.

«Любити все прекрасне і земне і говорити правду…» (за творчістю Василя Симоненка) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4389
Скачать документ

Реферат

на тему:

«Любити все прекрасне і земне і говорити правду…» (за творчістю Василя
Симоненка)

Василь Симоненко прожив на світі всього двадцять вісім років, але
назавжди ввійшов до історії рідної літератури.

«Він мало жив. Немов літак, що ховається за обрієм швидше, ніж доб’ється
до нашого слуху шум його двигунів, Василь Симоненко зник за пругом життя
скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, зарядженого
тривогою XX віку і любов’ю до української землі. Це порівняння неточне,
бо звук моторів неодмінно гине, а звук поетового серця, хитаючи серцями
мільйонів, відроджується в душі народу. Василь Симоненко коротким життям
заробив чесне безсмертя, хоч про свою дочасну і позачасну славу він
ніколи не думав», — писав Дмитро Павличко ще в 1965 році.

Двадцять вісім земних років Василя Симоненка — вибух творчого неспокою —
вмістили багато й доброго, і злого. Злого — від заздрісно-лютих людей,
які повільно вбивали його морально й навіть фізично, які намарне
намагалися вбгати його розхристану й вільну, мов вітер, душу в
прокрустове ложе рабського псевдомистецтва й рабської ідеології чи в
декоровані дешевою позолотою рамки власного провінційного міщанства. Та
водночас так безмежно багато любові, перелитої в слово, вмістили
двадцять вісім земних його років.

Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935 р. в глухому
поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім’ї колгоспників.
Батька він втратив ще дитиною, і його виховувала мати. Повоєнне
дитинство Симоненка, як і всіх «дітей війни», було нерадісним. Закінчив
сільську школу, у 1952— 1957 pp. навчався на факультеті журналістики
Київського університету, під час навчання брав участь у літературній
студії імені Василя Чумака (СІЧ). Потім працював у редакції обласних
газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», власним кореспондентом
«Робітничої газети» Брав участь у роботі київського клубу творчої
молоді: організовував літературні вечори, диспути, планував вступити до
аспірантури Інституту літератури АН УРСР, а головне — віднайшов масові
поховання жертв сталінщини на Лук’янівському й Василівському цвинтарях.

Причина смерті Василя Симоненка довго замовчувалася. Лише після
публікації в газеті «Літературна Україна» в 1992 р. спогадів
колег-журналістів, які забирали поета з приміщення лінійного відділення
міліції в місті Сміла, стало зрозумілим, як система розправилася з
талантом: після жорстоких катувань Василя Симоненка було відпущено без
жодних пояснень причин затримання. Через кілька місяців після цього він
помер.

Посмертно Василеві Симоненкові присуджено Державну премію України імені
Т. Шевченка.

Про становлення поетів, як правило, пишуть: «Вірші складав ще на
шкільній лаві, друкуватися почав у студентські роки». Цей стереотип
абсолютно не підходить для Василя Симоненка. По-юнацьки щиро повіривши
після XX з’їзду КПРС у торжество правди, свободи й демократії, він на
повні груди вдихнув озон хрущовської «відлиги» й не ввійшов, а ввірвався
в літературу. Уже перші його поезії засвідчили: в українській літературі
з’явився самобутній і зрілий Майстер.

Центральною у творчості Василя Симоненка цілком справедливо вважається
патріотична тема — любов до України, її безталанного народу, висловлена
з недвозначною відвертістю, органічно поєднана з гуманістичною ідеєю
самоцінності, неповторності людського «я». Відтак і основним
літературним родом у поета виступає лірика (у вужчій жанрово-видовій
модифікації — «громадянська»): «Ти знаєш, що ти — людина…», «Де зараз
ви, кати мого народу?..», «Україна», «Задивляюсь у твої зіниці…», «О
земле з переораним чолом…», «Земле рідна! Мозок мій світліє…» Усі ці
твори — ніби фрагменти однієї виболеної думи про долю народу, синівську
відданість йому, готовність до самопожертви задля його визволення й
розквіту. Не дивно, що саме ці вірші зазнали найбільших цензурних і
редакторських утручань. Робилося все, аби притлумити резонанс правдивого
слова Симоненка, проте воно звучало — переписуване, читане на
літературних вечорах, у студентських аудиторіях, у колах
національно-свідомої інтелігенції.

