.

Політичні вчення у Стародавній Греції (пошукова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
462 7491
Скачать документ

Політичні вчення у Стародавній Греції

У Стародавній Греції державність виникла на початку І тисячоліття до н.
є. у формі полісів — окремих міст-держав, до складу яких, крім міської
території, входили також прилеглі сільські поселення. Перехід від
первіснообщинного ладу до ранньокласового і політичної форми організації
суспільного життя супроводжувався в Греції поглибленням процесу
соціальної диференціації населення на родову знать і збіднілих
общинників, багатих і бідних, вільних і рабів і посиленням боротьби між
ними за владу.

У центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми
державного правління — аристократії (влади знаті, привілейованих,
«кращих»), олігархії (влади небагатьох, багатих) або демократії (влади
народу, всіх дорослих і вільних членів полісу). Ці процеси знайшли своє
відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої
Греції. Творчими зусиллями давньогрецьких мислителів був здійснений
перехід від міфологічного сприйняття навколишнього світу до
раціонально-логічного способу його пізнання й пояснення.

Вершиною давньогрецької філософської і політичної думки є вчення
Сократа, Платона та Арістотеля.

Сократ (469—399 рр. до н. є.) не залишив по собі писем¬них творів; свої
погляди він викладав в усних бесідах, письмово зафіксованих його учнями.
З ученням Сократа пов’язані початок переходу політичної думки з
дотеоретичного на теоретичний рівень і створення політичної етики. Він
вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обгрунтування об’єктивного
характеру етичних норм, моральної природи держави і права. Розробку
морально-політичної проблематики Сократ підніс на рівень понять і
визначень, поклавши тим самим початок власне теоретичних політичних
досліджень.

Мислитель прагнув обгрунтувати раціональну, розумну природу моральних,
політичних і правових явищ, вважаючи розумне, справедливе і законне
тотожним. Збіг законного і справедливого є бажаним, розумним станом
справ, а не повсюдною реальністю. Для такого збігу слід неухильно
дотримуватися законів. Сократ був принциповим прибічником законності.
Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у
непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Дотримання
полісних законів Сократ пов’язував з однодумством громадян, під яким
розумів не уніфікацію думок і поглядів, а відданість і підпорядкування
законам.

Теоретична позиція Сократа не тотожна тим чи іншим реально існуючим у
його часи політичним порядкам. Він намагався сформулювати
ідеально-розумну сутність держави. Владу, засновану на волі народу й
державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на
свавіллі правителя і спрямовану проти народу, — тиранією. Правління тих,
хто дотримується законів, він називав аристократією, правління
найбагатших — плутократією, а правління всіх — демократією. При цьому
мислитель негативно ставився до участі в управлінні державою більшості
народу (на його думку, грубих і некомпетентних людей).

Управлінню державою Сократ приділяв особливу увагу, стверджуючи, що
правити мають компетентні особи. Він не поділяв досить поширеної думки
про те, що мистецтво державного управління дається людині саме по собі,
тоді як навіть у не настільки важливих сферах люди досягають успіху лише
після відповідного теоретичного навчання і практичної підготовки.
Сократівський ідеал правління заперечував принципи не лише демократії, а
й родової аристократи, олігархії, а особливо тиранії.

Вчення Сократа справило значний вплив на всю подаль¬шу історію
філософської і політичної думки, особливо на політичну філософію Платона
й політичну науку Арістотеля.

Платон (427—347 рр. до н. є.) — учень Сократа — є одним з найвидатніших
мислителів в історії філософської і політичної думки. Своє політичне
вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах «Держава»,
«Політик» і «Закони».

Вчення Платона про державу грунтується на його філо¬софських поглядах.
Будучи представником ідеалістичного напряму в філософії, він розрізняв
світ ідей і світ речей, явищ. Істинним буттям, на його думку, є лише
світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є
істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його
спотвореною копією, слабкою тінню. Відповід¬но, наявні форми держави є
лише спотвореними відобра¬женнями деякої ідеальної справедливої держави.

Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською
душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в
державі аналогічні три схожих начала — дорадче, захисне й ділове, а цим
останнім відповідають три суспільних стани — правителів, воїнів і
виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише
свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Визначальним началом
душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатністю
міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне
начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкоря¬тися
філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим
(ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства.

Ідеальна держава Платона — це справедливе, засноване на законах,
правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо
серед правителів вирізняється хтось один — найдостойніший), або
аристократією — владою декількох кращих. Визнаючи можливість створення
такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності
її існування. Через недосконалість людської натури така держава не може
бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління — тимократією,
олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою
за попередні.

Виродження ідеальної аристократії призводить до появи приватної
власності, поділу людей на багатих і бідних, вільних і рабів. Замість
розумного начала в державі починає панувати вольове. Це — тимократія,
тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава (Платон
мав на Увазі критсько-спартанський тип державності) постійно воюватиме,
а війна є головним джерелом суспільних бід.

Війни і розбрат, накопичення значного багатства в окре¬мих осіб
призводять до переродження тимократії у ще гіршу форму правління —
олігархію. Це влада небагатьох — жадіб¬них і багатих. Подальше зростання
майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до
повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або
проганяють багатіїв і встановлюють владу народу — демократію, яка є ще
гіршою формою правління, ніж олігархія.

Демократію Платон розцінював як лад приємний і різно¬манітний, але
такий, що не має належного управління. Справді, основною формою
демократії в ті часи були народні збори, тобто збори вільних громадян
полісу. На таких зборах верховодили вожді народу — демагоги, не було
належної організованості, компетентності й виваженості у прийнятті
політичних рішень. Платон, як й інші давньо¬грецькі мислителі,
заперечував не взагалі демократію як владу народу, а демократію як владу
натовпу — охлократію.

Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим
благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії — багатство, в
демократії — свобода. Саме з демо¬кратії виростає її продовження і
протилежність — тиранія, встановлення якої означає перетворення
надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія — найгірша форма
державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство.

У діалозі «Політик» Платон високо оцінює роль політики в житті
суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань
і вміння управляти людьми. Якщо правителі володіють таким мистецтвом, то
не має значення, правлять вони за законами чи без них. У тих державах,
де немає істинних правителів, правління повинно здійснюватися через
закони.

Крім зразкової держави, правитель якої володіє істинним знанням і
вмінням управляти людьми, Платон вирізняє ще три види правління: владу
одного, владу небагатьох і владу більшості, кожен з яких може виступати
в законній і незаконній формах. Законна влада одного — це царство,
монархія, незаконна — тиранія. Законна влада небагатьох — це
аристократія, незаконна — олігархія. Демократія також може бути владою з
законами і без них. Серед законних форм правління вона є найгіршою
формою, серед незакон¬них — найкращою.

Вчення Платона справило значний вплив на формування поглядів Арістотеля
(384—322 рр. до н. є.) — найвидатні-шого представника філософської і
політичної думки античності. Його політичні погляди викладені головним
чином у працях «Політика» та «Афінська політія». Він зробив вагомий
внесок у всебічну розробку науки про політику як окремої, самостійної
галузі знань.

У центрі політичного вчення Арістотеля перебувають проблеми походження,
сутності та форми держави. ‘Він вважав, що держава виникла не в
результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення,
а’природно-історичним шляхом — із сім’ї і поселень як всеохоплююча і
найдос¬коналіша форма спілкування людей. Зумовлюється цей процес тим, що
людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її
природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в
державі.

Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що
визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв
залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому
переслідують. За першою ознакою Арістотель розрізняє правління одного,
правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми
правління на правильні і неправильні. У правильних формах правителі
мають за мету спільне благо, а в неправильних — лише своє особисте
благо. Трьома пра¬вильними формами держави виступають монархія,
аристо¬кратія і політія, а трьома неправильними — тиранія^олігархія і
демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від
комбінації формоутворюючих ознак.

Монархія є першою і найдавнішою формою правління. Оскільки держава
виникає як завершення еволюції сім’ї, де влада належить її главі, то і в
монархії влада належить одній особі. В аристократії влада належить
небагатьом, наділеним особистими достоїнствами? ТДя форма правління
краща за монархію, але можлива лише там, де є шановані народом
благородні й достойні. Найкращою формою правління, за Арістотелем, є
політія, в якій влада належить і здійснюється на спільне благо.

Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія Где влада здійснюється
деспотичними методами однією особою в особистих Інтересах.

Арістотель розрізняє демократію, в якій верховна влада належить народу,
а не закону, і помірковану демократію засновану на примиренні – багатих
і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує.
Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об’єднує
багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і
крайнощів. За Арістотелем, політія є середньою формою держави, в якій у
всьому переважає середній елемент. У звичаях це — поміркованість, у
майні — середній достаток, у правлінні — середній прошарок. Цей середній
прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш
прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна
пом’якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних
переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де
середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних
крайнощів — багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них.

Політична думка у Стародавньому Римі

Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття — аж до
V ст. н. є. У загальнотеоретичному плані ця думка перебувала під значним
впливом відповідних учень давньогрецьких мислителів, передусім Сократа,
Платона та Арістотеля. Вершиною давньоримської політичної думки є
політичне вчення Цицерона.

Марк Туллій Цицерон (106—43 рр. до н. є.) був знаменитим римським
оратором, юристом і державним діячем. Серед його численних праць
основною з проблем держави є праця «Про державу». Теоретичні погляди
Цицерона на державу сформувалися значною мірою під впливом
давньогрецьких політичних учень, які він розвивав стосовно тогочасної
римської дійсності і політичної думки.

Державу Цицерон визначає як справу, надбання (лат. res) народу (лат.
рublic). Звідси походить і її назва — республіка (лат. respublica).
Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей
жити разом. Цицерон погоджувався з Арістотелем у тому, що держава
виникла з первинного осередку суспільства (сім’ї) поступово і природним
шляхом. Ще однією причиною утворення держави є необхідність охорони як
приватної, так і державної власності.

