.

Процеси етнополітичної дезінтеграції та інтеграції. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
180 3141
Скачать документ

Реферат на тему:

Становлення та розвиток політичних ідей. Предмет політології

Вивчення будь-якої науки відбувається у певній логічній послідовності.

Розпочинається воно з визначення об’єкта науки, тобто тієї сфери природи
чи суспільного життя, на яку спрямоване наукове пізнання. Та чи інша
сфера природи чи суспільного життя звичайно є об’єктом дослідження
багатьох наук. Розрізняються вони між собою за предметом дослідження,
тобто тією стороною об’єкта, яка перебуває у центрі вивчення саме тієї
чи іншої конкретної науки. Дослідження предмета здійснюється з
використанням певних методів і супроводжується розробкою категорій —
найбільш загальних понять науки, якими позначаються основні моменти,
вузлові пункти процесу пізнання.

Важливим у вивченні науки є також з’ясування історії виникнення й
розвитку відповідних поглядів, ідей і теорій, формування яких у систему
і означає появу науки.

Нарешті, вивчення науки передбачає осягнення її саме як системи знань,
вираженої в поняттях і категоріях. Ця системність забезпечується
логічною послідовністю вивчення окремих тем науки як навчальної
дисципліни та розкриттям взаємозв’язків цих тем.

Зазначені міркування й визначили наведену нижче послідовність тем
навчального курсу. Розпочинати, отже, потрібно зі з’ясування об’єкта і
предмета політології.

Предмет політології

Розмежування політології та інших наук, які вивчають політичну сферу
суспільного життя, передбачає виокремлення предмета політології.
Стосовно цього предмета існують різні судження.

В античному світі приватне і політичне, державне життя існувало в
нерозривній єдності. Інституціональним суб’єктом політики там була лише
держава, оскільки інших розвинених політичних інститутів тоді ще не
знали. Об’єктом політико-філософських досліджень античних мислителів,
наприклад Платона та Арістотеля, була саме держава у нерозривній єдності
з суспільством. Відповідно до цієї традиції науку про політику нерідко
називають державознавством.

Однак у міру розмежування громадянського суспільства й держави, появи
інституціональних засобів впливу цього суспільства на державу —
політичних партій, груп інтересів, засобів масової інформації тощо —
коло інституціональних суб’єктів політики розширилося, що зробило
очевидним обмеженість трактування політології як науки лише про Державу.
Вона стає наукою про політику в цілому.

Визначаючи об’єктом політології політичну сферу суспільного життя, вчені
висловлюють різні думки щодо її предмета. Одні вважають таким предметом
владу, другі — політичну систему, треті — демократію, четверті —
політичну культуру тощо. Особливості політології як окремої науки про
політику найповніше відображає категорія «політична система
суспільства». Це інтегративна категорія, яка органічно поєднує всі інші
категорії політології — політичні інститути, політичні відносини,
політичні процеси, політичну культуру тощо, а тому є центральною у науці
про політику.

Отже, політологія як наука про політику — це наука про політичну систему
суспільства та її різноманітні підсистеми. Жодна інша галузь наукового
знання, яка досліджує політичну сферу суспільного життя, не робить це з
такою системністю й повнотою, як політологія, і не має політичну систему
суспільства в цілому як свій предмет. Політологія не може претендувати
на вивчення всієї багатоманітності проявів політичного життя
суспільства, однак вона є єдиною наукою, яка досліджує такі прояви в
систематизованому вигляді.

Основними структурними елементами політичної системи є політичні
інститути і політичні відносини. Політичні відносини — це відносини з
приводу влади в суспільстві, а політика є діяльністю, спрямованою на
завоювання, використання та утримання влади. Тому політологія може бути
визначена і як наука про владу в суспільстві.

Закономірності політології

Та чи інша сукупність знань про навколишній світ може претендувати на
статус науки лише тоді, коли відображає не всю багатоманітність
відповідних явищ і процесів, а насамперед закони їх виникнення і
функціонування. Закон — це необхідний, істотний, стійкий і повторюваний
зв’язок між явищами. Регулярна повторюваність вияву закону є
закономірністю. Поняття закону в соціально-політичних науках означає
загальне, стисло сформульоване теоретичне положення, яке визначає
сутність соціальних і політичних явищ та об’єктивно існуючий між ними
взаємозв’язок.

