Реферат
на тему:
«Тигролови» чи «Людолови»? Тоталітарна система як вона є (за творчістю
Івана Багряного)
Іван Багряний — літературний псевдонім Івана Павловича Лозов’яги,
одного з найяскравіших і найдраматичніших представників українського
письменства XX ст.
Він народився 2 жовтня 1906 р. у с. Кузьмині на Полтавщині (тепер
Сумська обл.) у родині муляра Павла Лозов’яги. Про свої дитячі роки та
початок літературної діяльності, мабуть, найкраще сказав сам письменник,
який у листі до Дмитра Нитченка згадував: «Літературою почав займатись
дуже рано, якщо мати за літературну працю дитяче писання віршів. Вірші я
почав писати (і то по-українському) ще в російській церковноприходській
школі. Почав їх писати з протесту проти вчителя і вчительки, які мене
злісно називали «мазепинцем», бо я лічив (рахував) в арифметиці не так,
як вони веліли, а так, як навчила мати: один, два, три, чотири…
шість… вісім… тощо. Це було завзяте змагання. І от під впливом байок
Глібова та «Катерини» Шевченка, які я дістав нелегально (це було за
царя), я почав писати войовничі вірші в другому класі
церковноприходської школи восьмирічним хлоп’ям, в 1915».
У 1916—1919 pp. продовжував освіту у Вищій початковій школі м. Охтирки,
Де був редактором шкільного журналу «Надія», що виходив українською
мовою.
На все подальше життя в пам’яті закарбувалася страшна своєю жорстокістю,
кривава картина 1920 p.: на очах у чотирнадцятилітнього Івана чекісти та
бійці винищувальних загонів, увірвавшись на пасіку, закатували його
однорукого діда-пасічника та дядька за приналежність до армії Симона
Петлюри. Згодом на Соловки загнали й другого дядька, звідки той не
повернувся.
Три роки — від 1926 р. до 1929 р. — Іван Багряний навчався в Київському
художньому інституті. Інститут закінчив, однак через політичну
«неблагонадійність» його не допустили до захисту диплома, бо мав ще й
інший «фах» — літературу, у якій виявив свої антирежимні,
самостійницькі, антикомуністичні настанови.
У життєвій і творчій біографії поета, прозаїка, драматурга, публіциста,
громадського й політичного діяча Івана Багряного залишилося ще багато
«білих плям» Багато в чому може допомогти Григорій Костюк, якому
Багряний передав на збереження частину своїх рукописів ще у Львові 1944
p., наче передчував, що його другові з харківських двадцятих доведеться
вголос жалкувати за ним і писати, що українська література втратила «в
розквіті творчих сил насамперед оригінального, уникливого, перманентно
неспокійного письменника, поета великої уяви, схвильованої суспільної і
душевної напруги, поета самобутнього образно-мистецького бачення світу».
Григорій Костюк визначає чотири, хоч і нерівномірних, етапи творчого
шляху Івана Багряного: 1926—1932 pp. — початок літературного шляху до
першого арешту; 1932—1940 pp. — період ув’язнень й концтаборів; 1941 —
1945 pp. — період Другої світової війни і окупації України; 1945—1963
pp. — повоєнна доба й еміграція.
Сам письменник згадував про драматичні події періоду арешту, ув’язнень,
концтаборів, утеч: «В 1932 році був заарештований за політичний
(самостійницький український) ухил в літературі й політиці й ув’язнений
в Харківській т. зв. «внутрішній тюрмі» ГПУ, де пробув 11 місяців в
камері самотнього ув’язнення, а потім був засуджений на 5 років
концтаборів. Присуд відбував в таборах т. зв. БАМЛАГу. Термін не добув,
бо в 1937 році втік. Був повторно заарештований на початку 1938 року й
сидів у Харківській в’язниці УГБ — НКВД на Холодній горі. Сидів 2 роки й
7 місяців. Був звільнений в 1940 році восени під нагляд у зв’язку з
тяжкою хворобою легенів, а головне, згідно формуляру тимчасового
звільнення — «за недостатністю матеріалів для повторного засудження».
Умовне звільнення було обмежене місцем перебування, з якого не мав права
виїхати, це м. Охтирка, де й застала мене війна. До війни кілька місяців
працював у Охтирському державному театрі декоратором. Після вибуху війни
був на фронті як «народний ополченець» і залишився в німецькому запіллі.