Наслідуючи традиції давньогрецької політичної думки, Цицерон приділяв
значну увагу аналізові різних форм державного правління та їх
перетворень. Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми
правління: царську владу (монархію), владу оптиматів* (аристократію) і
владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у
царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів —
мудрість, у влади народу — свобода. Але кожній з них властиві й певні
недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу
та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає
зрівнялівку.

Основним недоліком простих форм правління є те, що внаслідок властивих
їм однобічності і нестійкості вони неодмінно перетворюються в
неправильні форми. Так, царська влада, яка містить загрозу свавілля
єдиновладного правителя, легко вироджується в тиранію, а влада оптиматів
із влади наймудріших і доблесних перетворюється на панування кліки
багатих і знатних. Повновладдя народу призводить до безумства і свавілля
натовпу, його тиранічної влади. Такі перероджені види владарювання вже
не є формами держави, бо заперечують саму державу як спільну справу і
надбання народу.

Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих форм правління
перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід поставити на
останнє місце. Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана
шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління.
Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова
рівність громадян.

Свою концепцію найкращої форми державності, на відміну від
платонівського проекту ідеальної держави, Цице¬рон вважав реально
здійсненною і вбачав її втілення у практиці римської республіканської
державності у кращі часи її існування. Творча спадщина давньоримського
мислителя, особливо його вчення про державу, справила значний вплив на
подальший розвиток політичної думки.

У період утвердження в Римській імперії панування християнства значного
поширення набуло вчення одного з найвидатніших ідеологів християнської
церкви Аврелія Августина (354—430), за заслуги перед церквою прозваного
Блаженним.

Свої політичні погляди він виклав головним чином у праці «Про град
Божий».

Спираючись на біблейські положення, Августин усю історію людства, всі
соціальні, державні і правові установи й настанови подає як наслідок
гріховності людини, започатко¬ваної ще Адамом і Євою. Людський рід у всі
часи його існування він поділяє на два розряди: тих, хто живе за
плотськими людськими настановами, і тих, хто живе за духовними Божими
настановами. Перший тип спілкування людей Августин називає «градом
земним», а другий — «градом Божим».

Гріховність земного державно-правового життя виявля¬ється, за
Августином, у пануванні людини над людиною, у відносинах управління й
підкорення, панування і рабства. Такий стан він називає «природним
порядком» людського життд і критикує його з релігійно-ідеальних позицій
божественного порядку та його земного прообразу у вигляді християнської
церкви. Гріховний порядок світу має тимчасовий характер і триватиме до
другого пришестя Христа й судного дня, коли встановиться «царство
небесне». В очікуванні цієї події Августин виправдовує наявні
соціально-політичні порядки, але лише тією мірою, якою вони не
суперечать християнській релігії і церкві.

Спільність людей, за Августином, може бути народом і державою лише тоді,
коли грунтується на праві, поєднаному з утіленою в Богові
справедливістю. Римляни як язичники, на його думку, не були народом і
державою у справжньому розумінні, оскільки, ігноруючи єдиного Бога, не
знали істинної справедливості.

Форми державного правління Августин розрізняє залежно від обов’язків,
покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні й
релігійні обов’язки, зокрема повагу до Бога і до людини. Несправедливого
правителя, як і несправедливий народ, він називає тираном, а
несправедливу аристократію – клікою. Він вважає прийнятними всі форми
правління в тому разі, якщо в державі зберігаються втілена у праві
справедливість і повага до релігії.

Вчення Августина набуло значного поширення і впливу. Воно відіграло
важливу роль у розвитку християнських концепцій держави, політики і
права.

Західноєвропейська політична думка Середньовіччя

В історії Західної Європи Середні віки охопили більш ніж тисячолітню
епоху — V—XVI ст. Це була епоха формування і розвитку феодалізму.
Політичні вчення цієї епохи постійно змінювались. Сильний вплив на них
справляли християнська релігія і римо-католицька церква, яка прак¬тично
неподільно панувала в той час у сфері духовного життя. У центрі
ідейно-політичних зіткнень цього періоду була запекла боротьба між
римо-католицькою церквою, папством, з одного боку, і світськими
феодалами, монархами, з другого, за вплив у суспільстві. Відповідно,
однією з центральних проблем політичної думки стало питання про те, яка
влада — духовна (церква) чи світська (держава) повинна мати пріоритет у
суспільстві.

На розвиток політичної думки Середньовіччя значний вплив мали і вчення
античних мислителів, особливо їхні ідеї про походження і сутність
держави, про правильні і неправильні форми правління та їх
взаємозв’язок.

Вчення Фоми Аквінського про державу

Вершини своєї могутності і впливу римо-католицька церква, папство
досягли у XIII ст. Тоді ж завершилось створення системи схоластики —
релігійної філософії католицизму, спрямованої на виправдання постулатів
віри раціональними, формально-логічними засо¬бами. У створенні цієї
філософії велику роль відіграв домініканський монах, учений-богослов
Фома Аквінський (Аквінаш) (1225—1274), який намагався пристосувати
вчення Арістотеля для обгрунтування католицьких догматів. Його політичні
погляди викладені головним чином у працях «Про панування владик»
(1265—1266) і «Сумма теології» (1266—1274).

Наслідуючи Арістотеля, Фома Аквінський вважав, що людина за своєю
природою є політичною істотою. Поодинці люди не можуть задовольнити свої
потреби, в них від природи закладене прагнення об’єднатися і жити в
державі. З цієї природної причини й виникає держава як політична
спільність людей. Метою державності є спільне благо, забез¬печення умов
для гідного життя. Здійснення цієї мети, на думку мислителя, передбачає
збереження феодально-станової ієрархії, привілейованого становища
можновладців і багатіїв, дотримання всіма встановленого Богом обов’язку
підкорятися правителям, які уособлюють собою державу.

Питання походження, сутності і форми держави Фома Аквінський розглядає з
позицій і в інтересах католицької церкви. За його тлумаченням, сутністю
влади є такий поря¬док відносин панування і підкорення, за якого воля
осіб з верхівки суспільної ієрархії керує нижчими верствами суспільства.
Оскільки такий порядок заведений Богом, то влада має божественний
характер. Саме в цьому сенсі теолог тлумачить вислів апостола Павла про
те, що «всяка влада від Бога».

Вважаючи владу за її природою благом, Фома Аквінський, однак,
застерігає, що конкретні форми і способи її походження і здійснення
можуть виявитися й недосконалими, несправедливими. Правитель може бути
узурпатором влади, тираном, дбати лише про себе. Наскільки дії правителя
відхиляються від волі Божої, суперечать вимогам моралі та інтересам
церкви, настільки, на його думку, піддані мають право чинити цим діям
опір. Оскільки тиран опікується лише власною, а не спільною користю,
нехтує закони і справедливість, народ може повстати проти нього. Проте
остаточне судження про законність походження й використання влади і
припустимість боротьби з нею належить церкві. Цим самим обґрунтовується
право церкви на втручання у світські, державні справи.

Серед форм державного правління Фома Аквінський розрізняє монархію,
аристократію і тиранію, різновидом якої є демократія. Перевагу він
віддає монархії, бо її влаштування нагадує як влаштування світу взагалі,
створе¬ного і керованого одним Богом, так і людський організм, різні
частини якого об’єднуються і спрямовуються одним розумом. Крім того, на
його думку, історичний досвід свід¬чить про стабільність та успіхи саме
тих держав, де владарювали не багато людей, а одна особа. Теолог
розрізняв два різновиди монархії: абсолютну і політичну. Симпатії його
були на боці другої, в якій влада правителів залежить від закону і не
виходить за його межі.

Римо-католицька церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського, яке
дістало назву «томізм» (від лат. Thomas — Фома), проголосивши його
автора святим і присвоївши йому титул «доктора ангельського».

Політичне вчення Марсилія Падуанського

Розвиток торгівлі й ремесла в країнах Західної Європи сприяв у XII—XIV
ст. зростанню міст, формуванню в них прошарку торговців, ремісників,
банкірів тощо, які прагнули до незалежності від феодалів, подолання
феодальної роздрібненості та зміцнення цент¬ральної королівської влади,
заперечували втручання церкви в державні справи. Найяскравіше інтереси
бюргерства, яке підтримувало королівську владу, відобразив у своїй праці
«Захисник миру» (1324—1326) ректор Паризького універси¬тету Марсилій
Падуанський (бл. 1270—1342). Рішуче виступа¬ючи проти теократичних
теорій, він покладав на церкву відповідальність за всі біди і нещастя в
світі, доводив, що втручання церкви у справи світської влади сіє розбрат
і позбавляє європейські держави, особливо Італію, миру.

На думку вченого, церква має бути відокремленою від держави, бо в них
різні цілі і сфери діяльності. Розмежову¬ючи закони людські й закони
божественні, він стверджував, що до компетенції церкви належать тільки
божественні закони. Тому духовенство має право лише навчати,
пропові¬дувати християнське віровчення, але не примушувати. Карати
порушників божественних законів може лише Бог, який їх установив.

Марсилій Падуанський вважав, що держава виникла в процесі поступового
ускладнення форм людського спів¬життя. Спочатку сім’ї об’єднуються в
роди, потім роди — в племена, на базі яких виникають міста і в кінцевому
підсумку — держава, що грунтується на спільній згоді всіх її громадян і
має за мету їхнє спільне благо.

Джерелом будь-якої влади в суспільстві виступає народ, саме від нього
виходить влада як світська, так і духовна, він один є носієм
суверенітету і верховної законності. Щоправда, під народом учений
розумів не всіх громадян держави, а лише пред¬ставників впливових і
заможних суспільних станів — військових, священиків, чиновників,
торговців, землевлас¬ників і ремісників.

Державна влада здійснюється за допомогою законів, право видавати які має
народ, а від його імені — обрані ним представники. Закони є
обов’язковими для всіх. Марсилій Падуанський одним із перших в історії
політичної думки висунув та обгрунтував ідею розмежування законодавчої і
виконавчої влади держави. На його думку, законодавча влада визначає
компетенцію та організацію виконавчої влади. У здійсненні влади він
важливе місце відводив виборності як засобу утворення установ і підбору
посадових осіб держави всіх рівнів. Віддаючи перевагу монархії,
найкращою формою державного правління він вважав виборну монархію, в
якій правитель обирається народом.

