Реферат на тему:
Формування етнополітичних знань в епоху Просвітництва.
Розробка етнополітичних ідей Ф.Беконом та Т.Гоббсом
Період Просвітництва добре відомий не лише новою хвилею розвитку
філософії, соціально-політичних і природничих наук та культури, а й
створенням величезних колоніальних імперій, “переходом від феодалізму до
капіталізму”, загостренням соціально-класових суперечностей,
становленням соціалістичної ідеї тощо. Але значно менше він відомий як
період подальшого переходу людства, точніше його європейської частини,
до індустріального суспільства та швидкої модернізації всіх сфер
суспільного життя, проявом і відображенням якої й стало Просвітництво. І
ще менш відомий зазначений період подальшим розвитком народжених раніше
етнополітичних ідей, особливо ідей нації, націоналізму, національної
держави, федералізму та ін. Доречним буде зазначити, що надзвичайно
важливу роль, яка ще недостатньо оцінена вітчизняними
суспільствознавцями, відіграла тут поява газети – цієї першої ластівки
засобів масової інформації – котра сприяла поширенню зазначених ідей,
формуванню сучасних націй та національних держав.
Авторами цих та багатьох інших етнополітичних ідей була ціла плеяда
видатних вчених і мислителів. Одним з них був англійський філософ і
державний діяч Френсіс Бекон (1561-1626 pp.). Він зробив помітний внесок
у відродження авторитету і піднесення статусу наук про людину й
суспільство, зокрема антропології ти політології, у розробку їх
методологічних засад. Досить актуальною сьогодні є теза Ф.Бекона про те,
що при аналізі будь-яких суспільних явищ не можна покладатись на
інтуіцію (“керуватись почуттям мисливської собаки”), а треба мати
досконалий, відповідний до епохи метод – “нитку для вказання шляху”.
Заслуговує на увагу його думка про те, що людей об’єднує справедливість,
“яка полягає у тому, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі”. Ця
думка має надзвичайно важливе значення для сьогодення і мала б стати
гаслом та принципом взаємовідносин народів і країн.
Досить оригінальним є тлумачення Ф. Беконом сили як основи міжнародного
права. Виходячи з тези Платона і Арістотсля про те, що між народами і
державами не існує справжнього миру, а точиться постійне суперництво,
боротьба і війни (“війна всіх проти всіх”), він визнавав можливість
застосування сили, щоправда, як крайнього засобу при вирішенні деяких
проблем.
Заслуговують на увагу й думки Ф.Бекона про війни, зокрема, принципи їх
поділу на справедливі й несправедливі, його гостре засудження релігійних
війн, збройних загарбань колоній, знищень, переселень та грабунків їх
населення тощо.
Помітну сторінку в історію розвитку політичної та етнополітичної думки
вписав англійський філософ Томас Гоббс (1588-1679 pp.), плебей за
походженням і один з найбільш освічених гуманістів за вихованням і
освітою. Він написав кілька блискучих творів, головними й найбільш
популярними з яких був і лишається “Левіафан, або матерія, форма і влада
держави” та “Про громадянина”.
Значний інтерес із точки зору етнополітологи становлять підходи Т.Гоббса
до визначення поняття “народ” та виявлення його відмінностей від маси
людей, населення чи натовпу. На думку англійського вченого,
“маса людей не становить певної єдності, а являє собою багатьох людей,
кожен з яких має власну волю і власне судження з усіх питань”. Тому маса
не може укладати угод, набувати прав, переносити їх на інших, тобто
“вона не є природною, єдиною особою”. Однак, коли в тій же самій масі
кожний укладає із кожним угоду, щоб воля якоїсь однієї людини або
узгоджена воля більшої частини маси вважалась волею всіх, то ця маса
робиться єдиною особою. Тоді вона наділяється волею і може повелівати,
видавати закони, набувати й передавати права т. ін. “У таких випадках, –
підкреслює Т.Гоббс, – масу краще називати народом”. ‘Народ є дещо єдине,
він має єдину волю, йому може бути продиктована єдина дія. Нічого
подібного не можна сказати про масу”. У демократичному суспільстві, на
його думку, громадяни становлять народ, який править державою. При
монархії вони є масою, а “король (як це не парадоксально) є народом”.
Зазначені думки Т.Гоббса, на погляд автора, не втратили своєї
актуальності.
