.

Літературний процес (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
17 13970
Скачать документ

Реферат на тему:

Літературний процес

Літературний процес. Естетичні та суспільні фактори його розвитку.
Стиль. Літературний напрям. Художній (творчий) метод. Характерні ознаки
бароко, класицизму, сентименталізму, романтизму, реалізму, натуралізму.
Види реалізму. Соцреалізм. Інші методи в художній практиці української
літератури. Модернізм. Постмодерн.

Під літературним процесом найчастіше розуміють складний розвиток
художньої літератури, закономірності якого вивчаються історією
літератури та літературною критикою (елементами його є художні методи,
напрями, стилі, школи, типи творчості, жанри тощо). Однак, літературний
процес не завжди дорівнює літературному розвиткові (поступові) (не
правомірно говорити про „кращість” чи „гіршість” бароко чи класицизму,
реалізму чи романтизму тощо).

Зміна тих чи інших художніх явищ (передусім художніх напрямів, як
упорядкованих літературних тенденцій, що з’явилися приблизно в один і
той самий час) в силу амбівалентної природи самої літератури (і
мистецтва загалом) залежить від інтра- (втнутрішньо-) та
екстра-(поза-)естетичних факторів. Екстралітературним (суспільним)
чинником є світогляд, той методологічний фундамент, який породжує певну
концепцію дійсності, певний спосіб її пізнання, розуміння
суспільно-історичних закономірностей, місце людини в суспільстві та
Всесвіті, а також ідейні переконання.

Так чи інакше пов’язані із суспільним естетичні чинники (фактори). До
них зараховують: 1) поетику як систему більш-менш нормативних правил,
котрі виросли на філософському фундаменті того чи іншого літературного
напряму і безпосередньо пов’язані з літературною творчістю; 2)
спільність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетних схем, що переважають у
певному літературному напрям і 3) сукупність художніх засобів,
регульованих поетикою літературного напряму.

Стиль письменника залежить передусім від ідіолекту (від грецьких слів –
свій та розмова, говір, наріччя), тобто від сукупності індивідуальних
рис мови певної людини, котра зумовлена національністю, місцем її
проживання, віком, фахом, соціальним станом тощо. Авторська своєрідність
у використанні мовних засобів витворює індивідуальний стиль (ідіостиль)
письменника.

Взагалі під стилем (з латинської – грифель для писання) розуміють
сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму,
індивідуальну манеру письменника. Стиль, отже, розуміють як синонім
митецького напряму чи течії. Але частіше цим терміном окреслюють
авторську, індивідуальну манеру письма, або ідіостиль. Стиль письменника
– це сукупність особливостей його творчості, якими його твори
відрізняються від творів інших митців. Сукупність
зображально-виражальних засобів письменника тоді дає ефект, коли
закономірно поєднується в художньо мотивовану систему, зумовлену
індивідуальністю митця. До стилевих чинників зараховують: світогляд і
світовідчуття (образне мислення) письменника, тематику і проблематику,
яка його займає, закони і норми обраного ним жанру. Носіями стилю
виступають елементи форми художнього твору (від композиції до мовних
виразових форм). Досліджуючи стиль певного письменника, виділяють
стильову домінанту. Маючи стильове „обличчя”, письменник з кожним твором
видозмінює його, оскільки змінюється тематика і проблематика (іноді –
ідеологія), які теж є стилетворчими факторами86.

Гносеологічний потенціал стилю, художньої мови взагалі, влучно
характеризує Хосе Ортега-і-Гасет, пишучи: „Я” кожного поета – це новий
словник, нова мова, через яку він дарує нам предмети… невідомі
раніше”87.

До того чи іншого літературного напряму відносять письменників, що мають
спільні принципи художнього зображення, естетичні ідеали та уподобання
(тобто, спільний художній метод). Найвизначнішими в історії літератури
Нового часу літературними напрямами і водночас художніми методами (та
стилями) є бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм,
натуралізм.

