.

Християнська етика в моральному вихованні (курсова робота)

Язык: русский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1530 20031
Скачать документ

Курсова робота

Християнська етика в моральному вихованні

План

І. Зміст, особливості. Історичні дані.

Природа духовності.

Духовність і виховання.

ІІ. Основи і етика християнства.

1. Ідеологія християнства: “Людина, як одна з творінь Бога”.

2.Психологічне значення поняття “любов”.

3.10 заповідей

4.Виховання головних чеснот християнина.

ІІІ. Концептуальні засади формування духовності особистості на основі
християнських моральних цінностей.

Цінності – провідна складова формування особистості.

Принцип формування духовності на основі християнських цінностей.

Мета і завдання формування духовності.

Зміст формування духовності.

Форми виховання духовності засобами моральних християнських цінностей.

IV. Особливості виховання і життя в родині за християнським зразком.

Християнське подружжя.

Християнські цінності української родини: традиції і сучасність.

Висновок

І.Зміст, особливості.
Історичні дані

1.Католицизм

Католицизм як один з головних напрямів у християнстві остаточно
сформувався внаслідок першого великого розколу (поділу церков) у
християнстві в 1054 р. Поширений він переважно у Західній (Франція,
Бельгія, Італія, Португалія) та Східній (Польща, Чехія, Словаччина,
Угорщина, Литва, частково Латвія і західні області України) Європі, в
більшості країн Південної Америки; його сповідує майже половина віруючих
Північної Америки. В Азії, Африці також є католики, але вплив
католицизму тут незначний.

Він має багато спільного з православ’ям (віра в два джерела віровчення —
Священне Письмо і Священний Переказ, у божественну Трійцю, спасительну
місію церкви, у безсмертність душі, потойбічне життя) і водночас
відрізняється від інших напрямів у християнстві системою віровчення,
культу, своєрідним пристосуванням до стрімкої зміни
соціальної-діяльності і нової релігійної свідомості. Він доповнив Символ
Віри новими догматами, яких не знає православна церква.

Основними-догматами католицизму, що відрізняють його від інших течій у
християнстві, є догмат про сходження Святого Духа не тільки від
Бога-Отця, а й від Бога-Сина, а також про непогрішимість Папи Римського.
Прийняття цього догмата папство .домоглося тільки у 1870 р. Вселенським
собором у Ватикані. В боротьбі за духовну та світську владу папи
вступали у численні союзи з королями, користувалися опікою могутніх
феодалів, посилювали політичний вплив.

Ще один догмат католицизму — про “чистилище” — прийнятий у 1439 р. на
Флорентійському соборі. Сутність його полягає в тому, що душа людини
після смерті потрапляє в “чистилище” — місце між пеклом і раєм, має
змогу очиститися від гріхів, після чого переходить у пекло чи рай.
Очищення душ здійснюється шляхом різноманітних випробувань; Рідні та
близькі покійного за допомогою молитов і пожертвувань на користь церкви
можуть полегшити випробування душі, що перебуває в “чистилищі”,
прискорити її вихід звідти. Отже, долю душі визначала не тільки
поведінка людини в земному житті, а й матеріальні можливості близьких
покійного.

Дуже важливим у католицизмі є положення про особливу роль духовенства;
за яким людина не може заслужити Божої милості самостійно, без допомоги
духовенства, яке має значні переваги перед мирянами і повинно володіти
особливими правами та привілеями. Зокрема, католицьке віровчення
забороняє віруючим читати Біблію, оскільки це є винятковим правом
духовенства. Католицизм вважає канонічною лише Біблію, написану
латинською мовою, якою не володіє переважна частина віруючих.
Духовенство має особливі права на причастя. Якщо миряни причащаються
лише “тілом Божим” (хлібом), то духовенство — його Кров’ю (вином), що
підкреслює його особливі заслуги перед Богом. Для всіх
церковнослужителів обов’язкова безшлюбність (целібат).

Католицька Догматика встановлює необхідність систематичної сповіді
віруючих перед духовенством. Кожен католик повинен мати свого духівника
і регулярно звітувати йому про свої думки і вчинки; без систематичної
сповіді спасіння неможливе. Завдяки цій вимозі католицьке духовенство
проникає в особисте життя віруючих, кожний крок яких перебуває під
контролем ксьондза або монаха. Систематична сповідь дає змогу
католицькій церкві впливати на суспільство, особливо на жінок.

Віровчення твердить, що Христос, Богоматір і святі мають таку кількість
заслуг, що їх вистачить для забезпечення потойбічного блаженства всьому
існуючому і майбутньому людству. Весь цей потенціал Бог надав у
розпорядження католицької церкви; вона на свій розсуд може делегувати
певну частину цих справ віруючим для спокутування гріхів і особистого
спасіння, але за це віруючі по винні платити церкві. Продажем
Божественної благодаті відав спеціальний трибунал при папі. Там за гроші
межи; було отримати індульгенцію — папську грамоту, яка давала віруючим
відпущення гріхів або визначала час, протягом якого можна було грішити.

Багато своєрідного є і в католицькому; – культі, якому притаманні
пишність і урочистість. Богослужіння супроводжується органною музикою
сольними та хоровими співами. Відбувається воно латинською мовою.
Вважається, що під час літургії (меси) відбувається перетворення хліба і
вина на тіло і кров Ісуса Христа. Саме тому, поза таїнством євхаристії
(причастя), а отже — поза церквою спасіння неможливе.

Надзвичайно велику роль відіграє культ Богородиці або Мадонни.
Християнство запозичило його у давніх релігій, які Богородицю шанували
як Богиню-матір, Богиню родючості. У християнській релігії Богородиця
представлена непорочною дівою Марією, яка народила від Святого Духа
дитину Ісуса, Сина Божого. В католицизмі шанування Богородиці піднесено
до догмата, а її культ певною мірою навіть відсунув на задній, план
культ Бога Отця і самого Христа. Католицька церква твердить, що в діві
Марії жінки мають свою заступницю перед Богом, що вона може допомогти їм
у всіх життєвих ситуаціях. На третьому Вселенському соборі (Ефес, 431)
відбулося визнання Марії Богородицею, а в 1854 р. було прийнято доказі
про її непорочне зачаття та тілесне вознесіння на небо. Католики вірять,
що Марія вознеслася на небо не лише душею, а й тілом. Навіть сформувався
спеціальний теологічний напрям — маріологія.

Значного поширення набув культ святих, поклоніння реліквіям та мощам. За
час існування католицької церкви було проголошено до 20тис. святих і
майже 200 тис. блаженних. Цей процес пожвавішав в останні десятиріччя.
Папа Пій ХІ оголосив за 17 років свого понтифікату 34 святих і 496
блаженних, а Пій XII проголошував щороку в середньому по 5 святих і 40
блаженних.

Католицька ідеологія надзвичайно рухома. Це чітко простежується в
рішеннях другого Ватиканського собору, який переглянув чимало .уявлень,
що перестали відповідати завданню збереження релігії, прийняв 16
документів, в яких розкрито сутність сучасного католицького модернізму.

Соборна конституція про літургію дозволяє спрощення багатьох обрядів і
їх пристосування до місцевих умов. Зокрема, дозволено частину меси
проводити не латиною, а місцевою мовою з використанням національної
музики; рекомендовано більше часу відводити проповідям, а богослужіння
проводити декілька разів на день, щоб особи, зайняті на виробництві
могли відвідати їх у зручний час.

Собор виніс рекомендації щодо включення до католицького культу;
елементів місцевих релігій, зближення з іншими християнськими церквами,
визнання таїнств і обрядів, здійснених над католиками в інших
християнських конфесіях. Зокрема, визнано дійсним хрещення католиків у
православних храмах, а православних — у католицьких. Католикам Китаю
дозволялося поклонятися Конфуцію, вшановувати за китайським звичаєм
своїх предків тощо.

На відміну від інших напрямів у християнстві, католицизм має міжнародний
центр управління — Ватикан і главу церкви — Папу Римського, якого
обирають довічно. Ще в 756 р. на невеликій території сучасної Італії
виникла церковна держава — Папська область. Вона проіснувала до 1870 р.
У процесі об’єднання Італії її було включено до Італійської держави.
Після Першої світової війни папство вступило в союз з існуючим в Італії
режимом. Пій XI у 1929 р. уклав з урядом Муссоліні Латеранські угоди,
згідно з якими відроджувалася папська держава — Ватикан, її площа — 44
га. Має всі державні атрибути (герб, прапор, гімн, збройні сили, гроші,
тюрму), дипломатичні відносини із 100 країнами світу. При папі існує
уряд (римська курія), який очолює кардинал — статс-секретар (він і
міністр закордонних справ), а також дорадчий орган — синод. Ватикан
керує 34 міжнародними політичними поза церковними об’єднаннями,
координує діяльність багатьох газет і журналів, закладів освіти.

Основні положення християнського віровчення (догмати), які складалися
протягом багатьох століть, сформульовані у Біблії та постановах
християнських вселенських соборів, їхня сутність викладена у 12 пунктах
Символу віри, прийнятого на перших Нікейському (325) та Антіохійському
(381) вселенських соборах.

Згідно з Символом віри, християни повинні вірити 8 єдиного Бога, який
виступає у трьох, особах: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого
(Свята Трійця). Бог-Отець є творцем світу видимого (природа та людина) і
невидимого (ангели). Богом-Сином є Ісус Христос з його євангельською
“біографією”, Бог-Дух Святий походить від Бога-Отця, у католицизмі — й
від Бога-Сина. Християнська “трійця” має в собі риси політеїзму.

Найважливіше положення християнства — догмат боговтілення, згідно з яким
Ісус Христос, будучи Богом, став людиною, народившись від Діви Марії.
Цей догмат покликаний надати всім євангельським повчанням статусу
“божественних істин”, представити християнство як “боговстановлену
релігію”.

Значну роль відведено догмату спокутування, згідно з яким своїми
стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву
Богу-Отцю за гріхи людей — спокутував їх. Цим він відкрив людству шлях
до “спасіння від влади гріха”. Одне з центральних місць посідає догмат
воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього
загального воскресіння людей з мертвих. Догмат вознесіння зобов’язує
християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос тілесно
вознісся на небо — до Бога-Отця, підкресливши цим нікчемність земного
буття порівняно з вічністю, яка чекає на людину в потойбічному світі.

Подібний характер мають й інші положення християнства, багато з яких є
інтерпретацією дохристиянських вірувань, запозичених з давніх східних
релігій. Серед них — віра в безсмертя; душі, уявлення про потойбічні
пекло та рай, ідея небесного вшанування та богоугодного життя на землі
тощо.

Символ віри зобов’язує вірувати в “єдину святу соборну та апостольську
церкву”, визнавати необхідність хрещення, покладати надію на майбутнє
воскресіння мертвих, настання після цього, вічного блаженства для
праведників та вічних мук для грішників. Практично усі ці ідеї не є
породження самого християнства, а запозичені

1.Природа духовності.

Мусимо прийняти визнання, що духовність — це певний стан людини і
суспільства, який формується, виробляється важкою працею душі самої
людини і самого суспільства, за участю їхньої власної волі і власних
зусиль. Визнаємо також, що людська істота має схильність і потенції до
нарощування власного духовного поля. І то незалежно від того, якими
очима дивимось на нього — очима християнина чи матеріаліста.
“Переконання у високому “ святому є переконанням, вродженим духові
людському, або, точніше сказати, сутністю людського духу, тим, чим дух
людський відрізняється від душі тваринної…” Навіть В.Сухомлинський у
добу домінування атеїстичного світогляду підкреслював, що “предметом
особливої уваги виховання має бути стан духу вихованця”. Образи Павки
Корчагіна чи “шолохівського” Давидова мали репрезентувати в той час
саме таке поєднання в людині двох начал — матеріального і духовного.

І сьогодні цю двоєдність сприймаємо як реальність, але з тим лише
застереженням, що й духовність може мати різний зміст, бо джерелом її
можуть бути різні авторитети. Маємо тут нагадування євангеліста: “Не
кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони…”.

Другою істотною особливістю духовності є те, що їй завжди властива певна
спрямованість – націленість на Ідеал. Людині притаманна вічна схильність
стояти обличчям до Ідеалу І вічне прагнення наблизитися до нього. В
основі цієї спрямованості і цього прагнення лежить віра в нього, що не
залежить від того, якого змісту є цей Ідеал. Навіть тоді, коли людина
зрікається віри в Бога й оголошує себе атеїстом, вона приречена вірити,
не може не вірити. За висловом М.Бердяєва, відходячи від віри в Бога,
людина впадає в ідеологічну утопію, псевдо релігією, класичним взірцем
якої була комуністична Ідеологія.

До Ідеалу і до віри в нього людину веде багато чинників. Наука допомагає
їй розуміти зміст ідеалу, мистецтво вказує на його досконалість і красу,
релігія дає відчуття Інтимної близькості до нього. До віри в Творця
спонукають людину Великі Таємниці її народження і П смерті. “Ми мусимо
серцем почувати свій Ідеал,—писав Іван Франко, — мусимо розумом
уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб
наближуватись до нього”.

Наступним кроком, що веде до розуміння духовності, є вибір предмета віри
— самого Ідеалу. Власне, тут йдеться про певну ієрархічну систему
Ідеалів, але зміст будь-якої такої системи визначається природою
Головного Ідеалу, який займає в ній чільне місце. У комуністів ним був
Ідеал комунізму, у фашистів — Ідеал нації, в антро пократичному
світогляді — образ надлюдини (“супермена”). У християн таке місце — на
вершині Ієрархії Ідеалів – посідає образ Творця, що втілює в собі
поняття Любові і Добра. “Усякий ідеал, – писав І.Франко, — це синтез
бажань, потреб і змагань близьких, практично легких, і традиційних для
осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза
межами можливого”.

Не підлягає сумніву, що відповідно до традиційно-релігійного світогляду
визнання Бога і віра в Нього є першою і головною передумовою входження
нашої сучасної людини у нову для нас, європейську цілісну систему
цінностей, яку суспільство кладе в основу виховання. “Є тільки один
Ідеал довершеності, перед яким схиляються всі народності, це Ідеал, що
його дає християнство”, — писав К.Ушинський.

Така орієнтація на Авторитет Бога зумовлена тим, що вплив віри в Нього
поширюється на все життя людини, на її моральну, національну,
громадську, родинну та Індивідуальну поведінку тощо, зумовлює її
повсякденний вибір в усіх сферах життя. “Коли душа любить, вона стає
подібною до того, що любить”, — наголошує св. Августин. До речі, цю
точку зору поділяють і чимало відомих психологів, серед яких К.Юнг,
Е.Брому та ін.

У пізнанні предмета нашої віри на велику увагу заслуговує Ідеал Краси,
до якого людину скеровує естетичне почуття, що є теж вродженою
властивістю людської душі і, на думку К.Ушинського, пов’язане з образом
Творця. В основі естетичних почувань є прагнення довершеності. Звідси
переконання, що естетичне є почуттям духовним, складовою духовності та,
як і вона сама, “розлите” по всій системі цінностей. Воно підносить
людину над рутинністю життя, внаслідок чого вони (цінності) сприймаються
нею як щось більше, вище, ніж лише правило подібні норми і вимоги.

Носієм прекрасного, його “упаковкою” часто виступає мистецтво, “доступне
почуттю без посередництва розсуду”. Хоча, звісно, на красу може
вказувати не лише воно, а й природа і навіть людські вчинки, якщо вони
віддані на службу Високому і Святому.

Добро й Краса завжди йдуть поруч. Краса – чинник конструктивний,
мобілізуючий. Власне, ця близькість і породила відомий афоризм “краса
врятує світ”. Через красу до добра, від естетики до етики — таким було
гасло древніх. І в цьому загальний сенс того мистецтва, яке називаємо
духовним — у релігійному сенсі, бо, як уже йшлося, “духи” бувають
різними, і мистецтво може служити різним богам.

Якщо сказане вище про природу духовності зорієнтувати у річище
традиційно-християнського світогляду, то матимемо підстави дати таке
остаточне визначення поняттю духовності: духовність — це зумовлена
світоглядом і вірою скерованість людини до Авторитету Бога і до
богоугодна трактованих ідеалів різних рівнів ієрархії цінностей, що
стосуються релігійного, естетичного, морального, національного,
громадянського, родинного, особистісного тощо життя людини.

Людина як істота соціальна у своїй поведінці потребує над собою
Авторитету. Для того щоб утвердилась людська індивідуальність, людська
особистість має усвідомлювати свій зв’язок з началом вищим, ніж вона
сама, вона повинна визнати існування іншого, Божественного начала. Щоб
усвідомити себе, людині потрібно визнати і не себе. Якщо ж таке
усвідомлення чогось Вищого відсутнє, то людина зосереджується на
власному “Я”, а згодом відгороджується від світу, замикається у власному
гетто. На все, що виступає як “не Я”, вона дивиться зневажливо, бачить
його мізерним, жалюгідним, не вартим її уваги. Так формується егоїст,
якого чекає важке життя, бо, як йому здається, нікчемні люди навколо
нього, не бачать його “величі”, “значущості” і “заслуг”, всі
недооцінюють його.

Домінуючий в окремій людині егоїзм стає джерелом “епідемії”
антропоцентризму, який, досягнувши “критичної маси”, стає хворобою
суспільною, ба, навіть одержує певне обґрунтування у філософії
абсолютних прав людини. Все індивідуальне визнається “святим” і
недоторканим. Поняття нації, громади, родини зводиться у ранг засобу
задоволення Індивідуальних прагнень, стає чимось менш вартісним, ніж
окрема людина.

Альтернативою такого самовиховання і такого життя людини є ситуація,
коли вона змалечку відкриває себе чомусь Вищому, найперше Богові Любові
і Добра, трактує це Вище як головніше від власного “Я”. Визнання
існування Бога логічно виключає спробу людини обожнювати себе з усіма
наслідками такого підходу – гордині, гонитві за владою і впевненості у
володінні істиною. Водночас це також веде до визнання рівності людей
перед Ним, а відтак і рівності взагалі та до боротьби з расизмом,
деспотизмом тощо. Це печаток її духовного становлення і мужніння. Саме
це й мав на увазі Конфуцій, кажучи, що “людина міряється не з ніг до
голови, а від голови до неба”.

Віра людини у щось Виїде від неї самої є сприятливим тлом для формування
механізму її само регламентації у повсякденній поведінці, а відкритість
душі зумовлює можливість і потребу її постійного очищення, образно
кажучи, “провітрювання” і вимивання з неї егоїзму. Авторитет Творця стає
головним критерієм ставлення людини до системи цінностей.

Орієнтуючись на такі засади, людина виробляє низку якостей, які
характеризують її поведінку.

По-перше, вона постійно надає перевагу цінностям духовним над цінностями
матеріальними, знаходить у собі сили протистояти природним, біологічним
інстинктам і потребам, тримає їх під контролем, домінує над ними. Такі
люди не нагромаджують багатства, не кохаються в речах, служать ідеалам.
Крайньою формою такого служіння є образ Дон Кіхота.

Якщо ж духовні прагнення в людині поступаються тиранії прагнень
матеріальних, то є підстави говорити про втрату людиною духовного стану.