Щодо існування закономірностей політики, а також відповідних їм і
відображених у теоретичній формі законів чи закономірностей політології
є два протилежні погляди. Один з них, досить широко представлений у
марксистській літературі, визнає наявність необхідних, стійких і
повторюваних зв’язків, тобто законів у суспільних, в тому числі
політичних, відносинах, які формулюються у суспільствознавстві, зокрема
в теорії політики. Такими у марксизмі є, наприклад, «закон класової
боротьби», «закон визначальної ролі економічного базису (виробничих
відносин) стосовно політичної надбудови», «закон соціальної революції»,
«закон зміни суспільно-економічних формацій» тощо.

Інший погляд, який характерний для немарксистського суспільствознавства,
заперечує не стільки саму наявність об’єктивних закономірностей
суспільного, у тому числі політичного, розвитку, скільки можливості їх
наукового пізнання. Методологічною основою такої позиції є позитивізм,
який виходить з того, що істинне (позитивне) знання можна здобути лише
спеціальними (точними) науками. Істинним він визнає лише те знання, яке
може бути підтверджене (верифіковане) в результаті його емпіричної
перевірки. Оскільки знання про суспільство емпіричним шляхом перевірити,
як правило, неможливо, воно не визнається істинним, а суспільствознавчі
дисципліни не вважаються науками.

Позитивізм, щоправда, допускає деякі винятки щодо окремих
суспільствознавчих дисциплін, зокрема стосовно політології. Істинним він
визнає те політологічне знання, яке або експериментально підтверджене,
або здобуте за допомогою формально-логічних чи
математично-формалізованих методів. Однак можливість пізнання саме
закономірностей суспільного розвитку він заперечує в принципі.

Зазначена позиція позитивізму певною мірою зумовлена його негативною
реакцією на марксистський економічний детермінізм, відповідно до якого
все суспільне життя в кінцевому підсумку визначається розвитком
продуктивних сил і виробничих відносин, що й зумовлює закономірний
характер зміни суспільно-економічних формацій. Однак заперечуючи
марксизм у цьому питанні, позитивізм узагалі відмовився від визнання
будь-яких закономірностей суспільного розвитку та можливостей їх
наукового пізнання, тим самим відмовивши суспільствознавству, в тому
числі політології, у статусі науки.

Заперечення закономірностей політичного розвитку та можливостей їх
пізнання не є іманентно притаманною немарксистській політології рисою.
Багато зарубіжних дослідників визнають такі закономірності, а деякі з
них навіть сформулювали загальновідомі в політології закони, наприклад
«залізний закон олігархічних тенденцій» Р. Міхельса, «закон циркуляції
еліт» В. Парето, закони взаємодії виборчих і партійних систем М.
Дюверже, закони бюрократизації С. Паркінсона тощо.

Політологічними за своїм характером є закономірності функціонування
державної влади, сформульовані наукою конституційного права, наприклад
такі: чим більше парламент усунутий від обрання президента, тим більша
роль президента у здійсненні державного керівництва суспільством; чим
далі процес формування верхніх палат парламентів віддалений від
виборчого корпусу, тим менший обсяг їхньої компетенції; парламент завжди
працює відповідно до законодавчої програми уряду тощо.

Звичайно, закони суспільного, у тому числі політичного, розвитку не
діють з такою очевидністю й необхідністю, як закони природи.
Закономірність або закон, передбачаючи причинно-наслідковий зв’язок,
виключає випадковість або ж відводить їй другорядну роль.
Суспільно-політичні явища характеризуються динамізмом, перебувають під
впливом багатьох випадковостей, у тому числі суб’єктивного чинника, а
тому не можуть визначатись у межах суворо детермінованих
причинно-наслідкових зв’язків. Закономірності суспільного розвитку
проявляються лише як тенденції, що відображають необхідні та стійкі
зв’язки між істотними сторонами явищ і процесів. Можна сперечатися щодо
конкретних закономірностей політології чи їх формулювань, однак
заперечувати їх узагалі — значить заперечувати саму можливість цієї
науки.

Предмет політології, отже, доцільно визначати не просто через політичну
систему чи владу, а через закономірності їх функціонування. Прийнятним з
деякими застереженнями можна вважати, наприклад, таке визначення
предмета політології: «Політологія є наукою про сутність, форми і
закономірності функціонування і розвитку політичних систем і політики,
їх місце і роль у житті суспільства»5. Можна також погодитися і з таким
тлумаченням: «Предметом політології є закономірності формування і
розвитку політичної влади, форми і методи її функціонування і
використання в державно-організованому суспільстві». Існують також
визначення, які поєднують обидва зазначені підходи до розуміння предмета
політології. «Основний предмет політичної науки, — зазначає відомий
російський політолог Ф. М. Бурлацький, — політична влада, реалізована в
політичних системах та в інших формах політичних відносин».

