Реферат на тему:
Демогеографічні особливості населення України
ПЛАН
1 Чисельність населення, його динаміка. Природний рух населення
2 Статево-вікова структура населення
3. Міграції населення України
1 Чисельність населення, його динаміка. Природний рух населення
Україна – одна з найбільш густозаселених держав Європи. На її території
проживає 48.4 млн. осіб (0. 8% населення світу, на 5.12.2001 р.). За
чисельністю населення Україна займає п’яте місце серед європейських
держав (після Німеччини, Італії, Великобританії і Франції) та 44 місце
серед країн світу.
Чисельність населення постійно зазнає змін під впливом як природних, так
і соціально-економічних умов. Зміну цієї чисельності та сучасний стан
населення (його кількість), статево-вікову структуру, етнічний та
професійний склад тощо), його територіальний розподіл характеризує
демогеографічна ситуація.
Найбільші зміни в чисельності населення України відбулися у XX ст. На
його початку в сучасних межах України (вона була поділена між
Австро-Угорщиною, Польщею, Румунією та Росією) проживало 35.2 млн. осіб
(в 1913 р.). Значні втрати населення понесло під час Першої світової і
громадянської воєн. В 1922 р. його чисельність становила 26 млн. осіб.
Внаслідок сталінської політики колективізації було визнано куркульськими
понад 200 тисяч селянських господарств, а їх власників із родинами
вислано в Сибір та в північні райони Росії (понад 1 млн. осіб). Багато з
них, особливо діти та старші люди, не витримували холоду, голоду,
поневірянь і вмирали по дорозі до нових поселень або в них.
Дуже великі втрати населення в Україні були у 30-40 роки. Штучний
голодомор 1932-1933 рр. забрав життя у багатьох мільйонів людей. Цілі
села у східній і центральній (найбільш хліборобських) частинах України
вимирали, втрати людей за різними даними становили від 6 до 15 млн.
осіб. Точнішу цифру могли б дати дані перепису населення 1937 р., але
вони були засекречені, а люди, які його проводили, репресовані або
знищені. Зараз встановити цю кількість дуже важко, бо працівники сільрад
багатьох померлих не реєстрували. У цей же період населення понесло
великі втрати внаслідок репресій. Через штучно сфабриковані справи
загинув цвіт української інтелігенції – вчені, письменники, митці,
духовенство та ін. За даними радянського перепису в Україні проживало у
1939 р. 40.4 млн. осіб. В.Кубійович стверджує, що ці дані набагато
перебільшені, воно становило неповних 39 млн. осіб.
Ще одна хвиля нищення українського народу – Друга світова війна. На її
фронтах у фашистській та більшовицькій неволі загинуло понад 10 млн.
осіб. Багато молодих людей було вивезено із України на роботу в
Німеччину, частина з них після розгрому фашистів опинилась у різних
країнах світу. В 1943 р. німці провели на частині окупованих українських
земель перепис населення, який (хоч і не дуже точно) дозволяє визначити
втрати людей у перші воєнні роки. В.Кубійович наводить дані цього
перепису: з 1939 по 1943 рр. кількість населення в Україні зменшилась на
25 % (або близько 9 млн. чол.). Найбільші втрати понесли центральні
райони країни, з яких було багато евакуйовано людей і звідки
планомірніше забирали на роботу у Німеччину, а також великі міста, де
жило багато євреїв і росіян (євреї були знищені фашистами, а багато
росіян було евакуйовано). Так, людність Києва, зменшилася з 846 до 305
тис. осіб, Дніпропетровська – з 501 до 280 тис. осіб.
Після відступу німців з України було вивезено за її межі всіх кримських
татар та німців, що населяли південні регіони країни (як пособників
фашистів), це ще зменшило людність держави. Відразу ж після війни
зазнало значних втрат населення західної частини України внаслідок
репресій та знищення воїнів ОУН-УПА та людей, які їм співчували.
А у східній частині України в 1947 р. нова хвиля голоду забрала людські
життя (правда цей голодомор був коротшим, і втрати людей були менші, ніж
у 1932-1933 рр.).
Це були так звані прямі втрати населення, вони становили тільки за
період сталінського режиму понад 20 млн. осіб. А ще були непрямі втрати,
тобто ті люди, які могли б народитись, але не народились від тих, що
загинули. Оцінки демографів свідчать, що сучасна Україна без свідомого і
цілеспрямованого винищення її народу налічувала б щонайменше 100 млн.
осіб (удвічі більше, ніж тепер).
У післявоєнний період в Україну відбувся приплив людей з інших республік
колишнього Союзу РСР, але він не міг перекрити масової еміграції молоді
на новобудови Сибіру, Далекого Сходу, цілинні землі Казахстану. Після
встановлення державного кордону із Польщею з України було переселено
понад 500 тисяч поляків, натомість українців (понад 700 тис. осіб)
поселено в Україну. Територію Закарпаття після входження його до УРСР
залишила частина угорців, чехів, що також мало деякий (хоча й незначний)
вплив на людність країни. Всі ці процеси привели до того, що приріст
населення в Україні в післявоєнний період був невеликим. Довоєнного
рівня людності держава досягнула тільки у 1956 р. – 40.6 млн. осіб.
