.

Англо-американський тип правової системи. Частина 1. Правова система Англії. Поняття англо-американського типу правової системи (пошукова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1 7703
Скачать документ

Пошукова робота

Англо-американський тип правової системи. Частина 1. Правова система
Англії. §1.Поняття англо-американського типу правової системи

Англо-американський тип (сім’я) правової системи або системи загального
права[1] — сукупність національних правових систем, які мають спільні
риси, проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на
основі норми, сформульованої суддями в судовому прецеденті, який домінує
як форма (джерело) права, у поділі права на загальне право і право
справедливості, у визнанні закону лише після апробування його судовою
практикою, у превалюванні процесуального права над матеріальним.

Географія поширення загального права англо-американського типу, крім
Англії і країн Північної Америки — деякі держави різних континентів.
Ступінь його впровадження в цих країнах неоднаковий.

Витоком цього типу правової системи є загальне право Англії (common
law), яке виникло і розвивалося після норманського завоювання 1066 p.,
затвердилося на початку XIV ст. і було доповнено у XV—XVIII століттях
правом справедливості (law of equity). За своєю природою загальне право
є казуїстичним, складеним із типізованих прецедентів.

На територію Північної Америки (СІЛА) англійське право було внесено
переселенцями з Англії. Проте воно зазнало значних змін, що було
обумовлено:

1) континентальним розташуванням, незалежним від безпосереднього
сусідства з Англією;

2) відсутністю феодального ладу, який пережила континентальна Європа,
розвитком буржуазних відносин;

3) наявністю республіканської форми правління і федеративного державного
устрою (Англія — монархія, її політичний режим парламентарного типу);

4) потребою (після проголошення незалежності США) створення самостійної
правової системи, що пориває зі своїм колоніальним англійським минулим.

Остання обставина виразилася в тому, що у деяких штатах ще до
проголошення незалежності США в 1776 р. були прийняті кримінальні,
кримінально-процесуальні кодекси, які забороняли посилання на англійські
судові рішення. Лише в штатах, що були раніше французькими та
іспанськими колоніями (Луїзіана, Каліфорнія), прийняті кодекси
романського типу. В решті штатів загальне право проголошено чинним, але
в узгодженні зі статутним (законодавчим) правом з пріоритетом прецеденту
— судового та адміністративного.

Загальне право Англії

Англо-американський тип правової системи розвивався поза істотним
впливом континентального права, яке стало творінням двох юридичних еліт
— римської і європейської. На відміну від

нього загальне право середньовічної Англії створювалося королівськими
(вестмінстерськими) суддями. Поступово затверджувалася однаковість
підходів до вирішення аналогічних справ для всієї країни. При розгляді
справ прагнули додержуватися раніше винесених судових рішень.

Вироблена роз’їзними королівськими суддями система норм права замінила
форми правосуддя, що використовувалися раніше: місцеві, канонічні,
міські і суди баронів. Ця система норм стала іменуватися загальним
правом і мала обов’язкову силу як для королівських, так і для нижчих
судів.

У Англії загальне право виникло на основі королівської влади і раніше,
ніж у країнах континентальної Європи. Це пояснюється тим, що тут раніше,
ніж в інших країнах Європи, затвердилася сильна централізована монархія.

У той час, як у країнах європейського континенту римське цивільне право
активно рецепувалося (приблизно з 1400 p.), загальне право в Англії
сформувалося і укоренилося без випереджаючого впливу римського права —
завдяки позитивним місцевим властивостям. Воно було орієнтовано головним
чином на засоби правового захисту. На сто років загальне право
випередило континентальне право розробкою засобу захисту від
зловживання: піддавати своїх ворогів позбавленню волі без суду і
слідства. Про це свідчить наказ про habeas corpus, що означає: «ви
повинні пред’явити (у суді) тіло (затриману особу)». Відповідно до
habeas corpus доставлена в суд особа може бути звільнена суддею, якщо
для її затримання немає юридичного виправдання.

Загальне право Англії було сформовано (і значною мірою функціонує й
зараз) як неписане право, яке Грунтується на професійній традиції, а
пізніше — на міркуваннях суддів при вирішенні справ. Одним із
фундаментальних його засад було те, що кримінальні справи і більшість
цивільних справ (починаючи з XIII ст.) розглядалися судом присяжних.

Право справедливості

Суд справедливості виник як правомочність монарха здійснювати через
лорда-канцлера право пом’якшення суворих судових рішень, посилаючись на
загальні принципи права, поняття добра і гуманізму, а не на конкретні
прецеденти. Суд лорда-канцлера заповнював прогалини загального права.
Наприклад, канцлер надавав силу зобов’язанню особи управляти майном на
користь третьої особи і передавати їй одержані прибутки. При цьому не
порушувалася норма загального права, відповідно до якої особа, що
одержала майно в результаті передача (довіри) його іншою особою для
управління в інтересах третьої особи, стає єдиним власником цього майна
(так звана довірча власність).

Лорд-канцлер втручався в розгляд справи «в їм’я справедливості». Він
брався за справу лише тоді, коли міг застосувати санкції до відповідача,
який порушив його розпорядження. Не претендуючи на зміну норм,
установлених судами, він по сутності виробляв додаткові норми, що
називалися нормами права справедливості. Був накопичений і
систематизований значний обсяг типових випадків, що ґрунтувалися на
юрисдикції канцлера, утворилися низка концепцій (концепція зловживання
впливом і введення в оману та ін.) та інститутів (основний із яких —
довірча власність).

Згодом лорд-канцлер позбавився можливості на власний розсуд вирішувати
справи. Його суд перейшов до вирішення спору на підставі прецеденту. Так
склалися дві рівнобіжні системи прецедентного права, що мали низку
відмінностей у нормах матеріального і процесуального права. Згодом це
ускладнило процедуру судового розгляду справ.

Судова реформа 1873—1875 pp. (Новий акт про судоустрій) фактично
поєднала загальне право і право справедливості, канцлерські суди із
судами загального права. Після 1875 р. норми загального права і права
справедливості стали застосовуватися тими самими суддями, при цьому
прецеденти права справедливості утворили органічну частину одного
прецедентного права Англії.

До сфери дії права справедливості входили спори про нерухомість,
відносини довірчої власності, справи про торгові товариства, про
банкрутство, спадкування. Предметом загального права стали договірні
відносини, інститути цивільно-правової відповідальності,
кримінально-правові справи та ін. Принципового розмежування між ними не
відбулося. Понятійно-категоріальний апарат у них спільний. Відбувається
взаємне сприйняття термінів, понять, норм, інститутів. Причина цього
полягала у тому, що суди в Англії мають загальну юрисдикцію, розглядають
різні категорії справ (цивільні, кримінальні, торгові тощо), зацікавлені
в однаковій термінології.

Судовий прецедент у системі джерела права

Серед юридичних джерел англійського права (судовий прецедент, статут
/закон/, конституційний звичай /конституційна угода/, доктрина,
міжнародний договір) найзначущім є судовий прецедент. Право Англії було
і залишається прецедентним. Так, судовий прецедент обґрунтував
невідповідальність монарха («король не може бути неправий»),
санкціонував інститут контрасигнатури («король не може діяти один»).
Визнання судового прецеденту джерелом права означає, що судові органи
здійснюють не тільки юрисдикційну функцію (вирішення конфліктів на
основі права), а й правотворчу.

