.

Економіко-правові важелі боротьби з забрудненням та іншими порушеннями природного середовища (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 2830
Скачать документ

Реферат на тему:

Економіко-правові важелі боротьби з забрудненням та іншими порушеннями
природного середовища

План

1. Уявлення про плату за забруднення. Методика розрахунку платежів.

2. Цивільно-правова відповідальність, як метод регулювання рівня
забруднення навколишнього середовища.

3. Система спеціальних екологічних фондів. Створення ринку екологічних
послуг.

1. Уявлення про плату за забруднення. Методика розрахунку платежів.

1. Сучасна політика держав в галузі охорони навколишнього середовища від
забруднення будується на принципі “забруднювач платить”. В цьому
принципі відображена політика покладання на забруднювачів
відповідальності за всі дії, що спричиняють шкоду навколишньому
середовищу.

Вперше на міжнародному рівні принцип “забруднювач платить” був
обґрунтований Організацією Економічного Співтовариства і Розвитку в 1972
році. З цього часу вказаний принцип став активно використовуватись в
законодавчій практиці європейських та інших країн світу1.

В Україні принцип “забруднювач платить” було запроваджено в 1991 році
Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища”2,
стаття 44 якого встановила, що в Україні здійснюється плата за
забруднення навколишнього природного середовища. Безпосередньо механізм
визначення плати і стягнення платежів за забруднення довкілля був
урегульований постановою Кабінету Міністрів України від 13 січня 1992 р.
та відповідною Постановою від 1 березня 1999 року, якими затверджено
Порядок встановлення нормативів збору і стягнення платежів за
забруднення навколишнього природного середовища. За цим Порядком плата
встановлюється за:

– викиди в атмосферу забруднюючих речовин стаціонарними і пересувними
джерелами забруднення;

– скиди забруднюючих речовин у поверхневі води, територіальні та
внутрішні морські води, а також підземні горизонти, в тому числі скиди,
що проводяться підприємствами через систему комунальної каналізації;

– розміщення відходів.

Відповідні платежі стягуються з підприємств незалежно від форм власності
і відомчої належності. Внесення плати за забруднення не звільняє
підприємства від дотримання заходів по охороні навколишнього середовища,
а також сплати штрафних санкцій за екологічні правопорушення і від
повного відшкодування шкоди.

В системі регулювання суспільних відносин в галузі Охорони довкілля
плата за забруднення несе велике різноманітне навантаження — стимулююче,
координаційне, контролююче та компенсаційне.

Стимулюючий бік плати за забруднення виявляється в її впливі на
економічні інтереси екологічно небезпечних підприємств шляхом підвищення
або зменшення економічного тиску на них в залежності від обсягів викидів
(скидів) в довкілля (чим більше обсяг викиду — тим вище плата). Для
цього використовуються два види плати:

а) за лімітовані викиди (скиди) — в межах встановлених лімітів
(тимчасово погоджених) викидів (скидів) забруднюючих речовин та згідно з
дозволами на розміщення відходів в навколишньому середовищі. Щодо цих
лімітованих викидів (скидів) встановлюються фіксовані нормативи плати;

1 Н.Р.Малышева. Гармонизация экологического законодательства в Европе. —
Киев.- 1996. С. 154, 155.

2 Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 41. — Ст.546.

3 ЗП України. – 1992. – № 2. – Ст.61; № 7. – Ст.175.

б) за перевищення лімітів викидів (скидів), розміщення забруднюючих
речовин. Тут плата визначається в кратному розмірі відносно фіксованих
платежів.

Особливості дії механізму платежів за лімітовані викиди (скиди)
виявляється в тому, що ці платежі відносяться до витрат виробництва, які
впливають на собівартість, а через неї і на ціну продукції. В процесі
реалізації продукції плата за лімітовані викиди буде компенсована
підприємству-забруднювачу. Ефект від дії цього платежу відчуває
насамперед держава, окремі регіони, які отримують додаткові кошти, що
надходять в позабюджетні фонди охорони навколишнього середовища для
використання в природоохоронних цілях. Разом з тим, вплив плати за
лімітовані викиди на собівартість та ціну продукції в умовах розвитку
ринкових відносин має стати для підприємств, що прагнуть підвищити свою
конкурентноздатність, спонукаючим фактором для зменшення викидів
(скидів), відходів виробництва шляхом впровадження ресурсозберігаючих і
енергозберігаючих технологій.

