.

Учення про нутрощі. Травний апарат (пошукова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
274 5768
Скачать документ

ПОШУКОВА РОБОТА

на тему:

Учення про нутрощі. Травний апарат

УЧЕННЯ ПРО НУТРОЩІ

Перші дослідники тіла людини відносили до нутрощів (лат. viscera; гр.—
splanchna) всі органи, що легко виймаються з порожнини розтятого трупа.
Тепер під нутрощами розуміють органи, що входять до складу травного,
дихального та сечостатевого апаратів. Органи травлення і дихання на
ранніх стадіях філогенетичного і онтогенетичного розвитку становлять
єдину систему, з якою тісно зв’язані великі травні залози, а також
нижній відділ сечостатевого апарату.

У найпростіших хребетних тварин травний апарат має вигляд трубки, яка
починається ротовим отвором і закінчується відхідниковим каналом.
Дихального апарату у них немає, а функцію обміну газів виконує невеликий
відділ кишкової трубки, що знаходиться поблизу ротового отвору. У більш
розвинених хребетних тварин біля рота з обох боків кишкової трубки
утворюються спеціальні органи дихання — зябра. На дальших етапах
еволюційного розвитку виникають тварини, які живуть на суші, тому у них
замість зябер розвиваються органи повітряного дихання — легені.
Достовірність цього положення підтверджує той факт, що в наш час існують
тварини, які перебувають у перехідному стані між водним та наземним
життям і тому мають одночасно як зябра, так і легені. Це деякі риби та
земноводні, або амфібії (дводишні).

У зародків вищих хребетних тварин і людини на ранніх стадіях
ембріонального розвитку також утворюються зяброві дуги та щілини, але
потім вони перетворюються на інші органи.

На третьому тижні ембріонального розвитку виникає первинна кишка, що
складається із зовнішнього (ектодермального) та внутрішнього
(ентодермального) шарів і знаходиться під хордою. В цей же час передній
та задній кінці зародка загинаються і починається поділ первинної кишки
на передній, середній та задній відділи (кишки). На початку другого
місяця ембріогенезу на передньому та задньому кінцях зародка з’являються
дві заглибини, з яких утворюються первинна ротова порожнина і клоака. На
дальших етапах розвитку клоака поділяється на відхідникову і сечостатеву
частини. На другому місяці розвитку зародка з первинної ротової
порожнини розвивається передня частина ротової порожнини, а з переднього
відділу передньої кишки — задня частина ротової порожнини, слинні
залози, щитоподібна залоза, язик та глотка. В цей же час виникає
стравохід, а на місці майбутнього шлунка утворюється значне розширення
передньої кишки. Трохи нижче (і позаду) від цього розширення із
середньої кишки з’являються випини — зачатки підшлункової залози та
печінки. З середньої та задньої кишок розвиваються тонка і товста кишки.

У кінці першого — на початку другого місяця ембріогенезу нижче від
первинної ротової порожнини з передньої кишки утворюється
гортанно-трахейний випин. Він росте паралельно стравоходу, і одночасно
на його нижньому кінці виникають два потовщення, з яких потім
утворюються бронхи й легені. В середині другого місяця праве потовщення
поділяється на три, а ліве — на два первинних бронхи, які поступово
поділяються на дедалі менші й менші гілки, внаслідок чого формується
бронхіальне дерево. На п’ятому-шостому місяцях внутрішньо-утробного
розвитку із стінок кінцевих бронхіол утворюються дуже важливі
функціональні одиниці легень — легеневі альвеоли. Одночасно з
формуванням бронхіального дерева в майбутню легеню вростають кровоносні
та лімфатичні судини і нерви.

Складніше розвиваються органи сечостатевого апарату. Вони послідовно
проходять три самостійні стадії, а саме: переднирки, середньої нирки та
постійної нирки. Переднирка та середня нирка майже повністю редукуються
в кінці першого місяця ембріогенезу. Постійна нирка починає формуватись
на початку другого місяця з двох зачатків. Від середньої нирки
залишається її протока, із задньої частини якої утворюється випин, що
перетворюється на ниркові миски та чашечки, а також у сечовід. У кінці
першого та на початку другого місяця ембріогенезу поряд із
середньонирковою протокою виникає білясередньониркова протока, яка у
чоловічих зародків редукується, а у жіночих з неї розвиваються маткова
труба, матка і піхва. В цей же час починають формуватися статеві залози
та сечовий мішок — алантоїс.

ТРАВНИЙ АПАРАТ

Травний апарат, або травна система (apparatus digestorius, seu systema
digestorium), складається з органів, що механічно і біохімічне
обробляють їжу, всмоктують продукти її розщеплення, а також виводять з
організму неперетравлені рештки. Кожен з органів цього апарату одночасно
виконує кілька функцій і тісно пов’язаний з іншими органами.

Травна система починається порожниною рота, складається з глотки,
стравоходу, шлунка, тонкої та товстої кишок і закінчується відхідником.
Крім цих органів до травного апарату належить також багато залоз,
найбільші з яких великі слинні залози, печінка та підшлункова залоза
(рис, 85).

Більшість органів травного апарату має трубкоподібну форму і складається
із слизової, м’язової і серозної, або зовнішньої, оболонок. Залежно від
функції кожна з оболонок має специфічну будову.

Слизова оболонка (tunica mucosa) вистеляє ту поверхню органів травлення,
що безпосередньо контактує із зовнішнім (для органа) середовищем. Вона
вкрита епітелієм, клітини якого розміщені на тонкій власній пластинці
(lamina propria), побудованій із сполучної тканини. Під власною
пластинкою знаходяться міоцити не-посмугованої м’язової тканини, що
утворюють м’язову пластинку (lamina muscularis). Слизова оболонка завжди
вкрита слизом (звідки й назва), який захищає епітеліоцити і створює
найкращі умови для контакту з продуктами, що потрапляють на її поверхню.

У тих місцях, де слизова оболонка легко збирається у складки або сильно
розтягується (стравохід, кишки тощо), під її м’язовою пластинкою
знаходиться шар пухкої сполучної тканини, який називається підслизовою
основою (tela submucosa). В ньому розгалужується велика кількість
кровоносних і лімфатичних судин та нервів.

Під підслизовою основою розміщується м’язова оболонка (tunica
muscularis), що складається із внутрішнього колового та зовнішнього
поздовжнього шарів, між якими є сполучно-тканинний прошарок. М’язові
шари мають різне функціональне значення. Так, коловий шар при скороченні
звужує, а поздовжній — розширює отвір стравоходу, шлунка, кишок тощо. Це
сприяє переміщенню вмісту порожнистих органів (перистальтика кишок).

Під м’язовою оболонкою лежить прошарок пухкої сполучної тканини, який
дістав назву підсерозної основи (tela subserosa). Тут, як і в
підслизовій основі, розміщені кровоносні і лімфатичні судини та нерви.
Назовні від підсерозної основи знаходиться серозна оболонка (tunica
serosa). За будовою вона нагадує слизову оболонку і складається з
власної пластинки, на якій лежать клітини ме-зотелію. Ці клітини
продукують невелику кількість серозної рідини (звідси назва оболонки),
що полегшує ковзання органів один по одному або по стінках порожнин
(грудної та черевної).

Є місця, де серозна оболонка відсутня (шийна і грудна частини стравоходу
тощо), тоді її функцію виконує зовнішня, або одвентиціальна, оболонка
(tunica adventitia), що складається з волокнистої сполучної тканини.

Залежно від функції органа будова його має ті чи інші особливості, які
буде розглянуто в кожному конкретному випадку.

Порожнина рота (cavitas oris) обмежена спереду губами, з боків — щоками,
зверху — піднебінням, а знизу — м’язами діафрагми рота. Порожнина рота
продовжується в порожнину глотки (Рис. 2).

Порожнину рота поділяють на переддвер’я ротата власне порожнину рота.
Переддвер’я (vestibulum oris) з’єднується з навколишнім середовищем
щілиною рота, що розміщена горизонтально між верхньою та нижньою губами.
З обох боків щілини рота губи переходять одна в одну і утворюють кут
рота. Зовнішня поверхня губ вкрита шкірою. На шкірі верхньої губи, по
середній лінії, йде губний жолобок, що закінчується горбком. У товщі губ
знаходиться коловий м’яз рота, а внутрішня поверхня їх вкрита слизовою
оболонкою, яка продовжується на коміркові частини верхньої та нижньої
щелеп, щільно зростаєтся з окістям їх і утворює ясна. По середній лінії
між губами та яснами слизова оболонка потовщується і утворює дві складки
— вуздечки верхньої і нижньої губ.

Рис. 1. Схема будови органів травного апарату:

1 — тверде піднебіння; 2 — привушна залоза; 3 — м’яке піднебіння; 4 —
глотка; 5 — язик; 6 — стравохід: 7 — шлунок; 8 — підшлункова залоза; 9 —
протока підшлункової залози; 10, 24 — дванадцятипала кишка; 11 — товста
кишка; 12 — тонка кишка; 13 — низхідна ободова кишка; 14 — поперечна
ободова кишка; 15 — сигмоподібна ободова кишка; 16 — зовнішній м’яз
відхідника; 17 — пряма кишка; 18 — клубова кишка; 19 — червоподібний
відросток; 20 — сліпа кишка; 21 — заслона клубово-сліпокишкова; 22 —
висхідна ободова кишка; 23 — згин ободової кишки; 25 — жовчний міхур, 26
— печінка; 27— загальна жовчна протока; 28 — м’яз — стискач воротаря; 29
— піднижньощелепна слинна залоза; 30 — під’язикова залоза; 31— порожнина
рота.