Обов’язкові прецеденти створюються лише так званими вищими судовими
інстанціями: Палатою лордів[2], Судовим комітетом Таємної Ради (у
справах держав — членів Співдружності), Апеляційним судом і Високим
судом.

Нижчі суди прецедентів не створюють. Англійське правило прецеденту
носить імперативний характер такого змісту: вирішувати так, як було
вирішено раніше (правило «stare decisis»). Відповідно до цього правила,
кожна судова інстанція зобов’язана додержуватися прецедентів, вироблених
вищим судом, а також створених нею самою (якщо це вища судова
інстанція). За англійськими даними, кількість прецедентів досягла 500
тисяч. У США вони обчислюються мільйонами.

Правовий звичай

Одним із давніх джерел англійського права є правовий звичай.

У сфері конституційного права сформувався звичай, який відіграє більшу
роль, ніж судовий прецедент. Це так звані конституційні угоди, що
регулюють важливі питання державного життя. Вони є своєрідним джерелом
конституційного права. Наприклад, відповідно до звичаю монарх
зобов’язаний підписати акт, ухвалений обома палатами парламенту. В
традиційний спосіб відбувається формування уряду лідером партії, яка
перемогла на парламентських виборах. Конституційні угоди становлять
собою письмово не зафіксовані правила конституційної практики, їх слід
відрізняти від звичаїв, які є частиною загального права.

В інших сферах регулювання суспільних відносин роль правового звичаю
поступово зменшується. Непопулярним стає звичай залучення до вирішення
судової справи присяжних засідателів, тому що вони порівняно з
професійними суддями не мають необхідних знань норм права, раніше
ухвалених судових рішень, без яких неможлива точна юридична кваліфікація
справи.

У минулому присяжні засідателі відіграли значну роль у впровадженні
звичаїв і традицій в систему англійського права. При виробленні позиції
у конкретній справі вони спиралися на традиції, звичаї, норми поведінки,
які склалися в окремих графствах Англії. Звичаї минулого (до XIII ст.)
враховувалися суддями в процесі розгляду справ. Деякі із них (наприклад,
розвішування рибальських сіток на чужому березі незалежно від згоди
власника берегової смуги) збереглися й дотепер.

Через відсутність писаної конституції в Англії діє звичаєво-правовий
порядок парламентської процедури, взаємовідносин вищих державних
посадових осіб, ритуальної охорони королівського двору, традицій участі
монарха в офіційних церемоніях, етики поведінки монарха і членів його
сім’ї та ін. Англійські юристи вважають, що загальне право — це звичаєве
право.

Правова доктрина

До джерел англійського права слід віднести правову доктрину —
концептуально оформлену думку відомих учених із питань права. Деякі
доктрини, що знайшли відображення у працях авторитетних англійських
юристів, головним чином суддів (наприклад, «Інституція» Кока), були
визнані як їх сучасниками, так і згодом при вирішенні конкретних справ.
Провідне місце серед них посідають стародавні посібники з загального
права завдяки аналізу обов’язкових прецедентів, які не втратили свого
значення й зараз.

Доктринальними джерелами англійської конституції вважаються «Трактат про
закони Англії» Бректона (1250 p.), «Коментар законів Англії» Блекстона
(1565 p.), книга «Англійська конституція» Беджгота (1865 р.) та ін. Суди
звертаються до доктрини у разі прогалин у статуті (законі), судовому
прецеденті або звичаї, що регулюють певні відносини. Наприклад, у 1920
р. на підставі ідеї англійського конституціоналіста кінця XIX — початку
XX ст. А.В. Дайсі Палатою лордів була визначена королівська прерогатива.

Останнім часом використання доктрини як джерела права помітно зросло.
Нерідко обґрунтування тієї чи іншої позиції при винесенні судового
рішення відбувається з урахуванням наукових посібників, а іноді й
наукових статей. Удаються до них не для використання як первинного
джерела, а для переконливості рішення.

Джерелом права в Англії є судові коментарі, узагальнення прецедентної
практики. Вони є практичним посібником для суддів. Юридична наука в
цілому або теоретико-правові ідеї та концепції юристів різних шкіл мають
додаткове значення.

Принципи права

Поняття загальних принципів права в Англії історично не склалося. За
наявності прогалин у праві справи вирішувалися на основі
правосвідомості. Лише пізніше англійські суди виробили принцип природної
справедливості як правової категорії. В історії англійського права він
мав подвійне призначення: 1) у судах канцлера служив засобом уточнення
рішень судів загального права при їх оскарженні; 2) був підставою для
вирішення справи у разі прогалин у законі, прецеденті, звичаї.

В англійських колоніальних судах принципи «природного правосуддя,
справедливості та доброго сумління» були критерієм застосування
місцевого права, а насправді засобом впровадження англійського права в
колоніальні правові системи.

У наші дні принцип природної справедливості спрямований насамперед на
забезпечення основних прав людини. Проте в Англії, як і в країнах
романо-германського типу правової системи, відсутні чіткі правові
підстави або конституційні рамки, спроможні визначати дії суду із
забезпечення справедливості.

Зі вступом Англії в Європейське Співтовариство виникла проблема
інтеграції загальних принципів права держав континенту — членів
Співтовариства і англійського права. Цей процес сприяє як уніфікації,
так і взаємозбагаченню правових систем.

Система англійського права

Особливість системи англійського права полягає у тому, що вона не має
точної класифікації галузей права, властивої континентальній системі.
Відбувається розмежування не стільки галузей права, скільки окремих
інститутів або проблем: договір, реальна власність, квазідоговір,
застава, шкода, придбання, процедури цивільні, кримінальні,
магістратських судів та ін. На цей час засадничі галузі права набувають
все більшого розвитку. Система англійського права поділена на чотири
категорії галузей по дві у кожній: право кримінальне і цивільне; право
публічне і приватне; право матеріальне і процесуальне; право
муніципальне і публічне міжнародне. Процесуальне право має явний
пріоритет над матеріальним правом. Панування прецеденту обумовило
підвищене значення процедурно-процесуальних правил.

В Англії під публічним правом розуміється система норм, які поширюються
на все населення країни, а під приватним — на окремих осіб і окремі
території держави. Таке розуміння не збігається цілком із традиційним
континентальним тлумаченням. Замість романо-германського поділу
публічного і приватного права правові системи англо-американського типу
керуються власним історичним поділом права на загальне право і право
справедливості. Є лише слабке сприйняття категорій і понять римського
права. Така відмінність у структурному поділі права два основних типи
правової системи (романо-германський та англо-американський) не є
історично випадковим. Вона обумовлена різними історичними умовами їх
становлення, особливостями культурного розвитку. Романо-германська
система склалася раціональним шляхом, англо-американська —
природно-еволюційним.

Основні категорії цивільного права:

• контракти — угоди, укладені між людьми (компаніями);

• делікти — правопорушення, вчинені фізичною особою проти людини, чужої
власності або репутації;

• кредити — угоди, за якими особа управляє власністю на благо іншої
особи;

• заповіт — угода про розпорядження власністю після смерті власника;

• сімейне право.

Основні категорії публічного права:

– злочини — правопорушення, які навіть у разі їх вчинення проти особи
можуть завдати шкоди нормальному життю суспільства;

– конституційне право — регулює сфери дії Основного закону взагалі і
взаємовідносини між особою і державою;

– міжнародне право — регулює відносини між державами і між громадянами
різних країн.