Очевидним є стимулюючий характер плати за понадлімітовані викиди (скиди)
забруднюючих речовин. Відповідні платежі вилучаються з прибутку
підприємств-забруднювачів в кратному розмірі відносно фіксованих
платежів за лімітовані викиди (скиди) і роблять економічно невигідними
перевищувати дозволені обсяги викидів (скидів). Ця плата відіграє роль
фінансової санкції і компенсаційного засобу одночасно.

Координаційний бік плати за забруднення виявляється в тому, що за її
допомогою визначається фінансова частка кожного забруднювача в
забезпеченні колективних зусиль в галузі охорони довкілля від”
забруднення (нормативи плати встановлюються по кожному інгредієнту
забруднюючих речовин (відходів) з урахуванням ступеня небезпечності їх
для навколишнього природного середовища та здоров’я населення). Крім
того. за допомогою даного роду плати дії всіх забруднювачів узгоджуються
з потребами відповідних територій в вирішенні екологічних проблем
(базової нормативи плати повинні враховувати природно-кліматичні
особливості територій, стан довкілля в місці розташування джерел
забруднення).

Контролююча функція плати за забруднення виявляється у можливості
використання її як засобу реагування на досягнуті
підприємствами-забруднювачами результати по охороні довкілля. В
залежності від цих результатів контролюючий орган може залишити плату
незмінною, або підвищити її, а також може частково чи повністю звільнити
від плати за забруднення довкілля, якщо впроваджуються ефективні
технологічні заходи щодо зменшення викидів (скидів) забруднюючих речовин
в навколишнє середовище.

Компенсаційна функція — найважливіша в механізмі плати за забруднення
довкілля. Відповідні платежі мають акумулюватись в цільових фондах
охорони навколишнього природного середовища і забезпечувати фінансування
заходів, пов’язаних з усуненням негативних наслідків забруднення на
середовище перебування людини. Концентрація відповідних платежів в
спеціальних державному та місцевих фондах дозволяє підвищити
соціально-економічну ефективність інвестицій в охорону довкілля від
забруднення (Данилишин, ст.91-101).

Всі діючі до останнього часу методики визначення та обчислення плати за
забруднення природного середовища виявились непридатними, в основному
через труднощі їх використання. Тому була розроблена нова методика, яка
умовно отримала назву “витратна”. Суть витратної методики. На першому
етапі для всієї країни обчислюється єдиний норматив плати:

Р=В/?Мj ,

Де Р – норматив плати; В – витрата, тобто капітальні вкладення,
необхідні для природоохоронних заходів щодо кожного конкретного регіону.
Мj – наведений викид забруднюючих речовин.

Труднощі використання цього методу: 1) збір достовірних даних про
необхідні видатки по регіону з використанням нашої статистики практично
неможливий; 2) видатки, що необхідні для доведення фактичного рівня
забруднення до нормативного, не під силу суспільству. До цього слід
додати кризовий стан нашої економіки: багато підприємств не мають
можливості виконати ці платежі; 3) дуже важко визначити показник М:

?М=m Aj

де m – маса викидів забруднюючої речовини; Aj – коефіцієнт агресивності
конкретної речовини, який визначається за ГДКсд (середньодобовий ГДК).
На жаль, ГДК визначені не для всіх речовин (тільки для 250). Сума
платежів розраховується:

П=Р?Мф,

Де Р – нормативна плата; Мф – фактичний викид (Царик Т.Є., ст. 49,50).

Єдиним позитивним моментом таких методик є те, що вони певною мірою
дають можливість вести облік реальних економічних можливостей
суспільства щодо реалізації природоохоронних заходів. Це дуже важливо в
умовах економічної нестабільності.