Політичне вчення Марсилія Падуанського відіграло значну роль у
формуванні уявлень про демократичний політичний устрій суспільства.

Політичні вчення епохи Відродження

Під Відродженням, яке припадає на XIV— XVI ст., мають на увазі період
кризи у країнах Західної і Центральної Європи римо-католицької церкви та
ортодоксальної релігії, яку вона захищала, формування антисхолас¬тичного
типу мислення, гуманістичних культури, мистецтва і світогляду. Мислителі
епохи Відродження постійно зверталися до духовної спадщини античності,
активно її відроджували й використовували.

Політичне вчення Нікколо Макіавеллі

Найяскравішим представником політичної думки цього періоду був
знаменитий італійський мислитель і політик Нікколо Макіавеллі
(1469—1527), відомий передусім своїми працями «Правитель»(1513),
«Роздуми на першу декаду Тита Лівія» (1519), Історія Флоренції). Н.
Макіавеллі увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про
політику. Тлумачення ним політики відокремлюється як від теології, так і
від етики.

На основі узагальнення багатовікового досвіду існування держав минулого
й сучасності мислитель доводить, що політичні події, зміни А державі,
відбуваються не з Божої волі, не з примхи чи фантазії людей, а мають
об’єктивний характер. Недоречно також осягати й вирішувати політичні
проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика вже за
своєю природою є позаморальними яви¬щами. Розуміння політики як
об’єктивного явища закладало міцний фундамент політичної теорії як
точної, досвідної науки, яка, на думку мислителя, пояснює минуле, керує
теперішнім і може прогнозувати майбутнє.

Н. Макіавеллі намагається розкрити закономірності сус¬пільно-політичних
яцищ, з’ясувати причини зміни однієї форми держави іншою, визначити
найкращу з них, розгля¬нути проблеми співвідношення влади правителя і
народу тощо. Аналіз і вирішення цих питань, виходячи з потреб часу,
надавали вченню мислителя значення практичної науки про політику,
управління державою. Введення самого терміна stato, тобто держава в
політичну науку Нового часу пов’язують саме з Н. Макіавеллі.

Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби
спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об’єдналися,
щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і
найхоробрїшого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави є
забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього
приймаються закони і призначаються покарання. Але після того як влада
стала спадковою, нащадки вождів все більше відхилялися від
справедливості і перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада, вважає
мислитель, швидко розбещує як правителів, так і підданих. У результаті
монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і
мусить бути знищена разом з тираном. Після знищення тиранії настає
аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка
зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого
кругообіг форм держави повторюється.

Н. Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народ¬не правління,
спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Перші три форми
правління він називає пра¬вильними, але вважає їх нестійкими й
недовготривалими. Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій
поєднуються елементи всіх правильних форм.

Порівнюючи переваги різних форм правління, Н. Макіавеллі віддає перевагу
республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи.
Республіка є більш стійкою, ніж монархія, вона краще пристосовується до
різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує в людей
патріотизм. Народ мислитель ставить вище від монарха, вважаючи його
розумнішим.

Ці ідеї викладені Н. Макіавеллі головним чином у його історичних працях.
Принципово іншими є його погляди, подані у трактаті «Правитель» (в
оригіналі ця праця має назву «II ргіпсіре», що означає «одноосібний
правитель»). Основний зміст цієї праці складають змалювання образу
ідеального, на думку Н. Макіавеллі, правителя та рекомен¬дації щодо
того, як йому здійснювати і зміцнювати свою владу.

Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення полі¬тичних цілей
правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги
моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично
знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим
на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не
втрапити в пастку. По суті справи, відмежування політики від моралі
перетворилось у проповідь Н. Макіавеллі аморалізму в політиці. Політика,
в розумінні мислителя, — це сфера підступності й віроломства. Відтоді
аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» дістала назву
«макіавеллізм».

Чим же була зумовлена така позиція Н. Макіавеллі? Насамперед історичними
обставинами. Тогочасна Італія була роздрібнена на кілька ворогуючих між
собою князівств, які до того ж зазнавали утисків з боку іноземних
завойов¬ників. Будучи флорентійцем і патріотом Італії, мислитель палко
бажав її об’єднання в єдину міцну державу. А це, на його думку, міг
зробити лише сильний одноосібний правитель, який для досягнення
політичних цілей, головною з яких є зміцнення держави, не нехтує ніякими
засобами. Прообраз такого правителя Н. Макіавеллі вбачав у того¬часному
італійському правителі Чезаре Борджіа, відомому своїми злодійствами. По
суті справи, засуджуючи тиранію як форму правління, мислитель
виправдовував її стосовно тогочасних італійських умов.

Зазначена позиція Н. Макіавеллі пояснюється також однією з основних
аксіом його політичної філософії — думкою про те, що^іюди за своєю
природою є порочними, егоїстичними і злими істотами. їх турбують не
благо держа¬ви, а передусім власні матеріальні інтереси. Н. Макіавеллі
наголошував, що люди можуть змиритися зі втратою свобо¬ди, влади, навіть
зі смертю батька, але ніколи й нікому не простять втрати власного майна.
Політика покликана відпо¬відати порочній природі людей. Правитель має
бути переконаним, що знать — честолюбна, а народ — чернь, яка
захоплюється зовнішніми ефектами та успіхом. Покірність підданих
найкраще гарантують примус і страх.

Щоправда, правитель має опікувати підданих і не повинен без крайньої
потреби вдаватись до їх утисків. Свої дії він має спрямовувати так, щоб
вони сприймалися як благодійництво. На відміну від образ, яких, за Н.
Макіавел¬лі, потрібно завдавати швидко і разом, благодійництво слід
проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували
його якомога повніше і краще. На думку мислителя, самозбереження і
зміцнення політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом
державності. В цілому Н. Макіавеллі зробив вагомий внесок у розвиток
політичної думки, і західна політологія вважає його основоположником
науки про політику.

Вчення Жана Бодена про державу

Феодальна роздрібненість і міжконфесійна релігійна ворожнеча гальмували
становлення в Західній Європі сильних централізованих держав. У боротьбі
за

формування такої держави у Франції в останній третині XVI ст. склалося
вчення видатного політичного мислителя Жана Бодена (1530—1596). Погляди
на державу, на шляхи й методи зміцнення централізованої монархічної
влади він виклав головним чином у праці «Шість книг про республіку»
(1576), назва якої не суперечить змістові, бо під «республікою» автор
мав на увазі державу взагалі.

Ж. Боден визначає державу як управління спільним у множинності сімей,
яке здійснюється суверенною державою на основі права. Осередком держави
у нього виступає сім’я (домогосподарство). За своїм статусом глава сім’ї
є прообразом і відображенням державної влади. Держава як організа¬ція
виникає в результаті угоди, і вища її мета полягає не в забезпеченні
зовнішнього благоденства людей, а в тому, щоб, гарантуючи мир у
спільноті й захищаючи її від зовніш¬нього нападу, піклуватися про
істинне щастя індивідів. Не повинно бути жодних причин для виступів
проти держави, бо вона суверенна.

Розробка теорії державного суверенітету є найвагомішим внеском Ж. Бодена
у розвиток політичної думки. Суверені¬тет він розуміє як абсолютну,
постійну й неподільну владу. Абсолютність суверенітету буде тоді, коли
суверенна влада не знатиме ніяких обмежень для виявів своєї могутності.
Постійність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада існуватиме
незмінно невизначено тривалий час.

Неподільність суверенної влади проявляється в тому, що вона ні з ким не
ділить своїх прерогатив, не може бути ніяких органів, які стояли б над
або поряд з нею. Ж. Боден виокремлює такі п’ять основних ознак
суверенітету: видання законів, обов’язкових для всіх; вирішення питань
війни і миру; призначення посадових осіб; дія як суду в останній
інстанції; помилування.

Проте Ж. Боден не вважає суверенітет державної влади абсолютно
необмеженим. Суверенітет є абсолютним лише у сфері діяльності державної
влади. Він не поширюється на відносини, зумовлені божественними і
природними зако¬нами, приватною власністю. А тому держава не повинна
втручатися у справи сім’ї, порушувати принцип віротер¬пимості, особливо
збирати податки з підданих без їхньої згоди і всупереч волі власників.
Правитель, який посягає на приватну власність, втручається в сім’ю,
нехтує природними й божественними законами, є тираном і заслуговує на
смерть.

Розглядаючи різні форми державного правління, Ж. Боден віддає перевагу
суверенній, тобто абсолютній, монархії. На його думку, вона є
найприроднішою з усіх форм. Подібно до того, як у Всесвіті над усім
панує Бог, а на небі — Сонце, так і в людської спільноти має бути один
правитель. Проте це зовсім не означає категоричного заперечення
мислителем окремих елементів аристократич¬ного й демократичного
правління за умов монархізму. Аристократичні елементи можливі, зокрема,
тоді, коли правитель призначає на посади лише знатних і багатих.
Демократичні елементи з’являються в державному управлін¬ні у разі
відкриття монархом доступу до посад практично всім вільним і розумним
індивідам. Найкращою, за Ж. Боденом, є така держава, в якій суверенітет
належить монархові, а управління має аристократичний і демократичний
характер. Таку державу він називає королівською монархією.

Таким чином, доводячи необхідність державного сувере¬нітету, сильної
монархічної влади, Ж. Боден водночас накреслював межі діяльності
державної влади.

Політичні ідеї утопічного соціалізму

На відміну від Ж. Бодена, який захищав абсолютизм і приватну власність,
представники так званого утопічного соціалізму Т. Мор і Т. Кампанелла
обстоювали ідею соціальної рівності, головним ворогом якої вони вважали
приватну власність. До проблематики держави мислителі-соціалісти
звертались у пошуках відповіді на питання про те, якою має бути держава,
щоб забезпечити рівність і справедливість, покінчити з тиранічними
формами правління.

