.

Шляхи врегулювання конфліктів між місцевими органами влади та органами місцевого самоврядування (пошукова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
325 2789
Скачать документ

Пошукова робота

Шляхи врегулювання конфліктів між місцевими органами влади та органами
місцевого самоврядування

Специфіка стосунків між різними рівнями влади в Україні будується
відповідно до положень, затверджених Конституцією України. Так, ч. 1 ст.
133 встановлює, «що систему адміністративно-територіального устрою
України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста,
райони в містах, селища і села».

Як правило, скрізь і завжди державна влада реалізується у двох основних
напрямках – управління процесами (економічними, політичними,
соціальними, культурними тощо) та управління територіями. Якість
загального державного управління значною мірою залежить від досконалості
й ефективності територіального управління, від його концепцій,
закладених схем, структури, механізмів здійснення.

На жаль, в Україні залишились інституйованими механізми керування
державою ззовні в таких територіальних утвореннях, як автономна
республіка чи область. Такий спадок нам залишився від російської та
радянської імперій, який був корисний І зручний для метрополії. Для
сучасної України соціальним був би новий адміністративний поділ
територій за принципами природної (у широкому розумінні) єдності земель.

Але враховуючи конституційне визначення адміністративного устрою
держави, можна збудувати схему ієрархії адміністративно-територіальних
одиниць по вертикалі, яка виглядає таким чином: Україна – АР Крим –
області – райони – міста – райони в містах – селища і села (рис. 5.1).

Відповідно до такої ієрархії мала б розглядатись І ієрархія органів
влади. Однак із впровадженням в Україні принципу розподілу влад та
становлення інституту місцевого самоврядування структура взаємовідносин
між владами різного адміністративно-територіального рівня значно
ускладнилась, оскільки сама природа влади на різних рівнях стала суттєво
відрізнятись

З одного боку, у ст. 138 Конституції України зазначено, що «виконавчу
владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють
місцеві державні адміністрації». Також цією статтею Конституції
передбачено, що «місцеві державні адміністрації підзвітні і
підконтрольні органам

Рис. 5.1. Схема ієрархії адміністративно-територіального устрою України

Шляхи врегулювання конфліктів між місцевими органами влади та органами
місцевого самоврядування

виконавчої влади вищого рівня». Звідси можна зробити висновок, що
адміністративна Ієрархія державної виконавчої влади в Україні залежить
від адміністративно-територіального устрою І зберігається тільки до
рівня районів.

З Іншого боку, ст. 140 Конституції України встановлено, що територіальні
громади села, селища і міста наділяються правом місцевого
самоврядування, яке передбачає самостійне вирішення питань місцевого
значення в межах Конституції і Законів України. Територіальні громади
обирають представницькі органи, які своєю чергою формують власні
виконавчі органи.

Враховуючи це, можна констатувати, що на первинному рівні
адміністративно-територіального устрою України (крім міст Києва і
Севастополя) встановлено класичне місцеве самоврядування. Що ж
стосується рівнів районів і областей, то там поряд з органами державної
виконавчої влади існують ще й органи місцевого самоврядування (районів і
областей ради), що представляють спільні інтереси територіальних громад
сіл, селищ та міст.

Підсумовуючи вищесказане, можна стверджувати, що в Україні наразі
існують три рівні влади на чотирьох рівнях
адміністративно-територіального устрою (рис. 5.2):

первинний рівень – рівень населених пунктів (сіл, селищ і міст):
місцевою владою є місцеве самоврядування, представлене органами
місцевого самоврядування, які формуються територіальною громадою і є
автономними від державної виконавчої влади під час здійснення власних
повноважень;

другий рівень – рівень районів та областей, на якому реальна місцева
влада представлена районними та обласними державними адміністраціями.
Поряд з державною виконавчою владою на цьому рівні існують обласні,
районні ради, які не мають власних виконавчих органів і вирішують
координуючі, представницькі та соціально-економічні і бюджетні функції;

третій рівень – це загальноукраїнський рівень з системою органів
державної влади: законодавчої, виконавчої та судової (останню на схемі
не показано). Із рис. 5.2 видно, яким саме чином формуються владні та
представницькі органи державної влади та місцевого управління.