Плата за забруднення – це по суті вимагання грошей з підприємств, до
того ж вони повинні платити двічі – і за саме забруднення, й за те, щоб
знизити або попередити його. Саме тому видатки на охорону навколишнього
середовища виявляються подвійними. Порядок обчислення та сплати за
забруднення навколишнього середовища наведено в додатку 16.

У цілому методикам обчислення платежів притаманна уніфікація всіх умов,
а не виділення специфіки регіону; мабуть це тому, що всі економічні
рішення (наприклад, податкова політика) спрямовані на створення
однакових умов господарювання. Але те, що придатне для вирішення
економічних проблем, не завжди придатне для природоохоронних.

2. Цивільно-правова відповідальність, як метод регулювання рівня
забруднення навколишнього середовища.

В даній сфері суспільних відносин плата за забруднення навколишнього
середовища не є єдиним засобом відшкодування шкоди, що заподіюється
довкіллю токсичними хімічними речовинами, відходами виробництва. Таку ж
функцію виконує й цивільно-правова відповідальність. З огляду на це
розглянемо деякі особливості доповнення цих засобів один одного в
механізмі компенсації екологічної шкоди.

Зразу відмітимо, що загальні норми цивільно-правової відповідальності
можуть без труднощів застосовуватись в сфері охорони довкілля лише тоді,
коли шкода є результатом винного діяння, а особа, яка такі дії скоїла
легко ідентифікується і зв’язок між цими діями і шкодою, що наступила, є
очевидним. Проте, на практиці довести такий зв’язок, коли має місце
забруднення, вкрай складно, а інколи неможливо. Так, багато які шкідливі
ефекти для довкілля є результатом сукупної дії різних забруднюючих
факторів, розподілених як у часовому, так і в просторовому плані, що
практично робить неможливим визначити винного, джерело походження
забруднення. Крім того, цивільно-правова відповідальність може
застосовуватись лише за порушення. Але ж шкода довкіллю завдається
будь-яким забрудненням, включаючи й викиди(скиди), що здійснюються в
межах встановлення лімітів забруднення. Наприклад, хронічні забруднення
в малих обсягах з часом досягають значних концентрацій і створюють
загрозу для фізіологічного і генетичного стану людини. Небезпечні самі
по собі окремі види забруднення можуть вступати між собою в різні
комбінації, комулятивний ефект яких теж завдає значної шкоди довкіллю.

Всіх вказаних вад немає в механізмі застосування плати за забруднення
навколишнього середовища. В ній враховано, що будь-які забруднення так
чи інакше завдають шкоду, а значить чекати коли вона проявиться нічого.
Тому для застосування плати достатньо лише самого факту забруднюючого
викиду (скиду) в довкілля. Даного роду плата відіграє роль податку на
забруднення, що забезпечує регулярні надходження грошових коштів до
спеціальних фондів для покриття витрат, пов’язаних з ліквідацією
наслідків забруднення навколишнього середовища.

Проте, оскільки нормативи плати за забруднення навколишнього середовища
визначаються на основі розрахунків узагальнених економічних наслідків
забруднення (величини економічних збитків) і не проектуються на
конкретну шкоду, що завдається природним, господарським та іншим
об’єктам, то певне навантаження по відшкодуванню шкоди, завданої
довкіллю забрудненням, покладається на цивільно-правову
відповідальність. Ця обставина підкреслюється ст.69 Закону України “Про
охорону навколишнього природного середовища”, яка встановила, що шкода,
заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього
середовища підлягає компенсації як правило в повному обсязі незалежно
від плати за забруднення навколишнього середовища.

Отже, закон чітко розрізняє як юридичні категорії плати за забруднення,
так і відшкодування шкоди в цивільно-правовому порядку. І з цим слід
рахуватись вирішуючи питання нормативно-правового, методичного
забезпечення компенсації шкоди, завданої забрудненням навколишньому
середовищу. Це застереження зроблено не випадково. Підставу для цього
дав наказ Мінекобезпеки України №35 від 18 травня 1995 року, яким була
затверджена Методика розрахунку розмірів відшкодування збитків, які
заподіяні в результаті наднормативних викидів забруднюючих речовин в
атмосфері повітря (Рідна природа. — 1995. —№ 5-6, ч.2, С..20-38).

