.

Етнополітологія: актуальність, визначення та основні закономірності. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
413 2935
Скачать документ

Реферат на тему:

Етнополітологія: актуальність, визначення та основні закономірності.

План

Актуальність розвитку етнополітології

Визначення етнополітології

Основні закономірності етнополітології

Понятійно-категоріальний апарат нетнополітології

Актуальність розвитку етнополітології

Сьогодні і на Заході, і в Україні йдуть процеси (звичайно різної
інтенсивності) розвитку наук, які досліджують етнополітичну царину. Але
в обох випадках досить повільно, мляво і невпевнено просувається справа
становлення єдиної, загальної науки, яка б інтегрувала і синтезувала
знання, вироблені і накопичені багатьма різними етнонауками та науковими
етнонапрямками. Пасивність і зволікання західних науковців можна
пояснити, на погляд автора, тим, що на Заході, по-перше, давно вже
завершились процеси формування націй, будівництва держав та створення
нових, демократичних суспільств, в яких етнополітичні проблеми
вирішуються цивілізованими методами; по-друге, певним занепадом впливу
національної ідеї і націоналізму та відносним послабленням традиційної
ролі національної держави; по-третє, досить тривалою етнополітичною
стабільністю та відсутністю гострих етнополітичних конфліктів;
по-четверте, сподіваннями і очікуваннями, що національне і етнічне скоро
і швидко кудись подінуться самі собою або зникнуть у процесі
глобалізації та модернізації.

Щодо України, то тут існує чимало перешкод на шляху розвитку
етнополітології. Головними з них є: 1) катастрофічне
фінансово-економічне становище науки і науковців; 2) негативне ставлення
багатьох впливових сил до науки, яка базується на цивілізаційних,
гуманістичних принципах, заперечує пріоритетність якихось одних
інтересів і цінностей над іншими, намагається дати об’єктивну оцінку
місця і ролі етносів і націй та їх ідеологій (відповідно етніцизму та
націоналізму) у суспільному розвитку і т.ін.; 3) упереджене ставлення до
нової науки багатьох “технократів” та деяких суспільствознавців,
зокрема, політологів, які досліджують політичні інститути і процеси без
врахування їх етнонаціональної специфіки та соціологів, котрі все ще
вивчають людину взагалі, а людей як загальну масу, населення міста,
регіону, країни тощо; 4) відсутність порозуміння, співпраці, а подекуди
і конфронтація між деякими дослідниками етнополітичної сфери.

Проте, наведені автором пояснення і перешкоди не знижують актуальності,
доцільності й необхідності подальшого розвитку етнополітологи. Адже
існує безліч загальних і специфічних факторів, причому як на Заході, так
і в Україні, котрі роблять цю справу нагальною і невідкладною. (Див.
схему №1). До першої групи, тобто загальних факторів, слід віднести
наступні:

1. Поліетнічний склад населення планети і абсолютної більшості сучасних
країн. Держави, які виникли останнім часом і виникатимуть в майбутньому,
теж матимуть поліетнічний склад населення.

2. Могутній процес етнічного ренесансу, який охопив більшість
по-ліетнічних держав і виявляється у зростанні етнічної свідомості й
піднесенні етнічних рухів.

3. Політизація етнічностей, тобто вихід етнічних спільнот на арену
політичного життя і зростання їх ролі як головного чинника
легітимі-зації та/чи делєгітимізації режимів та урядів.

4. Вибух націоналізму у Східній Європі та деяких інших регіонах, який
був, є і, мабуть, ще довго буде однією з основних рушійних сил
суспільного розвитку.

5. Світова тенденція піднесення етніцизму, загострення суперництва, а
часом і протиборства між різними етніцизмами та між ними і
націоналізмами.

6. Дезінтеграційні процеси в Східній Європі, внаслідок чого народилось
або відродилось більше двох десятків нових суверенних держав, у тому
числі й Україна.

7. Посилення інтеграційних процесів у Західній Європі і Північній
Америці.

8. Послаблення етнополітичної стабільності в багатьох країнах світу,
виникнення і загострення нових етнополітичних конфліктів, перетворення
багатьох з них на етнічні, а деяких і на міждержавні війни.

Є ще три фактори, які обумовлюють актуальність розвитку етнополітологи
як нової науки і дослідницької концепції. Вони потребують підвищеної
уваги.

По-перше, це реалії людського буття, стан і перспективи суспільного
розвитку. Відзначимо, що кожна з цих реалій досить відома, але взяті
разом вони створюють нову парадигму – вселюдську.

