Реферат
на тему:
Олександр Довженко і тоталітарна система
Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 р. на околиці
містечка Сосниці Чернігівської області над річкою Десною в родині
козака-хлібороба. Тут пережив він «і перші радощі, і вболівання, і чари
захоплень дитячих…» Відомості про дитячі роки майбутнього митця
містяться в автобіографічній повісті «Зачарована Десна». Усе, що
розповідає автор, — чистісінька правда, а не художній вимисел.
Письменник змальовує матір і батька, діда та прабабу, свою хату та
город. І навіть неймовірно трагічна подія, що сталася в їхній родині,
коли одного дня від якоїсь хвороби померли чотири брати Сашка, — то
також жахлива, але реальність. Коли батько привів Сашка до школи,
учитель, задаючи безглузді та дурні запитання, та ще й чужою мовою,
дійшов безапеляційного висновку: «Не развитый!»
У 1903—11-х pp. Олександр Довженко навчався спочатку в початковій, а
потім у вищій початковій школі м. Сосниці. Автор писав у «Автобіографії»
в 1939 p.: «Навчання давалося мені легко. Я був те, що зветься тепер
відмінником; це мене часто-густо бентежило. Мені здавалося, що вчителі
самі щось не зовсім розуміють і тому їм здається, що я відмінник».
Після закінчення Сосницької школи Олександр Довженко, мрії якого «у
виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису,
мореплавства далекого плавання, розведення риб», у 1911 р. вступив до
Глухівського учительського інституту. Там він навчався три роки, будучи
наймолодшим серед студентів, багато з яких «мали вже по тридцять чи й
тридцять два роки». Завдяки своїм однокурсникам познайомився з
українськими книжками та часописами, які, за словами Довженка,
«видавалися у Львові і читалися потай від педагогів як щось рідне, але
заборонене». В інституті студентам було заборонено навіть розмовляти
українською мовою, цей навчальний заклад заманював до своїх стін здібну
молодь стипендією в 120 карбованців і готував учителів — «обрусителів»
краю. Студент Олександр Довженко багато читав, брав участь у аматорських
театральних виставах, малював, організував український етнографічний
хор, тобто ґрунтовно готував себе до просвітницької педагогічної
діяльності.
За своє навчання в Глухівському учительському інституті Довженко, як і
кожний випускник, був зобов’язаний відпрацювати чотири роки на
вчительській посаді. У Житомирському вищепочатковому училищі він
викладав фізику, природознавство, географію, навіть гімнастику, а для
обдарованих учнів організував гурток малювання. Водночас Довженко
серйозно думав про свою подальшу освіту: «В той час я мріяв стати
художником, я малював вдома і брав приватні уроки малювання, мріючи
коли-небудь потрапити в Академію мистецтв хоч вільним слухачем».
Після історичних подій 1917 р. Олександр Довженко переїздить до Києва,
де з головою поринає у вир тодішнього бурхливого життя. Ці роки для
нього напружені та багаті на перипетії: учителював, навчався в
Київському комерційному інституті й Академії мистецтв, організовував
мітинги та демонстрації, працював завідувачем Житомирської партшколи,
викладачем школи при штабі дивізії М. Щорса, секретарем губернського
відділу народної освіти, комісаром Київського театру ім. Т. Г. Шевченка,
служив добровольцем в армії С. Петлюри. Потрапив до рук чекістів, був
підданий умовному розстрілу й чудом уцілів, був більшовиком, з партії
яких його було виключено. З 1921 по 1923 рік Олександр Довженко працював
з дипломатичною місією за кордоном: у Варшаві, а потім у Берліні. Уже в
цей час Олександра Довженка надила одна нива — мистецтво. Але ця нива —
безмежна, і на ній Довженкові послалися аж три широкі шляхи — малярство,
кіно та література.