Збитки, що розраховуються по цій Методиці, повинні відшкодовуватись в
цивільно-правовому порядку. Парадоксом тут є те, що в ній застосовані ті
ж розрахункові принципи по факту забруднення, що притаманні методам
визначення нормативів платежів за забруднення довкілля, які запроваджені
Порядком визначення плати і стягнення платежів за забруднення
навколишнього середовища та Методикою визначення розмірів плати і
стягнення платежів за забруднення навколишнього природного середовища,
затвердженою Мінприроди України 27 травня 1992 року (Рідна природа. —
1993. — № 37) і чинною до цього часу. Оцінюючи дану ситуацію, слід
зауважити, що якщо автори Методики від 18 травня 1995 року ставили за
мету підвищити відповідальність за наднормативні викиди (скиди), то для
цього слід було б не вигадувати нову Методику, а відповідним чином
використати наявні (Методику від 27 травня 1992 року). Крім того, з
юридичної точки зору є некоректним так вільно маніпулювати різними
методиками для оцінки одного того ж факту і до того ж пропонуючи
використовувати розрахункові показники за різними правовими процедурами,
що в кінцевому результаті має привести до покладання подвійної
матеріальної (економічної) відповідальності за одні й ті ж дії.

З огляду на наведену обставину, відзначимо, що при забрудненні
навколишнього середовища цивільно-правова відповідальність має
застосовуватись лише тоді, коли шкода проектується на конкретні об’єкти,
що постраждали (знищено врожай, загублені тварини, забруднено джерело
питної води тощо). Розміри збитків тоді визначаються з урахуванням
оптових, заготівельних, закупочних цін, або балансової ціни природних
благ, що втрачені, чи на основі кошторису витрат, пов’язаних з
відновленням об’єкту (наприклад, облаштуванням нового джерела питної
води замість того, що було забруднено).

Отже, цивільно-правова відповідальність за забруднення навколишнього
середовища має застосовуватись в певних межах. Проте, звертаючи на це
увагу, не можна не відзначити й такий суттєвий момент Відшкодування
шкоди, завданої довкіллю, базується сьогодні, як правило, на загальних
засадах цивільного права, які не знайшли необхідного розвитку в нормах
екологічного законодавства. Це створює певної труднощі, призводить до
окремих збочень (приміром є згадана Методика від 18 травня 1995 року) в
застосуванні цивільно-правової відповідальності в галузі охорони
навколишнього середовища. Отже, є нагальна потреба у вдосконаленні
цивільно-правового механізму відшкодування шкоди, заподіяної довкіллю,
шляхом внесення відповідних доповнень в акти екологічного законодавства
та розробки в перспективному періоді Закону України про відшкодування
шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу (Економіко правові
питання екології — Київ 1996 — С 80, 81).

3. Система спеціальних екологічних фондів. Створення ринку екологічних
послуг.

Повертаючись до головного питання, слід відзначити, що застосування
принципу “забруднювач платить” у вітчизняній практиці ще не розкрило
всіх його потенційних можливостей саме в кінцевій його меті —
забезпечити компенсацію витрат, необхідних для ліквідації і
нейтралізації наслідків забруднення довкілля. Проблеми, що тут
виникають, пов’язані з недоліками в механізмах використання коштів, що
отримуються за рахунок платежів за забруднення. Ці кошти акумулюються в
цільових бюджетних фондах охорони навколишнього природного середовища і
через них можуть використовуватись для фінансування будь-яких заходів,
що мають екологічне забарвлення, в тому числі, на проведення
науково-технічних конференцій і семінарів, організацію виставок,
реклами, фестивалів, видання поліграфічної продукції з екологічної
тематики, підвищення кваліфікації та обміну досвідом роботи працівників
природоохоронних органів, оснащення природоохоронних організацій
обладнанням, транспортними засобами, поліпшення умов роботи та побуту
спеціалістів екологічного профілю тощо. Такі напрямки використання
цільових коштів, що не мають безпосереднього відношення до фінансування
заходів, пов’язаних з ліквідацією і нейтралізацією шкідливих наслідків
забруднення, передбачаються Положенням про державний фонд охорони
навколишнього природного середовища та більшістю положень про відповідні
місцеві бюджетні фонди, що затверджуються місцевими радами. Все вище
перераховане можна назвати системою «ринку екологічних послуг», що є
необхідним фактором для екологізації нашої економіки.