За німців працював редактором української газети «Голос Охтирщини». В
1942 році мав бути розстріляний, згідно німецького курсу щодо
української національної інтелігенції, але випадково врятувався…» За
кожним цим фактом — невимовні переживання, які органічно «вжилися» в
драматичні долі героїв його творів.
Іван Багряний вписав своє ім’я в історію як найвидатніший політичний
речник першої еміграції з Радянського Союзу, Річ у тому, що в
письменника — в’язня сталінських концтаборів по війні був єдиний шлях —
еміграція. Європою ще котилися хвилі тисяч і тисяч полонених, вигнанців,
«переміщених осіб», а Іван Багряний разом зі своїми колегами вже створив
(восени 1945 р.) літературно-мистецьке об’єднання українських
еміграційних письменників — Мистецький Український рух (МУР), яке згодом
перетворилось у США на Об’єднання українських письменників «Слово» із
центром у Нью-Йорку. Із цього часу розпочалась активна публіцистична
діяльність Багряного — політичного діяча. У повоєнні місяці він написав
памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», у якому звертався до
європейської громадськості: «Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме
тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу,
цебто національний патріотизм в СРСР є найтяжчим злочином. Так було
цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові —
на мові червоного московського фашизму — «місцевим націоналізмом».
У 1948 р. Іван Багряний заснував Українську революційну демократичну
партію (УРДП), газету «Українські вісті» і багато років був її
редактором. Він був також обраний головою Української Національної Ради,
пізніше — віце-президентом Української Народної Республіки у вигнанні. У
той час Багряний надрукував багато статей політичного змісту,
спрямованих, звісно, на розробку стратегії та тактики боротьби з
комуністичною системою за «демократичну, незалежну українську державу»
У літературній творчості Івана Багряного 1940-х pp. відбувся остаточний
перехід до белетристичної й драматичної прози. І першим на цьому шляху
став роман «Тигролови».
Історія написання «Тигроловів» бере початок із 1933 p., коли Івана
Багряного було засуджено на п’ять років заслання й вивезено на Далекий
Схід. Спочатку був «висланцем» (йому заборонили протягом трьох років
проживати в Україні), потім понад два роки — каторжанином БАМЛАГу (табір
Байкало-Амурської магістралі). У 1942—1943 pp. автор опинився на
Західній Україні для налагодження зв’язків із українським підпіллям. З
початком полювання гестапівців на активістів українського резистансу
Івану Багряному довелося законспірувати своє перебування в ареалі дій
УПА. Знайшлася квартира, що була поза підозрою німецької влади. І в ній,
майже не виходячи на прогулянки, письменник написав свій перший роман.
Цілодобова праця, лише кілька годин сну — і через два тижні роман було
закінчено. Робота захоплювала Багряного: «Мені нічого не треба було
вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара.
Країну, про яку я писав, я любив як свою другу: батьківщину, хоч і
потрапив у неї невільником. Я люблю її людей. Я люблю її тварин, її
зоофауну, орнітофауну, її флору — рослинний прекрасний світ (що тепер, в
уяві моїй, був прекрасний особливо). Я знав ту фауну й флору, її
географію, як, може, жоден професор, бо я ту географію пройшов власними
ногами, а флору й фауну помацав не тільки власними очима, а й власними
руками… Я не просто писав, я — жив! І упивався тим життям, повтореним
з такою страшною силою, що перевищує силу реальності на багато разів».
У 1944 р. у Львові в Літературно-мистецькому клубі Багряний виступав із
доповіддю «Україна біля Тихого океану», у якій поділився своїми
враженнями про життя українців на Далекому Сході, зокрема в Зеленому
Клині, де він кілька років перебував на засланні. Висловлював жаль, що
жоден вид мистецтва художньо не досліджував, «не сказав досі слова
правди про їхнє життя й боротьбу проти суворої природи за освоєння
земель та національні проблеми тих наших людей…»
На перший погляд, «Тигроловів» можна вважати соціально-побутовим романом
про мисливців в Уссурійській тайзі. Проте в основу його було покладено
враження письменника від перебування в таборах ДСК (Далекосхідного
краю). Тому привертає увагу політичний бік «Тигроловів», ідеологічний
конфлікт — зав’язка роману, що бере початок із. радянської молодості
Багряного — між людською одиницею та тоталітарною системою.
