Реферат на тему:
Паротитна інфекція , менінгококова інфекція
Паротитна інфекція (епідемічний паротит, свинка)
Паротитна інфекція — це гостре інфекційне захворювання, яке
характеризується загальною інтоксикацією, ураженням слинних залоз, рідше
— інших залозистих органів та нервової системи.
Етіологія. Збудник паротитної інфекції — вірус, який малостійкий у
навколишньому середовищі.
Епідеміологія. Джерелом інфекції є хвора людина, контагіозна з
останнього дня інкубаційного періоду і до 9-го дня від початку хвороби.
Шлях передачі паротитної інфекції — повітряно-краплинний, найчастіше на
близькій відстані від хворого. Поширення інфекції через предмети, з
якими стикався хворий, є малоймовірним, оскільки воно може реалізуватися
лише при певному збігу обставин (швидке попадання обслинених хворим
предметів сприйнятливій до паротитної інфекції особі). Істотного
епідеміологічного значення такий шлях передачі не має.
Сприйнятливість до паротитної інфекції визначається індексом
контагіозності, який становить 0,3—0,5. Дуже рідко хворіють діти першого
року життя. Максимальна сприйнятливість буває у віці від 5 до 16 років,
висока заразність у дорослих — у віці 16—25 років.
Патогенез. Вхідними воротами інфекції є верхні дихальні шляхи. В
епітелії слизових оболонок верхніх дихальних шляхів вірус паротитної
інфекції розмножується, проникає в русло крові і розноситься по всьому
організму. Володіючи тропізмом До залозистої та нервової тканин, вірус
фіксується у них, розмножується, нагромаджується у великих кількостях і
спричинює запальну реакцію. Уражується один із органів або кілька
(одночасно або послідовно). Найчастіше уражується одна або дві привушні
слинні залози, через що хворобу назвали паротитна інфекція (типова форма
хвороби).
Розмноження та нагромадження вірусу у великій кількості у рослинних
залозах, виділення його зі слиною сприяють тому, що інфекція передається
повітряно-краплинним шляхом. При ураженні інших залозистих органів та
нервової системи розвиваються атипові форми паротитної інфекції
(субмаксиліт, сублійгвіт, Панкреатит, серозний менінгіт,
менінгоенцефаліт та ін). Вони можуть розвиватися первинне або на певному
етапі хвороби — на фоні попереднього ураження привушних слинних залоз. У
таких випадках атипові форми не слід трактувати як ускладнення. Це
безпосередні прояви паротитної інфекції.
Клініка. Інкубаційний період становить 11—23 дні, найчастіше 18—20 днів.
Клініка паротитної інфекції є дуже різноманітною, що пов’язано з різною
локалізацією патологічного процесу. Типова форма хвороби, власне
епідемічний паротит, починається звичайно гостро з підвищення
температури тіла та появи набряку в ділянці привушних слинних залоз (з
однієї сторони, іноді одночасно з обох). Набрякають привушна слинна
залоза та підшкірна основа, що оточує її. Набряк заповнює ямку між
гілками нижньої щелепи та сосковидним відростком, може поширюватися на
шию та обличчя. Шкіра над ураженою залозою напружена, блискуча, але
зберігає нормальне забарвлення. Поява набряку супроводиться болем, який
посилюється під час жування та ковтання. Часто, через 1—2 дні набрякає
друга привушна залоза. Обличчя має характерний вигляд, з чим пов’язують
назву хвороби — свинка. Набряк ураженої слинної залози збільшується
протягом 3—5 днів, потім поступово зменшується і на 8—10-й день повністю
зникає.
Одночасно з ураженням привушної слинної залози або через 2—7 днів можуть
розвиватися інші прояви паротитної інфекції (атипова форма). Субмаксиліт
та сублінгвіт характеризуються набряком відповідної залози та підшкірної
основи шиї, температура тіла звичайно підвищується, самопочуття
погіршується. Панкреатит у типових випадках характеризується сильним,
часто оперізуючим, болем у надчеревній ділянці. Спостерігаються нудота,
повторне блювання, іноді — пронос. Орхіт розвивається в період статевого
дозрівання та у молодих чоловіків, як правило, після попереднього,
відділеного у часі на 5—7 днів, ураження слинних залоз. Явища загальної
інтоксикації при орхіті — чітко виражені загальне нездужання, значне
підвищення температури тіла (39 ° С і вище), судинна недостатність. Біль
у ділянці яєчка прямує в пахвинну ділянку та в поперек. Яєчко набрякає,
значно збільшується, стає болючим. Мошонка також набрякає. Двобічний
орхіт спостерігається дуже рідко. Поліпшення загального стану та
зменшення локального процесу починається через 2—3 дні. Ці прояви
хвороби в наступні дні поступово зменшуються і зникають через 7—10 днів.
