.

Клієнтелістські та громадянські виміри середньовічного ладу: суперечності суспільно-владної моделі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
246 2114
Скачать документ

Реферат на тему:

Клієнтелістські та громадянські виміри середньовічного ладу:
суперечності суспільно-владної моделі

Проблема конкретно-історичного співвідношення різноманітних
світоглядних моделей суспільного розвитку набула в європейській традиції
фокусного значення. С плином часу стає все більш зрозумілим, що бажання
пояснити сучасні концептуальні співвідношення європейської культури –
свободи і несвободи, приватної і державної власності, правової та
неправової держави за допомогою універсальних, не прив’язаних до певної
суспільно-історичної традиції понять є недостатньо коректним і
теоретично обґрунтованим, об’єктивно призводить до редукціонізму,
ігнорування соціально-історичної обумовленості та спадкоємності.
Особливо небезпечним такий підхід є в сучасних українських умовах, де
накопичилась значна кількість проблем, що потребують загального
вирішення. Очевидно, що більшість з них є похідними від найголовнішої –
складності усвідомлення причетності України до історичних та
соціофілософських коренів сучасної духовної Європи у всіх її
суперечностях.

Зміни, що відбулися на теренах Європи в останні десятиліття, надали
можливості для творчої рефлексії щодо принципових аспектів співіснування
різноманітних версій розвитку в європейській традиції. З’явилися цікаві
і розлогі теоретичні розвідки, що піддають аналізу
культурно-цивілізаційну спадщину Європи в діахронічному та синхронічному
вимірах. Поважні європейські та українські дослідники Ю.Габермас,
К.О.Апель, Р.Пайпс, Дж.Ролз, Д.Аплебі, Дж.Кін, С.Кримський,
В.Табачковський, М.Попович певною мірою відбили теоретичні складові
європейського дискурсу свободи, синтезувавши принципові аспекти
різноманітних версій суспільного розвитку. Їх теоретичні візії
затвердили думку про щільну взаємопов’язаність феномена сучасної
демократії не тільки з рівнем повсякденної культури “життєвого світу”
конкретної людини, але й з соціофілософським і історико-цивілізаційним
минулим європейської культури. Модерний демократичний дискурс
репрезентується в контексті гармонічної єдності минулого, сучасного і
майбутнього. Втім, конкретно-історичні передумови, специфіка правових та
майнових вимірів середньовічного ладу, співвідношення стрижневих моделей
розвитку цієї доби висвітлені все ж недостатньо.

У світлі наведеного вкрай важливим видається дослідити, як інваріантні
складові середньовічної доби, що сприяли становленню демократичних
інституцій в Європі, так і ідейну специфіку суперечливих версій
розвитку.

Об’єктивно, разом із середніми століттями почався новий і вкрай важливий
етап європейського розвитку. Він пов’язаний із глибинними змінами, що
були обумовлені радикальною трансформацією світу, у якому функціонували
і визначали себе особа, різноманітні корпоративні спільноти та владні
інституції. Цей етап варто визначити як корпоративну демократію –
суспільний лад, у відповідності з яким середньовічний індивід повністю
розчинюється у корпоративному стані, гільдії, цехові, соціальній групі,
натомість отримуючи за лояльність певні гарантії та привілеї.

Загальновідомо, що середньовічна цивілізація – надзвичайно складне
явище, в якому поєднується різноманітні чинники суспільного життя,
культурні традиції та норми, втілюються різноманітні ідеологеми. Втім,
це не означає, що не існують певні обмеження, які задають концептуальні
параметри різним версіям суспільного розвитку. Такими стрижневими
вимірами середньовіччя є виміри права і власності.

Правові демократичні традиції стають універсальними складовими
середньовічного суспільства починаючи з ХІІ ст. Відомі європейські
юристи Фортескью, Кун та інші сформували сталу європейську традицію
поваги до вимірів права та власності. Згідно з цією традицією право
тлумачити закони держави не має ані король, ані парламент, а лише
вузький прошарок юристів-професіоналів. Саме в середньовіччі
закладаються базові імперативи правового способу мислення, відповідно до
яких саме закону належить головна роль у визначенні правового і
неправового способу мислення. Починаючи з ХІІ ст. Європа має вже
постійно існуючі юридичні школи. Представники цих шкіл стають не тільки
академічними теоретиками, але й юридичними консультантами, які мають
вагому роль в тлумаченні конституційних норм, що ґрунтуються на засадах
римського права. В римському цивільному праві були сфокусовані стрижневі
демократичні норми модерної Європи, закони, що гарантували свободу
громадянина і недоторканність його власності. Задовго до Ієремії Бентама
священна особа та професор пруського духовного закладу Клаус Маєрдорф
наполягає на тому, що саме правові засади римського права, впроваджені
європейськими юристами, сприяли розвиткові інституту власності:
“власність і право народжуються і помирають разом. До того, як з’явилися
закони, не існувало ніякої власності. Якщо відмовитись від законів,
зникне будь-яка власність” [1, с. 37].

