Реферат
на тему:
Творчість Григорія Косинки
«Ім’я й діло Косинки міцно вплетені у вінок слави української
літератури». Беззаперечність цих слів знаного художника Василя Касіяна
нині очевидна. Однак за коротке життя Григорієві Стрільцю, який обрав
собі за літературний псевдонім народну назву квіток — червоних косинців,
випало про власні новели чути здебільшого несправедливі докори й похмуру
«класову» критику.
Він, як і чимало українців його покоління, вірив у життєдайне
вивільнення революції, у національний і духовний розвій, у «свободу,
рівність, братерство» й захоплено працював для цього розвою. Однак
закономірно приходило гірке прозріння. «Ми стаємо не інженерами, а
міліціонерами людських душ», — проголосив Косинка на одному з
письменницьких зібрань у 1934 р. Подібних заяв сталінський режим не
вибачав. Повернути Григорія Косинку читачеві дозволили в 1962 р.
Григорій Михайлович народився 29 листопада 1899 р. в селі Щербанівці
Обухівського району Київської області. Батьки — малоземельні селяни —
пробували одного разу поліпшити своє злиденне життя в далекосхідних
краях, але швидко повернулися назад до села і перебивалися батьківським
підробітком на цукровому заводі. Майбутній письменник змалку підробляв,
працюючи в панських економіях. Він закінчив сільську двокласну школу, а
в 14 років вирушив до Києва на заробітки. Працював чистильником чобіт,
канцеляристом і закінчив вечірні гімназіальні курси. Брав участь у
громадянській війні, сидів три місяці в тюрмі, а протягом 1919—1922 pp.
навчався (через матеріальне становище закінчив лише три курси) в
Київському інституті народної освіти.
11 лютого 1919 р. він дебютував у газеті «Боротьба» невеликою заміткою
«З робітничого життя», а згодом опублікував ще низку журналістських
матеріалів — «Уривки з щоденника», «Малюнки життя», «Лист з села»,
«Попівська грязь», «Маленький фейлетон», «Неньковці» — із доволі типовим
на той час ідеологічно-революційним змістом, але вже в них виразно
відчутні елементи того неповторного авторського стилю, який відтак буде
характерним для його прози (схильність до точного вимальовування
реалістичних картин із життя, влучний добір і ефектне змалювання
ситуацій живою українською мовою, залучення до тексту елементів
діалогічності). Усі ці матеріали вже були підписані не справжнім
прізвищем Стрілець, а псевдонімом Косинка. Треба зауважити, що
«боротьбисти» — партія українських соціалістів-революціонерів —
відіграли неабияку роль у житті Григорія Косинки. 1919 р. був вельми
знаковим у його долі. Він знову зіткнувся зі злиднями, будучи не в змозі
знайти роботу в Києві. Виручили саме «боротьбисти», час від часу
друкуючи у своєму партійному органі, газеті «Боротьба», його матеріали.
4 травня 1919 р. в тій же «Боротьбі» Григорій Косинка надрукував свій
перший власне художній твір — новелу «На буряки». Новела має
підзаголовок «Згадка з дитячих літ» і немов переносить читача в часи
Косинчиного дитинства, коли він, будучи ще хлоп’ям, ходив полоти буряки
на панському лану, аби заробити бодай сяку-таку копійчину, долаючи
невимовні злидні. Дитині ще не під силу працювати нарівні з дорослими, й
економ давав йому полоти лише один рядок, за який, звісно, й платили
удвічі менше. У новелі розповідається саме про той день, коли задобрений
«півпляшкою» економ таки дозволяє хлопчині ці «два рядки», і малий
старається з усіх сил. Це твір насамперед про «самоусвідомлення
дорослості», тобто знаковий у житті дитини час, коли вона ніби
одномоментно стає дорослою. Таке, очевидно, відбувається з кожною
людиною — у свій час, і залежить від цілої низки факторів, серед яких,
безперечно, важливий і соціальний аспект, і любовний, адже в новелі «На
буряки» вони невіддільні один від одного: «Яка вона добра й гарна… Але
ж: два рядки — тридцять п’ять копійок, синя сорочка… Я був щасливий».
