Реферат на тему:
Жанри та види українського танцю
Народний танець має свою першооснову, першоджерело, першопочаток. Коли
йдеться про культуру того чи іншого народу, доводиться враховувати не
лише безпосередні його культурні досягнення, а й ту спадщину, яку він
успадкував від своїх етнічних попередників, з яких утворився і сам даний
народ. Це стосується культури всіх народів світу, в тому числі н
українського народу.
Специфіка життя давніх східнослов’янських племен -древлян, дреговичів,
кривичів, в’ятичів, сіверян, полиняй, білих хорватів, бужан та ін. –
слугувала за основу самобутнього, оригінального хореографічного
мистецтва українського народу.
Прадавні обряди й танці супроводжувались музиченням на інструментах:
пентахорді (вид арфи), кувнчках (своєрідних флейтах), сопілках, трубах,
піпелях, пищалях, рогах, гуслях, гудках, трембітах, решітках,
дудках-сопєлях, домрах, накрах (вид литавр).
Усі обряди, магічні звертання, заклинання тощо безпосередньо залежали й
були органічно пов’язані з землеробством та анімалістичним культом.
Анімалістичні уособлення стихійних явищ у живих образах у народних
іграх, обрядах зводилися до бажання полегшити працю, підпорядкувати
явища природи й забезпечити собі добробут.
За Київської Русі церква вела нещадну боротьбу з язичницькими звичаями,
обрядами, традиціями, оголосивши їх “бісівськими”, а отже й з їхніми
носіями, творцями народного мистецтва. Однак, не досягнувши бажаної
мети, священнослужителі прилаштовують більшість народних обрядів до
свого календаря: зустріч весни до великодніх християнських свят;
русальні свята – до християнської Трійці; Івана Купала – до свята Іоанна
Хрестителя; Коляду – до різдвяних, а щедрівки – до йорданських свят.
Ряд обрядових ритуалів було перенесено безпосередньо до церкви. Скажімо,
посвячення паски та крашанок на Великдень, обжинкових вінків – на
Маковія, яблук – на Спаса тощо.
Проте, вплив від церковної “співдружності” та “співіснування” на музику,
поезію танець, що залишались в основі свої “консервативними”, був
незначним (приміром, зміни у текстах колядок, щедрівок та деяких
русальних і купальських пісень).
Тож перейдемо до короткої характеристики основних ж.: мрів українського
танцю з поділом їх на певні різновиди, враховуючи історико-етнографічні
регіони.
За історико-етнографічними характеристиками Україна поділяється на три
основні регіони – центрально-східний, північний і західний та ряд
підрегіонів. До центрально-східного входять: Київщина (окрім північних
районів), Полтавщина, південні райони Чернігівщини; Слобожанщина
(Харківщина, південні райони Сумської, північні райони Донецької
областей); степова частила України (Луганська, південні райони
Донецької, Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська, Миколаївська,
Кіровоградська, Одеська області).
До складу північного, поліського, регіону входять: північні райони
Київської і Сумської, центральні і північні Чернігівської, північні
райони Житомирської і Рівненської областей, південко* західна частина
Волині Згідно з етнографічними й мовними ознаками Полісся поділяється на
східно-західне.
З огляду на історико-етнографічні й мовні характеристики найбільш
барвистий та неоднорідний західний регіон – Східна Галичина, Буковина,
Закарпаття, Західна Волинь, майже усе Поділля. У західній частині
регіону сформувалися три етнографічні групи гуцули, що проживають у
Ів.-Франківській, Чернівецькій і Рахівському районі Закарпатської
областей, бойки, що мешкають головним чином на території Львівської
(поміж Сяном та Ломницею), а також у Міжгірському районі Закарпатської
областей. На крайньо-західних теренах України, між Сяном і Попрадом,
живуть українські лемки по сусідству з поляками й словаками. З
історико-етнографічним регіонуванням України багато у чому співпадають
локально-територіальні нашарування у фольклорі. Відносно стилю найбільш
компактним є словесно-музичний і танцювальний фольклор
центрально-східних районів, менше -Полісся, ще менше західних районів
України.
ХОРОВОДИ – це найдавніший із видів народного лицювального мистецтва
майже у всіх народів світу. У хороводі текст відображає зміст танцю,
розкриває образну сутність танцюючих, характер виконання, а мелодія
доповнює зміст твору. Таким чином, хоровод є синтетичним видом народної
творчості.
