Курсова робота:
Фінансові послуги
Зміст
1. Ринок фінансового посередництва
2. Андерайтинг і приватне розміщення цінних паперів
3. Агентські послуги
4. Лізингові послуги
5. Факторингові послуги
6. Брокерська діяльність
7. Дилерська діяльність
8. Безготівкові розрахунки платіжними картками
Список використаної літератури
Ринок фінансового посередництва
Ступінь розвитку фінансового ринку характеризується кількістю фінансових
посередників і різноманітністю фінансових послуг, які вони надають. На
розвиненому ринку здійснюють свою діяльність величезна кількість
фінансових посередників, які за невелику плату надають різні види
фінансових послуг. Ці послуги пов’язані як з емісією фінансових активів,
так і з їх обігом на вторинному ринку. При емісії корпоративних цінних
паперів та на кредитному ринку фінансові посередники сприяють
інвестуванню коштів у різні галузі економіки. При емісії державних
боргових зобов’язань та на ринку державного кредиту вони сприяють
залученню коштів для забезпечення потреб державного бюджету.
На вторинному ринку фінансові посередники забезпечують стабільне
функціонування ринку, а також задовольняють інтереси юридичних та
фізичних осіб щодо інвестування коштів у фінансові активи та вилучення
їх з процесу інвестування. При цьому інститути ринку не тільки
задовольняють потреби інвесторів щодо купівлі-продажу фінансових активів
на регулярній основі за ринковою ціною, а й надають інформаційні,
консультаційні, управлінські послуги.
До основних фінансових послуг, які надаються фінансовими посередниками
на первинному ринку, належать залучення коштів у вигляді депозитів та
надання позик, яке здійснюють комерційні банки на ринку позикового
капіталу. Такими послугами вважають також андерайтинг, або допомогу
емітентам в організації та проведенні емісій фінансових активів, що
завершується розміщенням емітованих активів на ринку. Андерайтинг, як і
багато інших фінансових послуг, у різних країнах здійснюють різні
фінансові посередники. У більшості країн Західної Європи андерайтингом
займаються комерційні банки, а в США — інвестиційні банківські фірми.
Специфіка фінансових послуг та механізм їх надання визначаються
специфікою та ступенем розвитку фінансового ринку, а також регулюванням
діяльності фінансових інститутів з боку держави. Яскравим прикладом
впливу державного регулювання на діяльність фінансових інститутів є
регулювання діяльності банків на ринку цінних паперів у різних країнах
світу.
Розрізняють три основні системи такого регулювання, які дають принципово
різні можливості банківським установам, щодо здійснення діяльності на
ринку цінних паперів і поєднання традиційної банківської діяльності з
діяльністю на фондовому ринку.
До першої системи належать такі країни, як Німеччина, Нідерланди,
Швейцарія. Там функціонують універсальні банки, які повністю
забезпечують набір банківських, страхових послуг та послуг, пов’язаних з
цінними паперами. Банки також володіють значною часткою акцій
промислових корпорацій.
Друга система — британська, яка поширена у Великій Британії, Канаді,
Австралії. Комерційні банки цих країн можуть брати участь в
андерайтингу, проте рідко надають страхові послуги. Державою обмежується
також участь комерційних банків у формуванні акціонерного капіталу
комерційних структур.
Третя система передбачає правове відокремлення комерційної банківської
діяльності від сфери діяльності з цінними паперами. Така система існує в
США та Японії. Однак японським банкам дозволено володіти значною часткою
акцій промислових корпорацій, тоді як американським — не дозволено. В
США обслуговування учасників фондового ринку комерційним банкам
практично заборонено. Переважну більшість послуг на фондовому ринку
надають інвестиційні банківські фірми та інші фінансові посередники.
Процес інвестування коштів на первинному та вторинному ринках дещо
відрізняється. На первинному ринку це процес односторонній — направлений
на збільшення обсягу коштів, інвестованих у різні галузі економіки. На
вторинному ринку це процес двосторонній, оскільки інвестування коштів у
певні цінні папери одним інвестором обов’язково пов’язано з вилученням
коштів іншим інвестором.
На високорозвинених ефективних ринках фінансові посередники допомагають
інвесторам у прийнятті зважених та оперативних рішень щодо інвестування
коштів у фінансові активи і забезпечують реалізацію цих рішень. На таких
ринках посередники забезпечують не тільки оперативне інвестування, а й
оперативне вилучення коштів інвесторами, забезпечуючи тим самим
ліквідність ринку. Саме фінансові посередники дають інвесторам змогу в
будь-який час вилучити кошти і в разі потреби знову інвестувати їх на
більш вигідних умовах.
При обслуговуванні учасників ринку одні фінансові посередники надають
лише окремий вид послуг, який і визначає в цілому їх роль на ринку, а
інші — широкий спектр фінансових послуг. До останніх належать комерційні
банки, які крім основних банківських послуг щодо залучення коштів та
розміщення їх на ринку кредитів, здійснюють велику кількість операцій
від імені та за рахунок клієнтів як на ринку позикових капіталів, так і
на фондовому і валютному ринках.
До спеціалізованих фінансових інститутів, які переважно займаються на
ринку одним видом діяльності, належать страхові, інвестиційні компанії,
брокерські фірми та ін. Так, інвестиційні компанії здійснюють діяльність
зі спільного інвестування коштів інвесторів у дивер-сифікований портфель
цінних паперів. Страхові компанії, укладаючи угоди страхування,
приймають на себе певні ризики власників полісів, а залучені кошти
інвестують у пайові та боргові цінні папери.
Останнім часом у зв’язку з послабленням державного регулювання
національних ринків та зростаючими потребами учасників ринку в якісних і
різноманітних послугах фінансове посередництво набуває більш
універсальних форм. Переважна більшість фінансових посередників, що
діють на розвинених фінансових ринках, надають своїм клієнтам широкий
спектр фінансових послуг. Окремі види фінансових послуг, які в різних
країнах надаються різними типами фінансових посередників, розглянуто в
наступних розділах.
Андерайтинг і приватне розміщення цінних паперів
Андерайтингом (underwriting) називають комплекс послуг з організації та
проведення емісії цінних паперів, що надаються фінансовим посередником
емітенту. Цей комплекс послуг може включати як всі етапи роботи з
підготовки та проведення емісії, так і визначену їх частину. Як правило,
при проведенні андерайтингу посередник надає емітенту хоча б одну із
послуг:
• консультує емітента про час, термін, обсяги та інші характеристики
емісії;
• здійснює викуп частки емісії або всього обсягу емісії цінних паперів у
емітента;
• розміщує емісію серед інвесторів.
Основним елементом андерайтингу є викуп цінних паперів у емітента. У
процесі викупу емітент вчасно отримує визначену суму коштів, необхідну
для подальшої діяльності, а посередник (андерайтер) приймає на себе
ризики щодо розміщення цінних паперів на ринку. Успішне проведення
андерайтингу передбачає викуп цінних паперів за нижчою ціною і подальше
розміщення їх на ринку за вищою ціною. Різниця між цінами викупу та
розміщення, помножена на кількість цінних паперів (за вирахуванням
витрат на розміщення цінних паперів на ринку), є прибутком андерайтера.