По-друге, це марність і безпідставність очікувань швидкого безболісного
зникнення націй та національного, і тим більш етносів та етнічного. Як
відомо з історії, правителі всіх імперій протягом тисячоліть не тільки
чекали, а й робили все, щоб прискорити зникнення чужих етносів і
етнічного. Правителі багатонаціональних держав протягом століть чекали
зникнення і знищували чужі нації і національне. Та канули в Лету імперії
і катастрофічно скорочується кількість багатонаціональних держав. Але
нації продовжують існувати і навіть формуються нові, а етнічності
взагалі перетворились на головних політичних “акторів” сучасності, про
що ще йтиметься.

Нарешті, це циклічний характер всіх етнополітичних процесів. І наступне
загальне загострення етнополітичних проблем, за розрахунками автора,
слід очікувати вже наприкінці 10-х років XXI століття. Та й до того часу
виникне чимало нових і загостриться старих локальних та/чи регіональних
етнополітичних конфліктів.

Актуальність етнополітології обумовлена не лише загальними, а й
специфічними чинниками, тобто притаманними конкретній державі, зокрема,
Україні, хоча все, що стосується її може бути екстрапольовано і на інші
посттоталітарні країни. Основними з них, на погляд автора, є: створення
суверенної незалежної України; поліетнічний склад українського народу;
складність процесу національного та державного будівництва, особливо в
перехідний період; відсутність державної концепції ет-нонаціональної
політики; потенційна загрозаівиникнення міжетнічних, етнорегіональних та
етнополітичних конфліктів; загострення дискусій про форми, шляхи і
методи вирішення етнополітичних проблем, які дістались Україні у
спадщину від колишнього СРСР та виникли після проголошення її
незалежності; необхідність збереження єдності та територіальної
цілісності України при максимальному урахуванні специфіки своїх
регіонів, задоволенні їх особливих інтересів; входження України в
світове співтовариство, яке характеризується пріоритетом прав людини та
загальнолюдських цінностей, а також зростанням інтеграційних процесів;
низька в цілому етнополітична культура; перебування значної частини
правлячих кіл і народ}’ в полоні догматичного етнополітичного мислення;
необхідність приведення науки і вищої школи України у відповідність із
світовими стандартами; брак відповідної наукової та навчшіьної
літератури; об’єктивна неспроможність інших суспільних наук та обмежені
можливості роз’єднаних етнонаук та етнонапрямків всебічно досліджувати
етнополітичну царину людського буття.

Всього цього більш ніж достатньо, щоб прислухатись до розумних порад
відомого англійського вченого Дж.Максвелла: “Для розвитку науки
потрібно, щоб у кожну дану добу люди не лише мислили взагалі, але щоб
вони концентрували свої думки на тій частині просторого поля науки, яка
в даний час вимагає розробки”. Саме на таку частину поля суспільних
наук, за переконанням автора, і перетворилась сьогодні етнополітологія.

Визначення етнополітології

Виходячи з усього вищенавєденого, автор визначає нову науку наступним
чином: етнополітологія – це наука про місце і роль етнонаціональних
спільнот (етносів, націй, етнічних та національних груп) в історії
людської цивілізації та політичному житті суспільства, про їх
взаємовідносини між собою, а також: з державою та її органів, про
закономірності етнополітичних процесів, про рушійні сили етнічних і
національних рухів та їх ідеології (етніцизм і націоналізм), про засади
й принципи етнонаціональної політики, шляхи імеїподи врегулювання
етнополітичних конфліктів та забезпечення епгно-політичної стабільності
в окремій дерусаві та в світі в цілому.

Коротко говорячи, етпополітологія – це наука про закономірності
взаємодії етнонаціональної та політичної сфер або просто про
етнопо-літичну царину людського буття.

Тут потрібно зробити кілька зауважень, уточнень і роз’яснень. Почнемо із
назви нової науки і дослідницької концепції. Перш за все, відзначимо, що
вона мала б бути дещо ширшою. Адже етнополітологія об’єднує доробок
таких етнічних наук як етнологія, націологія, етнодержа-вознавство,
етнополітика, політична етнологія, і зрозуміло, такої важливої науки як
політологія. Із врахуванням всього цього, нова наука мала б називатись
“етнонаціополітологією”.