У давнину виконання їх було пов’язане з певними обрядами , що входили до
традиційних календарних циклів: зустріч весни (веснянки, гаївки, гагілки
тощо); відзначення ліга (Купайла, русалії, Спаса тощо); осінній цикл
(збирання врожаю тощо); зимовий (колядки, щедрівки).
Тематика у цих хороводів була найрізноманітнішою, включаючи навіть
елементи, запозичені з язичницької релігії (у відображенні явищ природи,
Купайла, зажинки, обжинки тощо)
Тематично хороводи поділяються на три чітко означені групи:
перша – найдревніші хороводи з яскраво вираженим відбиттям трудових
процесів;
друга – хороводи, у яких оспіваються рідна природа, відображуються
характер, темперамент свійських тварин звірів, птахів;
третя – хороводи, у .тою відтворюються у годинні й побутові взаємини з
розкриттям характеру людини в різних ситуаціях (ліричні, жартівливі).
Лексика та композиція у хороводах нескладна, адже виконувались вони
просто неба, тексти допомагали відтворювати дію, а мелодія – розкривати
емоційний зміст та художні образи.
Побутові танці – логічне продовження розвитку третьої групи хороводів
(побутова тематика) зі значним розширенням тематики та пори виконання,
поза як відомо, що хороводи водили у суворо визначений час (весняні,
літні), і саме це дало їм означення: обрядові, або ж цикл
календарно-обрядових творів.
Побутові танці виникли в результаті виконань і численних танцювальних
пісень що з часом втратили своє значення у понятійне; «у означенні
поетичного слова, окремих ритмізованих вигуків, примовок, триндичок.
Вони поступово окреслили певні чітко визначені різновиди: гопаки,
козачки, метелиці, гуцулки тощо, значно розширили амплітуду лексики,
композиції, мелодійну та метроритмічну музичну структуру.
Сюжетні танці. В українській хореографії є чимало танців, які мають одну
назву, але відносяться до різних жанрів: “Шевчики”, “Ковалі”, “Льонок” –
водночас хороводи і сюжетні танці.
У чим же різниця між ними? У хороводі зазвичай дія супроводжується точно
за текстом поетичним і пантомімою нескладними рухами, позаяк це
пов’язано із піснею, яку сам: ж танцюристи й виконують.
Сюжетний танець – якісно новий, безперечно, вищий щабель розвитку
хореографічного мистецтва. Пантоміма тут поступається розгорнутій
лексиці, елементи акторської гри мають глибокий підтекст, бо часом зміст
танцю необхідно розкрити без тексту.
За тематичним розподілом сюжетні танці перегукуються з хороводами, однак
останні збагачуються набутками побутового танцю (використання багатьох з
них для повного розкриття сюжету: гопаків, козачків, гуцулок та ін.).
Безперечно, охарактеризувати повною мірою сюжетні танці за тематичним
принципом у підручнику неможливо, оскільки налічуються десятки взірців
їхніх варіантів. Це вже матеріал майбутніх розвідок – кожна з яких може
вилитись в окрему фундаментальну працю.
Поділ сюжетних танців на окремі групи за тематичним принципом
пропонується нами в окремому підрозділі, присвяченому розгляду їх як
окремого жанру хореографічного мистецтва.
Сюжетні танці – це вершина художнього здобутку українців, бо вони
навдивовижу багаті тематично і найдосконаліші за формою (лексика,
композиція, музика).
Хоровод – один з найдавніших жанрів народного танцювального мистецтва.
Хоровод – цей найдревніший прояв народного генія – зберіг свою
першооснову.
Започатковані у давні віки в обрядово-звичаєвій поезії, ліричні,
зворушливі хороводи, які на Наддніпрянщині, Поділлі, Волині називають
веснянками, а в деяких надбужанських і забужанських селах тій ж Волині –
рогульками; на Галичині – гаївками (ялівками, яголойками, гагілками,
галагїлкамн, явілками, маївками тощо); на Слобожанщині і в деяких
районах Чернігівщини та на північному сході Сумської області –
карагодами, були безпосередньо пов’язані з трудовою діяльністю людини.