Рис. 2. Порожнина рота та зів:

1 — верхня зубна дуга; 2 — піднебінно-глоткова дуга; 4 —
піднебінно-язикова дуга; 3— піднебінний мигдалик; 5 — язик; 6 — нижня
зубна дуга; 7 — нижня губа; 8 — перешийок зіва; 9 — язичок
(піднебінний); 10 — піднебінна завіска; 11 — тверде піднебіння; 12 —
верхня губа.

Крім губ переддвер’я рота спереду та з боків обмежене щоками, які також
побудовані із шкіри, м’язів та слизової оболонки. Між м’язами щік є
скупчення жирової тканини. Вважають, що особливе значення ці утвори
мають у немовлят, оскільки сприяють ссанню.

За комірковими частинами щелеп і зубами розташована власне порожнина
рота (cavitas oris propria), яка при зімкнутих щелепах майже цілком
заповнена язиком. Верхня стінка власне порожнини рота утворена
піднебінням (palatum), яке поділяється на тверде (передня більша
частина) та м’яке.

Тверде піднебіння відокремлює порожнину рота від порожнини носа.
Кісткову основу твердого піднебіння складають піднебінні відростки
верхніх щелеп та горизонтальні пластинки піднебінних кісток. Слизова
оболонка, що його вкриває, товста, гладенька і щільно зрощена з окістям.
У передній ділянці піднебіння розміщено кілька слабо виражених
поперечних піднебінних складок, а по середній лінії йде піднебінний шов
— місце зрощення верхніх щелеп.

М’яке піднебіння, або піднебінна завіска, побудоване з волокнистої
пластинки та м’язів і відокремлює порожнину рота від носової частини
глотки. Від м’якого піднебіння донизу відходять дві дужки: передня —
піднебінно-язикова, що йде до кореня язика, та задня —
піднебінно-глоткова, що закінчується в бічній стінці глотки.
Піднебінно-язикові дужки обмежують отвір, який називають зівом (fauces).

Середня частина м’якого піднебіння відповідно до її форми називається
піднебінним язичком. Основу м’якого піднебіння утворює сполучнотканинна
пластинка — піднебінний апоневроз, вкритий посмугованими м’язовими
волокнами, які формують м’язи піднебіння та зіва.

М’яз — підіймач піднебінної завіски (musculus levator veli pa-latini)
починається від нижньої поверхні кам’янлстої частини вискової кістки,
спускається вниз та присередньо і прикріплюється до піднебінного
апоневроза. Функція: піднімає м’яке піднебіння.

М’яз — натягач піднебінної завіски (musculus tensor veli pala-tini)
починається від клиноподібної кістки, огинає крилоподібний гачок і
прикріплюється до піднебінного апоневроза. Функція: натягає м’яке
піднебіння.

М’яз язичка (musculus uvulae) починається від задньої носової ості
піднебінної кістки і закінчується в товщі кінчика язичка. Функція:
піднімає язичок угору і тягне його назад.

Піднебінно-язиковий м’яз (musculus palatoglossus) проходить у товщі
піднебінно-язикової дужки. Починається від бічного краю кореня язика і
прикріплюється до піднебінного апоневроза. Функція: натягає дужки і тим
самим звужує зів.

Піднебінно-горловий м’яз (musculus palatopharyngeus) знахо диться під
слизовою оболонкою піднебінно-горлової дужки. Починається від задньої
стінки глотки і прикріплюється до піднебінного апоневроза. Функція:
натягає дужку та піднімає глотку.

Основна функція м’якого піднебіння в тому, що при проходженні їжі або
рідини з порожнини рота в глотку воно скорочується і тимчасово
герметично закриває носову частину глотки.

Між піднебінними дужками є невеликі заглиблення — мигдаликові ямки, де
містяться піднебінні мигдалики. Ці утвори мають овальну форму і вкриті
щільною капсулою, побудованою з волокнистої сполучної тканини. Всередині
мигдалика є багато лімфатичних вузликів, де утворюються лімфоцити, які
входять до складу єдиної імунної системи організму.

На присередній поверхні мигдаликів багато мигдаликових ямок, що
продовжуються в мигдаликові крипти. Ці утвори збільшують поверхню
стикання мигдалика із зовнішнім середовищем (контакт лімфоцитів з
інфекційними агентами). Закупорка мигдаликових ямок може призводити до
запалення і до скупчення гною в криптах.

Нижня стінка, або дно порожнини рота, утворена м’язами і язиком, що
вкриті слизовою оболонкою. Язик займає майже все дно порожнини рота, за
винятком невеликої частини — між комірковою частиною нижньої щелепи і
коренем язика. Тут під слизовою оболонкою знаходяться дві слинні
під’язикові залози (glandulae sublinguales). Над цими залозами слизова
оболонка утворює дві під’язикові складки, які по середній лінії, біля
нижньої щелепи, майже сходяться. В цьому місці кожна з них закінчується
невеликим підвищенням — під’язиковим м’ясцем, де відкривається
підщелепна протока.

Язик (lingua) у людини виконує кілька функцій: є важливим органом
членороздільної мови, оскільки більшість звуків вимовляється за його
участю; переміщує їжу з однієї частини порожнини рота в іншу; є органом
смаку (детально це висвітлено в розділі «Органи чуттів»).

При вивченні язика виділяють дві частини: передню — тіло язика, що
закінчується кінчиком, і задню — корінь. На тілі розрізняють верхню та
нижню поверхні і два краї. Верхня поверхня, або спинка, язика опукла і
при закритому роті торкається піднебіння. Вздовж неї по серединній лінії
проходить серединна борозна язика, яка збігається із сполучнотканинною
перетинкою, що знаходиться в товщі язика, і поділяє його на дві
половини. Ця борозна закінчується в задній третині язика сліпим отвором,
від якого в обидва боки йде погранична борозна.

Ззаду від пограничної борозни знаходиться мигдалик язика, який за
будовою та функцією нагадує піднебінні мигдалики. Слизова оболонка
спинки язика утворює численні випини — язикові сосочки, які за формою
поділяють на ниткоподібні, конічні, грибоподібні, листоподібні,
жолобуваті, а також сочевицеподібні.

Ниткоподібні сосочки виконують механічну функцію (перешкоджають ковзанню
їжі), а також дотикову, оскільки на їхній поверхні є дотикові тільця.
Конічні сосочки затримують маленькі часточки їжі, а також сприймають
дотик і біль. Грибоподібні та сочевицеподібні сосочки розміщуються між
ниткоподібними, їхня верхівка кругла та рожева, а основа дещо звужена.
Перші з них формою нагадують високий, а другі — низький гриб. На їхній
поверхні між епітеліоцитами розміщуються нервові закінчення, що
сприймають смакові відчуття. Листоподібні сосочки мають вигляд
вертикальних складок на задніх частинах країв язика і сприймають смакові
відчуття.

Жолобуваті сосочки — найбільші за розміром, формою нагадують
грибоподібні. Знаходяться перед сліпим отвором та пограничною борозною.
Найчастіше їх буває 8—12, і кожен оточений жолобом. На їхній поверхні
розміщені нервові закінчення, що сприймають смакові відчуття.

Нижня поверхня язика прилягає до дна порожнини рота. По її серединній
лінії слизова оболонка потовщується і утворює вуздечку язика, а
латеральніше від вуздечки — симетричні торочкуваті складки.

Під слизовою оболонкою язика розміщуються м’язи, які можна поділити на
дві групи: м’язи, які починаються від кісток і прикріплюються до
апоневроза язика, та власне м’язи язика, що починаються і прикріплюються
в його масі. До м’язів, що починаються від кісток, належать:
підборідно-язиковий, під’язиково-язиковий, шилоязиковий та хрящоязиковий
м’язи. Всі ці м’язи парні.

Підборідно-язиковий м’яз (musculus genioglossus) починається від
підборідної ості, віялоподібне розходиться серед інших м’язів язика і
прикріплюється до апоневроза язика біля його кінчика. Функція: висуває
язик уперед, а при односторонньому скороченні відхиляє його у той самий
бік.

Під’язиково-язиковий м’яз (musculus hyoglossus) починається від великого
ріжка та тіла під’язикової кістки, прямує вперед і прикріплюється до
апоневроза язика біля його країв. Функція: тягне язик назад і вниз.

Шилоязиковий м’яз (musculus styloglossus) починається від шилоподібного
відростка вискової кістки і віялоподібне розходиться в бічних частинах
язика. Функція: тягне язик назад і вгору.

Хрящоязиковий м’яз (musculus chondroglossus) непостійний, починається
від малого ріжка під’язикової кістки і прикріплюється до апоневроза
спинки язика. Функція: тягне язик назад і вниз.

До власне м’язів язика, або його внутрішніх м’язів, відносять верхній та
нижній поздовжні, а також поперечний і вертикальний м’язи.

Верхній поздовжній м’яз (musculus longitudinals superior) починається
від кореня язика, розміщується під його апоневрозом уздовж перегородки
язика і прикріплюється до апоневроза біля кінчика язика. Функція:
скорочує та потовщує язик. При односторонньому скороченні відводить його
вбік.