Усі, хто особисто знав О. Довженка, із захопленням згадують, яким
незрівнянним оповідачем-імпровізатором він був. Його артистичними
розповідями заслухувалися друзі. То була своєрідна проба слова, яке
згодом ляже на папір і явить світові ще одну грань творчого генія
Довженка — публіциста, новеліста, повістяра та драматурга. Як літератор
О. Довженко свій перший крок зробив у кіно. Кіносценарій
«Вася-реформатор» був прийнятий до зйомок на Одеській кінофабриці ще
тоді, коли Довженко працював у Харкові. Літературною творчістю Довженко
почав займатися в роки війни, хоча ще раніше друкував уривки зі своїх
сценаріїв. У той час було неможливо знімати фільми. Довженко прийшов до
твердого переконання, що слово — найтривкіший матеріал. Кінофільм існує
в небагатьох копіях, які зношуються під час прокату, можуть бути просто
знищеними, і тоді від творчості не лишиться жодного сліду. Тому замість
пензля та кінокамери Довженко бере в руки вічне перо. Перебуваючи на
фронті в діючій армії, він мережить сторінки своїх записників життєвими
спостереженнями, задумами, планами, начерками. Оповідання та новели «Ніч
перед боєм», «Відступник», «Стій, смерть, зупинись», «Незабутнє», «На
колючому дроті», «Мати» друкуються в пресі, виходять окремими
книжечками, читаються з естради, передаються по радіо. У цей же час
Довженко наполегливо працює над повістю «Україна в огні».
Кіноповість — новий жанр художньої літератури, який виник і розвинувся у
XX столітті як симбіоз красного письменства та кіно. Так само, як
драматичні твори передбачають утілення на театральній сцені,
кіноповість, як правило, легко може бути екранізована, бо в її основі
закладено багато прийомів кіномистецтва (подрібнення дії на короткі
епізоди, лаконічність діалогу й авторських пояснень, монтажний характер
епізодів тощо). Але й кіно взяло багато від літератури. Видатні майстри
слова ще до народження кіно писали твори, що композиційно виглядають як
монтаж кінокадрів. Наприклад, вірш Т. Г. Шевченка «Садок вишневий коло
хати» — це готові до зйомки кадри фільму. Видатним майстром і
першовідкривачем жанру кіноповісті по праву вважають Олександра
Довженка.
Повість «Україна в огні», творена по гарячих слідах історичних подій,
вражає своїм епічним розмахом, непідробною щирістю та непідкупною
правдою. Зосередивши основну увагу на долі сім’ї Запорожців, Олександр
Довженко зумів у яскраво художній формі відтворити трагізм «невдатної
історії» всього українського народу. Автор змальовує апокаліптичні
картини початку війни, безладний відступ військ і його причини,
тупоголових кар’єристів і шкурників, фашистську окупацію, вивезення
молоді в німецьке рабство, партизанську боротьбу проти окупантів і,
нарешті, панорамну батальну картину перелому в ході війни та звільнення
Тополівки. Заключний акорд кіноповісті, де в сплюндрованій ворогом
рідній Тополівці зібралися Запорожці, незважаючи на всі трагічні
обставини, пройнятий світлою думкою, що козацькому роду нема й не буде
переводу. Видання повісті російською й українською мовами вже були
готові до друку, коли поступив донос Сталіну, якому вкрай не сподобався
твір. Але це був тільки початок грози, і Довженко відчував це. 31 січня
1944 р. Довженковій кіноповісті було присвячене спеціальне засідання
Полїтбюро ЦК, на якому з доповіддю виступив Сталін. Йшла світова війна,
до закінчення якої ще більше року, а державні мужі нарівні з військовою
стратегією обговорюють літературний твір — це був страх перед великою
правдою, яку відчайдушно насмілився сказати письменник.