Людині для щастя зовсім не так багато треба — матеріальний спокій і
духовний неспокій; очевидно, саме такою є головна ідея цієї новели, якщо
розглядати її як цілісний твір.
Під час навчання в КІНО (Київський інститут народної освіти, теперішній
Київський університет), Косинка поринає в бурхливий вир літературного
життя. Уже в 1920 р. він стає членом літературно-мистецької групи
«Гроно». Гронівці хоч і проголошували модні на той час ідеї
«пролетарського мистецтва», однак погляди їх насправді не відзначалися
«гіпертрофованою революційністю». Навпаки — свої критичні зусилля вони
зосередили на жорстокій полеміці з «пролеткультівцями», які закликали
творити нове, «пролетарське мистецтво», так би мовити, з «чистого
листа», жодним чином не зважаючи на класичні надбання та взагалі все,
зроблене попередниками. Гронівці, і серед них молодий новеліст Григорій
Косинка, ратували за сучасне осмислення здобутків світового й
українського мистецтва, виступали на сторінках свого альманаху за
якнайшвидше видання української класики, зокрема творів Лесі Українки,
Василя Стефаника, Ольги Кобилянської. «Позиція «гроністів», — зазначає
Михайло Наєнко, — базувалася в основному на тезі Льва Толстого про те,
що мистецтво є мостом між людськими душами, знаряддям для стосунків
людей у сфері почувань. Мистецтво повинно бути зрозумілим для
якнайширшого загалу, читаємо в «Кредо» альманаху, але воно не повинно
йти тими шляхами, за які галасують пролеткультівці». Члени цієї групи
декларували своє намагання синтезувати всі можливі стильові методи й
художні течії, називаючи таку ідею «спіралізмом». Утім, на практиці
найближчими для них були футуризм та імпресіонізм, причому Косинка
відверто схилявся до останнього.
На сторінках альманаху, який мав таку ж назву, що й група, Григорій
Косинка опублікував три свої твори — «Мент», «Під брамою собору», «За
земельку», які разом із першою його опублікованою новелою «На буряки»
привернули до молодого письменника увагу критики й читачів, адже в ті
роки в українській прозі було небагато творів, у яких знайшло б
відображення сучасне життя, зміни, які спричинили революція та не вповні
завершена Громадянська війна. Ці твори свідчили, крім того, що автор
блискуче володіє стилем і майстерно зображує своїх героїв. Зрештою,
героєм перших творів Косинки був фактично він сам — автобіографічний
елемент у всіх цих текстах дуже помітний.
Ескіз «Під брамою собору» й етюд «Мент» — данина письменника
самодостатнім імпресіоністичним поетикам. Перший твір про взаємини між
жебраками, представниками суспільного дна, які складаються за принципом
домінування грубої фізичної сили. Другий — образок «живого чуття» поміж
«канцелярського болота» — винесений, мабуть, із вражень під час служби
Косинки в земській управі. Стилістично обидва твори тяжіють до
наслідування раннього українського модерну. Ці твори нехарактерні для
Косинчиної творчості (бодай уже тим, що їхньою темою є міське життя),
але вони — свідчення пошуків автором «своєї» — найближчої за
світовідчуттям і світоусвідсмленням — традиції, до котрої Косинка має
намір долучитися.
Цей закономірний для початку творчого шляху період пошуку «своєї
традиції» продовжується новелами «За земельку» та «В хаті Штурми», у
яких використані сюжети, уже добре відомі з класичної української
літератури: перша новела — про трагедію «шлюбу за земельку», друга — про
злидні, шо насунулися на сім’ю Штурми з того часу, як йому на цукроварні
відбило пальці. У цих творах уже увиразнюється авторський стиль Косинки:
він не стільки оповідає, як накладає густі мазки, дуже влучно й точно
вихоплює з круговерті подій знакові деталі, надзвичайно емоційно
насичені, котрі часто можуть сказати значно більше, ніж проста оповідь.