Слабким місцем в функціонуванні фондів охорони навколишнього середовища
є й те, що вони не створюють по суті єдиної системи. Кожний фонд має
своїх розпорядників (Кабінет Міністрів, місцеві ради), діє тільки в
своїх територіальних кордонах (місцеві бюджетні фонди), має вирішувати
лише місцеві екологічні проблеми. Для вирішення міжрегіональних проблем
пов’язаних, наприклад, з виникненням надзвичайних екологічних ситуацій,
дані фонди не придатні.

Особливий статус існуючих природоохоронних фондів регламентується їх
цільовим характером. Тобто кошти фондів не можна залучати для здійснення
заходів, що мають фінансуватись за рахунок бюджету. Реально ж ця умова
не може бути забезпечена, оскільки розпорядниками відповідних фондів є
ті ж самі органи, що є й розпорядниками бюджетів (місцеві ради, Кабінет
Міністрів України). Такі розпорядники, безумовно, не можуть, вирішуючи
питання використання бюджетів, забути і про додаткові кошти бюджетних
цільових фондів, а значить будуть планувати витрати бюджету і витрати
коштів фондів в одному ряду, не роблячи між ними великої різниці.

Система спеціальних екологічних фондів має складатись з Головного
державного екологічного фонду та місцевих державних екологічних фондів.
Ця система має функціонувати як єдиний організм, забезпечувати
можливість оперативного маневрування коштами (використовувати їх в тих
місцях, де виникає нагальна потреба в значній концентрації фінансових,
матеріально-технічних ресурсах в разі техногенно-екологічних аварій,
катастроф, стихійного лиха, що створюють загрозу життю та здоров’ю
населення, призводять до різких негативних змін в стані довкілля).

При створенні нової системи екологічних фондів в Україні слід врахувати
світовий досвід. Він свідчить, що на фонди даного роду покладаються дві
чітко визначені функції. Перша функція пов’язана з фінансуванням заходів
по усуненню наслідків забруднення в регіоні та особливо важливих
заходів, спрямованих на попередження, обмеження викидів (скидів) та
інших техногенних впливів на довкілля (будівництво муніципальних станцій
водоочистки; виконання технічних та інженерних розробок щодо зменшення
техногенного забруднення в промисловості; знищення та переробка
промислових відходів і звалищ; екотехнічне оновлення підприємств тощо).
Друга функція пов’язана з відшкодуванням шкоди, що завдається населенню,
юридичним особам забрудненням довкілля. Таке відшкодування має місце у
випадках, коли шкода є наслідком минулої спадщини і джерело її
походження не може бути встановлено; для компенсації життєвих
незручностей, пов’язаних з дією окремих об’єктів (аеродромів), а також в
разі, коли особа, відповідальна за шкоду, не має можливості її
компенсувати в повному обсязі. Дана функція має чітко виражений
страховий характер.

Слід відзначити, що в Україні система екологічного страхування ще не
побудована, хоч це і передбачається ст.49 Закону України “Про охорону
навколишнього природного середовища”. В міжнародній практиці під
екологічним страхуванням розуміється страхування відповідальності,
пов’язаної з аварійним, залповим (випадковим) забрудненням довкілля, а
тому його здійснення найбільш доцільне на основі пропонованої системи
державних екологічних фондів. По-перше тому, що це дозволить узгодити
механізми екологічного страхування з платою за довкілля (як вважають
фахівці обов’язкове екологічне страхування не повинне створювати базу
для введення ще одного екологічного податку, а тому відрахування на
обов’язкове екологічне страхування доцільно включати у вже діючі платежі
за забруднення навколишнього середовища) (Г.А.Моткин.
Экономико-правовьіе основы страхования риска загрязнения окружающей
среды. — Государство й право. — 1994. — № 6. — С. 127). По-друге,
пропонована система державних екологічних фондів, що має функціонувати
на принципах взаємної підстраховки фондів, дозволяє забезпечити
страховим покриттям будь-яку шкоду, пов’язану з впливом на довкілля
(зокрема, в разі техногенно-екологічних аварій, катастроф). Окремо
стоїть питання щодо розширення бази екологічного оподаткування для
наповнення екологічних фондів.