Традиційно англійську систему права відрізняє принцип стабільності і
додержання прецедентів навіть тоді, коли вони формально не мали
обов’язкової сили. Впевненість громадян, державних службовців і
посадових осіб в існуючому правовому порядку ґрунтувалася на минулій
прецедентній практиці, яка вважалася непорушною доти, доки не з’являвся
якийсь вагомий аргумент на користь її зміни. Суди завжди орієнтувалися
на однаковий розгляд аналогічних випадків. Дотепер не тільки прецеденти,
а й їх тлумачення залишаються незмінними.

Норма права

У системі англійського права існують два види норм: законодавчі і
прецедентні. Законодавчі норми, як і норми романо-германської системи
права, є правилами поведінки загального характеру. Прецедентні норми —
судове рішення (або його частина) у конкретній справі.

Прецедентна норма права містить:

1) юридичний висновок у справі (визначення рішення);

2) аргументоване обгрунтування рішення (положення або принцип, що
полягають у підставі для визначення рішення).

Ці два елементи складають сутність рішення. Фактично тільки прецедентна
норма носить обов’язковий характер. Усе інше в рішенні вважається
«мимохідь сказаним» з метою переконати, схилити до тієї чи іншої позиції
у питанні, яке не є предметом рішення. «Мимохідь сказане» не має
обов’язкового значення для інших судів при розгляді аналогічних справ.
Правда, його практично важко відокремити від прецедентної норми. Це
заважає чіткому формулюванню норми.

Прецедентна норма принципово відрізняється від норми права
романо-германського типу своєю конкретною, «казуїстичною»,
індивідуальною спрямованістю, відсутністю абстрактно-узагальненого
змісту загального характеру. Прецедентна норма становить «модель»
конкретного рішення, а не абстрагування від окремих випадків, що
властиве нормам права романо-германських країн. Для винесення судового
рішення відправною засадою служить не готова норма, а казус правового
значення, який мав місце раніше і є аналогічним випадку, що
розглядається. Суддя з великої кількості судових рішень має можливість
обрати прецедент, який підходить до конкретної справи. Він визначає,
який прецедент для нього є обов’язковим. Оцінивши факти, суддя у ході
судового розгляду може керуватися або точними логічно-раціональними
побудовами, або ідеєю справедливості. Це відкриває йому шлях для відходу
від обраної прецедентної норми без її скасування (якщо таке скасування
належить до його повноваження). Виходить так, що не суддя підкоряється
нормі права, а норма права залежить від його суб’єктивних настанов.

Вплив судової практики на формування закону є настільки значним, що й
законодавчі норми, як правило, мають казуїстичний характер викладу.
Відсутність поділу норм на імперативні і диспозитивні — відмінна риса
системи загального права.

Дія прецедентної норми в часі та просторі

Визначити дату набрання прецедентною нормою чинності складно, оскільки
неписана норма формується протягом невизначеного часу. Можливі три
варіанти застосування суддями нової прецедентної норми:

1) лише до фактів, що виникли після прийняття цієї норми (перспективна
дія);

2) до фактів, які мали місце після оголошення нової норми, і до фактів у
тих справах, що знаходяться в судовому розгляді (теперішня перспективна
дія);

3) до фактів, які виникли до і після її прийняття (ретроспективне
застосування).

Традиційно застосування прецедентної норми пов’язано з третім випадком,
тобто із зворотною дією. Перспективна дія прецеденту, яка захищається
американською судовою практикою, тлумачиться суддями Англії як повне
прирівнювання судової нормотворчості до парламентського законодавства і
кваліфікується як порушення традиційних принципів прецедентного права.
Відповідно до цих принципів прецедентна норма призначається насамперед
для вирішення тієї справи, яка знаходиться у розгляді суду і стимулює її
створення. Вона є і нормою на майбутнє. У разі перспективної дії
прецеденту цього не спостерігається, оскільки суд приймає норму на
майбутнє, а не для справи, яка перебуває в його безпосередньому
розгляді.

Не є визначеним у часі й період припинення дії прецедентної норми.
Можливий такий варіант — ухвалюється закон, яким скасовується
прецедентна норма. Як правило, завдання її скасування покладається на
суддів. Прецедентна норма може бути скасована вищим судом або рішенням
суду, який її застосовує, якщо він має таке право. Здебільшого суди
віддають перевагу не скасуванню прецедентно! норми, а відходу від неї.
Це дозволяє в разі потреби звернутися до «сплячого» прецеденту.

Дія прецедентної норми в просторі також має свої особливості. Принцип її
дії встановлює обов’язок судів додержуватися рішень вищих судів у рамках
однієї судової системи. Однак специфіка розвитку англо-американського
типу правової системи з єдиного центру — Англії, тривале домінування
англійського права над правом країн Британської Співдружності націй (до
1947 р.) створили особливу правову культуру, яка, розвиваючись у різних
місцях планети, має певну єдність. Ця єдність, крім інших випадків,
виражається в уважному ставленні до прецедентних норм інших країн.
Відпрацьовано механізм ‘їх «переведення» з однієї країни в іншу в рамках
англо-американського типу правової системи. Чимало прецедентних норм,
вироблених англійськими судами, стали надбанням інших держав або
враховувалися їх суддями. Спостерігається віддання переваги іноземним
прецедентам над національними, особливо в країнах Співдружності.

Проте було б помилковим вважати, що у Великій Британії панування
прецеденту є повсюдним. Він застосовується лише в Англії та Уельсі. В
Шотландії і Північній Ірландії, а також у деяких острівних територіях
він не набув значного поширення. Правові системи Англії й Уельсу,
Шотландії, Північної Ірландії існують відносно відокремлено, їх
відмінність одна від одної полягає у тому, що прецедент, закон, звичай в
них справляють не однаковий вплив на розвиток правової системи. Крім
того,

останнім часом кілька країн позаєвропейського загального права (в тому
числі Канада і Австралія) заявили про свою правову автономію.

Закон в англійській правовій системі. Співвідношення закону і прецеденту

Статут (закон) з’явився раніше прецеденту. Спочатку він обмежувався
внесенням виправлень і доповнень до судової практики, але поступово
посів істотне місце в правовому регулюванні суспільних відносин. В
останній чверті XX ст. закон набув такого ж самого значення, як у
правових системах романо-германського типу, і міцно утримує ці позиції й
нині.

Закон в Англії[3] — акт, прийнятий в установленому порядку в однаковій
редакції обома палатами парламенту і санкціонований (підписаний)
монархом.

Існує потрійна система офіційних правових актів:

1) закони, створені законодавчою владою (парламентом);

2) правила, встановлені виконавчою владою (королевою та її міністрами);

3) система прецедентних норм (прецедентне право), що виникають під час
вирішення справ судами.

Всі закони Великої Британії мають рівну юридичну чинність, підлягають
єдиному порядку прийняття, зміни та скасування. Це випливає із принципу
парламентського верховенства, відповідно до якого закон може бути
прийнятий лише парламентом і всі закони мають рівний статус. Незначна
частина законів визнається частиною конституції. В Англії немає писаної
(кодифікованої) конституції. Те, що зазвичай англійці називають
конституцією, — це система норм законодавчого і судового походження,
покликаних обмежувати сваволю влади і забезпечувати права і свободи
людини. Конституційне право носить поки що фрагментарний характер, проте
кількість його джерел зростає.