Шляхи врегулювання конфліктів між місцевими органами влади та органами
місцевого самоврядування

Виходячи з такої структури різних рівнів влади, можна зрозуміти, що в
реальному житті органи державної виконавчої влади і місцевого
самоврядування мають на кожному рівні певну підпорядкованість структурам
влади нижчого чи вищого рівня адміністративного устрою. Але такий
висновок можна застосувати лише до органів державної виконавчої влади,
де їхні відносини справді побудовані за принципами підпорядкованості і
підконтрольності, а саме за схемою: район – область – держава. При цьому
спори між районними державними адміністраціями вирішує обласна державна
адміністрація, між обласними державними адміністраціями – Кабінет
Міністрів України.

Підпорядкованість органів виконавчої влади – це поняття, яке
характеризує, як правило, найвищу організаційну залежність органу
нижчого рівня від органу вищого рівня. Водночас підпорядкованість може
мати різні ступені повноти. А саме: повна підпорядкованість
(підлеглість) передбачає наявність у вищого органу всіх або переважної
більшості важелів керівного впливу, разом з вирішенням щодо підлеглого
органу:

установчих питань;

визначення правового статусу;

кадрових питань;

здійснення контролюючих функцій;

отримання звітності,

застосування заходів відповідальності тощо.

Підпорядкованість може бути також частковою – коли в організаційних
відносинах наявні лише деякі із зазначених важелів. Підконтрольність і
підзвітність органів виконавчої влади – це такий стан організаційних
відносин між органами виконавчої влади, за яким один орган має право
перевіряти діяльність іншого, включаючи право скасовувати чи зупиняти
дію його актів, а той зобов’язаний надавати необхідні можливості для
таких перевірок і звітувати про свою діяльність. За змістом
«підконтрольність» дещо ширша, ніж «підзвітність», оскільки завжди
передбачає одержання інформацій та звітів. У свою чергу, підзвітність
може застосовуватись окремо від здійснення в повному обсязі функцій
контролю.

Що ж стосується органів місцевого самоврядування, то вони теж мають
декілька видів стосунків, але характеризуються однією особливістю. Ця
особливість полягає в тому, що відповідно до Конституції і Закону
України про місцеве самоврядування територіальна громада є юридичною
особою. Тому тепер між радами різних рівнів немає жодної
підпорядкованості і так само такої підпорядкованості не передбачено між
органами самоврядування і органами державної виконавчої влади. Усі
між-рівневі стосунки вирішуються тільки розмежування на законодавчому
рівні повноважень і компетенції між радами різних рівнів та радами і
державними місцевими адміністраціями.

Питання про розмежування функцій та повноважень місцевих державних
адміністрацій і органів місцевого самоврядування виникають тому, що ці
органи часто вступають у конфлікти між собою через різне розуміння межі
виконання своїх функцій і повноважень.

У сучасному реальному законодавчому полі стосунки органів місцевого
самоврядування на різних рівнях адміністративного устрою можна розділити
наступним чином:

село, селище, місто – районна рада – обласна рада;

місто обласного підпорядкування – обласна рада;

село, селище, місто – районна державна адміністрація – обласна державна
адміністрація;

районна рада – районна державна адміністрація;

обласна рада – обласна державна адміністрація – Кабінет Міністрів

України. Наявні компетенційні суперечки між місцевими державними
адміністраціями й органами місцевого самоврядування у певній частині є
об’єктивними і до них слід ставитися як до природних явищ, їх треба
розуміти і використовувати для суспільного блага.