Василь Симоненко належав до поетів-шістдесятників, які за своєю суттю
були новаторами, прагнули поставити українську літературу на рівень
світової культури. «Шістдесятники» по-новому підходили до конструювання
художніх образів, поетизуючи, зокрема, реалії, принесені
науково-технічною революцією, досягнення в розвитку космонавтики,
атомної енергії, різних галузей науки. Особливо яскраво ці нові якості
мистецтва слова розкрились у творчості І. Драча, М. Вінграновського, Л.
Костенко, Д. Павличка. Проте, придивившись до поезії Симоненка, цих
атрибутів новаторства не побачимо. Немає в ній ні космічних масштабів,
ні атомних пристрастей, ні ознак наукових досягнень, уплетених в основу
художніх образів, ні якихось жанрових новацій, символів. Весь Симоненко
— в руслі поетики, основи якої заклав Великий Кобзар, яку розвивали далі
Леся Українка, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко. Він вразив читача не
запаморочливими формалістичними новаціями, не вишуканим мереживом слів,
а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною
високістю й молодечим завзяттям.

Уже перша (і єдина прижиттєва) збірка його поезій «Тиша і грім» (1962
р.) стала яскравим явищем не лише в тодішній літературі, але й у
суспільному житті України.

Поет рано усвідомив і передрік свою долю. Йому ніби диктувала невідома
сила:

Не знаю, ким — дияволом чи богом —

Дано мені покликання сумне:

Любити все прекрасне і земне

І говорити правду всім бульдогам.

Написані з позицій морального максималізму, твори Василя Симоненка не
могли бути надруковані навіть у період «хрущовської відлиги», тим більше
що редакційні портфелі були наповнені оптимістично-хвалебною продукцією.
І автор це добре розумів:

Я не забув мужицькі очі хмурі,

Обличчя матерів налякані, тривожні,

Коли писали ви, продажні шкури,

Про їх життя, щасливе і заможне.

Такі гнівні вірші свідчать, що вже на той час Симоненко усвідомив мету
свого творчого життя: він не жадав грошей і слави, йому боліли рани
рідного народу, його злиденність, безправ’я, загроза національного
виродження. Саме оприлюдненню цих гострих проблем він і присвятив своє
талановите перо, що, звичайно, не подобалось партійній номенклатурі. А
ще більше не подобалася їй поетова непідкупність, його загострена
соціальна чутливість, причетність до суспільно-політичного руху,
породженого розвінчанням злочинів сталінізму племенем «шістдесятників».

Ще задовго до політичного краху великого «кукурузника» Хрущова Симоненко
чітко й недвозначно усвідомив, що за обнадійливими «відлигами» не завжди
настають жадані весни. Більше того, йому дедалі чіткіше вчувалося
лиховісне потріскування грядущих суспільних морозів, але він прагнув «не
тліти, а завжди горіть»:

Я хочу буть несамовитим,

Я хочу в полум’ї згоріть,

Щоб не жаліти за прожитим,

Димком на світі не чадіть.

Тому й на своє двадцятиліття занотував у поетичному «щоденнику» пророчі
рядки:

Так краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть…

Тому що

…не можуть душу зігрівати

ті, що не палають, не горять.

Василь Симоненко прагнув зігріти людські душі, тому й згорів, мов
метеор.

З неймовірними труднощами друзям Симоненка доводилося «пробивати» у,
світ кожну його книжку. І все ж, завдяки колективним зусиллям, ми маємо
можливість читати Симоненкові «Земне тяжіння» (1964 p.), збірку новел
«Вино з троянд» (1965 p.), «Поезії» (1966 p.), «Избранная лирика» (1968
p.), «Лебеді материнства» (1981 p.), том вибраних поезій (1985р.) та дві
книжечки для дітей.

Поетичні збірки «Тиша і грім» та «Земне тяжіння» — це звернення до
болючих проблем, що єднають Василя Симоненка з народом і рідною землею.
Символічні образи тиші та весняного грому розкриваються через
світосприймання ліричного героя, що висловлює свою любов до матері,
родини, Батьківщини, народу, до України. Земля дає сили, наснагу, живить
своїми соками бентежне серце. Симоненкову «Тишу і грім» передмовою
«Радість першовідкриття» благословив С. Крижанівський, який стверджував,
що новаторство поета «йде не стільки шляхом винаходу нових художніх
форм… скільки в сфері нових художніх ідей».

Найкращі поезії він присвятив матері — людині, яка подарувала йому
життя: «Жорна», «Дума про щастя», «Лебеді материнства», «Лист», «Одинока
матір».

Але все ж таки центральною темою творчості Василя Симоненка залишалася
патріотична тема, де любов до України поєднується з гіркими роздумами
про свій безталанний народ. Одвічні прагнення мати свою землю, державу
та волю поет конкретизує у віршах «Україна», «Задивлюсь у твої зіниці»,
«Земле рідна». Україна для поета — найдорожче у світі. Він називає її
«дивом», своєю «молитвою, віковою розпукою», бо ж вічно вона знемагала в
боротьбі проти сильніших ворогів, часто майже безнадійній.

Україно, ти — моя молитва,

Ти моя розпука вікова.