Нижній поздовжній м’яз (musculus longitudinalis inferior) починається
між м’язами кореня язика, розміщується біля його нижньої поверхні вздовж
перегородки язика і прикріплюється до апоневроза біля кінчика язика.
Функція: така сама, як і попереднього м’яза.

Поперечний м’яз язика (musculus transversus linguae) починається від
його перегородки, розміщується між верхнім та нижнім поздовжніми м’язами
і прикріплюється до апоневроза по краях язика. Функція: звужує та
подовжує язик.

Вертикальний м’яз язика (musculus verticalis linguae), починається на
спинці язика від його апоневроза, розміщується між волокнами інших
м’язів язика і прикріплюється до апоневроза нижньої поверхні язика.
Функція: подовжує язик і утворює на його спинці поздовжній жолоб.

Під слизовою оболонкою порожнини рота багато невеликих слизових та
серозних залоз, які залежно від розміщення називають губними, щічними,
кутніми, піднебінними та язиковими і об’єднують у групу малих слинних
залоз.

Крім цих залоз виділяють ще групу великих слинних залоз, до яких
відносять під’язикову, піднижньощелепну та привушну залози. Всі ці
залози парні.

Під’язикова залоза (glandula sublingualis) невелика
трубчасто-альвеолярна, за функцією слизова залоза, розміщується під
слизовою оболонкою дна порожнини рота і складається з кількох часток.
Від часток відходять міжчасткові протоки, що зливаються в десять —
п’ятнадцять малих під’язикових проток, які частково самостійно
відкриваються в порожнину рота, а частково утворюють велику під’язикову
протоку, що або з’єднується з протокою під-нижньощелепної залози, або
відкривається поряд з нею на під’язиковій складці.

Піднижньощелепна залоза (glandula submandibularis) більша від
попередньої, але також має трубчасто-альвеолярну будову. Ця залоза за
функцією мішана, тобто виділяє і слизовий і серозний секрет. Вона
розміщується біля кута нижньої щелепи під щелепно-під’язиковим м’язом,
її задня частина межує з привушною залозою і відділяється від неї
фасцією. Протока піднижньощелепної залози огинає задній край
щелепно-під’язикового м’яза і відкривається на під’язиковому м’ясці.

Привушна залоза (glandula pardtis) найбільша із слинних залоз,
побудована за альвеолярним типом і виділяє серозний секрет. Вона
розміщена у привушно-жувальній ділянці лиця, оточена привушно-жувальною
фасцією, від якої в товщу залози відходять сполучнотканинні перетинки, і
за формою нагадує конус, основа якого обернена вперед, а верхівка
загинається за гілку нижньої щелепи. Частину залози, що знаходиться на
поверхні лиця, називають поверхневою, а частину за гілкою нижньої щелепи
— глибокою. Із залози виходить привушна протока, що лежить трохи нижче
від виличної дуги і біля переднього краю жувального м’яза загинається,
проходить крізь щічний м’яз і відкривається на слизовій оболонці
переддвер’я рота проти другого верхнього великого кутнього зуба.

Зуби (dentes) — найтвердіші утвори в організмі хребетних тварин. Разом з
цим порівняльно-анатомічними дослідженнями доведено, що співвідношення
складових частин зубів, їхня форма та кількість коливаються в значних
межах. Вважають, що в еволюції ссавців диференціювання зубів має
величезне значення, майже таке саме, як значний розвиток кори великого
мозку і здатність до живородіння.

У вищих ссавців та людини зуби розташовані в зубних комірках коміркових
відростків верхньої та нижньої щелеп. У дорослої людини найчастіше буває
32 зуби, які називають постійними, а в дітей є 20 так званих молочних
зубів.

У кожному зубі розрізняють кілька частин (Рис. 3). Частину, яка виступає
над яснами, називають коронкою зуба (corona dentis), а частину зуба, яка
розміщена в зубній комірці,— коренем (radix dentis). Деякі з зубів мають
один, а деякі — два-три корені. Дещо звужена частина зуба, розміщена між
коронкою та коренем зуба, має назву шийки (collum dentis). На верхівці
кореня є отвір, який продовжується в канал кореня. Крізь цей отвір у зуб
входять судини та нерви.

Коронка зуба має кілька поверхонь. Поверхню, обернену до зуба
протилежної щелепи, називають поверхнею змикання; обернену до
передцвер’я рота — переддверною, до язика — язиковою, а до поверхні
сусіднього зуба — поверхнею стикання.

Основною речовиною, з якої побудовані корінь та шийка зуба, є дентин, що
виникає з мезенхіми і досить міцний, твердіший за кістку. В порожнині
зуба міститься пульпа, яка складається з судин, нервів та пухкої
сполучної тканини.

Назовні від дентину на коронці зуба розміщена найтвердіша тканина
організму людини — емаль. Вона побудована з довгих зігнутих емалевих
призм, осі яких напрямлені перпендикулярно до дентину. Зовні кожна
призма покрита тонкою, твердою мембраною призми, яка захищає емаль від
руйнівної дії хімічних речовин їжі. Дентин кореня та шийки зуба покритий
цементом, що гістологічне нагадує кістку.

За формою коронки зуби поділяють на різці, ікла, малі кутні та великі
кутні (Рис. 4).

Різці (dentes incisivi) розміщені по боках серединної лінії (по чотири
на кожній щелепі). Розрізняють два різці присередні та два — бічні.
Коронка їх має долотоподібну форму з опуклою губною та вгнутою язиковою
поверхнями. Верхні різці дещо більші за нижні. Корені різців довгі,
конусоподібної форми.

Рис. 3. Зуб двокореневий, постійний (вертикальний розріз):

1 — емаль; 2 — дентин; 3 — порожнина зуба; 4 — цемент; В — канал кореня
зуба; 6 — отвір верхівки зуба; 7 — верхівка кореня зуба; 8 — корінь
зуба; 9 — шийка зуба; 10 —коронка зуба.

Рис. 4. Постійні зуби (правий бік):

Зверху — зуби верхньої щелепи, знизу — зуби нижньої щелепи; 1,2 — різці;
3 — ікло; 4, 5 — малі кутні зуби; 6, 7, 8 — великі кутні зуби.

Ікла (dentes canini) — найдовші зуби, розміщені по два зверху та знизу і
знаходяться латеральніше від різців. Мають масивну, конусоподібної форми
коронку з сильно опуклою губною поверхнею та довгий корінь.

Малі кутні зуби (dentes premolares), яких по чотири на кожній щелепі
(два правих та два лівих), розміщені позаду від ікол. На поверхні
змикання мають передній та задній горбики. Корені нижніх малих кутніх
зубів поодинокі, а верхніх — бувають розщеплені або подвійні.

Великі кутні зуби (dentes molares), яких по три з кожного боку (на
верхній та нижній щелепі), розміщені за малими кутніми зубами. Останні
(треті) з великих кутніх зубів називають зубами мудрості, вони
прорізуються у 16—ЗО років. Великі кутні зуби мають масивну, кубічної
форми коронку. На жувальній поверхні зубів є чотири горбики (два
переддверні та два язикові). Верхні великі кутні зуби мають по три
корені (один язиковий та два переддверні), а нижні — по два (передній та
задній).

Як молочні, так і постійні зуби прорізуються в постнатальному періоді в
певному порядку та часі, хоча й бувають іноді значні коливання (особливо
для молочних зубів).

Прорізування постійних зубів

Перші великі кутні

Присередні різці

Бічні різці

Малі кутні

Ікла

Другі великі кутні

Треті великі кутні 5—8 років

6 — 10 років

8,5 — 14 років

9 — 14 років

9 — 15 років

13 — 16 років

16 — 30 років

Прорізування молочних зубів

Присередні різці 6—9 міс

Бічні різці 9—12 міс

Перші кутні 12—15 міс

Ікла 17—20 міс

Другі кутні 21—24 міс

Рис. 5. Порожнина глотки, рота та носа:

1 — порожнина носа; 2 — тверде піднебіння; 3 — м’яке піднебіння; 4 —
клиноподібна пазуха; 5 — глотковий отвір слухової труби; 6 — глотковий
мигдалик; 7 — передня дуга атланта; 8 — язичок (піднебінний); 9 —
піднебінний мигдалик; 10 — надгортанник; 11 — перснеподібний хрящ; 12 —
стравохід; 13 — трахея; 14 — щитоподібний хрящ; 15 — під’язикова кістка;
16 — підборідно-язиковий м’яз; 17 — переддвер’я рота; 18 — власне
порожнина рота.

Змикання верхньої (arcus dentalis superior) та нижньої (arcus dentalis
inferior) зубних дуг називають прикусом. Прикуси бувають нормальні та
патологічні. Нормальний прикус характеризується тим, що зуби однієї
щелепи стикаються із зубами другої щелепи, причому кожен із зубів
верхньої щелепи стискається також із зубом нижньої щелепи, який
розміщений латерально щодо однойменних зубів стикання. Всі відхилення
від нормального прикусу відносять до патологічних прикусів, для усунення
яких необхідне спеціальне лікування.

В анатомії та практичній медицині кількість зубів прийнято зображувати
зубною формулою. В чисельнику формули позначають верхні, а в знаменнику
— нижні зуби. У зв’язку з тим що права та ліва половини щелеп
симетричні, при розрахунку враховують лише одну з них. Першою цифрою
позначають кількість різців, другою — іклів, третьою — малих кутніх
зубів і четвертою — великих кутніх зубів.