Бароко (з італійської – дивний, химерний) літературний (митецький
напрям), який прийшов на зміну Відродженню. Тривав від середини XVI до
початку XVIII століття. Розквіт в Україні – XVII–XVIII ст. Література
бароко витворювала власний контрастний світ, метою якого було вразити
читача. Звідси – ускладнена художня форма, специфічні вірші: акростихи,
мезостихи, фігурні вірші, буриме тощо. Твори характеризуються поєднанням
релігійних і світських мотивів, образів, антиномічністю, потягом до
гіпербол, антитез, алегоричністю, символізмом, емблематичністю,
монументальністю, поєднанням фантастики з реальністю, мотивами
світу-лабіринту, світу-театру, Хаосу, космізму, всеосяжності буття тощо.
Найвизначніші представники: П. Кальдерон (Іспанія), Д. Маріно і Т. Тассо
(Італія), Г. Гріммельсхаузен (Німеччина) та ін. Чимало українських
письменників писали в бароковому стилі: Мелетій Смотрицький, Кирило
Транквіліон, Лазар Баранович, Іван Величковський, Іоникій Галятовський,
Радивиловський, нарешті Григорій Сковорода. Елементи усіх стилів бароко
(„високого”, „середнього” та „низового”) спостерігаємо і в пізніших
часах у творчості І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Тичини, Є.
Плужника, М. Хвильового, О. Довженка, І. Драча, В. Стуса, В. Шевчука та
ін.

Класисицизм прийшов на зміну бароко і як решту художніх напрямів тривав
у різних країнах по-різному: від XVI до початку XIX cт. Класицизм, що
орієнтувався на античну літературу, мав доволі строгі теоретичні приписи
(головні теоретики – Ж. Шаплен та Н. Буало): закон „трьох єдностей”
(дії, часу і місця) для драми, неодмінність перемоги обов’язку над
почуттям у головного героя, ясна і чиста мова, чіткий поділ жанрів на
„високі” (трагедія, ода, епопея) та „низькі” (комедія, байка, сатира).
Тематика „високих” жанрів – це важливі питання громадського життя на
основі античних та історичних сюжетів тощо. В основі класицизму лежала
ідеалістична філософія Декарта, перевага раціо (розуму) в
образотворенні, риторичність. До практиків класицизму зараховують П.
Корнеля, Ж. Расіна, Ж.-Б. Мольєра, Ф. де Ларошфуко, Ж. де Лафонтена та
ін. В українській літературі цей художній метод до кінця не сформувався
(в силу історичних причин). Елементи класицизму віднаходимо у Феофана
Прокоповича, Івана Некрашевича, І. Котляревського, П.
Гулака-Артемовського, пізніше (як неокласицизм) – у творчості
неокласиків (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, М. Рильський, О.
Бургардт (Ю. Клен)) та письменників-націоналістів (Є. Маланюка, О.
Ольжича, Н. Королеви та ін.).

Як реакція на раціоналізм класицизму, його сувору нормативність, з
другої половини XVIII cт. почав утверджуватися сентименталізм (з
французької – почуття, чуттєвість, чутливість). Цей літературний напрям,
що отримав свою назву від твору англійського письменника Л. Стерна
„Сентиментальна подорож”, тривав до початку XIX ст. Сентименталізм
утверджував чуттєву, ірраціональну стихію в художній творчості.
Вартісним вважався той художній твір, який міг зворушити душу людини. На
відміну від класицистичних (можновладців, аристократів, царів,
історичних осіб тощо) сентименталізм утверджував інших героїв. Це
інтелігенти, ремісники, але передусім – ідеалізовані селяни. Посилюється
увага письменників до природи, сімейного життя, активно використовується
художня форма щоденників, мемуарів, листів, сповідей тощо. Галерею
шляхетних, мрійливих, душевно замилуваних, морально цнотливих
персонажів, що втілювали ідеалізовану душу простолюду (українського
селянина) представлено у повістях Г. Квітки-Основ’яненка. Елементи
сентименталізму простежуються у творчості І. Котляревського, Є.
Гребінки, Ю. Федьковича, П. Грабовського тощо. Класичними зразками
сентименталізму вважають твори С. Річардсона,

Романтизм у світовій літературі сформувався в кінці XVIII – на початку
XIX cт., в українській літературі – на межі 20-х – 30-х років XIX cт.
Ідеологічно романтизм заперечував раціоналізм просвітництва, естетично –
класицизм та сентименталізм. В основі романтизму лежали дві основні
ідеї: національно-визвольної боротьби та індивідуалізму. Перша більш
притаманна романтизмові поневолених народів (як-от українському чи
польському), друга – незалежних народів (англійцям, французам, німцям,
американцям тощо). До основних рис романтизму зараховують: ідеалізм у
філософії, історизм, апологію (захист) особистості, неприйняття
буденності, звеличення „життя духу” – мистецтва, релігії, філософії),
культ почуттів, захоплення фольклором, інтерес до фантастики, екзотичних
картин природи та ін.

