра, на сході —
до Дону. Потім вона, на його думку, проходила через нижній Дніпро та
Дністер уздовж Карпат до Вісли й уздовж вододілу Одеру й Вісли до
Балтійського моря. Академік О. О. Шахматов шукав прабатьківщину слов’ян
у басейні західної Двіни й нижнього Неману, звідкіля, на його погляд,
вони пізніше перемістилися на Віслу, а потім уже розселилися в різних
напрямках до областей, у яких сформувалися сучасні слов’янські народи.
Перша із цих версій одержала назву вісло-одерського варіанта Польський
археолог Стефан Носек, прихильник цього варіанта, порадив вернутися до
археологічних матеріалів того часу, коли слов’янський народ відколовся
від центральної групи індоєвропейських племен Археологи зацікавилися
культурою XV-XII ст до н.є. добре відомою на території Польщі між Віслою
й Одером Але інший польський археолог Олександр Гардавний, а також деякі
українські археологи дійшли висновку, що культура поширена й на
території на схід від Вісли, аж до Дніпра, переходячи частково й на
лівий його берег. На основі об’єктивних археолопч них матеріалів
суперечка була вирішена на користь об’єднання обох варіантів Але
остаточно питання про точні границі прабатьківщини праслов’ян як і
раніше, не вирішене
Учені вважають, що найбільш розробленим з питання про західну границю
праслов’янської території, яку проводять від моря вздовж Одеру до ріки
Варти й далі вздовж цієї ріки до Вісли. й уздовж неї до ріки Сан На
півночі праслов’яни були сусідами предків литовців – угро-фінів Межею
між ними була ріка При п’ять На сході слов’яни доходили до Дніпра й
навіть, як гадають деякі дослідники. розселялися за ним, захоплюючи
принаймні частину басейну ріки Десни.
Потім учені припускають, що з огляду на характерну кераміку з
хвилясто-лінійним орнаментом IX- X ст., межі поширення якої збігаються »
територією східних і західних, а частково й південних слов’ян, можна
говорити не тільки про мовну, але й про культурну спільність Однак у І
тис до н є західні й східні частини слов’янської прабатьківщини
виявляються різнокультурними. інакше кажучи, етнічно неоднорідними Із
цього можна дійти висновку, що не вся область так званої прабатьківщини
була споконвіку слов’янською. У зв’язку із цим польські й чеські
археологи пропонують розглядати як праслов’янську археологічну лужицьку
культуру, що проіснувала і 1300 до 300р до н.є. і визнанням слов’янської
приналежності до лужицької культури пов’язується не тільки до сить
суттєве для слов’янських народів продовження слов’янської історії в най
глибшу давнину Європи, але цим обґрунтовуються права західних слов’ян на
області як споконвіку слов’янські Класичними областями культури
вважаються дві старі слов’янські області, розмішені на північ від Судет
між Ельбою на заході, верхнім Одером на сході й Вартою на півночі, це
Лужицька область і Сілезія.
Лужицька культура представлена могильниками й поселеннями Типовими (
великі могильники із сотнями поховань, найчастіше у вигляді пласких,
тобто не позначених зверху курганним насипом, неглибоких могил з урною,
що містить попіл спаленого небіжчика Найбільш рання ступінь лужицької
культури відноситься до третього періоду бронзового вису (1300—1100 рр.
до н.є.) і обмежується у своєму поширенні Лужицею. Сілезією.
Великопольшею Лужицька культу Ра вже в третьому періоді бронзового віку
поширилася на південно-східну час Тину Мекленбурга, майже весь
Брандербург, східну частину Саксонії, північно-східну Чехію,
північно-східну Моравію, північно-західну Словаччину й більшу .частину
Польщі У четвертому періоді бронзового віку (1100—900 рр до н є )
територія лужицької культури розросталася в усіх напрямках Особливо
істот чим було її просування на північний схід і схід, де вона заходила
за Буг і займала кут за Віслою й Саном
В останньому періоді бронзового віку межі лужицької культури на північно
МУ заході й заході, у північному Бранденбурзі, східному Мекленбурзі й на
верхній Ельбі в Чехії трохи зменшуються під натиском предків німецьких
племен Однак на сході в цей період лужицька культура поширюється до
західної Волочи. Основними областями лужицької культури були
північно-східна Чехія, Моравія, Сілезія. У другій половині раннього
залізного віку частина населення поморської культури перетнула водну
перешкоду Но rem та клином урізалася в області інших груп лужицької
культури На думку польського археолога Костшевського, місцеве населення
завзято опиралося північним завойовникам (про це свідчить густа мережа
городиш як у Куявії та Мазовії, так і в південній частині Великополыш й
Сілезії) У 400—150 рр до н є північні прибульці проникать на південь— на
Одер, на південний схід уверх за Віслою, доходячи до Збруча на території
Західної України.