Сюжетна канва роману побудована на полюванні майора НКВС Медвина —
новітнього «тигролова», за гордим, не прирученим тоталітарною системою
молодим «тигром» з України, який у тайзі знайшов земляків, друзів,
кохання… Зовнішня побудова твору чітка й симетрична, сприяє
панорамному розгортанню бою між добром і злом. Роман складається з двох
частин по шість розділів, кожен з яких має заголовок і є окремим
оповіданням.
Головний герой роману Григорій Многогрішний — нащадок українського
гетьмана Дем’яна Многогрішного — «юнак 25 літ, русявий, атлет,
авіатор… Суджений на 25 років…» Такий портрет Григорія змальовано в
телеграмі-блискавці, що полетіла по всіх прикордонних заставах після
його втечі з поїзда — «велетенського двоокого циклопа», який мчав у
своїх шістдесятьох рудих домовинах в’язнів з України на Колиму. На
кожній зупинці майор Медвин перевіряв присутність Григорія серед
в’язнів. Та не підкорився гетьманський нащадок, не змирився зі своїм
становищем. Вирізавши у вагоні отвір, він вистрибує з черева страшного
дракона й опиняється на волі. Своїм відчайдушним учинком Григорій вселяє
в душі в’язнів упевненість у перемозі над світом пітьми, засвідчує, що
навіть приречена на смерть людяна нездоланна, коли вона сповідує високу
духовність і над усе цінує людську гідність.
У тайзі Григорій знаходить тепло, затишок і кохання в родині полтавських
переселенців Сірків. Добрий душею старий Сірко, його лагідна дружина,
щира в коханні Наталка відігріли зболене серце й поранену душу
колишнього в’язня, повернули його до життя. Однак Григорій знав, що
Медвин не залишить його в спокої, буде шукати й у тайзі. Так і сталося.
При першій нагоді Григорій поквитався зі своїм кривдником. І не тільки
зі своїм. Такі дракони, як Медвин та їх поплічники, нищили мільйони
людей, гідно представляючи систему сталінського терору.
Диким і нескореним звіром вгадається Медвину Григорій Многогрішний. І в
той час, як вірнопідданий звір радянської системи з усіх сил намагається
вполювати такого «цінного екземпляра», Многогрішний, полюючи на тигрів,
складає план іншого полювання — битви із системою. На вузькій стежині
відбувається двобій Медвина та Григорія, війна світів — національного
космосу українця й тоталітарного радянського. Розв’язання конфлікту
дозволяє збагнути, хто звір у цьому творі насправді.
Безкінечна віра в людину, возвеличення надії в безвиході й долання
екстремальних ситуацій визначають буттєвий оптимізм твору. Для Багряного
— людини та художника — головне переконати читача в тому, що за
будь-яких обставин людина може й повинна бути людиною. Тому його
Григорій Многогрішний переміг. Переміг відчай і безвихідь, фізичну
знемогу й підлість сталінських тигроловів, випростався велично й гордо,
залишився Людиною, утвердився в переконанні, що людина — найвеличніша з
усіх земних істот. Григорій Многогрішний переміг передусім тому, що не
визнав себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і
ненавистю до людей, зберігу собі людяність, доброту, здатність
співчувати, співпереживати та вірити, що людина може й повинна кинути
виклик цілій системі — і вистояти. Перемога Григорія над «людоловом»
Медвиним символізує боротьбу гордого й волелюбного українського народу
проти жорстокого тоталітарного режиму, що калічив людей фізично, але не
зміг подолати їх духовність, бо, як говорить один із в’язнів, «ліпше
вмирати, біжучи, ніж жити, гниючи!»
Привертає увагу також поетика твору. Багряний-письменник поєднує
елементи символізму, неоромантизму, експресіонізму, необароко.
На літературному конкурсі у Львові ця книга вийшла під назвою
«Звіролови» (скорочений варіант «Тигроловів»). Роман одразу було
перекладено англійською, німецькою та голландською мовами, що свідчить
про його популярність за кордоном і увагу іноземного читача до
тогочасної радянської дійсності. Як зазначав у 1963 р. критик Ю.