Романтизм відкидає раціоналістичну регламентацію у мистецтві, понад усе
цінується творча свобода митця, його фантазія. Художній світ романтичних
творів будується за принципом зображення виняткового героя у виняткових
обставинах. Романтичний герой наділений сильним характером, часто це –
бунтівник, який стоїть над своїм оточенням, заперечує норми
деградованого суспільства. Улюблені теми романтиків: героїчне минуле
рідного народу, природа і людина, любов, творче натхнення, незвичайні
психічні переживання тощо. Розвивались жанри історичного роману і драми,
ліро-епічної поемпи, балади, романсу, пісні. Надзвичайно великим стає
вплив народної творчості на поетику романтизму.

Риси романтизму знаходять у творчості Шекспіра, Гете, а також інших
письменників попередніх епох, однак до основних представників цього
художнього напряму зараховують: Дж. Г. Байрона, П. Б. Шеллі, В. Гюго, Ф.
Шатобріана, А. Мюссе, Г. Клейста, Е.-Т.-А. Гофмана, Ф. Купера, Е. По, А.
Міцкевича, Ю. Лермонтова та ін. Романтичний метод, в основі якого
найчастіше лежала національна ідея, використовувало і чимало українських
письменників протягом усього XIX ст.: І. Срезневський, М. Шашкевич, М.
Устиянович, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, М. Максимович, О.
Стороженко, Ю. Федькович та ін. Наприкінці XIX і напочатку XX ст.
романтичні ідеї по-новому зазвучали у світовій літературі. Їх
утвердження окреслили терміном „неоромантизм”. У європейських
літературах до нього відносять Гауптмана, Г. Ібсена, М. Метерлінка та
ін., в українській – Лесю Українку, представників „розстріляного
відродження” (О. Влизько, Ю. Яновський, М. Хвильовий), „празької школи”
(Ю. Липа, О. Ольжич, О. Теліга та ін.), а також О. Довженка, М.
Стельмаха, М. Вінграновського, Р. Лубківського, В. Герасим’юка та ін.
Ідейно-естетичні можливості романтизму не вичерпано і досі.

Реалізм (з латинської – речовий, дійсний) розвинувся з початку 30-х
років XIX cт. у Франції. Цей художній метод передбачає, окрім
правдивості деталей, правдивість у відтворенні типових характерів у
типових обставинах. Замість інтуїтивно-почуттєвого сприйняття на перше
місце висувається пізнавально-аналітичне начало: література як засіб
пізнання дійсності. Письменники намагаються досягнути об’єктивності і
безпосередньої достовірності відображення, послідовно дотримуватись
міметичних принципів (художнє відтворення життя у формах самого життя).
Реалісти прагнули змалювати життя у всіх його проявах: злети й падіння
людської душі, родинні стосунки, виробничі, суспільні, моральні проблеми
тощо. Жанрове розмаїття у реалізмі.

Значення філософії позитивізму, а також природничих і суспільних наук
для розвитку реалізму. Формування рис реалізму простежують ще з
Античності, Середньовіччя, Відродження, Просвітництва. Розрізняють
„міфологічний” реалізм, ренесансний, побутовий, етнографічний,
просвітницький, критичний, „тенденційний”, неореалізм, натуралізм,
соцреалізм тощо.

Світові класики реалізму: Філдінг, Бомарше, Діккенс, О. де Бальзак, В.
Теккерей, Ф. Достоєвський, Л. Толстой тощо.

Український реалізм (в більшій чи меншій мірі) репрезентують: Т.
Шевченко, Марко Вовчок, А. Свидницький, І. Нечуй-Левицький, М.
Драгоманов, Б. Грінченко, Панас Мирний, О. Кониський, І. Франко та ін.