Слід зауважити, що при неправильній оцінці ризиків з конкретної емісії
та емітента андерайтер може не розмістити цінні папери на ринку за
ціною, що забезпечить прибутковість операції. Такі випадки трапляються
нечасто, проте іноді можуть призводити до великих збитків і навіть до
банкрутства фірм-андерайтерів.
Процедура проведення андерайтингу, що включає викуп цінних паперів у
емітента за фіксованою ціною, характерна для класичного андерайтингу,
при якому андерайтер приймає на себе всі ризики щодо розміщення цінних
паперів на ринку. Якщо ціна викупу вища від ціни розміщення на ринку,
андерайтер отримує прибуток, у противному разі — збитки. Різницю між
ціною викупу та ціною розміщення цінного папера називають
андерайтинговим дисконтом. Анде-райтинговий дисконт залежить від обсягів
емісії та від ступеня ризику цінних паперів. Розміри андерайтингового
дисконту для акцій промислових корпорацій класу А становлять від 6—8%
для обсягів емісії 10 млн дол. до 2—4% для обсягу емісії 150 млн дол.
США. Для довгострокових корпоративних облігацій класу А андерайтинговий
дисконт зменшується від 1,3% для емісії 20 млн дол. до 0,7% для емісії
200 млн дол. США. Тобто чим більший обсяг емісії та чим нижчий ступінь
ризику цінних паперів, тим менший розмір андерайтингового дисконту.
Останнім часом посередники намагаються уникати класичного типу
андерайтингу, і контракт на здійснення викупу за фіксованою ціною не
підписують. Андерайтери консультують емітентів і допомагають їм за певну
винагороду здійснити розміщення цінних паперів на ринку.
Часто для розподілу ризиків фірми-андерайтери організовують
андерайтингові синдикати, а для розширення кола інвесторів — групи з
продажу, які включають не тільки андерайтингові синдикати, а й інші
фірми, що не входять до складу синдикатів. Ці фірми, як правило, купують
цінні папери за ціною, більшою за ціну викупу і меншою за ціну
розміщення на ринку.
Серед механізмів андерайтингу часто використовують аукціон та викуп
посередником частки емісії.
Аукціон. Для участі в аукціоні андерайтери створюють синдикати, і кожен
синдикат пропонує свої умови викупу. Синдикат, який пропонує найвищу
ціну викупу (або найменшу премію), виграє аукціон і викуповує весь
випуск цінних паперів. Іншою формою аукціону є аукціон, при якому кожен
з андерайтерів пропонує свою частку викупу і свій розмір премії за
розміщення цінних паперів на ринку. Аукціон проводиться за однією ціною
або за множиною цін. Ціною виступає розмір премії (андерайтинговий
дисконт) у процентах до обсягу розміщуваної частки.
Припустимо, що загальний обсяг емісії становить 250 млн гр. од.
Фірми-андерайтери пропонують викупити певні частки емісії за відповідну
винагороду. У разі аукціону з однією ціною (табл. 14.1) фірми А, Б, В, Г
отримають право на розміщення часток емісії обсягом 70, 80, 40, 60 млн
гр. од. відповідно за винагороду в розмірі 7,2% від обсягу частки. Тобто
всі отримають однаково високу винагороду. У разі проведення аукціону за
множиною цін андерайтери-пере-можці будуть розміщувати свої частки на
ринку за запропоновану ними винагороду. Так, компанії А, Б, В, Г
розміщуватимуть частки емісії на ринку відповідно за 7,1; 7,15; 7,2;
7,2%.
Таблиця 14.1. Частки емісії, що пропонуються до викупу
фірмами-ан-дерайтерами
Назва фірми А Б В Г д Е
Частка емісії, млн гр. од. 70 80 40 60 50 40
Премія за розміщення, % 7,1 7,15 7,2 7,2 7,3 7,5
Викуп посередником частки емісії цінних паперів. У цьому разі
андерайтингова фірма пропонує майбутньому емітенту боргових зобов’язань
ряд фірм, які зможуть купити частку випуску при визначених рівні
процентного доходу та даті погашення. Протягом кількох днів емітент
повинен дати відповідь на цю пропозицію. У разі позитивного рішення
андерайтингова фірма викуповує частку емісії і розміщує її серед своїх
клієнтів — інституційних інвесторів або перепродає іншим андерайтерам.
Таку форму андерайтингу використовують при великих обсягах емісії для
зменшення ризику від інвестицій або у разі, коли бракує часу для
створення андерайтингового синдикату чи реалізації інших андерайтингових
стратегій.
Андерайтингові послуги можуть надаватись фінансовими посередниками як
при публічному, так і при приватному розміщенні цінних паперів. При
проведенні приватного розміщення фінансові посередники проводять
консультації як з потенційним емітентом, так і з потенційними
інвесторами проекту. Потім у визначені терміни за попередньо обумовленою
ціною вони передають цінні папери емітента досить вузькому колу
інституційних інвесторів.
Приватне розміщення цінних паперів існує не в усіх країнах і окремого
визначення для процедури приватного розміщення немає. У країнах, де
допускається приватне розміщення, законодавством обумовлюються випадки,
коли можна не проходити процедури, необхідної для публічного розміщення
цінних паперів. Наприклад, у СІЛА дозволяється не проходити процедуру
публічного розміщення, коли обсяг емісії не перевищує 1 млн дол., або
якщо випуск розміщується в межах одного штату. При приватному
розміщенні, як і при публічному, інвесторів інформують про параметри та
час емісії, проте комісія з цінних паперів інформацію не затверджує і не
може заборонити проведення емісії. Для того щоб зменшити ризик
інвесторів, цінні папери, розміщені приватно, забороняється
перепродавати на ринку протягом певного періоду часу.
Як правило, приватне розміщення — це розміщення цінних паперів нових
корпорацій серед невеликої кількості інституційних інвесторів:
інвестиційних фондів, страхових компаній, пенсійних фондів. Нові
корпорації, що претендують на приватне розміщення, переважно займаються
впровадженням нових технологій у галузі інформатизації, генної
інженерії, біотехнологій тощо. Це корпорації високоризикові, але такі,
що можуть забезпечити при ефективному менеджменті та успішному
фінансуванні високі темпи приросту капіталу.
Агентські послуги
У більшості випадків учасники фінансового ринку діють на ринку не
безпосередньо, а через своїх агентів — фінансових посередників. Останні
від імені і за рахунок клієнтів проводять операції на фінансовому ринку
й отримують за це винагороду. Агентами на фінансовому ринку виступають
брокери, що виконують заявки клієнтів на купівлю-продаж цінних паперів,
фінансові посередники, що управляють майном фізичних або юридичних осіб,
комерційні банки, які купують валюту для клієнтів від свого імені.
