Реферат на тему:
Утворення та розвиток держави франків
Джерела вивчення розкладу родового ладу та становлення феодальних
відносин у франків.
Джерела по історії варварських племен дуже різноманітні. З них чи не
найважливіші – збірники звичаєвого права – правди. Однією з найдавніших
є Салічна правда, складена салічними франками за правління Хлодвіга
(кінець У – початок УІ ст. до н.е.). Салічна правда не найбільш рання, –
Вестготська та Бургундська правди, очевидно, давніші. Але в ній найменше
позначилось Римське право, хоча написана вона варваризованою латиною і
рахунок штрафів йде на римські соліди і динарії.
Особливістю Салічної правди як джерела є чисельність її варіантів і
різночитань. Справа в тому, що цей документ був у вжитку з У по ІХ ст.,
постійно переписувався і змінювався у ході переписок. Є понад 350
списків і компіляцій. А первісний текст, на жаль, до нас не дійшов,
збереглись лише копії з нього, зроблені у УІІІ – ІХ ст.
Навколо Салічної правди точиться немало суперечок. Французький історик
Фюстель де Куланж ще у ХІХ ст. був противником марки і маркової теорії і
не вважав Салічну правду документом, що свідчить про соціальний устрій
германців. У 1947 р. австрійсько-німецький історик Штейн в одному з
журналів твердив про фальшивість Салічної правди. Він не брав до уваги
різних варіантів правди і стверджував, що вона написана значно пізніше,
в канцелярії Карла Лисого (ІХ ст.). На Заході ця точка зору не одержала
підтримки як поверхова. А в радянській історіографії вона гостро
критикувалась як буржуазна, реакційна спроба дискредитувати в науці
цінний документ, що підтверджує непорушність марксистської періодизації
історії і дає можливість прослідкувати перехід франків від родового ладу
до феодального.
Рипуарська правда складена в області проживання рипуарських франків – по
Рейну (УІ ст.). Текст її не є єдиним, а складається з кількох частин,
але зведених до єдиної нумерації. Грошові штрафи не співпадають з
Салічною правдою. При Карлі Великому була складена нова редакція і
названа “Рипуарський закон, оновлений за часів Карла”.
У ІХ ст. записана Правда хамавів, у УІІІ ст. – Алеманська правда.
Баварська, бургундська, саксонська, тюрінгська правди складені пізніше –
за Каролінгів, але й вони фіксують звичаї, що склалися раніше. Серед
більш пізніх джерел каролінгського періоду – т.з. капітулярії, що
відображають різні сторони життя франкського суспільства. Це –
законовавство королів, їх накази, тому тон їх більш категоричний.
Грамоти – це документи, з допомогою яких оформлялись різного роду
куплі-продажі-дарунки. Формули – це готові грамоти, в які треба було
лише вписати дати та імена учасників контракту. Формули свідчать про
типові юридичні випадки. До нас дійшли картулярії – зібрання грамот,
часом багатотомні. Вони зберігались в монастирських архівах і
здебільшого містили дарчі грамоти.
В грамотах відображено і прямий шлях до закріпачення. Є такі, де
говориться про людину, що передає себе в рабство. Одночасно йде й процес
відпуску рабів на волю. А в результаті утворювався клас залежних селян.
Поліптики – це опис церковних володінь. Були навіть такі взірці, за
якими королівські посадові особи повинні були у фіксальних цілях
описувати крупні помістя. За Каролінгів вийшов “Капітулярій про помістя”
– настанови управителям королівських помість, що регламентують їх
внутрішнє життя.
Про політичну історію свідчать хроніки та аннали – літописи. Найбільш
відомі твори меровінгського періоду – “Історія франків в десяти книгах”
Григорія Турського. Це досить об‘єктивний опис правління перших
Меровінгів, але пронизаний клерикальними тенденціями.
Хроніка Фредегара – написана пізніше, в Бургундії. Опис доведений до 642
р. Є її продовження – до 768 р.
За Каролінгів були написані Лоршські аннали (це не те саме, що Великі
Лоршські аннали або “Аннали Ейнгарда”). В них документи, де автор малює
картину боротьби королів за централізацію.