Формула молочних зубів

212

212 Формула постійних зубів

2123

2123

Глотка, їжа з порожнини рота потрапляє у глотку (pharynx; Рис. 5), Крім
того, через глотку проходить повітря з порожнини носа в гортань і
навпаки. Розміщена глотка спереду тіл шийних хребців, а на рівні VI
шийного хребця переходить у стравохід.

Глотка має верхню, задню, передню та бічні (праву і ліву) стінки. Верхню
стінку глотки називають ще склепінням глотки. Вона щільно з’єднана з
основою черепа за допомогою добре вираженої

фасції. Задня стінка глотки відокремлюється від шийних хребців
передхребтовою фасціальною пластинкою та жировою тканиною. Для бічних
стінок глотки, які визначаються лише у верхній частині глотки,
прилягають великі кровоносні судини та нерви. На передній стінці глотки
є отвори, крізь які порожнина глотки сполучається з порожниною носа
(хоани), рота (перешийок зіва) та гортані (вхід у гортань). Порожнину
глотки умовно поділяють на носову, ротову та гортанну частини.

Носова частина глотки за допомогою хоан сполучається з порожниною носа.
З боків у носову частину глотки відкриваються також глоткові отвори
слухових труб, крізь які порожнина глотки з’єднується з барабанною
порожниною.

Ротова частина глотки розміщується від піднебінної завіски до входу в
гортань. Крізь зів вона сполучається з порожниною рота. При ковтанні
м’яке піднебіння набуває горизонтального положення, і їжа не потрапляє в
носову частину глотки.

Гортанна частина глотки розташована позаду гортані і простягається до
нижнього краю перснеподібного хряща, де переходить у стравохід.
Передньою стінкою цієї частини є пластинка перснеподібного хряща та
черпакуваті хрящі. Крізь отвір, обмежений надгортанником та
черпакувато-надгортанними складками, глотка сполучається з гортанню. На
бічній стінці гортанної частини глотки розміщені значні заглиблення —
грушоподібні закутки, в яких можуть затримуватися шкаралупки зерняток,
горошинки, риб’ячі кістки тощо.

Стінка глотки складається з трьох оболонок. Зовнішня оболонка побудована
із сполучної тканини. Найскладнішою за будовою та функцією є м’язова
оболонка глотки, що складається з п’яти м’язів та сполучнотканинних
утворів — швів.

До м’язів, що піднімають глотку, відносять шилоглотковий та
трубно-глотковий м’язи.

Шилоглотковий м’яз (musculus stylopharyngeus) формою нагадує віяло.
Починається від шилоподібного відростка вискової кістки. Переважна
більшість його волокон вплітається між волокнами верхнього та середнього
м’язів — стискачів глотки, а менша — прикріплюється до верхнього краю
щитоподібного хряща. Функція: піднімає глотку.

Трубно-глотковий м’яз (musculus salpingopharyngeus) починається разом з
піднебінно-глотковим м’язом у нижньому відділі глотки і прикріплюється
до нижнього краю внутрішньої пластинки хряща слухової труби. Функція:
піднімає разом з піднебінно-глотковим м’язом нижню частину глотки.

До складу м’язів, що стискують глотку, входять верхній, середній та
нижній м’язи — стискачі глотки.

Верхній м’яз — стискач глотки (musculus constrictor pharyngis superior)
починається від присередньої пластинки крилоподібного відростка,
крилонижньощелепного шва, нижньої щелепи та поперечного м’яза язика.
Пучки м’яза йдуть дугоподібно назад та при-середньо, по серединній лінії
тіла з’єднуються з пучком протилежного

м’яза і утворюють шов глотки. У верхньому м’язі — стискачі глотки
розрізняють крилоглоткову, щічно-глоткову, щелепно-глоткову та
язикоглоткову частини. Функція: звужує порожнину глотки.

Середній м’яз — стискач глотки (musculus constrictor pharyn-gis medius)
починається від великого рогу під’язикової кістки та шилопід’язикової
зв’язки. Пучки м’яза йдуть угору, частково покривають нижню частину
верхнього стискача глотки і закінчуються у шві глотки. Цей м’яз також
поділяють на частини: хрящоглоткову та ротоглоткову. Функція: звужує
порожнину глотки.

Нижній м’яз — стискач глотки (musculus constrictor pharyngis inferior)
починається від зовнішньої поверхні щитоподібного хряща гортані та від
бічної поверхні перснеподібного хряща гортані. Верхні пучки м’яза лежать
поверх нижньої частини середнього стискача глотки. Як і вищезгадані
м’язи, його поділяють на щито-глоткову та перснеглоткову частини.
Волокна м’яза прикріплюються до шва глотки. Функція: звужує порожнину
глотки.

Під м’язовою оболонкою глотки лежить підслизовий шар, в товщі якого
знаходяться глоткові залози та скупчення лімфатичних вузликів, що
утворюють носоглотковий і трубні мигдалики (функція цих утворів подібна
до функції піднебінних мигдаликів).

Слизова оболонка глотки є продовженням слизової оболонки порожнини носа
та рота, тому в носовій частині глотки вона вкрита псевдобагатошаровим
війчастим епітелієм, а в ротовій та гортанній частинах — багатошаровим
плоским епітелієм.

Глотка виконує кілька важливих функцій. Так, в її ротовій частині
перехрещуються дихальний та травний шляхи. З порожнини носа повітря
проходить через хоани в гортань. При цьому м’яке піднебіння опускається,
а надгортанник піднімається. Коли їжа, завдяки скороченню м’язів
порожнини рота, потрапляє на корінь язика, м’яке піднебіння піднімається
і повністю закриває знизу вхід у носову частину глотки. Харчова грудка
проштовхується в глотку, а надгортанник закриває вхід до гортані. М’язи
глотки послідовно скорочуються і проштовхують їжу у стравохід (Рис. 6).

Стравохід (esophagus; Рис. 7) — циліндричної форми трубка 25 см
завдовжки та 3 см завширшки, яка починається на рівні VI— VII шийних
хребців, а на рівні XI грудного хребця переходить у шлунок. Стінка
стравоходу складається із зовнішньої (адвентиціальної), м’язової та
слизової оболонок.

Зовнішня оболонка побудована з пухкої сполучної тканини і з’єднує
стравохід з навколишніми органами та тканинами.

М’язова оболонка складається із зовнішнього (поздовжнього) та
внутрішнього (колового) шарів. У верхній третині стравоходу м’язові шари
представлені посмугованою м’язовою тканиною, в нижній третині —
непосмугованою та в середній третині — мішаною м’язовою тканиною.

Слизова оболочка вкрита багатошаровим плоским епітелієм, під яким
розміщений шар м’язових клітин.

Підслизовий шар представлений значною кількістю пухкої сполучної
тканини. Це сприяє тому, що слизова оболонка легко збирається в
поздовжні складки і на поперечному розрізі просвіт стравоходу має форму
зірчастої щілини. У підслизовому шарі лежать дрібні слизові залози та
поодинокі лімфатичні вузлики.

Рис. 6. Схема актів дихання (а) і ковтання (б):

1 — порожнина носа; 2 — язик; 3 — м’яке піднебіння; 4 — харчова грудка;
5 — надгортанник; 6 — гортанна частина глотки; 7 — стравохід; 8 —
гортань.

Стравохід умовно поділяють на три частини: шийну, грудну та черевну.

Шийна частина стравоходу простягається від рівня VI шийного хребця до
І—II грудних хребців і розміщена позаду та дещо вліво від трахеї,
спереду тіл згаданих хребців на передхребетній пластинці фасції шиї.

Грудна частина стравоходу найдовша, йде через усю грудну порожнину від
верхнього отвору грудної клітки до стравохідного розтвору діафрагми. У
верхній частині грудної порожнини стравохід перехрещується ззаду лівим
головним бронхом і лягає біля правої стінки низхідної частини аорти.
Нижче стравохід спіральне огинає спереду низхідну частину аорти і перед
проходженням через діафрагму розміщується спереду та дещо зліва від
аорти

Черевна частина стравоходу найкоротша, довжина її у дорослого — 10—20
мм. На рівні XI грудного хребця ця частина переходить у шлунок.

Стравохід має три звуження. Перше з них знаходиться на місці початку
стравоходу, друге — в місці перехресту стравоходу з лівим головним
бронхом і трахеєю, третє — на місці переходу стравоходу через діафрагму.

Шлунок (ventriculus s. gaster) — найбільш об’ємний відділ травного
апарату, в якому білки їжі, що надійшла із стравоходу, розщеплюються та
звурджується молоко, а також відбуваються перемішування їжі та
пересування її в кишки (Рис. 8).

Рис. 7. Стравохід (вигляд спереду):

1 — середнє (аортальне) звуження стравоходу; 2 — нижнє звуження
стравоходу; 3 — діафрагма; 4 — шлунок; 5 — черевна частина стравоходу; 6
— грудна частина стравоходу; 7 — шийна частина стравоходу; 8 — порожнина
глотки (гортанна частина).

Рис. 8. Шлунок та дванадцятипала кишка:

1 — вхідна вирізка; 2 — дно шлунка; 3 — тіло шлунка; 4 — велика кривина
шлунка; 5 — місце переходу очеревини у великий сальник; 6 — м’язова
оболонка; 7, 8 — пілорична частина; о — низхідна частина дванадцятипалої
кишки; 10 — м’язова оболонка дванадцятипалої кишки; 11 — верхня частина
дванадцятипалої кишки; 12 — пілорус? 13 — місце переходу очеревини у
малий сальник; 14 — кутова вирізка; 15 — мала кривина шлунка; 16 —
вхідна частина; 17 — стравохід (черевна частина).

