Реферат
на тему:
Символіка поетичного світу В. Стуса
Василь Стус — один із найбільш поетів XX ст. У новітній українській
поезії його ім’я стоїть на чільному місці не тільки тому, що світлий
образ цієї людини став символом незламності людського духу й
національної гідності. Це самобутній поет, схильний до філософського
заглиблення й високого рівня самодостатності поетичного слова й водночас
— до синтезу глибинних джерел традиційного українського образотворення й
поетичної мови XX ст.
Поезія В. Стуса — це насамперед творчість великого таланту,
непересічного обдарування. Глибока щирість і потяг до добра зумовили
появу поета Канону, поета на всі часи, або, як говорив Дайте про таку
творчість, поета назавжди.
Поезія В. Стуса доходить до нас, як світло далекої зірки. Його ім’я
ввійшло в життя нашої країни на потужній хвилі національного відродження
й державного утвердження України. Пізнання Стуса широким загалом його
земляків відбувалося паралельно з руйнуванням ідеологічних табу й
відкриттям покладів нового знання про минуле й сучасне України, в
екстазі мітингового самоутвердження, у радісному майві синьо-жовтих
знамен, у величній скорботі жалобного походу й переховання поета та його
побратимів у рідній землі… Ця незабутня сторінка нашої історії
освячена іменем Стуса.
Перше сприйняття Стуса як поета невід’ємне від героїки його Долі й Чину
— і це закономірно. Та час спливає, свята змінюються буднями, життя
невблаганно ставить перед нами свої жорсткі прагматичні завдання,
загальні гасла, якими б справедливими вони не були, і художнє явище
постає в усій складності, у своїх реальних вимірах, в історичній
перспективі. Загальне сприйняття Стуса вичерпує себе й може звестися до
штампу. Треба зробити все, щоб не перетворити дорогу для нас постать на
новий офіцизм, не створити нового культу й нового міфу.
В. Стус — поет ліричного складу, у нього майже немає сюжетних творів,
переважають медитації, позначені філософізмом та інтелектуалізмом.
Характерна метафоричність образного мислення є дещо незвичайною, тому
твори його сприймаються інколи важко. Але після глибокого аналізу поезії
ми цілком спроможні свідомо засвоїти творчість В. Стуса. Найменш
дослідженою є символіка його поезії. Отже, спробуємо простежити, які
символи використовує у своїй поезії В. Стус і чи збігаються ці образи з
образами-символами народної поезії.
Символ — це багатозначний образ, який поєднує між собою різні плани
художнього відтворення дійсності на основі їх суттєвої спільності,
спорідненості. Символ — це завжди образ, а образ може стати символом
лише за певних умов. Зараз упевнено можна сказати, що в поетичній
свідомості українців послідовно простежуються одні й ті самі
образи-символи (або їх варіанти). Вони сягають корінням у глибину
національного світогляду та світосприйняття. До якого б напряму, методу,
школи не належав той чи інший письменник, набір базисних символів у його
поетичній комірці має народнопоетичні корені. Спільна основа у вживанні
основоположних символів у народній поезії, поетичному світі українських
романтиків Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Стуса є очевидною та
природною. її оригінальність пов’язана з національним мисленням,
заглибленим у народну міфологію.
У народних творах дуже поширеним є символ ночі. Згідно з уявленнями
наших предків ніч — це найбільш важлива для життя людини часова доба.
Але пізніше під впливом християнства ніч почала асоціюватися з темними
силами, стала небезпечною. Тобто ніч стає чорною, злою та водночас
могутньою. Прадавні українці вірили, що саме ніч дарує життя та
приносить одужання хворому. Вона також часто асоціюється зі сном,
смертю, символізує зубожіння, суспільну стагнацію.
Для символічного розуміння води в народній поезії важливу роль відіграє
її стан. Якщо вода чиста та прозора — це на добро, а якщо брудна,
каламутна, то це означає перспективу плавати бурхливим морем. Тому часто
поет — це човен, який сміливо намагається протистояти численним
негараздам і перешкодам, що зустрічаються в бурхливому морі життя. Також
може означати певну межу, що лежить між долею та недолею. З-за моря
приходять усілякі біди, нещастя, але саме там і шукають Долю.