Лавріненко, «Тигролови» зробили велике діло. Вони здерли шкуру зека,
оста, «совєтського чєловєка» і показали під нею незламну горду людину,
повну життєвої снаги, волі до життя і боротьби.
Услід за «Тигроловами» вийшли інші твори, що засвідчують жанрову
майстерність і неординарність автора: роман «Люба» (1944 p.), відновлена
з пам’яті збірка «Золотий бумеранг» (1946), виспівана в камері
смертників повість «Морі-турі» (1947 p.), у котрій розкривається
трагічна доля в’язнів сталінських тюрем, комедія-сатира «Генерал» (1948
p.), повість-вертеп «Розгром» (1948 p.), присвячена пам’яті поета
Михайла Пронченка, розстріляного фашистами в Кривому Розі в 1943 p.,
роман «Сад Гетсиманський» (1950 р.)
«Сад Гетсиманський» — не «звичайна біблійна історія», як може видатися
на перший погляд, це тюремний роман, в основі якого — документальні
факти. Іван Багряний знову кидає людину у вогненну пащу диявола,
«обираючи» для цього нелюдського іспиту на людяність молодого хлопця
Андрія Чумака. Розповідає про чотирьох синів уже померлого Якова Чумака,
який духовно не відходить, а навпаки — живе, зміцнює сили своїх синів,
«супроводжує» наймолодшого — Андрія — по лабіринтах внутрішньої тюрми
НКВС, у якій він, очорнений чиєюсь підлою намовою, змушений пройти всі
«дантові кола» тортур, нічних допитів, образ, знущань, провокацій
кривавої єжовської епохи. І знову, як за Григорієм Многогрішним, так і
за Андрієм Чумаком, вивищується постать їхнього творця, який «наділив»
своїх героїв власними переживаннями, а головне — спогадами, враженнями,
сподіваннями. У романі автор наголошує: «Людина — це найвеличніша з
істот. Людина — найнещадніша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх
істот. Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення
прикладом».
«Сад Гетсиманський» не мав такої популярності, як памфлет «Чому я не
хочу вертатись до СРСР?», але преса вшанувала твір захопленими
відгуками: це був, по суті, перший у світовій літературі художній твір
про страшний другий світ «шостої частини світу» — світ внутрішніх тюрем
НКВС, концтаборів, етапів, допитів, провокацій Багряного-гуманіста.
Сучасний польський літературознавець Юзеф Лободовський зазначив: «З
одного боку, книжка Багряного є разючим документом радянської дійсності,
який перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написане, а
з іншого боку — є виразним свідченням глибинного гуманізму автора, що на
самому дні пекла зумів роздивитись людські риси навіть у найозвіріліших
особах». Критики також відзначають емоційно-пружний, експресивний,
Поетичний стиль.
Після «Саду Гетсиманського» побачили світ повість «Огненне коло» (1953
p.), у Яке потрапила під Бродами в Другу світову війну українська
патріотична юнь, віршований памфлет «Антон Біда — герой труда» (1956
p.), роман «Маруся-Богуславка» (1957 р.) — перша частина задуманої
трилогії «Буйний вітер» — про долю української молоді в сталінській
системі, роман «Людина біжить над прірвою» (1965 p.), твори для дітей,
яким автор надавав особливого значення, — «Казка про лелек та
Павлика-мандрівника» (1947 p.), «Телефон» (1960 p.).
Неабияку цінність у творчому доробку Івана Багряного має його повість
«Огненне коло», яка оповідає про трагедію під Бродами, про «одну з
найтяжчих тем усієї нашої визвольної боротьби» — так охарактеризував її
сам автор у зверненні-післямові до читача. Художнє полотно виходить за
рамки повісті. Це не тільки повість, але й трагедія, і
містично-психологічний трилер, в основі якого — криваві події недавньої
української історії. Він — про трагічну загибель української дивізії
«Галичина», сформованої в структурі німецьких військ і розтерзаної двома
могутніми й жорстокими арміями — фашистською та радянською — на теренах
Львівської області влітку 1944 р.