Наведені пропозиції спрямовані на вдосконалення основних елементів
механізму плати за викиди (скиди) забруднюючих речовин в навколишнє
середовище і ставлять своєю метою – створення ефективного механізму
економіко-правового регулювання охорони довкілля від забруднення.

Отже, можна констатувати, що плата за забруднення довкілля відіграє
значну роль в регулюванні відносин, що виникають в сфері взаємодії
природи і суспільства, а вдосконалення організаційно-правового механізму
її здійснення є необхідною умовою подальшої оптимізації фінансових
заходів по забезпеченню ліквідації та нейтралізації наслідків
забруднення середовища перебування людини.

Проте, при всій своїй важливості плата за забруднення довкілля не є
єдиним засобом реалізації принципу “забруднювач платить”. Поряд з нею,
як свідчить світовий досвід, можуть і повинні використовуватись й інші
економіко-правові засоби заохочення підприємств — забруднювачів в
зниженні викидів (скидів) забруднюючих речовин. Зокрема, до таких
засобів відносяться:

– встановлення пільгових ставок по непрямих податках екотехніки чи
звільнення її від податку;

– надання податкових пільг на прибутки від природоохоронних програм
приватних підприємств;

– впровадження режиму прискореної амортизації очисного обладнання та
інші економічні засоби, спрямовані на стимулювання інвестицій в
природоохоронну діяльність;

– впровадження пільгових або тривалих субсидій (пільгове кредитування,
безоплатні позики для дрібних підприємств) на проведення захисних
заходів;

– використання системи безпроцентної позики спеціального випуску на
придбання очисного обладнання.

Вказані недоліки, як свідчить досвід США, зникають при застосуванні так
званого “бабл-принципу” (принципу бульбашки). Суть його полягає в тому,
що в якості єдиного джерела забруднення береться усе підприємство з
усіма його джерелами викидів і навіть група підприємств певного регіону.
В цьому випадку всі джерела одного підприємства знаходяться ніби під
одним куполом (бульбашкою), в межах якого необхідно витримати певний
обсяг викидів тієї чи іншої речовини. Такий підхід забезпечує можливість
для досягнення нормативу загального викиду обмежуватись нейтралізацією
одного чи декількох джерел забруднення (інші можуть продовжувати
викиди), застосовувати різні найбільш оптимальні для даного підприємства
засоби і заходи зниження забруднення (ліквідувати забруднююче
виробництво чи об’єкт, перейти на екологічно чистий вид палива та ін.).
Використання даного принципу дозволяє значно зменшити витрати на
здійснення заходів по охороні довкілля, здійснювати в цій галузі більш
гнучку, ефективну технічну та фінансову політику.

На засадах “бабл — принципу” базується і торгівля правом на викиди — ще
один із засобів оптимізації фінансово-технічного забезпечення зниження
сукупних забруднюючих речовин, що застосовуються в США. За правилами
даного роду торгівлі одне підприємство може придбати у іншого право на
певну квоту викиду. Право продажу таких квот має фірма, яка зменшила
сумарний викид конкретної забруднюючої речовини на своєму підприємстві
нижче встановленого законом рівня. Саме право на зменшення викиду і є
предметом купівлі-продажу між підприємствами, фірмами. Умовами договору
про таку купівлю продаж є: обов’язковість розміщення підприємства
покупця і продавця в одному регіоні (під одним куполом); “надлишки”
зменшення викиду забруднюючої речовини (квота викиду, що продається)
мають компенсувати викиди підприємства-покупця. Практика продажу і
купівлі “надлишків” зменшення викидів застосовується як при будівництві
нових підприємств, так і при розширенні і реконструкції діючих
промислових об’єктів.