Конституційними статутами (законами) є: статус особи; виборче право;
структура, повноваження і взаємовідносини палат парламенту; статус
монарха; організація території і місцеве самоврядування. Таких актів у
Великій Британії вже налічується понад 40.

На цей час закон набув вагомішого значення і може скасувати прецедент.
Рівень упорядкування закону зріс. Він створюється з урахуванням
зарубіжного досвіду і через сприйняття досягнень у різних галузях
законодавства країн як загального, так і континентального права.

Оскільки галузі англійського права виражені не настільки чітко, як у
континентальних правових системах, проблемі їх кодифікації приділялося
мало уваги. Однією з специфічних рис загального права є відсутність
цілком кодифікованих галузей права. Лише в останні два десятиліття
відбувається очищення законодавства від фактично нечинних актів, а також
об’єднання в єдиний акт нормативних положень різних законів, що
стосуються одного питання. У 1965 р. в Англії створено Правову комісію
(така сама засновані в Шотландії) з метою підготовки проектів великих
консолідованих законодавчих актів у різних галузях права. Нині
підготовлені і частково ухвалені парламентом консолідовані акти, які
регулюють переважну більшість правових інститутів з урахуванням норм
статутного і прецедентного права. У 1977 р. прийнятий Закон про
національну службу охорони здоров’я, який консолідував більшість раніше
створених актів у цій сфері. У 1980 р. Законом про охорону здоров’я та
іншими законами до нього були внесені доповнення. У деяких законодавчих
актах законодавець намагався вирішити проблеми несправедливих угод. Так,
у Законі про споживчий кредит 1974 р. регулюється зміст договорів про
надання кредитів споживачам. Правова комісія подала в 1989 р. проект
кримінального кодексу для Англії та Уельсу.

Щороку парламент приймає сотні нових законів з питань, які: 1) мають
бути уточнені (зміна загального права); 2) не виникали під час розвитку
загального права (створення норм, що не існували раніше). Деякі сучасні
закони складені в дусі континентальних кодексів. У інших сферах
суспільних відносин, наприклад, кримінально-процесуальній, закони мають
численні прогалини, що є підставою для лавірування та обхідних маневрів.

Збільшення ролі закону не означає зменшення значення судового прецеденту
як повноцінного джерела англійського права, а тим більше відведення йому
ролі допоміжного джерела. Вважається, що закон, щоб перетворитися не на
«паперовий», а на чинний, потребує прецедентів, що конкретизують,
характер судових рішень. «Наближення» закону суддями до конкретного
випадку відбувається як у процесі його застосування, так і при
тлумаченні. Судове тлумачення стає новим прецедентом, яким пов’язаний
правозастосовний орган (так звані «прецеденти тлумачення»). По суті,
норма закону набуває реального змісту після застосування її у суді.

Отже, закон не можна протиставляти прецедентній системі права. Не
принижуючи значення прецедентів, закон «уливається» у цю систему, стає
її доповнюючою частиною, слугує її вдосконаленню і розвитку.

Делегована правотворчість Англії

На відміну від романо-германського типу правової системи, де існує
підзаконна нормотворчість виконавчих органів влади, в Англії вона
споконвічна відсутня. Не було актів, які видавалися б «у виконання
законів». Традиційним є «делеговане законодавство» — делегування
парламентом своїх повноважень щодо прийняття нормативно-правових актів
королеві, уряду, міністерствам, особливо в таких сферах, як охорона
здоров’я, соціальне страхування, приватне судочинство. «Наказ у Раді»,
який видається урядом від імені королеви і Таємної ради, є найвищою
формою делегованого законодавства. Оскільки парламент передає частину
своїх законотворчих функцій відповідному органу, юридична чинність
такого роду актів прирівнюється до закону. Вони підлягають виконанню
всіма громадянами. Проте суд має широкі можливості розсуду щодо законів.
Делеговане законодавство і прості виконавчі акти можуть бути офіційно їм
скасовані.

На місцях існує так звана автономна правотворчість — акти місцевих
органів влади, деяких установ і організацій: англіканської церкви,
профспілок, різних компаній — залізничних, будівельних, транспортних,
газових, юридичного товариства тощо. Вони є локальними, оскільки
поширюються на відповідну територію або обов’язкові лише для членів
організації, в якій прийняті. Такі акти наближаються до актів
правозастосовних органів і є підзаконними.

Юридична термінологія країн загального права

Юридична термінологія країн загального права часто не збігається з
нормативними поняттями і термінами континентального права. Англійському
праву притаманна стабільність юридичної мови, основ юридичного мислення,
власних юридичних понять (довірча власність, зустрічне задоволення та
ін.), які нерідко зовсім відсутні в праві країн континентальної Європи
або не можуть бути адекватно переведені на їх мову. І навпаки, деякі
типові поняття континентального права, привнесені в нього римським
правом (батьківська воля, підроблення, непереборна сила, узуфрукт,
юридична особа та ін.), відсутні в англійському праві.

Деякі інститути права є традиційно англійськими, наприклад, траст
(довірча власність). Крім інституту довірчої власності, англійське право
знає спільну власність і загальну власність. Якщо загальна власність ще
стикається з романо-германською правовою системою, то спільна власність
— форма суто англійська: ніхто не успадковує за померлим власником, а
суб’єктом права є коло власників, що залишилися. Або, наприклад, на
відміну від романського, англійське поняття договору містить лише угоди,
що колись санкціонувалися позовом. Поняття договору не поширюється на
дарування, довірчу власність, збереження, що раніше захищалися в іншому
порядку. При оцінці конкретних видів неправомірної поведінки загальне
поняття «вини» в англійському праві не має свого значення.

В Англії і США існує особлива процесуальна техніка створення і
систематизації прецедентів. Ця техніка аж до початку XIX ст. майже
цілком захищала ці країни від впливу розвинутої законодавчої техніки
континентальних країн Європи, де створені складні правові конструкції,
старанно розроблені законодавчі форми, чітко і продумано викладені
юридичні норми. Водночас досягненням країн загального права є наявність
великої і ґрунтовно розробленої системи доказів, що є результатом
багатої судової практики.

Судова система Англії

Поділ між цивільним і кримінальним правом наведений на цій схемі.
Королівські суди розглядають виключно кримінальні справи, суди графств —
цивільні справи. Проте суд королівської лави як відділ Високого суду
правосуддя розглядає апеляції від нижчих судів, предметом вирішення яких
є кримінальні справи, а також цивільні спори. Високий суд правосуддя і
Палата лордів

розглядають усі справи, включаючи апеляції, що надходять із шотландських
і північноірландських судів.

У Англії кримінальний суд може примусити підсудного сплатити штраф як
покарання за його злочин і, можливо, оплатити витрати судового процесу.
На відміну від Франції, де жертві злочину відшкодовується збиток суддею
кримінального суду, в Англії жертва злочину подає позов для компенсації
в цивільному, а не в кримінальному процесі.

Стандарти, що висуваються до доказів (показань свідків) у кримінальному
процесі, є вищими, ніж у цивільному. Той, хто програв справу, ризикує не
тільки сплатити штраф, й опинитися за фатами. В англійському праві
обвинувачення має довести «незаперечну» вину підсудного, а від позивача
в цивільному процесі вимагаються докази з «балансу можливостей».