В 60-90 роки чисельність населення збільшувалася, але дуже повільно, за
1959-1989 рр. – приблизно на 25 % (за 1897-1913 рр.) річні темпи
приросту населення відповідно становили 1.5 % і 0.8 %, за вдвічі
коротший період – на 22.2 %). Найбільшого показника (52.2 млн. осіб)
досягнула чисельність населення України в 1993 р., а вже пізніше вона
почала стабільно знижуватись: спочатку на 200-300 тис. осіб, а тепер –
на 400-500 тис. чол. щорічно(це приблизно таке місто, як Миколаїв, щезає
щорічно). Які ж причини зумовлюють таку ситуацію?
Крім штучних причин, що впливають на людність країни чи її окремих
регіонів, як голод, репресії, війни, переселення, є природні причини.
Це, передусім, природний рух населення, що визначається показниками
народжуваності, смертності та природного приросту. Вони в сучасних
умовах визначають, головним чином, людність країни. Ці показники дуже
змінилися в Україні впродовж XX століття. Із країни із розширеним типом
відтворення (високі показники народжуваності, спочатку високі, а потім
поступово нижчі показники смертності, високий природний приріст), на
початку століття вона перетворюється у його кінці в країну із звуженим
відтворенням (низька народжуваність, достатньо висока смертність,
природне зменшення населення). Таке відтворення спочатку забезпечувало
стабілізацію чисельності населення, а тепер – депопуляцію, тобто
скорочення чисельності населення. Україна, що мала до 1929 р. одні з
найвищих показники народжуваності і природного приросту, перетворилась у
державу з одними із найнижчих показників (природний приріст – 7% –
найнижчий у Європі). Це зумовлено багатьма чинниками, найважливішими з
яких є: зниження рівня і якості життя людей у період економічної кризи,
ускладнення екологічної ситуації після аварії на Чорнобильській АЕС (всі
регіони країни отримали значну дозу радіоактивного забруднення),
старіння населення та ін.
У 1991 р. чисельність смертей вперше перевищила чисельність народжень в
Україні (на 39.1 тис. осіб). В наступні роки ця тенденція все більше
посилювалась – в 1992 р. – на 100.3 тис. осіб, в 1993 р. – на 184.2 тис.
осіб, а вже у 1998 р. – на 300.7 тис. осіб. Тільки за останні дев’ять
років внаслідок природного скорочення населення України зменшилось майже
на 4 млн. осіб. Процеси депопуляції особливо інтенсивно відбуваються у
сільській місцевості. Чисельність сільського населення у 2001 р.
становила 15.8 млн. осіб (в 1940 р. – 27.3 млн. осіб, 1950 р. – 23.8
млн. осіб, 1989 р. – 17.1 млн. осіб). В Україні є вже сотні сіл, де не
народжується жодної дитини впродовж року. Депопуляція населення
відбувається постійно, разом з нею значно погіршуються якісні
характеристики населення, а це все разом є ознакою демографічної кризи в
Україні.
Показники народжуваності в Україні знижувались, як і у інших
європейських країнах внаслідок процесів регулювання сімей, підвищення
шлюбного віку, значної зайнятості жінок у виробництві та ін. В сучасних
умовах до важливих чинників, які знижують народжуваність, відносяться
збільшення показника розлучуваності та зниження показника шлюбності (в
розрахунку на 1000 жителів у 1990 р. було зареєстровано 9.3 шлюби та 3.7
розлучення, а в 2001 р. – 6.3 шлюбів та 3.7 розлучень), небажання
молодих сімей мати більше однієї дитини через скрутне матеріальне
становище більшості з них, зниження рівня медичного обслуговування, вища
дитяча смертність та ін. У 1998 р. сумарний коефіцієнт народжуваності
(середня кількість дітей, народжених жінкою за все життя) становив 1.2,
а ще у 1985-1990 рр. – 2.1 дитини. Дані соціологічних досліджень
показують, що жінки бажають мати в середньому двох дітей, але це не
досягається внаслідок того, що більшість населення відкинута за межу
бідності. Жінки називають неадекватний рівень прибутку головною причиною
того, що вони не мають бажаної кількості дітей. В Україні серед 1000
дітей у віці до 1 року помирає в середньому 11.3 дітей (в 1985-1990 рр.
– 11.6). Важливою причиною зменшення показників народжуваності в Україні
є неможливість майже 1/3 молодих сімей народжувати дітей (безпліддя),
яке є прямим наслідком Чорнобильської трагедії. А в останні роки однією
з основних причин стає відтік молоді – людей, які найбільше здатні до
відтворення, за межі України.
Народжуваність в Україні продовжує знижуватись, вона вже опустилась
нижче від рівня, достатнього для заміщення поколінь. Для
високорозвинених країн світу характерна така сама тенденція, але вона
супроводжується високою тривалістю життя, зменшенням смертності,
внаслідок цього в них демографічна ситуація не є такою несприятливою.
Показники смертності людей залежать безпосередньо від їхнього
матеріального стану, рівня охорони здоров’я, умов праці і побуту, стану
забрудненості довкілля, рівня старіння населення та ін. В Україні на
кожні 100000 жителів у 2001 р. померло 1539 осіб (в 1995 р. – 1212
осіб). Більшість смертей – від хвороб системи кровообігу, злоякісних
новоутворень, нещасних випадків, отруєнь і травм. Збільшились показники
смертності серед всіх вікових груп чоловіків та жінок старших 20 років.
При цьому спостерігається збільшення показників з різних причин
смертності, а особливо від нещасних випадків, травм, самогубств.