Родоначальником утопічного соціалізму як системи теоретичних уявлень про
справедливий суспільний устрій є видатний англійський мислитель і
політичний діяч Томас Мор (1478—1535). Свої погляди він виклав у праці
«Утопія» (1516), в якій різко засудив тогочасні англійські соціальні і
політичні порядки — злиденність мас, нерівність і неспра¬ведливість,
злочинність тощо, головною причиною яких вважав приватну власність. На
думку Т. Мора, суспільство є результатом змови багатих проти бідних, а
держава виступає лише знаряддям багатих, яке вони використовують з метою
пригнічення простого народу й захисту своїх матеріальних інтересів.
Багаті підкоряють і знедолюють бідних як силою, хитрістю та обманом, так
і з допомогою законів, які нав’язують народу від імені держави.

Існуючим соціальним і політичним порядкам Т. Мор протиставляє ті
порядки, які панують в уявній державі Утопія. Там немає приватної
власності, а засоби вироб¬ництва та його результати є суспільним
надбанням. Праця обов’язкова для всіх, робочий день триває лише 6 годин,
населення забезпечується всім необхідним. Панування суспільної і
відсутність приватної власності виключають злочини, пов’язані з
жадібністю та егоїзмом людей, їхнім прагненням попри все збільшити
власне багатство.

Утопія є державно-організованим суспільством. її політичний устрій, який
Т. Мор вважає ідеальним, грунтується на засадах свободи, рівності й
демократизму. Всі основні посадові особи держави, у тому числі верховний
правитель (принцепс), обираються народом, звітують перед ним і
зобов’язані діяти в його інтересах. Правитель обирається пожиттєво, але
може бути усунутий з посади у разі прагнен¬ня до тиранії. Решта
посадових осіб і сенат, який складається зі старших за віком і
досвідчених громадян, обираються щорічно. Найважливіші справи в Утопії
вирішу¬ються правителем з участю сенату і народних зборів. Як бачимо,
симпатії Т. Мора на боці своєрідної змішаної форми державного правління,
яка поєднує в собі монархічний, аристократичний і демократичний
елементи.

В Італії ідеї утопічного соціалізму розвивав філософ, поет і політичний
діяч Томмазо Кампанелла (1568—1639). У своїй праці «Місто Сонця» (1602
p., надрукована в 1623 p.), наслідуючи Т. Мора, він стверджував, що
причиною всіх суспільних бід є приватна власність. Ідеальним суспільним
ладом, який відповідає інтересам простого народу, автор вважає такий, що
заснований на суспільній власності. Подібний лад встановлено у місті
Сонця. Там відсутня приватна власність, праця має обов’язковий характер,
громадяни забезпечені всім необхідним. Причому, на відміну від Т. Мора,
Т. Кампанелла вводить суспільну власність навіть на предмети особистого
вжитку. У місті Сонця все детально регламентується, навіть особисте
життя кожного громадянина.

Система публічної влади у місті Сонця складається з трьох гілок:
військової, наукової і відтворення населення (шляхом створення
необхідних предметів споживання і виховання громадян). Кожною з гілок
влади керує окремий правитель. Цих трьох правителів називають відповідно
Сила, Мудрість і Любов. Увінчує управлінську піраміду верховний
правитель, якого іменують Сонцем, або Метафізиком. Він вирізняється
вченістю, досвідом і вмінням. Посаду верховного правителя він обіймає не
пожиттєво, а лише до того часу, доки серед громадян не з’явиться більш
достойний. Тоді верховний правитель зобов’язаний сам відмовитися від
влади на користь достойнішого. Верховний правитель міста Сонця та його
найближчі помічники — Сила, Мудрість і Любов — не можуть бути усунуті з
посад з волі народу, решта посадових осіб обираються громадянами.

Теоретично започатковані представниками раннього утопічного соціалізму
Т. Мором і Т. Кампанеллою колекти¬вістські принципи організації
суспільного життя — запере¬чення приватної власності, суспільна
організація вироб¬ництва й розподілу, обов’язковість праці, детальна
регла¬ментація суспільного та особистого життя, недооцінка прав і свобод
індивіда – знайшли подальше теоретичне обгрунтування і в кінцевому
підсумку були покладені в основу організації суспільного життя в країнах
соціа¬лізму.

Становлення і розвиток політичної науки Нового часу Настання Нового
часу пов’язане з розвитком капіталізму і ранніми буржуазними революціями
в країнах Західної Європи, насамперед у Голландії та Англії (XVII ст.).
У цей час буржуазія вимагала ліквідації станового ладу і встановлення
юридичної рівності, забезпечення свободи й безпеки особи і приватної
власності шляхом створення необхідних політичних і правових гарантій. У
боротьбі проти абсолютної монархії, дворянства й церкви ідеологи
буржуазії прагнули відокремити питання політики, держави і права від
релігії. З цією метою вони зверталися до ідей природного права і
договірного походження держави.

Згідно з теорією природного права, держава і право створені не Богом, а
суспільним договором людей відповідно до законів людського розуму.
Вимоги людського розуму випливають з природи людей і складають приписи
«природного права», якому має відповідати «пози¬тивне право», тобто
закони, встановлені державою.

Політичні вчення в Голландії

Вагомий внесок у розробку ранньобур-жуазної політико-правової ідеології
зробили видатні голландські мислителі Г. Гроцій і Б. Спіноза.

Гуго Гроцій (1583—1645) — один із засновників ранньо-буржуазного вчення
про державу і право. Серед його численних праць з цієї проблематики
чільне місце посідає трактат «Три книги про право війни і миру» (1625).
Згідно з теорією Г. Гроція, існує право природне і право
волевстановлене. Джерелом першого є природа людини, людський розум, у
якому закладено прагнення людей до спокійного і раціо¬нального
спілкування. Це право вимагає, зокрема, непоруш¬ності приватної
власності. Волевстановлене право автор поділяє на «божественне» і
«людське». Волевстановлене право, у тому числі «людське», до якого
належать сімейне, цивільне й міжнародне право, має відповідати вимогам
природного права. Протиставлення Г. Гроцієм вимог при¬родного права, в
яке вкладався певний буржуазний зміст, нормам волевстановленого права,
тобто реальним феодаль¬ним правовим інститутам, було своєрідним
знаряддям критики феодалізму.

Властиве людській природі і представлене у природному праві розумне
спілкування, а також поєднання у волевста-новленому праві справедливості
й користі, за Г. Гроцієм, знаходить свій необхідний прояв у державі, яку
він визначає як «досконалий союз вільних людей, укладений заради
дотримання права і спільної користі».

Додержавна стадія життя людей характеризується Г. Гроцієм як «природний
стан», за якого не було не лише держа¬ви, а й приватної власності. Але
розвиток людства і втрата ним першопочаткової «простоти» привели до
поділу майна, появи приватної власності та утворення за взаємною згодою
людей держави, метою якої є охорона власності кожного.

Ознакою держави Г. Гроцій вважав верховну владу, дії якої не
підпорядковані ніякій іншій владі і не можуть бути відмінені на розсуд
чужої влади. Атрибутами верховної влади є прийняття законів, правосуддя,
призначення й керівницт¬во діяльністю посадових осіб, збирання податків,
вирішення питань війни і миру, укладення міжнародних угод.

На думку Г. Гроція, форма державного правління не має суттєвого
значення, оскільки джерелом будь-якої форми є суспільний договір. При
створенні держави народ міг обрати ту чи іншу форму правління. Водночас
мислитель негативно ставився до тиранії і віддавав перевагу одноособовій
та аристократичній формам правління.

“X“u—oooooooooooooooooooooooooooo

e??¶ooe(/oooooooooooooooooooooooooooo

oooooooooooooooooooooooooooo

о він не завдасть вели¬кого лиха державі й не призведе до загибелі
багатьох невинних людей.

Теорії природного права і суспільного договору знайшли свій подальший
розвиток у творчості великого голландського філософа й політичного
мислителя Баруха (Бенедикта) Спінози (1632—1677), зокрема у його працях
«Богословсько-політичний трактат» (1670) і «Політичний трактат» (1677).

У природному стані, вважав Б. Спіноза, люди мали право робити все на
власний розсуд, однак реалізація цього права залежала від фактичної сили
кожної людини. За відсутності у природному стані будь-якого спільного
для всіх права неможливі самозбереження людей, їх безпечне існування,
досягнення ними своїх бажань.

Необхідність у самозбере¬женні штовхає людей до переходу з допомогою
спільного договору від природного до громадянського стану, тобто до
суспільства й держави, які Б. Спіноза не розрізняв. Укладенням договору
право і сила кожної людини були перенесені на суспільство й державу, яка
приборкує при¬страсті та непомірні устремління людей і примушує їх жити
за «законами розуму» — у мирі й безпеці.

Відмітною ознакою громадянського стану Б. Спіноза вважає наявність
верховної влади, втіленням якої є держава. Верховна влада не пов’язана
ніякими законами, і всі повинні їй у всьому підкорятись. До її відання
належать прийняття, тлумачення і відміна законів, правосудця,
призначення посадових осіб, вирішення питань війни і миру та інші
державні справи.

Водночас влада держави не безмежна, вона не поши¬рюється на природне
право, яке піддані зберігають і після укладення суспільного договору.
Так, у громадянському стані зберігається свобода совісті і слова, бо
держава не в змозі примусити громадян думати й говорити саме так, а не
інакше. Відмінність між природним і громадянським станом полягає в тому,
що в останньому на додаток до природного права людей з’являється ще й
природне право держави, тобто загальне для всіх право, спільний гарант і
захисник безпеки.

Б. Спіноза заперечував право підданих на опір верховній владі, на зміну
чи порушення конституюючих державу дого¬ворів і законів. Однак він
вважав, що порушення державою умов суспільного договору руйнує сам
договір, викликає у підданих обурення й виправдовує їхнє природне право
на опір владі.