У визначенні терміну і сутності хороводу, повністю поділяючи думки
К.Толейзовського, який у своїй праці “Образы русской народной
хореографии” аргументовано доводить, що давньослов’янський хоровод явище
самобутнє, самостійне, лише доповнимо слушні мотивації автора прикладом:
гуцульський, болгарський, сербський танці “коло” й досі не змінили свою
назву на “хоровод”.
Хороводи виникли і сформувалися протягом віків у певних географічних,
історичних, соціально-економічних умовах в результаті розширення
амплітуди діяння народних ігор, ігрищ, що були невід’ємною частиною
звичаєвості, язичницьких пережитків у тих чи інших етнічних групах
людей. Всі ці обставини дали поштовх до створення певних варіантів
музично-хореографічного фольклору, появи місцевих, локальних варіантів.
Весну слов’яни зустрічали урочисто, радісно, святково, з піснями,
іграми, розвагами, танцями, що в народі поетично й образно називали
веснянками.
За традицією веснянок співали і водили лише дівчата, яких нерідко
порівнюють з красним сонцем (це відгомін ще матріархату) – в ранні часи
вони були володарками багатьох весняних, русальних, купальських ігрищ.
У пізніші часи в хороводах, точніше в хороводних іграх, вже беруть
участь і чоловіки (про це свідчать тексти багатьох хороводних ігор).
Інколи ролі батька, матері грали літні чоловіки та жінки.
Діти завжди бували на народних святах. Дорослі нерідко “підстроювали” їх
у кінець, “щоб вчилися танцювати”.
Існує й цілий ряд суто дитячих ігор, розваг, хороводів, танців, забав.
Такими є хороводні ігри “Кіт і миша”, “Коровай”, “Дід і баба”, “Город”
та ін.
Взірці обрядової поезії входять у сьогодення не як етнографічні музейні
експонати, а як цілющі фольклорні джерела, спроможні задовольнити
найвищі вимоги нашого сучасника, полонили його чарівною мелодією,
натхненним поетичним текстом, динамічним іскрометним танцем.
Питання загального внутрішньо жанрового поділу вивчали дослідники
народної поетичної творчості. Як правило, хороводи поділяються на три
групи: хороводні пісні, ігрові хороводи, хороводні танці.
Підтримуючи таку класифікацію видів, пропонуємо з третього різновиду
виділити два самостійні: хороводний питець з піснею та інструментальним
супроводом і хороводний танець у супроводі тільки інструментальної му
зики.
Отже, залежно від змісту, стилістичних, хореографічних особливостей,
елементів акторської гри тощо маємо такі різновиди:
хоровод, хороводна пісня – класична форма синкретичного мистецтва
(слово, музика, хореографія) – “А вже весна”, “Ой Іванчику –
білоданчику”, “Плету, плету лісочку”;
хороводна гра-розвага, ігрові хороводи в супроводі пісні, ганцю чи
поєднання цих двох компонентів (“Подушечка”, “Теща і зять”, “Гей, жінко,
додому, додому!”;
хороводний танець з піснею та інструментальним супроводом (“Ой зав’ю
вінки”, “Марена”);
хороводний танець з інструментальним супроводом (“Голубок – голубочок”,
“Подолянчик”, “Перепілка”).
Проаналізуймо дуже коротко кожен з названих різновидів. Хоровод,
хороводна пісня – масова вокально-хореографічна дія, в якій усі учасники
виконують пісню, супроводжуючи її простими кроками, ходим в ключі або в
колі. Основна увага приділяється вокалу. У мелодії закладено основний
емоційний зміст, а поетичний текст та хореографія відходять на другий
план. У цьому різновиді основне образно-тематичне начало, а отже
мелодична лінія пісні, ж правило, зосереджена у заспіві.
Хороводна гра-розвага, ігрові хороводи в супроводі пісні, танцю чи
поєднання цих двох компонентів. Хороводна гра як
підпорядковано-змістовний елемент обрядовості займає тут одне з
провідних місць. Кожний обряд, традиція, звичай мають певний зміст,
позаяк останній є результатом: вдалого полювання, перемоги над ворогом,
проводів зими і зустрічі весни, початку та закінчення польових робіт,
повноліття, весілля тощо.
Незаперечне й те, що кожний обряд має лише йому притаманний розвиток
дії, церемоніал і т.ін. Скажімо, святкування приходу весни відрізняється
від зустрічі осені; весілля – від новорічних свят тощо.