Значний вплив на смертність має забруднення навколишнього природного
середовища. У областях, де сумарні показники забруднення у 1.5 раза вищі
від загальнодержавних (Луганська, Донецька, Дніпропетровська) загальна
захворюваність населення у 2 рази вища від середньодержавного рівня. На
стан відтворення населення впливає значною мірою забруднення території
України радіоактивними елементами. Майже 4 млн. осіб проживають на
території радіоактивного забруднення. Це впливає на погіршення
показників відтворення населення. Для цих територій (Чернігівська,
Київська, Житомирська області) характерна демографічна катастрофа.
Відмінності між показниками народжуваності у містах і селах України
дістали зворотню спрямованість у 90-х роках. До цього часу більша
народжуваність у містах була зумовлена швидкими темпами урбанізації,
молодшою віковою структурою населення в містах внаслідок масової
міграції до них молоді із сільської місцевості. Але вже після 1990 р.
спостерігається різке зменшення народжуваності у містах, що пояснюється
різким сповільненням темпів урбанізації і навіть проявами деурбанізації.
Із сіл і з міст відбувається відтік людей молодого і середнього віку,
здатних до відтворення, за межі держави, тому показники народжуваності
низькі.
Показники смертності збільшуються у сільській місцевості та у містах,
але гірше медичне обслуговування сільських жителів та вища частка в їх
складі людей старшого віку зумовлюють вищі показники смертності серед
них.
Вже з 1991 року показники природного приросту населення в Україні
від’ємні, але у сільській місцевості вони стали такими ще раніше – з
1985 р. У 2001 р. у селах України помирало людей на 156 тисяч більше,
ніж народжувалось. Ця тенденція збережеться і у майбутньому.
Відмінності у показниках природного руху населення дозволяють провести
демогеографічне районування України.
Його здійснили Ф.Д.Заставний, М.І.Фащевський та В.А.Джаман та ін.
Зокрема, Ф.Д.Заставний виділив у межах України три регіони –
західноукраїнський, центрально-південний та центрально-північний. Перші
два станом на 1990 р. відзначались сприятливою демографічною ситуацією,
а третій – різко негативною.
В.А.Джаман, аналізуючи демогеографічну ситуацію у кінці XX ст., виділяє
такі райони за подібністю демографічних процесів:
1) Західний (Волинська, Рівненська, Львівська, Тернопільська,
Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області);
2) Центральний (Київська, Житомирська, Хмельницька, Вінницька,
Черкаська, Кіровоградська області);
3) Північно-Східний (Чернігівська, Сумська, Полтавська області);
4) Східний (Харківська, Донецька, Луганська, Дніпропетровська,
Запорізька області);
5) Південний (АР Крим, Одеська, Миколаївська, Херсонська області).
Дещо вищі демографічні показники, ніж в інших районах, характерні для
Західного, це зумовлено традиціями населення, впливом релігії на
громадську думку щодо сім’ї, її регулювання. Але прилягання цього району
до кордону України з країнами Європи посилює міграційні потоки людей із
нього, що вже накладає негативний відбиток на демографічні процеси.
Області, де ще кілька років тому був додатний природний приріст,
перетворились у регіони з природним зменшенням населення.
Найгіршу демографічну ситуацію має Північно-Східний район. У його
областях найнижчі показники народжуваності і найвищі – смертності,
найвищі темпи “старіння” населення. Це зумовлено, передусім, як
екологічними причинами (забрудненням території радіонуклідами), а також
значними міграційними потоками людей у попередні роки.
Близький за демографічними показниками до попереднього Східний район.
Низькі показники народжуваності у ньому зумовлені значним міграційним
відтоком людей, які здатні до відтворення, на заробітки за кордон
(переважно в Росію).
Центральний і Південний райони мають демографічні показники, близькі до
пересічноукраїнських з тією лише різницею, що у Південному регіоні краща
вікова структура населення (менша частка осіб пенсійного віку, більша —
працездатних людей).
Зменшення показників природного приросту населення зумовлює несприятливу
демографічну ситуацію. Важливою її рисою є зниження тривалості життя
людей. Середня тривалість життя – це кількість років, яку в середньому
належить прожити даному поколінню, якщо припустити, що впродовж життя
зберігатиметься той рівень смертності, який є зараз. В Україні для
людей, що народились у кінці XX ст., вона становить в середньому 68
років, зокрема для чоловіків – 63 роки, а для жінок – 73.5 роки. Це
набагато нижчий показник, ніж у розвинених країнах світу (Японії – 83
роки, США – 75 років, Німечинні – 75 років). Він і надалі
знижуватиметься внаслідок погіршення умов (соціальних, економічних,
екологічних) життя людей.
Зниження показників природного приросту населення негативно позначається
на статево-віковій структурі, формуванні працересурсного потенціалу та
інших демографічних процесах. Прогноз, розроблений Відділом демографії і
відтворення трудових ресурсів Інституту економіки НАН України свідчить
про те, що найбільш вірогідно населення України зменшиться у 2026 р. до
41 млн. осіб (міське – до 27 млн. осіб, сільське – до 14 млн. осіб).
Аналіз змін у сучасній демографічній ситуації України дає змогу
встановити її екстраординарний характер: для мирного часу властиві
процеси, які характерні для воєнних років, зокрема скорочення
демовідтворювального потенціалу.
Для виходу України з демографічної кризи необхідно проводити ряд
заходів, спрямованих на підвищення народжуваності та зниження рівня
смертності. Це, передусім, “демографізація” всіх напрямів
соціально-економічної політики. Вона полягає у тому, щоб всі заходи
такої політики (приватизація, податкова і житлова політика, соціальне
забезпечення та ін.) були спрямовані на вирішення населенських проблем.