Зважаючи на те, що сутністю політики є не влада, а управління
суспільством (влада виступає лише засобом політики), політологія може
бути визначена і як наука про закономірності діяльності з керівництва та
управління суспільством на основі публічної влади.

Це визначення предмета політології близьке до визначення його через
політичну систему, бо саме остання є суб’єктом такої діяльності.

Отже, політологія виступає як спеціальна теорія політики, котра
відрізняється від інших наук: по-перше, тим, що вивчає політичну сферу
суспільного життя не в загальному ряду багатьох інших об’єктів, як це
роблять, наприклад, філософія, соціологія чи історія, а як єдиний і
основний об’єкт; по-друге, тим, що вивчає не окремі аспекти політичного
життя, а розглядає його як багатомірну, цілісну систему; по-третє, тим,
що головним своїм предметом має пізнання притаманних цій системі
закономірностей діяльності з керівництва та управління суспільством на
основі публічної влади.

Структура політології

Політологія має певну внутрішню структуру, основними елементами якої є
історія політичних учень, теорія політики і прикладна політологія.
Історія політичних учень досліджує зародження, становлення і розвиток
політичних поглядів, ідей, теорій тощо протягом усього періоду існування
державно організованого суспільства. Основними етапами цієї історії є
Стародавній світ, Середньовіччя, Відродження, Новий і Новітній час.

Головною складовою політології є теорія політики. Вона вивчає політику
як цілісний предмет і має свої внутрішні структурні елементи: концепції
політики і влади; теорії політичної системи і процесів; моделі
політичної участі й лідерства; теорії формальних і неформальних
інститутів політики — державознавство, партологія, концепції груп
інтересів, бюрократії та еліт; теорії міжнародних відносин і зовнішньої
політики.

Теорія політики складає основний зміст політології як навчальної
дисципліни.

Прикладна, або практична, політологія є тією галуззю науки про політику,
яка безпосередньо стосується процесів здійснення політики. Вона є
сукупністю теоретичних моделей, методологічних принципів, методів і
процедур дослідження конкретних програм і рекомендацій, орієнтованих на
практичне використання, досягнення реального політичного результату.
Основний зміст прикладної політології складає розробка політичних
технологій: прийняття політичних рішень; проведення виборчих кампаній,
політичної реклами; врегулювання політичних конфліктів; проведення
політичних переговорів; лобіювання тощо. Практична політологія проводить
також політичні прогнозування, планування й консультування, методику
розробки експертно-аналітичних матеріалів і політичних документів та ін.

Окрему галузь науки про політику складає порівняльна, або компаративна
(від лат. comparativus — порівняльний), політологія, яка проводить
порівняльні дослідження політичних явищ і процесів різних держав,
регіонів та епох.

Залежно від ступеня узагальненості знань про політику у структурі
політології виокремлюють: загальну політологію, що вивчає історію і
теорію політики, виробляє теоретичні й методологічні основи політичної
науки; і теорії середнього рівня — про владу, політичну систему,
політичні процеси, політичне лідерство, політичну культуру тощо.

У структурі політології розрізняють також емпіричний і теоретичний рівні
та аспекти знань і досліджень. Вони тісно переплітаються в межах
більшості політологічних досліджень, які містять одночасно й побудову
теоретичних моделей, концептуалізацію понять та гіпотез, і первинне
збирання та аналіз емпіричних даних.

Однак в одних випадках у політологічних дослідженнях може переважати
теоретичний аспект, наприклад під час розробки теорії політичної
системи, концепцій політики, влади, демократії, політичної культури
тощо, а в інших — емпіричний: в ході вивчення конкретних політичних
процесів, політичної поведінки, розробки політичних технологій тощо.

Не менш важливим у внутрішній структурі політології є співвідношення
фундаментальних і прикладних досліджень і знань. До прикладних галузей
політології можна віднести концепції державного управління і партійної
стратегії й тактики, теорії прийняття рішень і ситуаційного політичного
аналізу, тоді як фундаментальні розділи політичної науки пов’язуються з
теоріями влади і політичної системи, порівняльними дослідженнями
політичних інститутів і культури тощо.

Неоднозначність уявлень про предмет політології зумовлює й відмінності у
її назві. Найпоширеніші серед них «політична наука», «наука про
політику», «політологія».