Оофорит, бартолініт, мастит спостерігаються іноді у дівчаток в період
статевого дозрівання та у молодих жінок.
Серозний менінгіт звичайно розвивається на фоні попереднього паротиту чи
субмаксиліту, через 3—7 днів, рідко передує їм? буває він також
ізольованим як єдиний прояв паротитної інфекції — первинний паротитний
менінгіт. Початок хвороби гострий: головний біль, повторне блювання,
підвищення температури тіла, Менінгеальні симптоми позитивні. При
люмбальній пункції виявляють зміни у лікворі — серозне запалення.
Перебіг паротитного менінгіту звичайно доброякісний. Госпіталізація
обов’язкова. На менінгоенцефаліт захворюють рідко, але перебіг часто
тяжкий.
Ускладнення. Раніше до специфічних ускладнень епідемічного паротиту
відносили і його атипові форми (орхіт, серозний менінгіт, панкреатит та
ін.). Тепер їх вважають клінічними проявами паротитної інфекції.
Ускладнення зустрічаються рідко, і пов’язані вони з активацією
бактеріальної флори (пневмонія, отит тощо) при атипових формах
паротитної інфекції — глухота після менінгоенцефаліту, атрофія яєчка
після орхіту, цукровий діабет після панкреатиту.
Діагноз типової форми паротитної інфекції звичайно не становить
труднощів. Необхідно виключити сіалоаденіт, гнійний паротит, регіонарний
лімфаденіт. Атипові форми паротитної інфекції (серозний менінгіт,
енцефаліт, панкреатит та ін.) проявляються відповідною клінічною
симптоматикою. Етіологічне розшифрування можливе при проведенні
трудомістких вірусологічних (виділення вірусу зі спинномозкової рідини,
крові тощо) та серологічних досліджень (реакція гальмування
гемаглютинації, реакція зв’язування комплементу).
Лікування. Хворий на паротитну інфекцію повинен дотримувати постільного
режиму протягом усього гострого періоду хвороби. Погрібні сухе тепло на
ділянку уражених слинних залоз, догляд за ротовою порожниною (полоскання
слабким розчином калію перманганату, 2 % розчином натрію
гідрокарбонату), часте пиття. У перші 3—4 дні їжа повинна бути рідкою
або напіврідкою. Згідно з показаннями застосовують і симптоматичні
засоби (анальгетики, жарознижувальні та ін.). При орхіті у перші дні
хвороби для зменшення набряку та болючості яєчка доцільно локально
використовувати холод, накладання суспензорія. При тяжкій формі орхіту
вдаються до детоксикаційної терапії (внутрішньовенне краплинне введення
ізотонічних глюкозосольових розчинів, синтетичних плазмозамінників),
застосовують гліко-кортикоїдні препарати.
Профілактика. Проводять планову активну імунізацію всіх дітей живою
ослабленою протипаротитною вакциною у віці 15—18 міс (по 0,5 мл вакцини
підшкірне або 0,1 мл внутрішньо-шкірно).
Заходи у вогнищі. 1. Хворого на паротитну інфекцію ізолюють вдома або
госпіталізують (якщо є показання). Строки Ізоляції становлять 9 днів від
початку хвороби. 2. Карантин накладається на дітей до десятирічного
віку, які були в контакті З хворим на паротитну інфекцію і не мали
раніше цього захворювання, строком на 21 день. Коли точно встановлено
час контакту, таких дітей допускають у дитячі заклади перші 10 днів
після контакту (мінімальний інкубаційний період) та ізолюють S 11-го по
21-й день з моменту контакту. 2. Заключну дезинфекцію не проводять.
Після залишення хворим приміщення його провітрюють. 4. За вогнищем
встановлюють медичний нагляд, важливим е облік стертих та атипових форм
епідемічного паротиту.
Менінгококова інфекція
Менінгококова інфекція — це група захворювань, які зумовлюються
менінгококом і мають різноманітну клінічну картину, переважно у вигляді
ринофарингіту, септицемії (менінгококцемія) та запалення мозкових
оболонок (менінгіт).