2 Статево-вікова структура населення
Наочне уявлення про статево-віковий склад населення України та її
демографічну ситуацію дає статево-вікова піраміда (рис.5). На ній видно
три демографічні катастрофи в Україні, що пов’язані із колективізацією і
голодомором 30-40-х років, Другою світовою війною (а також відгомін цих
катастроф у 60-70-их роках) та значне скорочення кількості населення у
кінці XX століття.
Статево-вікова структура населення відбиває також співвідношення між
віковими групами людей, зокрема чоловіків та жінок. Для населення
України вона має неправильну форми, бо нижні вікові групи менш численні,
ніж верхні. Це зумовлено звуженим типом відтворення населення у останні
десятиліття. Більшість населення нашої країни становлять жінки – 53.7 %.
Співвідношення між чоловіками і жінками неоднакове у різних вікових
групах. У дитячому і юнацькому віці приблизно однакова кількість дівчат
і хлопців, навіть хлопців дещо більше.
Але вже в середньому віці співвідношення поступово змінюється на користь
жінок, у старшому віці чоловіків майже у два рази менше, ніж жінок. Це
пов’язано із тим, що у жінок більша тривалість життя, а пік смертності у
чоловіків настає після 40 років, а жінок після 50 років, також на це
впливають спосіб життя, умови праці. А ще відомо, що жіночий організм
витриваліший, здатний витримувати більші стресові навантаження, ніж
чоловічий.
Диспропорція між чоловіками і жінками у старшому віці посилюється ще й
тим, що у ньому перебувають люди, які пережили Другу світову війну, а
серед загиблих у ній переважали чоловіки.
Характерною рисою статево-вікової структури населення України є постійне
збільшення частки людей старшого віку, вона вже переважає частку дітей
(23.9% проти 18.1%). Такий процес називається “старінням” населення. Він
особливо інтенсивний в останньому десятилітті. За 1989-1999 рр. частка
людей пенсійного віку збільшилась на 5.3%. Якщо у міських поселеннях
частка людей у віці понад 60 років становить 14.4%, то у селах – 25.7%.
Україна відзначається поряд із високим старінням людей, дуже високим
рівнем старіння жіночого населення.
На початок 1999 р. 15.4% чоловіків та 24.1% жінок мали понад 60 років.
Існують значні відмінності у сільській і міській місцевостях щодо темпів
старіння людей.
Однак поряд із високим рівнем старіння, жінки визначаються вищим, ніж
чоловіки показником довголіття (відношення населення у віці понад 80
років до кількості населення у віці понад 60 років). У 1999 р. цей
показник становив серед жінок сільської місцевості 15.2%, міських
поселень – 11.9% (серед чоловіків відповідно 8.0% та 6.7%). Внаслідок
старіння населення в Україні постійно зменшується частка працездатних
людей (в 2001 р. – 58.8%), особливо цей процес характерний для сільської
місцевості, там їх частка – 49.5%. Особливості демографічних процесів,
що відбуваються в Україні, призвели до того, що найбільш інтенсивно
скорочується найбільш продуктивна група населення віком від 20 до 30
років. Це вже не епізодичне явище, а сталий процес, що триває всю другу
половину ХХ століття. Так, при загальному збільшенні чисельності
населення у 1959-1970 рр. кількість осіб даного віку зменшилась на
19.8%, за 1979-1989 рр. – на 10.5%. Тепер вона також інтенсивно
зменшується внаслідок потужних міграційних процесів. Це ще більше
деформуватиме статево-вікову структуру населення. Внаслідок старіння
населення збільшується демографічне навантаження на населення
працездатного віку. На кожну 1000 працездатних в країні припадає 365
дітей і 412 людей старшого віку, тобто 768 непрацездатних людей або
утриманців. Дещо нижчі ці показники у містах (695 осіб), що викликано
недавньою масовою міграцією людей до них із сільської місцевості. А у
селах вже непрацездатних людей більше, ніж працездатних (демографічне
навантаження більше у 1.5 раза, ніж у містах. Така ситуація у нашій
країні приводить до такого явища, як “утриманство”, тобто коли
непрацюючі люди є утриманцями працюючих. Це зумовлено тим, що всі
збереження пенсіонерів пропали внаслідок невдалих спроб реформувати
економіку, а мізерної пенсії не вистачає навіть для фізичного виживання.
У інших країнах пенсіонери не є утриманцями працездатних людей, бо вони
витрачають капітал, набутий у роки активної діяльності. Поряд з цим, не
слід процес старіння людей розглядати як суто негативне явище. Необхідно
ефективно використовувати досвід літніх людей, створити умови для їх
повноцінного життя та діяльності.
Найбільше процеси старіння населення характерні для тих регіонів
України, в яких переважає сільське населення та там, де низький
природний приріст населення або великий відтік людей. Найвища частка
людей пенсійного віку – у Чернігівській (29.7%), Вінницькій (27%),
Полтавській, Черкаській (26.3%), Житомирській (25.3%) областях. Нижча
від середньоукраїнської частка людей старшого віку у тих областях, які
мають порівняно вищі показники природного приросту населення, в них
відповідно є вищою частка дітей. Це, передусім, стосується Закарпатської
(17.5%), Рівненської (20.3%), Херсонської (20.8%), Волинської (22.0%),
Чернівецької (21.7%) та інших областей.
Старіння населення – це процес, який характерний для всіх європейських
держав, але висока частка старих людей там досягається, головним чином,
високою тривалістю життя, т.з. старіння “знизу”, а в Україні – за
рахунок зменшення кількості дітей, т.зв. “старіння згори”. Він буде
продовжуватись і надалі.