По-друге, духовну людину завжди характеризує чіткий вектор її
спрямованості, певна динаміка, прагнення наблизитись до свого ідеалу.
Вона завжди в дорозі до кращого, що особливо помітно на її вчинках. Є
підстави стверджувати, що саме духовність людини є головним чинником
нарощування енергії дії, дає їй змогу перемагати труднощі, долати
кволість і хиткість.

По-третє, націленість на Високе і Святе, назустріч Богові та богоугодним
ідеалам, прагнення досконалості завжди благотворно впливає на розвиток
таланту, здібностей, творчих сил людини. Вона часто відчуває співучасть
у своїй творчій діяльності Сили Вищої. Відсутність же духовності і
схильність служити егоїстичним цілям виснажує творчі сили людини,
безпредметною стає її воля.

По-четверте, духовність озброює людину критерієм вибору цінностей. Якщо
вона спрямована до Бога, то це дає їй “еталон Добра” і спонукає приймати
ті цінності, які йому не суперечать, І відкидати все, що йому вороже.

По-п’яте, як підкреслю,: відомий французький філософ Мішель Валеру,
наявність духовної сфери Істотно розширює для людини можливості
осягнення щастя. Коло П радості І задоволень виходить за межі
споживацької, духовне щастя іноді – це єдина можлива його форма для
людини, тому відчуття його для неї часто сильніше, ніж радість достатку
чи успіху в суспільстві. Це щастя сумісне зі справедливістю, воно має
особливу природу.

Люди, у свідомості яких домінує духовне начало, вельми помітні у
суспільному середовищі. Вони схильні до релігійності, глибше відчувають
мистецтво і красу, в усіх речах вбачають їхній містичний бік, легко
підносяться над своїм “Я”, а тому здатні до розумного компромісу з
іншими людьми, вміють уявити себе на місці іншої людини, схильні до
творчості й оптимізму, принципові у протистоянні злу й обстоюванні вищих
цінностей, часто відчувають себе “білими воронами”. За певних умов вони
й не ставлять собі за мету “виправити світ”, але ревниво оберігають від
зла своє внутрішнє життя.

2.Духовність і виховання.

Духовність людини є складовою її досвіду, який започатковується з
моменту її народження і поповнюється до кінця життя. Цінності з їхньою
духовною спрямованістю сприймаються двома способами. З одного боку,
шляхом пізнання й усвідомлення їх людиною завдяки різним формам
опредмечення — у вигляді кодексів (вербальних «правил», настанов та
понять), різних форм культури та поведінки інших людей. А з другого,
шляхом духовного сприйняття їх на основі віри, яка слугує містком між
людиною та ідеалом. На важкій дорозі життя людина користується порадами
і свого розуму, і своєї віри. Вона завжди перед вибором, часом долає
себе, а часом падає на цьому шляху, піднімається і йде далі. І вся
сутність виховання полягає у тому, щоб людина, від природи зла і добра,
розвинула в собі прихильність до Добра, потребу йти дорогою Добра і
робити щоденний вибір у бік Добра. Так, власне, і працює духовність – як
скерованість людини до обраної нею системи цінностей. Духовність тут
забезпечує і сам вибір, і його чистоту, а відтак і усвідомлення
ієрархізму Ідеалів, без чого система “дає збої”. Функція Головного
Ідеалу, що займає чільне місце у системі вартостей, тут є чинником
вирішальним. Як мовилось вище, у традиційно-релігійних системах це місце
належить Авторитету Творця.

Проте у своєму духовному житті людина не самітний Робінзон. її
свідомість резонує зі свідомістю інших людей на основі аналогічного
(близького) трактування цінностей та віри у спільні ідеали. І якщо
сформована духовність переважної більшості окремих людей орієнтується на
той самий Головний Ідеал, то віра в нього І служіння Йому об’єднують їх,
і тоді можна говорити про наявність певного духовного поля суспільства.
При цьому, звичайно, як сам Головний Ідеал, так і духовне поле
суспільства може мати різну природу: вказувати на Любов і Добро або ж
спрямовувати людину і все суспільство на творення зла. І.Франко у
відомій праці “Поза межами можливого” відзначав, що саме “наявністю
2культурних ідеалів і поривів” вирізняється європейська цивілізація. На
його думку, «такі ідеали можуть повставати, можуть запалювати серця
широких кругів людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих
жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях…”. Коли ж
такі ідеали відсутні або стають надто здрібнілими, випадають із системи
природного ієрархіями, то суспільство кволіє, стає безпорадним і
немічним. Це характерно для перехідних епох, одну з яких ми переживаємо.
Духовне поле в такому разі може й не мати виразного змісту, бути
поруйнованим, “ніяким” або ж нести в собі суперечливі елементи. За наших
умов — це залишки комунізму та паростки європеїзму.

Повертаючись до проблем освіти і педагогіки, мусимо розглядати їх
винятково на тлі теперішнього стану духовного поля нашого суспільства,
визнавати залежність їх від нього. Трактування норм поведінки людини має
ґрунтуватися на природі цього поля; нормальний розвиток педагогіки і
системи освіти без цього неможливий. Самим життям доведено, що ні
моральність, ні патріотизм не можуть відродитися на ґрунті
бездуховності, поза духовним полем, коли відповідні цінності
пропонуються людині лише у вигляді «правил». За таких умов відразу
виникає потреба в репресивному апараті, який замінив би людині власну
здатність до само регламентації. Занепад духовності, як засвідчує
історія, завжди супроводився знеціненням морально-етичних цінностей.
“…Якщо держава виключає духовність із сфери своїх інтересів, в ній
виникає тенденція до якомога більшого використання примусу або ж вона
починає рухатись до розпаду”.

Як йшлося вище, функціонування духовного поля суспільства можливе лише
за наявності Головного Ідеалу, що поєднує людей і системи цінностей, які
йому відповідають, та віру в них. У комуністичному світогляді духовне
поле формувалось головним чином за допомогою ідеології, яка пронизувала
всі пласти культури. Для її поширення було мобілізовано великі кошти,
значні зусилля науковців, пропагандистів, партійних організацій тощо, що
діяло в одному напрямі. Методика доктринації сприяла трансформації
ідеології у псевдорелігію.

У такому духовному полі соціалістичного суспільства працювала і
педагогіка, яка за В.Сухомлинським, так формулювала сутність і мету
виховання: “…Людина повинна чинити за велінням совісті, а
найголовнішим спонукачем сумління має бути комуністичний ідеал”. Така
орієнтація, до речі, стосувалася всіх ділянок культури, зокрема, і
літератури (коли письменник “писав за покликом душі, а його душа
належала партії2), мистецтва, права тощо.

А що діяти, якщо ідеал перестає працювати? Як бути із сумлінням, коли
він взагалі руйнується у свідомості людей, втрачається віра в нього? З
такої ситуації логічно випливає, що відповідне духовне поле суспільства
приречене на занепад, людина опиняється на цвинтарі колишніх ілюзій.
Коли ж йдеться про педагогіку, то ми за таких умов стаємо свідками
втрати нею того чинника, який, на думку В.Сухомлинського, мав
відігравати головну роль у вихованні. Порожніє “святе місце”. Людина
втрачає опору і відчуває себе як пасажир, що їде стоячи у розхитаному
трамваї і не має за що вхопитися рукою.

Спостереження за розвитком нашої сучасної педагогічної думки дають
підстави вважати, що цю обставину ми усвідомлюємо. Підтверджується це
певними спробами «богошукацтва», наприклад, згадаємо дискусію навколо
статей В.Корсунського. На цьому детально спинятись не будемо і, зрештою,
згадуємо лише тому, що ці пошуки спонукають нас до двох висновків: а)
наше сучасне суспільство і наша педагогіка мають визначити для себе
Головний Ідеал і відповідну систему цінностей; б) ми повинні повернутися
до традиційно-християнських засад освіти і виховання та вслід за Мішелем
Малербом визнати, що саме «релігія покликана задовольнити духовні запити
людини і суспільства. Таким шляхом розвивалася наша культура в минулому
— впродовж багатьох століть до більшовицької історії – і на таких
засадах побудована європейська культура. Бо саме релігія “розвиває в
людині почуття відповідальності, наше прагнення вносити в життя мир і
любов — всіма доступними засобами”.

Цей загальний висновок видається цілком логічним і правомірним. Але не
можна так само логічно і просто розв’язати практичні проблеми, що з
нього випливають. З одного боку, маємо тут гасло щодо повної
секуляризації, яке зумовлюється гіпертрофованим розумінням прав людини,
а з іншого – стикаємось також з виявом релігійного фанатизму і
нетерпимості, які дискредитують релігію.

Ця контр версія спливає на поверхню у багатьох державах Європи, а надто
в тих, де культ прав людини доведено до абсурду. Вона стосується
найперше викладання релігії в школі і релігійного виховання взагалі.

Стоїмо, отже, перед вибором, хоча альтернативи тут не бачимо. І вихід з
цієї ситуації можна шукати лише у розвитку культури народу. Духовне поле
суспільств і християнізація освіти покликані взаємодіяти, еволюціонувати
у напрямі злагоди, толерантності, співпраці. Цей процес не можна
замінити одноразовим актом чи ухвалою. Він мусить бути тривалим і вести
до розуміння, що якісь культурні деталі не можуть бути причиною
конфесійних чвар, що Бог один і що він є Любов. Звідси і практична
потреба мати учителів з такою підготовкою, яка 6 не зосереджувала увагу
на спірних деталях, а вела до спільного у духовному житті людей. Маємо
тут на увазі предмет української духовної культури, а відтак, і
співпрацю системи освіти з Церквою, бо жодне відокремлення таку
співпрацю не виключає.

Розвиток духовного поля суспільства вестиме до того, що духовність стане
справою всіх, хто навчає і виховує. «Шкільне навчання і виховання мають
бути глибоко пройняті духом християнства», — радив Григорій Ващенко. Тут
не йдеться про те, що всі вчителі мають пропагувати релігію, а про те,
що і “хімік”, і “фізик” на своїх уроках повинні залишати місце для Бога,
хоча б не заперечувати Його існування ні декларативно, ні
опосередковано, що до речі, буде ближчим до наукової істини, ніж
впевненість у його відсутності. Учитель повинен тут діяти з позиції
мудрості і завжди відповідати собі на просте запитання: що поліпшує
людині життя — присутність чи відсутність Бога?

ІІ. Основи і етика християнства

Етика вчить, що таке добро і що таке зло. Це наука про мораль. Етика
вказує шляхи подолання зла і шляхи досягнення добра. У різні історичні
моменти людство по-різному пробувало розв’язати цю проблему: для одних
добром було дотримування Божого закону; для других – класової
справедливості; для третіх визначальним був здоровий розрахунок; ще для
інших найвищим добром вважалось добро якоїсь нації і т.д.

Це є відносна мораль, тобто така, яка має відношення до інтересів
якогось кола людей, об’єднаних певною ідеєю. У такому випадку немає
абсолютного критерію добра, бо добро має виклад суб’єктивний і тому
недосконалий.

Християнство теж пропонує свою модель моралі і в основі її лежить
абсолютне добро – Бог. Тобто добром є не те, що вигідно для якоїсь групи
людей, а добро є вічне – понад класове, наднаціональне, позапартійне,
поза конфесійне тощо.

Етика відрізняється від етикету тим, що вона розглядає моральну сторону
життя людини, а етикет зводиться лише до зовнішньої поведінки. Етикет –
це набір певних правил поведінки, прийнятих у суспільстві. Без
внутрішньої шляхетності ці правила стають просто “маскою”, за якою
людині зручно сховатися. Тому культурною людиною є лише та, яка і
зовнішньо, внутрішньо гарною і досконалою.

Заповідь – це певне зобов’язання, закон, обов’язок, який вимагає точного
його дотримання і карається при його порушенні. Якщо закон є
несправедливий і спрямований на зло людям, то в такому разі його можна
не виконувати, а якщо закон оберігає добро людини, то його виконання є
умовою, щоб людині було добре.

Заповіді Божі (закон) встановлені виключно для блага людини, і в них не
криється якась вигода для Бога. Вони є шляхом до щастя людини, і
дотримування їх є надійним гарантом успіху. Без довіри до того, хто
встановлює закон, неможливо цей закон успішно виконувати.

Порушення закону (заповіді) називається гріхом і тягне за собою
відповідальність за порушення (кара за гріх). Між гріхом і карою не
завжди можемо простежити зв’язок, але зло не зникає безслідно, а завжди
тягне за собою біль, страждання, муки (фізичні, моральні), і це є карою
за гріх.

Бог ніколи не порушує своїх заповідей і ніколи їх не скасовує, тому вони
є незмінно вічні і потребують дотримання їх кожною людиною і в усі часи.

Заповіді врегульовують життя між Богом і людьми та між самими людьми,
тому їх дотримання забезпечує нормальні стосунки в суспільстві.

Все у світі живе за законами, які встановив Бог. Ані рослина, ані
тварина не може змінити закони свого розвитку, розмноження, смерті.
Світила небесні рухаються за своїми космічними законами, встановленими
Богом.

Людина також живе за законами Божими, і найважливішими серед них є
моральні закони (Заповіді Божі). Без них людина була би ще одним
різновидом тваринного світу.

Від самого початку людина отримала від Бога певні моральні настанови і
моральні обов’язки. Адамові було дано право порядкувати на землі і
заборонено їсти плід із дерева пізнання добра і зла. При цьому Бог
поставив біля заповіді конкретну умову: якщо порушиш, то вмреш. Людина
порушила заповідь Божу і допустила у світ гріх, і тому Бог встановив
нові заповіді (в різні історичні моменти), щоб допомогти людині
повернутися до втраченого щастя. При цьому Бог встановлює кару за
порушення заповіді. Бог не карає – карає себе сама людина, коли порушує
Божий моральний закон.

Відповідно до міри розвитку людства, Бог встановлює все нові і нові
заповіді, при цьому не скасовуючи старих. Про заповідь Адамові ми вже
згадували .вище. Крім того, був союз між Богом і Ноєм, між Богом і
Авраамом про виведення з його роду Спасителя, між Богом і Мойсеєм -10
Заповідей. У десятьох Заповідях Божих вміщено все необхідне, щоб не бути
проклятим і не віддалитись від Бога.

Ісус Христос пригадує, що весь закон можна звести до виконання двох
заповідей: люби Бога свого всім серцем і люби ближнього свого, як самого
себе. Хто любить, той ніколи не вчинить чогось немилого Богові і
шкідливого для людей. Як пише Апостол Павло: “Любов є виконання закону”.

1. Ідеологія християнства: “Людина, як одна з творінь Бога”.

Бог створив світ і є його животворною сутністю. Весь світ розвивається з
нього і він же залишається Його безпосереднім управителем. Бог – не лише
абсолютне творче начало. Він є одночасно вищою метою Світу, його
потаємним змістом.

Все, що створив Бог, він створив для себе: “Бо все з Нього, через Нього
і для Нього” (Рим., 11, 36), і лише він один вміщує в собі причину,
форму і мету своєї діяльності. Всі інші створіння позбавлені такої
автономності, вони існують завдяки Богові і для Бога. Людина не
становить винятку. “Бо коли живемо — для Господа живемо, і коли вмираємо
— для Господа вмираємо” (Рим., 14, 8).

Ідея Бога як морального абсолюту не лише виражає моралізуюче ставлення
до дійсності, позначаючи таку досконалість, перед якою здаються
мізерними всі інші цілі й бажання. Вона є водночас обґрунтуванням
безмежного оптимізму в оцінці дійсності: оскільки світ створений Богом,
скеровується ним і прямує до нього, то він за суттю своєю глибоко
гармонійний, і ця добра основа буття виправдовує окремі прояви зла.
Уявлення про Бога як моральний синтез світу значно стимулює пасивне
мирне ставлення до соціальної дійсності, ніж критичне. Історія
релігійної ідеології переконливо це доводить.

Людина, як одне з творінь Бога, є водночас істотою привілейованою. Вона
подібна до Бога. Це виявляється в тому, що людина створена вільною і
вища мета — служити Богові, постає для неї як те, що повинне бути. Якою
мірою людина сама може обирати Бога, такою мірою вона уподібнюється
Богові як абсолютній особі. Ця здатність добровільного дотримання
заповідей Бога є лише можливістю, існує тільки в принципі. Вона
характеризує сутність, призначення людини, а не даність.

Людина подібна до Бога, але не однакова з ним, оскільки вона є чуттєвою,
земною, смертною істотою, її емпіричне, природно-соціальне існування
виступає як гріх. Те, що говориться про першу людину, про Адама, є
характеристикою людини як такої. Людина, згідно з логікою християнства,
призначена служити Богові, але вона сама захотіла стати як Бог, і в цій
гордині, претензії — корінь зла взагалі. Отже, людина у своєму
реальному, емпіричному існуванні не така, якою вона повинна бути за
своїм призначенням. Подолання цієї невідповідності, повернення до своєї
нібито справжньої сутності й становить зміст моральних зусиль людини.

Мораль християнства виводиться з невідповідності між буттям і сутністю.
З виникненням християнського монотеїзму відособлення моралі від світу і
відповідно роздвоєність морального життя досягли крайніх форм. Античний
погляд, за яким мораль розглядається у контексті людського прагнення до
щастя, не надавав особливого значення розриву між існуючими моральними
цінностями та релігійними принципами. Релігійна антропологія з її
уявленням про внутрішню суперечливість людини глибше відобразила
своєрідність морального буття індивідів у соціальне неоднорідному
суспільстві.

Людина не може власною активністю реалізувати своє сутнісне призначення,
оскільки вона безнадійно гріховна.

Як соціально-природна істота вона відокремлена від Бога безоднею, яку їй
не дано переступити. Людина може врятуватися лише завдяки Богові. Виявом
такого божественного втручання є, за твердженнями богословів, поява
Ісуса Христа. Образ Христа — свідчення єднання людини з Богом і водночас
визнання того, що таке єднання можливе лише завдяки Богові. Це важливий
момент, оскільки він свідчить, що релігійна мораль виходить за межі
можливостей людини, виявляється цариною людської повинності.

Христос — це зримий взірець моральності у християнському розумінні,
втілений ідеал. Слідування Богові означає слідування Христові. Як з
Адама почалось гріхопадіння, так з Ісуса почалось відродження, оскільки
він вказує шлях до спасіння. Чого ж навчає Ісус Христос?

Вищий і єдиний сенс існування Ісус вбачає в Богові-отцеві. Власне, той
перелом, те «чудесне» перетворення, яке означає смерть старої людини і
народження нової, й полягав у повному усвідомленні того, що людина живе
не для себе, а для Бога. “…Не як Я хочу, а як Ти” (Матв., 2, 39);
“Шукайте ж найперш Царства Божого й праведності Його…” (Матв., 6, 33)
— така сутність, внутрішній стрижень проголошеного й реального,
практикованого євангельським Ісусом ідеалу. Це, по суті перша й єдина
заповідь його етики. Христос закликає своїх учнів полишити матір і
батька, дочок і синів, братів і сестер, оскільки в серці того, хто став
на шлях оновлення, спасіння, не повинно бути місця нічому й нікому, крім
Бога. На запитання, яка заповідь є найважливішою, Ісус відповідає: “Люби
Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю
думкою; …а друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе;
на двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять” (Матв., 22, 36-40).