Агентами вітчизняних комерційних банків на валютному ринку виступають
юридичні особи, організовуючи на основі відповідної агентської угоди
пункти з обміну валюти.
Відносини між агентом — фінансовим посередником та клієнтом регулюються
відповідною агентською угодою. Договір про надання агентських послуг є
договором-дорученням між довірителем і агентом, за яким довіритель
доручає агенту виконання частини своїх функцій та повноважень за рахунок
і від імені довірителя за певну винагороду. Згідно з агентською угодою
одна особа (агент) здійснює певні юридичні чи фактичні дії за
дорученням, за рахунок і в інтересах іншої особи (принципала).
Можна виділити два основних види агентських угод: договір доручення
(трастовий договір) та договір комісії, в яких агент бере на себе
зобов’язання виконувати певні юридичні дії, у тому числі укладати угоди
в інтересах клієнта. В договорі доручення агент (повірений, довірена
особа) приймає на себе зобов’язання укладати від імені та за рахунок
принципала (довірителя) угоди з третіми особами. Часто це не тільки
укладання угод, а й виконання певних юридичних дій. Зокрема, довірче
товариство є довіреною особою для своїх довірителів.
Договір доручення є однією з основ представництва. Він регулює лише
взаємовідносини між довірителем та повіреним і не регулює їх
взаємовідносини з третіми особами. Представництво від імені іншої
сторони є однією з основних ознак, що дають змогу відрізнити договір
доручення від договору комісії та договору підряду, в яких агент діє від
свого імені.
У договорі комісії агент (комісіонер) зобов’язується укладати угоди від
свого імені, але за рахунок принципала (комітента). Таку форму широко
використовують у торгівлі цінними паперами, в діяльності банків з
обслуговування клієнтів. Як правило, комісіонер не відповідає за
виконання умов угоди третьою стороною. Якщо за певну винагороду
комісіонер приймає на себе зобов’язання перед комітентом щодо виконання
умов угоди третьою особою, угода має назву делькредере. У договорі
комісії набуває прав і залишається зобов’язаним перед третьою стороною
агент на відміну від договору доручення, в якому права та обов’язки
виникають безпосередньо у принципала.
Агентські послуги надаються як корпоративним, так і індивідуальним
клієнтам. Основні види трастових операцій для фізичних осіб — управління
майном на довірчій основі і попечительство, розпорядження майном після
смерті власника. Управління майном на довірчій основі може бути у
вигляді довічного трасту, коли клієнт надає майно в довічне управління з
передачею після смерті майна та доходу спадкоємцям. Страховий траст
полягає в призначенні банка або іншої довіреної особи довірителем за
страховим полісом.
Розпорядження майном після смерті власника — також поширений вид
довірчих послуг. При цьому проводиться докладний опис майна, сплачуються
всі борги клієнта, а сума, що залишається, розподіляється серед
нащадків.
Корпоративний траст засновується у формі майна, переданого банку в
забезпечення випуску цінних паперів. Траст на користь найманих
працівників може набувати форми пенсійного плану або плану участі в
прибутках. У першому випадку підприємець вносить кошти за затвердженою
схемою у фонд, що перебуває в управлінні банком, для здійснення в
подальшому пенсійних виплат співробітникам підприємства. В другому
випадку підприємець передає час від часу частину прибутку в фонд на
користь робітників підприємства по досягненні ними пенсійного віку або
на іншу дату.
До агентських функцій належить також зберігання цінностей у сейфі. Банк
здійснює зберігання та видачу в разі потреби цінностей за дорученням
клієнта без прийняття самостійних рішень щодо управління цінностями.
Іншим різновидом агентських функцій є зберігання, купівля-продаж
цінностей, а також виплата доходу згідно з інструкцією довірителя.
Найповніший набір агентських функцій включає не тільки зберігання, а й
активне управління майном довірителя.
Існують також угоди, за якими агент займається не укладанням угод для
клієнта, а виконує певні фактичні дії в інтересах клієнта. Прикладами
таких угод є угоди, в яких агент займається оформленням певних
документів, пошуком контрагентів для проведення операцій тощо.
Слід зауважити, що агентська угода в США, Англії та ряді інших країн
призначена для регулювання відносин, які в більшості європейських країн
визначаються угодами доручення та комісії.
Лізингові послуги
Перед підприємницькою структурою, що прийняла рішення про розширення
існуючого або запровадження нового виробництва, завжди постає проблема
пошуку і використання найбільш дешевих способів фінансування капітальних
вкладень. Якщо в країні поряд з ринком банківського кредиту, ринком
акціонерного та позикового капіталу існує розвинений ринок лізингових
послуг, альтернатива використання лізингу для фінансування капітальних
вкладень завжди розглядається менеджментом підприємства. Оптимальний
спосіб фінансування має забезпечити підприємству мінімізацію витрат із
придбання та використання обладнання протягом терміну інвестиційного
проекту з урахуванням часового чинника та механізму оподаткування. У
разі існування в країні розвиненого конкурентного ринку лізингових
послуг при виборі підприємством способу фінансування перевага часто
надається лізингу.
Лізинг є строковим, цільовим та платним користуванням майном, що
передається лізингоодержувачу особою — лізингодавцем, власником цього
майна. Лізингодавець надає арендатору для використання певні активи, що
перебувають у його власності. Лізингоодержу-вач не отримує права
власності на передані активи, але використовує їх і здійснює виплати
лізингодавцю згідно з укладеним договором протягом визначеного періоду
часу.
Предметом лізингу може виступати рухоме або нерухоме майно, що може бути
віднесене законом до основних засобів лізингодавця. Як правило,
предметом лізингу виступають будівлі, машини, обладнання, транспортні
засоби, офісне обладнання.
У лізинг може передаватись як майно, спеціально придбане лізингодавцем
для певної лізингової угоди, так і майно, придбане ним безвідносно до
конкретної угоди лізингу. В першому випадку лізинг називають прямим, у
другому — непрямим. Відповідно до Закону України “Про лізинг” у лізинг
може передаватись майно, що перебуває у власності держави, але за
погодженням з органом, який здійснює управління цим майном.
Суб’єктами лізингу є лізингодавці, лізингоодержувачі і дуже часто
продавці предмета лізингу. Останні можуть бути не тільки продавцями, а й
безпосередніми виробниками майна, що передається за лізингом. Продавці
відчужують відповідне майно лізингодавцю і, якщо це передбачено
лізинговою угодою або законодавством, здійснюють поставку та передачу
предмета лізингу лізингоодержувачу, виконують його гарантійний ремонт
тощо. В угоді, укладеній між продавцем та лізингодавцем про відчуження
предмета лізингу, може передбачатись виконання інших послуг з доставки
та обслуговування обладнання в інтересах лізингоодержувача. Суб’єктами
лізингу можуть виступати як юридичні, так і фізичні особи.