Об’єктивність художнього письма й гострота відтворюваних ним конфліктів
викликали здивування в критиків, а найбільш вульгаризаторські з них
звинувачували письменника в поетизації ворожих новій дійсності сил, в
апологетизації куркульства, бандитизму і т. ін. В. Коряк писав, що із
новел Косинки не ясно, з ким він і проти кого; Я. Савченку здавалося, що
з усіх сучасних письменників Косинка «найкривавіший»; О. Слісаренко ніби
між іншим закинув, що авторові «Політики» все одно, хто кого б’є, а С.
Щупак і О. Полторацький кваліфікували Григорія Косинку як куркульського
агента в радянській літературі. Натомість високу оцінку творам
письменника давали М. Ірчан, М. Рильський, С. Єфремов та ін. М.
Рильський, наприклад, наголошував, що новели Косинки, злившись із часом
у певну гармонію, дадуть епопею революції, а С. Єфремов писав, що
Косинку цікавить не просто перебіг революційних подій, а буття народу.
Творчість Косинки завжди була тісно пов’язана з проблемами
пореволюційного села. Ідейно-стильові особливості формувалися під
впливом традицій модерної української новели межі XIX—XX ст. Уже перша
збірка новел «На золотих богів», яка вийшла в 1922 p., не лише
підсумувала його ранні творчі пошуки, але й засвідчила те, що в
літературу прийшов справді самобутній прозаїк, виробивши власний
стилістичний почерк, прозаїк, котрий вдало засвоїв класичну традицію та
крізь її призму здатний осмислювати сучасні проблеми. Ця збірка
засвідчила, крім того, що молодий талановитий новеліст не збирався бути
речником якоїсь однієї політичної тенденції. Йому боліли й рани бідного
окраденого селянства («На буряки»), і месницькі дії заблуканого
«бандита-дезертира» і кров переконаного партійця («Десять», «Темна
ніч»), і дрімуча безпросвітність декласованих спекулянтів і «вічних»
міщан («Місячний сміх», «Троєкутний бій»).
«Троєкутний бій» — ще один виняток із переважно селянської тематики
новеліста. Він описує реальні історичні події, що сталися в Києві ЗО
серпня 1919 р. Об’єднані підрозділи армії Української Народної
Республіки й Української Галицької Армії цього дня після виснажливих
боїв узяли нарешті Київ. Але сталося так, що одразу ж по цьому в столицю
України ввійшли російські білогвардійські війська генерала Денікіна.
Україна на той час потребувала міжнародного визнання, і провідники
наївно сподівалися на західну підтримку, тому керівництво намагалося не
сваритися з білогвардійцями, за якими стояли країни Антанти. Але
населення й рядові вояки сприймали білогвардійців як чужинців. Григорій
Косинка дуже виразно, в експресіоністичній манері, відобразив ці події у
новелі. Рвана ритміка його фраз і двомовні діалоги створюють ефект
нагнітання. За допомогою різноманітних поетичних засобів — метафор,
порівнянь — Косинка майстерно передає перепади настроїв, зміни емоційної
тональності у процесі розгортання «троєкутного» протистояння, в
результаті якого рідний Київ стає потичинівськи «сторозтерзаним». При
цьому автор практично не коментує, не оцінює прямо описуваних ним подій,
але його глибока симпатія до «уенерівців», «Зеленої Буковини» незмінно
читається між рядків (так само, як і органічна відраза до нахабних
золотопогонних зайд).
Новела «На золотих богів» також оповідає про бій, але переможний.
«Золоті боги» — це та ж російська добровольча армія, що наступає на
українське село Медвин. «Старе й мале вийшло з села назустріч
непроханому ворогу… Б’ється червона селянська воля, умирає на своїх
осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров’ю свої оселі од армії
«золотих богів». Гинуть найкращі, і серед них кулеметник Сенька, гинуть
у підпаленій ворогами хаті трійко його малих братів. Наприкінці новели
письменник передає горе матері за допомогою фрагментів народних пісень,
і цей майстерно використаний художній прийом робить образ матері
символічним образом «сторозтерзаної» України, чиї найкращі сини, чиє
майбутнє втрачається на полях страшних воєн.