Панування прецеденту обумовило підвищене значення
процедурно-процесуальних правил. Водночас Англія відійшла від
багатовікової традиції змагального процесу в його початковій формі і
ввела інститут державного обвинувача, який за своїм розсудом може як
підтримувати пред’явлене поліцією обвинувачення, так і відмовитися від
нього.

Частина 2.Правова система США.

Вплив англійського права на становлення правової системи США

Другу групу англо-американського типу правової системи очолюють США.
Зазнавши значного впливу англійського права, ця країна є цілком
самостійною у правовому відношенні. Правова «незалежність» Сполучених
Штатів Америки почала складатися ще в XVIII ст., за часів боротьби за
незалежність. Тоді загострилася боротьба між прихильниками загального
права і послідовниками кодификації, початок якій було покладено в Новому
Орлеані створенням кодексів, насамперед Цивільного (1808 p.).

Проте сам по собі процес правової «незалежності» держав, що входять до
системи англо-американського права, ще не означає «залишення» ними
сформованого типу правової системи.

У 1840 р. у Техасі та у 1850 р. у Каліфорнії, а згодом і в усіх штатах
(за винятком Нового Орлеану/Луїзіана/), відбулося пристосування
англійського загального права до місцевих умов. Так, у Каліфорнії
поширеним є прецедентне право, але закони кодифіковані за аналогією з
кодификацією в країнах романо-гер-манського права. Право Луїзіані
створювалося під впливом французького права, Каліфорнії — іспанського
права, більшість же штатів орієнтувалися на англійську правову систему.
В них за основу було взято загальне право, сформоване в Англії до 1776
p., тобто до проголошення незалежності США.

За своєю структурою сучасне право США не відрізняється від права Англії.
Воно диференціюється на загальне право і право справедливості,
формується судовою практикою у вигляді прецедентів. Процесуальне право
превалює над матеріальним. Джерелами права є судовий прецедент, закон,
правова доктрина, розроблена окремими суддями і суддівськими
корпораціями. Як правило, доктрина утверджує високу роль суду в
здійсненні контролю за конституційністю законів, при тлумаченні
прецедентів. Як в Англії, так і в США зберігають своє значення суди
справедливості, які існують у 10 штатах. У разі відсутності в загальному
праві способів для вирішення питання вони керуються правом
справедливості (не доходячи до створення прецеденту).

Специфічні риси американської правової системи (у порівнянні з
англійською)

1. При визнанні прецеденту — судового і адміністративного — як основного
джерела права законодавство має більшу питому вагу в США, ніж в Англії.
Це деякою мірою є наслідком: а) наявності в США федеральної конституції
і конституцій штатів; б) відсутності в Англії писаної конституції.

2. За територією поширення закони поділені на загальнофедеральні та
закони штатів. Особливе місце серед федеральних законів посідає
Конституція США. За 200 з лишком років США першими у світі створили
систему антимонопольних законів. У її формуванні брали участь усі гілки
влади. Ця система виявилася ефективною. Вона сприяла збереженню і
розвитку конкуренції і послужила зразком для багатьох інших країн.

Поряд із наявністю єдиного федерального права в деяких сферах, що
підпадають під виключну компетенцію федеральної

законодавчої влади (наприклад, федеральний патентний закон або закон про
фабричні марки), особливу роль відіграють права штатів. Штати наділені
широкою компетенцією у створенні власного законодавства і системи
прецедентного права. Законодавча компетенція активно використовується
ними, особливо в тих випадках, коли відсутній федеральний закон
(наприклад, законами штатів регулюються порядок розлучення, використання
майна, види покарань). Штат не можуть приймати лише ті норми, що
суперечать федеральним нормам, проте вони мають право їх доповнювати та
вдосконалювати. Розбіжності в законодавстві між штатами (50 штатів із
своїм законодавством і безліччю прецедентів) роблять правову систему США
заплутаною, важкодоступною для пошуку необхідної норми.

3. Своєрідність американського права, як і англійського, полягає у тому,
що в законах відтворюються норми, сформовані судовою практикою. Норми,
вироблені законодавцем, входять до системи американського права лише
після їх кількаразового застосування і роз’яснення судами, коли виникає
можливість посилатися не на самі норми, а на судові рішення, прийняті на
їх основі. Відомий компаративіст Рене Давид підкреслює цю особливість
такими словами: «Якщо немає прецедентів, американський юрист охоче
скаже: «З цього питання право мовчить» навіть якщо існує цілком очевидна
норма закону, що стосується даного питання»[4].

Високе місце судового прецеденту в ієрархії джерел американського права
і законодавства СІЛА визначається низкою чинників. По-перше, Верховний
суд США є одним з інтерпретаторів тексту федеральної Конституції
внаслідок належного йому права конституційного нагляду (в США немає
спеціального конституційного суду). По-друге, Конституція містить
положення загального і невизначеного характеру, що потребують
конкретизації, яку здійснюють у формі судового тлумачення їх змісту в
зв’язку з виникаючими конкретними казусами. По-третє, законодавець
відчуває ускладнення при регулюванні суспільних відносин, яке лише в
загальному вигляді «позначено» у Конституції. Тому в збірниках рішень
Верховного суду США містяться тлумачення і визначення майже всіх
аспектів діяльності федеральної законодавчої влади.

4. На відміну від англійського права американське має більш вільну дію
правила прецеденту. Якщо Апеляційний суд і Палата лордів Великої
Британії пов’язані власним прецедентом, то Верховний суд США і верховні
суди штатів не вважають себе зобов’язаними власними прецедентами. Це
надає їм змогу в будь-який момент поміняти свою практику, пристосуватися
до умов, що змінилися, мати свободу у винесенні вироку. Верховний суд
США, верховні суди штатів можуть відмовитися і від прецеденту
конституційного тлумачення.

5. Зросла роль таких форм систематизації права, як кодифи-кація і
консолідація. Спільні для всіх штатів норми, які стосуються різних
галузей права, об’єднані у Звід законів (складається із 50 розділів,
кожний із яких присвячений певної галузі права або значному правовому
інституту). Він доповнений додатками, що містять особливості регулювання
кожного штату. Звід законів США перевидається кожні шість років з метою
відновлення. Доповнюється новими законами, прийнятими Конгресом, а також
змінами, внесеними до його розділів і параграфів. У кількох штатах є
цивільні кодекси, у 25 — цивільно-процесуальні, у всіх штатах —
кримінальні, у деяких — кримінально-процесуальні. На відміну від
романо-германського типу правової системи, де кодекси створюються як
основа для вироблення і розвитку нового права, у США на
загальнофедеральному рівні відбувається, власне кажучи, консолідація
прецедентів, а не створення нових норм.

6. З метою впровадження однаковості у правове регулювання важливих
сторін громадського життя федерації створюються типові закони (кодекси)
для штатів, їх проекти готуються Загальнонаціональною комісією
представників усіх штатів разом з Американським інститутом права та
Американською асоціацією юристів і затверджуються офіційно штатом. Так,
Торговий кодекс (розроблений у 1952 p., переглянутий у 1958 і 1963 pp.)
прийнятий майже у всіх штатах.

З початку XIX ст. здійснюється політика зближення законодавства штатів.
У 1892 р. було утворено Національну конференцію Комісії з єдиних законів
штатів. У 1923 р. створено Американський інститут права, який розробив
декілька проектів примірних кодексів, у тому числі Примірний ЦК 1962 р.
Американський інститут права періодично видає багатотомне видання
«Обновлений виклад права», в якому в систематизованому вигляді
викладаються норми американського права у різних галузях. Особлива увага
приділяється питанням, які регулюються не законодавством, а загальним
правом.