Для підняття динамічного тонусу в ігрищах, обрядах використовуються
хороводи, окремі танцювальні рухи, стрибки, підскоки, елементарні
присядки, повороти. Разом із елементами гри, ілюстративними жестами,
мімікою вони доповнюють дію, надають їй моторного тем поспрямування.
У народних іграх-розвагах, починаючи від відтворення усіма учасниками
Ілюстративної дії і кінчаючи розгорнутими ігрищами (за характером та
формою останні відносяться до народної драми), дуже вдало поєднуються
драматичні елементи: дія, наявність художнього образу, діалогічні форми
тощо з поетичними та музично-хореографічними: слово, ритм, пластика.
Надзвичайно влучне визначення дав хороводам І.Глєбов: “Хоровод – це
драматична дія, у якій розігруються під пісню, відповідно до її тексту
(розрядка наша), сцени, що являють собою найбільш яскраві риси побуту
народу”.
З думкою І.Глєбова перекликається О. Біленький, зауважуючи, що зміст,
перекинутий народними іграми від обряду до драматичним видовищ,
пройдено, і ми вже на ґрунті, де зароджується комедія”.
Додамо, що для свого зародження комедія мала все, або майже все: і
персоніфіковані образи (Сонце, Місяць, Зима, Весна, Літо тощо), і
антропоморфічні уявлення про перевтілення звірів, птахів, рослин в
образи людей, і цілий ряд персонажів у найрізноманітніших драматичних
колізіях (парубок і дівчина, батько й мати, свекруха й свекор, теща Й
тесть, нелюб тощо). Якщо ж доповнити це сюжетною основою та поєднати її
з музичним супроводом, то перед нами постане закінчена вистава.
У цій категорії хороводних ігор ми вже не маємо підстав вести мову лише
про триєдність. На жаль, на елементи драми дослідники-музикознавці не
звертають достатньої уваги, мало того, вони не вважали і не вважають їх
за повноцінний четвертий компонент синтезу мистецтва в хороводах. А саме
у хороводах, музичних іграх, розвагах закладались основи первісної
народної драм , які в подальшому перейшли в народний театр.
Солісти-виконавці, безперечно, були прародичами скоморохів, а тому й
акторів народної драми.
Не останню роль серед учасників відіграє хороводниця – провідниця чи
провідник. Справа не в назві, що побутує в тій чи іншій місцевості, а в
тім, що на Ці ролі обиралися найкращі, найталановитіші виконавці
хороводів: співачки, співаки й танцюристи (залежно від характеру
хороводу), які добре знають репертуар, користуються загальною
прихильністю всіх учасників, кмітливі, дотепні. Від них залежить вибір
пісень, їхня послідовність з іншими видами розваг (танцями, іграми
тощо). На Україні найчастіше за водія обирають жінку, інколи право
водити хоровод надають дівчині на виданні, а також літній жінці. Якщо в
хороводі тямущий водій, то навіть безголосі учасники підспівують чи
пританцьовують.
У хороводах чи в іграх з любовним змістом від учасників -солістів, які
часто змінювались залежно від тексту, не вимагалось якогось обширного
хисту – сам ігровий елемент чи взаємні симпатії допомагали учасникам
знайти свій образ.
Певне соціальне довкілля, нові умови життя змінювали деякі хороводи й за
змістом, і за формою, проте у них залишалась драматична основа, яка
розігрувалась під текст пісні й ілюструвалась сценами, що відображують
найбільш яскраві риси життя та побуту народу (“Дружба”, “Молодець”).
Зазвичай, невелика деталь у рядженні (вуса чи борода з клоччя або з
кожушини) допомагає виконавцеві створити той чи інший образ. Це ж
стосується і тих, хто зображує у хороводах птахів, тварин, звірів (хвіст
із мотузки, вуха з обрізків шкіри тощо. Якщо ж доповнимо костюм Ще й
примітивною маскою -“машкарою” й візьмемо до рук атрибути (ціпок, батіг,
бубон, сопілку тощо) – то це вже справжній персонаж.
У багатьох хороводах солісти використовують аксесуари (пінки, стрічки
тощо). Так, червона стрічка чи хустина в руках умілих хороводників –
своєрідний сигнал-заклик до початку танцю. Це спричинює не тільки
місцезнаходження ведучої на певній відстані од решти учасників, а й
етичний бік цієї дії – не вдаватися до вигуків.