Заборона «України в огні» приголомшила автора. Довженко не втрачав віри
в те, що повість буде прочитана: «Але я вірю, що, не дивлячись ні на що,
не дивлячись на громадську смерть, «Україна в огні» прочитана, і буде на
Україні через оце саме десь якось недозгублено не одну сотню людей. Я
вірю в це, і ніщо не зіб’є мене з цієї віри. Я написав оповідання чесно,
отак, як воно є і як я бачу життя і страждання мого народу». У цьому
творі Олександр Довженко «заступився за народ свій, що несе тяжкі втрати
на війні. Кому ж, як не мені, сказати було слово на захист, коли отака
велика загроза нависла над нещасною моєю землею. Україну знає лише той,
хто був на ній, на її пожарах сьогодні, а не по газетах чи салютах
обчислює її перемоги, втикаючи паперові прапорці у мертву географічну
карту».
Повість була настільки викривальною та страшною для пануючої тоді
тоталітарної системи, що з великими труднощами пробивалася на друковані
шпальти та в наступні десятиліття, уперше більш-менш повно (правда, з
купюрами) була опублікована лише в 1995 р. Незважаючи на заборону
кіноповісті «Україна в огні», на те, що навіть уже опубліковані новели
оповідання було вилучено з літературного процесу, а ім’я автора піддано
анафемі, Олександр Довженко не припиняв своєї письменницької творчості.
Восени 1945 р. він завершує «Повість полум’яних літ», у якій, бажаючи
хоч що-небудь сказати, пішов на певний компроміс із системою: «Хіба таку
писати повість про смертельну рану народу? Трагедію треба писати, новий
Апокаліпсис, нове «Дантове пекло». ї не чорнилом у Москві, а кров’ю й
сльозами, мандруючи по Україні, в убогих хатах, під вікнами сиріт, у
пустках і на пожариші Матері-Вдовиці. Та що ж поробиш, коли… «нужна
правда возвышенная».
Але навіть цієї ущемленої й ущербленої правди боялися вищі чини. Цей
твір Олександру Довженку не дозволили ні екранізувати, ні опублікувати.
Уперше друком він з’явився в 1957 p., по смерті автора. У 1960 р.
дружина Довженка Юлія Солнцева зняла широкоформатний фільм за цим
твором. Фільм здобув світову славу, а на Каннському фестивалі 1961 р.
був відзначений премією за кращу режисуру.
За створення правдивих повістей Довженка не заслали в Сибір, але йому
заборонили виїжджати після війни з Москви до України. Це, по суті,
означало московський полон, перебування під недріманним оком режиму. У
самому центрі Москви знаходиться фешенебельний і престижний Кутузовський
проспект, на якому в повоєнні роки мешкав О. Довженко. Усесвітньо
відомому кінорежисерові після війни дозволили зняти лише один фільм і
то, звичайно, не про видатного українського селекціонера-помолога
Володимира Симиренка, якого замучили більшовицькі кати, а про
російського садовода Івана Мічуріна. Не маючи можливості повною мірою
реалізувати себе як кіномитець, О. Довженко займається літературною
творчістю, пише кіноповісті, п’єси, веде свій знаменитий «Щоденник» з
таємною надією, що колись усе те буде оприлюднено та «притчею стане».
Письменницькі щоденники — це по-особливому цікавий жанр літератури.
Вони, як правило, вводять читачів у творчу лабораторію митця, пояснюють
окремі епізоди його біографії, народження та процес реалізації задумів
тощо. «Щоденник» Олександра Довженка — не виняток, але має свої
відмінності. Живучи та творячи в страшну епоху тоталітарного режиму,
коли заборонялося вільне правдиве слово, не маючи можливості сказати
відкрито про свої думки та переживання, Олександр Довженко довіряв своїм
записним книжкам найпотаємніші думи, сподіваючись, що колись вони
стануть набутком громадськості. Зі сторінок «Щоденника» перед нами
постає особа самого автора, громадянина-патріота, який досконало знає
історію свого народу, прискіпливо вглядається в сучасне та намагається
зазирнути в майбутнє. «Щоденник» — страшний документ душевних страждань
Довженка, він сприймається як сповідь художника, що оплатив ціною життя
той моторошний світ, який оспівував усупереч історичній правді, прагнучи
зберегти при цьому свою художню неповторність і самобутність.