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Новою, дужою, величною постає перед читачем велика любов поета — його
Україна з голубими й тривожними, ніби раць, зіницями, його вродлива й
горда мати, яка дала йому багатство мови, культури, традицій. Вона
піднесена на п’єдестал великої пошани поряд із найбільшими країнами
світу. І для поета бути її сином — це гордість і щастя, ніщо не може
зупинити ліричного героя на шляху боротьби за волю та незалежність.

Як і в інших поезіях, Симоненко говорить, що живе й творить лише заради
України:

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю.

Хай мовчать америки й росії,

коли я з тобою говорю.

У цих рядках казенна цензура побачила вияв націоналізму, зневагу до
інших народів, зокрема російського. Однак це думка хибна: тут поет
клянеться у вірності батьківщині, прагне віддати їй усе: працю,
творчість, усього себе:

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю.

Ці рядки народилися в роки, коли писалися облудні звинувачення в
націоналізмі. Тож занадто пильні критики звернули увагу на «перебільшене
почуття національного», «зневагу до братньої Росії».

У своїй творчості Василь Симоненко звертався до різних поетичних жанрів:
він писав пейзажні мініатюри, сатиричні епітафії, казки-притчі. Збірка
новел і оповідань «Вино з троянд» романтична за характером, поетична за
формою та багата тематично. У ній ідеться про життя молоді, сімейні
стосунки, творчі шукання літераторів-початківців.

Окреме місце у творчому доробку Василя Симоненка посідає інтимна лірика.
Це цнотлива розповідь про неповторне, чисте почуття, що неодмінно
приходить до кожного. Ці вірші пройняті світлим юнацьким смутком од
неподіленого романтичного кохання. Чи не найвиразніше його втілено в
таких відомих віршах, як «Ну скажи — хіба не фантастично…», «Розвели
нас дороги похмурі…», «Все було. Дорога закричала…» Згодом в інтимну
лірику Симоненка додадуться й земніші мотиви: «Я чекав тебе з хмари
рожево-ніжної…», «Там, у степу, схрестилися дороги…»

Вдаються поетові й суто пейзажні замальовки: «Флегматично зима тротуаром
поскрипує…», «Вже день здається сивим і безсилим…», «Степ», «Зимовий
вечір».

Тематико-проблемний діапазон творчості поета розширюють також сатиричні
й умористичні твори, виконані в традиційному для української гумористики
ключі. Іронічно-саркастичний струмінь особливо посилюється в другій,
посмертній збірці поезій «Земне тяжіння». На естетиці парадокса,
наприклад, побудовано вірш «Люди часто живуть після смерті», афористична
кінцівка якого звучить цілком серйозно:

Їй-право, не страшно вмерти,

А страшно мертвому жить.

У багатій поетичній палітрі Симоненка є барви, якими він творить
сатиричні малюнки, висміюючи тупих бюрократів, байдужих чиновників,
бездарних писак, усіх, хто стоїть на перешкоді новому.

У цьому ж ключі написані найдовершеніші речі Симоненка. До них належить
і «Казка про Дурила». Це казка-притча, яка в алегоричній формі повістує
про трагічну долю українського народу. Це болісно-в’їдлива сатира не
тільки на сталінське беззаконня, а взагалі на будь-яку абсолютистську
суспільну «гримасу», за якої припускається можливість побудувати царство
гармонії на людській крові. Але питання, що постають з контекстів цих
творів, довгий час унеможливлювали їхню публікацію. Проте у виданих
одразу по їх написанні двох віршованих казках для дітей цензори не
побачили «крамоли», хоч і «Цар Плаксій та Лоскотон», і «Подорож у країну
Навпаки» теж можна розглядати як своєрідно адаптовану для дитячого
сприйняття варіацію тієї ж теми.

Василь Симоненко виступав також із суто газетярською публіцистикою,
фейлетонами, літературно-мистецькою критикою (рецензіями на кінофільми,
театральні вистави, концерти, літературні твори), писав художню прозу.
Як прозаїк він тільки починав, виявляючи неабиякий хист реаліста,
здатність перевтілення й співпереживання. До збірки оповідань і новел
«Вино з троянд» увійшли твори, очевидно, ще студентських часів, а також
написані протягом чотирьох місяців 1962 р. Кілька образків, маленька
повість, «пунктири кіносценарію» були опубліковані значно пізніше в
журналах «Україна», «Соціалістична культура», «Молодь України».

У прозових творах Василя Симоненка багато автобіографічного, хоча прямих
вказівок на це немає. В оповіданнях і новелах легко та з любов’ю
виписана типова картина повоєнної дійсності («Однорукий лісник»),
дотепні дружні шаржі («Неймовірне інтерв’ю», «Психологічний поєдинок»),
психологічно точними є «кардіограми» дівочого серця («Білі привиди»,
«Наївне дівчисько», «Сірий пакет»). А от повість «Огуда», де виведено
бридкий образ анонімника, народжувалася кількома підходами, через
душевну муку.