Любов до ближнього є відображенням любові до Бога. В ближньому і через
ближнього людина любить Бога. Звідси й вимога любити всіх. Якщо ж людина
любить вибірково, одним сплачує добром, іншим — злом, вона бере на себе
прерогативу Бога, гадаючи, нібито сама може вирішувати, що справедливе й
що не справедливе. У посланні апостола Павла до римлян говориться:
“…живіть у мирі зо всіма людьми. Не метіться самі, улюблені, але дайте
місце гніву Божому, бо написано: Мені помста належить, Я відплачу,
говорить Господь” (Рим., 12, 18—19). Якщо людина гордує тим, що вона
іудей, і зневажає еллінів, то це означає, що етнічні відмінності набули
для неї надто великого значення і замінили в її душі Бога. Якщо раб або
інший пригноблений сповнюється ненавистю до володаря, то це означає, що
він перебував під владою ілюзії, ніби не в Бога, а тут, на землі, він
може знайти блаженство. Хто занадто любить гроші й тримається за них,
той створює собі нового кумира. Отже, любов до ближнього в усіх її
проявах є не що інше, як любов до Бога.

Любов, що, здавалося б, була спершу проголошена як противага відчуженим
формам зв’язків між людьми, насправді виявилась їх витонченою апологією,
стала новим аргументом на захист старих соціальних порядків: “Нехай
кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога”;
“…треба коритися не тільки ради страху кари, а й ради сумління” (Рим.,
13; 1,5).

Досі йшлося про певні настанови релігійної моралі. Життя ж людське
занадто багатогранне, щоб можна було дати їх вичерпний перелік. Тому
доцільніше порушити питання про релігійний моральний ідеал, що має стати
взірцем для віруючих.

Найвище втілення християнського морального ідеалу — постать Ісуса
Христа. Саме він, син людський і Божий, покликаний здійснити чудо того
царства, де не буде ні бідних, ні багатих, ні війн, ні смерті, ні
необхідності працювати в поті чола, де “ані смутку, ані крику, ані болю
вже не буде…” (Об’яв., 21, 4), а одне лише вдоволення, радість, вічне
блаженство.

Уособленням релігійного морального ідеалу в буденному земному житті
виступає людина-праведник. Кожна релігія зображає її своєрідно.
Православ’я, католицизм, іслам прославляють святих угодників, що набули
досконалості у релігійному благочесті. Всі вони різні, але спільним для
них є неприйняття мирського та культ власних страждань.

І донині, скажімо, православні моралісти так вбачають ідеал
подвижництва: “Чоловіки й жінки, прагнучи спілкування з Богом, полишають
свої оселі і сім’ї, йдуть до лісів і пустель, здіймаються на камені і
стовпи, щоб у подвигах молитви, посту та зморення плоті служити Богові”.
Церква встановлює своєрідну ієрархію таких подвигів залежно від того,
наскільки рішуче людина пориває зі світом; пустельництво, затворництво
тощо. Наприклад, свята Анна Качинська мучила себе так, що ледве
рухалась; Юлія Муромська спала на більше двох годин на добу, підклавши
під голову поліно; преподобний Серафим Саровський, один із найшановніших
угодників, досяг вершин подвигу: тисячу днів безперервно молився на
камені, поки в ранах не завелися черв’яки, потім два роки мовчав,
спілкуючись з ченцями лише знаками. Він став затворником, а якщо виходив
з келії, то накривав голову ковдрою, щоб не бачити і не чути людей. У
цих і подібних історіях не слід вбачати лише будь-які відхилення від
загальноприйнятого. Часто за ними стоять реальні люди, які набули
символу протесту проти бездушності й лицемірства суспільних порядків,
які є взірцем моральної стійкості.

Звичайно, церква сьогодні не закликає до усамітнення в лісах і печерах,
але, як і раніше, проголошує угодників «провідними зірками»,
заступниками перед Богом, учить віруючих скеровувати свої думки й справи
шляхом святих, кваліфікує їхній спосіб життя як світ належного, вищого.

Протестантські церкви, що не визнають інститут чернецтва, спростовують
фізичний аскетизм. “Історія християнства, — зазначається у сучасному
баптистському виданні, — знає чимало прикладів, коли люди виснажували
своє тіло, усамітнюючись в пустелях і лісах. Але це неправильний шлях.
Христос не кличе своїх послідовників тікати зі світу, а закликає їх,
живучи серед людей, світити світлом Христа”. На думку баптистів, не
існує особливої сфери прояву релігійного благочестя, відмінної від
буденного життя. Тут спостерігаємо типовий прояв етики мотивів, формула
якої звучить так: “Чада Божі повинні не йти зі світу, але, будучи в
світі, бути не від світу сього”.

Розглянемо, як подібні заклики до «духовної пустелі» відбиваються у
свідомості простих віруючих. Одна з типових відповідей
віруючої-баптистки така: “Ми повинні жити зі світом, не так, як раніше
відлюдники відходили до пустелі. Навіщо це? Коли нас готували до
хрещення, я запитувала: телевізор можна дивитися? Мені сказали —
потрібно знати, що навколо тебе діється, але щоб це не відхиляло від
Бога, щоб усе бачене розуміти як слід”.

Що значить “як слід”? Відповідь однозначна: 2Щоб набути царство Боже,
або царство небесне, треба мати «убоге духом серце, вільне від спокус
земних”. Це настановлення по суті мало відрізняється від православного
ідеалу чернецтва. Людина, зауважують протестантські проповідники, не
повинна втікати до пустелі, але має знайти її в самій собі: “Пустеля —
це прекрасна школа для нашої внутрішньої людини. Наодинці з Господом —
ось сутність пустелі. Нам вона особливо необхідна: світ полюбиш — тебе
він згубить”.

Сутність цієї настанови — не відвернутися від світу, вона в конкретному
змісті тих почуттів і настроїв, які за логікою богословської моралі
розцінюються як мирські, врешті-решт гріховні.

У руслі наукової концепції світобачення духовне багатство людини дається
не від природи, воно формується внаслідок спілкування людей,, що
надихаються гуманістичними цілями. Лише така діяльність може служити
основою та критерієм справжньої моральності.

2. Психологічне значення поняття “любов”.

“Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, — то
став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!

І коли маю дар пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю
всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, — то я ніщо!

І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення,
та любови не маю, — то пожитку не матиму жадного!

Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не
величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки
свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але
тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе
терпить! Ніколи любов не перестає!” (І Кор. 13, 1—8).

…Ми розпочали розмову про любов відомою цитатою з ап. Павла не тільки
для того, щоб надати подальшому викладові певну емоційну тональність. У
наведеному “гімні про любов” знаходимо надзвичайно ємне осмислення цього
світлого почуття, що звільнює нас від занадто довгих підходів до нього.

Може видатися, звичайно, що для нормального людського спілкування любов,
порівнюючи з повагою і співчуттям, є справою не такою вже необхідною.
Однак існує різниця між емпіричним тлом повсякденного спілкування і його
внутрішніми сенсом і суттю. Нехай не всяке спілкування надихається
любов’ю, проте погане таке спілкування, що не прагне до цього, не
орієнтується на ідеал любові, хоча б у найвіддаленішій перспективі. У
світ навіть найпрозаїчнішого спілкування любов входить як граничний
принцип, покладає абсолютний масштаб довіри, взаємності, відкритості
партнерів один щодо одного; разом з тим любов сама по собі постає як
досконалий тип спілкування, в якому його смислові, екзистенційні й
моральні аспекти розкриваються у своїй найадекватніїшй формі.

Що таке любов? Визначень її та різноманітних поглядів на неї існує
величезна кількість. Якщо давньогрецький філософ Емпедокл (близько 490 –
близько 430 до н. е.) вбачав у любові безособове начало поєднання, яке
пронизує собою всі стихії буття, а китайський мудрець Моцзи (V ст. до н.
е ) — принцип загальної злагоди й взаємного добротворення, що його
відкриває людям саме небо, то сучасні мислителі здебільшого пов’язують
її саме з граничним проявом людської особистості: “Любов є
відповідальність Я за Ти” (М. Бубер). Для романтиків любов асоціюється
передусім з чимось неповторним, виключним, невловимим, таким, що не
вкладається у рамки жодних загальних норм і розпорядків. З іншого боку,
гегельянець В.Г.Бєлінський, який, здається, не так далеко й відійшов від
романтизму, в листі до приятеля не вагаючись глибокодумно констатує:
“Любити, Мішелю, можна тільки субстанцію…”. В історії людської думки
знайдемо й осмислення любові як простої чуттєвості, й суто
інтелектуальне її тлумачення (“інтелектуальна любов до Бога”, як вона
постає в “Етиці” Б. Спінози); й прагнення цілком звести любов до світу
інтимних переживань, і піднесення її на щабель офіційних громадянських
чеснот (“Вибрані місця із листування з друзями” М.В.Гоголя тощо). Перед
релігійною, зокрема християнською, свідомістю любов може поставати як
“жертовна воля до повної самовіддачі й розімкненості” (С.С.Аверінцев),
тимчасом свідомість позитивістська здатна вбачати в ній елементарне
прагнення забезпечити собі джерело позитивних емоцій тощо.

Згаданий символічний образ висвітлює сенс любові загалом як пошуку й
віднайдення людиною жаданої цілісності — тілесної, духовної чи
тілесно-духовною — цілісності, до котрої вона прагне й котру, проте, як
і показує їй власний досвід, не може здобути у своєму внутрішньому
бутті, таку цілісність може дати тільки і сутнісне спілкування з іншим,
неповторним, наче спеціально для неї “призначеним” суб’єктом — зі і
своєю міфологічною “половинкою”, якщо йти за легендою про андрогінів.
Більше того, подібне невіддільне від людського буття глибинне прагнення
до над індивідуальної цілісності легко простежується не лише в статевій
любові або інших між особистісних її різновидах, а й у суто спільнотних
формах вияву цього почуття, що прагне зібрати воєдино роз’єднані частки
суспільства, церкви або нації.

Проте яку саме цілісність має любов на меті? Чи йдеться, справді, про
безпосереднє злиття відокремлених «половинок», частинок у якомусь
єдиному супер організмі?

Слід сказати, що чимало талановитих спроб пояснити природу любові
виходили саме з ідеї такого поєднання — злиття. Показові в цьому
відношенні стійкі уявлення про глибинний андрогінізм “нового Адама” —
Христа як універсальний взірець любовного єднання людей, що їх ми
знаходимо в німецьких містиків Я. Беме, Ф. Баадера, російського філософа
М. О. Бердяева та ін.

Справді, є щось піднесене, надихаюче в образі такого “містичного”
злиття, що робить останнє одним з неодмінних ідеалів палкої любові.
Проте, як і чимало інших ідеалів, даний ідеал навряд чи можна вважати
екзистенційно здійсненним; любов, у якій він займає домінуюче становище,
рано чи пізно зазнає поразки. Й не тільки тому, що людині фізично не
дано цілком “увійти” в іншу, любиму нею істоту, перейнятися її буттям
або ж утворити внаслідок злиття з нею якесь нове нероздільне ціле, але
ще й через те, що дане прагнення не вельми узгоджується з внутрішньою
природою самого любовного почуття (обставина, що примусила деяких
прихильників ідеї злиття врешті-решт жорстоко розчаруватися у звичайній
“земній любові”).

Граничний інтерес, гранична небайдужість до улюбленої істоти,
безперечно, любові властиві — в статевому почутті цей інтерес доходить
до найінтимніших подробиць існування людини, в духовних різновидах
любові — до найтонших, найзаповітніших нюансів внутрішнього досвіду
особи, неповторного світу її переживань. І все ж це саме небайдужість і
ззовні — ми милуємося предметом нашої любові, співпереживаємо йому,
намагаємося його осягти, захистити від небезпек, що йому загрожують…
Л. Толстой висловив колись думку, що приваблює своєю простотою: “Любити
значить жити життям того, кого любиш”. Проте точніше, можливо, було б
сказати —відповісти власним життям на життя любимої істоти. Або —
прийняти цю любиму істоту з усіма її радощами, болями й сподіваннями до
свого зрячого серця.

Без діалогу, міжособовості, смислового напруження стосунків між Я й Ти
неможливою є вже статева любов, найбільш “заземлена”, найбільш занурена
в плотське начало людського буття. Сексуальна насолода передбачає погляд
партнера, передбачає наявність межі, що постійно долається і все ж
лишається втіленням тріпотливої конечності існування людини, — межі
волосся і шкіри, зору і слів, найлагідніших обіймів. Самий феномен
ласки, як ми вже бачили, ґрунтується не на простому злитті з почуттями
іншого, а на тілесному контакті, в якому зовнішнє взаємо засвідчення
партнерів стає основою внутрішнього самопочуття кожного з них: таким
чином, смиренне служіння Ти свого партнера обертається для суб’єкта
розширенням чуттєвої бази його власного Я, аж до відчуття його
абсолютної виправданості як трансцендентальної основи й мети свободи
іншого — цього самого Ти.

Вже тут, таким чином, розкривається сутнісний зв’язок любові із
свободою, з абсолютним вибором людської суб’єктивності. Те, чого ми, по
суті, домагаємося в любові, — це не просто тіло коханого, загалом не
його плотське чи духовне єство, начебто покликане органічно доповнювати
наше, а саме його свобода, його звернений на нас погляд його здатність
творити з нами й задля нас світ обопільних стосунків, світ ідеального
спілкування, яке завдяки зусиллям партнерів саме обґрунтовує себе саме
творить власне буття й оновлює “великий світ” навкруги. За словами того
ж французького мислителя, в любові “я виявляюся істотою, функція якої —
викликати до існування ліси й води, міста, поля, інших людей, щоб потім
вручити їх іншому, хто побудує з них світ”; так само і я будуватиму цей
світ на твердій підставі буття тих, хто любить мене самого.

Саме тут, нарешті, ми можемо повніше зрозуміти все значення любові як
морального орієнтира спілкування загалом — вона являє той ідеальний стан
спілкування, коли воно стає самодостатньою цілістю, що творить власне
буття, власний неповторний світ. Зазначений онтологічний і світовий
вимір — невід’ємна ознака справжнього високого кохання: не відчувши його
унікальність, неможливо осягнути любов у кожному з її конкретних
спалахів, від історії Ромео і Джульєтти аж до наших часів; і кожного
разу, коли щасливі закохані йдуть вулицями рідного міста, гуляють у
лісі, читають вірші тощо, вони творять навколо себе свій особливий світ,
творять його раз і назавжди (якщо любов загине, цей світ болісною
примарою довго, можливо впродовж усього життя, нагадуватиме про себе
колишнім коханцям).

Разом з тим хоч яких би космічних обширів і висот сягала любов,
неодмінним її джерелом лишається вільне, таємниче, невимушене (ба навіть
протилежне будь-якій вимушеності) відношення Я — Ти, незбагненно
спонтанний вибір, внутрішній контакт, який мало сказати, що має
особистісний характер, але значною мірою саме й творить неповторну
людську особистість.

Навіть із найшляхетніших міркувань неможливо зобов’язати людину любити —
хоча, що дуже важливо, любов породжує власні обов’язки й власну
відповідальність. За словами А. де Сент-Екзюпері, ми відповідаємо за
тих, кого приручили; за тих, кого полюбили, — також. Вище вже наводилася
думка про любов як відповідальність Я за Ти; прикро, жахливо, коли любов
забуває про цю внутрішньо притаманну їй відповідальність, від цього
терплять найближчі, найрідніші для нас істоти, наші кохані й діти.

І все ж любов як така нікому не може бути поставленою в обов’язок, не
може бути предметом морального примусу. Не рахується вона і з вимогами
елементарної справедливості: якщо вже людину люблять, то найчастіше не
за те, що вона є доброю, морально досконалою, і вже зовсім не тому, що
їй ця любов буцімто потрібна більше, ніж комусь іншому поруч із нею.

Ця невимушеність, некерованість, “беззаконність” справжньої любові
неминуче надає їй ризикованого характеру, робить її справою вельми
сумнівною з точки зору прихильників будь-якої офіційної регламентації
людського буття, що вбачають у ній виклик. М. О. Бердяєв прямо говорив у
цьому зв’язку про “нелегальність” любові. І справді, за самим характером
свого виникнення й побутування любов — це змова, змова проти всього
пересічного, зовнішнього, нав’язливого, нещирого. Справжню любов
неможливо ідеологізувати: будь-яким узвичаєним стереотипам соціальної чи
національної свідомості вона протиставляє внутрішню очевидність
присутності обраної істоти, безпосереднє відчуття правдивості свого
людино пізнання, що засвідчується самим фактом любовного відвідання
сутності Я — сутності Ти.

Так, ззовні любов нерідко видається «сліпою», і до певної міри ця її
“сліпота” є таки можливою. При цьому, однак, кожна справжня любов
неодмінно таїть у собі свою “точку істини”, внутрішнє, жодним іншим
чином недосяжне знання про лице й душу любимої істоти, а через неї —про
світ, що його вона дарує тому, хто любить її. Це знання-переживання,
знання-буття утворює позитивний, стверджувальний сенс “любовної змови”
як щонайглибшої солідарності свідків і захисників правди один про одного
й про світ навкруги. Саме це буття-у-правді зрештою й робить любов
по-справжньому вільною, здатною протистояти як побутовим передсудам, так
і ідеологічним очікуванням ззовні.

Парадоксальність любові підсилює й те, що навіть усупереч “видимій”
людській правоті вона не може не прагнути якимось чином звеличити свій
предмет, не потурати його примхам; установити для когось чи чогось
тверде, об’єктивно обґрунтоване й справедливе місце у світі передусім
якраз і означає його не любити. Вища справедливість любові полягає при
цьому в тім, що все, за своєю внутрішньою неповторною правдою гідне її,
так чи інакше має право на звеличення у всеосяжній всесвітній гармонії,
проте перекласти це право мовою холодного розуму й загальнозначущого
здорового глузду є справою важко здійсненною.

З наведеного стають зрозумілими потенційна трагічність любові, її
сутнісний зв’язок з відчуттям трагізму людського буття загалом. Чим
вищою, чим більш самовідданою й ентузіалістичною є людська любов, тим
важче їй укорінитися в цьому світі, тим більшою є ймовірність її
трагічного фіналу; загальновідомі свідчення цього дає світове мистецтво,
що так часто пов’язує тему любові з темою смерті. Згідно з релігійними
уявленнями, трагічного елемента не позбавлена не тільки людська, земна,
але навіть і Божественна любов Бога-творця до людей, усього живого. Так,
єврейський бог Ягве, такий ревнивий до “обраного народу”, після
руйнування Єрусалимського Храму, коли єврейське плем’я було розсіяне по
світах, приносить, за версією кабалістик, зворушливу присягу, що не
ввійде в Єрусалим небесний, аж поки сини Ізраїлю знову не ввійдуть у
Єрусалим земний. “Як забуду тебе, Єрусалиме, хай забуде Мене правиця
Моя!” — клянеться при цьому Господь мало не в розпачі. Відповідно ж до
основ християнського вчення, Бог-Отець через велику любов до людей
віддає на хресну муку свого Сина — Ісуса Христа…

Тим тісніше нитки любові й муки, любові й жертви, любові й смерті
сплітаються в людському житті. Проте недоречно було б дорікати за це
долі: потенційний трагізм справжньої, високої любові — лише один із
симптомів її буттєвої й духовної досконалості. Світ наш узагалі
сповнений ризику, конфліктів, проблем, але нерозумно через це
відмовлятися жити в ньому. Як жоден інший моральний феномен, любов являє
людині повноту її душевної реалізації, повноту смислових і творчих
потенцій буття; вона акумулює позитивну моральну енергію, благодатну
енергію радості, що допомагає людській особистості витримувати натиск
обставин, не зраджувати себе, в будь-яких стосунках лишатися вірною
кращим своїм ідеалам і цінностям. Через усе це любові в житті людини,
хоч би що провадили щодо цього ханжі, ніколи не буває забагато: питання
тільки в тому, чи відповідає той чи інший її прояв справжній її
сутності. Й подібно до того як справжня, глибока любов до Батьківщини не
має нічого спільного з “ціннісною сліпотою” і холодним презирством щодо
інших культур і націй, так само й для міцності родинних стосунків єдино
надійною гарантією може бути не заперечення, а утвердження любові:
зміцнення і поглиблення з роками (за умови необхідної й серйозної
турботи про це) взаємної прихильності чоловіка і жінки одне до одного,
до дітей, до свого сімейного вогнища — за збереження відкритості й
здатності до співчуття щодо тих, хто оточує дану людську спільноту.