На порозі свого передчасного згасання від хвороби вимореного серця та
розшматованих туберкульозом легенів Іван Багряний намагався завершити
написаний у 1948—1949 pp. роман «Людина біжить над прірвою».
Характеризуючи цей твір, відомий український літературознавець Василь
Гришко зазначав: «Це — безперечно видатний вклад у сучасну українську
літературу, бо це в нас таки перший, синтетично-художній, а не просто
мемуарно-хронікальний, твір великопрозового жанру про трагічно-героїчну
долю приреченої на загибель, але затятої в своєму протиставленні ворожим
силам української людини в ситуації чужої війни на її «не своїй» землі.
Та головне — це також перший такого характеру твір, що трактує в нашій
літературі цю тему не в поширеному в нас поверховому
«ура-патріотично-му», а в чисто людському й загальнолюдському плані,
хоч, звичайно, в українській конкретизації загальнолюдського. Причому
сам життєвий матеріал, на якому побудовано твір, як видно, є великою
мірою навіть автобіографічний, але він настільки художньо узагальнений і
піднесений до рівня історичної типовості й філософсько-символічної
значимості, що набуває у творі часом епічно-поетичного звучання, сягаючи
в кульмінаційних місцях аж до міфотворчості. Власне, саме цей твір є чи
не найяскравішим зразком художнього втілення типово «багрянівськими»
засобами типово «багрянівської» теми-ідеї — перемоги людини на іспиті
людського в ній у межовій для неї ситуації». ,
Багряний був ще й поетом, який більше за все цікавився
суспільно-політичними проблемами рідного краю й народу, тому й до
літератури підходив із суспільно-політичної точки зору, трактуючи її як
засіб досягнення певної мети, тобто до поширення суспільно-політичних
ідей і поглядів. Його вірші, як і вся літературна та публіцистична
творчість, мають виразне ідейно-політичне та патріотичне спрямування.
Багряний прагне приголомшити читача, полонити його та змусити йти за ним
чи прийняти його думки та погляди. Для цього він користується різними
поетичними засобами, тропами та фігурами, які роблять його вірші
«промовистими». У них багато публіцистики та декларативності, тому що
поет прагнув виразити в них свої патріотичні думки й прагнення
якнайбільш голосно. Поезія Багряного бадьора й оптимістична.
Богдан Романенчук, оцінюючи творчість Багряного, зазначав, що той
«…був, без сумніву, талановитим письменником, але в ньому сперечалися
дві протилежності: поезія і політика. Він пішов за покликом політики і
віддав їй на поталу поезію… Але така вже природа політичного
письменника, зокрема такого, як Багряний, який дивився на поезію очима
суспільника, для якого поетичний твір має бути відображенням природи чи
дійсності і виразом чи ілюстрацією суспільно-політичних ідей і
потреб…»
Письменник ніколи не мав спокою, душевного ладу для творчості ні в
Радянській Україні, ні в еміграції, серед таких самих вигнанців, як і
він, бо мав чутливу, романтично окрилену душу художника («моя душа від
природи — душа поета і митця»), душу поранену й тіло виморене, мав
силу-силенну творчих задумів, плекав великі надії на творче усамітнення
та душевний спокій. Ще у вересні 1961 р. він писав Григорієві Костюку:
«Стільки задумів лежить не здійснених, вже виношених, вже
розпрацьованих, але не доведених до завершення речей! І чи зможу я їх
завершити…» На жаль, не судилося. 25 серпня 1963 p., так і не здолавши
тяжкої хвороби, Іван Багряний помер. Було йому 56 років.
Іван Багряний усе життя «біг над прірвою» з вірою в людину, прагнучи
запалити в ній невгасиму іскру, яка б освітила шлях із чорної прірви
зневіри, приниження та знеособлення в безсмертя. Він поспішав, боровся
відчайдушно, знесилювався та знову духовно окрилювався, запалювався
гнівом — і страждав, охоплений співчуттям до людини, спрагою милосердя
та невимовним болем серця, піднімав її до висот божественного творіння,
бо вірив у тріумф людської гідності на межі боротьби та страждань.
В Україні життєвий подвиг письменника було оцінено вже після здобуття
незалежності: у березні 1992 р. Івана Багряного посмертно нагороджено
найвищою відзнакою нашої держави — Державною премією України імені
Тараса Шевченка.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
