Реферат на тему:
Психічне старіння
ПЛАН
Поняття про психічне старіння. Психічний занепад. Щаслива старість.
Ставлення людини до старості. Роль особистості у формуванні
психосоціального статусу людини в старості.
Індивідуальні типи старіння. Ставлення до смерті.
Старість – це заключна фаза в розвитку людини, в якій цей процес
відбувається по низхідній життєвій кривій.
Старість наближається до людини двома шляхами: через фізіологічне
ослаблення організму та шляхом зниження сили і рухливості психічних
процесів. Саме психічне старіння представляє собою процес вікової зміни
вищих психічних функцій.
1) У суспільстві існують різні погляди, щодо старості. Одна із них
–негативна думка щодо старості. Дійсно, в старості відбувається зниження
сили, обмеження фізичних можливостей. Інволюційні процеси, що торкаються
психічної діяльності і виражаються у різноманітних психічних станах, які
не супроводжуються слабоумством, називаються психічним занепадом. Його
визначають як випадок природного старіння, при якому спостерігаються
зниження психічної сили, звуження об’єму психологічного життя, економне
використання наявних ресурсів (М.Ф. Шахматов).
2) Іншої крайньої точки (позитивний підхід) у поглядах на старість
дотримуються дослідники, які схильні захоплюватися “чарівністю старечого
віку”. Основу його складають ті спостереження над старіючими людьми, в
яких є невідповідність між духовною та фізичною еволюцією людини, коли
регресивним змінам підпорядковується тільки біологічний організм, а
духовний та інтелектуальний потенціал не лише не знижується, а може і
зростати. Тому підхід, який передує старечому недомаганню, називають
“кращими роками”. Саме це мається на увазі, коли говорять про щасливу
старість.
Щаслива старість – це особливо благо приємна форма старіння.
3) Третя група дослідників знаходить у старості як негативні, так і
позитивні риси. Здібності в старості згасають, але їх замінюють
накопичений досвід, високий рівень суджень. Тому старість – це не лише
спад, не лише вік втрат, як відмітив югославський психіатр Петрілович
“Послаблення інтенсивності психологічних процесів та станів призводить
до зростаючого розгортання особистості в глибину”.
Старість, її сприймання людиною як періоду життя, який несе нове
світовідчуття і світосприйняття, – все це здавна займало думки людства.
Перед кожною людиною в старості постають питання про смисл і спосіб
подальшого життя, про вироблення власного ставлення до старості, власної
установки: як бути старим? Відомий вислів М. Монтена про те, що
“небагато людей уміють старіти”, містить у собі питання: що ж лежить в
основі достойного старіння? У деяких старих людей спостерігається різке
неприйняття старості: вони ненавидять її і вважають важкою ношею. Як
показують спостереження, ні гарне фізичне здоров’я, ні збереження
діяльного способу життя, ні власний суспільний статус, ні наявність
подружжя (дітей), не являються запорукою і гарантією усвідомлення
старості як бгало приємного періоду життя. І при наявності цих ознак
літня людина може повністю не приймати своє старіння.
І навпаки, при поганому фізичному здоров’ї, скромному матеріальному
достатку, відносній самотності літня людина може знаходитись у згоді із
своїм старінням, у стані побачити нові сторони свого буття.
Роль особистості в процесі формування психосоціального статусу літньої
людини така: поведінка людини перед обличчям старості великою мірою
залежить від зрілості її поглядів на життя. Наскільки успішним буде
життя людини в старості визначається тим, як вона будувала свій життєвий
шлях на попередніх стадіях. Тому справедливо звучать слова А.
Шопенгауера: “Те, що людина має в собі, ніколи так їй не згодиться, як у
старості”.
Адаптивність старіння визначається тим, наскільки людина виявляється
підготовленою до вступу у нову фазу свого життя, до специфічних для
старості важких ситуацій, прийняття свого нового місця в суспільстві та
зміни соціального статусу.
Через неправильні установки та передумови, які заважають ввійти
(вписатися) у старість, існує різноманіття індивідуальних типів
старіння. Американські психологи виділяютьтакі типи старіння:
– регресія – повернення до минулих форм поведінки, яке проявляється у
формі “дитячого” вимагання допомоги у повсякденному житті, незалежно від
стану здоров’я. Змирившись із своєю участю, вони шукають підтримки,
уваги, опіки в оточуючих;
– втеча, або зміна місця проживання, як форма звільнення у важкій
ситуації;
– добровільна ізоляція від оточуючих, пасивність та мінімальна участь у
суспільному житті;
– прагнення викликати інтерес до себе в оточуючих;
– спроба включитися в життя суспільства, не зважаючи на вік і стан
здоров’я, прагнення приховати специфічні недомагання.
Ставлення до смерті – одна з найбільших проблем, з якою людина
зустрічається у своєму житті. Смерть жахала людей. У Стародавньому Римі
слово “смерть” здавалося зловіщим. Римляни надавали перевагу вислову
“він перестав жити”, німці казали “відійшов”, а англійці – “він
приєднався до більшості”.
У Франції та США в останні десятиріччя поширилась особлива теорія так
званого біологічного заповіту, зміст якого зводиться приблизно до
наступного:
“Прошу використати всі можливі засоби, щоб полегшити страждання, навіть
у тому випадку, якщо застосування сильнодіючих препаратів може скоротити
життя, в якості останнього засобу прошу застосувати евтаназію”.
Написаний власноручно людиною при здоровому глузді подібний заповіт має
юридичну силу в 21 американському штаті, але в Європі поки не
практикується.
Вся складність і важливість цієї моральної проблеми вирішиться медичною
наукою у майбутньому, в тому числі і проблема багаторічної підтримки
життя людей, які не здатні до самостійного життя та існують тільки
завдяки дуже складним і дорогим апаратам. Все ширше поширюється думка,
що в нових умовах нераціонально дотримуватись принципу “лікар бореться
за життя хворого до останнього подиху”.
Література:
Яцемирская Р.С., Беленькая И.Г. Социальная геронтология. – М., 1999.
Комфорт А. Биология старения. – М., 1987.
Шахматов М.Ф. Психическое старение. – М., 1996.
Штенберг Э.Я. Геронтологическая психиатрия. – М., 1977.
Популярная энциклопедия пожилого человека. – Самара, 1996.
Каркина М.В. Психиатрия. – М., 1995.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