Під час розгляду і розв’язання спірних питань, пов’язаних з діяльністю
органів місцевого самоврядування, слід виходити з таких положень
Конституції України:

розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову та їх
діяльності в межах, встановлених Законами України (ст. 6) за принципом:
«Усе заборонено, що не дозволено»;

визнання і гарантування державою та громадянським суспільством місцевого
самоврядування (ст.ст. 7, 140, 142-146 ); % діяльності органів державної
влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб на
підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією
та Законами України (ст. 19);

обов’язку місцевих державних адміністрацій забезпечувати на відповідній
території виконання Конституції та Законів України, актів Президента
України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади (ст.
119 Конституції);

підконтрольності органів місцевого самоврядування відповідним органам
виконавчої влади з питань здійснення ними делегованих повноважень (ч. 4
ст. 143);

можливості зупинення рішень органів місцевого самоврядування з
одночасним зверненням до суду і правом захисту місцевого самоврядування
в судовому порядку (ч. 2 ст.ст. 144, 145). Перелічені вище конституційні
положення відображені в ст.ст. 4, 11, 20, 42, 59 Закону України «Про
місцеве самоврядування в Україні». Зокрема, ст. 20 цього Закону
передбачає, що державний контроль за діяльністю органів і посадових осіб
місцевого самоврядування може здійснюватися лише на підставі, у межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України
і не має призводити до втручання органів державної влади чи їх посадових
осіб у здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм власних
повноважень.

З іншого боку, сільські, селищні органи місцевого самоврядування
підконтрольні районним державним адміністраціям з делегованих їм
виконавчою владою повноважень (ч. 4 ст. І43 Конституції України).
Делеговані повноваження передбачені Законом України «Про місцеве
самоврядування в Україні», зокрема: ст. 27 п. «б» – у сфері
соціально-економічиого і культурного розвитку, планування та обліку; ст.
28 п. «б» – у галузі бюджету, фінансів і цін; ст. 29 п. «б» – щодо
управління комунальною власністю; ст. 30 п. «б» – у галузі
житлово-комунального господарства, побутового, торговельного
обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв’язку; ст. 31 п.
«б» – у галузі будівництва; ст. 32 п. «б» – у сфері освіти, охорони
здоров’я, культури, фізкультури і спорту; ст. 33 п. «б» – у сфері
регулювання земельних відносин та охорони навколишнього середовища; ст.
34 п, «б» – у сфері соціального захисту населення; ст. 35 п. «б» –
галузі оборонної роботи; ст. 37 п. «б» – щодо вирішення питань
адміністративно-територіального устрою; ст. 38 п. «б» – щодо
забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних
інтересів громадян.

Виконавчі органи сільських, селищних рад підконтрольні і підзвітні
відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень
органів виконавчої влади – також підконтрольні відповідним органам
виконавчої влади, тобто районним державним адміністраціям.

У разі порушення прав місцевого самоврядування вони мають право на
судовий захист (ст. 145 Конституції України). Ст. 38 Закону України «Про
місцеве самоврядування в Україні» надає право виконавчим органам
сільських, селищних рад звертатися до суду про визнання незаконними
актів органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування,
підприємств, установ і організацій, які обмежують права територіальної
громади, а також повноваження органів та посадових осіб місцевого
самоврядування. Найвищою судовою інстанцією може стати Конституційний
Суд України. Тут слід пам’ятати, що самі місцеві державні адміністрації
чи органи місцевого самоврядування не можуть безпосередньо звертатися до
Конституційного Суду України з приводу їх компетенційних спорів, проте
вони можуть до нього скеровувати свої подання щодо тлумачення цих норм у
разі їх порушення. Конституційний Суд України зобов’язаний розглянути ці
подання і прийняти відповідний акт тлумачення конкретної конфліктної
ситуації.

Органи місцевого самоврядування можуть вносити подання до відповідних
органів про притягнення до відповідальності посадових осіб, якщо вони
ігнорують законні вимоги та рішення ради, її виконавчих органів,
прийняті в межах їх повноважень. Так, сільська, селищна рада може
заслуховувати на пленарному засіданні керівників органів внутрішніх
справ району про їх діяльність щодо охорони громадського порядку на
відповідній території, порушувати перед відповідними органами вищого
рівня питання про звільнення з посади керівників цих органів у разі
визнання їх діяльності незадовільною. Це саме стосується і інших
керівників підрозділів районної ланки. У порядку здійснення контрольних
функцій вона може звернутися із запитом до керівників підприємств,
установ та організацій незалежно від форм власності, розташованих або
зареєстрованих на її території.