Хороводний танець з піснею, як правило, виконується у повільному темпі.
Це пов’язано насамперед з вокальною стороною. Лексика та композиційна
побудова дуже лаконічні і прості для виконання. Відповідні і до музичних
періодів (по 8 тактів звичайний і 16 тактів збільшений) і. хореографічні
структурні побудови, які вже поєднуються з точними музичними повторами.
Розширюється діапазон композиційних засобів.
Цікавий за композицією хороводний танок “Марена”, в якому дівчата,
танцюючи та співаючи, плетуть вінки, прикрашають Марену вінками,
квітами, стрічками. Під час танцю учасниці створюють елементарні
побудови-зірочки, горизонтальні лінії, подвійні кола тощо. Проте такі
малюнки-побудови не заважають виконувати пісню виразно, мелодійно.
У русальному хороводному танці “Ой зав’ю вінки” дівчата за допомогою
віночків – прадавнього символу шлюбу, – виплетених з польових квітів,
ведуть, співаючи, своєрідний орнаментальний хоровод. Малюнок залежить
від ведучої і будується у формі кола, півкола тощо. Створення певних
сталих художніх взірців з використанням при цьому імпровізаційних
елементів невід’ємна риса української народної хореографії, яка зазнала
подальшого розвитку в сучасному народно сценічному танці. Неповторні
виконавці-імпровізатори одного руху чи образу є в кожному ансамблі
народного танцю.
Хороводний танець з інструментальним супроводом.
У деяких хороводах у процесі тривалого еволюційного розвитку поетичне
слово поступово втратило своє домінуюче значення і передало
образно-дійові функції пластиці руху.
Нині маємо багато хороводів та хороводних танців з ідентичними назвами
“Бондар”, “Шевчик”, “Коваль”, “Гречка”, “Льон”, та ін.
У хороводні танці поступово трансформувались і деякі хороводи, в яких
солісти, поступово удосконалюючи свій хореографічний текст, прискорювали
темп виконання (причому їхня дія аж ніяк не втрачала свого первісного
значення). Так, поступово переходять у танець “Подоляночка”, “Голубка”,
“Перепілка”. Нерідко з плином часу в хороводних танцях змінюється
музичний супровід, який відрізняється від хороводів не тільки
темпоритмом, а й мелодією. Залежно від темпу виконання хороводні танці
поділяються на повільні та швидкі. Зустрічаємо й мішані темпи (заспів
повільний – приспів швидкий).
У повільних – акцент припадає на просторово – плоскісний малюнок
(“Ворітця”, “Змійка”, “Заїнько” тощо). У деяких танцях відчутний
зображальний елемент (“Льонок”, “Просо”, “Очерет”) широко
використовуються орнаментальні малюнки.
Лексика: кроки, припадання, доріжки тощо. Учасники не служать фоном, як
це було в ілюстративних хороводних піснях, а активно діють разом з
солістами – імпровізаторами. Слід відмітити, що поруч з стандартними
побудовами-схемами хороводного танцю значно поширюється
танець-імпровізація . Це той майбутній місток, який поєднає хороводний
танець із побутовим, залишаючись самостійною формою народної
хореографічної творчості.
Під час щедрування, колядування, як збиралося багато людей (наприклад,
зимові ярмарки), на Україні водили метелицю (“Хурделиця”. “Заметіль”,
“Веремія”). Дівчата, хизуючись перед парубками, одягали кожушки,
найкращі хустки. Хороводи чергувалися із зимовими іграми та розвагами
(гра в сніжки, штурм снігової фортеці), а також з вертепом
різноманітними масовими дійствами, рядженнями. “Метелиця” з хороводу в
супроводі пісні поступово трансформувалась у хороводний танець, а з
розвитком танцювальної техніки (з виділенням солістів, виконанням
складних па) і в побутовий народний танець.
Незважаючи на диференціацію цих різновидів, серед них зустрічаються й
окремі варіанти з єдиною темою, сюжетом тощо. І хоч не завжди чітко
окреслюються кордони між цими різновидами, аналізуючи загальну структуру
твору та визначаючи питому вагу тих чи інших виражальних засобів у
ньому, можемо віднести той чи інший хоровод до певної групи.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