Про страшні, криваві події Громадянської війни оповідається також у
новелах «Темна ніч», «Десять», «Місячний сміх» (зі збірки «На золотих
богів»). Під час Громадянської війни, за розрухи і численних змін влади,
коли селяни просто не могли зрозуміти, кому вірити, й тому не вірили
нікому, набуло поширення явище отаманщини — стихійних озброєних загонів
під проводом місцевих ватажків. У низці творів Косинки наявні спроби
проаналізувати це складне явище, але автор жодним чином не нав’язує
свого власного ставлення, дає читачеві можливість самому розібратися в
тому, хто правий, а хто винен. Приміром, у новелі «Десять» ідеться про
те, як загін отамана Божка перехопив комуніста Рубля, який направлявся
«для організації комнезамів в район Черкаського повіту». Його могли б
просто розстріляти, але Рубель зі страху ладен поступитися своїми
«переконаннями», тому відбувається «десятьма шомполами». Такий образ
комуніста не міг сподобатися критиці того часу. І це запам’ятовується
Косинці надовго. Власне, саме такі твори, а також дещо пізніші
(«Постріл», «В житах», «Анархісти», «Голова ході») спричинили
надзвичайно різку критику на адресу письменника. Але після книжки «На
золотих богів» його новели, як би їх не оцінювала тодішня критика,
почали користуватися надзвичайною популярністю в читачів. Одна за одною
виходили нові книжки — «В житах» (1926 p.), «Політика» (1927 p.),
«Вибрані оповідання» (1928 p., 1929 p.). Косинка став членом
літературної організації «Ланка», яка була перейменована в «Марс» —
«Майстерню революційного слова». Критики від цього лише побільшало,
оскільки «Марс», нарівні з ВАПЛІТЕта «неокласиками», вважався партійним
ортодоксом чи найголовнішим ворогом української літератури.
У 1920-х pp. Косинка для заробітку пише в різноманітні видання, працює в
редакціях журналів, відповідальним секретарем фотокіноуправління,
сценаристом на Київській кінофабриці (утім, жоден його сценарій так і не
був реалізований). Але головним залишається, звісно ж, література. Він
активно розвиває жанр новели, лише мріючи колись створити більші за
обсягом твори. Але зате в жанрі новели він досяг неабияких успіхів.
Новелістика Косинки являє собою показовий взірець художніх шукань і
знахідок, які засвідчували перехід української прози першої третини XX
ст. від «старого» реалізму до модерних форм естетичного мислення.
Найбільших успіхів тут досягли В, Стефаник і О. Кобилянська, В.
Винниченко і В. Підмогильний та інші, серед яких і Г. Косинка. Форма
його творів набувала реалістичної чистоти, а зміст їх, виростаючи з
окремих життєвих мотивів, ставав всеохопним. Це особливо помітно в тих
новелах, де на перший план виступала драма українців, які віддали себе
на олтар комуністичної ідеї. Заглиблюючись в опис характерів сільських
більшовиків, письменник показує, що мета в них ніби благородна —
покінчити з бідністю й експлуатацією, але способи досягнення її чомусь
ведуть не до гармонійності, а до нових кривавих репресій.
Пореволюційна доба зі своїми проблемами й селянин, який живе вірою у
світле майбутнє — це те, на чому Косинка загострює свої шукання
відповідей на питання про сенс життя та долю своїх літературних героїв.
Правда життя, правда характеру селянина — стрижнева ознака доробку
Григорія Косинки. Найбільшими здобутками новеліста нині визнані твори
«Заквітчаний сон» (1923 p.), «Фавст» (1923 p.), «В житах» (1925 p.),
«Мати» (1925 p.), «Політика» (1926 p.), «Серце» (1931 p.), «Гармонія»
(1933 p.), у яких він, прагнучи актуалізувати загальнолюдські цінності —
добро, мораль, справедливість, показав радощі, болі та прагнення
українського народу.
«Заквітчаний сон» — один із найбільш метафорично насичених творів
Григорія Косинки, зрівнятися з ним в українській літературі може хіба що
«Intermezzo» Михайла Коцюбинського. Внутрішній простір цієї новели
побудований на межі сну й реальності. Немає жодної зовнішньої мотивації
тієї чи іншої події. Наприклад, не зовсім зрозуміло, чому заарештовують
Оленку, хоча внутрішньо ця подія сприймається як цілком логічна. Оленка
втрачає головний зміст свого життя — Андрія, сум огортає її душу, отже,
арешт не робить її горе більш глибоким. Він тільки підкреслює його. Світ
у снах залишається гармонійним і чистим, натомість реальне життя
наповнене стражданням, болем, несправедливістю. Незрозуміло, чи життя
реальне, чи воно є сном, чи тим, що було в минулому, чи в теперішньому.