Спірні питання між цими органами можуть бути розв’язані через підписання
договорів та угод, які конкретизують їх взаємні права та обов’язки
відповідно до закону.

Суперечки можна також погоджувати нарізного типу нарадах, у спеціально
створюваних комісіях, шляхом особистих контактів представників місцевих
державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Такі позаправові методи врегулювання конфліктів часом є ефективнішими,
ніж правові методи. Це одне одному не суперечить, якщо мова йде про
вирішення цих питань у межах Конституції та Законів України. Якщо ж таке
вирішення компетенційних суперечок виходить за межі чинного
законодавства, то це може бути підставою для притягнення до юридичної
відповідальності винних у його порушенні.

5.1. Відносини між радами населених пунктів та районними й обласними
радами

Згідно зі ст. 143 Конституції України районним та обласним радам
передбачено лише дві групи повноважень:

затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку
відповідних областей та районів та контроль за їх виконанням;

затвердження районних і обласних бюджетів, які формуються з коштів
державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними
громадами.

Саме виходячи з цих повноважень найважливішими с стосунки з питань
бюджету. Адже за рішенням районних та обласних рад відбувається
перерозподіл бюджетних коштів між містами, районами та областю. У
зв’язку з тим, що в Україні ще не прийнято нового закону про бюджетну
систему, який відповідав би Конституції та Законові України «Про місцеве
самоврядування в Україні», говорити про те, що перерозподіл фінансових
ресурсів між бюджетами населених пунктів, районами й областями
відбувається насамперед через об’єктивні розрахунки, поки що рано.
Наразі перерозподіл проводять через визначення нормативів відрахувань
від державних податків для міст і районів саме обласними радами.
Процедура ухвалення обласними радами таких нормативів часто дозволяє
використовувати суб’єктивні фактори, тобто коли голова обласної
державної адміністрації (а саме держадміністрація розробляє проект
обласного бюджету) має добрі стосунки з головою конкретного міста чи
керівником району, вони мають можливість одержати більші кошти, ніж ті,
з якими облдержадміністрація перебуває в конфронтації.

Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» районним та
обласним радам надано ще ряд повноважень, які безпосередньо пов’язані з
інтересами територіальних громад, а саме:

вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин;

вирішення відповідно до закону питань про надання дозволу на

спеціальне використання природних ресурсів;

прийняття рішень, пов’язаних зі створенням спеціальних, вільних

економічних та інших зон. Виходячи з вищесказаного, .можна констатувати,
що стосунки рада населеного пункту – районна (обласна) рада будуються на
основі чинного законодавства на кількох, визначених законом, функціях
рад. На жаль, українське законодавство не повною мірою забезпечує
партнерські відносини між радами різних рівнів, але вже сьогодні
з’явились реальні можливості для перетворення рад районного та обласного
рівня в координуючі та дорадчі органи, що покликані вирішувати спільні
проблеми окремих територій.

5.2. Відносини між органами місцевого самоврядування та місцевими
державними адміністраціями

Враховуючи той факт, що на практиці не завжди можна чітко розділити
функції державного управління і місцевого самоврядування в Конституцію
України закладено принципи, згідно з якими слід будувати стосунки між
органами місцевого самоврядування і місцевими державними
адміністраціями.

Так, відповідно до п. 6 ст. 118 Конституції України місцеві державні
адміністрації на відповідній території забезпечують взаємодію з органами
місцевого самоврядування, з одного боку, а з іншого боку, ст. 143
Конституції України встановлює, що: «Органам місцевого самоврядування
можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади.
Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень
органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої
влади». Главою 2 розділу II Закону України «Про місцеве самоврядування в
Україні» щодо кожного виду повноважень органів місцевого самоврядування
чітко виділено їх делеговані повноваження. Крім цього, Конституцією і
Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» допускається
передання інших повноважень органів державної влади органам місцевого
самоврядування.