Водночас наявність у структурі політології таких складових, як історія
політичних учень, теорія політики, практична й порівняльна політологія,
окремих і відносно самостійних галузей наукових знань про політику,
наприклад кратології (наука про владу), партології (наука про політичні
партії), елітології (теорії еліт), електоральної політології тощо, дають
підстави говорити про політичні науки у множині. Терміном «політичні
науки» доцільно позначати різні складові політології, а не будь-які
наукові знання про політику. Саме так це зроблено у прийнятій в Україні
номенклатурі спеціальностей наукових працівників, де в межах галузі
«Політичні науки» виокремлено такі спеціальності: теорія та історія
політичної науки; політичні інститути та процеси; політична культура та
ідеологія; політичні проблеми міжнародних систем та глобального
розвитку; етнополітологія та етнодержавознавство.

Основні категорії, методи і функції політології. Категорії політології

Політологія, як і будь-яка інша наука, має свої категорії, тобто
загальні, фундаментальні поняття, які відображають найбільш істотні,
закономірні зв’язки й відносини реальної дійсності та пізнання. їхня
специфіка полягає в тому, що вони розкривають різні сторони процесу
здійснення влади у суспільстві.

Досконала теорія передбачає наявність системи категорій, у якій останні
перебувають у логічному взаємозв’язку й розташовуються в певній
послідовності. При цьому одна з категорій виступає базовою, вона
імпліцитно, тобто неявно, у зародку, містить інші категорії. У
політології базовою є категорія «політична влада».

Влада взагалі — це вольове відношення між людьми, тобто таке відношення,
за якого одні люди здатні і мають можливість нав’язувати свою волю
іншим. Засобом здійснення політичної влади є політика, яка також
виступає однією з базових категорій політології. Політика як заснована
на владі суспільна діяльність реалізується у просторових рамках
політичної системи. «Політична система суспільства» є центральною
категорією політології. Вона органічно поєднує в собі, з’єднує в систему
решту категорій цієї науки. Так, інституціональна підсистема політичної
системи об’єднує політичні інститути — державу та її структурні
елементи, політичні партії, групи інтересів, органи місцевого
самоврядування тощо.

Комунікативна підсистема політичної системи ґрунтується на політичних
відносинах, як тих зв’язках між багатоманітними соціальними спільностями
людей та їхніми організаціями, що складаються з приводу влади.
«Політичні інститути» та їх конкретні вияви — «держава», «політичні
партії», «групи інтересів» тощо, а також «політичні відносини» належать
до основних категорій політології.

Політична система містить також «політичну культуру», а значить, такі її
складові, як «політична свідомість», «політична поведінка», «політичні
цінності», «політичні норми», «політична соціалізація» тощо, котрі також
є категоріями політології. «Політична культура», як і «політична
система», також є інтегративною категорією політології, яка поєднує в
собі багато інших понять цієї науки.

Формою функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує у
просторі й часі, є «політичний процес» — одна з основних категорій
політології. Політичними процесами називаються відносно однорідні серії
політичних явищ, пов’язаних між собою причиновими або
структурно-функціональними залежностями. «Політичне явище» як одна з
найбільш загальних категорій політології є сукупністю усіх чинників і
явищ, пов’язаних із здійсненням політики. Конкретні визначення основних
категорій політології наводяться у наступних главах.

Методи політологічних досліджень

Поряд з категоріями важливими інструментами пізнання політичних явищ і
досліджень процесів є методи Метод — це сукупність прийомів та операцій
практичного й теоретичного освоєння дійсності. Кожна наука використовує
ту чи іншу сукупність методів та їхні конкретні різновиди залежно від
об’єкта, предмета, характеру (теоретичного чи емпіричного), мети
дослідження.

Сукупність методів дослідження, що їх застосовують у тій чи іншій науці,
називається методологією. Існує багато різних класифікацій методів
пізнання. Виокремлюють, наприклад, методи експерименту, методи обробки
емпіричних даних, методи побудови наукових теорій та їх перевірки тощо.
Методи поділяються на філософські та спеціально-наукові. Філософські
методи є найбільш загальними. Основними з них матеріалістична філософія
вважає діалектику і матеріалізм. Методологічна роль матеріалізму полягає
в тому, що він заперечує надприродність у явищах природи, суспільства і
людської свідомості й орієнтує науку на розкриття природних, об’єктивних
зв’язків. Діалектика є науковим методом матеріалістичної філософії і
всієї науки в цілому, оскільки вона формулює найбільш загальні закони
пізнання: переходу кількісних змін у якісні; єдності і боротьби
протилежностей; заперечення заперечення.

Методами, які мають загальнонауковий характер, є: порівняння, аналіз і
синтез, ідеалізація, узагальнення, сходження від абстрактного до
конкретного, індукція і дедукція тощо. Водночас окремі науки
використовують спеціальні методи пізнання.

> I

> I

их методів, які об’єднуються в групи.