Форма, місткість та розміри шлунка коливаються в значних межах. Це
залежить від його функціонального стану, а також від віку та статі Так,
у скороченому стані він має незначні розміри і формою подібний до кишки.
При середньому наповненні шлунок набуває форми груші або реторти, при
цьому середня місткість його у дорослого близько 3 л. При значному
наповненні шлунка його ємкість збільшується до 4 л, а сам шлунок
опускається до рівня пупка та нижче

Шлунок має передню та задню стінки. По краях шлунка одна стінка
переходить у другу, утворюючи малу кривину шлунка, обернену догори і
вправо, та велику кривину шлунка, обернену донизу і ліворуч.

Крім того, на шлунку розрізняють такі частини: вхідну, яка розміщена
біля кінця стравоходу; дно — випуклу догори частину, яка прилягає до
лівої половини діафрагми; тіло — наймасивнішу частину та пілоричну —
нижню частину шлунка, яка переходить у найбільш звужену ділянку —
пілорус, або воротар.

Стінка шлунка складається з трьох оболонок: серозної, м’язової та
слизової.

Серозна оболонка — це нутряний листок очеревини, який покриває шлунок з
усіх боків, за винятком вузьких смужок по малій та великій кривинах. У
цьому місці нутряні листки передньої та задньої стінок шлунка сходяться
і утворюють зв’язки шлунка. Між листками цих зв’язок розміщені судини й
нерви, які йдуть до шлунка. Підсерозний шар розвинений слабо.

М’язова оболонка — найтовща з оболонок шлунка. Утворена трьома шарами
непосмугованих м’язових клітин. Зовнішній, або поздовжній, шар є
продовженням однойменного шару стравоходу. Середній, або циркулярний,
шар сильніший за попередній, є також продовженням однотипних клітин
стравоходу, а в ділянці пілоруса утворює значне потовщення, або м’яз —
стискач воротаря. Внутрішній шар утворений нерівномірно розміщеними
косими м’язовими клітинами, які йдуть по передній та задній стінках
шлунка від його входу до великої кривини і розвинені добре лише на дні
та тілі шлунка.

М’язова оболонка відділена від слизової оболонки добре вираженим
підслизовим шаром, що й зумовлює наявність на слизовій оболонці великої
кількості шлункових складок.

Слизова оболонка 1—2 мм завтовшки є продовженням слизової оболонки
стравоходу (Рис. 9). її складають одношаровий епітелій, власна
пластинка, утворена ніжною сполучною тканиною, та власна м’язова
пластинка. Численні складки слизової оболонки мають різні довжину і
напрям. Так, біля малої кривини є довгі поздовжні складки, а на інших
ділянках напрям складок різноманітний, причому довгі складки з’єднані
між собою короткими. Слизова оболонка пілоруса утворює кругову складку —
пілоричну заслонку, яка обмежує пілоричний отвір.

На слизовій оболонці шлунка відкривається велика кількість проток залоз,
які виділяють шлунковий сік. Ті залози, які розміщуються переважно в
слизовій оболонці дна та тіла шлунка, мають назву шлункових залоз, а
залози, розміщені в слизовій оболонці пілоруса,— пілоричних залоз.

У слизовій оболонці шлунка розміщені також шлункові лімфатичні вузлики.
Основні скупчення їх є в пілоричній частині шлунка.

Більша частина шлунка (5/6 об’єму) розміщена ліворуч, а менша (1/6
об’єму) — праворуч від серединної площини. Проекція шлунка на передню
стінку живота відповідає надчеревній ділянці та лівій підреберній
ділянці. Вхід у шлунок лежить на рівні X— XI грудного хребця, ліворуч
від хребтового стовпа, а вихід— на рівні XII грудного або І поперекового
хребця, праворуч від хребтового стовпа.

Частини шлунка прилягають до різних органів та анатомічних утворів. Так,
більша частина задньої поверхні шлунка прилягає до заднього
пристінкового листка очеревини та до органів, які розміщені за цим
листком очеревини (ліва нирка, ліва надниркова залоза, підшлункова
залоза, черевна частина аорти), а в ділянці дна шлунка — до селезінки.

Рис. 9. Слизова оболонка шлунка, задня стінка:

1 — м’язова оболонка; 2 — вхідна вирізка; 3 — дно шлунка; 4, 12 —
шлункові складки; 5 — слизова оболонка; 6 — підслизовий шар; 7 — м’язова
оболонка; 8 — пілоричний отвір; 9 — м’яз — стискач пілоруса; 10 —
пілоричний канал; 11 — кутова вирізка; 13 — вхідна частина; 14 — вхідний
отвір; 16 — складки слизової оболонки стравоходу.

Мала кривина шлунка прилягає до нутряної поверхні печінки, а велика
кривина — до поперечної ободової кишки. Вхідна частина та дно шлунка
прилягають до нижньої поверхні діафрагми.

Рис. 10. Печінка з жовчним міхуром, дванадцятипала кишка та підшлункова
залоза:

1 — серпоподібна зв’язка; 2 — права частка печінки; 3 — ліва частка
печінки; 4 — квадратна частка печінки; 5 — жовчний міхур; 6 — міхурова
протока; 7 — печінкова жовчна протока; 8 — міхурова протока; 9, 10, 11 —
різні частини підшлункової залози; 12 — підшлункова протока; 13, 14, 15,
16, 17 — різні частини дванадцятипалої кишки.

Шлунок відіграє одну з основних функцій у процесі травлення. Тут
відбувається всмоктування води та розчинених у ній речовин. Залози дна
шлунка продукують соляну кислоту, яка активізує дію ферменту шлункового
соку — пепсиногену. Пепсиноген, що виробляється залозами пілоричної
частини шлунка, у свою чергу, сприяє перетравлюванню білків їжі.

До шлунка йдуть такі артерії: права і ліва шлункові артерії, права і
ліва шлунково-сальникові артерії, а також короткі шлункові артерії, а
венозна кров відтікає від шлунка по однойменних венах.

Лімфа від шлунка відтікає в регіонарні лімфатичні вузли, розміщені по
малій та великій кривинах шлунка.

Шлунок іннервують гілки блукаючого нерва (збільшується перистальтика
шлунка, посилюється секреція залоз шлунка та розслаблюється м’яз —
стискач пілоруса) і гілки симпатичного стовбура, що є антагоністом
блукаючого нерва.

Тонка кишка (intestinum tenue) починається від виходу з шлунка і
закінчується в місці впадання її в товсту кишку. Це найдовша частина
травного апарату. Довжина тонкої кишки у дорослого 5— 7 м, а ширина у
верхніх відділах — 4—6 см і в нижніх відділах — 2—3 см. Тонку кишку
поділяють на дві частини: дванадцятипалу кишку та брижову частину кишки.

Дванадцятипала кишка (duodenum) — фіксована частина тонкої кишки (Рис.
10). Починається від місця виходу з шлунка, на рівні тіла XII грудного
чи І поперекового хребця і закінчується на рівні II—III поперекового
хребця. Довжина ЇЇ у дорослого в середньому 25—30 см.

Дванадцятипала кишка розміщена спереду і праворуч від поперекової
частини діафрагми, під квадратною часткою печінки. Більша частина кишки
лежить за очеревиною. У дванадцятипалій кишці розрізняють чотири
частини, що розміщені у вигляді підкови, яка оточує головку підшлункової
залози.

Верхня частина йде від пілоруса шлунка, назад і направо, приблизно
горизонтально, далі круто повертає донизу і переходить у низхідну
частину кишки. Це найрухливіша частина дванадцятипалої кишки.

Низхідна частина — найголовніший відділ кишки, прилягає до правої нирки,
а спереду перехрещується брижею поперечної ободової кишки. Приблизно
посередині висоти цієї частини, на слизовій оболонці внутрішньозадньої
поверхні її є поздовжня складка, на нижньому кінці якої розташований
великий сосочок. Тут відкриваються загальна жовчна протока та протока
підшлункової залози. Дещо вище є малий сосочок — ‘місце, де
відкривається додаткова протока підшлункової залози.

Низхідна частина дванадцятипалої кишки, утворюючи згин, переходить у
горизонтальну частину, що буває різної довжини.

Висхідна частина піднімається догори і на місці переходу в порожню кишку
утворює дванадцятипало-порожній згин.

Стінка дванадцятипалої кишки утворена трьома оболонками.

Серозна оболонка е лише на тих частинах кишки, які вкриті очеревиною.

М’язова оболонка утворена зовнішнім (поздовжнім) та внутрішнім (коловим)
шарами непосмугованих м’язових клітин.

Слизова оболонка представлена одношаровим призматичним війчастим
епітелієм і утворює колові незамкнуті складки, яких немає у верхній
частині кишки. Ці складки густо вкриті кишковими ворсинками.

У підслизовому шарі розміщені залози дванадцятипалої кишки (glandulae
duodenales), які виділяють слизовий секрет. Місцями трапляються
поодинокі лімфатичні вузлики.

Дванадцятипала кишка разом з підшлунковою залозою та печінкою займає
центральне місце у функції травлення. У порожнині кишки сік підшлункової
залози розщеплює білки, жири та вуглеводи, а жовч сприяє перетравленню
жиру та всмоктуванню жирних кислот. Крім того, жовч підвищує тонус
кишок, посилює їхню перистальтику й бере участь у пристінковому
травленні. Клітини слизової оболонки дванадцятипалої кишки продукують
біологічно активні речовини, що сприяють процесам всмоктування і
регуляції загального обміну речовин.