До речі, утворення цієї назви можна зобразити і у вигляді простенької,
але досить промовистої формули:

ЕТНОЛОГІЯ + НАЦІОЛОГІЯ + біля 20 ЕТНОНАУКта ЕТНО-НАПРЯМКІВ+ПОЛГГОЛОГІЯ =
ЕТНОНАЦІОПОЛІТОЛОГІЯ

Отже, повна назва нової науки, яка вивчає етнополітичну царину людського
буття – “етнонаціополітологія”. Але для скорочення і зручності вимови
автор назвав її “етнополітологія”. І хоча при цьому одна з трьох частин
попередньої назви, а саме – “націо”, зникає, скорочений варіант назви не
втрачає своєї внутрішньої логіки, повноти і коректності.

На наш погляд, етнологія, як наука, ширша за націологію у часі, просторі
і кількості об’єктів дослідження. Адже, націологію можна розглядати і як
окрему, самостійну науку, і як складову етнології, один з наукових
етнонапрямків.

По-перше, етнологія досліджує етноси протягом всього часу їх існування.

По-друге, вона вивчає всі етноси, яких сьогодні, за різними даними,
нараховується від 4 до 10 тисяч. Причому у всіх їх формах, зокрема,
родах-племенах-народах-націях.

По-третє, етнологія досліджує етнос і всі його “уламки” – етнічні групи
– незалежно від країни та/чи регіону їх проживання, тобто як
екстериторіальні утворення.

Щодо націології, то вона вивчає лише одну із форм етносу, його вищу
форму – націю, яких сьогодні нараховується біля восьмисот. А нація, як
ще буде показано, є модерним феноменом, котрий почав зароджуватись десь
у XVI ст. До того ж, нація є територіальним утворенням.

Отже, хоча в назві нової науки “етнополітологія” і відсутній термін
“нащо, він, тим не менш, мається на увазі.

#uuuuuuuuuu/iaeaeaessOOOOOOOO

&

&

P¤PoQ6SLU*VUdj†k‚n,txoooooooooooooooooooooooooooo

тичного суспільства тощо. І етнополітологія зовсім не претендує на
монополію у їх вивченні та/чи тлумаченні.

Автор наголошує також, що етнополітологія не домагається якогось
пануючого становища серед інших класичних наук. Навпаки, вона
зацікавлена у рівноправних партнерських відносинах з історією,
філософією, соціологією та іншими науками. У етнополітологи особливі,
можна сказати “родинні стосунки” із політологією та всіма її науковими
напрямками, зокрема, політичною соціологією, політичною психологією,
політичним менеджментом тощо. Адже політологія є одним із “китів” (поряд
з етнологією та націологією), на яких тримається етнополітологія. Бо,
якщо етнологія і націологія підживлюють етнополітологію знаннями про
етнос і націю, то політологія – про політику.

Інтегруючи і синтезуючи ці наробки, етнополітологія продукує, по суті
справи, нові, узагальнені знання про одну з найдавніших, найважливіших і
найскладніших сфер людського буття – етнополітичну.

Співіснування і співпраця етнополітології, етнічних наук і
етнонапрямків, з одного боку; та політології і політичних напрямків, з
іншого, – це свідчення і наслідок об’єктивного світового процесу
дезінтеграції й інтеграції наук, оптимального поєднання
вузькопрофільного та комп-. лексного міждисциплінарного підходів до
вивчення людського буття, зокрема, його етнополітичної царини.

Тут хотілося б особливо наголосити на тому, що виникнення і становлення
етнополітологи є виключно об’єктивним і природним процесом. Обумовлений
він, по-перше, переходом людства до якісно нового етапу свого розвитку –
інформаційного суспільства, наслідки якого для етнополітичної царини ми
ще до кінця не усвідомлюємо; по-друге, зростаючим процесом фрагментації
та інтеграції людства; по-третє, нерозривною єдністю і взаємозалежністю
етнонаціональної та політичної сфер людського буття. Отже,
етнополітологія здобуває й інтегрує знання про те, що тисячоліття тому
об’єднала її Величність Природа. Тому етнопо-літологію можна ввюісати
наукою про політику виживання ісамо-реалізаціїлюдини, етнонаціональних
спільнот та людства.

Дійсно, доля відвела етнополітології надзвичайно складну і відповідальну
місію. Вона має, по-перше, сама досліджувати етнополітичну сферу в усій
її повноті й суперечливості; по-друге, інтегрувати знання, здобуті
іншими етнонауками і етнонапрямками та синтезувати їх із науковими
здобутками політології та інших наукових політичних напрямків; по-третє,
служити новою дослідницькою концепцією: по-четверте, розробляти
теоретичні засади, принципи і методи для практичної етнона-ціональної
політики.