Як справжнього ерудита, митця з аналітичним державним мисленням,
Довженка хвилюють найрізноманітніші проблеми буття українського народу:
історія України, долі удовиних дітей, їх освіта та виховання,
національна свідомість та гідність, збереження історико-культурних
пам’яток, рідної мови, розвиток економіки і захист природи. Читаючи
«Щоденник», ми переконуємось, як багато знав Довженко з того, що для
нашого пересічного громадянства стало відомим лише після того, як
Україна стала незалежною державою: про возз’єднання України в 1939 р. та
що з того вийшло, хто знищив під час війни святині древнього Києва, про
мільйонні жертви голодомору, про долю народного вчителя, з якого
«зробили безправного попихача будь-якого голови колгоспу, будь-якого
дядька». Глибоко переживаючи власне горе та трагедію свого рідного
народу, О. Довженко не обминає в своїх роздумах і вселюдських проблем.
Особливо його хвилює майбутнє світової цивілізації у зв’язку з появою та
першим застосуванням атомної зброї. Після бомбардування японських міст
Нагасакі та Хіросіма письменник занотовує у своєму «Щоденнику»: «Що є
атомна бомба? — питають сьогодні тисячі людей. Скільки нещастя принесе
вона? Скільки лиха заподіє?.. Які страшні можливості індивідуального
терору може нести в собі отсей недобрий винахід». Оперуючи конкретними
фактами, Олександр Довженко глибоко аналізує їх, робить узагальнення та
доходить висновків.
У роки війни Довженкові відкривається страшна реальність геополі-тичного
становища України. Доля митця й доля його рідної країни туго сплітаються
в один вузол. Автор пише в «Щоденнику»: «Світе мій убогий! Покажи мені,
де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні! Нема другої
України. Нема». Письменник очищається в горнилі власних страждань, через
страждання народу, криваві битви, особисті втрати. Довженко стає самим
собою — його біографія зливається з його творчістю: «Я рішив якось теж
воювати… Я збиратиму народні сльози і народний гнів, щоб остався він в
літературі на довгі часи майбутнім поколінням». Довженко бажає творити,
жити одним життям з Україною.
Українська культура багата на таланти. Проте далеко не всі вони змогли
реалізуватися: одні змушені були відмовитися від себе, деградували, інші
— емігрували, або були репресовані — це загальновідомі факти. Олександр
Довженко — єдиний, хто за таких умов насправді став митцем світового
масштабу, ім’я якого входить до всіх енциклопедій, антологій світового
кіномистецтва — прожив нетипове творче життя. Наприклад, він був
змушений під тиском «аргументів» ЧК відмовитись від себе, петлюрівського
вояка, від своїх політичних переконань. Його примушували створювати
антиісторичні твори. Це для Довженка було і просто, і водночас складно.
Чому просто? Тому що Довженко створив власну поетику кіно, що дало йому
можливість майже в кожному фільмі через поетичні тропи, метафоричну мову
кіно прищеплювати українському глядачеві національне світовідчуття. Йому
вдалося завдяки новій кіномові розгорнути перед усім світом панораму
національної історії, культури, духовності. Це було відкриття України та
її відчуття тривожного самоусвідомлення в країні національної культури.
Кіно Олександра Довженка — прорив у світовий культурний простір.