Однак якщо виходити з того, що політологія є окремою, самостійною наукою
про політику з притаманним лише їй предметом, яким є політична система
суспільства чи політична влада, то коло основних методів політологічних
досліджень можна окреслити більш-менш чітко. Такі методи зумовлюються
передусім предметом політології. До них належать насамперед системний,
структурно-функціональний, порівняльний і біхевіористський методи.
Звичайно, політологія використовує багато інших методів — соціологічних,
логічних, емпіричних тощо, однак перелічені випливають зі змісту її
предмета, який має системний, структурний і функціональний аспекти, а
тому є в ній основними.

Під кутом зору системного методу або підходу (підхід є узагальненою
характеристикою методу) суспільство та його складові можна розглядати як
більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого
середовища. Такі утворення характеризуються як цілісні системи, що
складаються з певного комплексу взаємозв’я¬заних елементів, які можна
виокремити з системи та аналізувати. Системи мають більш чи менш чітко
окреслені межі, які виокремлюють їх з навколишнього середовища.
Відповідно до цього підходу політична сфера суспільного життя вивчається
як комплекс елементів, що утворюють цілісну систему в її зв’язку з
іншими сферами суспільного життя — економічною, соціальною і духовною.
Завдяки використанню у політології системного методу стало можливим саме
поняття «політична система суспільства».

Системний метод орієнтує дослідження на розкриття цілісності об’єкта й
тих механізмів, які її забезпечують, на виявлення багатоманітних типів
зв’язків складного об’єкта і зведення їх у єдину теоретичну конструкцію.
Водночас системний метод аналізу політики, політичної системи вимагає
детального вивчення її складових, структури та функціонування. Це
досягається застосуванням поряд із системним підходом
структурно-функціонального методу.

Структурно-функціональний метод є однією з найважли¬віших форм
застосування системного підходу в дослідженні політичних явищ і
процесів. Його можна визначити як дослідницький прийом, який полягає у
розчленуванні складного об’єкта на складові, вивченні зв’язків між ними
й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об’єкта як
цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із
зовнішнім середовищем. Застосування структурно-функціонального методу в
дослідженні політичної системи суспільства передбачає виокремлення
елементів її структури, основними з яких є політичні інститути,
з’ясування особливостей їхнього функціонування та зв’язку між ними.

Ускладнення політичних процесів, що відбуваються в сучасному світі,
багатоманітність форм політичного життя на теоретичному рівні можна
пізнати лише за умови їх порівняння й зіставлення, побудови аналітичних
порівняльних моделей, які б групували і класифікували політичні явища за
певними ознаками.

Це досягається використанням порівняльного методу. Порівняльний аналіз
орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис політичних
систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох. При цьому
акцент робиться спочатку на з’ясуванні спільного, оскільки відмінності
між різнотипними політичними системами можуть бути з’ясовані лише в разі
існування у них певних спільних, системних ознак.

Головна проблема використання порівняльного методу пов’язана з
необхідністю підбору порівнюваних явищ і процесів, оскільки порівняння
можливе лише в межах однорідної і згуртованої політичної структури. На
використанні у першу чергу порівняльного методу ґрунтується особлива
галузь політологічних знань — порівняльна політологія.

Суть біхевіористського підходу до вивчення суспільних явищ і процесів
полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп (звідси і
його назва: англ. behaviour означає «поведінка»). Спочатку (з другої
половини XIX ст.) цей підхід використовувався у психології, а згодом
(після Другої світової війни) утвердився в політології (причому спершу в
США, а потім і в європейських країнах). Якщо раніше політологи
акцентували свою увагу на формально-правовому аналізі політичних
інститутів, формальній структурі політичної організації суспільства, то
об’єктом аналізу біхевіористського методу в політології стали різні
аспекти поведінки людей як суб’єктів політики.

Використання біхевіористського методу в політології передбачає визнання
того, що політика як суспільне явище має передусім особистісний вимір, а
всі групові форми дій виводяться з аналізу поведінки індивідів, які
створюють групові зв’язки.

Домінуючими мотивами політичної поведінки індивідів є їхні психологічні
орієнтації, а політичні явища так само, як і природні, можуть і повинні
вимірюватися кількісно.

Грунтуючись на цих засадах, біхевіористський підхід передбачає широке
використання в політологічних дослідженнях статистичних даних,
кількісних методів, анкетних опитувань, моделювання політичних процесів
тощо. За допомогою таких методів досліджуються політичні орієнтації,
позиції і поведінка людей, наприклад під час виборів, у конфліктних
ситуаціях тощо.