Однією з найортодоксальніших течій реалізму як напряму став натуралізм
(з латинської – природа). Цей художній метод сформувався у 70-х рр. XIX
cт. Його основним теоретиком і практиком став французький письменник
Еміль Золя. В основі творчості письменників-натуралістів (брати Гонкури,
Гі де Мопасан, М. Кретцер, Г. Гауптман, Г. Ібсен, С. Крейн, Ф. Норріс та
ін.) лежить філософія позитивізму. Натуралісти ставили собі за мету
змалювання повної, вичерпної, по-науковому об’єктивної і правдивої
картини світу. Однак, їхні твори стали „клінічним документом”, історією
спадкової хвороби, протоколом судової експертизи. Естетика натуралізму
ґрунтувалась на принципах біологізму та фотографізму: захоплення
фізіологією людини маскувало справжні причини соціального та
національного зла, а намагання створити по-науковому точне й правдиве
зображення призводило до захопленого змалювання у творі найдрібніших
деталей обстановки, пейзажу, переважно статичної натури. Ідеї
натуралізму так чи інакше використовувались і в літературі XX cт. В
українській літературі риси натуралізму найбільше проявились у творчості
В. Винниченка та постмодерністів.

Окремо слід сказати про соцреалізм, модернізм та постмодерн як методи,
котрі використовувались (чи використовуються) українською літературою.

В часи російської комуністичної окупації почав утверджуватися (з 30-х
років) соціалістичний реалізм (соцреалізм). Його трактували як
„найпередовіший… художній метод, суть якого полягає в соціалістично
усвідомленому, правдивому, історично конкретному зображенні дійсності в
її революційному розвитку”, а мету цього методу визначали як „виховання
нової людини, яка гармонійно поєднує в собі ідейне багатство, душевну
красу і фізичну досконалість, активно бореться за побудову
комуністичного суспільства”88. Насправді соцреалізм являє собою
псевдохудожній політичний метод у радянській літературі, метою якого
було фальшувати дійсність в інтересах комуністичної партії. Показовою з
цього приводу є теза В. Леніна про літературу, як про „коліщатко і
гвинтик загальнопролетарської справи”. Не випадково А. Сенявський дав
таке „визначення” соцреалізму: „напівкласичне напівмистецтво не дуже
соціалістичного не реалізму”. Соцреалізм утверджувався компартією в
літературах усіх поневолених народів радянської імперії з метою їх
швидшої денаціналізації та дегуманізації. Класиками соцреалізму можна
вважати М. Бажана, пізнього П. Тичину, О. Довженка, Ю. Смолича, О.
Гончара та ін.

Термін модернізм (з французької – сучасний, найновіший) вживають на
означення цілого ряду митецьких тенденцій і рухів (переважно
нереалістичних), що формувалися наприкінці XIX – на початку XX cт.:
символізм, експресіонізм, імпресіонізм, декадентство, футуризм,
сюрреалізм, акмеїзм, кубізм, абстракціонізм, дадаїзм, авангардизм та ін.
Теоретичним базисом для модернізму стали ідеї Ф. Ніцше, А. Бергсона, Е.
Гуссерля, З. Фрейда, та ін. Модерністи обстоювали поезію як вищу форму
знання, пріоритет надавали естетичній ідеї, їх цікавили теми: кризи
людських цінностей, ізоляції людини, відчуття абсурдності існування
окремого індивіда, постуляція (утвердження) нового гуманізму, пошуки
втраченого часу і гармонії, інколи – естетизація потворного
(декаденнтство) чи деестетизація, розмивання мистецтва (як-от у
футуризмі чи авангардизмі) тощо. На рівні художньої форми – це
внутрішній монолог, „потік свідомості”, асоціативний монтаж, ускладнена
метафоричність, верлібр тощо. До модерністів зараховують Ш. Бодлера, А.
Рембо, С. Малларме, Е. Верхарна, О. Уайльда, Р.-М. Рільке, Дж. Джойса,
Ф. Кафку, Т. С. Еліота, М. Пруста, А. Камю, С. Беккета та ін.

Вітчизняний модернізм мав чимало специфічних рис. І передусім його
відрізняла подвійна ідеологічна орієнтація: 1) „на збереження
національно-народної ідентичності” і 2) на „просвітницький гуманізм”
характерний для європейського модерну89. Націоналістичні ідеї та ідеали,
таким чином, часто співіснували з ідеями демолібералізму (з його
космополітизмом), соціалізму (з його інтернаціоналізмом), фемінізму
тощо.

В українській літературі початку XX ст. окрім неокласицизму та
неоромантизму, найбільше розвинулися стильові течії символізму (О.
Кобилянська, А. Кримський, О. Плющ, О. Олесь, М. Вороний, П. Крманський
та ін.), експресіонізму (В. Стефаник), імпресіонізму (М. Коцюбинський),
неореалізму (В. Винниченко, М. Чернявський, С. Васильченко, Б. Лепкий),
футуризму (М. Семенко, Г. Шкурупій, ранній М. Бажан) та ін.