Договір лізингу може бути двостороннім за участю лізингодавця та
лізингоодержувача або багатостороннім, у якому сторонами крім
лізингодавця та лізингоодержувача виступають також продавець предмета
лізингу та інші особи, участь яких є необхідною для виконання такої
лізингової угоди.
Лізингові платежі включають плату за користування предметом лізингу,
відшкодування процентів, що сплачуються лізингодавцем у разі купівлі
обладнання за рахунок кредиту, відшкодування страхових платежів за
відповідним договором страхування предмета лізингу, інші платежі,
передбачені договором лізингу.
Існує два основних види лізингу: оперативний та фінансовий. Часто їх
називають відповідно експлуатаційною та фінансовою орендою, оскільки
вони відображають рентні відносини між суб’єктами лізингу.
Оперативний лізинг — це договір, згідно з яким предмет лізингу
передається лізингоодержувачу на термін, менший від терміну повної його
амортизації, і завжди повертається лізингодавцю після закінчення
обумовленого терміну. Як правило, лізингодавець відповідає за
обслуговування й утримання в нормі зданого в оренду обладнання. Період
лізингу досить короткий, менший від економічно обґрунтованого терміну
служби обладнання, тому лізингодавець може повторно здати в оренду
обладнання або продати його за зниженою ціною.
Фінансовий лізинг — це договір, відповідно до якого предмет лізингу
передається лізингоодержувачу для користування на визначений договором
термін і може бути придбаний лізингоодержувачем після закінчення терміну
користування у разі сплати визначеної договором повної його вартості.
Договором фінансового лізингу може передбачатись право на викуп предмета
лізингу до закінчення визначеного договором терміну користування ним.
Згідно зі світовою практикою фінансовий лізинг є угодою, що діє протягом
основної частини або всього корисного терміну служби активів, переданих
у лізинг. При цьому лізингодавець ніколи фізично не володіє предметом
лізингу. Лізингоодержувач відповідає за утримання в дії, обслуговування
та експлуатацію предмета лізингу.
Фінансовий лізинг має свій основний період дії, який покриває весь або
більшу частину терміну дії предмета лізингу. Як правило, цей період на
1—2 роки менший від очікуваного терміну служби наданого в лізинг
обладнання. Надалі це обладнання вже практично неможливо здати в аренду
або продати. Тому лізингодавець намагається забезпечити виплату всієї
вартості обладнання за час основного періоду. Наприкінці основного
періоду арендатору може бути запропоновано оренду на невизначений
вторинний період за дуже низькою ціною або можливість продати обладнання
на ринку від імені лізингодавця за певну винагороду.
Вітчизняним законодавством передбачено такі форми лізингу: зворотний,
пайовий та міжнародний лізинг.
За договором зворотного лізингу предмет лізингу придбавається у власника
для наступної передачі йому в лізинг.
При пайовому лізингу до 80% вартості предмета лізингу фінансується за
рахунок кредиту, наданого двома і більше кредиторами.
У міжнародному лізингу беруть участь сторони, що перебувають під
юрисдикцією різних держав. У цьому разі передбачається перетинання
відповідними активами, послугами та лізинговими платежами митних
кордонів.
Факторингові послуги
Ринок факторингових послуг має досить коротку історію розвитку. Перші
факторингові послуги були надані американськими банками в 50-х роках XX
ст. Офіційно вони були визнані одним із видів банківської діяльності в
США в 1963 р. З часом факторингові послуги стали надавати не тільки
факторингові відділи комерційних банків, а й спеціалізовані факторингові
компанії.
Починаючи з 70-х років ринок факторингових послуг почав інтенсивно
розвиватись у країнах Західної Європи. Щорічні обсяги факторингових
операцій і на сьогодні в більшості промислово розвинених країн Європи
постійно зростають. Для впорядкування ринку факторингових послуг та
зменшення ризиків у своїй діяльності факторингові компанії Європи
об’єднались у міжнародну організацію факторингових компаній, що дало їм
змогу використовувати правові санкції до боржників — резидентів різних
країн.
У багатьох країнах на ринку факторингових послуг основну роль сьогодні
відіграє невелика кількість факторингових компаній, які охоплюють
практично весь ринок і нерідко пов’язані з великими комерційними
банками. Вітчизняні комерційні банки також мають право надавати
факторингові послуги, однак частка факторингу в їх балансах на сьогодні
незначна і коливається в межах від 0,5 до 5%.
Поява і розвиток ринку факторингових послуг пов’язані значною мірою з
постійним зростанням конкуренції на ринку товарів та послуг,
удосконаленням форм та методів взаємодії між суб’єктами підприємницької
діяльності, споживачами та виробниками продукції. Більшість корпорацій,
що здійснюють сьогодні свою діяльність на ринках промислово розвинених
країн, мають відповідні галузям та пропорційні сумарним активам
стабільні обсяги дебіторської та кредиторської заборгованості. Це є
наслідком широкого використання в підприємницькій діяльності механізму
комерційного кредитування. І якщо значні обсяги кредиторської
заборгованості свідчать про відповідні обсяги фінансових ресурсів, що
перебувають у тимчасовому розпорядженні підприємства, то значні обсяги
дебіторської заборгованості — про неможливість використання відповідної
суми коштів. Кошти надходять у розпорядження підприємств лише в разі
погашення дебіторської заборгованості.
Оскільки механізм комерційного кредитування є необхідною умовою
функціонування підприємницьких структур в умовах сучасної ринкової
економіки, проблема на сьогодні полягає не в погашенні в повному обсязі
дебіторської заборгованості, а в ефективному управлінні нею. Як правило,
проблеми з управлінням та своєчасним погашенням дебіторської
заборгованості виникають у фірм, що знаходяться на етапі зростання:
розширюють виробництво, займаються освоєнням нових видів продукції,
шукають нові ринки збуту. Іноді фірми не можуть забезпечити своєчасне
погашення дебіторської заборгованості і надходження коштів із-за різкого
збільшення обсягів реалізації в кредит або надання кредитів покупцям на
тривалий термін (наприклад, при експортних операціях).
У таких випадках фірми звертаються за допомогою до факторингових
компаній, які спеціалізуються на торгових боргах, зокрема управляють
боргами, викуповують їх, а також надають кредити під дебіторську
заборгованість.
При управлінні боргами клієнта фірма-фактор здійснює управління
рахунками-фактурами клієнта, веде бухгалтерський облік продажу, здійснює
кредитний контроль та отримує борги. При цьому факторингова фірма не
тільки поліпшує менеджмент підприємства, беручи на себе роботу
адміністрації, а й знижує витрати клієнта на утримання управлінського
апарату. Послуги фактора при обслуговуванні великих боргів досить дешеві
й становлять від 0,7 до 2% купівельної вартості боргів клієнта.
Купуючи борги клієнта, фактор бере на себе ризики втрат за безнадійними
боргами і здійснює страхування клієнта від збитків за безнадійнми
боргами. У більшості випадків фактор купує борги клієнта без права
регресу. Це означає, що фактор не вимагає повернення своїх коштів, якщо
борги клієнту не повертаються.