Форми держави Б. Спіноза оцінював залежно від ступеня досягнення в них
мети громадянського стану — забезпечення миру й безпеки життя. Він
розрізняє три основних форми Держави: монархію, аристократію і
демократію. Мислитель рішуче засуджує абсолютну монархію, зазначаючи, що
одна людина не може володіти вищим правом і всією могутністю держави,
вона користується допомогою радників і набли¬жених, яким довіряє своє й
загальне благополуччя. Монар¬хічна форма правління насправді виявляється
прихованою аристократичною формою, а тому й найгіршою.

За аристократії влада належить певній кількості вибраних осіб. На думку
Б. Спінози, ця форма правління краща від монархії, оскільки більшою
мірою пристосована до збере¬ження свободи. Народ не має права голосу,
але, вселяючи страх можновладцям, зберігає за собою певну свободу.
Найкращою формою держави Б. Спіноза вважав демократію, за якої
найповніше забезпечуються спільне благо, панування розуму і свободи.
Відмінність демократії від аристократії, за Б. Спінозою, полягає в тому,
що в аристократії правителі обираються радою достойних громадян, а в
демократії вони визначаються законом, установленим самим народом.

Б. Спіноза розробив проект монархії, згідно з яким верховна влада має
належати представницькій установі, що приймає закони і контролює їх
виконання посадовими особами. Влада монарха, за цим проектом, є досить
обмеженою і зводиться до розв’язання можливих конфліктів у
представницькому зібранні й виконання рішень. По суті справи, це був
своєрідний проект майбутньої парламентарної монархії як однієї з
демократичних форм державного правління.

Політичні вчення в Англії

На відміну від Б. Спінози видатний в Англії англійський філософ Томас
Гоббс (1588—1679) ідеї природного права і суспільного договору
використовував для захисту абсолютної монархії і засудження революцій.
Найвідомішою його

працею з цього питання є «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави
церковної і громадянської» (1651).

Т. Гоббс вважав, що всі люди були створені рівними щодо фізичних і
розумових здібностей і мали однакові на все права. Та оскільки людина за
своєю природою є істотою егоїстичною, жадібною і честолюбною, то в
додержавному стані панував принцип «людина людині — вовк» і велася
«війна всіх проти всіх». Водночас людям властиві страх смерті та
інстинкт самозбереження, який домінує над іншими пристрастями, а також
природний розум, тобто здатність кожного тверезо міркувати про позитивні
й негативні наслідки своїх дій. Це спонукає людей до пошуку шляхів
самозбереження. За взаємною домовленістю люди довіряють одній особі
(окремій людині чи зібранню) верхов¬ну владу над собою. Цією особою є
держава, котра викори¬стовує силу й засоби всіх людей так, як вона
вважає необхідним заради миру і спільного захисту. Носій такої верховної
влади є сувереном, всі інші виступають його підданими.

Таким чином, за Т. Гоббсом, держава створюється людь¬ми для того, щоб з
її допомогою покінчити з «війною всіх проти всіх», позбутися страху
незахищеності й постійної загрози насильницької смерті. Уклавши одного
разу суспіль¬ний договір і перейшовши до громадянського стану, люди
втрачають можливість змінити обрану форму правління, звільнитися з-під
дії верховної влади і не можуть вести боротьбу проти неї за винятком тих
випадків, коли існує загроза самому їхньому існуванню. Захист власного
життя спирається на закон самозбереження, який є найвищим законом усієї
природи й не може порушуватися навіть державою.

Повноваження верховної влади щодо підданих необме¬жені, причому її носій
— суверен — ніяким договором з народом не зв’язаний і тому не несе перед
ним відпові¬дальності. Суверен сам видає й відміняє закони, оголошує
війну та укладає мир, призначає всіх посадових осіб тощо. Його
прерогативи неподільні й нікому не передаються. Т. Гоббс вважав, що
поділ влади веде до руйнування держави, оскільки розділені влади взаємно
знищують одна одну. Він розумів, що обґрунтовує і можливість тиранічного
використання такої необмеженої і безконтрольної влади держави, але
віддавав їй перевагу перед зіткненням приватних інтересів і суспільними
конфліктами.

Обґрунтовуючи необмежену владу держави, Т. Гоббс вважав можливими лише
три форми її здійснення: монархію, демократію та аристократію.
Відрізняються вони не за сут¬ністю верховної влади, а за ступенем
придатності для здійснення тієї мети, задля якої були встановлені.
Симпатії мислителя на боці монархії, бо вона, на його думку, краще від
інших форм правління відображає і реалізує абсолютний характер влади
держави.

Класовий компроміс буржуазії з дворянством, який увійшов в історію під
назвою «славної революції» 1688 p., становлення в Англії конституційної
монархії знайшли своє теоретичне обгрунтування в політичному вченні
видатного англійського філософа Джона Локка (1632—1704), насамперед у
його праці «Два трактати про правління» (1690).

Дж. Локк не тільки сприйняв і збагатив ідеї природного права,
суспільного договору, народного суверенітету, не¬від’ємних свобод особи,
законності опору тиранові тощо, а й інтегрував їх у цілісне політичне
вчення — класичний лібералізм.

За Дж. Локком, до виникнення держави люди перебували у природному стані,
де не було «війни всіх проти всіх». Люди вільно розпоряджалися собою і
своєю власністю. Однак у природному стані не було органів, які б
безпристрасно вирішували спори між людьми, здійснювали належне покарання
винних у порушенні природних законів.

З метою належного забезпечення природних прав, рівності і свободи,
захисту особи і власності люди погодились утворити державу. Держава, на
думку Дж. Локка, є сукупністю людей, які об’єдналися в єдине ціле під
захистом ними ж устано¬вленого загального закону і створили судову
інстанцію, уповноважену владнувати конфлікти між ними і карати
злочинців. Від інших форм об’єднань людей держава відрізняється тим, що
втілює політичну владу, тобто право створювати закони з метою
регулювання відносин власності й застосовувати силу об’єднання для
виконання цих законів і захисту держави від зовнішнього нападу.

Утворюючи державу добровільно, люди передають їй лише частину своїх
природних прав і свобод, залишаючи за собою передусім право на життя й
володіння майном, свободу і рівність. Це невід’ємні природні права
людини, які не можуть бути відчужені ні на чию користь. Держава отримує
від людей рівно стільки влади, скільки необхідно й достатньо для
досягнення головної мети політичного співтовариства — створення умов для
того, щоб усі і кожен могли забезпечувати свої громадянські інтереси,
насамперед щодо життя, свободи і власності. Засобами забезпечення
досягнення державою цієї мети Дж. Локк вважав законність, поділ влади,
оптимальну форму правління, право народу на опір свавіллю влади та ін.

У законі мислитель вбачав першу державотворчу ознаку. Під законом він
розумів не будь-який припис держави, а лише той її акт, що вказує
громадянинові таку поведінку, яка відповідає його власним інтересам і
слугує загальному благу. Ознаками закону є також стабільність і
довготри-валість дії. Закони лише тоді сприяють досягненню головної мети
держави, коли їх усі знають і всі виконують, закон є обов’язковим для
всіх.

Реалізація головної мети політичного співтовариства, забезпечення
свободи й дотримання законності, на думку Дж. Локка, вимагають
розмежування владних повноважень держави і поділу їх між різними
державними органами. У зв’язку з цим він розрізняє законодавчу,
виконавчу і союзну владу. Законодавча влада має належати лише
загальнонаціо¬нальному представницькому органові — парламенту, який
періодично збирається для прийняття законів, але не втручається у їх
виконання.

Виконавча влада повинна нале¬жати королю, котрий керує втіленням законів
у життя, призначає міністрів, суддів та інших посадових осіб. Король і
кабінет міністрів здійснюють також союзну, або федера¬тивну, владу:
відають питаннями війни, миру та зносин з іншими державами.

Щоб уникнути узурпації ким-небудь усієї повноти державної влади, Дж.
Локк визначає ієрархію видів влади та принципи їх взаємодії. Перше місце
він відводить законо¬давчій владі як найвищій у країні. Інші види влади
під¬порядковуються їй, але й самі справляють на неї значний вплив. Так,
король наділений правом розпуску парламенту, може накладати вето на
закони тощо. По суті справи, Дж. Локк заклав основи механізму стримувань
і противаг різних гілок влади, який після подальшої теоретичної
роз¬робки був упроваджений у конституціях США та інших країн.

Дж. Локк приділяв певну увагу також формам державного правління. Він
негативно ставився до абсолютної монархії, в якій монарх зазіхає на
свободу і власність людей і ніхто не гарантований від порушення своїх
прав. Симпатії мислителя схилялися до конституційної монархії, яка
сформувалася в Англії після 1688 р. Для Дж. Локка було важливо, щоб
будь-яка форма держави виростала з суспільного договору, добровільної
згоди людей, охороняла їх природні права і свободи та дбала про спільне
благо.

Заслугою Дж. Локка є також обгрунтування ним закон¬ності опору народу
владі, якщо та зазіхає на його природні права і свободи. Суверенітет
народу він вважав вищим від суверенітету створеної ним держави. Якщо
більшість народу вирішує покласти кінець свавіллю правителів, котрі
порушили суспільний договір, то збройне народне повстання з метою
повернути державу на шлях свободи й закону буде цілком правомірним.

Політичне вчення Дж. Локка було найповнішим виявом ідеології
ранньобуржуазних революцій, що склала основу класичного лібералізму, як
однієї з основних течій сус¬пільно-політичної думки.

Політичні вчення у Франції

На шлях революційних перетворень Франція стала значно пізніше, ніж
Голландія та Англія, — наприкінці XVIII ст. Політичні вчення, які ідейно
підготували ранні буржуазні революції, в умовах передреволюційної
Франції набули значного поширення й розвитку, а принципи свободи й
рівності, проголошені і частково здійснені в Голландії та Англії, на
французькому грунті перетворилися в розгорнуті політичні вчення. Саме у
Франції найбільшого розмаху набуло Просвітництво — впливовий
європейський загальнокультурний рух за поширення раціонального знання,
подолання релігійного мракобісся й невігластва мас, упровадження в
суспільне життя цінностей, що базуються на повазі людської гідності. Най
видатнішими діячами французького Просвітництва були Вольтер, Ш.
Монтеск’є, Ж.-Ж. Рус¬со, Д. Дідро, П. Гольбах, К. Гельвецій. Найбільш
завершені політичні вчення створили Ш. Монтеск’є і Ж.-Ж. Руссо.