Отже, етнополітологія – це нова, самостійна, фундаментальна, теоретична,
аналітично-синтетична наука і нова дослідницька концепція. Народження і
розвиток етнополітології, як на автора, – це своєрідна теоретична
революція в суспільствознавстві. І викликана вона тими революційними
потрясіннями і епохальними змінами, які відбулись протягом XX ст. і
відбуваються сьогодні в житті окремих етнонаціональних спільнот та
людства в цілому. До цих потрясінь і змін слід віднести зникнення
імперій, обвальне скорочення кількості багатонаціональних держав, вибух
націоналізму, багаторазове збільшення кількості національних держав,
етнічний ренесанс, політизацію етнічності, піднесення етніцизму,
загострення етнополітичних конфліктів тощо.

Етнополітологія – це наука, затребувана самим життям і покликана,
нарешті, зайнятись всебічним, ґрунтовним дослідженням однієї з найбільш
важливих і суперечливих, але найдовше ігнорованих, найбільш занедбаних і
знехтуваних сфер людського буття.

Етнополітологія, як, мабуть, ні одна інша суспільна наука, може
допомогти врятуванню людства від самознищення в кривавих етнополітичних
конфліктах, етнічних та міждержавних війнах або від нездатності
об’єднатись для подолання численних глобальних проблем і загальної
катастрофи.

Основні закономірності етнополітології

Предмет етнополітології, як і інших суспільних наук , фіксується в його
“законах” і закономірностях, визначеннях і категоріях. І тут виникає
законне питання. А чи існують закони суспільного розвитку взагалі, і
етнополітичних процесів, зокрема?

Відповісти на це запитання надзвичайно важко. Сьогодні з цього приводу
існують, за нашим аналізом, Щонайменше три точки зорз’. Одна група
вчених, головним чином західних, відкидає саму ідею про існування
якихось там законів суспільного життя і замість неї висуває т.зв.
“теорію хаосу”. На думку другої групи вчених, переважно колишніх
радянських суспільствознавців, всі процеси суспільно-політичного життя
обумовлені діями низки тих чи інших законів, пізнання яких дає
можливість впливати на швидкість, характер і напрямок розвитку цих
процесів, тобто “творити історію”. Нарешті, третя група, а це частина
західних та деякі сучасні вітчизняні науковці, не відкидають ідею
існування законів суспільного розвитку і наполегливо шукають їх,
визнаючи, що поряд з цими законами існують і певні закономірності.
Загалом вони не заперечують, але й не абсолютизують дію тих чи інших
“законів” і “закономірностей”, а том; як правило, беруть ці терміни в
лапки.

Здається, остання точка зору є коректною і більш продуктивною. Але автор
займає дещо іншу позицію. Толерантно ставлячись до думки про існування
“законів суспільного розвитку” та “теорії хаосу у розвитку суспільних
відносин”, він тим не менш вважає, що тут можна говорити про існування
лише певних закономірностей та/чи тенденцій (trends). Більше того, на
нашу думку поряд із цими закономірностями і тенденціями, а подекуди і
всупереч їм, діють алогічне, стихійне та іраціональне, вносячи часам
безладдя і навіть хаос в суспільне життя народів та людства. Це зовсім
не означає, що не варто вести пошуки цих закономірностей та/чи
тенденцій. Якраз навпаки.

Виявленням “законів”, закономірностей і тенденцій – цією надзвичайно
важкою і невдячною, але потрібною справою – займались Арісто-тель,
Ж.Боден, Ш.Монтеск’є, Гердер, Гегель, А.Тойнбі та багато інших, їх
спільними зусиллями вдалось і, мабуть, ще вдасться виявити чимало
“законів”, закономірностей і тенденцій суспільного розвитку, в тому
числі й в етнополітичній царині.

Найбільший інтерес тут становлять, зокрема, “закон нерівномірного
розвитку етносів”, який досить вдало використовують у своїх працях
англійські вчені Т.Наірн, І.Уоллерстайн та інші; “залізний закон
етнічності”, відкритий ще на початку XX ст. “батьком” етноконфліктології
У.Самнером; тенденція політизації етніч-ностей, обгрунтована
Дж.Ротшильдом; тенденції дезінтеграції колоніальних імперій та
суверенізації етнічностсй, прізвища відкривачів яких важко встановити
тощо. Ці та інші відомі вже “закони”, закономірності та тенденції, а
також запропоновані автором закономірності “ланцюгової реакції”,
“циклічного характеру етнополітичного розвитку” та. деякі інші ще будуть
розглянуті. Схоже, і це мабуть, теж може бути визнано закономірністю, що
там, де народи обізнані із науково обгрунтованими закономірностями та/чи
тенденціями етнополітичного життя, а уряди і еліти здатні до їх
критично-конструктивного врахування, панує етонополітична стабільність,
переважають доцентрові тенденції, превалюють інтеграційні процеси як на
рівні окремих держав, так і цілих регіонів та континентів (Західна
Європа, Північна Америка тощо).