Прямим продовжувачем крайніх виявів космополітичного модернізму (таких,
як футуризм, сюрреалізм, абстракціонізм тощо), котрі руйнували художній
образ, спричиняли його деструкцію – розпад на окремі деталі, позбавлені
конкретного життєвого змісту та ін. став постмодернізм (постмодерн),
масове утвердження якого літературах Заходу розпочалося з середини XX
ст. Постмодерн розглядають як псевдохудожній метод, котрий фальшує
дійсність, руйнуючи всі колективні ідентичності індивіда (в тому числі
національну та естетичну), формує денаціоналізованого індивіда,
маргінала, яничара і манкурта, в ім’я утвердження космополітичних ідей
демоліберального суспільства. До теоретиків і практиків постмодерну
зараховують Р. Барта, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко, Ж. Деріду, Л. Вітгенштейна
та ін. Естетика постмодерну утверджує в основному антимистецькі ідеали:
релятивний еклектизм (твором мистецтвом може стати будь-який предмет від
бляшанки пива до пропаленого паперу), деструкцію (знишення художнього
твору досягається механічним поєднанням в ньому явищ митецьких та
немистецьких: кічу, геппенінгу, протоколу, наукового дослідження,
матюків тощо і все це в ім’я „руйнування всіх і будь-яких рамок,
перегородок, кордонів”), деконструкції (свідоме нівелювання бінарних
опозицій: добро/зло, високе/низьке, мистецтво/антимистецтво,
чоловіче/жіноче тощо), самовираження за будь-яку ціну та ін.90

Австрійський мистецтвознавець Г. Зедльмайр так оцінював так зване
сучасне „мистецтво”: „Нічне, тривожне, хворобливе, неповноцінне, гниюче,
огидне, спотворене, грубе, непристойне, перекручене, механічне і машинне
– усі ці регістри, атрибути й аспекти нелюдського оволодівають людиною
та її найближчим світом, її природою і всіма її уявленнями. Вони ведуть
людину до розпаду, перетворюють її на автомат, химеру, голу маску, труп,
примару, на блощицеподібну комаху, виставляють її на показ грубою,
жорстокою, вульгарною, непристойною, монстром, машиноподібною
істотою”91.

В українській літературі постмодернізм представлений письменниками:
нью-йоркською групою (Е. Анрієвська, Ю. Тарнавський, Б. Рубчак, Р.
Бабовал та ін.), літературними угрупованнями Бу-Ба-Бу, „Пропала
грамота”. „Нова дегенерація”, „Західний вітер”, „500″: І. Андрусяк, Ю.
Андрухович, С. Жадан, О. Жовна, О. Забужко, Ю. Іздрик, О. Іранець, В.
Кожелянко, Є. Кононенко, О. Лишега, К. Москалець, В. Неборак, Г.
Пагутяк, та ін.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Андрусів С. М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х
років ХХ ст.– Тернопіль-Львів, 2001.– 340 с.

2. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.
Зубрицької.– Львів, 1996.

3. Барт Р. Две критики // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика.–
М.: Прогрес, Универс, 1994.– С. 262–268.

4. Бахтин М. М. Из записей 1970–1971 годов // Бахтин М. М. Эстетика
словесного творчества.– М.: Искусство, 1986.– С. 355–380 с.

5. Башляр Г. Предисловие к книге „Воздух и сны” // Вопросы философии.–
1987.– No 5.– С. 109–112.

6. Башляр Г. Предисловие к книге „Поэтика пространства” // Вопросы
философии.– 1987.– No 5.– С. 113–121.

7. Бгабга Г. Націєрозповідність (передмова до книги „Нація і розповідь”)
// Антологія світової літературно-критичної думки…– С. 559–561.

8. Бердяєв Н. Національність і людство // Сучасність.– 1993.– No 1.– С.
154–157.

9. Введение в литературоведение / Под. ред. Г. Н. Поспелова.– М., 1983.

10. Введение в литературоведение. Литературное произведение: Основные
понятия и термины / Под. ред. Л. В. Чернец.– М., 2000.

11. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник.–
К., 2001.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020