Етіологія. Збудник менінгококової інфекції — менінгокок, нестійкий у
навколишньому середовищі. Виділяють 4 серологічніх типи менінгокока: А,
В, С та D. У нашій країні домінують серотипи А та В.
Епідеміологія. Джерелом інфекції е хворий з клінічно вираженою або
безсимптомною (носій менінгокока) формою менінгококової інфекції.
Шлях передачі менінгококової інфекції — повітряно-краплинний.
Сприйнятливість загальна, але тільки деякі контактні особи, які
захворіли, мають клінічно виражені форми менінгококової інфекції. Індекс
контагіозності становить 0,05—0,5 %.
Патогенез. Втілення та розмноження менінгокока в ділянці вхідних воріт
інфекції (носоглотка) супроводиться катаральним запаленням слизової
оболонки та незначними або помірними загальнотоксичними симптомами
(менінгококовий рино-фарингіт). При подоланні менінгококом місцевих
бар’єрів розвиваються тяжкі генералізовані форми менінгококової
інфекції: менінгококцемія (менінгококовий сепсис) та менінгіт (у разі
проникнення збудника через гематоенцефалічний бар’єр).
Клініка. Інкубаційний період триває від 2 до 10 днів (найчастіше 2—3
дні). Менінгококова інфекція проявляється у трьох основних клінічних
формах: ринофарингіт, менінгококцемія, менінгіт.
Менінгококовий ринофарингіт. Основні симптоми: нездужання, головний
біль, субфебрильне підвищення температури тіла (приблизно у 40 % хворих
температура тіла залишається нормальною), утруднення носового дихання,
незначні серозні або серозно-гнійні виділення з носа, кашель.
Менінгококовий ринофарингіт діагностується звичайно у вогнищі інфекції
під час бактеріологічного обстеження контактних. Тривалість хвороби —
4—7 днів.
Менінгококцемія характеризується гострим початком, гарячкою, типовим
висипанням. Часто уражуються суглоби (артрит)] та судинна оболонка очей
(ірит, іридоцикліт). Висип при менінгококцемії на ранніх етапах хвороби
може бути розеольозним, але найчастіше з самого початку він
геморагічний: від точкових петехій до значних крововиливів у товщу
шкіри. Великі елементи висипу мають неправильну «зірчасту» форму. Висип
локалізується переважно на сідницях, нижніх кінцівках. Значно менше
елементів висипу є на верхній частині тулуба, руках та обличчі. У
багатьох випадках менінгококцемія ускладнюється недостатністю
надниркових залоз, що клінічно проявляється судинною недостатністю:
зниженням артеріального тиску та температури тіла (іноді до
субнормальних чисел), ціанозом, появою прижиттєвих трупних плям.
Менінгококовий менінгіт розвивається гостро, самостійно або у поєднанні
з менінгококцемією, ринофаринптом. Температура тіла підвищується до 39
°С та більше, з’являються нестерпний головний біль, повторне блювання.
Характерною є гіперестезія шкіри та підвищена чутливість до світлових
подразників. З’являються і швидко наростають симптоми подразнення
мозкових оболонок ригідність м’язів потилиці, позитивні симптоми Керніга
та Брудзінського. У тяжких випадках спостерігається типова менінгеальна
поза: хворий лежить на боці із закиненою головою і підтягнутими до
запалого живота колінами. У дітей грудного віку спостерігається
напруженість та випинання переднього тім’ячка. При діагностичній
спинномозковій пункції ліквор витікає під підвищеним тиском, каламутний.
У деяких випадках менінгококовий менінгіт поєднується з ознаками
ураження речовини мозку — менінгококовий менінгоенцефаліт. Відмічається
порушення свідомості різного ступеня (оглушеність, сопор, кома),
з’являються психічні розлади (галюцинації, делірій тощо), судороги,
парези, паралічі, гіперкінези та інші симптоми.
Ускладнення. При менінгококцемії може розвинутися гостра недостатність
надниркових залоз, при менінгіті та менінгоенцефаліті — абсцес мозку,
гідроцефалія, сліпота, глухота, зниження інтелекту, парези та паралічі,
епілептиформні приступи тощо.