Шарль-Луї Монтеск’є (1689—1755) — відомий філософ, історик і письменник.
Його філософські й політичні погляди викладено головним чином у праці
«Про дух законів» (1748). Автор доводив, що виникнення держави і права,
багато¬манітність законів та установ є результатом дії об’єктивних
чинників і закономірностей, які складають «дух законів». До таких
чинників належать насамперед географічні: клімат, величина території,
рельєф місцевості, грунт тощо. Так, спекотний клімат сприяє встановленню
деспотичного правління, холодний — породжує прагнення людей до свободи;
у гірській місцевості живуть волелюбні народи, на великих рівнинах —
схильні до підкорення чужій волі тощо.

Мислитель вважав, що до утворення суспільства й держа¬ви люди жили за
природними законами, до яких належать рівність, прагнення до миру,
добування їжі, бажання жити спільно та ін. Людина за своєю природою не
агресивна і властолюбна, а слабка й боязка істота, що прагне до рівності
й миру з іншими. Слабкість людей штовхає їх до об’єднання в суспільство,
в якому вони набувають сили, але втрачають рівність і мир. Війни
спонукають людей до встановлення позитивних законів. До таких законів
належать міжнародне право (визначає відносини між народами), політичне
право (визначає відносини між правителями і підданими) і цивільне право
(регулює відносини між громадянами). Потреба людей, які живуть у
суспільстві, у спільних законах зумовлює необхідність утворення держави.

Позитивні закони, вважав III. Монтеск’є, мають відпові¬дати природі,
формі правління, географічним чинникам, способу життя населення, його
чисельності, звичаям тощо. Вирішальний вплив на закони, на його думку,
справляють природа і форма державного правління. Характер форми
правління Ш. Монтеск’є визначає в залежності від кількості тих, хто
здійснює владу. За цією ознакою він виокремлює три форми правління:
республіку, монархію і деспотію. За республіканського правління верховна
влада перебуває в руках усього народу (демократія) або його частини
(аристо¬кратія). Монархія — це правління однієї особи, здійснюване на
основі законів. У деспотії все визначається волею та свавіллям однієї
особи поза всілякими законами і правилами.

Для характеристики кожної форми правління Ш. Монте¬ск’є вводить поняття
«принцип правління», під яким розуміє те, що примушує державу діяти, ті
пристрасті, які рухають нею. У республіці, особливо в демократії, таким
принципом є доброчесність, у монархії — честь, в деспотії — страх.
Мислитель різко засуджував деспотію, протиставляв їй республіку й
конституційну монархію як помірковане правління.

Особливу увагу Ш. Монтеск’є приділяє проблемі співвід¬ношення закону і
свободи. Суть політичної свободи, на його думку, полягає в тому, щоб
робити не те, що хочеш, а те, що дозволяють закони. Звідси його
знаменитий вислів: «Свобо¬да є право робити все, що дозволено законами».
Мислитель наголошував, що політична свобода можлива лише за поміркованих
форм правління, а не в деспотії. Державою, в якій найповніше
здійснюється політична свобода, є монархія. Політичним ідеалом Ш.
Монтеск’є була англійська конституційна монархія.

Ш. Монтеск’є наголошував, що й за поміркованого прав¬ління політична
свобода може бути лише там, де виключена можливість зловживання владою;
для цього в державі необхідно здійснити поділ влади на законодавчу,
виконавчу і судову. Основна мета поділу влади полягає в тону, щоб
уникнути зосередження її в одних руках і зловживання нею. Треба, щоб
різні влади могли взаємно стримувати одна одну.

Визначальною в системі поділу влади Ш. Монтеск’є вважав законодавчу.
Ідея поділу державної влади є однією з голов¬них не лише у вченні Ш.
Монтеск’є, а й у політичній науці в цілому.

Якщо Ш. Монтеск’є був виразником інтересів буржуазії у її боротьбі проти
феодалізму й політичного абсолютизму, то його співвітчизник — видатний
філософ і політичний мислитель Жан-Жак Руссо (1712—1778) захищав у цій
бо¬ротьбі інтереси широких народних мас. Основна праця Ж.-Ж. Руссо, в
якій викладені його політичні погляди, має назву «Про суспільний
договір, або Принципи політичного права» (1762).

Поширені в той час ідеї природного права і суспільного договору Ж.-Ж.
Руссо використав для обгрунтування глибо¬ко демократичного вчення.
Природний стан він називав «золотим віком», в якому не було приватної
власності, всі люди були вільними і рівними. У цьому стані був лише один
вид нерівності — фізичний, зумовлений природними відмінностями людей.
Але з появою приватної власності з’являються суспільна нерівність, поділ
на багатих і бідних та боротьба між ними.

Введені в оману багатіями, люди поступилися своєю природною свободою,
щоб набути сво¬боду громадянську, і шляхом суспільного договору утворили
державу й закони, яким мали підпорядковуватися всі.

Однак утворення держави, наголошував Ж.-Ж. Руссо, привело не до появи
громадянської свободи, а до поглиблення суспільної нерівності. Якщо
спочатку виникли майно¬ва нерівність і право приватної власності, то
встановлення державної влади доповнило економічну нерівність
політич¬ною. Нарешті, виродження влади в деспотичну призводить до
крайнього ступеня нерівності, коли всі рівні перед деспотом у своєму
рабстві й безправ’ї.

На думку Ж.-Ж. Руссо, політичний устрій має бути таким, щоб людина,
об’єднуючись з іншими людьми в суспільство, не втрачала своїх природних
прав і зберігала свободу. Обгрунтуванню цього твердження слугує ідея
народного суверенітету, яка є центральною у його вченні.

Основою всякої законної влади, вважав Ж.-Ж. Руссо, є згода людей, виявом
якої виступає суспільний договір. Сутність цього договору полягає в
тому, що кожна людина віддає себе під вище керівництво загальної волі й
тим самим стає її учасником.

Вся влада таким чином переходить до її верховного носія, суверена, яким
є всі учасники договору, тобто народ. Суверенітет, отже, належить
народові. У грома¬дянському стані люди стають більш вільними й рівними,
бо якщо природна свобода обмежена силами кожної окремої людини, то
громадянська свобода, яка виникла в результаті суспільного договору,
обмежена загальною волею суверена.

Народний суверен, за Ж.-Ж. Руссо, це влада, яка здій¬снюється загальною
волею більшості і є неподільною. Суверенітет не може бути переданий
окремій особі, він завжди належить народу й не може бути обмежений
ніякими законами. Цим самим Ж.-Ж. Руссо заперечував ідею поділу влади і
представницьку форму її здійснення. Він висував ідею прямого
народоправства. Суверенна законодавча влада, на його думку, має
здійснюватися лише безпосередньо самим народом-сувереном. А виконавча
влада створюється не на основі суспільного договору, а самим сувереном
для виконання законів та підтримки політичної і громадянської свободи.

Залежно від того, кому доручається виконавча влада — всім, декільком чи
одному, Ж.-Ж. Руссо розрізняє три форми правління: демократію,
аристократію і монархію. Відмінності між ними, на його думку, не мають
суттєвого значення, оскільки в усіх формах правління суверенітет і
законодавча влада належать народу. Наслідуючи Ш. Мон¬теск’є, Ж.-Ж. Руссо
вважав, що форми правління залежать від величини території: демократія є
найбільш придатною для малих держав, аристократія — для середніх, а
монархія — для великих.

Народ, за Ж.-Ж. Руссо, не лише має право на опір тиранам, а й може
змінити форму правління, навіть розір¬вати сам суспільний договір і
знову повернути собі природну свободу. Ця та інші демократичні ідеї
мислителя відіграли надзвичайно велику роль у процесі підготовки і
здійснення Французької буржуазної революції. Ще більш
радикально-демократичними, спрямованими на захист інтересів простого
народу, були політичні погляди представників французького утопічного
соціалізму XVIII ст. — Жана Мельє (1664—1729), Габріеля Бонно де Маблі
(1709—1785), Мореллі (роки життя невідомі) і Гракха Бабефа (1760—1797).
У приватній власності вони вбачали джерело всіх соціальних бід, рішуче
засуджували феодалізм, політичний абсолютизм і релігію, розроб¬ляли
проекти заснованого на спільній власності комуністичного суспільного
устрою і закликали народ до боротьби, як засобу переходу до нього.

Характерно, що у представників цього етапу розвитку соціалістичних учень
так само, як і у їх попередників — Т. Мора і Т. Кампанелли, проекти
комуніс¬тичного устрою передбачають тотальну регламентацію дер¬жавою
всіх сфер суспільного та особистого життя.

Політичні вчення в Німеччині

За своїм соціально-політичним розвитком у XVIII ст. Німеччина значно
відставала від передових країн тогочасної Європи. Лише наприкінці цього
століття під впливом Великої французької революції в ній активізувалися
соціальні й політичні рухи. Проте німецька буржуазія, яка була провідною
силою опозиції феодальному режиму, боялась радикальних суспільних
перетворень з участю широких народних мас. її ідеологи намагалися
адаптувати революційні ідеї епохи до німецької дійсності, перевести їх у
сферу спекулятивної філософії. Вищими цінностями вони проголошували
свідомість, розум, дух тощо, не обходячи при цьому й актуальних питань
соціально-політичного розвитку. Найпомітнішими постатями в філософії
другої половини XVIII — першої третини XIX ст. були видатні німецькі
філософи І. Кант, І. Г. Фіхте, Г. В. Ф. Гегель.