Чіткої відповіді немає, як немає й чіткої грані між цими двома формами
існування в новелі.
Новела «Фавст» — це, за влучним визначення О. Хоменка, «текст-апокриф,
текст-знак, текст-легенда», що міг бути опублікований лише по смерті
письменника. Цей твір оповідає про один з епізодів стихійної
селянсько-більшовицької війни 1921 — 1923 pp. «Подільський Фауст» —
Прокіп Конюшина, як і персонаж Гете, зробив сенсом свого життя пошук
істини. Ця істина — національна людяність, глибинна закоріненість у
рідну землю, її правічну народну культуру. Вона не дозволяє гнутися
перед агресивними зайдами, котрі керуються лише тваринним інстинктом
«права грубої фізичної сили», а тим, хто не визнає такого права, перш за
все намагаються зламати хребта. Конюшина гине, але своєю смертю він
перемагає не просто якихось тимчасових зайд — він перемагає смерть. Крім
того, це твір, у зв’язку з яким немає потреби окремо говорити про
художні засоби, письменницьку майстерність й іншу суто естетичну
атрибутику творчого мислення Косинки. Усе в ній на своїх місцях, навіть
у незавершеному варіанті, і кожна деталь так званої форми так виразно
«працює» на розкриття змісту, що цілковито розчиняється в ньому.
Новела «В житах» — один із найліричніших творів письменника, у якому
передано надзвичайно тонкі душевні порухи, суголосні з глибинним
відчуттям природи. Дезертир Корній випадково зустрічає «в житах» своє
кохання — Уляну, котра за час його блукань і переховувань стала дружиною
іншого. Цей твір Косинку чи не найчастіше просили читати на літературних
вечорах, а письменник читав свої твори напам’ять із неабияким
артистизмом, що мало величезний вплив на публіку.
«Мати» — один із вершинних здобутків усієї української прози, твір
глибоко символічного звучання. Більшовицько-польська війна 1920 р.
Окупанти ділять Україну між собою. Андрієві Романюку не до них, у нього
є. значно важливіша справа — помирає мати. Він мусить прорватися крізь
дві лінії фронту до зеленогаївської лікарні, аби привезти лікаря. Звісно
ж, це йому не вдається. Мати померла. Україну знову поділено. Скрізь
панує смерть…
Наприкінці 1920-х і на початку 1930-х pp. Косинку активніше звинувачують
у «поетизації куркульства» й інших «смертних гріхах», хоча в його пізніх
творах — «Політиці», «Серці», і, особливо, «Гармонії» — уже немає тієї
безсторонності, що в новелах із перших книжок, де автор не дає
«ідеологічної оцінки» вчинкам своїх персонажів, лише емотивно підводить
читача до висновків, у суті своїй гуманістичних, а не ідеологічних. Тут
уже комуністи — «правильні», куркулі — вороги і т. п.
Показ безжальної правди двох боків барикад, на яких опинилися люди села,
здійснений через героїв новели «Політика». На прикладі трагедії Мусія
Швачки, прозваного в народі Політикою через паразитичне вживання цього
слова (а він і справді намагається «робити політику» — організовує
«комнезам», відбирає землі в багатших селян), письменник показав
трагедію народу, який губить одну з найголовніших моральних цінностей
збереження роду. Дружина Швачки Мар’яна — дочка куркуля, але весь час,
незважаючи на всі перипетії, як справжня українська жінка, підтримує
свого чоловіка, хоча її родина дотримується інших «політичних»
переконань. Акцентуючи увагу читача на художній деталі, Кочерга
майстерними штрихами відтворює нагнітання тривоги, передчуття біди, що
станеться в родині, розколотій ідеологічними розбіжностями, у різдвяну
ніч. Суперечності настільки глибокі, злість настільки свіжа й гаряча
(одного з родичів свого часу «комуна за Петлюру вбила»), нерви настільки
напружені, що вечеря завершується вбивством. Український народ за років
бездержавництва був ідеологічно, соціально та національно розрізнений,
тому така розв’язка несе глибоке символічне навантаження. І хоч головний
герой змальований автором нібито із симпатією, у читача з’являються
думки не лише про «хороших комуністів» і «поганих куркулів».