Враховуючи таку ситуацію, стосунки органів місцевого самоврядування і
місцевих державних адміністрацій будують за принципами:

автономності і незалежності – якщо це стосується виконання органами
місцевого самоврядування своїх власних повноважень;

підконтрольності – якщо це стосується виконання органами місцевого
самоврядування делегованих повноважень.

Законодавство України встановлює межі такого делегування, а також Інші
форми взаємодії місцевих державних адміністрацій та органів місцевого
самоврядування. Очевидно, місцеві державні адміністрації є провідниками
внутрішньої політики держави на місцях і вживають заходів для її
забезпечення у діяльності органів місцевого самоврядування. З іншого
боку, здійснення органами місцевого самоврядування окремих державних
повноважень є важливим фактором взаємодії державних органів та органів
місцевого самоврядування. Така взаємодія вкрай необхідна, тому що сприяє
ефективнішому вирішенню питань місцевого значення, покращенню рівня
обслуговування населення. Проте муніципальна політика виконавчої влади
має базуватися лише на правових засадах і методах її здійснення і ні в
якому разі не може спиратися на командно-адміністративні методи.
Одночасно наділення органів місцевого самоврядування державними
повноваженнями демократизує процес здійснення державних функцій.

Сфери взаємодії місцевих державних адміністрацій та органів місцевого
самоврядування найрізноманітніші – економічні, соціальні, культурні,
екологічні, релігійні, побутові та інші. Тому для вирішення цих та інших
питань, розроблення та реалізації довготермінових планів І програм,
організації постійної взаємодії органів державної влади і місцевого
самоврядування можуть створюватися спільні координаційні,
консультативні, дорадчі або робочі структури (як тимчасові, так і
постійні).

Одночасно закон не забороняє органам місцевого самоврядування вступати в
договірні стосунки з місцевими державними адміністраціями для реалізації
спільних проектів чи виконання регіональних програм.

У разі прийняття виконавчими органами місцевого самоврядування рішень і
розпоряджень, які не відповідають вимогам чинного законодавства, голова
районної державної адміністрації має право вжити такі заходи:

звернутися до сільського, селищного голови відповідної ради, який
відповідно до ст. 42 (ч.ч. З і 5) Закону України «Про місцеве
самоврядування в Україні» забезпечує на відповідній території дотримання
чинного законодавства і з питань здійснення виконавчими органами влади є
їм підконтрольний, з пропозицією (із зазначенням терміну виконання) про
зміну рішення виконавчого комітету або винесення на пленарне засідання
ради питання про скасування її рішення, яке не відповідає Конституції чи
іконам України, іншим законодавчим актам;

у разі невиконання вимоги щодо порушень вимог чинного законодавства,
керуючись статтями 119 (п.п. 1 і 2), 143 (ч.ч. З, 4), 144 (ч. 2)
Конституції України і п. 8 (підпункт «Г») «Положення про обласну,
Київську, Севастопольську міську державну адміністрацію», зупинити
рішення органу місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності
Конституції чи Законам України з одночасним зверненням до обласного
арбітражного суду щодо їх скасування;

звернутися до районної прокуратури про прокурорське реагування щодо
рішень органів місцевого самоврядування чи дії їх посадових осіб, які
суперечать вимогам чинного законодавства. Вирішення питань з ініціативи
органів місцевого самоврядування (сільської, селищної ради, її голови та
виконавчого комітету, територіальної громади, коли вона у встановленому
порядку зареєстрована) з участю органів виконавчої влади розглядають за
їх позовами арбітражні суди.

Органи місцевого самоврядування з вимогами про усунення порушень чинного
законодавства посадовими особами органів місцевої виконавчої влади
можуть звертатися в органи прокуратури, а також до загальних судів.

Зауважимо, що вирішення спірних питань за позовами сільських, селищних
рад про право власності та бюджетні права в арбітражних і загальних
судах, в органах прокуратури є крайніми заходами, і тому в умовах
нечіткого законодавства, відсутності відповідних юридичних служб у
сільських, селищних радах вирішення спірних питань можливе:

через депутатів сільської, селищної ради, депутатів від територіальної
громади в районній раді, депутатів обласної і Верховної Ради України,
обраних за участю громадян відповідного села, селища;

шляхом звернення депутатів районної, обласної ради до районної та
обласної державних адміністрацій;

шляхом розгляду їх на сесіях сільської, селищної ради або подання до
відповідної районної, обласної рад.