3. Десять Божих Заповідей

Божі Заповіді дані для нашого життя Вони — непорушний фундамент щастя й
ладу. Вони є для людства тим, чим є фундамент для дому, мотор для
машини, повітря для легень, крила для птиці. А щоб вони дали нам щастя,
вдоволення і спокій серця на землі і запевнили вічне щастя, то треба їх
знати, розуміти, любити та зберігати не десь-колись, а щодня через все
своє життя. Хто дотримується Божих Заповідей, той любить Господа Бога,
як це навчає євангеліст Іван: “Це бо любов Бога: берегти його Заповіді.
А Заповіді Його нетяжкі”. (І. їв. 5.3).

З десяти Божих Заповідей лише перші три підносяться до прослав і
пошанування Бога. Сім інших Заповідей стоять на сторожі доброзичливих
стосунків між людьми. То ж пропонуємо вам коротко ознайомитися із кожною
із цих Заповідей.

Перша Божа Заповідь повчає нас: “Нехай не буде в тебе інших богів, крім
Мене”.

Ця заповідь стоїть на сторожі правдивої релігії. Вона наказує почитати
тільки єдиного правдивого Бога, бо він Творець світу і про все дбає: про
дерева, квіти, польові трави, про птиці небесні, про кожну комашку,
рибку, тварину і кожну людину. Він дав нам життя, і ми залежні від Нього
щохвилини.

Сьогодні проти першої Божої Заповіді люди грішать модерним
ідолопоклонством (надають перевагу не Богові, а якійсь спокусливій
матеріальній речі). Таке новітнє ідолопоклонство практикують навіть і
християни, які свідомо чи несвідомо підпадають під вплив цих “модерних
божків”: алкоголю, наркотиків, токсичних речовин, грошей, а також культу
тіла, якому сьогодні люди намагаються чи не найкраще догодити.

Таких грішних блудників у світі є багато.

Наркоманів, п’яниць і розпусних синів,

Тих, що Бога хулять, і що навіть у свято

В Божий храм не ідуть, зневажають батьків.

Скільки вас вже ступило на блудні дороги!

Піднімайте ж до Бога жорстокі серця!

Повернутись на рідні батьківські пороги

Вам ніколи не пізно до Бога Отця.

Друга Божа Заповідь повчає нас: “Не клич намарно ім’я Господа. Бога
твого”. Ця заповідь є неначе доповненням до першої. Це означає віддавати
належну пошану Божому імені і не вимовляти його без пошанування, бо Він
— всемогутній, бо Він всім керує, про все дбає. Друга Заповідь Божа
застерігає: не можна божитися, кликати Бога на свідка, проклинати, криво
присягати: Гріх зневажати святих, святі речі, святі місця.

«Не клич намарно ім’я Господа твого» —

Під ноги Боже слово не кидай,

Не насміхайся ти над ім’ям Бога!

Діла Господні ти не зневажай,

З погордою не говори про Бога,

Фальшивої присяги не давай,

З прокльоном, гнівом не роби нічого.

Намарне ім’я Боже не клич, дитино,

Нехай святиться це ім’я в душі твоїй,

Лихі слова, злі помисли як гріх-провину

Ти не плекай ніколи в серденьку своїм.

“Пам’ятай день святий святкувати”.

У Старому Завіті ця Заповідь приписувала святкувати суботній день. У
Новому Завіті обов’язково віддання пошани Богові переноситься на неділю
тому, що в неділю Ісус Христос славно воскрес із гробу, в неділю Дух
Святий зійшов на Апостолів. Цей недільний святковий день було закріплено
Декретом ІІ-го Ватиканського Собору “Про святу Літургію”.

Четверта Божа Заповідь повчає: “Шануй батька і матір свою, щоб тобі
добре було і щоб ти довго прожив на землі”.

Ця заповідь єдина із десяти дає обіцянку винагороди за її сповнення. На
цій заповіді будуються відносини в родині, між батьками і дітьми. Батьки
дають дітям життя, вони є творцями Божими у справі продовження людського
роду, тим самим є для дітей першими заступниками Божими на землі, тому
їм належить пошана.

Своїх батьків доглядати до самої смерті.

Хто батька-матір зневажає,

Не має у душі спокою —

В житті він щастя не зазнає

І не розлучиться з журбою.

Хто батька-матір не шанує,

Того забудуть діти власні,

Від них пошани не почує,

І в хаті згода й спокій згасне.

То ж не забудь ти доню й сину,

Коли твій батько у біді, —

Віддай й одежину єдину

І поможи йому тоді.

А в неділю, любі діти, до Святого Храму

Йдіть до Бога помолитись за тата і маму.

Батьків шануймо все своє життя,

Бог нам пошле своє благословення,

І буде в нас щасливе майбуття,

І буде в нас щасливе сьогодення!

П’ята Божа Заповідь гласить: “Не вбивай”.

На світі є дуже багато вартісних речей, але найдорожче з них — людське
життя. Його не можна купити за жодну ціну. Живучи, ми не додумуємось, що
Бог нам дав життя в дар. Господь Бог проголошує себе абсолютним
Господарем життя людини, яка створена на Його образ і подобу. Тому ніхто
не має права ані собі, ані іншим його відбирати. Ми повинні відкидати
все, що шкодить чи руйнує наше здоров’я: куріння, алкоголь, наркотики,
не наражати своє життя на небезпеку без вагомих причин. Самогубство або
вбивство — це найбільший гріх проти П’ятої Заповіді. Ця Заповідь
забороняє нищити невинних дітей у лоні матері.

Ісус Христос навчав не вбивати ні фізично, ні морально навіть своїх
ворогів, а молитися за їх прозріння.

Дві тисячі років у серці несемо

Ісуса Христа Заповіт.

З науки Христа ми любов всі беремо,

Любов ця врятує весь світ!

Шоста Заповідь “Не чужо лож” перекликається з дев’ятою “Не пожадай жінки
ближнього свого”. Шоста і дев’ята Божі Заповіді стоять на сторожі
моральної чистоти і невинності, чистоти нашого серця і вірності у
подружньому житті. Сам Господь Бог поблагословив перше подружжя — наших
прародичів Адама і Єву у раю. Отож, подружжя — то Божа установа, в
основу якої покладено єдність любові і нерозривність подружньої присяги.

Проти Шостої Заповіді Божої грішить той, хто живе без церковного шлюбу,
хто вживає сороміцькі слова, жарти, пісні, веде непристойні розмови,
дивиться нескромні малюнки, порнографічні та еротичні фільми, які є
грішними супроти християнської моралі. Святий Апостол Павло каже:
“…ті, що чинять розпусту, перелюб, розгнузданість — Царства Божого не
успадкують”. Гріх нечистоти руйнує в нашій душі Божу ласку, принижує
людину до рівня тварини.

Чужого ложа не бажай, людино,

На грішний шлях розпусти не ступай,

Бо це великий гріх, моральне зло — провина,

Лиху спокусу цю від себе відганяй.

В чужому ложі чистоти

й невинності не зрадь,

Бо чистота й невинність —

скарб у наших душах,

Ти помисли лихі, мов чорну гадь,

Від себе відганяй, бо це диявола спокуса.

Перелюб — тяжкий гріх. Ісус Христос каже: “…кожний, хто дивиться на
жінку ближнього свого з пожаданням, той вже вчинив перелюб у своєму
серці. Перелюб веде до розлучень, що є великим нещастям для подружжя, а
особливо для дітей. Отже, дуже важливо держати наш розум і серце
чистими, вільними від непристойних думок і бажань, бо навіть саме
внутрішнє бажання згрішити є гріхом. В час таких спокус треба звертатися
до Бога з молитвою, щоб допоміг розвіяти замішання в нашій душі?”

Не зрадь в коханні!

Щоб бути серцем чистим,

Пильнуй, аби ніхто тебе не звів,

Щоб шлях твій був, мов сонце,

променистим,

Сьома Божа Заповідь “Не кради” перегукується із десятою Божою Заповіддю
“Не пожадай нічого того, що є власністю ближнього твого”. Щоб людина
могла вільно і спокійно використовувати дані Богом дари на Божу славу і
для свого добра, то на сторожі приватної власності Господь Бог поставив
сьому і десяту Заповіді Божі. Від дотримання цих Заповідей залежить
добро всіх людей — особисте, родинне і суспільне. Ці заповіді закликають
нас бути чесними людьми, щоб ми ніколи нічого і ні в кого не крали, не
зазіхали на чужу власність. Одним з видів крадіжок у школі є списування
у товариша по парті. Отримана таким чином оцінка є краденою. Красти
можна і час у вчителя, який не встигає подати новий матеріал через
порушення дисципліни, бо на зауваження витратив дорогоцінний час. Такий,
учень обкрадає своїх товаришів по класу у знаннях, а вчителя — в часі.

Восьма Божа Заповідь, гласить: “Не свідчи не правдиво на ближнього
свого”.

Восьма Божа Заповідь стоїть на сторожі не матеріальних, а духовних
цінностей, таких як: знання, мудрість, слава, добре ім’я, моральна
чистота і ін. Господь Бог дав нам дар мови, щоб ми могли порозумітися з
нашими ближніми. Тож ця заповідь наказує нам завжди говорити правду і
попереджає проти всякого лихого слова чи свідчення, що могло б пошкодити
ближньому, його доброму імені і славі. Не засуджуйте ближнього,
особливо, коли це неправда. У Святому Євангелії сказано: “Не судіть, щоб
вас не судили, бо яким судом судите, таким і вас будуть судити”. (Mт.
7.1).

Тож восьма Заповідь нам каже:

«Не свідчи на ближнього свого ніколи не правдиво».

Говори правду в вічі, не кажи

Того, чого казати не можна.

Брехнею, люди кажуть, світ пройдеш,

Але назад не буде вже дороги.

Подумай добре перед тим, як йдеш,

Якщо підеш — навіки втратиш Бога.

Пам’ятаймо, що немає любові до Бога без любові до ближнього. А вступ у
щасливу вічність вирішує тільки життя за Божими Заповідями тут, на
землі.

4.Виховання головних рис християнина

Найбільш повною формою справедливості е християнська. Вона виражена у
словах: “Усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть
їм і ви” (Мат. 7. 12). Не вносить у життя ні фальші, ні брехні, ні
образи, ні зла. Усі люди — твої ближні, не роби їм того, чого собі не
бажаєш. Мало того, не тільки не роби зло, але роби добро від щирого
серця, з любов’ю, милосердям та всепрощенням. Ти хочеш, щоб до тебе щиро
ставились, сам відкрий своє серце. За законом християнської любові
найвище благо — добро ближнього.

Але часто у житті буває так, що ми до себе ставимося не вимогливо, а
прагнемо неможливого від іншого. Християнська справедливість говорить :
чому ти зауважуєш скалку в очах брата свого, а колоду в очах своїх не
відчуваєш? Тут і треба шукати відповіді на дії подвижників християнства,
які переживали за свої гріхи, були всепрощаючими, поблажливими до інших,
ласкою та любов’ю виправляли хиби ближнього.

Взагалі, християнське правило вчить нас, що у суєтних випадках життя,
наприклад, сварках, зіткненнях, треба шукати вину не в інших, а у самому
собі — у своєму гріхолюбстві, непоступливості, самолюбстві та егоїзмі
Але і цього мало. Воно закликає нас бачити у кожній людині брата, брата
у Христі, возлюблене творіння та образ Бога всемогутнього. Як би не
затемнила себе людина гріхами, ми повинні шукати у її душі іскру Божу.
“Гріхи, гріхами, а основа у людині образ Божий… Гріх зненавидь, а
грішника люби”, — говорив колись отець І.Кронштадський.

При такому баченні людини з’являється і довіра до неї. Вона потрібна
найперше до тих, хто намагається стати на ноги після тяжких гріховних
падінь. У цьому велич християнської любові: “усе зносить, вірить у все,
сподівається всього, усе терпить!” (Перш. пос. An. ІІ. до Кор. 13).

Здається, такі слава чуємо кожний день і вважаємо, що зміст їх добре
знаємо. Але вони наповняться глибоким змістом, якщо ми зрозуміємо їх,
обтяжать нас великою відповідальністю. Розглянемо з них поняття, яке є
основою правильного розуміння всіх інших. Це — християнська любов.

З попередніх тем ми бачили, що усі досі висвітлені світські поняття
моральності, якщо вони не ґрунтуються на євангельському ученні про
любов, є суперечливі та неповні. Отже, розглянемо це докладніше.

У повноті своїй християнська любов є найвищим, найсильнішим та
найяскравішим почуттям. Це є стан особливої духовної близькості,
найсильнішого тяжіння людини до людини.

Серце, сповнене християнською любов’ю, відкрите для того, кого воно
любить, готове прийняти його. У любові сприймає іншого і себе віддає
іншим, “Серце наше розширене до вас, корінтяни, вам в нас не тісно”, —
писав своїм улюбленим духовним дітям Ап. Павло. — “По тому пізнають усі,
що ви учні мої, як будете мати любов між собою” (Ін. 13. 35).

Християнська любов є відчуттям особливої близькості людини до Бога, Який
Сам є Любов. У сфері земних почувань немає вищого від жертовної любові.
Уся історія відносин між Богом і людиною — це самопожертва Небесної
любові. Господь веде до спасіння грішника, Свого ворога і зрадника, Для
їх порятунку не оберіг Свого Єдинородного Сина. Син Божий воплотився,
страждає і вмирає для того, щоб через Воскресіння дати грішникові ту
блаженну вічність, яку він втратив. Перед смертю Ісус дає своїм вірним
заповідь та ідеал любові: “Як Я возлюбив вас, так і ви любіть одне
одного”.

Християнська любов обнімає всіх: не тільки друзів, але і ворогів.
Господь у Євангелії говорить: “А коли любите тих, хто любить вас, яка
вам за те ласка? Люблять бо й грішники тих; хто їх любить. І коли добре
чините тим, хто добро чинить вам, яка вам за те ласка?” (Лк. б, 32, 37).

Любити ворога — це протиріччя у рамках світської моралі. Але ж мати дитя
своє любить не тільки тому, що воно ласкаве або користі від нього
багато, а за те, що воно рідне.

Вона оберігає його, рятує від біди. Тільки християнин повинен любити і
ворога, розуміти, що той, хто чинить зло, потребує спасіння, бо він у
руках диявола. Промінням християнської ласки і світла маємо зігріти і
оповити брата свого, який потрапив у біду.

Доцільно було б на уроці з’ясувати (наскільки це можливо відповідно до
віку дітей) 13 главу першого послання Ап. Павла до Коринтян.

Такі риси християнської моралі, як послух, чемність, взаємодопомога,
вдячність, пошана стануть зрозумілими, коли християнську любов доповнимо
покорою. Без цієї якості неможливо уявити християнську мораль. Ісус
Христос Свої заповіді починає словом про покірність: “…блаженні убогі,
Царство Боже бо ваше” (Лук. 6. 20). Убогими у звичайному розумінні
називаємо тих людей, які нічого не мають і просять допомоги в інших. Тут
же мова іде про убогість духовну. Християнин (бідний чи багатий) повинен
визнати свою недосконалість, тобто розуміти, що у ньому немає нічого від
себе самого. Усе, що добре у нас, — від Бога. Від себе: самолюбство,
блуд, гріховна гординя, яку Бог карає. Упокореним дає благодать.

Християнська убогість, покірливість поєднані з духовним плачем. Без
нього покірливість неглибока. Як це побачити? Святі Отці-подвижники
радили: почни у вічі дорікати людині за ті гріхи, за які вона сама себе
покірливо засуджує. Якщо вона тихо без заперечення вислухає та ще й
подякує, то її каяття було щире. Тому Господь і говорить: “Блаженні
засмучені зараз, бо втішитесь ви” (Лк. 6, 21). Цей духовний плач є страх
людини, бо вона розуміє, що у гріхах віддаляється від Царства Божого.

ІІІ. Концептуальні засади формування духовності особистості на основі
християнських моральних цінностей

Формування духовного світу дітей та молоді, духовності як і провідної
якості особистості — велике і складне завдання, що стоїть у центрі уваги
педагогів, вихователів, учителів, батьків, широкого педагогічного
загалу. Особливої актуальності воно набуває сьогодні, коли складності
соціально-економічного й політичного розвитку країни боляче вразили
молодь. Серед дітей та молоді падає духовність, що пояснюється
насамперед зниженням рівня життя в Україні, відсутністю соціальної
захищеності, явним і прихованим безробіттям, інфляцією, невизначеністю
моральних орієнтирів у політиці держави і повсякденному житті. Засоби
масової інформації та комунікації дедалі більше впливають на суспільство
й особливо на молодь, пропагують насилля, зброю, силу, прищеплюють
моральний релятивізм, конформізм і цинічно-гедоністичне ставлення до
повсякденності.

Усе це призводить до відчуження дітей та молоді від моралі, спонукає їх
до власних пошуків самореалізації, найчастіше в субкультурі, і
врешті-решт до певного заперечення духовності й моральності як суспільне
й особистісно значущих феноменів. Ці процеси посилюються кризовим станом
сучасної сім’ї, яка перестає відігравати роль головного каналу залучення
дитини до моральних начал і джерела розвитку моральності.

Ситуація загострюється й тим, що вироблені в попередні десятиліття
суспільні ідеали мали узагальнений, регламентований,
державницько-класовий характер, а не зверталися до внутрішнього,
особистісного світу кожної людини. Тому перехід від глобальних
суспільних категорій, від публічної риторики про моральність до
розуміння духовності як складного психічного феномена самоусвідомлення
особистості в сьогоднішніх умовах спричиняє багато проблем і навіть
кризових ситуацій.

У цьому контексті велике занепокоєння викликають процеси, що
відбуваються в усьому світі.

Всеохоплююча перетворювальна діяльність людини в сучасну епоху, її
негативні безпосередні й більш віддалені соціальні наслідки актуалізують
відповідальність усіх людей за збереження природи, її багатства й
розмаїття на всій планеті. Останні глобальні прояви тероризму, анти
цивілізаційні рухи в масштабах усієї людської спільноти, тенденції все
значнішої поляризації на багатих і бідних у контексті розвитку
глобалізаційних процесів більше актуалізують проблеми аспектів
моральності й духовності всього людства і кожної окремої людини.