7. Судова влада має велике значення і наділена широким обсягом
компетенції. Роль суду є настільки значною, що навіть державну систему
називають «правлінням суддів», а американську націю — найсхильнішою до
судового позову. В деяких випадках суди федерації та окремих штатів
вирішують спори, що потребують політичної оцінки і розв’язання на рівні
загальнодержавних інтересів.

8. Суди штатів здійснюють юрисдикцію незалежно один від одного.
Нерідкими є випадки, коли суди штатів приймають в аналогічних справах
різні рішення, іноді протилежні. Остання обставина призводить до колізії
між рішеннями судів штатів і федеральних судів, яким підвідомчі певні
категорії справ. Проте, керуючись принципом конституційної спільності
штатів, американські юристи прагнуть ураховувати рішення, раніше
прийняті в інших штатах, особливо в тих випадках, коли в праві свого
штату відсутній відповідний прецедент.

9. Інститут присяжних зберіг у США більше значення, ніж в Англії, де
скорочена юрисдикція присяжних і вони поставлені у більшу залежність від
судів, ніж це було раніше[5]. Втручання інституту присяжних у СІЛА
передбачено VII поправкою до Конституції. Громадянин має право вимагати,
щоб його справа розглядалася присяжними, якщо ціна позову перевищує 20
доларів[6].

10. Конституційний контроль здійснюється загальними судами — федерації
та штатів (чого немає в Англії). Це підкреслює особливу роль судів у
США. Верховний суд федерації, верховні суди штатів можуть визнати
відповідно той чи інший федеральний закон або закон штату
неконституційним. Про неконституційність закону може заявити будь-яка
сторона при розгляді кримінальної, цивільної та іншої справи в суді
загальної юрисдикції. Деякі суди штатів мають навіть більшу владу в
судовому контролі, ніж федеральні суди. Це стосується тих судів, на які
не поширюються закріплені в Конституції США обмеження щодо прецедентів і
правових спорів, що підлягають їх контролю (хоча багато хто з них мають
такі обмеження у власних конституціях).

Якщо суд визнає закон неконституційним і справа дійде до Верховного суду
федерації, рішення останнього з питання про конституційність закону є
обов’язковим для всіх судів. У разі визнання закону неконституційним він
не вилучається, залишається у зводах законів, проте не застосовується
судами та адміністративними органами держави. Неконституційний закон
позбавляється судового захисту. Тобто, формально діючи, він по суті
втрачає юридичну силу. Судові рішення, визнані невідповідними
конституційній нормі, анулюються.

Правило конституційного контролю судами є характерним не тільки для
СІЛА, а й для Індії, Австралії та інших країн, за винятком Великої
Британії.

11. Судова влада має меншу централізацію в США, ніж в Англії.
Співвідношення судів федерації і судів штатів таке: суди штатів мають
абсолютну компетенцію, а до федеральних судів можна звертатися лише у
разі, коли Конституцією СІЛА або законом Конгресу ці суди визнані
компетентними. Близько 95 % справ розглядаються виключно судами штатів.

Судова система США

Федеральні суди:

Загального права

Спеціальні

Діють як окружні — у 94 округах. Кожен окружний суд має у своєму складі
від 2 до 28 суддів. Розглядають справи, що стосуються федеральних питань
(на основі федеральних законів і Конституції США). Федеральні судді
призначаються Президентом довічно, їх рішення можна опротестувати в 12
регіональних апеляційних, а рішення апеляційних судів — у Верховному
суді США (складається з 9 суддів)

розглядають податкові, митні, патентні та інші справи. Суд з позовів
розглядає виключно претензії до федерального уряду. Податковий суд
розглядає справи про федеральні податки. Суд з питань міжнародної
торгівлі розглядає цивільні справи, пов’язані з тарифними і торговими
договорами. Існує система судів з питань банкрутства та ін.

Судова система штату

В одних штатах вона двоступінчаста, в інших — триступінчаста. У
більшості штатів судову систему очолює Верховний суд штату, який може
створювати ще й спеціальні суди штатів (у справах неповнолітніх, у
справах спадкування, сільські суди, поліцейські суди та ін.). Верховний
суд штату обирається населенням або призначається губернатором за згодою
сенату штату. Як правило, він займається розглядом апеляцій на рішення
нижчих судів. Подібно до Верховного суду США верховні суди штатів
володіють і правом конституційного нагляду. Вони можуть скасувати
будь-який закон штату, піддати ревізії конституцію штату, визнати
недійсним будь-який розділ конституції штату на підставі ведення його
суперечності федеральній конституції.

Судами первинної юрисдикції в штаті є окружні суди: розглядають справи з
участю присяжних засідателів, мають апеляційну юрисдикцію щодо рішень
вищих судів (одноособові мирові судді, поліцейські суди, муніципальні
суди).

У деяких штатах є. суди обмеженої юрисдикції: розглядають справи про
нечисленні злочини. Ці суди іменуються муніципальними, поліцейськими

Загальна схема судової системи США

Частина 3.Інші правові системи європейського і позаєвропейського права
англо-американського типу.

Своєрідність правової системи Шотландії

До складу Великої Британії входять регіони, правові системи яких
відрізняються від систем Англії та Уельсу. Такий регіон -Шотландія. Вона
об’єдналася з Англією в 1707 р„, управляється англійським парламентом і
урядом, але й дотепер зберігає своєрідність і відносну самостійність.

Правова система Шотландії складалася, а одного боку, під впливом
англійської судової системи, прецедентного права, а з іншого — зазнавала
впливу римського права внаслідок профранцузької правової орієнтації, що
намітилася після «війн за незалежність» з Англією (1298—1326). Шотландія
сприйняла окремі інститути римського цивільного права, правову
термінологію, поділ права на приватне і публічне. Проте, як і англійське
право, право Шотландії є не кодифікованим.

Водночас, як і в континентальному праві, тлумачення норми проводиться
виходячи від загального принципу до конкретного випадку, а не навпаки.
Немає в Шотландії і поділу права на загальне право і право
справедливості, настільки характерного для англійського права. Зазнавши
подвійного впливу — загального і континентального права, правова система
Шотландії збе-рігла свої специфічні риси, звичаї і традиції, що
сформувалися протягом самостійного історичного розвитку. Правда, вони
поступово втрачаються внаслідок проникнення англійських норм у
шотландську систему права, особливо в галузі комерційного, торгового,
фабричного, податкового, страхового права.

Джерела права сучасної Шотландії:

• правовий прецедент;

• юридичний трактат, який має «інституційне значення» (правова
доктрина);

• закон;

• акт Європейського співтовариства.

Прецедентпне право Шотландії майже не відрізняється від англійського.
Незначна відмінність полягає у тому, що розглянуті англійською Палатою
лордів апеляції шотландських судів у цивільних справах є обов’язковими
для судів Шотландії, тоді як рішення цієї Палати у справах англійських
судів не обов’язкові для Шотландії. Аналогічні прецедентні норми в
Шотландії і Англії мають «переконуючу силу» для подальших судових рішень
цих регіонів. До категорії «переконуючих прецедентів» належать рішення
англійських і шотландських судів у тих сферах правових відносин, де
необхідна інтерпретація законів Великої Британії з метою їх однаковості
(наприклад, податкові правовідносини). В інших випадках рішення
шотландських і англійських судів не обов’язкові одне для одного.