Тамже Де народам нав’язані вигадані і штучно створені закони , а
правлячі кола бездумно їх дотримуються чи, навпаки, покладаються на
влас-лу інтуїцію, етнополітичні протиріччя і конфлікти, які є супутником
будь-якого поліетнічного суспільства, перетворюються на міжетнічні та/чи
міждержавні війни.

Понятійно-категоріальний апарат нетнополітології

Надзвичайно важливого значення, особливо для нової науки і дослідницької
концепції, набуває розробка її власного понятійно-категоріального
апарату, адже останній є не лише ключом до розуміння суті відповідних
проблем, а й засобом нарощування знань. Останнім часом до
етнополітології увійшло і входить чимало нових понять і категорій.

Зрозуміло, що етнополітологія користується також термінологічним
апаратом багатьох суспільних наук, зокрема, політології, етнології,
філософії, державознавства, етнографії, соціології, психології, історії
та ін. Не обійтись тут і без застосування понять і категорій, які
використовувались в марксистсько-ленінській теорії нації та національних
відносин. Але всі вони мають бути ретельно переосмислені і переглянуті.
І хоча це дещо ускладнює виклад матеріалу, проте, може значно полегшити
його розуміння і сприйняття, а головне – є невідкладним і надзвичайно
важливим завданням. На це звертав увагу ще Конфуцій, який вважав
“виправлення понять” справою державної ваги, бо користування невірними і
помилковими поняттями призводить до несправедливості, анархії і війн.

Загалом понятійно-категоріальний апарат етнополітології можна поділити
на дві великі групи: загальнонаукові та суто етнополітологічні
категорії. Останні, в свою чергу, можуть бути поділені на дві групи: А)
ті, вживання яких поступово звужується і Б) ті, які після відповідного
уточнення продовжують активно слугувати новій науці. До групи “А” можна
віднести такі поняття як: “марксистсько-ленінська теорія націй”,
“національна політика КГЇРС”, “капіталістична нація”, “соціалістична
нація”, “злиття націй”, “пролетарський інтернаціоналізм”, “буржуазний
націоналізм” та ін. До групи “Б” відносяться “нація”, “націоналізм”,
“національна ідея”, “національна самосвідомість”, “національний інтерес”
та багато інших. З нових категорій слід відзначити, перш за все, таю як:
“етнополітологія”, “етнополітичне мислення”, “етнонаціональ-на
політика”, “політизована етнічність”, “етнополітичний ренесанс”,
етнополітичний конфлікт”, “етнополітична стабільність”, “етнополітич-на
культура” та багато інших.

Література:

Васюта О.А. Проблеми екологічної стратегії України в контексті
глобального розвитку. – Тернопіль, 2001. – С.311-338.

Галеева Г.А. Экологическое воспитание: проблемы, решения // Город,
природа, человек. – М., 1982. – С.41-74.

Киселев Н.Н. Мировоззрение и экология. – К., 1990. – С.117-160.

Кочергин А.Н., Марков Ю.Г., Васильев Н.Г. Экологическое знание и
сознание. – Новосибирск, 1987. – С. 176-200.

Крисаченко B.C. Екологічна культура. – К., 1996. – С.47-55.

Маркович Д. Социальная экология. – М., 1991. – С.154-161.

Моисеев Н.Н. Человек и ноосфера. – М., 1990. – С.247-268.

Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в
Україні в 2001 році. – К., 2003. – С.158-161.

Платонов Г.В. Диалектика взаимодействия общества и природы. – М., 1989.
– С.168-177.

Соціальна екологія: Навч. посіб. / За ред. Л.П.Царика. -Тернопіль, 2002.
– С.166-172.

Социально-философские проблемы экологии / И.В.Огородник, Н.Н.Киселев,
В.С.Крысаченко, И.Н.Стогний. Под. ред. И.В.Огородника. – К., 1989. –
С.225-239.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020