Біхевіористський підхід спричинив справжню революцію в політології, бо
саме він і передбачувані ним дослідницькі методи дають можливість
отримувати достовірні знання про політику, які визнаються істинними і в
межах позитивістської методології.

Здобуті за біхевіористською методологією знання дають політології
підстави претендувати на статус точної науки. Однак, наголошуючи на
вивченні поведінки індивідів у тих чи інших ситуаціях, біхевіоризм
залишає поза увагою дії великих соціальних груп, наприклад суспільних
класів чи націй, як суб’єктів політики. У цьому виявляється обмеженість
біхевіористського підходу.

Функції політології

У суспільствознавстві під функцією (від лат. functio — виконання,
здійснення) розуміють роль, яку виконує певний соціальний інститут або
процес стосовно цілого.

Оскільки така роль реалізується за багатьма напрямами, то звичайно
виокремлюються декілька функцій того чи іншого інституту або процесу.
Відповідно, функціями політології є основні напрями її впливу на
суспільство. В літературі іноді виокремлюються цілі групи функцій
політологи з включенням до них і конкретних дослідницьких прийомів11.
Слід мати на увазі, що в навчальній літературі з політології не
знайдеться бодай двох підручників чи посібників, у яких виокремлювалися
б однакові групи функцій того чи іншого політичного інституту чи
процесу. Різні думки висловлюються навіть щодо функцій головного
політичного інституту — держави. Такі розбіжності пов’язані, з одного
боку, з багатоманітністю напрямів впливу політичних інститутів і
процесів на суспільство, а з іншого — з відсутністю єдиного підходу до
виокремлення функцій, методологічних принципів і методичних прийомів їх
визначення.

Узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити п’ять основних функцій
політології: теоретичну, методологічну, практичну, виховну і
прогностичну.

Теоретична, або концептуально-описова, гносеологічна, пізнавальна,
функція політології полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій,
гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні закономірностей, які
описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного життя
суспільства.

З теоретичною функцією політології тісно пов’язана її методологічна
функція, яка полягає в тому, що категорії й поняття цієї науки, а також
формульовані нею закономірності використовуються іншими науками як
теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явищ і процесів.
Наприклад, категорії «політика», «політична влада», «політична система
суспільства», «політичний процес», «політичний режим», «політична
партія» тощо розробляються саме політологією, однак широко
використовуються й іншими науками. Політологія дає цим наукам
дослідницькі схеми, прийоми пізнання політичних явищ і процесів.

Практична, або прикладна, функція політології полягає у ії
зорієнтованості на вирішення конкретних практичних політичних завдань і
проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних положень політологія
формулює рекомендації Щодо здійснення політики, проведення тих чи інших
заходів і кампаній. Найповніше практична функція політології
проявляється у прикладній політології, основний зміст якої складає
розроблення різних політичних технологій.

Політологія впливає на формування світогляду індивіда, даючи йому знання
про політичну сферу суспільного життя, про політичні інститути, права,
свободи та обов’язки громадянина, політичну культуру. Вона відіграє
вирішальну роль у політичній соціалізації як процесі засвоєння індивідом
певної системи політичних знань, норм і цінностей, впливає на формування
навиків політичної поведінки. У формуванні світогляду особи, її
політичній соціалізації полягає виховна функція політології.

Важливою є також прогностична функція політології, яка полягає у її
здатності передбачати, прогнозувати перспективи розвитку політичних
процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і виконання
політичних рішень. Реалізація цієї функції передбачає моделювання
політичних процесів і відносин, завчасне проведення наукових експертиз
найвагоміших політичних рішень на предмет реальності очікуваного від них
ефекту.

Становлення політології як науки і навчальної дисципліни

Політологія є одночасно і молодою, і однією з найдавніших наук.
Політичні погляди та ідеї існують з того часу, як суспільство набуло
державно-організованої форми. Проте якщо вони у тій чи іншій формі
з’явилися з виникненням держави, то наука про політику формувалася в
міру виокремлення політики як самостійної сфери суспільного життя.