У таких умовах визначення духовності як провідної характеристики людини,
її духовних пріоритетів, обґрунтування системи цінностей, що мають лягти
в основу життя дитини, виступають на передній план усього процесу її
соціалізації.

Формування духовного світу особистості — це велике і складне питання, що
потребує комплексного і багаторівневого розв’язання.

Сьогодні в Україні по-різному тлумачиться поняття духовності, розроблено
різні підходи до її формування, які часто протирічать і заперечують один
одного. Бажання допомогти дитині спонукає шукати спільні точки дотику
між різними формами суспільної свідомості вести діалог, звертатися до
витоків духовності, що лежать у багатстві людської історії, культури,
науки, філософії, релігії.

В останнє десятиліття дедалі більше політичних і культурних діячів,
учителів, батьків звертаються до християнських моральних цінностей як
найбільш стійких, універсальних, не підвладних політичній і ідеологічній
кон’юнктурі. Це означає, що сучасне українське суспільство поступово
підходить до визнання й освоєння етичних основ християнських цінностей,
від яких воно було штучно відлучене протягом багатьох десятиліть, а в
більшості людей навіть було сформовано різко негативне ставлення до них.

У ситуації гострого дефіциту ціннісних установок і орієнтацій
християнські моральні цінності, які є основою гуманістичних Цінностей
відіграють дедалі вагомішу роль у сучасному вихованні дітей та молоді.
Отже, виникає гостра потреба в залученні християнських цінностей до
процесу виховання дітей, визначенні основних засад, цілей, напрямів,
змісту, форм і методів формування духовності на їх основі, які разом з
іншими складовими сприятимуть розвитку і формуванню духовної
високоморальної особистості, майбутнього громадянина України.

1. Цінності — провідна складова формування особистості

Поняття “духовність” нині широко вживається, хоча й недостатньо
розтлумачене у філософській, психологічній і педагогічній літературі.

У контексті нашої проблеми під духовністю розуміємо внутрішній світ
людини, її самосвідомість і діяльність цієї самосвідомості, що може бути
спрямована на різні сторони й об’єкти, на будь-які феномени зовнішнього
і внутрішнього світу людини. Духовність — це складний психічний феномен
самоусвідомлення особистості, внутрішнє сприймання, привласнення нею
сфери культури, олюднення, вростання в неї і розуміння як власного
надбання.

Такий підхід передбачає розгляд духовної сфери як складової феномену
культури. Сьогодні одні лише визначення поняття “культура” вимірюються
чотиризначним числом, але спільними його складовими є релігія,
ментальність, наука, мистецтво, освіта, побут, матеріальний добробут,
тощо при особистісно-диференційованому, критеріальному і світоглядному
підходах до них.

Для нас системоформуючим ядром зазначених складових є цінності, тобто
утворення, в основі яких лежать почуття людей. Ці почуття спрямовані на
ідеал. Ідеальне — це те, до чого людина пригне. Цінності означають
позитивну або негативну значущість будь-якого об’єкта, нормативний,
оцінний бік явищ.

Наявність великої кількості людських потреб і способів відчуття привела
до появи різноманітних оцінок: те, що для однієї людини має велику
цінність, для іншої — малу чи зовсім ніяку. З формального боку цінності
розподіляються на позитивні та негативні, на відносні та абсолютні, на
суб’єктивні та об’єктивні. За змістом вирізняють цінності речей,
логічні, естетичні, моральні тощо. Виходячи з цієї ієрархії цінностей,
морально-етичні установки мають абсолютний характер, універсальне
значення і виступають основними категоріями духовності. До моральних
цінностей відносяться нормативні, такі, як добро і зло, справедливість,
прекрасне і потворне, про призначення людини, людські ідеали, норми,
принципи життєдіяльності тощо. Вони лежать в основі всіх вчинків,
діяльності людини, мають моральну значущість і впливають на загальне
суспільне життя.

Моральні цінності уявлення, установки та аксіоми є продуктом нашої
історії та культури.

Зародившись у І ст. нашої ери в Палестині в контексті розвитку
християнства, вони пройшли разом з людством багатовікову еволюцію.

Починаючи з перших релігійних книг — “Нового заповіту”, “Біблії”,
відбувалося становлення основоположних християнських цінностей —
загальних чеснот: розсудливість, поміркованість, справедливість,
стійкість (чесність, правдивість, вірність слову) теологічних чеснот:
віра, надія, любов (милосердя). Сталими моральними взірцями, канонами є
також десять християнських заповідей.

Християнство, його основоположні цінності стали джерелом і основою для
синтезу в Європі моральних ідей античності — істини, добра і краси — з
«християнськими постулатами активного ставлення людини до світу,
універсальності, не пов’язаної з будь-якими політичними і етнічними
рамками, зверненням до особистості як до носія історичної
відповідальності. Від середньовіччя саме християнство формувало
культурну традицію та забезпечувало культурну єдність спочатку Західної
Європи і поступово світу в цілому. Християнські культурні цінності стали
основою розвитку всієї культури, особливо музики, живопису, літератури.
Вони інтегрувалися з іншими спорідненими смислами, наприклад, моральними
цінностями певного народу, моральними звичаями і традиціями, вибудували
ціннісний світ сім’ї, стосунків дітей, батьків.

З часом, у модерну добу, християнські цінності перестали прямо
ототожнюватися з християнством як релігією і почали оцінюватися як
універсальні моральні цінності західної, тобто християнської
цивілізації; в культурологічному її вимірі, набули абсолютного
загальнолюдського характеру. Зараз вони є невід’ємною частиною сучасної
культури і явно чи дискретно впливають на життя кожної людини і
суспільства в цілому, незалежно від того, яку світоглядну позицію
відстоюють їхні носії — секуляритивну (світську) чи релігійну.

Отже, довгостроковий і понад ситуаційний, інтегрований характер
цінностей, що увійшли до людської культури як християнські моральні
цінності, надає їм особливої ролі у процесі виховання дітей та молоді й
спонукає до вироблення шляхів, засобів і методів їх формування.

2. Принципи формування духовності на основі християнських цінностей

В основу концепції покладено положення про те, що християнські моральні
цінності є раціональною сферою, складовими гуманітарної культури,
гуманістичними постулатами, значення і суть яких розкриваються завдяки
вихованому впливу на духовний світ дитини через почуттєво-емоційну
сферу.

Формування духовності особистості на основі так розтлумачених
християнських цінностей має спиратися на еволюційно синергетичний
підхід, який, базуючись на ідеях історичного нелінійного розвитку
цінностей та їх понятійного апарату через синтез та інтеграцію своїх
складових (література, мистецтво, музика, живопис тощо), приводить до
розширеного й уточненого розуміння моралі, моральності, духовності й
кінець кінцем — до розуміння і позитивного ставлення до єдності,
багатоманітності й невичерпності світу.

За своєю методологією концепція спирається на науковість, тобто:
матеріалістичність (визнання первинності матерії й вторинності
свідомості, психіки); на положення про те, що відчуття і сприймання є
відображенням об’єктивної реальності. Під науковістю щодо нашого
предмета треба розуміти суб’єктивні явища моральної свідомості
особистості або спільноти як відображення навколишнього світу. На рівні
об’єкта розглядатимуться ціннісні християнські як складові людської
культури, які трактуватимуться в широкому просвітительському,
універсальному сенсі.

Науковість передбачає конкретно-історичний розгляд організації і
структурування предмета крізь призму категорії “цивілізація”.
Цивілізаційний та конкретно-історичний підходи дадуть змогу осмислити
розвиток християнських цінностей у повному обсязі, з урахуванням
духовно-моральних засад, у процесі їх історичного розвитку й виділити як
їх універсальні властивості, так і конкретно-історичні особливості.

У тісному зв’язку з попередніми підходами не менш важливими у цьому
контексті є культурологічний підхід, бо християнські цінності й загальна
культура становлять єдиний культурний конструкт, особливо в його
історико-епістемологічному і генетичному вимірах.

Важливим підходом до розкриття процесу формування духовності на основі
християнських цінностей виступає синергетичний підхід, що дає можливість
розглянути широкий контекст ціннісних орієнтацій різноманітними між ними
зв’язками між теоріями, підходами, феноменами і становить врешті-решт
синтез різних підходів. Він спрямований на розумінні навколишнього
світу, культури як багатобічності й багато аспектності об’єктів і явищ,
котрі взаємодіють між собою як усередині предмета, так і з іншими
зовнішніми об’єктами, що передбачає створення складного, поліаспектного,
гетерогенного продукту (цінності).

Для нашого предмета виняткового значення набуває герменевтика, тобто
“мистецтво розуміння”, коментування, пояснення текстів (у тому числі й
музичних, художніх, мистецьких), що дає змогу подивитися на розглядувані
явища крізь призму історико-культурної традиції в контексті розвитку
загальної і національної культури.

Серед теорій, що пояснюють специфіку процесів, характерних для культури
“епохи постмодерну”, помітне місце займає медіологія (Р.Дебре), що
вивчає перетворення в матеріальні форму (текст, звук, зображення)
існуючих у культурі концепцій, знаків, образів, символів завдяки
сучасним засобам масової інформації і комунікації. Пропущені через
свідомість споживачів, вони перетворюються в ідеї, здатні змінити
соціальне обличчя цивілізації. Тут йдеться про зв’язок між знаками,
символами, ідеями, їх зображеннями та діяльністю льодини.

У контексті нашої проблеми медіологія покликана не лише враховувати
зростаючий вплив засобів масової інформації і комунікації а й
покладатися на них у процесі формуванні таких основоположних координат
культури, як мова, менталітет, міф, традиції, релігія, цінності; знання
тощо, формуючи в дитини самостійність мислення, самоконтроль при
входженні в культурні комунікації.

Необхідним для формування духовного світу дитини виступає системний
підхід. Він передбачає цілісний, ієрархічний, взаємозалежний і відкритий
процес залучення дітей та молоді до цінностей у їх постійному розвитку й
саморозвитку, а також наступність і безперервність, тобто постійне
ускладнення та урізноманітнення змісту й напрямів розвитку моральних
чеснот, комплексність та інтегрованість, які полягають у взаємодії
навчання і виховання, поєднанні зусиль сім’ї, позашкільних закладів,
дитячих об’єднань у виховному процесі.

Морально-ціннісна парадигма формування дитячого мислення має неодмінно
відштовхуватись від діяльнісного підходу, відповідно до якого в
структурі особистості закріплюються ті новоутворення, в які вона вкладає
власні почуття і, що найголовніше, свою працю, свої досягнення.

Концепція ґрунтується також на культурологічних, що передбачає органічну
єдність л духовності з історією та культурою народу, його мовою,
звичаями, традиціями, в тому числі й релігійними.

Викладені вище підходи стосуються організації процесу формування
моральних цінностей.

Щодо підходів до об’єкта педагогічної дії — дитини, то методологічною
основою тут виступає гуманістична сутність і особистісна орієнтація
всього виховного процесу, тобто зосередження на християнських цінностях
у загальнолюдському вимірі, їх спрямуванні на людину, культуру, соціум,
дитинство. За цього підходу людина, дитина — це найвища цінність
виховання. Ціннісне ставлення до дитини проявляється в любові до неї, у
визнанні її індивідуальності, й особистісної моральності, розумінні
дитинства як унікального періоду в житті людини.

3. Мета і завдання формування духовності

Мета формування духовності — це виховання в дітей та молоді високих
інтелектуально-моральних інтересів і запитів, ціннісних поглядів,
орієнтацій та переконань; створення таких умов, які сприяли б розвитку
моральної активності дитини; формування моральної спрямованості її
психічної діяльності, моральності потягів, інтересів, поглядів, думок,
переконань.

Вирішальною умовою формування духовного світу дитини є цілеспрямована
багато аспектна і всебічна діяльність у контексті цілісного
самоусвідомлення особистості.

Кількість цінностей обмежена для сприймання особистістю, а внутрішній
світ дитини своєрідний і багатий, отже, мета педагогічного впливу
полягає у прилученні дитини до тих християнських цінностей, які мають
універсальне гуманістичне значення, абсолютний характер і, що
найважливіше для виховання, — позитивну спрямованість.

Мета конкретизується через систему завдань, a саме:

— пробудження в дитини бажання бути моральною;

— розгляд християнських цінностей як основи розвитку суспільне значущих
рис і якостей особистості;

— формування в дітей та молоді моральної свідомості на основі
організації моральних стосунків дітей через їх включення в стихійну або
спеціально організовану діяльність;

— формування в дітей розуміння й особистісного ставлення до сутнісних
питань про сенс і мету життя людини;

— вироблення етико-естетичного ставлення до життя й до своєї
життєдіяльності;

— формування моральної культури, толерантного ставлення до інших культур
і традицій;

— розвиток чеснот і позитивних моральних якостей дитини, спонукання до
самовдосконалення;

— підтримка здібностей, культурної творчості, спрямованої на
особистісний саморозвиток;

— подолання кризових станів дитинства, новоутворень, що виникли у
психіці дитини під впливом антисоціальних проявів, контркультури або
культури андеграунду.

4. Зміст формування духовності

Формування духовності на основі християнських моральних цінностей
передбачає вироблення моральних вимог, що відкладаються в моральній
свідомості людини й суспільства у вигляді норм, принципів, ідеалів,
понять тощо. Наступний крок — донесення цих вимог і пов’язаних з ними
уявлень до свідомості людини з тим, щоб вона могла спрямувати і
контролювати свої дії, ставити моральні вимоги до інших людей і
оцінювати їхні вчинки. Це розв’язується за допомогою морального
виховання, яке передбачає формування моральних переконань, моральних
схильностей, почуттів, звичок, стійких моральних якостей особистості,
тобто загалом моральності.

Моральність має такі складові; моральні почуття, сенсно життєві
орієнтації (ідеали, традиції, норми, категорії, принципи, заповіді,
канони, кодекси) та моральні переконання й моральні стосунки (моральна
діяльність і моральна поведінка).

Першою складовою моральності є моральні почуття — емоційна складова
духовної діяльності особистості, що характеризує її внутрішню позицію,
ставлення до людей, до самого себе, до явищ суспільного життя, до
суспільства в цілому. До них належать почуття любові, довіри, співчуття,
співпереживання, заздрощів, ненависті, гордощів тощо, їх характерна
особливість — поділ цінностей на позитивно значущі, негативно значущі,
нейтральні, що передбачає вибір, колізію, позицію, прийняття рішення.

Наступна складова моральності — моральні переконання, тобто укорінені
моральні почуття й уявлення (норми, принципи, ідеали), які людина вважає
обов’язковими для наслідування. Моральні переконання дають змогу людині
здійснити ту чи дію, вчинок з розумінням необхідності й доцільності
поведінки.

Важливою складовою моральності є моральна діяльність, тобто діяльність,
в основі якої лежать специфічні мотиви, бажання і спонуки,
підпорядковані ідеалам, нормам, канонам тощо.

І насамкінець, моральні стосунки як складова моралі виникають у процесі
діяльності людини, в її актах, діях, поведінці, їх можна класифікувати
за змістом, формою, зв’язками; в основі моральних стосунків також лежить
певна позиція, що склалася відповідно до ідеалів, норм і принципів тощо.

Отже, наріжним каменем моральності є цінності, моральні норми, принципи,
ідеали, заповіді, канони тощо.

Моральні цінності безвідносно до історичних епох її неперехідний
характер, зберігають наступність моральних вимог. Це стосується
передусім норм регулювання зв’язків між людьми: не красти, не вбивати,
допомагати один одному, викою обіцянки, говорити правду тощо.

Серед християнських моральних цінностей загальнолюдського звучання
розрізняємо: перша категорія — головні людські цінності, що більшою чи
меншою мірою входять до всіх інших етичних цінностей (цінність життя,
краса, істина, g свобода); до другої категорії відносимо чесноти
(справедливість, сміливість, правдивість, щирість, любов до ближнього,
вірність, довір’я, скромність, відданість); до третьої — більш часткові
моральні цінності (здатність дарувати іншим своє духовне надбання;
любов, спрямована на ідеалізовану цінність іншої особистості тощо). Ці
цінності можна диференціювати і далі.

До чеснот належать такі якості: доброта, увага, чуйність, милосердя,
толерантність, доброчестність, чесність, повага, правдивість,
справедливість, гідність, повага до людей, терпимість, благородство,
вірність, мужність, великодушність, витримка, достоїнство, щирість,
жертовність, скромність, сміливість, співчуття, працелюбність,
бережливість, тощо. Характерною їх особливістю є наявність у кожної
позитивної цінності свого негативного еквіваленту, який також входить до
структури цінностей, але як негативно значуща складова: толерантність —
нетерпимість, вірність – зрада, любов — ненависть, бережливість —
марнотратство тощо.

Поділ цінностей на позитивно значущі та негативно значущі дає людині
можливість вибирати між багатьма цінностями й зумовлює смислову
послідовність дій і вчинків як окремої людей, так і спільнот.

Складовими моральних християнських цінностей є також естетичні
характеристики цих цінностей, естетичні категорії — прекрасне і
трагічне. Вони широко входять до структури розумі цінностей і оперування
ними.

На основі залучення дітей до універсальних цінностей формуються складові
духовного світу, моральність особистості, яка є головний життєвим
орієнтиром і здатна структурувати реальність за критеріями значущості.

5. Форми виховання духовності засобами християнських моральних цінностей

Процес формування духовності на основі християнських моральних цінностей
значною мірою зумовлюється інтегрованим підходом до цього процесу.
Висунення інтегрованості як провідної форми залучення дітей до
християнських цінностей пояснюється поліфонічністю і багато аспектністю
предмета, проблемне поле якого перебуває в різних галузях культури, в
різних галузях знання, у предметах, що викладаються у школі й
позашкільних закладах освіти. Тому знання як форма залучення до
цінностей посідають провідне місце. Де б не відбувався процес
передавання знань: у позашкільних закладах освіти, в таборах відпочинку,
в гуртках, у процесі самоосвіти, треба повно та об’єктивно розкривати їх
через роз’яснення, обґрунтування, наводячи численні приклади і через
складову знань досягати свідомого засвоєння матеріалу. Отримання й
оволодіння знаннями тут, мабуть, більше, ніж за будь-якого виховного
впливу, має носити зацікавлений, особистісний і емоційний характер.

Велике значення мають емоції, адже вони повністю лежать до почуттєвої
сфери, проходять через психіку людини і саме від цієї сфери залежить
сприймання або ж відмова від тих чи інших цінностей. Людину не можна
примусити бути моральною — потрібно її переконати, пропустити знання
через її емоції, почуття, психіку, через свідомість з тим, щоб
висловлені моральні цінності стали її власним надбанням.

Знання та емоції, тобто, когнітивно-почуттєвий фон, закріплюються у
вправлянні, досвіді, діяльності різних форм та видів, через які
вихованці не лише пізнають, а й оволодівають красою духовного життя,
побудованого на засадах моральних цінностей. Забезпечити духовне життя
дітей можна лише тоді, коли вони в творчій діяльності використовують
свої емоційні, інтелектуальні й фізичні сили.