По-перше, цікавою є сама ідея поділу великих груп людей на масу і народ.
По-друге, критерії цього поділ}’ можуть бути застосовані при аналізі
ситуації у колишніх тоталітарних і частково, навіть, у деяких
посттоталітарних країнах. По-третє, Т.Гоббс вдосконалив висунутий ще
Н.Макіавеллі політичний підхід до народу та став одним із засновників
психологічного підходу, які дещо пізніше поширились на націю і сьогодні
вживаються досить часто. По-четверте, в працях Т.Гоббса вже досить чітко
намітилась формула народного суверенітету, тобто суверенітету народу,
під яким розумілась не просто маса людей, а спілка громадян, котрі мали
певні індивідуальні права.
Нарешті, Т.Гоббс намагався слідом за Н.Макіавеллі, зрозуміти і зобразити
новий феномен – національну державу чи націю-державу, яка поволі ставала
актором, тобто суб’єктом політичного життя та являла собою політичне
утворення з єдиною територією, єдиним правовим режимом, етнічно
однорідним, але найчастіше етнічно різнорідним населенням та єдиним
громадянством.
Значний інтерес, як на автора, сьогодні становлять міркування Т.Гоббса
щодо причин занепаду і розпаду держав. Аналізові цих проблем присвячено
спеціальний розділ його книжки “Левіафан”. Головними з таких причин, на
думку англійського вченого, є внутрішні міжусобиці, які ведуть до
“безладних зіткнень та взаємної різанини”; “недостатність абсолютної
влади”; “отрута бунтівливих вчень”, одним із яких вважалось власне
судження людини про добро і зло; вчення про розподіл верховної влади,
“наслідування сусідніх народів”; “невгамовна жадоба розширення своїх
володінь”; “пухлина неасимільованих завоювань”; повстання проти
монархії”, що йде від “читання політичних та історичних книг давніх
греків і римлян” та ін. 19
6D@?Dyyyyyyyyyyyyyyynnnnnnnnnnnnn
ю приклад сусідніх народів, які ще й розбагатіли при цьому, то вони не
можуть не прислухатись до тих, хто підбурює їх до змін”.Але з іншого
боку, Т.Гоббс відмовляє народам у праві на політичні зміни та
наслідування досвіду інших народів, зокрема, форм їх державного устрою,
правління тощо.
Зрозуміло, що ніхто не має права позбавляти народи права на зміни. Щодо
наслідування досвіду інших народів, то тут справа дещо складніше. Автор
вважає, що вивчати цей досвід вкрай потрібно, але робити це треба
критично і брати лише те, що може прижитись на власному національному
грунті й принести користь. Що ж до “жадоби розширення володінь” та
“пухлини неашмільованих завоювань”, як причин розпаду держав, то ці
положення є цілком слушними. Саме вони стали однією з головних причин
розпаду всіх колоніальних імперій та дезінтеграції СРСР.
Помітний вплив на розвиток політичної та етнополітичної думки мали праці
відомого англійського філософа і політичного мислителя ДмсонаЛокка
(1632-1704 pp.) “Досвід про людський розум”, “Два трактати про
правління” та ін. Найбільшу цінність, із точки зору політології та
етнополітологи, мають його теоретичні положення про мир і безпеку,
розподіл влади та права людини.
Етнополітичні ідеї Ж.-Ж.Руссо
Важко переоцінити внесок у розвиток політичної та етнополітичн думки
одного з найвидатніших філософів і політичних мислителів епохи
ПросвітництваЖі/// Жака-Руссо (1712-1778 pp.). найбільш відомим роботами
якого є “Міркування про походження і засади нерівності між людьми” та
“Про суспільний договір або принципи політичного права”! Його можна
вважати одним із засновників науково-критичного мислення та
цивілізаційного принципу. Він одним із перших простежив історію людства,
зокрема, зміну його соціальних формувань (сім’я, племя, нагород),
виходячи з розвитку засобів виробництва або, говорячи сучасною мовою,
“технічної революції”, перший етап якої розпочався з винайдення камяної
сокири, а другий – обробки металів та землеробства.