Чому складно? Комуністична пропаганда мала два незаперечні дійові важелі
впливу — терор («Якщо ворог не капітулює — його знищують») і колективне
виховання («Один за всіх і всі за одного»). І погано було тому, хто не
здавався на милість переможця та протиставляв нікчемне «я»
залізобетонній єдності колективу. Сотні мільйонів простих людей —
«коліщаток» — ховалися в системі єдиної державної трансмісії. Довженко
був таким великим митцем, що не міг сховатися, навіть коли хотів. Його
примушували знімати антиісторичні фільми, привчали до існування в країні
кривих дзеркал, і він змушений був раз у раз засвідчувати свою
лояльність до тоталітарного режиму, до Сталіна особисто, і водночас
усіма можливими й неможливими засобами захищав свою мову, культуру від
соціально заангажованих дикунів, донощиків, фарисеїв. Довженко писав
цілком неправдиві «Автобіографії», кожного разу змінюючи факти свого
становлення, замовчуючи факти власної трагедії — полон у ЧК, перші кроки
служби в совдепівських установах, особливості дипломатичної кар’єри в
Польщі, Німеччині. Політична графіка художника Довженка того ж самого
часу сповнена цілковитого полону й примусу. Водночас він писав
«Щоденник», який зберігся тільки частково.
Але на гребені свого найвищого творчого злету Довженко зазнає розгрому:
31 січня 1944 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) виявляється, що він
«куркульський підспівувач», «відвертий націоналіст», а його «Україна в
огні» — платформа «вузького, обмеженого українського націоналізму,
ворожого ленінізмові, ворожого політиці нашої партії та інтересам
українського й усього радянського народу». Довженка не розстріляли, удар
він переніс, не втрачаючи гідності. Майже до кінця життя художник був
позбавлений права повернутися до рідної країни, права вільно творити.
Від цього партійного удару Довженко не зміг підвестися, душевно одужати
аж до смерті. Більше того, він став у повному смислі полоненим — вороття
назад не було. Довженко твердо знав, що треба бути вкрай обережним:
найстрашніші нагінки можуть спіткати митця, який щиро любить край свого
дитинства.
Від пережитих потрясінь війни Довженко, як і належить справжньому
художникові, поринає у творчість. Його душа й уява линуть до
предковічної землі, до джерел його роду, родинного гнізда й пам’яті
дитинства: «Боже мій, скільки ж прекрасного і дорогого було в моєму
житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на
сінокосі і скрізь — усюди, куди тільки не гляне моє душевне око…»
«Щоденник», «Україна в огні» та «Зачарована Десна» творилися одночасно.
Саме вони нарівні з оповіданнями воєнної пори є найціннішим доробком
письменника.
Повість «Зачарована Десна» стала класикою світової культури, мала б
стати настільною книжкою кожного українця, оскільки це цілісна школа
виховання української людини, наука душі, наука любові до Батьківщини.
Кіноповість «Зачарована Десна» писалася «у стіл», не для видавництва —
для найближчого кола друзів. Після всіх провалів, драм, трагедій, після
злету, страху й обов’язкового для генія падіння дорога Довженка
неодмінно мала повернути його до дитинства, у чиї нехитрі спогади він
поринав протягом багатьох років.
Ріка дитинства Олександра Петровича Довженка не чарівна, а зачарована.
її зачарував сам автор, який безмежно любив рідний край, його людей і
природу. Зачарував так, що ось уже півстоліття вона чарує читачів
багатьох країн світу та чаруватиме майбутні покоління. Уся повість
пройнята надзвичайною добротою, людяністю, християнською сердечністю,
щирістю та задушевністю. Бачене та відчуте малим Сашком, який щойно
починає пізнавати навколишній світ, чергується з філософськими роздумами
досвідченого митця-патріота. Для малого Сашка найрідніші люди є святими.
Він навіть сприймає їх як образи святих: «У нас був дід дуже схожий на
Бога», «Образ святого Миколая також був схожий на діда», «Святий Федосій
більше скидався на батька».
Письменник створив апологію рідного краю — Землі Обітованої. Він подав
власну версію Біблії, де в народних поняттях твердь, космос і хаос
винаходили складне, але гармонійне вирішення через уяву хлопчика, який у
зрілому віці згадував дитинство як рай. У тому раю все було для щастя,
окрім… самого щастя. Щастя в Україні — одвічний недорід. Однак хвиля
спогадів переконувала, що жити в такому краї, бачити його заповітну
красу і є щасливою місією людини, яка народилася на світ, щоб осягнути й
передати нащадкам ту красу.