У разі кредитування клієнта під забезпечення дебіторської заборгованості
факторингова фірма забезпечує надходження коштів клієнту авансом до
моменту отримання боргів. Розмір кредиту визначається обсягом
дебіторської заборгованості і, як правило, не перевищує 80% обсягу
заборгованості. Так, якщо обсяг продажу в кредит клієнтом становить 100
000 гр. од. на місяць, фактор може надати кредит у розмірі 80 000 гр.
од. При цьому на відміну від банківського кредитування не збільшується
валюта балансу. В активах балансу сума дебіторської заборгованості
зменшується на суму 80 000 гр. од., тоді як сума кредиторської
заборгованості в пасивах не змінюється.
Кредитні послуги фактора грунтуються на оперативній інформації і на
даних про дебіторів клієнта на відміну від банківського кредитування,
яке виходить з попередніх даних про клієнта протягом кількох років. Крім
того, фактори часто надають позики під забезпечення такими активами, які
непридатні для банківського кредитування.
Підприємства — клієнти факторингових фірм не тільки вирішують проблеми з
управлінням дебіторською заборгованістю, а й отримують змогу своєчасно
розраховуватися з постачальниками, підтримувати оптимальний рівень
запасів та забезпечувати зростання підприємства за рахунок реалізації
більшою мірою, ніж за рахунок додаткового капіталу.
Факторингові компанії переважно фінансують фірми, що швидко
розвиваються. Для того щоб зменшити ризики в своїй діяльності до
допустимого рівня, вони надають послуги підприємствам середніх розмірів,
що працюють на ринку з низьким ризиком, продають продукцію вузького
асортименту та мають невелику кількість клієнтів. При цьому віддається
перевага підприємствам, у яких на одного дебітора не припадає значна
частка загального обороту та несплачених боргів.
Досить часто факторингові фірми здійснюють страхування факторингових
операцій, що гарантує їм захист від фінансових втрат у результаті
невиконання зобов’язань постачальниками-боржниками.
Плата за факторингові послуги складається з плати за управління
дебіторською заборгованістю, плати за кредитні операції та комісійної
винагороди за обслуговування. Плата за управління дебіторською
заборгованістю становить 0,1—1% річного обороту клієнта. Розмір процента
за кредит установлюється на рівні ринкової процентної ставки за
короткостроковими кредитами, збільшеної на 2— 4% для компенсації ризику
неповернення. Комісійна винагорода становить 0,5—3% від суми
заборгованості (куплених розрахункових документів).
Брокерська діяльність
Брокерська діяльність — це діяльність щодо укладання угод з цінними
паперами на основі угод комісії або доручення. Брокер виступає
посередником, агентом інвестора, що діє від імені клієнта та за його
дорученням і отримує винагороду у вигляді комісійних. Брокерські
комісійні складають основну частину витрат на проведення трансакцій на
фондовому ринку.
Брокерські контори суттєво відрізняються як спектром послуг, які вони
надають своїм клієнтам, так і розміром комісійних. Існують брокерські
контори з пониженою комісією, які надають обмежену кількість послуг за
понижену ціну. Інвестори, яким не потрібні консультації чи інші
додаткові послуги, звернувшись до таких брокерських фірм, можуть
заощадити кошти. Часто брокерські фірми є досить великими. В таких
фірмах інституційних та індивідуальних інвесторів обслуговують різні
спеціалісти фірми.
Брокерські фірми в СІЛА часто мають універсальний характер і діють як
брокери, дилери та інвестиційні банкіри. Конкуренція привела до того, що
брокерські фірми почали займатися діяльністю, яка характерна для банків,
а саме почали запроваджувати рахунки для управління готівкою. Такі
рахунки забезпечують власникам набір фінансових послуг, що включають
кредитні картки, негайне надання позик, автоматичне інвестування виручки
від продажу цінних паперів у взаємні фонди грошового ринку тощо.
Для кожного з клієнтів брокерська контора відкриває клієнтський рахунок,
рух коштів на якому відображає операції купівлі та продажу на замовлення
клієнта тих чи інших цінних паперів. Основною інформацією, що міститься
в замовленні клієнта, оформленому у вигляді клієнтської заявки, є назва
брокерської контори, вид цінного папера, розмір заявки, максимальний
термін виконання, тип заявки.
Розмір заявки може бути виражений у повних лотах, дорівнювати неповному
лоту чи бути комбінацією повного та неповного лотів. Залежно від терміну
виконання розрізняють одноденні, на визначений термін та відкриті
заявки.
Одноденна заявка має бути виконана протягом дня. Якщо на кінець дня
заявка залишилась невиконаною, її анулюють.
Заявка на визначений термін (тиждень, місяць) діє протягом визначеного в
ній терміну, по закінченні якого вона автоматично анулюється.
Відкрита заявка чинна до її виконання чи відміни клієнтом. Часто такі
заявки вимагають від інвестора регулярного підтвердження того, чи заявка
залишається чинною. Інвестор може дати таке підтвердження на тиждень або
місяць, тоді брокер несе відповідальність за відміну заявки по
закінченні наведеного терміну.
Основні типи заявок визначаються з вимог інвесторів щодо обмеження цін
купівлі-продажу цінних паперів і класифікуються так:
ринкова — заявка на купівлю або продаж визначеного виду цінного папера
за найбільш вигідною поточною ціною. Як правило, така заявка одноденна.
Більша частина угод на біржах укладається саме на основі ринкових
заявок;
лімітна — заявка з обмеженням ціни. В цьому разі інвестор зазначає
граничну ціну, тобто мінімальну ціну продажу або максимальну ціну
купівлі. Якщо цей ліміт не досягається (поточна ціна продажу нижча від
граничної або поточна ціна купівлі вища від граничної), заявка брокером
не виконується;
“стоп”-заявка — заявка брокеру здійснити купівлю або продаж акцій в той
момент, коли ціна досягне обумовленого в наказі рівня, тобто купити
акції, коли ціна зросте до зазначеного в заявці рівня, або продати, коли
ціна впаде до визначеного рівня. Як правило, призначення таких заявок —
страхування від можливих збитків і забезпечення деякого мінімального
рівня прибутку;
лімітна “стоп”-заявка — заявка, яка автоматично перетворюється в лімітну
по досягненні деякої буферної ціни. При подачі такої заявки інвестор
зазначає дві ціни: буферну, або “стоп”-ціну, та граничну ціну виконання.
Якщо лімітна заявка може бути виконана за невизначеною ціною після
досягнення ціною певного рівня, то лімітна “стоп”-заявка може бути
невиконана взагалі, оскільки по досягненні буферної ціни може відразу
стати недосяжною гранична ціна виконання.