Чіткішу і концептуально виражену кореляцію між правом і власністю
знаходимо у І.Бентама та М.Фінлі. Зокрема шотландський дослідник вбачає
причину взаємної обумовленості закону і власності у тому, що власність
може зберігатися у гідному стані лише тоді, коли будь-яка людина має на
неї виключне право, а підгрунтям цього права має бути не фізична сила чи
суспільний звичай, а лише закон. “Практично неможливо уявити собі
суспільство, що визнає і припускає приватну власність, проте законом її
не захищає”, слушно стверджує І.Бентам [2, с. 45].

Соціофілософські та історичні джерела переконливо свідчать, що уявлення
середньовічної людини щодо приватної власності та законів, відображене
зокрема у “Великій Хартії вільностей”, підводять до сучасного
європейського розуміння власності та права. “Договірне право та право
власності історично відбивають історичний вплив римської цивілізації
навіть в тих частинах Європи, де римського права в повному обсязі ніколи
не існувало. Ці поняття… є підвалинами сучасної європейської культури”
[3, с. 47].

Відомі юридичні документи середньовіччя постійно акцентують увагу на
правах громадян, які безпосередньо пов’язані з власністю на землю: праві
власності на землю, передачі землі в оренду, податковому праві.
Середньовічне право у загальних рисах репрезентує земельне право.
“Велика Хартія вільностей” та “Золота булла”, в яких вбачають стрижневі
виміри середньовічної свободи, безпосередньо вплинули на формування
міської правової культури. За вимогою аристократичного прошарку у цих
документах король підтверджує правовий і політичний статус громадян,
право власності на землю.

Попри те, що в переході від античності до середньовіччя вбачають різкий
злам суспільних цінностей та імперативів, що, зокрема, відбувається у
варварському занедбанні на певний час демократичних інституцій
античності, все ж правові виміри демократії зберігаються і навіть
поширюються, набуваючи ваги в усіх країнах Європи.

Новий крок у цьому напрямку було зроблено церквою в добу суперечки за
інвеституру, яка визначила правові відносини сакральної та профанної
влади. Саме в лоні церкви визріває усвідомлення того, що для рівноваги
церковної та світської влади, унормування відносин панування та
підзвітності – необхідна єдина правова традиція. Усвідомлення важливості
єдиної правової традиції визрівало протягом тривалого часу.

Зміни, що відбулися в Європі з кінця ХІ до початку ХІІ ст., радикально
сприяли цьому процесові. Важливою новацією європейського середньовіччя
стало відновлення церквою текстів Юстиніана, їх інкорпорація в системи
освіти європейських університетів та створення на їх основі права
католицької церкви – системи канонічного права, що була відсепарована
від богослужіння, риторики та моралі. Усвідомлюючи небезпечність
домінування звичаєвих відносин в суспільстві, церква починає активно
використовувати римське право в формуванні власної правової доктрини,
активізуючи розвиток ідей, які вели до розмежування сакрального та
профанного, встановлюючи ідеальні правові імперативи.

Принципи та норми канонічного права мали точку опору у висловлюванні
папи Григорія VІІ: “Господь не сказав – моє ім’я Звичай. Навпаки, Бог
сам є закон, і тому закон є найдорожче для нього” [4, с.420]. В 1140 р.
канонічне право було систематизоване і його тексти почали визначати
світське існування. Відштовхуючись від нього, найвищі аристократичні
прошарки створювали нормативи міського права, професійні судові
інститути, сприяли розповсюдженню юридичної літератури. Поступово було
сформовано цілісний інститут європейського права, унікальний культурний
феномен, що грунтувався на традиціях римської правової культури. Розквіт
канонічного і академічного права спричинив становлення раціонально
обґрунтованого і впорядкованого світського судочинства. Саме ХІІ-ХІІІ
ст. стали добою формування цивільного права, політичної організації
суспільства, що спиралася на відокремлене від релігії і політики право.