Дванадцятипала кишка живиться за рахунок верхніх
підшлунково-дванадцятипалих артерій (гілок шлунково-дванадцятипалої
артерії) та нижніх підшлункове-дванадцятипалих артерій (гілок верхньої
брижової артерії). Лімфатичні судини відводять лімфу в черевні брижові
лімфатичні вузли.

Іннервується дванадцятипала кишка гілками автономної нервової системи.

Брижова частина тонкої кишки поділяється на порожню кишку (jejunum), що
становить 2/5 її довжини, та клубову кишку (ileum), що складає 3/5
довжини. Брижова частина тонкої кишки покрита очеревиною і підвішена на
брижі. Брижа тонкої кишки (mesente-rium) утворена двома близько
розміщеними листками очеревини, які йдуть до кишки з боку задньої стінки
живота. Наявність брижі зумовлює велику рухливість петель тонкої кишки.

У правій клубовій ямі тонка кишка впадає в товсту кишку. В цьому місці
слизова оболонка тонкої кишки утворює клубово-сліпокишкову заслону, яка
заходить у просвіт сліпої кишки. Завдяки цій заслоні вміст сліпої кишки
не потрапляє в тонку кишку.

Стінка тонкої кишки утворена трьома оболонками. Серозну оболонку
становить очеревина. Під серозною оболонкою розміщений підсерозний шар.

М’язова оболонка представлена непосмугованими м’язовими клітинами, які
розміщені в два шари: зовнішній (поздовжній) і внутрішній (коловий).
Скорочення м’язових клітин відбуваються хвилеподібне, послідовним
звуженням та розширенням просвіту кишки. Це перистальтичні рухи, завдяки
яким їжа перемішується з кишковим соком і проштовхується в напрямі до
товстої кишки.

Підслизовий шар утворений добре вираженою пухкою волокнистою сполучною
тканиною.

Слизова оболонка вистелена одношаровим циліндричним війчастим епітелієм.
У ньому розміщені бокалоподібні клітини, які виробляють слиз, що вкриває
поверхню епітелію кишки і виконує захисну функцію. Облямівка кишкового
епітелію виконує також захисну функцію та функцію всмоктування поживних
речовин.

На всьому протязі тонкої кишки, крім кінця клубової кишки, слизова
оболонка утворює постійні колові складки, які значно збільшують поверхню
всмоктування. Поверхня слизової оболонки має бархатистий вигляд завдяки
наявності пальцеподібних випинів слизової оболонки кишки. Ці випини, що
називаються кишковими ворсинками, значно збільшують всисну та видільну
поверхні тонкої кишки. Основу ворсинки утворює сполучнотканинний шар
слизової оболонки з домішкою непосмугованих м’язових клітин. Головною в
кожній з ворсинок є центральна лімфатична судина, в яку надходять з
харчової кашки жири, а далі вони переходять у лімфатичні судини брижі
тонкої кишки. По боках центральної лімфатичної судини ворсинки розміщені
артеріальні та венозні капіляри, в які надходять під час всмоктування
білки та вуглеводи.

У слизовій оболонці брижової частини тонкої кишки густо розміщені
кишкові залози. Це трубчасті залози, протоки яких виділяють специфічний
кишковий сік.

На слизовій оболонці нижнього відрізка брижової частини тонкої кишки
розміщені скупчені лімфатичні вузлики, кількість яких досягає 20—ЗО. По
всій довжині тонкої кишки у власній пластинці слизової оболонки
розміщені поодинокі (всього близько 200) лімфатичні вузлики. Лімфатичні
вузлики виконують захисну функцію, знешкоджуючи шкідливі речовини та
мікроорганізми, що проникають в організм (входять до складу імунної
системи).

На топографію положення петель тонкої кишки значною мірою впливають
наповнення їх їжею та газами, скорочення м’язів, ступінь наповнення
інших органів (товстої кишки, сечового міхура) та ін.

Петлі порожньої та клубової кишок заповнюють більшу частину порожнини
живота і розміщені у петлі, яка утворена частинами товстої кишки, а
іноді заходять і в порожнину малого таза. Спереду петлі покриті великим
сальником, а ззаду прилягають до нирок.

Кровопостачання брижової частини тонкої кишки відбувається за рахунок
15—20 порожньокишкових та клубовокишкових артерій, гілок верхньої
брижової артерії. Ці артерії утворюють багато анастомозів у брижі та
стінці кишки. Однойменні вени відводять кров у ворітну вену. Лімфатичні
судини відводять лімфу в черевні та верхні брижові лімфатичні вузли.

Тонку кишку іннервує автономна нервова система.

Товста кишка (intestinum crassum) діаметром майже в два рази більша за
тонку, а довжина ЇЇ від клубово-сліпокишкової заслони до відхідника —
1,5—2м. Товста кишка поділяється на три основні частини: сліпу, ободову
і пряму кишки.

Сліпа кишка (cecum) — відрізок кишки 6—8 см завдовжки, який лежить нижче
від місця впадіння тонкої кишки в товсту (Рис. 11). Сліпа кишка
розміщується в правій клубовій ямі. Вона досить рухлива, оскільки
покрита очеревиною з усіх боків. Положення кишки залежить від ступеня її
наповнення. Наповнена каловими масами, кишка іноді спускається в
порожнину малого таза, наповнена газами — прилягає до передньої черевної
стінки. Порожня кишка відтісняється петлями тонкої кишки і лежить у
глибині черевної порожнини.

Від сліпої кишки відходить червоподібний відросток (appendix
yermiformis) — рудимент кишки від 3—4 до 18—20 см завдовжки і діаметром
3—10 мм. Просвіт відростка відкривається в сліпу кишку отвором.

Червоподібний відросток покритий з усіх боків очеревиною і має брижу, у
товщі якої розгалужуються кровоносні та лімфатичні судини. Крім серозної
оболонки стінка відростка має м’язову та слизову оболонки. Остання
будовою подібна до слизової оболонки товстої кишки.

Положення червоподібного відростка дуже непостійне, і це ускладнює
встановлення діагнозу апендициту. У 40—45 % випадків відросток
спускається у малий таз і у жінок досягає правого яєчника та маткової
труби, а іноді напрямлений вправо і догори або присередньо, тобто
розміщується між петлями тонкої кишки. До рідкісних випадків (13 %) слід
віднести розміщення відростка позаду сліпої кишки. Місце відходження
відростка визначається точкою Мак-Бурнея, яка знаходиться на середині
лінії, проведеної між пупком та правою передньою верхньою клубовою остю.

Рис. 11. Сліпа кишка, червоподібний відросток, висхідна ободова кишка:

а — вигляд спереду; 1 — вільна стрічка; 2 — сальникові привіски; 3 —
півмісяцеві складки ободової кишки; 4 — клубово-сліпокишкова заслона; 5
— отвір червоподібного відростка (введений зонд); 6 — клубова кишка; 7 —
брижа червоподібного відростка; 8 — червоподібний відросток; 9 — сліпа
кишка; 10 — вуздечка клубово-сліпокишкової заслони; 11 — випини ободової
кишки; б — вигляд ззаду: 1 — брижова стрічка; 2 — висхідна ободова
кишка; 3 — стінка клубової кишки; 4 — серозна оболонка; 5 — брижа
червоподібного відростка; 6 — червоподібний відросток; 7 — сліпа кишка;
8 — клубово-сліпокишкова заслона; Р — випини ободової кишки; 10 —
півмісяцева складка ободової кишки.

Ободова кишка (colon) має чотири частини: висхідну, поперечну, низхідну
та сигмоподібну ободові кишки.

Висхідна ободова кишка (colon ascendens) є безпосереднім продовженням
сліпої кишки. Напрямлена догори, вона розміщується в правій бічній
стороні черевної порожнини. У правій підреберній ділянці, біля нутряної
поверхні печінки, кишка утворює різкий згин і переходить у поперечну
ободову кишку. В середньому довжина висхідної ободової кишки у дорослого
20 см.

Поперечна ободова кишка (colon transversum) — найдовший відрізок товстої
кишки (близько 50 см). Почавшись від правого згину ободової кишки, йде
до ділянки лівого підребер’я і тут, утворюючи лівий згин ободової кишки,
переходить у низхідну ободову кишку. Поперечна ободова кишка з усіх
боків покрита очеревиною, має брижу і завдяки цьому дуже рухлива.

Звичайно поперечна ободова кишка зверху прилягає до шлунка та печінки,
знизу— до петель брижової частини тонкої кишки, ззаду — до
дванадцятипалої кишки і підшлункової залози, а спереду покрита великим
сальником. Брижа поперечної ободової кишки має найбільшу ширину в
середній частині, і тому ця частина дугоподібно звисає донизу. Іноді
середня точка поперечної ободової кишки розміщена нижче від пупка, а
іноді лежить біля лобкового зрощення.

Низхідна ободова кишка (colon descendens) почавшись від лівого згину
ободової кишки, йде донизу по задній стінці живота і на рівні клубового
гребеня переходить у сигмоподібну ободову кишку. Довжина кишки у
дорослого близько 22 см.