У народних творах різних жанрів одним з найпоширеніших символів є
місяць. З одного боку, це нічне божество, Боже око, у замовляннях —
повновладний князь нічного світу, пов’язаний зі світом мертвих, а з
іншого (у весільній обрядовості) — це молодий. Найчастіше згадується в
народних легендах молодий місяць (молодик).
Сенсом життя В. Стуса була любов до України. Поет жив, марив і снив на
чужині Батьківщиною: Києвом, Дніпром. За кожним помислом, за кожним
словом — Україна:
За мною Київ тягнеться у снах.
Зелена глиця і темна червінь
достиглих черешень. Не зрадьте, нерви —
попереду — твій страх, твій крах, твій прах
Прослалася дорога — вся в снігах
і простори — горбаті і безкраї —
подвигнуть розпач. О коханий краю,
ти наче посаг мій — у головах!
Навіть у похмурих північних пейзажах Стусові бачилася Україна:
На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
(«На колимськім морозі калина»)
Земля, небо, море, степ, поля та ліси, тварини й рослини виступають як
невід’ємні атрибути України, бо й пейзажі, і тваринний світ усе одно
відтворюють флору й фауну нашої Батьківщини, а не далеких чужих країв:
На Колимі запахло чебрецем
і руто-м’ятою, і кропивою.
У роздумах над долею України, над власною долею поет часто вдається до
бінарної опозиції «ніч—день». Особливо ця опозиція присутня в збірці
«Зимові дерева», у якій Стус згадує 17 разів про ніч і 16 разів про
день:
А що було — великі напасті
негоди, ночі без свічок,
і кожен день — ворожі нападки,
а те, що є? — про те мовчок.
Нічні страхіття — це не міфічні істоти, а «нечиста сила» новітнього
часу. Уночі ліричного героя Стуса мучить безсоння, приходять важкі думи,
ніч «протовпиться, як п’яниця, по кімнатах, стінах шастає». Але ліричний
герой Стуса впевнений, що ніч не дозволить йому остаточно втратити
зв’язок із Батьківщиною:
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.
У порівнянні з народною поетикою, вода як символ згадується у Стуса 9
разів. І майже ніколи не перебуває в спокійному стані. Вона символізує
життя самого Стуса, життя людини загалом, життя поета, митця. Утворах
часто йдеться про річку, скуту кригою, тобто суспільний устрій заважає
поетові насолоджуватись життям, рухатись уперед. Поет ототожнює себе з
човном, що пливе в пошуках свого берега:
А човен побивається об здвигни
Повсталих хвиль, твердих, немов стовпці.
(«Наснилося, з розлуки наверзлося…»)
Берег — це символ високодуховної Батьківщини, де людський дух отримає
вимріяну волю, можливість самовираження та вдосконалення. Його човен
прагне дістатися туди першим, не лякаючись покинути рідний берег,
прямуючи «на течію, на вир, начорториї, весна правдує серцем, як веслом
весна, збігає, і збігають роки…» Закинутий у в’язницю, В. Стус
зображає свій душевний і фізичний стан у вигляді символічного образу
нового необжитого човна (поезія «Минає час моїх дитячих вір»). Берег тут
стає символом далекої Батьківщини, родини, і невідомо, чи вдасться до
них повернутися («ніщо не скаже тобі про повернення»). Разом з тим поет
почуває себе відірваним від себе самого, тобто берег є також символом
можливості отримати своє «Я» цілісним, віднайти себе:
Давно забуто, що є — жити,
І що є світ, і що є — ти.
У власне тіло увійти
Дано лише несамовитим.
У Стуса, як і в народній поезії, присутня бінарна опозиція «сонце —
місяць». Місяць — тільки атрибут ночі й згадується один раз:
Куріють вигаслі багаття,
Собаки виють до зірок,
А в річці місяць, мов латаття,
Доріс до повні і думок.