Юридичний трактат визнається лише в тому разі, якщо він є інституційним,
тобто викладає і коментує галузь шотландського права або все право
відповідно до системи «Інституцій» Юсти-ніана. У Шотландії є чинні
коментарі, видані протягом XIII— XVIII століть (Стейра, Ірскина,
Маккензі, Белла та ін.).

Закони стали одним із джерел права в Шотландії з моменту їх прийняття
шотландським парламентом до 1707 р. Ці акти парламенту продовжують діяти
і дотепер, періодично змінюються і доповнюються. Крім того, діють закони
парламенту Великої Британії 1707—1800 pp. Чинними є також закони, видані
після створення Сполученого Королівства Великої Британії і Північної
Ірландії (1801).

Якщо судові звіти (прецеденти) почали регулярно публікуватися починаючи
з середини XIX ст., то законодавство оприлюднюється з 1948 р. До нього
включаються акти делегованого законодавства — норми цивільного і
кримінального судочинства, які видаються Сесійним і Високим судом —
найвищими судами Шотландії. Ці правила прирівнюються до законів
внаслідок історично усталеного делегування парламентом своїх судових
повноважень найвищим судам. Крім того, видаються збірники «Підзаконних
актів», до яких входять всі інші акти делегованої правотворчості.

Акт Європейського співтовариства визнаний джерелом права після вступу
Великої Британії до цього об’єднання.

Велика Британія прагне до уніфікації законодавства всіх регіонів,
включаючи Шотландію. Як уже зазначалося, у 1965 р. була створена Правова
комісія в Англії (і аналогічна в Шотландії) для підготовки системи
проектів великих консолідованих законодавчих актів з перспективою
провести реформу всього права Англії до самої його кодифікації[7].

Загальна характеристика правової системи Ірландії

З давніх часів до завоювання Ірландії англійцями населення Ірландії жило
за нормами власного звичаєвого права, їх змінило звичаєве англійське
право. І лише після створення самостійної ірландської держави (1921—1922
pp.) був покладений початок формуванню її незалежної правової системи.
За Конституцією Ірландії 1922 р. чинні до неї закони підлягали
застосуванню лише в тому разі, якщо їй (Конституції) не суперечили.
Конституція 1937 р. (діє й на цей час) підтвердила це положення. У 1949
р. була створена Ірландська Республіка. Лише над північною частиною
острова збереглося панування Великої Британії. Наприкінці 1999 р.
Північна Ірландія набула статусу самоврядної території.

Основні риси правової системи Ірландії:

1) джерелами права є закон і судовий прецедент;

2) визнається англійська доктрина судового прецеденту, відповідно до
якої рішення вищих судових інстанцій вважається обов’язковими для них
самих і нижчих судів;

3) продовжують діяти судові прецеденти, до яких належать рішення вищих
судів Ірландії, винесені до приєднання до Англії. Ці прецедентні норми
входять до системи ірландського загального права і мають низку незначних
відмінностей від англійського права в галузі регулювання земельних
відносин і договорів;

4) у галузі законодавства зберігають значення акти, прийняті парламентом
Ірландії до 1921 р. Вони, як правило, копіювалися парламентом Ірландії з
законів Англії. Діють також акти парламенту Ірландії (Стормонтону),
заснованого в 1929 р. і розпущеного в 1972 p.;

5) найважливіші галузі законодавства не кодифіковані, а парламентські
акти мають характер консолідованих нормативних актів;

6) активно розвивається система делегованого законодавства, що дозволяє
уряду і міністерствам приймати постанови і накази з важливих питань
суспільного життя.

Основні риси правової системи Канади

Канада входить до групи американського (позаєвропейського) загального
права, яка формувалася під впливом системи англійського загального
права. Вона сприйняла основний принцип цієї системи: рішення судів
вищого рівня набувають сили судового прецеденту.

Джерелами права є:

– закон, який видається канадським парламентом;

— норма права справедливості, створена Судом справедливості
лорда-канцлера в Лондоні в XV—XVI століттях;

– прецедентна норма англійського загального права. Прагнення канадських
судів затвердити свої рішення як національні прецеденти тривалий час
зазнавало опору із боку Великої Британії. Рішення канадських судів
підлягали оскарженню Судовим комітетом Таємної ради в Лондоні. На цей
час система канадського загального права є самостійною, її єдність
забезпечується Верховним судом Канади і вищих судів провінцій, яким
підпорядковані всі нижчі судові інстанції. Не втратили значення і
увійшли до складу канадського загального права рішення англійських
судів, прийняті раніше у результаті тлумачення чинних у Канаді
англійських законів і норм загального права.

Лише з 1982 р. Канада одержала можливість самостійно видавати закони.
Був затверджений двопалатний парламент із широкими повноваженнями, у
тому числі законотворчою функцією. Раніше закони створювалися
британським парламентом. Конституційний закон 1982 р. установив, що з
цього часу жодний акт британського парламенту не матиме сили в Канаді.

Оскільки Канада є федеративною державою, законодавчі повноваження в ній
поділені між парламентом (регулювання економіки, торгівлі, мореплавання,
грошового обігу і банків, патентів і авторського права, кримінального
права і процесу та ін. /всього 27 сфер/) і законодавчими зборами
провінцій (податки, освіта, виховання та ін.).

Канада, як і Англія, не має єдиної кодифікованої конституції.
Конституцію Канади заміняють конституційні акти: Кве-бекський закон 1774
p., Конституційний закон 1791 p., Закон про об’єднання Канади 1840 p.,
Закон про Британську Північну Америку 1867 p., Конституційний закон 1982
р.

Кодифікація цивільного і торгового права проводиться лише в провінції
Квебек, яка розвивалася під впливом французького законодавства.
Квебекський Цивільний кодекс 1866 р. в основному відтворив структуру
Цивільного кодексу Франції 1804 р.

Чинний ЦК Квебека, що підтверджує культурну і правову самобутність
провінції, цілком набрав сили в 1992 р. Він розроблявся з початку 1960-х
років, приймався розділами (наприклад, другий розділ про сімейне право
введений удію в 1981 p.). Поряд із голландським цивільним кодексом він є
одним із найдосконаліших за структурою.

Цивільний процесуальний кодекс Квебеку 1965 р. поєднав основні риси
цивільного процесу французької моделі і процедури розгляду цивільних
справ, правил оцінки доказів англійського загального права. В інших
провінціях Канади створюються не кодекси, а законодавчі акти, що
регулюють значні правові інститути. Загальнофедеральним є Кримінальний
кодекс 1955 p., що встановив заборону на застосування кримінальних
покарань за діяння, не зазначені в ньому, але передбачені нормами
загального права. Велика увага приділяється питанню уніфікації
законодавства. З 1918 р. діють Федеральна комісія з правової реформи і
Постійна конференція з уніфікації права в Канаді. Періодично
обговорюються «модельні» проекти законів для рекомендації їх провінціям
з метою подолання істотних відмінностей в їх законодавстві.