Прогноз вікової структури, складений Відділом демографії і відтворення
трудових ресурсів Інституту економіки НАН України на 2026 р. показує, що
частка людей пенсійного віку збільшиться до 24.7%, а дітей – зменшиться
до 15%, відповідно збільшиться демографічне навантаження людьми старшого
віку на працездатних людей.
Дослідження вчених нашої країни підтверджує, що в сучасних умовах
неможливо докорінно поліпшити вікову структуру населення внаслідок
збільшення показників народжуваності. Тому статево-вікові піраміди
населення все більше звужуватимуться при основі. Найголовнішим
завданням, що стоїть у галузі поліпшення якісної структури населення є
створення можливостей для підвищення якості життя всіх людей,
ефективного використання як працездатного населення, так і соціального,
культурного і трудового потенціалу населення старшого віку. Всебічне
вивчення соціально-економічних характеристик різних вікових груп людей,
особливо професійної придатності, яка пов`язана із віком і досвідом,
дасть можливість переглянути деякі негативні моменти, пов`язані із
старінням людей.
3. Міграції населення України
Одним із важливих чинників, які зумовлюють зміну чисельності населення
країни та його перерозподіл між окремими регіонами та населеними
пунктами, є міграції населення. Міграції – це переміщення людей із
зміною місця проживання. Вони мають різну інтенсивність, спрямованість,
тривалість залежно від багатьох причин. За причинами міграції бувають
соціально-економічні або трудові (в пошуках заробітків), екологічні
(вимушені переселення із забрудненої території), політичні,
сімейно-побутові (возз’єднання родин), релігійні, етнонаціональні. За
напрямом переміщення людей міграції поділяють на зовнішні (за межі
країни) та внутрішні (всередині країни). Зовнішні міграції, що
спрямовані за межі країни, називаються еміграцією, а протилежного
напряму – іміграцією. Внутрішні міграції – це переміщення населення між
різними регіонами, населеними пунктами, вони не впливають на зміну
чисельності населення країни взагалі, а тільки на його перерозподіл у її
межах.
Міграції можуть бути постійними, або сезонними (тимчасовими) залежно від
термінів міграції, організованими (за набором на певні роботи) або
стихійними (люди їдуть без наперед відомого місця проживання та праці)
залежно від форми організації. Вони можуть бути добровільними чи
примусовими залежно від форм переміщення. Провідне місце серед міграцій
за обсягами мігрантів займають соціально-економічні (або трудові)
міграції. Їх структура подана на схемі, складеній М.Д.Романюком (2000
р.). Дехто із дослідників виділяє серед міграцій т.з. “маятникові”,
тобто міграції напряму село-місто-село чи місто-село-місто, які
здійснюють люди впродовж доби.
Вони живуть у селі (місті), їдуть на роботу в місто (село), повертаються
назад додому в село (місто), здійснюючи поїздки за принципом маятника.
Їх тільки умовно можна назвати міграціями, бо населення не змінює місця
проживання. Такі поїздки правильніше називати “маятниковим” переміщенням
людей.
Розглянемо особливості міграцій населення України, їх причини,
спрямованість та обсяги у різні історичні періоди.
Україна у всі історичні періоди відзначалася значним переміщенням людей
як по її території, так і за її межі. Але якщо у часи Київської Русі
мігрували переважно ремісники, купці та воїни, то вже після її розпаду
посилились як внутрішні, так і зовнішні міграції. Вони були зумовлені як
політичними (втікачі від татаро-монгольської навали, бранці), так і
соціально-економічними (переселення ремісників та будівничих на землі
Московії) причинами. Особливо вони посилились у XVII -–XVIII ст., коли
українських козаків та селян примусово вивозили у північні регіони Росії
для розбудови міст, військових та господарських об’єктів. На кістках
українських людей стоїть північна пальміра – місто Санкт-Петербург, яке
будувалося ними та багато інших будов.
Перебування України у складі різних імперій (Російської,
Австро-Угорської, Османської), Польщі зумовило в різні часи міграцію
населення з України у різні кінці цих імперій. Українське населення було
джерелом дешевої робочої сили і складником війська цих імперій. Це
вплинуло на основні напрями міграційних потоків населення з різних
частин України.
Міграції населення значно посилилися у XIX ст., особливо після знищення
панщини в Австро-Угорщині (1848 р.) та кріпосного права в Росії (1861
р.). До цього часу, за даними В.Кубійовича, за межами української
етнічної території проживало понад 1 млн. українців. Інтесивний або
масовий міграційний рух людей із Наддніпрянщини та західно-українських
земель був характерним для кінця ХІХ – початку ХХ ст. Основними його
причинами були: аграрне перенаселення та майнове розшарування селянства,
незначна урбанізація та індустріалізація, небажання селян селитися у
містах та ін. Велика кількість незаможних селян із східної частини
України їдуть в пошуках вільних земель – спочатку на Північний Кавказ,
Поволжя і Урал, а пізніше – в Сибір, Казахстан, Далекий Схід. Вони
селяться у тих районах Росії, в яких є подібні умови для життя та
сільськогосподарського виробництва, як на їхній батьківщині. Про
інтенсивність еміграції з цієї частини України свідчать такі показники:
у кінці ХІХ ст. виїжджало щорічно понад 40 тис. осіб, а вже на початку
ХХ ст. – понад 200 тис. осіб. Найбільше емігрантів було із Лівобережжя,
значно менше – з центральних та південних регіонів, в яких
сільськогосподарське виробництво велося на капіталістичних засадах
(товарне зернове господарство і буряківництво).