(«Куріють вигаслі багаття…»)
Натомість зоря 8 разів зігріває ліричного героя серед зими, холоду й
снігу, рятує від морозу справжнього й символічного, який прагне знищити
все живе в людській душі:
Мені зоря сіяла в вікно. І благодать —
Така ясна лягла мені на душу
Смиренну, що я збагнув нарешті:
Ота зоря — то тільки скалок болю,
Що вічністю протятий, мов огнем.
(«Мені зоря сіяла нині вранці…»)
Сонце — це кохання, вогонь, блискавка, натхнення, їх поетові вдалося
зберегти й у Сибіру.
Вода, річка символізує в Стуса, як і в народнопоетичних творах, плин
часу. Тому згадки про нашу історію часто супроводжуються описами течії,
бо українська доля ніколи не була легкою та спокійною:
Несуться бистриною
Розгонисті слов’янські байдаки…
Символіку часу та простору в поезіях В. Стуса не можна розглядати в
якомусь одному значеннєвому ключі, оскільки хронотоп осмислюється поетом
і переживається його ліричним героєм як явище дуже складне,
багатопланове, що виявляється як невиразна, невизначена сутність. Тому
ми звернемо увагу на найголовніші аспекти цієї проблеми. Перш за все
привертає увагу те, що для ліричного героя Стуса взагалі не існує
простору й часу в їх звичайному розумінні. Ні простір, ні час не
постають придатними для вимірювання якимись величинами. Час
невизначений, його немає в нашому погодженому загальноприйнятому вимірі.
Час не з’являється через хвилини, години, дні, місяці, роки:
…людське життя, хоч надією
довжу його віки.
Час ділиться на існування й неіснування чогось дуже важливого для
ліричного героя:
Я спекався тебе, моя тривоже.
Немає світу. Я існую .сам.
У зв’язку із цим важливими стають поняття життя та смерті як можливих
способів перебування у світі.
Так зване неіснування позначається поняттям ночі, тобто теж одним із
часових вимірів, однак дійсність, на противагу, не названа днем. Отже,
дня як такого не існує, ніби не існує дійсності, вона тільки здається.
Таким чином, наявність смерті зовсім не означає існування життя, тобто
без життя не існує смерті, а без смерті — життя.
Ніч, смерть, неіснування виступають як сутності найбільш реальні,
актуальні. Дні ж постають божевільною низкою, де жодний окремий день
нічого не важить, оскільки самостійно не існує.
Отже, розмитість усього існування, усіх найважливіших сутностей доходить
до крайньої межі, пригнічує. І здається, нарешті знайдене хоч якось
означене часове поняття, уявлення. Воно постає через слово «вічність».
Саме вічність є реальною, але невимірною. Вона стає критерієм самого
існування часу.
Хай шлях — до раю, пекла чи полону —
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки-вік.
Слід зауважити, що вічність — це повна відсутність меж, вимірів, часових
одиниць. Однак у художній естетиці В. Стуса поняття набуває не
притаманного йому символічного значення — єдино можливий і реальний
вимір сутності буття.
Таким чином, можна виділити кілька символічних аспектів сприймання часу
в поезіях В. Стуса. Ніч — неіснування, смерть; вічність — поняття
непересічної сутності, безсумнівної та незаперечної. Саме вічність є
позитивним символом. У ній не існують поняття «неіснування», «живої
смерті», «німоти», «божевілля».
Час є чимось космічним, безкінечним, не вимірюваним, тим, що не підлягає
тлумаченню та сприйманню органами чуття.
Так само складним і багатоплановим постає в поета розуміння простору.
Він може існувати як категорія суб’єктивна. Ліричний герой існує в
уявному просторі, з якого змушений повертатися в реальність:
Наснилося, з розлуки наверзлося, З морозу вклякло, з туги — аж лящить.
Загалом світ — це розмите в космічному просторі самошукання, він не має
окреслених меж.
В безодні — ти. А погорою —
Веселий бенкет божевіль.
Простір у поезіях Василя Стуса виразно моралізується, тобто набуває
морального, оціночного забарвлення. Виникає символічне просторове
протиставлення «Україна — Сибір», де Сибір — це обмежений простір,
затісний для ліричного героя, простір його страждання. Україна стає
морально-просторовою та часовою квінтесенцією. З одного боку, це
позитивний символ, з іншого боку, саме її болюче існування породжує
внутрішнє страждання ліричного героя, продукує безкінечний простір і час
його страждань. Україна перебуває поза реальним простором і часом.