В процесі формування духовності засобами моральних християнських
цінностей доцільно широко використовувати через посередній виховний
вплив вихователя на дітей настанови, нагадування, попередження,
переконання, пораду, прохання, похвалу (схвалення), оцінювання, погрозу,
покарання як виховні впливи і спонуки (за П.Юркевичем).

Серед методів і форм духовного формування одне з провідних місць
належить активним формам і методам (ситуаційно-рольові ігри, соціограми,
метод аналізу соціальних ситуацій з морально-етичним характером, ігри
-драматизації тощо), які дають дітям можливість предметно, безпосередньо
й емоційно бути в ситуації морального вибору та морального пошуку.

Особливе місце посідають форми й методи, які залучають дітей до
художньо-музичного, мистецького світу християнських цінностей, де
поєднуються традиційні методи з художньою діяльністю самих дітей —
живописом, ліпленням, декоративно-прикладним мистецтвом, музикуванням,
драматизацією тощо. Крім цих методів доцільно використовувати й
традиційні — бесіди, лекції, семінари, роботи з книгою тощо.

Одним з напрямів залучення дітей до християнських цінностей може бути
краєзнавча та екскурсійно-пошукова робота, яка знайомить дітей з
досвідом і традиціями адаптації християнських моральних цінностей до
культури рідного краю.

Результативність застосування інтегрованого підходу, різноманітних
виховних форм, методів і впливів великою мірою залежить від того,
наскільки вони відповідатимуть індивідуальним і віковим особливостям
дітей, задовольнятимуть їхні духовні потреби, викликатимуть відповідну
мотивацію і стимулюватимуть саморозвиток і самовиховання дитини,
спонукатимуть до морального удосконалення.

VI. Особливості виховання і життя в родині за християнським зразком

Віра – Божа (богословська) чеснота як надприродний дар. Вірити – це
приймати за правду те, що хтось нам розказав, з уваги на авторитет того,
хто нам розказує. Християнська віра – прийняття за правду того, що Бог
об’явив, а Церква подає як віру. Віра – здатність душі, яку одержуємо
рівночасно з освячуючою ласкою. Людина співпрацює з Богом, щоб розвивати
в собі чесноту віри. Віра є відповіддю людини на дар Бога, який себе
об’являє. Віра є вільним воле виявом людини. Віра не пов’язана з
відмовою від розуму, ані не протистоїть йому. Віра є основою пізнання і
утвердження християнської моралі. Віра облагороджує всі людські акти
християнина. “Віра без діл не приносить плоду” (Як. 2,20). “Віра без діл
мертва” (Як. 2, 26). Віра впливає на моральну поведінку людини, а також
дає можливість розпізнати моральність наших вчинків. “Коли матимете
віру, як зерно гірчиці то… нічого не буде для вас неможливого” (Мт.
17, 20). “Віра є запорукою того, чого сподіваємося, – доказ речей
невидимих” (Євр. 11,1). Віра є джерелом християнського життя, що
допомагає жити нам згідно з Божою волею, дотримуючись Божих законів.

Надія – надприродна чеснота, яка є даром Божим, з яким християнин
сподівається вічного, блаженства. Надія – запевнення того, що Бог нас не
покине, а завжди опікуватиметься нами. Надія – впевненість у Божій
вірності. Християнська надія – перспектива жити щасливо в благодаті
Божій. Уміння відрізняти різні форми людської надії, сподівання і мрій
від того, що приносить зі собою християнське спасіння, що визначає
фундаментальну перспективу надії. “Щасливий той… в кого надія на
Господа, Бога свого” (Пс. 146 (145), 5). Джерело християнської надії – у
вченні Святого Письма. Надією на прихід Месії переповнений Старий Завіт,
а Новий Завіт – сповнення надії в особі Христа Богочоловіка та надія на
спасіння людства. Християнин – це людина надії, яка постійно очікує на
завершення життя, з надією, що гріх і смерть будуть остаточно переможеш.
Християнська надія завжди протистоїть розпачеві, безнадії і знеохоченню.
Надія вимагає від християнина відповідальності за світ. Вона допомагає
витримувати важкі життєві ситуації та чинити опір знеохоченню та
розпачеві.

Байдужість інших, зневірюється і може навіть накласти на себе руки. Тих,
що втрачають надію, зокрема на Христа, ап. Павло називає “най
нещасливішими з усіх людей” ( 1 Кор. 15, 19).

Християнська мораль – це мораль любові, бо Бог є Любов – це форма всіх
чеснот, це двигун і мета морального життя. Любити – це вмерти для себе,
а жити для іншого. Християнська любов – це відповідь на попередню
виявлену любов Бога, що полягає у любові Бога як дателя життя і любові
ближнього, як себе самого.

Апостол Павло в своєму “Гімні любові” оспівує її прикмети:
“Любов-довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не
чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається
до гніву, не задумує зла, не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє
правдою, все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
Любов ніколи не переминає” (1 Кор. 13,4-8). Любов – центр християнського
життя.

Грецька мова помагає глибше усвідомити поняття любові, бо на цей термін
має чотири поняття:

1) Storge – любов батьків до дитини і любов дитини до батьків, яка є
унікальною t родині;

2) eros – еротична, сексуальна, подружня любов, з якої кожен з нас
народився. Вона має в собі чуттєвий і тілесний вияв та є благословенною
Богом у подружжі;

3) philia – любов до друзів, приятелів, рідних, що відрізняється
щирістю,

відданістю, безкорисливістю;

4) agape – жертвенна любов, яка віддається беззастережно і підкреслює
невичерпну добродійність та невтомну добру волю. Цю любов показав до
всього людства розп’ятий Ісус Христос.

Відповідно до задуму Божого, людина – це чоловік і жінка разом:
“Сотворив Бог людину на свій образ на божий образ сотворив її, чоловіком
і жінкою” (Бут. 1,27).

Біблійна символіка створення жінки (Бут. 1, 21-23) означає, що вона
разом з чоловіком є творінням Божим і “Стануть вони одним тілом” (Бут.
1,24), тобто творять образ інтимної єдності думок і бажань, а також
єдності сексуальної, результатом якої є нова людина. Хоча вони двоє є
одним тілом (Мт. 19,5), але відрізняють своїми тілесними і душевними
рисами. Чоловік – це образ сили, у м’язах якого є відблиск сили тіла, а
в його рисах є енергійна воля, готовність до чину, рішучість.
Чоловічість – це постійний пошук, здобуття, дарування і перемога.
Чоловік шукає для себе цілей на далеку перспективу, прямує до
професійності, до служби громаді, Церкві і батьківщині.

Жінка – це образ ніжності, делікатна будова якої випромінює красу,
грацію і гармонію, а її риси – це тепла любов, розуміння, готовність
самопосвяти. Жіночість – це постійне приймання, плекання і чуттєвість.
Жінка є більш зосереджена на щоденному, на своєму домі, у який вона
вносить теплоту і душевність. Прагматичний розум мужчини і чуттєвість
серця жінки найбільше їх відрізняють. У сьогоднішньому світі внаслідок
економічних та політичних причин нерідко втрачається розуміння
чоловічості і жіночості, особливо коли жінка забезпечує сім’ю
матеріально, а чоловік не може знайти праці.

1. Християнське подружжя

Любов – основа взаємин між чоловіком і жінкою.

В чоловіка і жінку Бог вклав силу, яка притягує їх, наповнює їх тугою і
вони шукають одне одного, щоб зустрітися у любові. Ця сила є статевим
потягом, який ушляхетнюється духовною любов’ю, що підносить людину над
інстинктами. Ця любов виявляється у людській волі.

Етапи розвитку любові проявляються в:

1) зацікавленості, коли в молодої людини збуджується цікавість до особи
протилежної статі і виникає певна симпатія до неї;

2) захопленні, коли зростає пошана та повага до особи протилежної статі;

3) закоханості, коли виникає бажання часто бачити і спілкуватися з даною
особою;

4) кохання, коли власне існування не уявляється без цієї особи, задля
якої людина здатна на все, має бажання зробити її щасливою, а також
готовність ділитися з нею радощами і смутком. Справжнє кохання мобілізує
духовні сили до активного життя, до праці, до творчості.

Внаслідок цього в людини виробляється здатність не тільки приймати
любов, але і давати її. Кохання не слід змішувати зі статевим
(сексуальним) співжиттям, яке є можливим для християнина тільки після
вінчання. Кохання випробовує закоханих через пошану власної і чужої
гідності, чистоти, невинності, взаємного прощення та примирливості.

Кожна людина у житті покликана реалізувати своє призначення: одружитися
чи жити безженно, тобто стати батьком, матір’ю чи присвятити своє життя
батькам, праці, зокрема науці, мистецтву чи жити монашим життям. “Не всі
це… розуміють, а ті лише, кому дано” (Мт. 19, 11). Апостол Павло
повчає: “Зв’язаний ти з жінкою? Не шукай розв’язатись. Розв’язаний від
жінки? Не шукай жінки” (1 Кор. 7, 27). Головне у житті зробити
правильний вибір, щоб пізніше не. шкодувати за іншим. На вибір звання і
покликання людини впливає Бог і наша совість, яка зобов’язує нас служити
Богові, Церкві, народові. Від нас залежить вибір. Християнська
безженність (дівоцтво) – це не зречення любові, а її поширення на все
Боже Царство. Нормою християнського життя є попружне життя, яке
призначене продовжувати рід людський і виховувати дітей. Перед
здійсненням акту християнського одруження подруги взаємно пізнаються,
особливо вивчають характер і звички, остерігаючись сексуального
співжиття. Дошлюбна чистота подругів є свідченням пошани один до одного
і глибокого розуміння таїнства подружжя, яке спочатку здійснюється на
небі, а потім на землі. Час між заручинами і шлюбом є нагодою не тільки
ближче познайомитись, але, найголовніше, усвідомити свою
відповідальність за створення сім’ї та довідатись про головну мету і
характер подружжя.

Обряд вінчання, який здійснюється Церквою, стверджує добровільний і
свідомий, нерозлучний союз чоловіка і жінки, які є співробітниками
Божими в ділі творення. Обоє обіцяють подружню любов, вірність і
чесність аж до самої смерті.

Християнське подружжя – установлено Богом: “Полишає чоловік свого батька
й матір і пристає до своєї жінки” (Бут. 2, 24). Подружжя через взаємне
віддавання себе, яке виключно для них властиве, прямує до спільноти, щоб
народжувати і виховувати нових людей. Воно є святим таїнством і
символізує зв’язок Христа з Церквою.

Ознаками подружжя є:

святість як особливий зв’язок людини з Богом;

нерозривність, бо з’єднано його Божою любов’ю, а “що… Бог з’єднав,
людина хай не розлучає” (Мт. 19,6);

єдність як зв’язок між одним чоловіком і одною жінкою;

гідність як пошана і любов між подругами.

Таїнство подружжя уділяють собі взаємно самі наречені, коли присягаються
у вірності перед Богом і Церквою, а священик, проводячи літургійний
обряд, від імені Бога і Церкви його благословляє. Канонічний вік у
подружжі для мужчин щонайменше – 18 років, а для жінок – 16 років (у
виняткових випадках – 16 років і 14 років). Подружжя може бути
уневажнене з причин: браку канонічного віку, примусу, споріднення,
чернечих обітів, повторного шлюбу, нездатності до подружнього життя.
Обов’язки подружжя: давання нового життя і виховання дітей, турбота про
взаємне добро і допомога один одному. Кожна людина має право, яке
випливає з її людської природи, одружитися. Права подружжя говорять про
рівність чоловіка і жінки щодо праці, навчання, відпочинку і виховання
дітей та захисту подружжя від посягання на розрив.

Сімейне співжиття полягає у взаємному даруванні любові, у заспокоєнні
тілесних і почуттєвих бажань. Гріхами подружжя є подружня зрада, аборт,
онанізм (мастурбація), неприродне задоволення статевих пристрастей,
мазохізм, уживання контрацептивів.

Родина

Кожне подружжя покликане до продовження роду. Покликання бути батьком
пов’язане з усвідомленням бути головою, опікуном і годувальником родини.
Вибір батьківства пов’язаний із відповідальністю формувати розум, волю і
характер власної дитини. Батько повинен бути для дитини ідеалом усього,
що чоловіче, лицарське, тверде і загартоване до життя. Він для дитини –
символ авторитету, сили, мудрості, знання й досвіду. Покликання матері –
бути господинею дому, формувати у дітей почуття і робити їх добрими,
благородними й ніжними.

Кожний із батьків, а не тільки мати є відповідальними за виховання
дітей. Вони формують серце і душу дитини, готують її до всебічного,
повного життя і його обов’язків. Батьки передовсім відповідальні за те,
щоб дати дитині релігійне виховання, яке творить основу правдивого
виховання. Релігійне виховання подає основи моралі і допомагає формувати
характер дитини. Воно дає людині дороговказ, напрям та ідеал життя.
Апостол Павло застерігає батьків: “А й ви, батьки, не дратуйте дітей
ваших, виховуйте їх у послусі й напоумленні Господньому” (Єф. 6,4).
Батьки повинні пам’ятати, що їхня дитина є теж дитиною Божою, за яку
вони несуть відповідальність перед Творцем, їх обов’язок теж шанувати
гідність даної їм дитини.

Родина – це не твір людини, а Бога, створений на взір Пресвятої Трійці,
в якій батько є образом Бога-Отця, мати – знаком Святого Духа, а дитина
– образ Сина Божого. Родина – це спільнота, яка утворюється в подружжі
внаслідок народження дітей. Родина є домашньою Церквою, в якій батьки
стають мовби священиками, навчаючи дітей, виховуючи і євангелізуючи, а
також відповідаючи за них перед Богом, Церквою і Батьківщиною.

Родина – це клітина суспільства. Яка родина, така держава, яка родина,
таке й суспільство. Обов’язки батьків дбати про примноження членів
родини. Народна мудрість вчить: “Перша дитина – для Бога, друга – для
Церкви, третя – для народу, а четверта – для себе”. Головний обов’язок
батьків – виховувати дітей у послусі й пошані до старших. Обов’язком
дітей у родині є: шанувати, любити, слухати своїх батьків, а на старість
їх доглядати.

Український педагог К.Ушинський повчав: “Родина – перша школа, а мати –
перша вчителька”. Родина як перша школа навчає дитину рідної мови,
практикує релігійне життя, плекає християнські традиції, формує характер
і виховує чесноти як богословські, так і громадські, зокрема:
правдомовність, точність, щирість, патріотизм, чесність і милосердя.
Родина формує добрі звички.

Величезна роль матері, яка символічно тримає три кути дому, полягає у
прищепленні любові, яка необхідна для фізичного і духовного розвитку
дитини. Мати є ідеалом дитини через її дбайливу опіку, недоспані ночі,
через передані нею чесноти.

Відносини між членами родини

Засади родинних відносин ґрунтуються на любові. Маленька дитина
інстинктивно тягнеться до своїх батьків, які її годують, зодягають і
піклуються про неї. У малої дитини формується підґрунтя до справжньої
любові. Коли між батьками бракує згоди, то це гостро відчуває дитина,
яку це дуже ранить. Своєю неморальною поведінкою батьки можуть
відштовхнути дитину від себе. Гідне пошанування батьками один одного є
найкращим прикладом до наслідування для дітей. Батьки стосовно дітей
повинні зберігати рівність поглядів і переконань, щоб діти не відчували
різниці між наказами матері і батька, а також розуміли однакову
відповідальність перед ними. Однакова любов до всіх дітей у родині
сприятиме любові дітей між собою, а також до батьків. Старші брати чи
сестри повинні відчути обов’язок помагати батькам у вихованні і навчанні
молодших. Великий вплив на Тараса Шевченка мала його старша сестра
Катерина. Приповідки навчають: “Наставляй малого на добру путь” (Прип.
22,6). І.Котляревськнй у п’єсі “НаталкаПолтавка” повчає:

“Де згода в сімействі, де мир і тишина,

Щасливі там люди, блаженна сторона.

Їх Бог благословляє, добро їм посилає

І з ними вік живе!”

Батьківські обов’язки

На батьках лежить обов’язок від Бога про піклування дитиною від самого
її зачаття. Батьки зобов’язані годувати дитину, оберігати її здоров’я і
життя від різних небезпек, виховувати дитину, навчати її і молитися за
неї. Дитина є даром Божим для батьків, і вони покликані повернути цей
дар Богові досконалим, розвинутим, неушкодженим. Особливо велику увагу
слід приділити духовному і моральному вихованню дитини, бо, на жаль,
більше уваги приділяється переважно харчуванню, одяганню і освіті. Ці
речі є дуже потрібні у житті, але якщо дитину не виховати доброю,
милосердною, щедрою, то здоров’я, освіта можуть стати злом для самої
дитини і її батьків.

Щоб дитина росла доброю, її з самого початку треба привчати до молитви,
до добрих діл, до відповідальності за свої вчинки. Дитина починає
здобувати своє християнське виховання з сім’ї. Якщо в родині панує
атмосфера миру, вирозуміння, взаємоповаги, то це буде прийнято дитиною
без особливих повчань і стане нормою її життя в майбутньому.

Перше знайомство з Богом, з Біблією дитина отримує у сім’ї через своїх
батьків. Сім’я – це домашня Церква, бо Христос каже: “Де двоє або троє
зібрані в моє ім’я, там я серед них” (Мт. 18,20).

Підготовку до подружнього життя діти теж дістають головним чином у своїй
сім’ї.

Виховання

Виховання – це процес розвитку почуттів і волі – оцінка явищ життя,
процес вироблення переконань і мотивів поведінки – процес формування
характеру. Виховання – це тривалий процес взаємодії і впливу на людину.

Виховання – це процес формування і розвитку духовного і фізичного
потенціалу особи.

Християнське виховання – це Божа педагогіка, яка є безперервним процесом
праці над формуванням душі і тіла особи для досягнення нею повної злуки
з Богом за словами апостола Павла: «Живу вже не я, а живе Христос у
мені» (Гал. 2,20). Християнське виховання засноване на вічних правдах,
об’явлених Богом у Святому Письмі. Родина, як перша школа, є основою, де
не тільки вивчається, але й практикується Божа педагогіка. В ній
практикується спільна молитва, яка є основним елементом літургійного
життя в родині. Приймання святих таїнств родиною, зокрема святого
причастя (Євхаристії), таїнства покаяння (сповіді) освячує її і
спричинюється до того, що вона стає джерелом любові. Читання Святого
Письма в родині – це найкращий помічник у вихованні. Одним зі способів
родинного виховання є плекання дисципліни, як низки приписів, звичаїв у
родині, щоб створити відповідну атмосферу для вироблення волі. Основою
дисципліни є пильність (старанність) та послух. Вся родина повинна
дотримуватись одних законів і заборон. Покарання в родині повинні бути
справедливими і тільки в разі необхідності. Нагороди, як вияв
задоволення поведінкою дітей, теж повинні бути справедливими і
поміркованими.

Особливо чуйним і милосердним має бути ставлення до недієздатних
(неповносилих), за словами Христа: “Що ви зробили одному з моїх братів
найменших – ви мені зробили” (Мт. 25,40).