Римська правова культура, що вражала сучасників своєю витонченою
раціональністю, була осмислена і узагальнена в межах нової філософської
парадигми. Виходячи з римських юридичних взірців, нових правових реалій
та ідей, англійський суддівський корпус у ХІІ ст. створює новий порядок
судочинства з цивільних спорів шляхетних осіб, відповідно до якого
формуються підставові гарантії прав людини та недоторканність її майна
від свавільного привласнення. Мусимо засвідчити органічну спадкоємність
церковного та світського права. Церква надала взірець чітко окресленої
системи правосуддя, якою достатньо тривалий час користувалися і профанні
особи, значна частина яких, включаючи і аристократію, була неосвіченою.
Канонічні тексти, які були написані на пергаментному папері, сприймалися
пересічною свідомістю як магічні і викликали повагу у шляхетних верств
населення. Поступово профанна аристократія, інтеріоризуючи цінності
вищої сакральної касти, починає тримати експертів з правових питань,
знавців громадянського та судового права.

З ХІІ-ХІІІ ст. формується світська система судочинства, відмінна від
канонічної. В усіх європейських центрах здійснюється процес унормування
та коригування канонічних норм та їх адаптація до системи профанного
судочинства. В європейських суспільствах зростає усвідомлення
необхідності одноманітних юридичних норм, які б спиралися на перевірену
століттями систему римського права з її сталими складовими судових
інституцій, її кадровим потенціалом.

Поступово римське право зробилося головним і майже єдиним предметом
вивчення з боку європейських законознавців. Воно проникає в усі сфери
європейського життя, змінюючи тубільне право на користь міцної
нормативної судової системи і єдиної правової науки. Не всі дослідники
середньовічної доби позитивно сприймають тріумфальну ходу римського
права (зокрема А.Токвіль жорстко критикує його як інструмент
монархічного ладу), проте думки майже всіх учених цієї проблематики
збігаються в тому, що відродження цієї правової інституції в Європі
сприяло розвиткові громадянського суспільства, корпоративної демократії,
надало поштовх до переходу від статусних відносин до договірних,
вдосконалило відносини власності.

Взаємні зобов’язання у сфері власності, політики, права, що були
маніфестовані у римському праві, з часом набули суспільно-історичного та
філософського значення, заклали підвалини подальшого конституційного
життя, спонукали різноманітні європейські спільноти до пошуку суспільних
компромісів та примирень.

Якщо в сільській місцевості дотримання норм права, безпеки, розподіл
власності залежав від вищої шляхти, то в італійських
республіках-комунах, у інших європейських містах ці функції не належали
ані вищій владі, ані автократичному суверену. Натомість охорону та
збереження правових принципів мусили гарантувати найрізноманітніші
суспільні угоди. Вони регламентували взаємодопомогу та
взаємовідповідальність рівних громадян, що опікувалися долею міста,
власної корпорації, громадянського суспільства в цілому.

Приватні і суспільно-політичні відносини в маєтку шляхетського володаря
та в міському середовищі ґрунтувалися на дотриманні економічної й
політичної стабільності звичаєвих та цивільних правових норм, збереженні
духовних вимірів співіснування різноманітних групових об’єднань. Саме в
цьому полягає родовий інваріант середньовічного ладу, максима, яка
об’єднує різноманітні версії корпоративного ладу.

Кожен з варіантів суспільного розвитку має право на історичне втілення.
Втім, маємо в період середньовіччя дві найголовніші, суперечливі моделі
суспільного розвитку: феодально-клієнталістську модель та модель
підприємницько-індивідуалістичного міста. Історичні джерела свідчать, що
інтереси міста і села певною мірою перетинались. Саме міський ринок
перетворювавнатуральний продукт селян у гроші, а тим самим надавав
можливість земельній аристократії, яка постійно потерпала від нестачі
грошей, накладати на селян грошову повинність замість повинності
натуральної. В цілому на той час феодали вже не могли існувати без
міста, адже воно було надійним і постійним джерелом грошових прибутків.
Тому об’єктивно феодал був не проти економічного розвитку міста, він був
проти його політичної самостійності. Адже політична, правова та
економічна автономність цього утворення унеможливлювала фінансові
зазіхання сеньйорів на міську казну. Вища шляхта негативно ставилась до
системи Магдебурзького права, а також до впровадження земельної
власності через те, що існування цих інститутів ставило під сумнів роль
аристократичного шару як впливового політичного актора в суспільстві.