У Придніпров’я і Донбас, де розвивалась гірничодобувна і вугільна
промисловість, а також у Причорномор’я приїжджали на заробітки люди із
Росії, вони назавжди тут приживались, але їх кількість ніхто не
обраховував.
В кінці ХІХ ст. внаслідок аграрного перенаселення, що зумовлювало
безземелля селян, важке соціальне становище, посилюється міграція
населення із західноукраїнських земель спочатку у країни південної та
західної Європи, а потім – в Америку. Хвиля цієї міграції спочатку
захопила Закарпаття, Галичину, а потім і Буковину, Волинь та ін., вона
була така сильна, що привела до зменшення українців в Австро-Угорщині на
800 тис. осіб (12.5% від всіх українців краю). На початку ХХ ст. тільки
до США емігрувало 350 тис. осіб, Канади – понад 100 тис. осіб, Південної
Америки – понад 30 тис. осіб. Така масова еміграція населення із
території всієї частини України вплинула значною мірою на природний
приріст населення не тільки у роки цієї міграції, але й у подальшому
майбутньому (бо виїхали переважно молоді люди, здатні до відтворення).
Хоча місця вибулих українців нерідко займали поляки, що переселялися на
“східні креси”, їх кількість не була такою великою, як вибулих українців
і не могла їх перекрити, але така імміграція посилила польський елемент
у етнічному складі населення.
Після Першої світової війни та встановлення радянської влади на більшій
частині України посилюються міграції населення з політичних мотивів.
Виїжджають з УРСР політичні та військові діячі УНР, багато представників
української науки та культури та ін. Із входженням УРСР до складу СРСР у
ній посилюються примусові міграції. Це, передусім, т.з. “куркулі” –
заможні селяни, яких понад 1 млн. осіб було вивезено в процесі
колективізації за межі України – на освоєння сибірських і
північно-російських просторів. Туди само було заслано також багато
українських інтелігентів, яких було звинувачено сталінським режимом у
шкідництві, контреволюційній діяльності, шпигунстві та ще всіляких
неіснуючих гріхах (тільки за 1934-1937 рр. ув’язнено 465 тис. осіб).
Після штучного голодомору (1932-1933 рр.) в Україну було переселено
значну частину селян у Росії, передусім із Поволжя та Центрального
Чорнозем’я, вони оселялись у вимерлих селах і займалися
сільськогосподарським виробництвом. Їх кількість, звичайно, не могла
замінити вимерлий український люд (таких понад 10 млн. осіб), але значно
вплинула на етнічний склад населення центральних та південних регіонів
України.
Після входження західноукраїнських земель до складу УРСР (1939 р.)
розпочались, а після Другої світової війни продовжились також репресії
проти т.з. “куркулів” та патріотично настроєного населення західної
частини України. Тільки за 1944-1952 рр. за межі держави було виселено з
цих земель понад 1.5 тисячі сімей “куркулів” та понад 180 тисяч осіб,
які перебували в ОУН та УПА.
З Другою світовою війною пов’язана масова евакуація людей із міст у
східні регіони СРСР, насильницьке вивезення молоді із окупованих
регіонів на роботу в Німеччину (понад тис. осіб), масове переміщення
людей з одних регіонів в інші. Із своїх поселень були вивезені німці,
татари та ін.
В післявоєнний період Україна стала регіоном масової іміграції. Сюди
стікалось населення із різних регіонів СРСР. Воно осідало найбільше у
східних і південних частинах держави, в містах. Спеціалісти із різних
галузей господарства, що жили у східних областях України направлялись на
роботу у західні області, а люди із західних областей – у східні та
південні частини України.
Внаслідок договорів радянського і польського урядів відбулося
переселення українського населення з Польщі в Україну (понад 400 тис.
осіб). Це суттєво не позначилося на чисельності населення даної
території, але вплинуло на його етнічний склад (на збільшення частки
корінної нації). На протилежну спрямованість цього процесу вплинуло
масове переселення росіян у Крим на місце виселених кримських татар.
Із початку 60-х років Україна знову стає державою значної еміграції
молоді. Внаслідок організованих наборів молодь їде на величезні
промислові новобудови Радянського Союзу, на освоєння цілинних земель
Сибіру і Казахстану. Цей процес трошки сповільнився у 70-90-і роки, але
продовжувався аж до здобуття Україною незалежності. Переважна більшість
міграцій на цей час – соціально-економічні, якщо не рахувати виїзду за
кордон людей, які переслідувались владою, та євреїв. У післявоєнний
період посилюються міграції людей в напрямі село-місто, що було
зумовлено швидкою індустріалізацією держави. За рахунок таких міграцій
різко зростала як чисельність, так і частка міського населення (за
1939-1979 рр. – на 16.9 млн. чол., із 33.5 до 61.2%), зараз в Україні
міське населення становить 68% від загальної кількості. Найбільші темпи
таких міграцій були характерні для Донецького та Придніпровського
районів, найменші – для західної та північної частини України.
Характерною особливістю таких міграцій було не тільки переміщення людей
із сільської місцевості у міста свого регіону (області), а й їх міграції
у міста інших частин України (із сіл північної і західної частин – у
Придніпров’я і із сіл різних регіонів – у Донбас, до столиці. Із
поглибленням загальної економічної кризи в Україні ці процеси поступово
сповільнюються, а в останні роки подекуди набувають протилежної
направленості. За 1995-1996 рр. за рахунок позитивного міграційного
сальдо чисельність сільського населення збільшилась на 142 тис. осіб.