2. Християнські цінності української родини: традиції і сучасність

Нині багато вітчизняних педагогів звертаються о перевірених вітчизняною
і світовою практикою християнських цінностей. Це не випадково, оскільки
християнська традиція є домінуючою темою в житті нашого народу. Українці
протягом століть дотримувались християнських норм життя і завжди були
релігійними, що дало їм змогу створити високу духовну культуру.
Український теолог Б.Гудзяк відзначає, що християнство постало головним
джерелом фундаментальних етичних і моральних ідей та цінностей нашого
народу. Церква, яка ще в епоху Київської Русі посіла місце основного
носія культури і мистецтва нашого народу і залишалась ним тривалий час,
регламентувала доброзичливі норми стосунків між людьми, виховуючи
глибокі почуття поваги молоді до старших, дітей до батьків, милосердя,
патріотичні почуття тощо. Г.Ващенко вважав, що до революції 1917 року
головними чеснотами українців були глибока релігійність, стриманість у
словах і поведінці, працелюбність, цнотливість, гостинність, патріотизм,
високий естетизм життя, дружба, повага до старших, повага до жінок,
правдивість, щирість, скромність. Такі ж людські вади, як гордість,
заздрощі, лицемірство, пияцтво, лихослів’я засуджувалися християнством.

Зміст християнської моралі подає Велика книга людства – Біблія – в трьох
аспектах. Перший – це вже перераховані християнські чесноти.

Другий аспект – плоди дарів Духа Святого: любов, радість, спокій,
терпіння, доброта, милосердя, віра.

Третій аспект – 10 Божих заповідей, у перших чотирьох з яких
заповідається любов до Бога, а в останніх шести — любов до ближніх
(шануй батька й матір; не вбивай; не будь розпусний; не кради; не свідчи
неправдиво на ближнього свого; не будь заздрісним).

Вважаємо, що десять заповідей Божих — це є десять моральних еталонів,
які мають бути дороговказом людям у певних життєвих ситуаціях. На
відміну від епікурейського вчення (їж, пий, веселись, тому що завтра
помреш від безцільного існування), християнство проповідує вищі
цінності: любов, турботу, чесність, здатність тримати слово; норми
моральної поведінки людей.

Напрошується питання, яким чином ознайомлювати дітей зі змістом Біблії,
учити жити за християнськими законами, оскільки освіта в Україні носить
світський характер. На наш погляд, є кілька шляхів залучення дітей до
християнської моралі. Звичайно, головна роль у цій справі належить
сім’ї, оскільки саме вона виховує дитину всім укладом життя, своєю
духовно-моральною атмосферою, багатством і теплотою стосунків, у ході
яких дитина успадковує й активно трансформує певні ціннісні установки,
стереотипи мислення, способи поведінки, життєві ставлення до
навколишнього світу і самої себе. Окрім того, родина є ще й
фундаментальною цеглинкою суспільства, показником його моральності.
Здорова християнська родина є скарбницею правдивих цінностей, носієм і
плекальницею традицій.

Нині сім’я, поряд із проблемами економічного характеру, переживає кризу
духовності. Зникають такі цінності, без яких вона не може існувати, —
подружня вірність, взаємоповага, втрата цінності жіночності і мужності,
а також материнства і батьківства. Коротко розглянемо деякі проблеми
сучасної родини.

Проблема розлучень, подружньої невірності. За даними соціологічних
досліджень, кількість сімей, що розпалися, зросла майже в 1,5 рази, хоча
нормами християнської моралі засуджується подружня невірність і
розірвання шлюбу: “Що Бог з’єднав, людина того не розрушить”. Цьому
сприяли церковні шлюби, освячені Божим благословенням. Людина,
перебуваючи в такому шлюбі, наповнюється внутрішнім спокоєм, радістю,
миром, захищеністю. Подружжя наділене рівними правами, хоча й різними
покликаннями. Традиційно чоловік є захисником сім’ї і її годувальником,
дружина — берегинею домашнього вогнища.

У давніх сім’ях розлучення було надзвичайно рідкісним явищем, оскільки
вінчання відбувалось за великої кількості знаних людей, за умови
розуміння духовного значення присяги на Євангелії, а це викликало
цілковито закономірну боязнь осуду. Нині цивільним шлюбам, а часто і
церковним, не надається особливого значення: вінчання в церкві багатьма,
на жаль, розглядається як данина моді. Через нерозуміння важливості
подружнього життя і його ролі у формуванні здорової родини багато шлюбів
через різні причини, часом незначні, розпадається, в результаті чого
травмуються найменш захищені члени родини — діти.

Наступною проблемою сучасної християнської сім’ї є малодітність або ж
бездітність. Молоді пари вважають, що передусім мають набути соціального
статусу, матеріального добробуту, а вже потім — народжувати дітей. Коли
ж ми звернемося до історії, то побачимо, Ідо здебільшого сім’ї наших
предків були багатодітними. Багатодітними і релігійними були родини
видатних людей, наприклад, Коцюбинських, Шевченків, Драгоманових,
Шептицьких та ін. За Біблією, продовження роду є чи не найважливішим
призначенням родини, оскільки подружжя — це спільнота, пов’язана
любов’ю, і є одним тілом. Тому родина повинна нести повне навантаження
цієї любові, творити нові життя.

Однією з основних проблем сучасної родини є послаблення сімейних
стосунків, ролі сім’ї у вихованні дітей. Ця проблема виникає як через
економічні фактори (матеріальна скрута, невпевненість дорослих членів
родини у завтрашньому дні призводять до втрати їх авторитету в очах
дітей), так і через прогалини у знаннях батьків щодо виховання дітей.
Причому, на наш погляд, ці знання мають стосуватися не лише педагогіки і
психології, а й релігійного виховання дітей, зокрема, бути спрямованими
на засвоєння молодим поколінням норм християнської моралі.

У вихованні дітей батькам потрібно користуватися біблійними принципами,
серед яких любов — найвища ознака злагоди і довіри. За І.Огієнком,
стосовно християнського виховання дітей перед батьками мають стояти такі
завдання:

Навчити дітей Віри Православної, молитви, любити Церкву і ходити на
Богослужіння.

Виховувати у правдивих християнських чеснотах, у національному дусі.

Підготувати дітей до самостійного життя.

Навчити критично оцінювати складні явища сьогодення, робити висновки й
приймати правильні рішення.

Виховувати обов’язковість.

Прищеплювати почуття правдивості (“Хто живе за правдою, той живе за
Христом, той живе по-Божому”).

Виховувати послух.

Розвивати почуття любові до свого народу, до Батьківщини.

Виховувати працьовитість.

На наш погляд, релігійне виховання в сім’ї має носити здебільшого
профілактично-пропедевтичний характер, оскільки прилучення дитини,
підлітка до норм християнської моралі запобігає таким негативним явищам,
як підліткова злочинність, наркоманія, проституція, бродяжництво, суїцид
тощо. Саме батьки мають ознайомити дитину з Євангелієм, навчити молитви
“Отче наш”, домагатися того, щоб норми християнської моралі стали
нормами життя дитини. А це можливо лише за умови прийняття самими
батьками християнських норм за основу свого життя, прийняття Бога як
свого спасителя, тобто через віру.

Які ж християнські якості батьки вважають життєво необхідними для дитини
у сучасному житті? В анкеті, яку ми запропонували батькам, наводився
перелік християнських якостей і пропонувалось розділити їх за шкалою
цінностей: обов’язкова; корисна, але не обов’язкова; навряд чи
знадобиться у житті; зовсім не важлива; швидше зашкодить дитині.

До обов’язкових християнських якостей, які, на думку батьків, передусім
потрібно виховувати у дитини, віднесено повагу до батьків, працьовитість
та повагу до старших (85% опитаних). Вибір саме цих якостей свідчить про
традиційне ставлення дорослих до сімейних стосунків, оскільки одним із
наріжних каменів українського суспільства, що в традиційному народному
побуті підтримував піраміду людських стосунків, надавав їм стабільності
і стійкості, було освячене віками шанобливе ставлення дітей до батьків,
до старших у сім’ї — дідуся і бабусі, до інших представників роду, а
також до родовідних традицій. А також у передачі з покоління в покоління
родинних реліквій, у глибокій шані до предків з вимогою обов’язкового
ретроспективного знання кожним українцем свого родоводу не менш як до
сьомого коліна та ін..

Великий вплив на формування емоційно-психологічного клімату сім’ї, що є
однією з важливих умов виховання морально-етичних якостей у дітей,
справляє спільне сімейне святкування родинних урочистостей і
християнських свят (наприклад, Різдва Христового, Великодня тощо).

Зауважимо, що такі традиції, як зустріч всієї родини за столом,
вшанування найстарших (носити вечерю дітям до своїх близьких родичів на
Святвечір) дають змогу дитині, підлітку осягнути їх не тільки на
емпіричному рівні, а й задовольняють ще не усвідомлену дитячу потребу в
теплих людських взаєминах, спілкуванні з дорослими “на рівних”, чого так
прагнуть підлітки. Дитину не направляють на добрий вчинок — лише дають
можливість виправлятися в найкращому з правил поведінки — у принесенні
добра, усмішки, почуття вдячності.

Близько 75% батьків зазначили такі моральні якості, як чесність,
порядність, любов до людей, звичка до здорового способу життя. Прикро,
що меншої уваги у батьків заслуговує така християнська якість, як
безкорисність — більшість тат і мам не вважають необхідним виховувати її
у дітей.

Одним із шляхів залучення підростаючого покоління до норм християнської
моралі є вивчення Біблії в недільних школах, які працюють при церквах,
духовних семінаріях тощо. Цей шлях “спрацьовує” в тій ситуації, коли
батьки з повагою ставляться до релігії, християнства зокрема, бажають,
щоб їхні діти опановували Біблію, але самі ще не досить релігійні чи
ознайомлені з Біблією недостатньо, принаймні для того, щоб пояснювати її
дітям. Досить часто батьки, позитивно налаштовані на прийняття дитиною
віри в Бога, саме через дитину приходять до віри. Це є особливо
актуальним у наш час, коли діти значно легше йдуть до Бога, ніж їхні
заідеологізовані в недалекому минулому батьки.

ІІІ. Концептуальні засади формування духовності особистості на основі
християнських моральних цінностей

Формування духовного світу дітей та молоді, духовності як і провідної
якості особистості — велике і складне завдання, що стоїть у центрі уваги
педагогів, вихователів, учителів, батьків, широкого педагогічного
загалу. Особливої актуальності воно набуває сьогодні, коли складності
соціально-економічного й політичного розвитку країни боляче вразили
молодь. Серед дітей та молоді падає духовність, що пояснюється
насамперед зниженням рівня життя в Україні, відсутністю соціальної
захищеності, явним і прихованим безробіттям, інфляцією, невизначеністю
моральних орієнтирів у політиці держави і повсякденному житті. Засоби
масової інформації та комунікації дедалі більше впливають на суспільство
й особливо на молодь, пропагують насилля, зброю, силу, прищеплюють
моральний релятивізм, конформізм і цинічно-гедоністичне ставлення до
повсякденності.

Усе це призводить до відчуження дітей та молоді від моралі, спонукає їх
до власних пошуків самореалізації, найчастіше в субкультурі, і
врешті-решт до певного заперечення духовності й моральності як суспільне
й особистісно значущих феноменів. Ці процеси посилюються кризовим станом
сучасної сім’ї, яка перестає відігравати роль головного каналу залучення
дитини до моральних начал і джерела розвитку моральності.

Ситуація загострюється й тим, що вироблені в попередні десятиліття
суспільні ідеали мали узагальнений, регламентований,
державницько-класовий характер, а не зверталися до внутрішнього,
особистісного світу кожної людини. Тому перехід від глобальних
суспільних категорій, від публічної риторики про моральність до
розуміння духовності як складного психічного феномена самоусвідомлення
особистості в сьогоднішніх умовах спричиняє багато проблем і навіть
кризових ситуацій.

У цьому контексті велике занепокоєння викликають процеси, що
відбуваються в усьому світі.

Всеохоплююча перетворювальна діяльність людини в сучасну епоху, її
негативні безпосередні й більш віддалені соціальні наслідки актуалізують
відповідальність усіх людей за збереження природи, її багатства й
розмаїття на всій планеті. Останні глобальні прояви тероризму, анти
цивілізаційні рухи в масштабах усієї людської спільноти, тенденції все
значнішої поляризації на багатих і бідних у контексті розвитку
глобалізаційних процесів більше актуалізують проблеми аспектів
моральності й духовності всього людства і кожної окремої людини.

У таких умовах визначення духовності як провідної характеристики людини,
її духовних пріоритетів, обґрунтування системи цінностей, що мають лягти
в основу життя дитини, виступають на передній план усього процесу її
соціалізації.

Формування духовного світу особистості — це велике і складне питання, що
потребує комплексного і багаторівневого розв’язання.

Сьогодні в Україні по-різному тлумачиться поняття духовності, розроблено
різні підходи до її формування, які часто протирічать і заперечують один
одного. Бажання допомогти дитині спонукає шукати спільні точки дотику
між різними формами суспільної свідомості вести діалог, звертатися до
витоків духовності, що лежать у багатстві людської історії, культури,
науки, філософії, релігії.

В останнє десятиліття дедалі більше політичних і культурних діячів,
учителів, батьків звертаються до християнських моральних цінностей як
найбільш стійких, універсальних, не підвладних політичній і ідеологічній
кон’юнктурі. Це означає, що сучасне українське суспільство поступово
підходить до визнання й освоєння етичних основ християнських цінностей,
від яких воно було штучно відлучене протягом багатьох десятиліть, а в
більшості людей навіть було сформовано різко негативне ставлення до них.

У ситуації гострого дефіциту ціннісних установок і орієнтацій
християнські моральні цінності, які є основою гуманістичних Цінностей
відіграють дедалі вагомішу роль у сучасному вихованні дітей та молоді.
Отже, виникає гостра потреба в залученні християнських цінностей до
процесу виховання дітей, визначенні основних засад, цілей, напрямів,
змісту, форм і методів формування духовності на їх основі, які разом з
іншими складовими сприятимуть розвитку і формуванню духовної
високоморальної особистості, майбутнього громадянина України.

1. Цінності — провідна складова формування особистості

Поняття “духовність” нині широко вживається, хоча й недостатньо
розтлумачене у філософській, психологічній і педагогічній літературі.

У контексті нашої проблеми під духовністю розуміємо внутрішній світ
людини, її самосвідомість і діяльність цієї самосвідомості, що може бути
спрямована на різні сторони й об’єкти, на будь-які феномени зовнішнього
і внутрішнього світу людини. Духовність — це складний психічний феномен
самоусвідомлення особистості, внутрішнє сприймання, привласнення нею
сфери культури, олюднення, вростання в неї і розуміння як власного
надбання.

Такий підхід передбачає розгляд духовної сфери як складової феномену
культури. Сьогодні одні лише визначення поняття “культура” вимірюються
чотиризначним числом, але спільними його складовими є релігія,
ментальність, наука, мистецтво, освіта, побут, матеріальний добробут,
тощо при особистісно-диференційованому, критеріальному і світоглядному
підходах до них.

Для нас системоформуючим ядром зазначених складових є цінності, тобто
утворення, в основі яких лежать почуття людей. Ці почуття спрямовані на
ідеал. Ідеальне — це те, до чого людина пригне. Цінності означають
позитивну або негативну значущість будь-якого об’єкта, нормативний,
оцінний бік явищ.

Наявність великої кількості людських потреб і способів відчуття привела
до появи різноманітних оцінок: те, що для однієї людини має велику
цінність, для іншої — малу чи зовсім ніяку. З формального боку цінності
розподіляються на позитивні та негативні, на відносні та абсолютні, на
суб’єктивні та об’єктивні. За змістом вирізняють цінності речей,
логічні, естетичні, моральні тощо. Виходячи з цієї ієрархії цінностей,
морально-етичні установки мають абсолютний характер, універсальне
значення і виступають основними категоріями духовності. До моральних
цінностей відносяться нормативні, такі, як добро і зло, справедливість,
прекрасне і потворне, про призначення людини, людські ідеали, норми,
принципи життєдіяльності тощо. Вони лежать в основі всіх вчинків,
діяльності людини, мають моральну значущість і впливають на загальне
суспільне життя.

Моральні цінності уявлення, установки та аксіоми є продуктом нашої
історії та культури.

Зародившись у І ст. нашої ери в Палестині в контексті розвитку
християнства, вони пройшли разом з людством багатовікову еволюцію.

Починаючи з перших релігійних книг — “Нового заповіту”, “Біблії”,
відбувалося становлення основоположних християнських цінностей —
загальних чеснот: розсудливість, поміркованість, справедливість,
стійкість (чесність, правдивість, вірність слову) теологічних чеснот:
віра, надія, любов (милосердя). Сталими моральними взірцями, канонами є
також десять християнських заповідей.

Християнство, його основоположні цінності стали джерелом і основою для
синтезу в Європі моральних ідей античності — істини, добра і краси — з
«християнськими постулатами активного ставлення людини до світу,
універсальності, не пов’язаної з будь-якими політичними і етнічними
рамками, зверненням до особистості як до носія історичної
відповідальності. Від середньовіччя саме християнство формувало
культурну традицію та забезпечувало культурну єдність спочатку Західної
Європи і поступово світу в цілому. Християнські культурні цінності стали
основою розвитку всієї культури, особливо музики, живопису, літератури.
Вони інтегрувалися з іншими спорідненими смислами, наприклад, моральними
цінностями певного народу, моральними звичаями і традиціями, вибудували
ціннісний світ сім’ї, стосунків дітей, батьків.

З часом, у модерну добу, християнські цінності перестали прямо
ототожнюватися з християнством як релігією і почали оцінюватися як
універсальні моральні цінності західної, тобто християнської
цивілізації; в культурологічному її вимірі, набули абсолютного
загальнолюдського характеру. Зараз вони є невід’ємною частиною сучасної
культури і явно чи дискретно впливають на життя кожної людини і
суспільства в цілому, незалежно від того, яку світоглядну позицію
відстоюють їхні носії — секуляритивну (світську) чи релігійну.

Отже, довгостроковий і понад ситуаційний, інтегрований характер
цінностей, що увійшли до людської культури як християнські моральні
цінності, надає їм особливої ролі у процесі виховання дітей та молоді й
спонукає до вироблення шляхів, засобів і методів їх формування.

2. Принципи формування духовності на основі християнських цінностей

В основу концепції покладено положення про те, що християнські моральні
цінності є раціональною сферою, складовими гуманітарної культури,
гуманістичними постулатами, значення і суть яких розкриваються завдяки
вихованому впливу на духовний світ дитини через почуттєво-емоційну
сферу.

Формування духовності особистості на основі так розтлумачених
християнських цінностей має спиратися на еволюційно синергетичний
підхід, який, базуючись на ідеях історичного нелінійного розвитку
цінностей та їх понятійного апарату через синтез та інтеграцію своїх
складових (література, мистецтво, музика, живопис тощо), приводить до
розширеного й уточненого розуміння моралі, моральності, духовності й
кінець кінцем — до розуміння і позитивного ставлення до єдності,
багатоманітності й невичерпності світу.