Очевидно, що співіснування середньовічного міста і феодального
земельного господарства було необхідною стадією розвитку європейської
історії, яка аж ніяк не повторювала суперечку між полісом та ойкосом, що
була властива античній традиції. В античному місті політико-владною
силою був демос – прошарок вільних земельних власників. Антична
демократія конституювалась саме з земельною власністю. Натомість у
середньовіччі політична влада у місті переходить до специфічного
корпоративного шару – “пополо” – заможних підприємців та
власників-ремісників. Саме торговий та промисловий капітал, а не
земельна власність складає основу урбаністичної демократії. Промисловці,
власники торговельного капіталу та ремісники – стрижневі соціальні сили
нового міста. “Вздовж берегів Арно та По, у Венеції та Лікургії, у
Кьольні і Ліоні громадяни вперше пройнялися рівною і вірною любов’ю до
своїх рідних міст, відчули бажання і потребу самим на місцевому рівні
формувати свою політичну долю і такі почуття пережили ренесанс” –
справедливо стверджує Роберт Д.Патнам [5, с.156].

Уособлюючи горизонтальні стосунки солідарності, взаємодопомоги, ділової
активності, місто певною мірою входило в протиріччя з вертикальними
зв’язками залежності та експлуатації, які властиві феодальним
відносинам. Принципи міського самоврядування були віддзеркаленням
дискурсу свободи, натомість феодальна аристократія часто-густо
використовувала особисту владу та свій привілейований статус як чинник,
що сприяє доступу до державних коштів та зміцнює клієнталістську
вертикаль.

Клієнтелістські відносини виникли як продукт неорганічного суспільства,
що мають тенденцію зберігати тривалий час соціальну дезорганізацію та
фрагментацію. Італійський дослідник Н. Граціано дає влучне визначення
патронально-клієнталістським відносинам: “Клієнтура – це єдине
об’єднання, в якому люди об’єднуються не на основі взаємної довіри, а
під тиском необхідності” [6, с.148].

Клієнтелістські взаємозв’язки досить чітко віддзеркалювали структурні
особливості феодального суспільства. Європейська аристократія, яка
володіла землею, спиралася на клієнтурну структуру різних рівнів. У
відповідності з нею кожний представник аристократичного шару, у межах
свого впливу, очолював групу осіб, належних до різних соціальних станів,
які економічно та політично залежали від землевласника – патрона.

Усвідомлюючи свою залежність, громадяни забезпечують патронові
легітимну, а у випадку незвичайних обставин нелегітимну підтримку –
вдаючись до насильницьких дій, захищаючи його інтереси різними засобами
– в жорстких ієрархічних відносинах феодальної залежності. Для
сільської, в загальних рисах, цивілізації традиційного типу, класичні
відносини патрон-клієнт були зрозумілими, прийнятними та сприятливими
для мобілізації суспільства.

Різні верстви феодального соціуму були трансляторами системи
клієнтелістських відносин, оскільки лише вона забезпечувала гарантоване
фізичне існування та корпоративну підтримку, була вагомим медіатором між
різноманітними суспільними групами і далекою і незрозумілою державною
владою. За браком горизонтальної демократичної солідарності в
феодальному маєтку вертикальна клієнтелістська форма взаємозалежності
виконувала стабілізаційну функцію в суспільстві, зберігаючи суспільний
спокій за допомогою примусових форм соціальності. Така система
примушувала залежні суспільні страти, насамперед селянство, виконуючи
вимоги землевласника-патрона, залишатися пригніченими та відданими
латифундистам.

Очевидно, що форма залежності клієнта від патрона в середньовічному
суспільстві була різною: від формально-незалежного осілого шляхтича, що
був наближеним до свого покровителя – великого сеньйора, до “слуги”,
який за посередництвом патрона торував шлях до посадового місця, маєтку,
в решті-решт до статусу “людини доброї”. Проте, незмінним залишається
загальний дискурс несвободи, підлеглості, відповідно до якого пануючими
були форми примусу, звітності, насильства. Натомість правові виміри,
людська гідність та етичні імперативи стають другорядними. Особа в
дискурсі підлеглості втрачає своє унікальне значення, розглядається як
істота соціальна, подібна до багатьох інших. Така людина стає байдужою
до насильства, втрачає почуття відповідальності як за власну долю, так і
за долю всього суспільства.