Заявки можуть містити різні застереження, а саме:
1) про право брокера діяти на свій розсуд. Таке застереження дає змогу
брокеру самому встановлювати специфікацію заявки — повністю всі її
параметри або тільки термін та ціну виконання. Частіше зустрічається в
лімітних наказах, рідше — в ринкових;
2) “виконати або відмінити” означає, що заявку треба виконати негайно в
повному обсязі або відмінити;
3) “виконати негайно або відмінити” відрізняється від попереднього тим,
що заявка може бути виконана частково, а невиконана частина анульована;
4) “тільки в повному обсязі”, як правило, включається в заявку при
здійсненні операції з великою партією цінних паперів. На відміну від
двох попередніх випадків тут не передбачається негайне виконання заявки;
5) “в момент відкриття або закриття” передбачає, що заявка має бути
виконана в числі перших, відразу після відкриття біржі або в числі
останніх перед закриттям;
6) “ціну не підвищувати і не знижувати” означає, що ціна, зазначена в
наказі, не може коригуватись у разі подрібнення акцій чи в інших
непередбачених випадках.
Приклад. Брокер має дві заявки на купівлю акцій корпорації А:
“стоп”-заявку та лімітну “стоп”-заявку. Буферна ціна в обох заявках
однакова і становить 50 гр. од. за акцію. Гранична ціна для лімітної
“стоп”-заявки — 48 гр. од. Якщо ринкова ціна акції А різко знизиться до
45 гр. од., “стоп”-заявка буде виконана за ціною 45 гр. од., а лімітна
“стоп”-заявка — ні.
При проведенні операцій на фондовому ринку через посередництво
брокерської контори інвестор може відкривати в конторі або звичайний
клієнтський рахунок, або рахунок з використанням маржі, що є одним із
варіантів овердрафту. Останній відкриває перед інвестором і перед
брокерською фірмою більші можливості щодо управління грошовими потоками
та цінними паперами клієнта. Рахунок з використанням маржі дає змогу
інвестору здійснювати маржинальні угоди та отримувати у позику цінні
папери.
Маржинальна угода, або угода з маржею, полягає в тому, що коли у
інвестора не вистачає коштів для купівлі цінних паперів, він може
перевищити ліміт по рахунку. Тим самим клієнт отримує позичку в
брокерській фірмі, а вона, в свою чергу, — брокерський кредит у банку.
Як забезпечення брокерського кредиту використовуються цінні папери
інвестора, що перебувають на зберіганні у брокерській конторі.
Маржинальні угоди укладаються в тих випадках, коли очікується зростання
курсу цінних паперів. При цьому прибуток інвестора перевищить прибуток,
отриманий ним з використанням звичайного рахунку. Проте при падінні
ринкових цін цінних паперів використання рахунку з маржею призводить до
більших збитків, ніж використання звичайного рахунку. Частка маржі в
загальній сумі інвестованих коштів встановлюється державою. У СІЛА,
наприклад, ця частка дорівнює 50%. Проведення маржинальної угоди з
розміром маржі 50% проілюструємо на такому прикладі.
Приклад. У купівлю 1000 акцій за ціною 10 дол. США інвестор вкладає 5000
дол. США власних коштів і 5000 дол. СІЛА коштів, позичених під 12%
річних. Комісійні брокера — 70 дол. Через 3 міс., коли курс акцій
піднімається до 13 дол, інвестор продає акції. Прибуток від проведення
спекулятивної угоди з акціями розраховують так:
Отже, Прибуток = 13000 – 5000 – 5000 – 5000 • 0,12 : 12 • 3 – 70 = = 2
780 дол. США.
Цінні папери інвестора не тільки використовуються як застава при наданні
брокерського кредиту, а й надаються у позику самі або використовуються
для продажу “без покриття”. Для полегшення процедури передачі в позику
або заставу цінних паперів інвестора, при купівлі їх через рахунок з
використанням маржі брокерська фірма часто оформляє цінні папери на своє
ім’я. В цьому разі брокерська контора виступає довіреною особою
інвестора щодо отримання доходу за борговими цінними паперами та
здійснення прав власності за акціями.
При використанні позичених у брокера акцій для операції продажу “без
покриття” позичені акції продаються за курсом дня, а потім повертаються
брокеру в тій самій кількості через відповідну їх купівлю до
встановленої дати розрахунку. При цьому, як правило, не сплачуються
будь-які проценти за користування цінними паперами. Однак дохід,
сплачений за цінними паперами протягом періоду позички, має бути
повернутий власнику цінних паперів.
Приклад. Клієнт придбав у свого брокера позичковий сертифікат на 100
акцій корпорації А. Він доручає продати їх за ринковою ціною по 20 дол.
США за акцію. Через 3 міс. потрібно повернути брокеру 100 акцій. За цей
час курс акцій компанії А знижується до 17 дол. США за акцію. Брокер за
дорученням клієнта купує 100 акцій за 1700дол. США і виплачує клієнту
дохід у розмірі: 2000 – 1700 = = 300 дол. за вирахуванням комісійних.
Дилерська діяльність
Дилерська діяльність — це діяльність з укладання угод від свого імені й
за свій рахунок через публічне оголошення цін купівлі та продажу цінних
паперів із зобов’язанням купівлі й продажу цих паперів за об’явленими
цінами. Основний дохід ділерів — це додатна різниця між цінами продажу
та купівлі цінних паперів. Різниця в цінах купівлі-продажу є платою
ділерам за терміновість і врівноваження тимчасового дисбалансу між
попитом-пропозицією на певні види цінних паперів, що перебувають в обігу
на ринку.
Роль дилерів на фондовому ринку полягає в тому, що вони роблять значний
внесок у забезпечення ліквідності та стабільності ринку. Надзвичайні
цінові коливання, які могли б мати місце, пом’якшуються з допомогою
операцій, які проводяться на ринку дилерами. Саме ділери завжди готові
продати потрібні інвесторам цінні папери та викупити їх у разі потреби.
Здійснюючи операції на ринку, дилери зменшують коливання цін та
забезпечують ліквідність ринкових цінних паперів.
Крім того, що ділери дають можливість інвестору в будь-який час купити
чи продати цінні папери, сприяють ціновій стабілізації та забезпечують
ліквідність ринку, вони також надають інформаційні послуги учасникам
ринку, а на деяких ринках виступають у ролі ведучих аукціонів на біржах.
Тих, хто займається ділерською діяльністю на ринку, часто називають
спекулянтами та маркет-мейкерами (ті, що формують ринок). Торговців
цінними паперами, які проводять операції з великими пакетами цінних
паперів як від свого імені, так і в інтересах клієнтів, називають
трейдерами. Як правило, трейдери виконують на ринку і брокерські, і
дилерські функції.
Спекулянти можуть формувати та реалізувати на ринку як прості, так і
складні спекулятивні стратегії. Прості стратегії грунтуються на прогнозі
зростання чи падіння цін на актив, з яким мають намір здійснювати
спекулятивну операцію. При очікуванні падіння цін відкривається коротка
позиція на ринку, при очікуванні зростання цін — довга позиція.
Приклад. Поточна ринкова ціна дисконтної облігації дорівнює 983 дол.