Отже, розмитість і часових, і просторових вимірів доходить до того, що
герой взагалі зневірюється в існуванні самої реальності.
Таким чином, можемо дійти висновку, що часопростір у поезіях В. Стуса
постає через протилежні символи, найголовнішим з яких є символ вічності,
символ найбільш позитивно означений, незаперечний.
Найбільш активно символи виявляють себе на емотивному рівні. Емоції
впливають на творення сенсу й актуалізацію образів.
Емотивний рівень — це тло для суцільної метафоризації, а отже, і до
наскрізної символізації.
Емоції смутку, печалі, туги, відчаю, тривоги, безнадії з відповідними
символами — це з константи індивідуального стилю В. Стуса:
Думою тугу розвію,
Щоб був я завжди такий…
Крізь біль і тугу все ж таки пробивається промінь надії, віра у високі
звернення:
…яким мене мати вродила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
Мене од біди вберегти.
Крізь гіркоту просвічується й надія, що передається поетикою звертань до
Господа:
Господи, гніву пречистого
Благаю — не май за зле.
Де не стоятиму — вистою.
Спасибі за те, що мале
Людське життя, хоч надією
Довжу його в віки.
Зауважимо, що Бога як символ совісті людської, віри в добро та
справедливість Стус згадує досить часто. Поет звертається до Бога в
часи, коли йому нестерпно важко, він шукає в ньому опори, дивиться на
своє життя крізь призму Божих заповідей:
О Боже мій, така мені печаль,
І самота моя така безмежна,
Нема — вітчизни. Око обережно
Обмацує дорогу — між проваль:
Ото — мій шлях повернення.
Інколи Бог у поезії виступає як символ кари за вчинене зло.
Амплітуда настроїв митця величезна, вона сягає катастрофічної
перенапруги. Усе частіше в його поезіях («В мені уже народжується Бог»,
«Сто дзеркал спрямовано на мене») з’являються релігійні образи, звучать
молитовні інтонації, вірші-сповіді переростають у клятви-запевнення:
вистояти, здолати зневіру, упевнитися в силі духу, вибороти для себе
надію на свою правоту, утвердитися в стоїчності цього протистояння,
свого щоразу посилюваного спротиву владі як силі, що обмежує його
свободу, ущемляє можливості вибору.
Як бачимо, у поетовій свідомості поступово утверджується думка про вищу
доцільність страждань, бо гіркі переживання й різкі зміни настроїв,
мрій, спогадів викрешували іскри поезії. Поетом пише біль, а не закута в
систему світоглядна засада, ненависть чи злоба. Тому, щоб сприйняти й
поезію В. Стуса без упередження й без нарочитої ідеологізації кожного
образу чи символу, необхідно вийти на відповідний масштаб чуттєвості та
уяви. Більш того, слід ураховувати, що домінуючим ліричним самопочуттям
поета були віра та трагізм. У цілому творчість митця слід розглядати на
історичному тлі відображеної ним реальності, у системі його поетики й
художньому контексті творчості В. Симоненка, Л. Костенко, М.
Вінграновського й І. Драча.
Феноменальність Стусової авторської манери полягає ще й у тому, що в
нього практично немає невдалих поетичних ходів, нема «поганих» слів,
слів тривіальних — усе на своєму місці, кожен елемент тексту вписується
в цілісну структуру. Кожна поезія, кожне слово — це знак, який
символізує певний настрій, певні почуття й думки поета. Більшість віршів
відзначається різноманітністю рим, інтонаційною та мелодійною гнучкістю,
вони вичерпно передають порухи душі та відкривають нові грані поетичної
думки. Вірші народжуються на тих рівнях душевних злетів і зламів, які
відповідали його внутрішнім станам. Ми не зазнали ані голоду, ані
репресій, теж мусимо віддавати всі сили на захист і збереження духовного
спадку сучасної України.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