Клієнтелістські відносини об’єктивно призводили до хронічної слабкості
держави, нерівномірного розподілу багатства, цілковитої відсутності
уявлення про рівність цих людей перед законом, верховенство позаправової
влади. Взаємодія, толерація, справжнє почуття колективної
відповідальності тут відсутні. Ієрархічна форма соціальності зводила
нанівець атрибути громадянськості, автономності, індивідуальності,
вільного волевиявлення. За влучним висловленням французького дослідника
Ж.Маке -“клієнтелізм є характерною формою феодальних відносин, адже
феодалізм не є засобом виробництва, він уособлює собою політичний режим,
який визначає керуючих і підзвітних” [7, с. 97].

Специфічною формою клієнтели, як і феодальних відносин в цілому, є
міжособистісний зв’язок, відповідно до якого феодальні інститути
встановлюють між двома нерівними особами протекціоністські стосунки, з
одного боку, лояльності і підлеглості, з іншого. Такі стратифікаційні,
ієрархічні відносини патрона і клієнта історично склали квінтесенцію
феодального ладу і відповідного дискурсу несвободи.

Іншою характерною рисою феодального ладу було те, що всі події тут
розгортались у межах приватного домогосподарства, а публічно-політичні
відносини є практично відсутніми. В цьому варто вбачати істотну
відмінність між середньовіччям і античністю, адже для античності
властива жорстка суперечність публічного і приватного, натомість у
середньовічну добу така дихотомія майже не простежується. Якщо в
античному полісі “справжнє буття” існує лише в політичній сфері і,
відповідно до нього, людина мусить перебороти жагу до біологічного та
господарського існування, – утверджуючись у політичній сфері серед
подібних до себе рівних особистостей, то у середньовіччі особа
маніфестує себе не тільки в площині сакральне-профанне, але й у межах
категорій панування, підкорення, звітності та насильства.

Звичайно це не означає, що відносини володаря і підлеглого, патрона і
клієнта у середньовіччі ґрунтувались на аморальних засадах. Навпаки,
відомо, що феодальні відносини передбачали шанобливе ставлення до
моральних чеснот. Т.Аквінський, зокрема, вказує на те, що кожен людський
закон набуває чинності лише тоді, коли “він випроваджується з природного
закону”, тобто не суперечить моральним нормам. Продовжуючи власну думку,
середньовічний філософ іде ще далі, стверджуючи, що “громадянин має
обов’язок совісті не коритися приписам авторитетів, якщо ці
розпорядження суперечать вимогам морального порядку, основним правам
людини або вказівкам Євангелія” [8, с.34]. Моральним нормам мусять
підкорятися всі. Навіть влада, яка за походженням має сакральний
характер, мусить верифікуватись моральними настановами і відповідністю
права та моралі.

Громадсько-владний простір середньовічного маєтку не міг існувати без
права, моралі, звичаєвості – фундаментальних духовних складових
суспільного розвитку. Втім, владні інституції, постійно відтворюючи
себе, зміцнюючи власну вагу за допомогою економічних і позаекономічних
важелів, далеко не завжди діяли в межах правових ненасильницьких дій.
Сама клієнтелістська ієрархічна система репрезентує достатньо спрощену
версію традиційної системи влади та суспільної уніфікації. Згідно з нею
визначальну роль відігравали корпоративні відносини взаємного обов’язку
та певна нетолерація до інших версій суспільного розвитку громадянського
суспільства, міського самоврядування і вільної комунікації. За такої
системи владні обмеження і розпорядження регламентували життя кожного
мешканця від народження до самої смерті, зводячи нанівець творчий
потенціал громадян та їх здатність до автономного виміру існування.

Клієнтелістська модель суспільного розвитку історично була приречена на
відмову від базових цінностей європейської цивілізації – засад
індивідуалізму та демократизму, вільної господарської та публічної
діяльності, громадянської солідарності. Ґрунтуючись на трьох складових –
родинних зв’язках, владі володаря-патрона та групі людей, відданих
патронові, така система мала обмежений ресурс функціонування і практично
не мала можливості для збереження у автентичному вигляді. Модель, за
якою стосунки регулюються традицією, привілеями, патримоніальною
вірністю, доброю волею та відданістю підлеглого, увійшла в історію як
уособлення відчуження та несвободи.