У роки останнього десятиліття ХХ ст. значно змінились обсяги, напрями
міграційних потоків. У перші роки після проголошення незалежності
України значно зменшились обсяги еміграції внаслідок того, що припинився
набір в армію, розподіл спеціалістів та організовані набори робітників
поза межі української держави. З іншого боку, багато українців та
представників нацменшин, які раніше проживали в Україні (німці, кримські
татари та ін.), почали повертатись (репатріювалися) на свою батьківщину.
Тільки за 1989-1997 рр. на територію України повернулося 243 тис.
кримських татар і 12 тис. депортованих вірмен, болгар, греків, німців.
Внаслідок цього сальдо міграції було достатнім, в 1992 р., наприклад
воно становило понад 282 тис. осіб.
Однак, вже з 1993 р. припинився потік репатріантів, посилилися кризові
процеси в економіці, що зумовлювали скорочення працівників у різних
галузях господарства, зниження рівня і погіршення якості життя людей.
Надія на недовготривалість цих процесів, на проведення ринкових реформ в
країні ще певний час стримувала переселення людей за межі держави. Але
вже із 1994 р. сальдо міграції стає від’ємним, його обсяги збільшуються,
поступово все більше людей бере участь у міждержавних міграціях. За
даними центру “Демократичні ініціативи” не менше 5-7 млн. громадян
України з більшою чи меншою періодичністю виїжджають за кордон на
тимчасові сезонні роботи з метою поповнення сімейного бюджету. Багато
людей не мають можливості реалізувати свої здібності у власній країні і
вимушені її залишати. Виїжджають переважно люди з високими якісними
характеристиками робочої сили та інтелектуального потенціалу.
Із 1995 р., коли вперше в Україні Міністерство статистики почало
облікувати мігрантів, можна аналізувати не тільки обсяги міграцій, але й
вікову, статеву, етнічну, освітню і професійну структуру мігрантів. Ці
дані свідчать про те, що вибуття населення з України становить серйозну
проблему, яка у перспективі може становити загрозу формуванню
продуктивного працересурсного потенціалу. Це підтверджує ряд показників.
Передусім, це обсяги мігрантів. Про них свідчить таблиця 7.
Аналіз таблиці засвідчує велику міграційну активність населення України.
Воно бере участь як у внутрішніх (внутрішньорегіональних та
міжрегіональних), так і міждержавних міграціях. У цих міграціях було
задіяно тільки у 1991-1999 рр. 18.3 млн. осіб. Внутрішні міграції не
впливають на зміну чисельності населення держави, а тільки на його
перерозподіл в межах її території. Їх обсяги поступово зменшуються, бо
високий рівень безробіття, що охопив всі регіони України, не сприяє
переміщенню населення. Особливо сповільнилися обсяги міграцій із
сільської місцевості у міста, що були досить значними у 80-90-ті роки.
Обсяги та спрямованість внутрішньодержавних міграцій зумовлюються
значною мірою територіальними відмінностями у соціально-економічному
розвитку, різним рівнем життя населення, його структурою та ін.
Характерною рисою сучасних міграцій населення України є поступове
зменшення обсягів внутрішньодержавних потоків і збільшення міждержавних.
До 1993 р. Україна мала додатнє сальдо міграції (іміграція не переважала
еміграцію), а пізніше – від’ємне. У 1999 р. кількість вибулих на 45 тис.
осіб перевищила кількість прибулих. Найбільша іміграція в Україну була у
1991-1992 рр., після проголошення її незалежною державою, тоді прибуло
майже 1.3 млн. осіб. А вже у 1999 р. чисельність імігрантів становила 66
тис. осіб (у 8 разів менше, ніж у 1992 р., див. табл. 8). Серед них
багато сезонних мігрантів, які виїжджають на певний термін (до 3 р.) в
пошуках заробітків. Така міграція певною мірою пом’якшує ситуацію з
безробіттям в Україні, є джерелом прибутків для багатьох родин. Якщо
раніше основні потоки мігрантів формувалися з прикордонних областей, то
зараз за кордоном на тимчасових, сезонних роботах зайняті люди з усіх
регіонів України. Серед них у країнах СНД у 1998 р. працювало 8.3%
мігрантів, а решта – у інших країнах. Більша частина мігрантів працювали
у Греції, Італії, Іспанії, Німеччині, Великобританії, Чехії, Польщі,
Росії, Ізраїлі, Ліберії, Багамах, Кіпрі, США та ін. Переважна більшість
мігрантів – чоловіки (понад 70%). Найбільше офіційно зареєстрованих
мігрантів, які тимчасово працювали за кордоном, було в Одеській,
Закарпатській, Львівській, Харківській, Тернопільській, Донецькій та
Івано-Франківській областях. Найширшою є географія зовнішніх зв’язків
мігрантів із Одеської області, вони працювали у 32 країнах світу.
За 1991-1999 рр. чисельність емігрантів становила понад 2.1 млн. осіб.
Про обсяги еміграції та напрями переміщень людей з України свідчить
табл.8, складена за даними офіційної статистики (вона не враховує даних
про нелегальні міграції).
Більшість із емігрантів, як видно із таблиці 8, виїжджають з України до
Російської Федерації, але їх кількість поступово зменшується (у 1998 р.