Сигмоподібна ободова кишка (colon sigmoideum) розміщується в лівій
клубовій ямці, йде зверху донизу й іззовні досередини і на рівні III
крижового хребця переходить у пряму кишку. Ця кишка покрита очеревиною з
усіх боків і має довгу брижу, що зумовлює значну рухливість кишки.

Сліпа та ободова кишки подібні щодо будови стінок і представлені
оболонками: серозною з підсерозною основою та слизовою з підслизовим
шаром.

Серозна оболонка є лише на тих частинах товстої кишки, які покриті
очеревиною: сліпій (не завжди), поперечній ободовій та сигмоподібній
ободовій. На висхідній ободовій, низхідній ободовій, а іноді і на сліпій
кишці серозна оболонка є лише на бічній, передній та присередній
поверхнях.

На стінці ободової кишки, особливо у повних людей, під серозною
оболонкою є скупчення жирової клітковини — сальникові привіски.

М’язова оболонка складається з двох шарів: поздовжнього (зовнішнього) та
колового (внутрішнього). Клітки поздовжнього шару згруповані у три
стрічки: брижову, сальникову та вільну. Брижова стрічка лежить уздовж
місця прикріплення брижі. Вздовж прикріплення великого сальника
розташована сальникова стрічка, а вільна стрічка розміщена між двома
попередніми. Між стрічками товстої кишки є поперечні перетяжки,
внаслідок чого на кишці утворюються випини.

Слизова оболонка покрита циліндричним епітелієм з великою кількістю
бокалоподібних клітин, які виділяють слиз. Ворсинок на кишці немає, і
тому слизова оболонка гладенька та блискуча. На всьому протязі слизової
оболонки утворені півмісяцеві складки, а також розміщені поодинокі
лімфатичні вузлики, що входять до складу імунної системи організму.

Пряма кишка (rectum) — кінцевий відділ товстої кишки (Рис. 12). Верхня
межа кишки відповідає III крижовому хребцеві, а закінчується кишка в
ділянці промежини відхідником. Довжина її у дорослого 14—20 см.

Пряма кишка утворює два згини: крижовий, опуклістю назад, що відповідає
кривині тазової поверхні крижової кістки, та промежинний, опуклістю
наперед, що знаходиться після проходження кишкою діафрагми таза. Частина
прямої кишки, яка розміщена над тазовим дном (діафрагмою таза),
розширена і називається ампулою.

Серозна оболонка прямої кишки, або очеревина, покриває пряму кишку лише
на невеликому протязі. Так, верхній відрізок покритий очеревиною з усіх
боків, верхня частина ампули оточена очеревиною з боків і спереду, а
нижній (промежинний) відрізок очеревиною не покритий зовсім.

Рис. 12. Пряма кишка та відхідниковий канал:

1 — лімфатичні вузлики; 2 — м’яз — підіймач відхідника; 3 — відхідникові
стовпці; 4 — відхідниковий канал; 5 — відхідник; 6 — відхідникові
пазухи; 7 — шкіра; 8 — зовнішній м’яз — стискач відхідника; 9 —
внутрішній м’яз — стискач відхідника; 10 — ампула прямої кишки; 11, 15,
16 — попередні складки; 12 — слизова оболонка; 13 — м’язова оболонка; 14
— очеревина.

М’язова оболонка представлена двома шарами м’язових клітин: поздовжнім
(зовнішнім), у вигляді суцільного рівномірного покриву, та коловим
(внутрішнім), який розміщений по всій довжині кишки, а в ділянці
відхідника він значно потовщується і утворює внутрішній м’яз — стискач
відхідника (musculus sphincter ani inter-nus). Назовні від згаданого
м’яза, навколо відхідника, в підшкірній жировій тканині розміщений
зовнішній м’яз — стискач відхідника (musculus sphincter ani externus).
Цей м’яз належить до посмугованих м’язів промежини.

Слизова оболонка покрита одношаровим цілиндричним епітелієм, не має
ворсинок, але містить кишкові залози. У підслизовому шарі трапляються
поодинокі лімфатичні вузлики. У верхньому відрізку прямої кишки
розміщені три добре виражені поперечні складки, а в нижньому відрізку є
до десяти поздовжніх складок, які називаються відхідниковими стовпцями.
Дистальніше гладенька поверхня слизової оболонки має дещо набряклий
вигляд. Це відхідниковий пояс кільцеподібної форми; нижче він переходить
у шкіру відхідника.

Топографічні взаємовідношення кишки у чоловіків та жінок різні. У
чоловіків спереду від прямої кишки розміщений сечовий міхур, сім’яні
міхурці та передміхурова залоза, а в жінок — піхва та матка. Задня
стінка прямої кишки як у чоловіків, так і у жінок прилягає до крижової
кістки, а по боках заочеревинний відрізок кишки оточує шар добре
вираженої жирової тканини.

Кровопостачання ободової кишки відбувається за рахунок гілок верхньої та
нижньої брижових артерій, а венозний відтік відбувається по однойменних
венах у систему ворітної вени. Пряму кишку живлять гілки нижньої
брижової артерії, внутрішньої поздовжньої артерії та серединної крижової
артерії, а венозна кров відтікає від верхнього відрізка кишки в систему
ворітної вени, а від нижнього — в систему нижньої порожнистої вени.

Іннервація ободової кишки відбувається за рахунок гілок верхнього та
нижнього брижових сплетень, а прямої кишки — гілками прямокишкових
нервових сплетень.

Підшлункова залоза (pancreas) одна з найбільших залоз тіла людини (див.
Рис. 10). Довжина її у дорослого 16—22 см, ширина близько 4 см, маса
70—80 г.

Підшлункова залоза розміщена позаду шлунка, в заочеревинному просторі,
біля задньої черевної стінки, на рівні тіла І або II поперекового
хребця. Залоза лежить поперечно до хребтового стовпа таким чином, що V3
її знаходиться праворуч від серединної площини тіла, a V3 — ліворуч.

Підшлункова залоза має три частини: головку, тіло та хвіст. Головка
розміщена в підкові дванадцятипалої кишки і є найбільшою частиною
залози. Тіло має тригранну форму і три поверхні: передню, задню та
нижню. Передня поверхня покрита очеревиною і прилягає до черевної
частини аорти та до черевного сплетення, а нижня розташована нижче від
кореня брижі поперекової ободової кишки. Хвіст підшлункової залози
досягає селезінки.

Вздовж усієї товщі підшлункової залози розміщена підшлункова протока
(ductus pancreaticus), в яку відкриваються протоки часточок залози.
Часточки залози (видимі простим оком) розмежовані прошарками пухкої
волокнистої сполучної тканини. В цих перегородках розміщені судини,
нерви та міжчасточкові вивідні протоки. Останні утворюються після злиття
внутрішньочасточкових проток, кожна з яких починається від ацинуса
(структурно-функціональної одиниці залози), де й виробляються травні
ферменти.

Підшлункова протока відкривається разом із загальною жовчною протокою на
великому сосочку дванадцятипалої кишки. Іноді підшлункова залоза має
додаткову підшлункову протоку, яка відкривається на малому сосочку
дванадцятипалої кишки. Таким чином підшлункова залоза виділяє у просвіт
дванадцятипалої кишки підшлунковий сік, який містить ряд ферментів
(трипсин, амілазу, ліпазу, мальтазу та ін.), що розщеплюють білки (до
амінокислот), жири та вуглеводи. Ця функція залози називається
екзокринною.

Крім того, в підшлунковій залозі є особливі скупчення залозистих клітин
— острівці підшлункової залози (insulae pancreaticae), вкраплені між
ацинусами залози. Секрет цих залозистих клітин (інсулін) надходить
безпосередньо в кров. Інсулін впливає на цукрозатримну функцію печінки.
В разі зменшення або припинення виділення інсуліну печінка втрачає
здатність затримувати цукор, концентрація його в крові зростає, а це
призводить до захворювання на діабет (цукрову хворобу). Ця функція
підшлункової залози називається ендокринною.

Кровопостачання підшлункової залози забезпечується гілками загальної
печінкової артерії, верхньої брижової та селезінкової артерій, а венозна
кров відтікає по однойменних венах.

Іннервують підшлункову залозу гілки черевного, печінкового та верхнього
брижового сплетень.

Печінка (hepar) — найбільша залоза тіла людини (маса у дорослої людини —
в середньому 1500 г), чорно-бурого кольору, м’якої консистенції, формою
нагадує шапку великого гриба (див. Рис. 10). Розміщена печінка в
основному в правому верхньому відділі черевної порожнини, під
діафрагмою.

Розрізняють дві поверхні печінки: діафрагмальну та нутряну.

Діафрагмальна поверхня (fades diaphragmatica) опукла, прилягає до
діафрагми. Поздовжньо розміщеною серпоподібною зв’язкою печінки
діафрагмальна поверхня поділяється на дві частки: праву (більшу) та ліву
(меншу). Права частка розміщена під правим куполом діафрагми, а ліва —
під лівим. На задній частині діафраг-мальної поверхні розташована
глибока борозна порожнистої вени, а на верхівці лівої частки — серцеве
втиснення. Місце переходу спереду діафрагмальної поверхні в нутряну
поверхню визначається як нижній край печінки.

Нутряна поверхня печінки (fades visceral is) нерівна, дещо вгнута і має
ряд втиснень, відповідно до прилягаючих органів. На цій поверхні є три
борозни: дві поздовжні та одна поперечна. Поздовжні борозни йдуть
спереду назад, а поперечна борозна з’єднує середини поздовжніх борозен.
Перелічені борозни поділяють нутряну поверхню печінки на чотири частки:
праву, ліву, квадратну та хвостату.