Останній твір Василя Симоненка, відомий у різних варіантах (частина його
публікувалася і як оповідання), художньо підтверджує, що автор
психологічно й фізично зазнав пильної «уваги» охоронців режиму.
Незавершеним лишився кіносценарій «Бенкет небіжчиків».

Загалом проза Василя Симоненка, визнана фахівцями своєрідною та
багатообіцяючою, заслуговує на почесне місце в контексті розвитку
епічного світовідображення свого часу. Але найголовніше в поезії Василя
Симоненка — розкриття історичної місії людини на землі, творення добра.
«Любити все прекрасне і земне і говорити правду…» — так, роздумуючи
про громадське покликання письменника, стверджував він сам. І справді,
його чесне та щире слово несло людям художню правду про людину та світ,
тому й тривожить душу, вчить любові до рідної землі й поваги до
національної історії, а ще — людської гідності, порядності,
відповідальності за все, що відбувається довкола.

Василь Симоненко був насамперед поетом, він умів ловити сіттю слова
людські душі, причаровувати прозорою простотою своїх віршів. Мабуть, від
часів Шевченка українська література не знала другого такого поета,
якого б так любив і шанував народ. Секрет цієї неймовірної популярності,
напевно, у тому ж, у чому таємниця й чарівливої особистості Василя
Симоненка — у щирості. Щирість його — всеохопна. Вона наснажує
пристрастю його вірші. Вона ж диктує відчайдушно-чесні сатири, убивчі
для нещирих, і добродушні епіграми на побратимів по перу.

Симоненкова щирість — це надзвичайна правдивість. Щира людина ніколи не
сплутає правди з кривдою, вона рече істину серед брехні й облуди:

Я хочу правді бути вічним другом

І ворогом одвічним злу.

(«Не лицемірити, не чванитись пихато…»)

Його щирість — це й чесність, і вірність, і джерельна чистота душі, бо ж
«найчистіша душа незрадлива» («Найогидніші очі порожні…»). Щирість
Симоненка — це й самовідданість:

Живе лиш той, хто не живе для себе,

Хто для других виборює життя.

(«Можливо, знову загримлять гармати…»)

Щирість — це наївність мрійництва й дитяча жага відкриття, відчайдушна
відкритість до всього світу та космічна привітність:

Гей, нові Колумби й Магелани,

Напнемо вітрила наших мрій!

Кличуть нас у мандри океани,

Бухту спокою облизує прибій.

Кораблі! Шикуйтесь до походу! М

рійництво! Жаго моя! Живи!

В океані рідного народу

Відкривай духовні острови!

(«Гей, нові Колумби й Магелани…»)

Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!

Здрастуй, свіжосте нив!

Я воскрес, щоб із вами жити

Під шаленством весняних злив

(«Тиша і грім»)

Щирість — це щедрість:

Благословенна щедрість! Все від неї,.

Від щедрості думок, сердець і рук.

Краса сповита матір’ю землею

Від щедрості страждань її і мук.

І ми народжені од щедрості любові…

(«Щедрість»)

«Гніву і ненависті вистачає лише для того, щоб зруйнувати щось. Але вона
не може будувати. Перетворює, оновлює і заквітчує землю тільки любов —
любов до рідної землі, до людей, до праці» («Наша рідна Вітчизна», (1962
p.), а найзапашнішим цвітом заквітчує землю кохання — найніжніша,
найтонша любов.

Отже, щирість Симоненка — це всеосяжна любов до життя:

Світ який — мереживо казкове!..

Світ який — ні краю ні кінця!

Зорі й трави, мрево світанкове,

Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,

Пристрасний, збурунений, німий,

Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,

Дай мені свій простір і неспокій,

Сонцем душу жадібну налий!

(«Світ який — мереживо казкове/..»)

і мудрість.

Бо на світі той наймудріший,

Хто найдужче любить життя.

(«Найогидніші очі порожні…»)

Василь Симоненко до останнього подиху любив життя, був жадібний до
життя, поспішав жити, «любити все прекрасне» і «говорити правду». «А
жити… хочеться страшно, бо ще ж мозок у мене світлий, і дещо… зробив
би ще, аби тільки хоч трохи сил вернулося», — писав він у листі до брата
22 листопада 1963 p., а вже 13 грудня його не стало. Але за коротке
життя поет зробив багато й залишив світові головне — нетлінну жменьку
відчайдушно щирих слів із вірою в життя, з вірою в любов, з вірою в
людину, з вірою у прекрасне майбутнє:

Люди — прекрасні!

Земля — мов казка.

Кращого сонця ніде нема.

Загруз я по серце

У землю в’язко.

Вона мене цупко трима.

І хочеться

Бути дужим,

І хочеться так любить,.

Щоб навіть каміння байдуже

Захотіло ожити

І жить!

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020