Так само й у новелі «Серце» прикордонник Трохименко «червоний» лише за
формою. Він, не вагаючись, розстрілює знавіснілу польську шовіністку,
котра на його очах ні за що вбиває дівчинку, він так само розстріляв би
й російську шовіністку чи будь-яку іншу за такий злочин, тому що, як він
сам каже: «Хай буде кара, хай суд військовий… Серце… таке…»
Отже, новели Григорія Косинки — відтворення загальнолюдських проблем
періоду Громадянської війни. Письменник прагнув допомогти селянинові в
розумінні цінності людського життя. Ні куркуль, ні бідняк у Косинки
цього не збагнули, вони в пошуках. Герої його новел пізнають драми,
трагедії, сподівання й розчарування. Моральні цінності не дали людям
сподіваного блага. Малюючи кровопролиття, ворожнечу, людську ненависть і
підкреслюючи трагічність сподіяного, Косинка допомагає зрозуміти, що
справжню цінність має становити згода, любов, материнство, людське
життя, сповнене злагоди й миру. Навіть останній твір письменника —
зовсім уже ідеологічно витримана «Гармонія», герой якої не бажає
працювати на панів, краде панські снопи, відбуває покарання в
денікінській тюрмі й нарешті вирішує вступити до більшовицького війська,
— сповнений жиеого розуміння селянської психології й виконаний
надзвичайно талановито. Але зовсім не талант і навіть не лояльність були
потрібні сталінському режиму. Цькування письменника лише посилюються.
4 листопада 1934 р. Григорія Косинку заарештовують. Звинувачення, як на
той час, — типове: нібито приналежність до нібито організації, яка
нібито готувала нібито терористичні акти проти керівників партії й
уряду. Разом з Косинкою по справі проходять Олекса Близько, Дмитро
Фальківський, батько й син — Антін та Іван Крушельницькі. Українські
письменники для російсько-більшовицького режиму були не ким іншим, як
«терористами». Мучили їх у лук’янівській в’язниці недовго — уже 18
грудня газети повідомили про те, що «терористів» розстріляли.
Смерть Григорія Косинки стала справжньою втратою для української
літератури: практично урвався в українській прозі художній напрям суто
реалістичного, драматичного осмислення життя. Його відродження почнеться
лише через три десятиліття у творчості окремих прозаїків (насамперед —
Григора Тютюнника).
Тільки 19 жовтня 1957 р. ім’я Григорія Косинки-Стрільця було посмертно
реабілітовано. Час довів, що головним «злочином», який привів Григорія
Косинку на лаву підсудних, був його талант, який не дозволяв йому стати
слухняним ілюстратором вигаданих владою та критикою перемог революційних
ідей у пожовтневій Україні, а змушував об’єктивно писати про дуже
суперечливе насильницьке їх утілення в життя.
За часів «хрущовської відлиги» було видано 14 його новел, що за змістом
здалися видавцям достатньо «нейтральними». У 1970-х pp. поступово
побачили світ «Троєкутний бій», «Анкета», «Темна ніч». І лише в 1988 р.
друком вийшли всі твори письменника. Так Григорій Косинка повернувся до
читача. Тоді ж почався процес поступового осмислення ролі й місця творів
письменника у становленні української та світової літератури.
З висоти літ можна тільки ще раз із гіркотою пошкодувати, який могутній
талант в особі Григорія Косинки втратила українська проза. Почасти
втішає те, що його «стефанівську» естафету в новелістиці свого часу
підхопив Г. Тютюнник, а не за горами, мабуть, уже той час, коли
з’явиться на нашій землі ще молодший їхній побратим. Бо ж не даремно
повторював Прокіп Конюшина: «Сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до
боротьби».
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