США. Очікуючи падіння процентних ставок, які спричинять підвищення цін
на облігації, спекулянт купує 50 облігацій. Через 2 міс. ціна на
облігації підвищується до 986 дол. і спекулянт закриває свою початкову
позицію, продаючи облігації і отримуючи прибуток у розмірі 150 дол. США.
Прибуток = 50(986 – 983) = 150дол. США.
Прості стратегії досить ризикові й пов’язані з отриманням значних
прибутків при правильному прогнозі цін або зазнаванням значних збитків
при помилковому прогнозуванні. Більш складні спекулятивні стратегії —
менш ризикові і гарантують нижчий рівень доходу при сприятливій
кон’юнктурі ринку і менші збитки при несприятливій ситуації на ньому.
Характерним прикладом складних спекулятивних стратегій є спекулятивні
стратегії на ринку строкових угод, які включають купівлю-продаж
строкових контрактів різного типу з різними термінами та цінами
виконання.
Крім спекулятивних операцій спекулянти здійснюють на ринку різні види
ризикового та безризикового арбітражу. Здійснення арбітражу приводить до
вирівнювання цін на активи на різних ринках і до встановлення паритетних
цін на взаємопов’язані активи. Арбітраж у багатьох випадках дає змогу
спекулянтам отримати прибуток без ризику і не потребує початкових
інвестицій.
Прикладом безризикового арбітражу може бути купівля акцій
міжнаціональної корпорації в одному регіоні за нижчою і продаж в іншому
регіоні за вищою ціною. Із-за недосконалості та недостатньої
інтегрованості ринків на сьогодні такі операції приносять стабільний
прибуток.
Ризиковий арбітраж переважно пов’язаний із трансформаціями акціонерного
капіталу: банкрутством, злиттям, поглинанням, реорганізацією. Наприклад,
компанія А прогнозує придбати компанію В. Інформація про те, що в
процесі придбання акції В будуть викуповуватись корпорацією А за ціною
50 гр. од., впливає на ціну акцій корпорації В. У цей момент їх ціна на
ринку становить 40 гр. од., а після оголошення про придбання —
підвищується до 45 гр. од. Інвестор, який придбає акції В за ціною 45
гр. од., а потім передасть компанії А за ціною 50 гр. од. отримає
прибуток у розмірі 5 гр. од. на акцію. Ризик, який супроводить таку
операцію, полягає в тому, що придбання корпорації В корпорацією А може
не відбутися.
Ще одним прикладом ризикового арбітражу є придбання корпорацією Б
корпорації С з умовою обміну акцій С на акції Б. Припустимо, що під час
оголошення про придбання ринкова ціна акції Б дорівнює 30, ціна акції С
— 26 гр. од. Якщо співвідношення цін на ринку не зміниться і придбання
корпорації відбудеться, посередник, купуючи акції С з наступним обміном
на акції Б, отримає прибуток у розмірі 4 гр. од. з кожної акції. Серед
ризиків, що супроводять цю операцію, є ризики того, що купівля
корпорації не відбудеться або ціни на акції корпорацій Б і С зміняться
так, що операція обміну акцій стане збитковою.
Залежно від того, яку стратегію реалізують спекулянти на ринку, їх
поділяють на “биків”, хто грає на підвищення цін, та “ведмедів”, хто
грає на зниження цін. Гра на підвищення полягає в купівлі цінних паперів
і в наступному їх продажу. При правильному прогнозі щодо підвищення цін
це купівля за нижчою ціною, продаж за вищою і отримання прибутку. При
неправильному прогнозі це купівля за вищою ціною, продаж за нижчою й
зазнавання збитків.
Гра на зниження полягає в позичці цінних паперів і негайному їх продажу
на ринку. При наступному зниженні цін такі самі цінні папери купуються
дешевше і повертаються їх власнику. Як і гра на підвищення, гра на
зниження при правильному прогнозі приводить до одержання прибутку, при
неправильному — до зазнавання збитків.
Залежно від того, на якому часовому проміжку спекулянти проводять свої
операції, їх поділяють на скальпе рів, одноденних та позиційних
трейдерів.
Скальперами (akalper) називають професійних торговців, які грають на
мінімальних коливаннях цін і отримують дохід за рахунок великих обсягів
угод. Як правило, скальпери реалізують біржові контракти через кілька
хвилин чи годин після їх купівлі. Часто це оптові торговці, які
укладають угоди з іншими брокерами. Скальпери рідко переносять свою
позицію на наступний день і грають на коливаннях цін протягом однієї
торгової сесії.
Одноденний трейдер (day trader), як і скальпер, утримує ринкову позицію
протягом торгової сесії і рідко залишає позицію до наступного робочого
дня. Більшість денних торговців — члени біржі. Однак утримувати позицію
протягом дня можуть і інвестори, які не беруть безпосередньої участі в
торгах, а здійснюють операції через фінансових посередників. Оскільки
позиція одноденного трейдера на наступний день не переноситься, йому
немає потреби відволікати кошти на підтримку відкритої позиції та
вносити необхідні види маржі.
Позиційний трейдер (position trader) займає позицію за строковою угодою
і потім утримує її протягом певної кількості днів, тижнів чи місяців. У
разі правильного прогнозу руху цін на ринку може отримувати значні
прибутки.
Незалежно від того, на якому часовому проміжку реалізують свої стратегії
посередники, тих, хто будує свої стратегії на основі тимчасових змін цін
на активи, називають спредерами. Спредери вивчають закономірності й
взаємозв’язок цін на активи в різні періоди року і прогнозують їх на
майбутні періоди. З допомогою аналізу та побудованому на ньому прогнозі
спредери визначають максимальну різницю в цінах і у разі зростання цієї
різниці вступають у біржову гру. Прикладами стратегій, що реалізуються
спредерами на ринку, можуть бути купівля-продаж контрактів на один
актив, але на різні терміни поставки, на один актив, але на різних
біржах, на різні, але споріднені активи.
Прикладом спреду на ринку ф’ючерсів є купівля одного ф’ючерс-ного
контракту й одночасний продаж іншого, пов’язаного з першим, контракту,
наприклад, купівля ф’ючерсу на трьохмісячний фінансовий актив з датою
поставки в березні за ціною 103,50 гр. од. і продаж ф’ючерсу на той
самий актив з датою поставки в червні за ціною 103,00 гр. од. При цьому
дилер спекулює не абсолютними цінами на той чи інший ф’ючерсний
контракт, а зміною різниці в цінах між ними. Цю різницю між цінами
ближнього і дальнього ф’ючерсів називають величиною спреду. Вважають, що
дилер купує спред, якщо він купує ближній ф’ючерс і продає дальній, і
продає спред, якщо він продає ближній ф’ючерс і купує дальній.
Безготівкові розрахунки платіжними картками
Перші платіжні картки почали використовувати в 40-х роках XX ст. у США.
В Україні ринок платіжних карток почав розвиватись лише з 1996 p., коли
провідні вітчизняні банки вступили до міжнародних платіжних систем Visa
International та Europay International.