Особливості правової системи Австралії

Правова система Австралії[8] зазнала сильного впливу загального права з
моменту створення тут англійських колоній (1788 p.). Офіційний акт
британської влади про поширення на Австралію загального права і
парламентських актів був прийнятий у 1828 р. Основними джерелами
австралійського права дотепер є судовий прецедент загального права і
закон. Тоді ж була затверджена превалювання постанов Палати лордів і
англійських апеляційних інстанцій над рішеннями австралійських судів.
Вона діяла навіть в умовах, коли Австралія одержала можливість
самостійно формувати свою правову і судову системи (за Конституцією 1900
p.). Лише з 1960-х років австралійське загальне право почало
позбавлятися розгляду його як частини англійського права і, врешті-решт,
рішенням Судового комітету Таємної ради в Лондоні було закріплено як
самостійна система права. Проте авторитет англійських суддів настільки
укоренився у свідомості австралійських судців, що вони традиційно
посилаються у своїх рішеннях на заморських колег.

Загальне право і законодавство Австралії відрізняються від англійського
і північноамериканського. Позаяк в США кожний штат має власне загальне
право, в Австралії загальне право є єдиним для всіх штатів (їх шість) і
територій (Північна та Австралійська столична). Єдність загального права
забезпечується Верховним судом Австралії. Його рішення у скаргах на
постанови суду будь-якого штату є обов’язковими для всіх судів. Рішення
Верховного суду Австралії і верховних судів штатів і територій мають
силу прецеденту. Нижчі суди такої прерогативи не мають. Проте верховні
суди не вважають себе пов’язаними своїми рішеннями, тоді як для нижчих
судів вони є обов’язковими.

На відміну від загального права, єдиного для всіх суб’єктів
Австралійського Союзу, законодавство становить систему законів,
прийнятих як загальнофедеральним парламентом, так і окремими штатами.
Законодавчі повноваження суб’єктів федерації доволі широкі. Більшість
суспільних відносин (відносини земельної власності і деяких інших видів
відносин власності, договірні відносини, відповідальність за заподіяння
шкоди тощо) регулюється законодавством штатів. Регулювання певної
частини суспільних відносин знаходиться у спільній компетенції Союзу і
штатів. До виключної компетенції Союзу належить регулювання важливої і
значної частини суспільних відносин (визначення юрисдикції судів і деякі
інші питання правосудця, питання наймання і звільнення, пенсійне
забезпечення, шлюб і розлучення /крім приватних питань/, банківське і
авторське право та ін.). У разі колізій між законами Союзу і штатів
пріоритет мають загальносоюзні закони.

Кодифікація нормативних актів відбувається на рівні штатів. Наприклад,
кримінальне право кодифіковане в штатах Квінс-ленд, Західна Австралія і
Тасманія. Громадяни Квінсленда пишаються своїм Кримінальним кодексом
1899 p., розробленим для Англії юристом Дж. Стифеном у 1877 р. Не
прийнятий в Англії, він став чинним у їх штаті. В інших штатах і
територіях проведено консолідації актів за окремими видами злочинів
(убивство, крадіжка та ін.).

На загальносоюзному рівні прийняті закони, що регулюють діяльність
компаній (Закон про корпорації 1989 p.), захист від різних видів
забруднення навколишнього середовища (такі акти приймаються й у штатах,
наприклад, у Південної Австралії в 1987 p.). Видано закони про скарги на
дії посадових осіб, про страхування, про боротьбу з поширенням
наркотиків та ін. Особливу увагу приділено регулюванню правового
становища корінних жителів Австралії — аборигенів.

Сучасне реформування законодавства провадиться з метою встановлення
однаковості законів Союзу і штатів.

Характерні риси правової системи Нової Зеландії

Нова Зеландія потрапила до сфери дії загального права і статутів
(законів) Британії, коли стала її колонією (1840). Набуття незалежності
в 1947 р. не усунуло панування на її території британських законів,
прийнятих у 1840—1947 pp., якщо в них зазначалося, що вони поширюються
на Нову Зеландію. До того безправний у законодавчому відношенні
новозеландський парламент (створений ще у 1852 p.), провів титанічну
роботу із заміни деяких англійських законів вітчизняними. Однак система
загального права збереглася, збагатившись рішеннями вищих
новозеландських судів. Юристи Нової Зеландії визнають силу судового
прецеденту для себе і всіх нижчих судів. Судовими прецедентами
вважаються рішення, прийняті вищими судовими інстанціями як у Новій
Зеландії (обов’язковий прецедент), так і в Англії, Австралії, Канаді та
інших країнах англо-американського права (переконуючий прецедент).

Законодавство Нової Зеландії характеризується впорядкованістю. Перевага
віддається не кодифікації, а консолідації. Створено акти з найважливіших
правових інститутів права. Проте деякі питання цивільного права
(наприклад, зобов’язання, що виникають унаслідок заподіяння шкоди, та
ін.) ще не консолідовані. Закони, як правило, створені за англійським
зразком. Наприклад, закони з питань діяльності компаній, торгівлі,
транспорту складені відповідно до англійського законодавства і норм
загального права. Кримінальне законодавство (акт 1893 р.) зазнало впливу
від проекту Кримінального кодексу, складеного Дж. Стифеном для Великої
Британії. На цей час діє Закон про злочини 1961 р. Це, власне кажучи,
Кримінальний кодекс. Він діє разом із Законом про поліцейські порушення
1927 р. (у редакції 1965 p. із подальшими змінами) та іншими
нормативно-правовими актами.

Найвищими судовими інстанціями в Новій Зеландії є Апеляційний і
Верховний суди. Апеляційний суд (очолює систему судів) розглядає
апеляційні скарги на постанови Верховного суду в цивільних і
кримінальних справах і постанови установ адміністративної юстиції,
арбітражного суду. Верховний суд (складається із голови і 25 суддів)
розглядає складні цивільні і кримінальні справи, а також скарги на
постанови, винесені у них магістратськими судами, у деяких випадках — на
рішення органів адміністративної юстиції. У розгляді цивільних справ
Верховним судом беруть участь присяжні засідателі. Основна маса
кримінальних і цивільних справ (крім справ про державну зраду, вбивство
тощо) розглядається магістратськими судами — нижчою ланкою системи
загальних судів.

Література

1. Абрамов А.И. “Слово о законе и благодати” киевского митрополита
Илариона как русская историософская реакция на
христианско-идеологическую экспансию Византии // Идейно-философское
наследие Иллариона Киевского. — М., 1986. — 4.2. — 42-54.

2. Автобіографія Івана Франка // Культура. — 1926. — 4.4-9. — С.42-54.

3. Актуальні проблеми суспільно-політичного розвитку України. — Львів,
1992.-118 с.

4. Андрусяк М. Генеза й характер галицького русофільства ХІХ-ХХ ст. —
Прага, 1941.-19 с.

5. Андрусяк Т.Г. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини).
— Львів, 1998.-189 с.

6. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і
реальність.—К., 1994.—96 с.

7. Барка В. Правда Кобзаря. — Нью-Йорк, 1961. — 289 с.

8. Бачинський Ю. Большевицька революція і Українці. Критичні замітки. —
Берлін, 1925.—48с.

9. Бачинський Ю. Україна irredenta. — Берлін, 1924. — 237 с.

10. Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. — К., 2001.
— 256 с.

11. Бегей І.І. Політичні інститути суспільства в теоретичній спадщині
Юліана Бачинського. — Львів, 1999. — 67 с.

12. Бегей І.І. Юліан Бачинський: з життєпису, політичної та наукової
діяльності. —Львів, 1998. —51с.

13. Білецький Л. Руська Правда й історія її тексту / за.ред. Юрія Книша.
— Вінніпег, 1993.- 166 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020