Історично першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна.
Майже два тисячоліття до нової ери панували уявлення про божественне
походження влади і суспільно-політичного устрою. З середини першого
тисячоліття до нової ери посилюється процес раціоналізації політичних
поглядів, вони набувають філософсько-етичної форми. З’являються перші
політичні категорії і визначення, а згодом і політичні концепції,
започатковуються власне теоретичні дослідження політики. Найвиразніше
цей процес проявився у творчості Конфуція, Сократа, Платона і
Арістотеля. Політичну науку вони розуміли як науку про загальне благо,
втіленням якого має бути держава. Так, Сократ започаткував перехід
політичної свідомості з дотеоретичного на теоретичний рівень. Поглядам
на державу і право, на закони та їх співвідношення з мораллю він надав
форми понять. Платон став творцем політичної філософії, в центр якої
поставив державу та форми організації державної влади. Арістотель
призначення політики і науки про неї вбачав у тому, щоб наділяти людей
позитивними рисами, забезпечувати їх справедливе спільне проживання в
суспільстві. Для реалізації цього призначення політики необхідно шукати
найкращі форми державного правління.

Арістотель багато в чому заклав основи політології як окремої
самостійної науки, тому іноді його називають батьком цієї науки. Однак у
нього ще немає чіткого розмежування між політичною наукою, етикою і
філософією. Від релігійно-етичної форми політичну науку звільнив Н.
Макіавеллі. Він розглядав політичні процеси як природні, що відбуваються
не з Божої волі, а відповідно до певних об’єктивних закономірностей. У
центр політичних досліджень учений поставив державну владу й
підпорядкував політичну науку вирішенню практичних завдань. Його
вважають основоположником політичної науки Нового часу, та це ще не була
політологія в сучасному її розумінні.

Крім Н. Макіавеллі, великий внесок у звільнення політики й політичної
думки від теології і церковної моралі зробили Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж.
Локк, Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони аналізували проблеми
походження, сутності, призначення і форми держави, розробляли теорію
суспільного договору, ідеї народного суверенітету, свободи і рівності,
природного права тощо.

Істотний внесок у розвиток політичної науки, ідей конституційного ладу,
республіканської форми правління, ліберальної демократії і становлення
відповідних їм інститутів і норм був зроблений у період Великої
французької революції, війни за незалежність США наприкінці XVIII ст.,
революцій XIX ст. У другій половині XVIII — першій половині XIX ст. були
сформульовані найважливіші підходи, що стали основоположними в
розробленні політичних теорій і концепцій сучасності.

Процес формування й виокремлення політології із загальної системи
соціальних і гуманітарних наук та її інституціоналізації припав на
кінець XIX — початок XX ст. У різних країнах він відбувався по-різному.
В Німеччині, наприклад, він був пов’язаний із формуванням і розвитком
так званої правової школи. У Франції політологія виникає на межі
державознавства, політичної історії та соціології. У Великобританії
значний поштовх формуванню політології надало заснування Лондонської
школи економіки і політичних наук при Лондонському університеті.
Важливий внесок у становлення сучасної політології зробили такі
європейські вчені, як К. Маркс, Ф. Енгельс, М. Вебер, Р. Міхельс, Г.
Моска, В. Парето та ін. У США інтенсивне оформлення політології в
самостійну галузь знання розпочалося 1880 р. зі створенням при
Колумбійському коледжі (пізніше перейменований у Колумбійський
університет) школи політичної науки. Ще 1903 р. у США була створена
Американська асоціація політичних наук, яка започаткувала подібні
асоціації в інших країнах та в міжнародному масштабі. У 1949 р. під
егідою ЮНЕСКО утворилася Міжнародна асоціація політичної науки, що
об’єднала у своїх лавах більшість відповідних національних асоціацій.

Якщо наприкінці XIX — на початку XX ст. в центрі уваги західної
політології перебувала держава, її інститути і форми, то в 30—50-ті роки
Центр тяжіння переноситься на емпірично спостережувану політичну
поведінку людей, а згодом і на владні відносини між ними. У післявоєнний
період розвиток політології був особливо успішним у США. Саме в цій
країні розгорнулася так звана біхевіористська революція в соціальних
науках, у тому числі й політології. Американським ученим належить також
заслуга розробки системного і структурно-функціонального аналізу
політики, політико-культурного підходу, порівняльної політології.

Паралельно з формуванням і виокремленням політології як науки
відбувалось і становлення її як навчальної дисципліни. Як така вона
вперше з’явилася в університетах США в середині XIX ст. напередодні
громадянської війни між Північчю і Півднем. Вводячи курс політичної
науки, керівництво американських університетів мало на меті сприяння
формуванню політичної культури громадян, їх прихильності до
демократичних цінностей. У європейській вищій школі політологію почали
викладати лише з середини XX ст.