З допомогою банківської платіжної картки та відповідно відкритого
карткового рахунка власник картки може здійснювати операції сплати за
товари, послуги та отримувати готівкові кошти. При проведенні операцій
за допомогою платіжної картки на картковому рахунку (картрахунку),
відкритому в уповноваженому банку, відбувається відповідний рух коштів.
Ідентифікування власника картки, що унеможливлює використання картки
іншою особою, забезпечується нанесенням на картку номера, терміну дії
картки, реквізитів власника тощо.
Можливість користування банківською платіжною карткою забезпечується
відповідною платіжною системою, до складу якої входять банк-емітент,
банк-еквайєр, процесинговий центр, клієнти платіжної системи, пункти
прийому карток. Банк-еквайєр здійснює весь спектр операцій з картками:
перерахування на розрахункові рахунки клієнтів коштів за товари та
послуги, приймання, сортування та розсилання квитанцій, поширення
переліку карток, операції з якими призупинені на даний момент тощо.
Банк-емітент обслуговує картрахунки клієнтів, видає платіжні картки, а
також провадить розрахунки через банк-еквайєр з суб’єктами ринку, які
здійснюють продаж або надання послуг з використанням при оплаті
банківських платіжних карток. Процесинговий центр тримає базу даних
платіжної системи, яка містить дані про членів платіжної системи та
держателів платіжних карток. Банки — члени платіжної системи здійснюють
взає-морозрахунки через розрахунковий банк даної системи, в якому вони
відкривають кореспондентські рахунки.
Залежно від кількості учасників та масштабів діяльності платіжні системи
поділяють на локальні та міжбанківські, які, в свою чергу, поділяють на
регіональні, національні та міжнародні. До складу міжнародних платіжних
систем входять банки різних країн, що використовують єдині стандарти
платіжних засобів. Уповноважені банки України мають право вступати до
міжнародних платіжних систем як банки-емітенти та/або банки-еквайєри. У
локальних системах банком-емітентом та банком-еквайєром виступає один і
той самий банк.
Загальну класифікацію банківських платіжних карток подано на рис. 14.1.
За схемою розрахунків платіжні картки поділяють на дебет-ні, кредитні та
електронні гаманці. Дебетні картки забезпечують власникам доступ до їх
депозитних рахунків та списання коштів у межах залишків на цих рахунках,
тобто дають змогу розпоряджатися картрахунком у межах залишку коштів на
ньому. Доступ до депозитних рахунків здійснюється через пристрої видачі
готівки або спеціальні пристрої в торгових точках. Деякі різновиди
дебетних карток дають змогу власникам вносити готівкові кошти на
депозитний рахунок.
Рис. 14.1. Класифікація банківських платіжних карток
За допомогою кредитних карток також здійснюються розрахунки за товари та
послуги, а також отримання готівки в пристроях видачі готівки, проте
кошти не знімаються з депозитного рахунка клієнта, а надаються в кредит.
Кредитна картка дає змогу здійснювати операції за дебетом картрахунку в
межах установленого банком-емітентом ліміту кредиту. Щомісяця
банк-емітент картки надсилає власнику картки виписку з переліком всіх
операцій, здійснених протягом місяця, а також сум і термінів сплати
заборгованості. Власник картки може сплатити борг протягом пільгового
періоду (25—30 днів) без сплати процентів за користування коштами або
продовжити кредит за межі пільгового періоду з нарахуванням процентів на
суму непогашеної заборгованості.
Розрахунок з допомогою кредитних карток проводиться в будь-якій точці,
де є пристрій для підготовки торгового чеку, який платник підписує при
купівлі. Серед різновидів кредитних карток — цільові картки, призначені
для оплати певних послуг чи товарів за рахунок кредиту, який надає
компанія — виробник товарів чи послуг. Як правило, власник цільової
кредитної картки має знижки при розрахунках за допомогою картки.
Найбільш поширеними є картки, призначені для розрахунків у готелях,
ресторанах, телефонні картки, картки оплати оренди автомобілів, картки
для оплати товарів у визначених магазинах.
Електронні гаманці є специфічним видом безготівкових розрахунків, які
можуть здійснюватись за стандартною дебетовою схемою, що мало чим
відрізняється від схеми обігу звичайної дебетної картки, або за схемою,
що не приводить до здійснення реальних взаєморозрахунків. Умовні
одиниці, що мають обіг в такій платіжній системі, переходять з рахунку
одного учасника на рахунок іншого. Ще одна схема обігу електронних
гаманців передбачає формування учасниками платіжної системи деякого
резервного фонду, кошти якого служать забезпеченням електронних грошей
на картках клієнтів. Підприємствам, що приймають до оплати електронні
гаманці, з резервного фонду відшкодовуються кошти за покупки власників
карток.
Банківськими платіжними картками можуть користуватись як фізичні, так і
юридичні особи. Власна платіжна картка дає змогу фізичній
особі-держателю розпоряджатися власним картковим рахунком. Існують
звичайні та привілейовані картки. Привілейовані картки розраховані на
громадян з досить високим кредитним рейтингом та значним рівнем доходів
і дають право останнім на додаткові послуги та привілеї.
Корпоративна картка дає змогу фізичній особі розпоряджатися картрахунком
резидента або представництва нерезидента. Існують два види корпоративних
карток. Це картки підзвітної особи, які можуть використовуватись для
оплати ділових витрат, пов’язаних з діяльністю фірми, а також картки
управління розрахунковим рахунком для оплати товарів та послуг, що
надаються даній фірмі та для формування електронних аналогів платіжних
доручень.
Відповідно до українського законодавства оплата договорів, що
здійснюється від імені резидентів та представництв юридичних
осіб-нерезидентів, з корпоративних картрахунків не дозволяється.
Дозволено використання корпоративних платіжних карток міжнародних
платіжних систем, відкритих у грошовій одиниці України, для оплати
товарів (послуг), придбаних для власних потреб на території України, а
також для витрат на відрядження та представницькі цілі.
Рекомендована література
1. Положення про впровадження пластикових карток міжнародних платіжних
систем у розрахунках за товари, надані послуги та при видачі готівки.
Затверджено постановою Правління Національного банку України від 24
лютого 1997 № 37.
2. Биржевое дело / Под ред. ВА. Галанова, А.И. Басова. — М., 1998.
3. Губський Б.В. Біржові технології ринку. — К., 1997.
4. Кредитование / Под ред. МЛ. Гольцберга. — К., 1994.
5. Правові основи підприємницької діяльності: Підручник / За ред.
В.І.Шакуна — К., 1997.
6. Рубцов Б. Зарубежные фондовые рынки: инструменты, структура, механизм
функционирования. — М., 1996.
7. Smith Roy С., Walter Ingo. Global banking. — New York, Oxford: Oxford
University Press, 1997.
8. Melvyn Westlake. Factoring. — London: Pitman Publishing Ltd, 1975.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