в 2.4 менше, ніж у 1993 р.). Збільшується кількість людей, які
виїжджають у високорозвинені країни світу (США, Ізраїль, Німеччина та
ін.).
Більшість серед мігрантів – понад 60% – люди працездатного віку, що
свідчить про переважно трудову міграцію. Серед тих, хто виїжджає з
України, висока частка людей з вищою освітою, особливо серед тих, хто
емігрує в розвинені країни світу (в 1995 р. – 24%). В їх числі багато
людей, які мають науковий ступінь, що свідчить про відтік з України
високопрофесійних кадрів, тобто т.з. “міграцію умів”. Серед 1000
емігрантів у країни колишнього СРСР є 7 докторів наук, а в інші країни –
17.
В останні роки змінюються як напрями міграцій, так і склад мігрантів. В
середині останнього десятиліття ХХ ст. значну частку серед мігрантів
(понад 47%) становили євреї, які повертались на свою історичну
батьківщину – до Ізраїлю. В кінці цього десятиліття їх частка серед
емігрантів зменшилася, водночас збільшилася частка українців, посилилась
їх еміграція у розвинені капіталістичні країни.
Зустрічні міграційні потоки (іміграція) приблизно порівняні між Україною
і державами колишнього СРСР, але вони дуже незначні із інших країн
світу. Серед прибулих в Україну з країн колишнього СРСР переважають
репатріанти, тобто особи, які народились в Україні, але тривалий час
жили і працювали в різних регіонах Росії та інших держав. Серед них
багато людей пенсійного віку, що ще більше посилює процеси “старіння”
населення у нашій державі.
Україна постійно приймає біженців із “гарячих точок” СНД – Чечні,
Азербайджану, Грузії, Таджикистану та ін. країн. У 1999 р. чисельність
біженців становила –2.6 тис. осіб, половина із них – із Афганістану.
Україна внаслідок зручного географічного положення (на шляху із Азії у
Європу) є регіоном, через який здійснюється нелегальна міграція людей із
Південної і Південно-Східної Азії в європейські держави. Її західний
кордон є бар’єром для такої міграції, в 1999 р. на ньому зупинено
близько 1 млн. нелегальних мігрантів.
Внаслідок неврегульованості відносин із багатьма країнами Україна також
стає джерелом виходу нелегальних мігрантів. Виїжджаючи за кордон у
туристичні подорожі, багато людей залишаються там на роботу (на певний
період). Найбільше таких мігрантів – у Греції, Італії, Португалії,
Чехії, Іспанії, Туреччині. На тимчасових, сезонних роботах за кордоном
працюють люди з усіх регіонів України. У 1998 р. офіційно було
зареєстровано 24.4 тис. таких робітників, які працювали за наймом і
договорами підряду (з огляду на те, що багато працівників працюють без
будь-яких документів, обсяги такої міграції оцінюються у декілька разів
більшим числом). Тільки з прикордонних західних областей України щорічно
виїжджає на тимчасові роботи за кордон понад 700 тис. осіб. Вони не
мають за кордоном ні юридичного, ні соціального захисту, працюють за
низьку платню на важких і небезпечних роботах, нерідко переслідуються
рекетирами та ін. Необхідні заходи з боку держави для припинення такої
міграції, перетворення її у легальну форму. Найвища міграційна
активність характерна для населення високоурбанізованих та прикордонних
регіонів України. За 1993-1998 рр. понад 55.7% всіх емігрантів виїхало
із Донецької, Луганської, Дніпропетровської, Харківської, Одеської
областей та АР Крим. Значно меншими є міграції населення із північних та
центральних регіонів України.
Внаслідок поглиблення економічної кризи в Україні значно зменшилися
обсяги маятникових переміщень людей. У 1991 р. в них брало участь понад
2.5 млн. осіб. Вони були особливо значними навколо великих міст. Із сіл
та “міст-супутників” до них щоденно приїжджало багато людей, які на ніч
поверталися додому. Чим більшим було місто, тим більше населення брало
участь у маятникових поїздках. Такі поїздки найбільш ефективні у радіусі
45-хвилинної – 1-годинної доступності до роботи. Вони дозволяли не
тільки отримувати роботу людям із сільської місцевості у місті, але й
забезпечували їм отримання багатьох соціальних послуг, позбавляли їх
багатьох житлових проблем та ін. Однак, внаслідок процесів реформування
підприємств, припинення чи скорочення їх діяльності багато людей, що
брали участь у маятникових поїздках населення, повернулися до сільського
способу життя. Цьому сприяло також зменшення кількості рейсів на
приміських залізничних і автобусних маршрутах, подорожчання проїзду на
них. Зараз у таких поїздках бере участь майже 9% сільського населення.
У населених пунктах, де є більші можливості працевлаштування (а це
передусім великі міста), є ще значні обсяги “маятникових” міграцій, але
вони всюди вже мають набагато менші розміри від попередніх. У два-три
рази зменшились потоки щоденних міграцій людей на роботу до Києва,
Одеси, Харкова, Львова, міських агломерацій Донбасу і Придніпров’я.
Література:
Экономическая история капиталистических стран- под редакцией профессора
В.Т.Чунтулова; Издательство “Высшая школа”; Москва- 1986г.; страница
110-114.
Учебно-справочное пособие. Экономическая география. Московский Лицей.
1999 год.
Britanica Book of the Year, 1997 год.
Ерофеев Н.А. “Промышленная революция в Англии”. Москва “Учпедгиз” 1963
год.
Полянский Ф.Я. “Экономическая история капиталистических стран”. МГУ,
1986 год.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