Діагноз різноманітних форм менінгококової інфекції встановлюють на
основі типової клінічної симптоматики хвороби. Вагоме значення має
спинномозкова діагностична пункція: ліквор каламутний, вміст білка
підвищений, різко підвищеним є цитоз (з 3—7 клітин на 1 мм3 до тисячі —
десятків тисяч). Цитоз нейтрофільний. У нейтрофілах та за їхніми межами
при бактеріоскопії осаду ліквору виявляють грамнегативні диплококи
(менінгококи). Завдяки бактеріологічному дослідженню можна зробити
заключне етіологічне розшифрування хвороби: менінгокок можна виділити з
крові, ліквору, елементів висипу, слизу носоглотки. Для підтвердження
діагнозу менінгококової інфекції використовують також серологічні
реакції.
Певне діагностичне значення має загальний аналіз крові. Для
менінгококової інфекції характерним є нейтрофільний лейкоцитоз або
гіперлейкоцитоз, зсув уліво, підвищення ШОЕ.
Лікування хворих на менінгококову інфекцію повинно бути комплексним і
відповідати варіанту клінічного перебігу та тяжкості хвороби. При
генералізованих формах (менінгококце-мІя, менінгіт) проводять інтенсивну
антибактеріальну терапію у поєднанні з патогенетичними засобами. При
менінгококовому ринофарингіті потрібна санація локального вогнища
запалення.
Кращим засобом етіотропного лікування є бензилпеніцилін, до якого
менінгококи зберігають чутливість. Для подолання гематоенцефалічного
бар’єра при менінгококовому менінгіті слід застосовувати великі дози
бензилпеніциліну — не менше 200 000 ОД на 1 кг маси тіла на добу з
6—8-разовим внутрішньо-•м’язовим його введенням. Бурхливий лізис
менінгококів при застосуванні великих доз бензилпеніциліну, який має
бактеріцидну дію, супроводиться значним збільшенням кількості
ендотоксинів, нe може призвести до різкого посилення інтоксикації,
навіть до розвитку ендотоксичного шоку. Тому при лікуванні
менінгокок-цемії (масивна циркуляція збудника в руслі крові) доцільним е
застосування іншого антибіотика — левоміцетину сукцинату розчинного,
який має бактеріостатичну дію. З метою детоксикації застосовують
ізотонічні глюкозосольові розчини, синтетичні плазмозамінники
(внутрішньовенно-краплинне). При менінгококовому менінгіті, який
супроводиться набряком речовини мозку, детоксикаційну терапію слід
поєднувати з дегідратуючою (внутрішньовенне введення магнію сульфату,
лазиксу та ін.). Застосовують також симптоматичні засоби
(жарознижувальні, протисудорожні та ін.).
При менінгококцемії, якщо розвивається гостра недостатність надниркових
залоз, проводять інтенсивну терапію. Одночасно з внутрішньовенним
введенням рідини (глюкозосольові та колоїдні розчини) застосовують
глікокортикоїди (гідрокортизон, преднізолон та ін.), адреноміметики
(ефедрин, мезатон, норадреналін), дезоксикортикостерону ацетат (ДОКСА).
Вдаються також до оксигенотерапії. За показаннями застосовують серцеві
та інші симптоматичні засоби.
Для лікування хворих на менінгококовий ринофарингіт застосовують
левоміцетин (всередину протягом 4 днів у звичайній віковій дозі).
Профілактика. Останнім часом у нашій країні розробляються менінгококові
вакцини, але клінічні випробування їх ще не завершені.
Заходи у вогнищі. 1. Хворі на генералізовані форми менінгококової
інфекції (менінгококцемія, менінгіт) повинні лікуватися в стаціонарі.
Носії менінгокока та хворі на менінгококовий ринофарянгіт можуть
лікуватися вдома за умови забезпечення їхньої ізоляції та відповідного
догляду. Виписують хворих із стаціонару після клінічного видужання та
дворазового, з інтервалом у 2—3 дні, негативного результату
бактеріологічного дослідження слизу з носоглотки на менінгокок.
Бактеріологічне обстеження реконвалесцента менінгококової інфекції
проводять не раніше ніж через 3 доби після припинення
антибіотикотерапії. 2. У всіх контактних дітей та дорослих проводиться
бактеріологічне обстеження на наявність менінгокока. 3. У вогнищі
роблять заключну дезинфекцію. 4. За вогнищем встановлюють медичне
спостереження протягом 10 днів: щоденний огляд, дворазова термометрія.
Виявлених носіїв менінгокока та хворих на менінгококовий ринофарингіт
лікують левоміцетином протягом 4 днів.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