Однією з найбільш величних і благородних ідей Ж.-Ж.Руссо була ідея
свободи й рівності людини і народів. Досить корисною, особливо для
сучасної конфліктології та етноконфліктології, стала ідея походження
нерівності як між людьми, так і між народами. Однією з причин такої
нерівності французький мислитель вбачав у встановленні власності на
землю. її розподілі та фіксації меж і кордонів. Можна по-різному
ставитись, але не можна не звернлти уваги на його заклик-застереження:
“Від скількох злочинів, війн і вбивств, від скількох нещасть та жахів
врятував би рід людський той, хто, висмикнувши кілки і засипавши рів,
крикнув би: “Ви загинули, якщо здатні забути, що плоди земні належать
всім, а земля – нікому” .
Та найбільшу значимість, за переконанням автора, має висунута Ж.-Ж.Руссо
ідея народного суверенітету. На думку французького вченого, суверенітет
народу проявляється у здійсненні ним законодавчої влади. При цьому: під
народом мались на увазі всі громадяни республіки незалежно від їх
соціального та етнічного походження. І тільки їх спільна воля, яка є
відображенням їх спільних інтересів, може бути сувереном, може керувати
державою. І саме цим, за Ж.-Ж.Руссо. обумовлені основні риси й ознаки
народного суверенітету: його неподільність та невідчуженість. Виходячи з
цього постулату, він наголошував, що будь-який акт суверенітету накладає
однакові права і обов’язки на всіх громадян.
За твердженням сучасних західних етнологів та етнополітологів Ж.-Ж.Руссо
був одним із засновників концепції націоналізму. Зокрема, Л Снайдер у
своїй відомій “Енциклопедії націоналізму’ писав, що французький філософ
“захищав демократичну форму націоналізму; гуманну за своїм характером
“‘?’ Погоджуючись із такою думкою, слід, тим не менш, зазначити, що то
був досучасний тип націоналізму. Під цим терміном мається на увазі, перш
за все, відданість, лояльність до короля /імператора, князя), який до
Великої Французької революції, попри розглянуті вище думки Дж. Локка,
все ще уособлював і державу; і народ.
Політичні та етнополітичні концепції Ж.-Ж.Руссо значною мірою вплинули
на суспільну свідомість того періоду, відіграли важливу роль у
подальшому розвитку етнополітичних ідей.
Підсумовуючи наведений вище матеріал, автор зазначає, що в епоху
Просвітництва успішно розвивались “старі” і народжувались нові
етнополітичні думки. Зокрема, йшло формування ідей та концепцій прав
людини і народів, народного суверенітету, нації, національної ідеї,
національної держави, досучасного типу націоналізму та багатьох інших.
Ці та інші ідеї сприяли величезним перетворенням у тогочасному
політичному й етнополітичному житті, створенню передумов майбутніх
соціальних революцій та національно-визвольних війн, причому не лише в
Європі, а й у Північній Америці. Пізніше значна частина цих та інших
політичних й етнополітичних ідей увійшла до Декларації незалежності та
Конституції США. французької Декларації прав людини і громадянина та
інших законодавчих актів, які у багатьох випадках і сьогодні є
зразковими, особливо для посттоталітарних держав.
Література:
Васюта О.А. Проблеми екологічної стратегії України в контексті
глобального розвитку. – Тернопіль, 2001. – С.311-338.
Галеева Г.А. Экологическое воспитание: проблемы, решения // Город,
природа, человек. – М., 1982. – С.41-74.
Киселев Н.Н. Мировоззрение и экология. – К., 1990. – С.117-160.
Кочергин А.Н., Марков Ю.Г., Васильев Н.Г. Экологическое знание и
сознание. – Новосибирск, 1987. – С. 176-200.
Крисаченко B.C. Екологічна культура. – К., 1996. – С.47-55.
Маркович Д. Социальная экология. – М., 1991. – С.154-161.
Моисеев Н.Н. Человек и ноосфера. – М., 1990. – С.247-268.
Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в
Україні в 2001 році. – К., 2003. – С.158-161.
Платонов Г.В. Диалектика взаимодействия общества и природы. – М., 1989.
– С.168-177.
Соціальна екологія: Навч. посіб. / За ред. Л.П.Царика. -Тернопіль, 2002.
– С.166-172.
Социально-философские проблемы экологии / И.В.Огородник, Н.Н.Киселев,
В.С.Крысаченко, И.Н.Стогний. Под. ред. И.В.Огородника. – К., 1989. –
С.225-239.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