«Одвічна моя полонянка» — Україна, що так трагічно сприймалася Довженком
під час війни, у «Зачарованій Десні» постає образом біблійної
первинності. А йдеться все про той самий край. Те, що в «Україні в огні»
знаходило себе як історико-філософські констатації, у «Зачарованій
Десні» звучало всеосяжним гімном природі, укладу життя пращурів і давнім
народним звичаям, традиціям. Висока філософія «сродності душі» зі світом
буколічного осягання, Богом створеного, проникає в пори кожної людини,
яка здатна заново побачити, заново зустрітися зі своєю землею, яку ми
розучилися впізнавати. Погляд з високості, погляд з вічності надав
нового значення мізерним поняттям, що були усталені за часів написання
твору. Під цим оглядом, крізь досвід власних блукань манівцями та
сподівань, щирих сподівань і затамованих комплексів, честолюбних мрій,
крізь правдиві страждання та ясне усвідомлення трагедії України, що гине
в полум’ї воєнного лихоліття, крізь пустелю духовної порожнечі, у якій
постійно перебував Довженко, він ніс свій хрест з єдиною метою, єдиною
надією — допомогти українському народові віднайти духовну опору у
власних силах.
Довженко дуже хотів повернутися на рідну Вкраїну. Ось крик душі, який
поширювався лише в самвидаві: «Вертатись хочу на Вкраїну. Президіє!
Допоможи мені житлом: давно колись його одібрано в мене. Великої
квартири мені не треба. Тільки треба мені, аби з одного бодай вікна було
видно далеко. Щоб міг я бачити Дніпро і Десну десь під обрієм і рідні
чернігівські землі, що так настирливо ночами почали маритись мені». Це
було написане Довженком 10 жовтня 1956 p., коли геніальному митцеві
залишалося перебувати в полоні сорок п’ять днів, далі — звільнення,
свобода, смерть.
Олександра Довженка захоплює, що українська людина не змаліла, а виросла
в невимовних трагедіях терору тридцятих років і війни сорокових років:
«Виріс народ розумово, політично, морально, особливо після війни і,
звичайно, за війну так, як ні один народ у світі». І прямо у відповідь
на тодішню активну пропаганду расової та культурної вищості російського
народу Довженко, далекий від шовінізму, пише: «Ми перший народ у світі,
перший, і кращий, і достойніший».
Життя й творчість Олександра Довженка — це сюжет Шекспірової трагедії,
коли герой був змушений піти проти своїх переконань, ідеалів, проти
свого народу, кровною частиною якого завжди себе відчував. Він створив
світ образів, що вразили фахівців усіх континентів у першій половині XX
ст. Наприкінці XX ст. стало можливим довідатися про прихований життєпис
Довженка та «звільнити його з полону».
Довженкові не судилося бути у творчості цілісною, внутрішньо вільною
людиною. Сама доба не дозволяла цього. Тож залишався щоденник, де він
міг розмірковувати, страждати, плакати, молитися, щоб не збожеволіти.
Автор надто добре знав: мистецьки відтворити, зобразити подібне
світовідчування, виявити опозиційний щодо державних стереотипів
інтелектуальний рівень означало ввійти у фатальний конфлікт із тиранією.
Великим митцям властиве мислення державне, масштабне, як і здатність
сприймати й осмислювати свій час одразу, у конкретний момент життя, а не
з далекої відстані, коли воно стає історією. Більше того, Довженкові
відкривалося й те, чому свідками ми стаємо сьогодні. Про це також можна
дізнатися зі сторінок книг славетного митця й мислителя, творця
«Щоденника». Олександр Довженко належить до того ряду творців, день
народження яких належало б відзначати щорічно та на всенародному рівні.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