За своєю методологією концепція спирається на науковість, тобто:
матеріалістичність (визнання первинності матерії й вторинності
свідомості, психіки); на положення про те, що відчуття і сприймання є
відображенням об’єктивної реальності. Під науковістю щодо нашого
предмета треба розуміти суб’єктивні явища моральної свідомості
особистості або спільноти як відображення навколишнього світу. На рівні
об’єкта розглядатимуться ціннісні християнські як складові людської
культури, які трактуватимуться в широкому просвітительському,
універсальному сенсі.

Науковість передбачає конкретно-історичний розгляд організації і
структурування предмета крізь призму категорії “цивілізація”.
Цивілізаційний та конкретно-історичний підходи дадуть змогу осмислити
розвиток християнських цінностей у повному обсязі, з урахуванням
духовно-моральних засад, у процесі їх історичного розвитку й виділити як
їх універсальні властивості, так і конкретно-історичні особливості.

У тісному зв’язку з попередніми підходами не менш важливими у цьому
контексті є культурологічний підхід, бо християнські цінності й загальна
культура становлять єдиний культурний конструкт, особливо в його
історико-епістемологічному і генетичному вимірах.

Важливим підходом до розкриття процесу формування духовності на основі
християнських цінностей виступає синергетичний підхід, що дає можливість
розглянути широкий контекст ціннісних орієнтацій різноманітними між ними
зв’язками між теоріями, підходами, феноменами і становить врешті-решт
синтез різних підходів. Він спрямований на розумінні навколишнього
світу, культури як багатобічності й багато аспектності об’єктів і явищ,
котрі взаємодіють між собою як усередині предмета, так і з іншими
зовнішніми об’єктами, що передбачає створення складного, поліаспектного,
гетерогенного продукту (цінності).

Для нашого предмета виняткового значення набуває герменевтика, тобто
“мистецтво розуміння”, коментування, пояснення текстів (у тому числі й
музичних, художніх, мистецьких), що дає змогу подивитися на розглядувані
явища крізь призму історико-культурної традиції в контексті розвитку
загальної і національної культури.

Серед теорій, що пояснюють специфіку процесів, характерних для культури
“епохи постмодерну”, помітне місце займає медіологія (Р.Дебре), що
вивчає перетворення в матеріальні форму (текст, звук, зображення)
існуючих у культурі концепцій, знаків, образів, символів завдяки
сучасним засобам масової інформації і комунікації. Пропущені через
свідомість споживачів, вони перетворюються в ідеї, здатні змінити
соціальне обличчя цивілізації. Тут йдеться про зв’язок між знаками,
символами, ідеями, їх зображеннями та діяльністю льодини.

У контексті нашої проблеми медіологія покликана не лише враховувати
зростаючий вплив засобів масової інформації і комунікації а й
покладатися на них у процесі формуванні таких основоположних координат
культури, як мова, менталітет, міф, традиції, релігія, цінності; знання
тощо, формуючи в дитини самостійність мислення, самоконтроль при
входженні в культурні комунікації.

Необхідним для формування духовного світу дитини виступає системний
підхід. Він передбачає цілісний, ієрархічний, взаємозалежний і відкритий
процес залучення дітей та молоді до цінностей у їх постійному розвитку й
саморозвитку, а також наступність і безперервність, тобто постійне
ускладнення та урізноманітнення змісту й напрямів розвитку моральних
чеснот, комплексність та інтегрованість, які полягають у взаємодії
навчання і виховання, поєднанні зусиль сім’ї, позашкільних закладів,
дитячих об’єднань у виховному процесі.

Морально-ціннісна парадигма формування дитячого мислення має неодмінно
відштовхуватись від діяльнісного підходу, відповідно до якого в
структурі особистості закріплюються ті новоутворення, в які вона вкладає
власні почуття і, що найголовніше, свою працю, свої досягнення.

Концепція ґрунтується також на культурологічних, що передбачає органічну
єдність л духовності з історією та культурою народу, його мовою,
звичаями, традиціями, в тому числі й релігійними.

Викладені вище підходи стосуються організації процесу формування
моральних цінностей.

Щодо підходів до об’єкта педагогічної дії — дитини, то методологічною
основою тут виступає гуманістична сутність і особистісна орієнтація
всього виховного процесу, тобто зосередження на християнських цінностях
у загальнолюдському вимірі, їх спрямуванні на людину, культуру, соціум,
дитинство. За цього підходу людина, дитина — це найвища цінність
виховання. Ціннісне ставлення до дитини проявляється в любові до неї, у
визнанні її індивідуальності, й особистісної моральності, розумінні
дитинства як унікального періоду в житті людини.

3. Мета і завдання формування духовності

Мета формування духовності — це виховання в дітей та молоді високих
інтелектуально-моральних інтересів і запитів, ціннісних поглядів,
орієнтацій та переконань; створення таких умов, які сприяли б розвитку
моральної активності дитини; формування моральної спрямованості її
психічної діяльності, моральності потягів, інтересів, поглядів, думок,
переконань.

Вирішальною умовою формування духовного світу дитини є цілеспрямована
багато аспектна і всебічна діяльність у контексті цілісного
самоусвідомлення особистості.

Кількість цінностей обмежена для сприймання особистістю, а внутрішній
світ дитини своєрідний і багатий, отже, мета педагогічного впливу
полягає у прилученні дитини до тих християнських цінностей, які мають
універсальне гуманістичне значення, абсолютний характер і, що
найважливіше для виховання, — позитивну спрямованість.

Мета конкретизується через систему завдань, a саме:

— пробудження в дитини бажання бути моральною;

— розгляд християнських цінностей як основи розвитку суспільне значущих
рис і якостей особистості;

— формування в дітей та молоді моральної свідомості на основі
організації моральних стосунків дітей через їх включення в стихійну або
спеціально організовану діяльність;

— формування в дітей розуміння й особистісного ставлення до сутнісних
питань про сенс і мету життя людини;

— вироблення етико-естетичного ставлення до життя й до своєї
життєдіяльності;

— формування моральної культури, толерантного ставлення до інших культур
і традицій;

— розвиток чеснот і позитивних моральних якостей дитини, спонукання до
самовдосконалення;

— підтримка здібностей, культурної творчості, спрямованої на
особистісний саморозвиток;

— подолання кризових станів дитинства, новоутворень, що виникли у
психіці дитини під впливом антисоціальних проявів, контркультури або
культури андеграунду.

4. Зміст формування духовності

Формування духовності на основі християнських моральних цінностей
передбачає вироблення моральних вимог, що відкладаються в моральній
свідомості людини й суспільства у вигляді норм, принципів, ідеалів,
понять тощо. Наступний крок — донесення цих вимог і пов’язаних з ними
уявлень до свідомості людини з тим, щоб вона могла спрямувати і
контролювати свої дії, ставити моральні вимоги до інших людей і
оцінювати їхні вчинки. Це розв’язується за допомогою морального
виховання, яке передбачає формування моральних переконань, моральних
схильностей, почуттів, звичок, стійких моральних якостей особистості,
тобто загалом моральності.

Моральність має такі складові; моральні почуття, сенсно життєві
орієнтації (ідеали, традиції, норми, категорії, принципи, заповіді,
канони, кодекси) та моральні переконання й моральні стосунки (моральна
діяльність і моральна поведінка).

Першою складовою моральності є моральні почуття — емоційна складова
духовної діяльності особистості, що характеризує її внутрішню позицію,
ставлення до людей, до самого себе, до явищ суспільного життя, до
суспільства в цілому. До них належать почуття любові, довіри, співчуття,
співпереживання, заздрощів, ненависті, гордощів тощо, їх характерна
особливість — поділ цінностей на позитивно значущі, негативно значущі,
нейтральні, що передбачає вибір, колізію, позицію, прийняття рішення.

Наступна складова моральності — моральні переконання, тобто укорінені
моральні почуття й уявлення (норми, принципи, ідеали), які людина вважає
обов’язковими для наслідування. Моральні переконання дають змогу людині
здійснити ту чи дію, вчинок з розумінням необхідності й доцільності
поведінки.

Важливою складовою моральності є моральна діяльність, тобто діяльність,
в основі якої лежать специфічні мотиви, бажання і спонуки,
підпорядковані ідеалам, нормам, канонам тощо.

І насамкінець, моральні стосунки як складова моралі виникають у процесі
діяльності людини, в її актах, діях, поведінці, їх можна класифікувати
за змістом, формою, зв’язками; в основі моральних стосунків також лежить
певна позиція, що склалася відповідно до ідеалів, норм і принципів тощо.

Отже, наріжним каменем моральності є цінності, моральні норми, принципи,
ідеали, заповіді, канони тощо.

Моральні цінності безвідносно до історичних епох її неперехідний
характер, зберігають наступність моральних вимог. Це стосується
передусім норм регулювання зв’язків між людьми: не красти, не вбивати,
допомагати один одному, викою обіцянки, говорити правду тощо.

Серед християнських моральних цінностей загальнолюдського звучання
розрізняємо: перша категорія — головні людські цінності, що більшою чи
меншою мірою входять до всіх інших етичних цінностей (цінність життя,
краса, істина, g свобода); до другої категорії відносимо чесноти
(справедливість, сміливість, правдивість, щирість, любов до ближнього,
вірність, довір’я, скромність, відданість); до третьої — більш часткові
моральні цінності (здатність дарувати іншим своє духовне надбання;
любов, спрямована на ідеалізовану цінність іншої особистості тощо). Ці
цінності можна диференціювати і далі.

До чеснот належать такі якості: доброта, увага, чуйність, милосердя,
толерантність, доброчестність, чесність, повага, правдивість,
справедливість, гідність, повага до людей, терпимість, благородство,
вірність, мужність, великодушність, витримка, достоїнство, щирість,
жертовність, скромність, сміливість, співчуття, працелюбність,
бережливість, тощо. Характерною їх особливістю є наявність у кожної
позитивної цінності свого негативного еквіваленту, який також входить до
структури цінностей, але як негативно значуща складова: толерантність —
нетерпимість, вірність – зрада, любов — ненависть, бережливість —
марнотратство тощо.

Поділ цінностей на позитивно значущі та негативно значущі дає людині
можливість вибирати між багатьма цінностями й зумовлює смислову
послідовність дій і вчинків як окремої людей, так і спільнот.

Складовими моральних християнських цінностей є також естетичні
характеристики цих цінностей, естетичні категорії — прекрасне і
трагічне. Вони широко входять до структури розумі цінностей і оперування
ними.

На основі залучення дітей до універсальних цінностей формуються складові
духовного світу, моральність особистості, яка є головний життєвим
орієнтиром і здатна структурувати реальність за критеріями значущості.

5. Форми виховання духовності засобами християнських моральних цінностей

Процес формування духовності на основі християнських моральних цінностей
значною мірою зумовлюється інтегрованим підходом до цього процесу.
Висунення інтегрованості як провідної форми залучення дітей до
християнських цінностей пояснюється поліфонічністю і багато аспектністю
предмета, проблемне поле якого перебуває в різних галузях культури, в
різних галузях знання, у предметах, що викладаються у школі й
позашкільних закладах освіти. Тому знання як форма залучення до
цінностей посідають провідне місце. Де б не відбувався процес
передавання знань: у позашкільних закладах освіти, в таборах відпочинку,
в гуртках, у процесі самоосвіти, треба повно та об’єктивно розкривати їх
через роз’яснення, обґрунтування, наводячи численні приклади і через
складову знань досягати свідомого засвоєння матеріалу. Отримання й
оволодіння знаннями тут, мабуть, більше, ніж за будь-якого виховного
впливу, має носити зацікавлений, особистісний і емоційний характер.

Велике значення мають емоції, адже вони повністю лежать до почуттєвої
сфери, проходять через психіку людини і саме від цієї сфери залежить
сприймання або ж відмова від тих чи інших цінностей. Людину не можна
примусити бути моральною — потрібно її переконати, пропустити знання
через її емоції, почуття, психіку, через свідомість з тим, щоб
висловлені моральні цінності стали її власним надбанням.

Знання та емоції, тобто, когнітивно-почуттєвий фон, закріплюються у
вправлянні, досвіді, діяльності різних форм та видів, через які
вихованці не лише пізнають, а й оволодівають красою духовного життя,
побудованого на засадах моральних цінностей. Забезпечити духовне життя
дітей можна лише тоді, коли вони в творчій діяльності використовують
свої емоційні, інтелектуальні й фізичні сили.

В процесі формування духовності засобами моральних християнських
цінностей доцільно широко використовувати через посередній виховний
вплив вихователя на дітей настанови, нагадування, попередження,
переконання, пораду, прохання, похвалу (схвалення), оцінювання, погрозу,
покарання як виховні впливи і спонуки (за П.Юркевичем).

Серед методів і форм духовного формування одне з провідних місць
належить активним формам і методам (ситуаційно-рольові ігри, соціограми,
метод аналізу соціальних ситуацій з морально-етичним характером, ігри
-драматизації тощо), які дають дітям можливість предметно, безпосередньо
й емоційно бути в ситуації морального вибору та морального пошуку.

Особливе місце посідають форми й методи, які залучають дітей до
художньо-музичного, мистецького світу християнських цінностей, де
поєднуються традиційні методи з художньою діяльністю самих дітей —
живописом, ліпленням, декоративно-прикладним мистецтвом, музикуванням,
драматизацією тощо. Крім цих методів доцільно використовувати й
традиційні — бесіди, лекції, семінари, роботи з книгою тощо.

Одним з напрямів залучення дітей до християнських цінностей може бути
краєзнавча та екскурсійно-пошукова робота, яка знайомить дітей з
досвідом і традиціями адаптації християнських моральних цінностей до
культури рідного краю.

Результативність застосування інтегрованого підходу, різноманітних
виховних форм, методів і впливів великою мірою залежить від того,
наскільки вони відповідатимуть індивідуальним і віковим особливостям
дітей, задовольнятимуть їхні духовні потреби, викликатимуть відповідну
мотивацію і стимулюватимуть саморозвиток і самовиховання дитини,
спонукатимуть до морального удосконалення.

Висновок

Згідно зі ст. 35 Конституції України, “церква і релігійні організації в
Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви”, що визначає
світський характер держави, а також світське навчання і виховання в
закладах освіти усіх типів. У Декларації Генеральної Асамблеї ООН від 25
листопада 1981 р, сказано, що релігійне виховання дітей, здійснюють
батьки в “рамках родини” відповідно до своїх релігійних переконань.
Релігійні організації можуть вести навчання з питань релігії “в місцях
для цієї мети пристосованих”. Закон України “Про свободу совісті та
релігійні організації” (ст0 6) передбачає, що “релігійні організації
мають право… створювати для релігійної освіти дітей і дорослих
навчальні заклади і групи, використовуючи для цього приміщення, що їм
належать.”

Щоб осягнути масштаби виховного впливу релігії на особистість, .на
розвиток людських цивілізацій, досить звернутися до тверджень видатних
людей про роль релігії у розвитку людства: “Наймудріші і найсильніші
народи є водночас найбільш релігійними”.(Сократ); “Невизнання Бога є для
держави найбільшим лихом, хто підриває релігію, той підриває водночас і
основи суспільства” (Платон); “Віра, релігія і моральність — необхідні
підпори усякого добробуту і ладу” (Вашінгтон).

Церква є педагогічною установою — колективною інстанцією, що ставить за
мету виховання, вдосконалення людського життя.

Значний вплив релігії на виховання дітей у сім’ї пояснюється тим, що
вона опікується кожною людиною від її народження до смерті. У часи
тоталітарне атеїстичного режиму була нагода переконатися в тому, яких
збитків у вихованні дітей і молоді, особливо в духовно-моральній сфері,
було завдано. “Церква використовує кожну нагоду, — зазначає
М.Стельмахович, щоб нагадати батькам про їхній святий виховний
обов’язок, а дітям — про необхідність їх гарної поведінки. Віра й звичаї
християнські, які панують у парафії, створені церквою, є тією духовною
атмосферою, з якій діти зростають і розвиваються”.

Релігія використовує такі засоби виховного впливу: богослужіння і
обряди, причастя, сповідь, проповідь, відпущення гріхів, благословення,
заповіді. Застосовуються й покарання: позбавлення благословення,
спокутування гріхів, прокляття, піддання анафемі. Методами релігійного
самовпливу і самовиховання е молитва, дотримання посту, покаяння,
обітниця. Велике значення має загальна організація релігійної
діяльності: регулярні відвідування церкви, щоденні молитви, дотримання
постів, церковні свята. Не слід забувати й про виховний вплив релігійної
музики, живопису, архітектури.

У релігії є чому повчитися, є що перейняти педагогам, а саме:

– ідеал Людини-Легенди — безсмертної, мужньої, вольової, морально
стійкої. Вона любить народ, і народ любить її. Вона приймає смерть в
ім’я життя людей, в ім’я їх спасіння. Ідеал цієї Бога-Людини пережив
віки й тисячоліття;

– програму морального самоочищення, самовдосконалення людини, “науку
життя”, яка впродовж століть формувала істинну людяність, і допоможе нам
сформувати певний тип людини, стиль стосунків її з навколишнім світом,
здоровий духовний стан інтимних почуттів і роздумів, моральних вчинків і
справ;

– професійно-педагогічну майстерність релігійних діячів, їх уміння
щоразу знаходити шляхи до людської душі, переконувати, ненав’язливе та
делікатно “лікувати”, духовність;

– релігійну культуру як глибоке розуміння і знання людини, повага до
неї, бажання допомогти не лише словом, а й конкретною справою: Біблія —
не тільки цінна історична пам’ятка, а й підручник життя;

– релігійні знання, релігійні науки як елемент світової культури.

Релігійні ідеали — могутня сила, яка духовно живить маси.Література

1. Берляев H.A. Смысл истории. – M., 1990.

2. Ващенко Григорій. Хвороби в галузі національної пам’яті. — К., 2003.

3. ЛосскийН.О. Условия абсолютного добра.-M., 1991.

4. Малерб Мишель. Религии человечества. —Москва — Санкт-Петербург, 1997.

5. Сухомлинський В.О. Вибр. тв.: У 5-ти т. -К., 1976.

6. Ушинський К.А. Тв.: У 6-ти т. – К., 1954.

7. Ушинський К.А- Вибр. пед. тв.—К., 1983.

8. Франко Іван. Вибр. тв.: У 3-х т. — Дрогобич, 2004.

9.Твардовськовий І. Християнські цінності.: Вроцлав. 2004.

10.Твардовський І. Виховання в моральності.: Вроцлав. 2002.

11.Майкшик Ст. Релігієзнавство.: Познань .1998.

12.Мальчевський П. Історія християнства.: Познань 1997.

13.Зауха А. Витоки, історія християнства.: Вроцлав 2001.

14.Мальчевський П. Католицизм. Історія і походження.: Познань 2001.

15.Місяк А. Із закутків свідомості.: Краків 1998.

16.Пендзик М. Любов в нашому житті.: Гданськ-Краків.: 1987.

17.Емілія Адамчук. Вибране .2-ий том. :Глівіци.1995.

18.Гжибек А. Природа духовності.2-ге вид.: Жешув.2003.

19.Рудольф Д. Сучасне християнське подружжя .: Краків-Познань.2001.

20.Хмура А. Катихизис.: Глівіци.1989.

21.Хмура А. Нова християнська етика.: Глівіци .1991.

22.Мрочек А. Церва в нашому житті.: Краків. 2004.

23.Бернацяк М. Виховання в сім’ї. : Гочалковіце Здруй .2004.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020