Антитезою несвободи в середньовіччі стала система міського
самоврядування, яка суттєво відрізнялась від феодального способу
існування. “У феодальному світі, де переважали вертикальні структури,
стосунки між людьми визначалися такими уявленнями, як феод і служба,
інвеститура і схиляння”, справедливо зауважує Ж.Баланд’є [9, с.156].
Відомо, що ці стосунки також безпосередньо залежали від наявності поваги
до господаря і до васала, і специфіки взаємовідносин між ними.

Іншу модель співіснування спостерігаємо в містах. Тут історично
виникають горизонтальні солідаристські структури, які характеризуються
співпрацею рівних. “Гільдія, братство, університет, а передусім гільдія
над гільдіями, спілка всіх громадян – комуна, – були інституціями, що
створені новим світоглядом і відображають нові ідеали”, – резюмує
згадуваний нами французький дослідник Ж.Баланд’є [10, с.176].

Відомо, що ідеали та імперативи міського солідаризму почали теоретично
розвиватися ще з часів Платона та Аристотеля. Аристотель широко розвиває
цю тему в своєму широковідомому дослідженні “Нікомахова етика”,
наголошуючи, що “міське суспільство, або члени громадянського
суспільства повинні бути одного розуму та серця задля суспільного блага”
[11, с.253]. Така солідарність членів міста, починаючи ще з часів
античності, була суттєвою його рисою. Втім, існують і вагомі відмінності
між античним полісом та середньовічним містом.

В античному полісі окрема особа постійно відчуває свою залежність від
спільноти і передусім від держави, яка визначає поведінку і спосіб життя
громадянина. Аристотель, звертаючи увагу на підпорядкованість
громадянина державі, підсумовує свою думку так: “Держава є таким
природним творенням, що випереджає особистість” [12, с.376]. Відповідно
особистісні інтереси є віддзеркаленням державних і лежать у площині
публічного існування. Приватні інтереси є другорядними і впроваджуються
в життя лише заради іншого світоглядно-активного виміру – виміру
публічного утвердження і державного блага. Звичаєве право було вагомішим
за писані юридичні норми. В античному місті ще не існувало сталої
нормативної судової системи і єдиної правової науки.

На відміну від античного полісу, де громадяни функціонують переважно в
політичній площині, в середньовічному місті головним типом людини стає
особа, що орієнтується передусім на економічний успіх. У містах
поступово утворюються структури громадянського суспільства, а точкою
опертя нового суспільства стає незаангажований авторитетами та
ієрархічною підлеглістю, автономний від тиску громадянин, творець
солідаристського простору міського самоврядування. Власне міське
суспільство надавало людині можливість не лише жити поряд з іншими, але
й спільно, у взаємодії реалізовувати ідеали справжнього досконалого
буття у вимірі права і власності. Повага до правових норм була
характерною рисою середньовічного міста.

Угоди та контракти посідали центральне місце у всіх сферах існування
полісу. Кількість нотарів, юристів, суддів, які нотували та втілювали в
життя ці угоди, в середньовіччі постійно зростала. Такі європейські
міста, як Болонья та Кьольн, нараховували, зокрема, до 2 тисяч
професіональних нотарів з 50 тисяч населення, що, природно, свідчило про
надзвичайну довіру мешканців європейських міст до укладених угод,
переговорів і права.

Найбільш розвинену правову систему довгий час мали італійські міста.
Італійський дослідник Р.Патнам переконливо доводить, що “характерною
особливістю італійського суспільства, яка позитивно відрізняла його від
інших регіонів Європи, була спроможність громадян брати активну участь у
створенні законів та прийнятті рішень, безпосередньо пов’язаних з їх
життям” [13, с.152].

У містах південної та центральної Італії історично вперше виникли форми
самоврядування. Поступово міське республіканство утворюється в усій
Європі як вагома альтернатива феодальному статусному ладу. Комуни, що
створювалися, не були демократичними в сучасному європейському
розумінні, оскільки лише незначна кількість населення була їхніми
репрезентантами. Громадянська зрілість населення міст теж була різною.
Проте з самого початку історичного існування нові утворення визначили
легітимні межі функціонування різноманітних суспільних груп, сприяли
розвиткові договірних відносин та етиці взаємовідповідальності. Правовий
лад надавав можливість розвитку корпоративної демократії, закладав
фундаментальні підвалини публічним та приватним особливостям
європейського суспільства.