СРСР, як й інші соціалістичні країни, стояв осторонь загального процесу
становлення і розвитку політології як науки і навчальної дисципліни.
Теоретичні положення політології не вписувалися в основні постулати
панівної в цих країнах марксистсько-ленінської ідеології. Залучення
науковців і громадян до розроблення й вивчення проблем політології, до
осягнення демократичного світового надбання суперечило інтересам
панівної комуністичної верхівки. Тому аж до другої половини 80-х років в
СРСР політологія не визнавалась за науку, а окремі дослідження політики
здійснювались у межах історичного матеріалізму, наукового комунізму,
історії КПРС, політичної економії, теорії держави і права та деяких
інших ідеологізованих дисциплін.

Ставлення до політології почало змінюватися лише в період перебудови.
1989 р.

Державний комітет СРСР з науки і техніки офіційно затвердив номенклатуру
спеціальностей наукових працівників під загальною назвою «Політичні
науки». В ній уперше передбачалася спеціалізація з політичних наук, що
створило можливості для захисту кандидатських і докторських дисертацій,
присвоєння вчених ступенів кандидата політичних наук і доктора
політичних наук. У цей же час політологію стали викладати у вищих
навчальних закладах.

Відповідні процеси відбувались і в Україні. З 1990 р. політологія почала
впроваджуватись як навчальна дисципліна у вищих навчальних закладах.
Однак негативна реакція керівників багатьох вузів, особливо технічних,
на надмірну ідеологізацію навчального процесу за часів комуністичного
панування призвела до вилучення з навчальних планів ряду
соціально-гуманітарних дисциплін, у тому числі політології.

Останнім часом обсяг вивчення політології у вищих навчальних закладах
збільшено до 108 годин. Крім того, ця дисципліна введена до переліку
спеціальностей підготовки фахівців.

Уперше підготовку фахівців-політологів було розпочато в Київ¬ському
національному університеті імені Тараса Шевченка. Згодом їх почали
готувати в Одеському, Донецькому, Львівському, Східноукраїнському
(Луганськ), Чернівецькому, Прикарпатському, Ужгородському університетах,
Національному педагогічному університеті ім. М. П. Драгоманова (Київ),
Національному університеті «Києво-Могилянська академія». У недержавної
форми власності Таврійському екологічному інституті (Сімферополь)
відкрито перший в Україні політологічний факультет.

Політологічні знання, на перший погляд, здаються простими й доступними.
Напевне, цим пояснюється та легкість, з якою іноді розпочинають
підготовку політологів, пишуть словники, підручники й навчальні
посібники з цієї дисципліни, захищають кандидатські і навіть докторські
дисертації. Та видима простота політологічних знань є оманливою, і ми
поки що перебуваємо лише на самому початку тривалого процесу опанування
цієї науки на рівні її світових досягнень.

Рекомендована література

Александров Н. Д., Сулимое В. Е.

О некоторых методологических основах политологии // Социально-полит,
науки. 1991. №3.

Алексеева Т. А. Предмет политической философии // Полит, исследования.
1992.

№3.

Бодуен Ж. Вступ до політології. К., 1995.

Бойме К. Сравнение в политической науке // Социально-полит, науки. 1992.

№2.

Бутенко А. П. Политология как наука и как учебная дисциплина в
современной России // Социально-полит, журн. 1993. № 9—10.

Гаджиев К. С. Опыт введения в политологию. Концептуальный и политический
аспект // Полит, исследования. 1992. № 1—2.

Гареев Э. С, Дорожкин Ю. Н., Штейнгарт Р. 3. О политологии и ее
преподавании в вузе // Социально-полит.науки. 1991. № 7.

Ильин М. В., Коваль Б. И. Что есть политика и что — наука о политике
(опыт нетради¬ционного обзора) // Полит, исследования. 1991. № 4.

Становлення та розвиток політичних ідей

Ильин М. В., Мельвиль А. Ю., Федоров Ю. Е. Основные категории
политической науки (раздел учебного пособия) // Полит, исследования.
1996. № 4.

Истон Д. Новая революция в политической науке // Социально-полит, журн.
1993. № 8.

Краснов Б. И. Политология как наука и учебная дисциплина //
Социально-полит, журн. 1995. № 1.

Малыхин А., Чернышев В. Наука о политике // Социально-полит, науки.
1991. № 1. Марченко М. Н. На пути становления политической науки в СССР
// Социально-полит, науки. 1991. № 3.

Панарин А. С. Философия политики. М., 1996.

Политика как научная дисциплина по Д. Хелду // Полит, иссле¬дования.
1991. № 5. Рогачев С. Я. Предмет политологии и ее место в системе
социальных наук // Государство и право. 1993. № 5.

Рудич Ф. М. Политология: теоретический и прикладной контекст //
Социально-полит, журн. 1996. № 5.

Федун Л. А. О предмете и методе политологии // Социально-полит, науки.
1991. № 3.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020