Застосування торгівлі правом на викиди дає змогу посилити кооперацію між
різними фірмами, здійснювати в галузі охорони навколишнього середовища
фінансову і технічну політику, акцентовану на більш високий екологічний
результат. Той, хто має технічні можливості не зупиняється на
досягнутому рівні викидів, а зменшує їх, маючи від цього істотну
економічну користь (вигоду). Покупець права на певну квоту викиду також
має свій зиск. Він може продовжувати, свою виробничу діяльність без
значних витрат на природоохоронні заходи. Регіон же від цього має
сумарне зменшення обсягів викидів забруднюючих речовин.

Отже, світова практика дає певні приклади ефективного вирішення
фінансових, технічних проблем охорони довкілля від забруднення, які
можуть бути з успіхом застосовані в Україні.

Література:

1. Анучин В.А. Основы природопользования: теоретический аспект. – 430 с.

2. Анучин В.А. Географический фактор в развитии общества. – М.: Мысль,
182. – 334 с.

3. Боков В.А. Геосистемные взаимодействия: их учет в природопользовании
// Физ. география и геоморфология. – 1989. – Вып. 36. – С.8-14.

4. Бронштейн А.М., Литвинов В.А., Русин И.Н. Экологизация экономики:
методы регионального управления.- М.: Наука, 1990.- 120с.

5. Вампилова Л. Б. Концепция регионального историко-географического
анализа // Изв. Российск. географ. об-ва. – 1996. – Т.128.- Вып. 1. – С.
64-69.

6. Генсірук С.А. Регіональне природокористування: Навчальний посібник. –
Львів: Світ, 1992. – 336с.

7. Генсирук С.А., Нижник М.С., Мищенко В.С. Эколого-экономические
аспекты природопользования.- К.: Наукова думка, 1982.- 175с

8. Герасимов И.П. Научные основы современного мониторинга окружающей
среды // Изв. АНСССР. Сер. Географ. – 1975.- №3.- С. 13-25.

9. Герасимов И.П. Моніторинг окружающей среды // Современные проблемы
географии.- М.: Наука, 1976.- С. 19-29.

10. Герасимов И.П. Принципы и методы геосистемного мониторинга // Изв.
АНСССР. Сер. географ. – 1982. – №2.- С.5-12.

11. Герасимов И.П. Экологические проблемы в прошлой, настоящей и будущей
географи мира. – М.: Наука, 1985.- 247 с.

12. Герасимов И.П., Клюев Н.Н., Мухина Л.И. Геоэкологический аналіз //
Изв. РАН. Сер. географ.- 1995. – № 1.- С. 21-30.

13. Голуб А.А., Струкова Е.Б. Экономика природных ресурсов.- М.: Аспект
Пресс, 1998.- 319с.

14. Гофман К.Г. Экономическая оценка природных ресурсов Вопросы теории и
методологии.- М.: Наука, 1987.

15. Грин А.М. Геосистема как объект мониторинга // Геосистемный
мониторинг в биосферных заповедниках.- М., 1984.- С 43- 54.

16. Данилишин Б.М., Дорогунцов С.І., Міщенко В.С., Коваль Я.В.,
Новоротов О.С., Паламарчук М.М. Природно-ресурсний потенціал сталого
розвитку України.- Київ, РВПС України. 1999.-716 с.

17. Дмитриевский Ю.Д. Природный потенциал и его количественная оценка.-
«Изв. Вис. Геогр. о – ва», 1971, №1, с. 41-47.

18. Донской Н.П., Донская С.А. Основы экологии и экономика
природопользования.- Мн.: УП «Технопринт», 2000.- с.308.

19. Дорогунцов С.І., Коценко К.Ф., Аблова О.К. та ін. Екологія:
навчально-методичний посібник.-К.: КНЕУ,1999,-С.152.

20. Еколого-економічні приорітети у вирішенні проблеми відходів
/Б.Горлицький, доктор геолого-мінеральних наук //Економіка України. –
№3, – 1995. – С.55.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020