5.3. Відносини між органами місцевого самоврядування

Органи місцевого самоврядування населених пунктів також мають право на
співпрацю один з одним та утворення своїх асоціацій.

Тут важливо відзначити, що ці органи не мають перетворитися в суто
представницькі, які переважно проводили б засідання та приймали рішення,
а не повсякденно вирішували потреби територіального колективу,
представляючи та реалізуючи його інтереси в поточній діяльності, у
взаємовідносинах між собою та Іншими органами. Тобто має здійснюватися
орієнтація органів місцевого самоврядування на управлінсько-виконавчі
дії з вирішення питань життєзабезпечення населення, прийняття рішень з
відповідних питань, відповідальності за їх виконання.

Важливим елементом такої співпраці мають стати районні та обласні ради,
які повинні перетворитися в органи, що справді представляють спільні
інтереси територіальних громад населених пунктів.

Одночасно ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»
передбачає, що. «Органи місцевого самоврядування з врахуванням місцевих
умов і особливостей можуть перерозподіляти між совою на підставі
договорів окремі повноваження та власні бюджетні кошти». Це є ґрунтовною
базою для вирішення місцевих проблем, спільних для декількох
територіальних громад. Цю норму Закону можна спробувати використати
через договори і перерозподіл повноважень, для утворення місцевих
агломерацій, для спільного вирішення проблем, які стають надважливими
для вирішення окремо взятою територіальною громадою.

Ще однією формою горизонтальних стосунків між територіальними громадами
та їх органам місцевого самоврядування є діяльність різноманітних
асоціацій. Ст. 15 Закону України «Про місцевого самоврядування в
Україні», говорить, що: «Органи місцевого самоврядування з метою більш
ефективного здійснення своїх повноважень, захисту прав та Інтересів
територіальних громад можуть об’єднуватися в асоціації та інші форми
добровільних об’єднань…».

Органи місцевого самоврядування та їх асоціації можуть також входити і
до відповідних міжнародних асоціацій. Однак при цьому існує одне
застереження: ні асоціаціям, ні іншим добровільним об’єднанням органів
місцевого самоврядування не дозволяється передавати повноваження органів
місцевого самоврядування.

ЛІТЕРАТУРА

1. Конституція України, прийнята на 5 сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 року.- Київ1. Вид-во, «Просвіта», 1996. – 42 с.

2. 18 липня 1963 року. Закон Української РСР «Про затвердження
Цивільного кодексу Української РСР».

3. 2 липня 1968 року. Закон Української РСР «Про сільську Раду народних
депутатів Української РСР».

4. 2 липня 1968 року. Закон Української РСР «Про селищну Раду народних
депутатів Української РСР».

5. 15 липня 1971 року. Закон Української РСР «Про районну Раду народних
депутатів Української РСР».

6. 15 липня 1971 року. Закон Української РСР «Про міську, районну в
місті Раду народних депутатів Української РСР».

7. 31 жовтня 1980 року. Закон Української РСР «Про обласну Раду народних
депутатів Української РСР».

8. 5 грудня 1990 року. Закон Української РСР «Про бюджетну систему
Української РСР».

9. 7 грудня 1990 року. Закон Української РСР «Про місцеві Ради народних
депутатів Української РСР та місцеве самоврядування».

10. 7 лютого 1991 року. Закон України «Про власність».

11. 25 червня 1991 року. Закон України «Про охорону навколишнього
природного середовища».

12. 25 червня 1991 року. Закон України «Про систему оподаткування»
(стара редакція).

13. 26 березня 1992 року. Закон України «Про місцеві ради народних
депутатів та місцеве регіональне самоврядування».

14. З липня 1992 року. Закон України «Про плату за землю».

15. 26 жовтня 1992 року. Закон України «Про охорону атмосферного
повітря».

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020