Правовий лад забезпечував широку репрезентацію народу у вирішенні
громадянських питань міста, що не мала аналогів у решті середньовічного
світу. І, нарешті, місто народжувало найрізноманітніші форми
громадянської солідарності: комуни, гільдії, парафіяльні організації,
політико-релігійні партії, товариства, які існували з певною мірою
автономності, вирішуючи власноруч майже всі місцеві проблеми – починаючи
від питань безпеки і закінчуючи політико-правовими і владними проблемами
міста.

Кожна з автономних громадянських організацій проголошувала, що її члени
“мусять підтримувати та захищати один одного як у самому товаристві, так
і за його межами” [14, с.155]. Кожне з товариств існувало як унікальна
громадянська спільнота, що запобігала різноманітним конфліктним
ситуаціям у спілці та несла вагому відповідальність перед своїми
репрезентантами – надаючи юридичну, майнову і будь-яку іншу допомогу у
разі необхідності. Існуючи в лоні власної корпорації, населення міст
функціонувало і в іншому вимірі, відчуваючи свою відповідальність та
причетність до долі міста в цілому – “відчуття, що земне багатство і
родинне щастя громадян тісно пов’язане з долею корпорації та міста” [15,
с. 156].

Якщо в сільській місцевості дотримання норм права, безпеки, розподілу
власності – залежало від вищої шляхти, то в європейських містах ці
функції не належали ані вищій владі, ані автократичному суверену.
Натомість охорону та збереження правових принципів мусили гарантувати
найрізноманітніші суспільні угоди. Вони регулювали взаємодопомогу та
взаємовідповідальність громадян, що опікувались долею міста, власної
корпорації, громадянського суспільства в цілому.

Попри певні відмінності між європейською та українською історичними
традиціями мусимо говорити про сталу соціально-філософську та
культурно-цивілізаційну спадкоємність між європейською культурою та
корпоративною шляхетською демократією. Стрижневі постулати міського
самоврядування, приватна власність, відкрите публічне утвердження,
демократичні форми обрання державної влади на досить тривалий час
визначили суспільне буття української людини.

Європейський вплив у сфері публічного та приватного, у сфері права
виявилися під час розквіту міської демократії (Магдебурзького права),
творення Литовського кодексу, конституції Пилипа Орлика, впровадження
системи договірного адміністративного самоврядування і договірних
відносин.

Таким чином, вплив континентально-демократичної традиції на цьому етапі,
політична інкорпорованість українського суспільства в європейські події
сприяли тому, що Україна майже до ХІХ ст. торувала шляхом побудови
європейського громадянського правового ладу. За умов сприятливого
вектора суспільного розвитку, цивілізованого співіснування громадського
і державного, економічного та політичного, дисперсії власності та влади
починають створюватись автономні демократичні утворення.

Приватна власність і влада правового закону стають підвалинами нового
історичного порядку Європи. Інтегруючим чинником такого суспільства вже
не є політичний примус, а визнання необхідності співіснування різних
версій суспільного розвитку та усього спектра суспільних груп,
незважаючи на загострення конфліктів їхніх економічних інтересів.

Боротьба клієнтелістського дискурсу несвободи з дискурсом свободи, що
був репрезентований новим містом, закінчилася перемогою підприємництва,
промисловості, торгівлі і утворенням підгрунтя модерної демократичної
держави та громадянського суспільства. Втім, це є темою іншої розвідки.

Література:

Джероза Л. Церковне право.- Л.,2001

Ed. Bowring. The works of Jeremy Benham.,- Edinburgh., 1983

Берман Гарольд Дж. Вера и закон: примирение права и религии. М., 1998

Цит. за: Гоббс Томас. Бегемот.- К.1996

Патнам Роберт Д. Творення демократії – К., 2001

Graziano A. Patron – Client relationships in Southern Italy. – Bologna,
1983

Маке Ж. Философская антропология.- М., 1999

Цит. за: Тулюк- Кульчицький Д. Про закони в науці Томи Аквіната.-
Мюнхен,1969

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020