У передній частині правої поздовжньої борозни в ямці жовчного міхура
розміщений жовчний міхур, а задня частина її є борозною порожнистої
вени.

Передній відділ лівої поздовжньої борозни має вигляд щілини, де залягає
кругла зв’язка печінки, а в задньому відділі, в щілині венозної зв’язки,
розміщена облітерована венозна протока.

У поперечній борозні, або у воротах печінки (pdrta hepatis), залягає
власна печінкова артерія, загальна печінкова протока та ворітна вена.

Печінка майже повністю покрита очеревиною, за винятком борозен та
невеликої ділянки, де печінка безпосередньо прилягає до задньої стінки
живота. Листки очеревини, переходячи на діафрагму та сусідні органи,
утворюють ряд зв’язок. Серпоподібна зв’язка печінки (ligamentum
falciforme hepatis) утворена листками очеревини, які переходять з
діафрагмальної поверхні печінки на нижню поверхню діафрагми. Спереду ця
зв’язка доходить до пупка, і в її вільному краї залягає кругла зв’язка
печінки (ligamentum teres hepatis). Ззаду листки серпоподібної зв’язки
розходяться (вправо та вліво) і разом з листками нутряної очеревини, яка
йде до діафрагми, утворюють праву та ліву вінцеві зв’язки. Правий та
лівий кінці вінцевих зв’язок утворюють трикутні зв’язки.

Від воріт печінки до малої кривини шлунка та початкової частини
дванадцатипалої кишки йдуть печінково-дванадцятипала та
печінково-шлункова зв’язки, утворюючи малий сальник (omentum minus).

Печінка за будовою належить до складних паренхіматозних органів. Зовні
речовину печінки вкриває волокниста оболонка. Речовина печінки
складається з часточок печінки, які мають форму багатогранної призми. Ці
утвори вважають структурно-функціональними одиницями печінки. На
периферії кожної часточки розташовані міжчасточкові вени, що належать до
системи ворітної вени, та міжчасточкові артерії. Капіляри, які йдуть від
міжчасточкових вен, вливаються в центральну вену в центрі кожної
часточки. Кілька центральних вен зливаються між собою, утворюючи товсті
венозні стовбурці, які, зливаючись, утворюють три-чотири печінкові вени
(venae hepaticae), що вливаються в нижню порожнисту вену. Всередині
печінкової часточки також розміщені і артеріальні капіляри, які походять
від гілок власної печінкової артерії.

Клітини печінкової часточки виробляють жовч, яка надходить у жовчні
проточки, а далі — в міжчасточкові протоки. Останні збираються в більш
товсті стовбурці і утворюють праву та ліву печінкові протоки (ductus
hepaticus dex. et sin.). Вийшовши з воріт печінки, права та ліва
печінкові протоки зливаються і утворюють загальну печінкову жовчну
протоку (ductus hepaticus communis). Крім того, печінка бере участь в
обміні вітамінів, гормонів та підтримує гомеостаз.

Жовчний міхур (vesica fellea) має форму поздовжнього мішка, у дорослого
8—12 см завдовжки, 3—5 см завширшки та об’ємом 40— 70 см3, залягає в
ямці жовчного міхура печінки. У жовчному міхурі розрізняють дно, тіло та
шийку.

Дно жовчного міхура — найбільш розширена, заокруглена частина,
напрямлена вперед, до нижнього краю печінки, і дещо висувається з-під
цього краю. Тіло має циліндричну форму. Шийка — вузька частина міхура,
яка поступово переходить у міху рову протоку (ductus cysticus). Міхурова
протока йде донизу між листками печінково-дванадцятипалої зв’язки і,
з’єднавшись із загальною печінковою протокою, утворює загальну жовчну
протоку (ductus choledochus), яка відкривається на верхівці великого
сосочка дванадцятипалої кишки.

Стінка жовчного міхура складається з трьох оболонок. Серозна оболонка
покриває більшу частину жовчного міхура. Верхня поверхня міхура обернена
до печінки і не має серозної оболонки, а зростається з волокнистою
капсулою печінки за допомогою пухкої сполучної тканини. Підсерозна
основа виражена слабо.

М’язова оболонка слабо розвинена і представлена переважно коловим шаром
непосмугованих м’язових клітин.

Слизова оболонка тонка, має підслизовий шар, а відповідно до дна та тіла
міхура має дрібні складки.

Жовчний міхур — це резервуар, в який надходить по загальній печінковій
протоці жовч, що безперервно виробляється печінкою. Під час травлення
жовч стікає з жовчного міхура по міхуровій протоці, а далі по загальній
жовчній протоці у дванадцятипалу кишку.

Жовч — рідина зелено-бурого кольору, лужної реакції, гірка на смак.
Перетворюючи жири на емульсію, жовч сприяє дальшому

розщепленню їх під впливом ферменту ліпази (складової частини соку
підшлункової залози). Крім того, жовч посилює перистальтику кишок. У
дорослого протягом доби печінка виробляє 700—800 см3 жовчі.

Жовчний міхур забезпечують кров’ю гілки загальної печінкової артерії, а
іннервують гілки печінкового сплетення.

Очеревина (peritoneum). Черевна порожнина, або порожнина живота (cavitas
abdominis),— найбільша з порожнин тіла. Вона обмежена зверху діафрагмою,
спереду та з боків — м’язами живота, ззаду — поперековими хребцями,
квадратними м’язами попереку і клубово-поперековими м’язами, а знизу —
стінками великого та малого таза.

У черевній порожнині розміщена порожнина очеревини (cavitas peritonei),
що являє собою щілиноподібний простір між листками пристінкової та
нутряної очеревини (Рис. 13). Пристінковий листок очеревини вистеляє
стінки живота, а нутряний неоднаково вкриває органи. Так, деякі органи
очеревина покриває з усіх боків (так зване інтраперитонеальне положення
органів), інші — лише з трьох боків (мезоперитонеальне положення
органів), а деякі — лише з одного боку або не покриває зовсім
(екстраперитонеальне положення органів). Відповідно до цього органи
черевної порожнини можна поділити таким чином:

Положення органів черевної порожнини щодо очеревини

Інтраперитонеальне

положення органів Мезоперитонеальне

положення органів Екстраперитонеальне

положення органів

Шлунок Печінка Підшлункова залоза

Порожня кишка Жовчний міхур Дві третини дванадця-

типалої кишки

Клубова кишка Одна третина два-

надцятипалої кишки Надниркові залози

Сліпа кишка з черво-

подібним відростком Висхідна ободова Нирки

кишка

Поперечна ободова Низхідна ободова Сечоводи

кишка кишка

Селезінка Середня третина Нижня третина пря-

прямої кишки мої кишки

Маткові труби Матка Передміхурова залоза

Сечовий міхур

Рис. 13. Хід очеревини (горизонтальний розпил):

1 — хребець; 2 — глибокі м’язи спини; 3 — ліва нирка; 4 — порожнина
очеревини; 5 — низхідна ободова кишка; 6 — пристінкова очеревина; 7 —
прямий м’яз живота; 8 — брижа тонкої кишки; 9 — тонка кишка; 10 —
нутряна очеревина; 11 — черевна частина аорти; 12 — нижня порожниста
вена; 13 — висхідна ободова кишка; 14 — дванадцятипала кишка; 15 — права
нирка; 16 — квадратний м’яз попереку; 17 — великий поперековий м’яз.
Рис. 14. Очеревина нижньої половини передньої стінки живота:

1 — присередня пупкова складка; 2 — серединна пупкова складка; 3 — бічна
пупкова складка; 4 — сім’явиносна протока; 5 — клубові судини; 6 —
сечовий міхур; 7 — сім’яний міхурець; 8 — верхня фасція тазової
діафрагми; 9 — передміхурова залоза; 10 — зовнішній затульний м’яз; Я —
внутрішній затульний м’яз; 12 — надміхурова ямка; 13— присередня
пахвинна ямка; 14 — бічна пахвинна ямка; 15 — клубовий м’яз; 16 —
пристінкова очеревина; 17 — прямий м’яз живота.

У порожнині очеревини міститься близько 20 мл серозної рідини, яка
продукується зовнішнім шаром очеревини — одношаровим плоским епітелієм.
Ця рідина зволожує стінки порожнини очеревини, що сприяє постійному
взаємному переміщенню органів.

У чоловіків порожнина очеревини повністю замкнута, а у жінок вона
сполучається за допомогою отворів маткових труб із зовнішнім
середовищем.

Листки очеревини, переходячи із стінки живота на орган, з органа на
стінку живота чи з органа на інший орган, утворюють зв’язки, складки,
сальники та брижі (Рис. 14).

Список використаної літератури

Очкуренко О.М., Федотов О.В. Анатомія людини: Навч. посібник. – 2-ге
вид., – К.: Вища шк., 1992.

Свиридов О.І. «Анатомія людини» – Київ, Вища школа, 2001.

Гаврилов Л.Ф., Татаринов В.Г. Анатомия: Учебник. – К., 1985.

Р.Д.Синельников “Атлас анатомии человека” том III “Учение о нервной
системе, органах чувств и органах внутренней секреции” издательство
“Медицина”. – М., 1968 год.

Паталогическая анатомия. Струков А.И., Серов В.В., Москва, «Медицина»,
1995 г.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020