У період пізньої бронзи й раннього заліза на північному заході й заході
на лужицьку культуру нашаровуються та частково витісняють її культури
сусідніх етнічних груп (германців) Особливо важливим був рух кельтів, що
почався в 400 р до н.є., у результаті якого відбувається злиття
лужицької й кельтської культури в районі Польщі виникає нова культура,
так звана культура ямних поховань. Німецькі археологи протягом тривалого
часу дотримувалися думки, що ця культура належить германцям і її поява
пов’язана з вторгненням вандалів у другій половині II ст до н є
Польські археологи припускають, що вона пов’язана з венедами —
найдавнішим із відомих історії слов’янських утворень. Як доказ вони
наводили не тільки її перебування на території, на якій, згідно з даними
письмових повідомлень, жили венеди, але також її тісні генетичні
зв’язки, з одного боку, з історичною слов’янською культурою, з іншого —
із давнішою лужицькою культурою, ненімецька приналежність якої зрозуміла
навіть німецьким археологам.
Незважаючи на той факт, що основна частина східної половини Центральної
Європи зберігає дотепер виразні сліди перебування балтів, усе-таки
практично всі дослідники шукають найдавнішу прабатьківщину слов’ян на
північ від Карпатських гір, десь на просторі між ріками Одер, Вісла й
Дніпро.
Одним із важливих аргументів прихильників східної орієнтації є так звана
зооботанічна теорія, висновки якої базуються на розгляді назв рослин і
представників тваринного світу, які є в слов’янських мовах. Відповідно
до своїх лінгвістичних висновків захисники цієї версії розшукують
прабатьківщину слов’ян поза межами поширення таких дерев, як бук,
черешня, білий клен, модрина, а саме між Віслою, Західним Бугом,
Прип’яттю, Карпатами й середньою течією Дніпра. Але багато хто не вважає
таку методику правильною.
Прихильники західного місцезнаходження слов’янської прабатьківщини
(Костшевський, Козловський, Чекановський, Лер-Сплавинський та інші)
шукають її в основному в межиріччі Вісли й Одеру. Вони спираються на те,
що лужицька культура цілком або частково належала слов’янам. Як доказ
вони наводять ті факти, що в слов’ян і носіїв лужицької культури
збігаються місця поселень, форма й прийоми будівництва жител, похоронні
обряди (трупоспалення), а головне (за «методом виключення» Бронштейна)
тим, що в інщому випадку для слов’ян у Європі 1 тис до н. є взагалі
неможливо знайти місця для поселен- t ня з огляду на те, що вони є одним
із наймогутніших і найчисленніших народів цього континенту.
Однак ця теорія теж має слабкі місця. її можна обвинуватити у
відсутності слов’яно-німецьких мовних зв’язків. Учений Лер-Сплавинський
зміг установити на основі формального статистичного обліку, що в слов’ян
більше мовних зв’язків із німецькою мовою, ніж у балтійців. Висновок:
слов’яни жили в безпосередній близькості від германців, на захід від
балтійців. Однак і тут є свої нюанси. Ці факти були зібрані в різні
часи, отже, і цю теорію не можна вважати доведеною. Але вчені більше
схиляються до того, що прабатьківщиною слов’ян була карпато-дунайська
прабатьківщина, а не дніпровсько-прип’ятська.
Аргументація західного місцезнаходження слов’ян
Як перший аргумент існує така версія. У полабських, поморських й інших
західних слов’ян збігаються назви з найдавнішими етнічними
найменуваннями східнонімецьких народів.
Другий аргумент базується на даних топонімії — науки про географічні
назви. Знаходячись на тій або іншій території, народи дають найменування
різним географічним об’єктам, ці назви потім переходять із покоління в
покоління, не змінюються й згодом, навіть якщо народ, який дав їх, пішов
в інше місце або взагалі зник.
Якщо звернутися до антропологічних досліджень, то виявляться чотири
основних антропологічних типи, що проживають на безсумнівно слов’янських
землях — район на північ від Карпат 1) помірно довгоголовий, з
невеликими розмірами черепа й обличчя — прибалтійський; 2) довгоголовий,
широковидий — кроманьйонський. 3) довгоголовий, з вузьким обличчям —
моравський: 4) середньоголовий, широконосий, із випнутими вперед
щелепами — сілезький (відомий у цих місцях уже з епохи неоліту й ранньої
бронзи).
Перші 2 типи в епоху неоліту були поширені набагато більше, ніж
окреслений ареал (наприклад, прибалтійський тип був відомий на півдні
Скандинавії), тому вони навряд чи можуть бути визнані споконвічно
слов’янськими. Найбільш цікавим є третій, моравський, антропологічний
тип, тому що границі його поширення повністю вміщуються в рамках
імовірної прабатьківщини слов’ян. Цей тип обличчя виявлений найбільш
яскраво в слов’ян із Моравії та Слабошева. У період раннього
середньовіччя на цей тип стає схожим населення, яке проживає в районі
Познанського воєводства (Польща), і деякі групи східнослов’янського
племені жителів півночі. Таким чином, з антропологічних даних начебто
напрошується висновок про те, що областю первісного формування
слов’янства є територія, що безпосередньо примикає до середньої та
верхньої течії Дунаю й охоплює верхів’я Ельби, включаючи її ліві
притоки, Одеру й Вісли.
Одночасно в роботі дослідників ще багато незрозумілостей. І тільки
шляхом копіткого вивчення всіх даних можна буде згодом дійти правильного
висновку про справжню слов’янську прабатьківщину.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