Франкська держава Меровінгів і Каролінгів.
Варварські правди відображають не лише зросле майнове розшарування, але
й закріплення землі у приватну власність як процес. У Салічній правді ще
немає нічого про купівлю-продаж землі. Вона ще не була у приватній
власності. А з часів “Едикту Хільперіка” вже й вона перестала належати
роду і нею розпоряджались сім‘ї.
Політична влада завжди залежала від форми власності і захищала
власність. З формуванням приватної власності родовий політичний лад себе
вичерпав і королівства прийшли йому на заміну. Найбільшим і найсильнішим
було королівство франків.
Франки жили спочатку за Рейном. Таціту були відомі їх племена – хамави,
батави, сугамбри. “Франк” – збірна назва, виникла в середині ІІІ ст. і
означає “вільний”, “відважний”. Франки поділялись на 2 великі групи:
салічні (приморські) і рипуарські (берегові), що жили по Рейну.
Один з перших королів салічних франків – напівлегендарний Меровей, від
нього і назва династії – Меровінги. Особливо зміцніло королівство за
Хлодвіга (481 – 511 рр.). Історія його царювання докладно викладена в
“Історії франків” єпископа Григорія Турського. У 486 р. Хлодвіг завоював
всю північну Галлію з центром в Парижі, де правив римський магнат
Сіагрій. Поблизу м. Суассон відбулась вирішальна битва. З цим же містом
пов‘язана історія з вазою, відома вам зі школи – свідчення зростання
ролі короля.
Сини і онуки Хлодвіга завоювали Бургундію, а потім і решту Галлії. За
Рейном їм підкорилися Алеманія, Тюрінгія, Баварія і деякі племена
саксів.
Наступники Хлодвіга широко роздавали королівські землі у вигляді т.з.
бенефіція (дарунка, благодіяння) своїм дружинникам, які перетворювались
на землевласників-вотчинників, що передавали землі своїм дітям у спадок.
Багато земель одержала і церква (ще в 90-х рр. Хлодвіг прийняв
християнство, хрестились і інші франки, і не у вигляді аріанства)
Світська і духовна знать укрупнювала свої володіння за рахунок селян. З
метою захисту вони передавали свої ділянки церкві для захисту за певні
оброки та панщину – прекарій (буквально: ділянка, надана на прохання). У
ІІ половині УІ ст. в едикті короля Хільперіка встановлювалось
успадкування землі і по чоловічій і по жіночій лініях – а це вже
приватна власність.
Процес зникнення вільних селян відбувався не однаково в різних районах.
В Австразії оформлення приватної власності затрималось (тут слабим був
римський вплив). Тут общинники – вільні селяни відігравали велику роль.
Із скороченням фонду вільних земель у короля, зростанням знаті династія
Меровінгів ослабла. Між її гілками почалися усобиці. У ній особливо
виділились дві королеви – Брунгільда, дружина Сігіберта, короля
Австразії і Фредегонда, дружина Хільперіка, короля Нейстрії. Брунгільда
знищила десять принципів королівського дому, пережила свою суперницю
Фредегонду і свого чоловіка Сігіберта і правила сама – спочатку від
імені свого сина, а потім – від імені внуків, поки не була вбита.
Останніх Меровінгів ще за життя називали “лінивими королями”. У УІІ –
УІІІ ст. вони вже не мали реальної влади. У Нейстрії, Бургундії й
Австразії виділились майордоми. Колись так називали королівських
дворецьких. Тепер це були правителі земель. Найсильнішими були
австразійські майордоми, які спиралися на вільне селянство, з якого
створювали численні військові сили.
У 687 р. майордом Австразії Піпін ІІ Герістальський розбив свого
суперника майордома Нейстрії біля м. Тертрі і став правити королівством.
Династія ж одержала назву від імені Карла Великого – найбільш видного її
представника.
У УІІІ ст. над Франкською державою нависла загроза завоювання арабами.
Син Піпіна Карл Мартелл (Молот), зустрів арабів біля м. Пуатьє у 732 р.