Іммануїл Кант (1724—1804] був професором філософії Кенігсберзького
університету. Його політико-правові погля¬ди викладено в основному в
працях «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору» (1784) та
«Метафізичні початки вчення про право» (1797).

І. Кант виходив з того, що кожна людина є абсолютною і самодостатньою
цінністю й не може бути знаряддям здійснення хоч би яких і чиїх би то
було планів. Як суб’єкт моральної свідомості, докорінно відмінний від
навколишньої природи, людина у своїй поведінці має керуватися веліннями
морального закону. Цей закон, який І. Кант називає «категоричним
імперативом», має апріорний і безумовний характер, він не зазнає впливу
ніяких зовнішніх обставин і не зв’язаний з конкретними предметами чи
реальними подіями. Категоричний імператив проголошує: «Чини так, щоб
максима твоєї поведінки могла бути водно¬час і принципом загального
законодавства», тобто кожен індивід мусить чинити так, щоб правило його
особистої поведінки могло стати правилом поведінки для всіх.

Дотримання вимог категоричного імперативу можливе лише тоді, коли
індивіди у змозі вільно слідувати голосу «практичного розуму», яким
охоплюються сфери як етики, так і права. Проте, наголошує І. Кант,
далеко не кожен використовує індивідуальну свободу лише для реалізації
вимог категоричного імперативу, часто ця свобода перерос¬тає у свавілля.
Сукупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно інших через
об’єктивний загальний закон свободи, він називає правом. Право покликане
регулювати зовнішню форму поведінки людей, людські вчинки, а
суб’єктивною стороною — мисленням і почуттями — має керувати мораль.

Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообо¬в’язковим. Для цього
потрібно наділити право силою примусу, будь-яке право має виступати як
примусове. Надати йому примусовий характер здатна лише держава —
первинний носій примусу в суспільстві. І. Кант визначає державу як
об’єднання «множинності людей, підпорядко¬ваних правовим законам».
Призначення держави він пов’язує не з практичними потребами членів
суспільства, а з правом: державний устрій має максимально відповідати
принципам досконалого права. Мислитель неодноразово наголошував на
необхідності для держави спиратися на право, орієнтуватися на нього,
узгоджувати з ним свої акції.

Як і багато інших мислителів того часу, І. Кант вважав, що держава
прийшла на зміну природному стану, в якому не було ніякої гарантії
законності. Моральний борг, почуття поваги до природного права
спонукають людей залишити цей стан і перейти до життя в громадянському
суспільстві. Цей перехід, тобто утворення держави, є результатом
договору. Суспільний договір укладають між собою морально розвинені
люди. Саме в державі вони отримують справжню свободу. Державі
забороняється поводитися з ними як з істотами, котрі не знають
морального закону й не можуть самі обрати правильну лінію поведінки. Зі
свого боку народ повинен підпорядковуватися державі. Філософ категорично
заперечує право народу на повстання, припускаючи лише легальний і
пасивний спротив існуючій владі.

Визнаючи ідею поділу влади, І. Кант виходив з необ¬хідності ієрархії її
видів.

Верховною владою він вважав законодавчу, яка має належати лише
суверенній «колектив¬ній волі народу». Виконавча влада зосереджується в
закон¬ного правителя й підпорядковується законодавчій. Судова влада
призначається виконавчою владою. На думку мислите¬ля, субординація і
згода цих видів влади здатні запобігти деспотизму й гарантувати
благополуччя держави.

Залежно від числа тих, хто приймає закони, І. Кант розрізняв три форми
правління: автократію, аристократію і демократію, але не надавав цьому
поділові особливого значення. Головним він вважав не форму, а методи й
засоби здійснення влади. У зв’язку з цим мислитель розмежовує
республіканську і деспотичну форми правління. Перша заснована на
відокремленні виконавчої влади від законодавчої, друга — на їх злитті.
За І. Кантом, республіка сама по собі ще не означає демократії, а
автократія — деспотії. Самодержавна форма влади може бути й республікою,
якщо в ній виконавча влада відокремлена від законодавчої, а демократія в
разі відсутності розмежування цих видів влади може бути й деспотизмом.

Висунення та обгрунтування І. Кантом тверджень про те, що кожна людина є
абсолютною і самодостатньою цінністю, що індивіди відмовляються від
необмеженої і свавільної свободи природного стану на користь справжньої
свободи у правовому стані, що призначення держави полягає в доско¬налому
праві, максимальній відповідності державного устрою принципам права
тощо, дає підстави вважати його одним із основних творців теорії
правової держави і представником ліберального напряму в історії
політичної думки.

На відміну від І. Канта, його співвітчизник — геніальний німецький
філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770— 1831) виступав з
консервативних позицій. У цілісному й систематизованому вигляді його
політико-правове вчення викладено у праці «Філософія права» (1820).
Обгрунтування ним необхідності і тлумачення сутності держави і права, як
і його філософія в цілому, дуже складні за змістом, а особливо за
формою, тому розглянемо лише ключові питання гегелівського вчення про
державу.

Держава, за Гегелем, — це ідея розуму, свободи і права. Він вважав, що
«держава — це хода Бога в світі; її основою служить влада розуму, який
реалізує себе як волю». Держава, отже, за своєю природою є ідеальним,
«дійсно розумним» утворенням.

Гегель заперечує договірну теорію походження держави. Свобода особи, на
його думку, знаходить свою реалізацію передусім у праві приватної
власності. Необхідним момен¬том у здійсненні розуму є договір, у якому
самостійні індивіди протистоять один одному як приватні власники.
Предметом договору може бути лише деяка одинична зовнішня річ, яка
тільки й може бути довільно відчужена її власником, тобто договір
виходить із волі окремих осіб. Всезагальне ж, представлене у моральності
й державі, не є результатом волі об’єднаних у державу осіб, отже, й
держава не є результатом суспільного договору.

Опосередковану працею систему потреб, яка базується на пануванні
приватної власності і загальній формальній, правовій рівності людей,
Гегель визначає як громадянське суспільство й пов’язує його формування
лише з утворенням буржуазного ладу. На його думку, буття держави як
абсолютної самої по собі цінності, що не потребує ніякого утилітарного
обгрунтування, передує розвиткові громадян¬ського суспільства. Держава
не залежить від громадянського суспільства, навпаки, суспільство
неможливе без держави. Проведення одним із перших в історії політичної
думки чіткого розмежування громадянського суспільства й держави є
безумовною заслугою Гегеля. Однак відповідно до логіки своєї філософії
він виходить з пріоритету держави стосовно громадянського суспільства,
тоді як у дійсності наявне протилежне їх співвідношення: не держава
творить грома¬дянське суспільство, а навпаки, громадянське суспільство
творить державу.

За своєю сутністю гегелівська ідея держави є правовою Дійсністю, в
ієрархічній структурі якої держава виступає як найбільш конкретне право,
як правова держава. Ідея держави, за Гегелем, виявляється трояко:
по-перше, як безпосередня дійсність у вигляді індивідуальної держави,
державного ладу, внутрішнього державного права; по-друге, у відносинах
між державами як зовнішнє державне право; по-третє, у всесвітній
історії. Індивідуальна держава — це держава як дійсність конкретної
свободи. У своєму розвине¬ному й розумному вигляді така держава є
заснованою на поділі влади конституційною монархією.

Наявність ідеї держави Гегель пов’язував лише з тодішні¬ми розвиненими
європейськими державами, в яких реалі¬зована християнська ідея свободи,
досягнуті особиста незалежність і рівність усіх перед законом,
запроваджені представництво та конституційне правління.

Трьома видами державної влади Гегель вважав законо¬давчу владу, урядову
владу і владу правителя. Він запере¬чував ідею самостійності і взаємного
обмеження видів влади, за якої, на його думку, ніби заздалегідь
передбачаються їхні взаємна ворожість і протидія. Гегель виступав за
органічну єдність різних видів влади, підпорядкованість кожного з них
пануванню цілого — державній єдності, в якій і полягає сутність
внутрішнього суверенітету держави.

Законодавча влада, за Гегелем, — це влада визначати і встановлювати
всезагальне. Вона належить законодавчому зібранню. Урядова влада, до
якої належить і влада судова, полягає в тому, щоб підводити особливі
сфери та окремі випадки під всезагальне. Завдання урядової влади —
виконання рішень монарха, підтримка існуючих законів та установ.
Пояснюючи характер компетенції монарха, Гегель зазначає, що в досконалій
конституційній монархії об’єк¬тивний бік державної справи визначається
законами, а монархові залишається лише приєднати до цього свою волю.

Всесвітню історію Гегель розумів як прогрес в усвідом¬ленні свободи і
трактував її як історію суверенних держав, розвитку форм держави.
Відповідно до цього він поділяв всесвітню історію на чотири історичних
світи: східний, грецький, римський і германський, яким відповідають такі
форми держави: східна теократія, античні демократія та аристократія,
сучасна конституційна монархія. Носієм світо¬вого духу є пануючий на
даному ступені історії народ. Таким народом з часів Реформації Гегель
вважав германську націю, під якою розумів передусім німців.

Таким чином, Гегель підносить державу як ідею, дійсність права, як
правову державу — таку організацію свободи, в якій механізм насильства
та апарат політичного панування опосередковані й обмежені правом. У
цьому його незаперечна заслуга.

Водночас мислитель ставив державу над суспільством та індивідом,
заперечував самостійну цінність прав і свобод особи, вивищував
германську націю над іншими, що складає консервативні й антидемократичні
елементи його політичного вчення.

Отже, в XVII—XVIII ст., які були періодом ранніх бур¬жуазних революцій,
у Західній Європі сформувалися два найважливіших напрями
суспільно-політичної думки — лібералізм і соціалізм. Перший із них мав
антифеодальну спрямованість, другий — антикапіталістичну. Ці основні
напрями суспільно-політичної думки набули подальшого розвитку в наступні
століття.

Основні напрями західноєвропейської політичної думки ХІХ-початку ХХст.

Велика французька революція проклала шлях для розвитку капіталізму в
Західній Європі. Прогрес нових суспільних відносин прискорився зі
здійсненням промислового перевороту — переходу від мануфактури до
машинного виробництва. Відбувалися докорінні зміни в політичній сфері
суспільства: утверджувалися політичні права і свободи, створювалися
інститути конституціоналізму і політичного представництва, приймалися
відповідні конституції. Провідним ідеологічним напрямом стає лібералізм,
який проголошує найвищою цінністю свободу, обґрунтовує ідеї
недоторканності особи і приватної власності, вільної підприємницької
діяльності, невтручання держави в економіку тощо.

Класичний лібералізм

Найвідомішими представниками ліберального напряму західноєвропейської
політичної думки XIX ст. є Б. Констан, А. Токвіль,І Бентам, Дж. С. Мілль
та ін. Розглянемо політичні концепції декого з них.

Французький письменник і публіцист Бенжамен Анрі Констан де Ребек
(1767—1830) вважається духовним батьком європейського лібералізму. Його
політичне вчення викладене в чотиритомній праці «Курс конституційної
політики» (1816-1820).

Лейтмотивом політичного вчення Б. Констана є ідея індивідуальної
свободи. Він розрізняв політичну та особисту свободу. В античному світі
люди знали лише політичну свободу, яка полягала в можливості їхньої
безпосередньої участі у здійсненні політичної влади. Особисте життя
громадян детально регламентувалось і контролювалось державою. Для нових
народів, тобто для народів передових країн тогочасної Західної Європи,
вважав Б. Констан, політична свобода як можливість безпосередньої участі
у здійсненні влади вже не має колишнього значення. Для них свобода — це
передусім особиста, громадянська свобода, яка полягає в певній
незалежності індивідів від державної влади.

Перехід від політичної свободи древніх до особистої, громадянської
свободи нових народів Б. Констан пов’язував із збільшенням розмірів
держав, в яких голос окремого громадянина вже не має вирішального
значення, а також комерційним духом нових народів, які за відсутності
рабства повинні самі працювати й не терплять втручання держави у свої
справи. Особливо багато уваги він приділяв обгрунтуванню свободи
совісті, друку і промислової діяльності.

Виходячи з такого розуміння свободи і стосунків громадянина й держави,
Б. Констан визнавав прийнятними лише ті форми правління, в яких є
гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями він вважав громадську
думку, зосереджену в парламенті, а також поділ і рівновагу гілок влади.
Політична свобода громадян виявляється в тому, що вони беруть участь у
виборах до законодавчого органу, який входить до системи вищих органів
влади і втілює громадську думку.

Виконавча влада здійснюється урядом, міністри якого відповідальні перед
парламентом. Віддаючи перевагу конституційній монархії, Б. Констан
вважав, що в державі має існувати «нейтральна влада» в особі глави
держави. Наділений відповідними повноваженнями монарх бере участь у
здійсненні влади всіма її гілками, попереджує конфлікти між ними,
узгоджує їхні дії. Судову владу Б. Констан виокремлював як самостійну.
Такий поділ влади і взаємодія її різних гілок, на його думку,
забезпечують у суспільстві свободу.

Ідею індивідуальної свободи послідовно обстоював співвітчизник Б.
Констана Алексіє де Токвіль (1805—1859) — історик, соціолог і політичний
діяч. Найвідоміша його праця — «Про демократію в Америці» (1835). В
центрі уваги вченого були проблеми демократії. Він розглядав її не лише
як певну форму правління, а й як такий суспільний лад, що не знає
станового поділу і базується на принципі рівності. Але досягнення
рівності, котру мислитель розумів як рівність суспільного становища
індивідів, ще не означає встановлення свободи. В усі часи люди віддавали
перевагу рівності перед свободою, що є загрозою для сучасної демократії,
яка можлива лише за умови єдності рівності та свободи. Проблема, отже,
полягає в тому, щоб усіляко сприяти досягненню єдності, балансу рівності
і свободи, створюючи для цього й відповідні політико-правові інститути.

Вивчаючи та порівнюючи досвід політичного розвитку Франції і США, А.
Токвіль дійшов висновку, що однією з найбільших перешкод для досягнення
свободи і, відповідно, демократії, є надмірна централізація державної
влади, підпорядкування громадян всеохоплюючому впливу державної
адміністрації. Політична централізація як зброя у боротьбі за рівність і
проти привілеїв феодальної аристократії, з’єднуючись з адміністративною
централізацією і бюрократизацією, різко посилює владу держави, яка
встановлює контроль над усіма сферами суспільного життя і стає душителем
свободи. Для встановлення свободи і демократії в цілому необхідні
представницька форма правління, поділ влади, місцеве самоврядування,
забезпечення свободи друку, совісті, незалежності суддів, створення суду
присяжних тощо.

Ще однією загрозою демократії А. Токвіль вважав породжуваний рівністю
індивідуалізм, який ізолює людей одне від одного, обмежує їх рамками
приватного життя і тим самим створює сприятливий грунт для деспотизму.
Противагу згубному розмежуванню людей він вбачав у наданні їм якомога
більших реальних можливостей для спільної участі в політичному житті. На
його думку, тільки в єдності рівність і свобода забезпечують демократію
і є самодостатніми умовами справді людського буття.

Поряд з ідеями індивідуальної свободи, недоторканності і благодійної
ролі приватної власності, вільної економічної діяльності, незалежності
від держави приватного життя індивідів чільне місце в лібералізмі має
переконання про те, що вчинками індивіда як приватного власника керує
тверезий розрахунок на отримання від своїх дій якнайбільшої особистої
вигоди. Найповнішою мірою це переконання знайшло обгрунтування у вченні
англійського філософа і юриста Ієремп Бентама (1748—1832), яке дістало
назву «утилітаризм» (від лат. utilitas — користь, вигода).

У своїх працях «Фрагменти про владу» (1776), «Принципи законодавства»
(1789) та інших І. Бентам виходив з того, що сенс людської діяльності
складають отримання задоволення та уникнення страждань, а найвагомішим
критерієм оцінки будь-яких явищ є їхня корисність, тобто здатність бути
засобом розв’язання якого-небудь завдання. Метою ж розвитку людства є
максимізація загальної користі шляхом досягнення гармонії індивідуальних
і суспільних інтересів. На відміну від більшості представників
лібералізму в центрі уваги І. Бентама перебували не ідея індивідуальної
свободи, а інтереси й безпека особи. Він вважав, що свобода межує із
свавіллям. Індивід має не сподіватися на буцімто належні йому від
природи права і свободи, а дбати про себе, про своє благополуччя. Лише
він сам мусить визначати, в чому полягають його інтереси і користь.

Заперечуючи природні права людини, І. Бентам вважав ці права
анархічними, бо їхній зміст є невизначеним і кожним тлумачиться
довільно. Не сприймав він також ідею договірного походження держави,
вважаючи її недоведеною тезою. На його думку, держави створювалися
насильством і утверджувалися звичкою. І. Бентам визнає реальним правом
лише те, яке встановлене державою. Критерієм оцінки цього права є
користь, а його метою — найбільше щастя найбільшої кількості людей.

Погляди І. Бентама на найкращу форму правління зазнали певної еволюції.
Спочатку він підтримував конституційну монархію в Англії і засуджував
демократію як «анархію». Та згодом виступив з гострою критикою монархії
і перейшов на демократичні позиції. Засуджуючи монархію, спадкову
аристократію, особливо Палату Лордів як її політичне втілення, І. Бентам
обстоював республіканський

устрій держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки.
Однак він був проти того, щоб ці гілки існували самі по собі й діяли
незалежно одна від одної. Законодавча влада, на його думку, повинна
здійснюватися однопалатним парламентом, який обирається щорічно на
основі загального, рівного і таємного голосування. А виконавча влада має
здійснюватися посадовими особами, які підпорядковуються законодавчій
палаті парламенту, відповідальні перед нею і часто змінюються. Ці та
інші ідеї І. Бентама справили відчутний вплив на подальший розвиток
політичної науки.

Рекомендована література

Александров Н. Д., Сулимое В. Е.

О некоторых методологических основах политологии // Социально-полит,
науки. 1991. №3.

Алексеева Т. А. Предмет политической философии // Полит, исследования.
1992.

№3.

Бодуен Ж. Вступ до політології. К., 1995.

Бойме К. Сравнение в политической науке // Социально-полит, науки. 1992.

№2.

Бутенко А. П. Политология как наука и как учебная дисциплина в
современной России // Социально-полит, журн. 1993. № 9—10.

Гаджиев К. С. Опыт введения в политологию. Концептуальный и политический
аспект // Полит, исследования. 1992. № 1—2.

Гареев Э. С, Дорожкин Ю. Н., Штейнгарт Р. 3. О политологии и ее
преподавании в вузе // Социально-полит.науки. 1991. № 7.

Ильин М. В., Коваль Б. И. Что есть политика и что — наука о политике
(опыт нетради¬ционного обзора) // Полит, исследования. 1991. № 4.

Становлення та розвиток політичних ідей

Ильин М. В., Мельвиль А. Ю., Федоров Ю. Е. Основные категории
политической науки (раздел учебного пособия) // Полит, исследования.
1996. № 4.

Истон Д. Новая революция в политической науке // Социально-полит, журн.
1993. № 8.

Краснов Б. И. Политология как наука и учебная дисциплина //
Социально-полит, журн. 1995. № 1.

Малыхин А., Чернышев В. Наука о политике // Социально-полит, науки.
1991. № 1. Марченко М. Н. На пути становления политической науки в СССР
// Социально-полит, науки. 1991. № 3.

Панарин А. С. Философия политики. М., 1996.

Политика как научная дисциплина по Д. Хелду // Полит, иссле¬дования.
1991. № 5. Рогачев С. Я. Предмет политологии и ее место в системе
социальных наук // Государство и право. 1993. № 5.

Рудич Ф. М. Политология: теоретический и прикладной контекст //
Социально-полит, журн. 1996. № 5.

Федун Л. А. О предмете и методе политологии // Социально-полит, науки.
1991. № 3.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020