Тут відбулась одна з найбільших битв, за яку Карл і одержав своє
прізвисько. Арабів відтиснули аж до Піренеїв. Через 5 років араби знову
зробили спробу проникнути в Галлію, але знову були розбиті.
Карл Мартелл провів військову реформу, зробивши ставку на кінноту.
Селяни, що зубожіли і втратили незалежність, служити в кінноті не могли.
Базою для такого війська стали рицарі (від нім. – вершник, “кінний
солдат”), великі і середні землевласники. Карл Мартелл широко
практикував військові бенефіції. Землі брав у знаті, що брала участь у
заколотах. За військові бенефіції треба було обов‘язково служити у
війську. Так закладались основи дрібнопомісного рицарства.
Піпін ІІІ Короткий ще вважався майордомом, а королями були Меровінги.
Щоб змінити ситуацію, Піпін заручився підтримкою папи. В 751 р. на
зборах знаті в Суассоні Піпіна було оголошено франкським королем. За
наказам папи архієпископ майнцський Боніфацій учинив над Піпіном обряд
мирропомазання. На знак вдячності Піпін здійчнив два походи проти
лангобардів – противників римського папи, котрі загрожували захопити
Рим. Папа одержав землі в центральній частині Італії. Так утворилась
церковна папська область – держава, що зберігалась до 1870 р. У 1922 р.
була відновлена держава Ватікан в Римі, її територія значно менша від
тієї, що була в середньовіччі.
Карл Великий – син Піпіна Короткого, був королем з 768 по 814 р.р., – 46
років. Він брав участь у понад 50 походах, шляхом яких створив
велетенську імперію. У 800 році папа Лев ІІІ, зацікавлений у зміцненні
церковної влади у захоплених Карлом землях, коронував його
імператорською короною.
Імперія Карла Великого проіснувала до 843 р. і була поділена його
онуками на три частини. Це сталося у Вердені у 843 р. Історія утворення
і розпаду цієї імперії є предметом вивчення на семінарському занятті.
Отже, франки в Західній Європі пройшли великий історичний шлях – від
союзу племен до імперії, що розпалася, давши початки трьом великим
європейським державам – Франції, Італії і Німеччині.
Список літератури:
Взаимосвязь социальных отношений и идеологии в средневековой Европе. –
М., 1983.
Всемирная история. – М., 1957.
Господстующий класс феодальной Европы. – М., 1989.
Гутнова Е.В. Классовая борьба и общественное сознание крестьянства в
средневековой Западной Европе (ХІ – ХV ст.). – М., 1984.
Европа в средние века: экономика, политика, культура / Сб. статей к
80-летию академика Сказкина С.Д. – М., 1972.
Идейно-политическая борьба в средневековом обществе. – М., 1984.
История крестьянства в Европе. Эпоха феодализма. В 3-х томах. – Т. І-ІІ.
– М., 1985, 1986.
Классы и сословия средневекового общества / Под ред. Удальцовой. – М.,
1988.
Проблемы развития феодальной собственности на землю. – М., 1979.
Самаркин В.В. Историческая география Западной Европы в средние века. –
М., 1976.
Феодальная рента и крестьянские движения в Западной Европе ХІІІ – ХV вв.
– М., 1985.
История средних веков / Под ред. С.П. Карпова. – М., 2000. – Т. 1.
История средних веков / Под ред. С.П. Карпова. – М., 2000. – Т. 2.
Влась и политическая культура в средневековой Европе. – М., 1992.
Европейское дворянство ХVІ – ХVІІ вв.: границы сословия. – М., 1997.
Средневековая Европа глазами современников и историков: Книга для чтения
в шести частях. – М., 1994. – Ч. ІV – V.
История средних веков. Европа. – Минск, 2000.
Кардини Ф. Истоки средневекового ріцарства. – М., 2000.
Политические структуры эпохи феодализма в Западной Европе (VІ – ХVІІ
вв.). – Ленинград, 1990.
Мировая культура. Средневековье. – М.: Алтейа, 1996.
Контамин Ф. Война в серние века. – СП (б): Ювента, 2001.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
