Реферат на тему:
Загальна характеристика системи регулювання природокористування
План
1. Правовий і нормативний механізм природокористування.
2. Організаційно-управлінська структура природокористування: державні
органи регулювання природокористування.
3. Основні економічні підходи до регулювання природокористування.
1. Правовий і нормативний механізм природокористування.
Механізм регулювання у сфері природокористування та охорони
навколишнього середовища являє собою систему заходів з управління,
екологічного законодавства та економічного стимулювання, спрямовану на
раціональне природокористування.
Регулювання природокористування – реальний механізм включення
природозахисної політики у функціонування господарської системи. Таких
регуляторів можна виділити кілька:
– правові та нормативні;
– організаційні (управлінські);
– економічні (див. схему 1).
Схема 1. Основні важелі регулювання процесом раціонального
природокористування та охорони природи.
Всі важелі народногосподарської природозахисної системи становлять єдине
ціле і доповнюють один одного. Водночас кожен із них має самостійні
функції, розв’язує певне коло завдань і, залежно від рівня
сформованості, стимулює або гальмує роботу системи в цілому.
Правовий і нормативний механізм здійснюється у формі загальнодержавного
законодавства, а також стандартизації. Саме правове регулювання
природокористування є одним із основних важелів управління цим процесом.
До правових основ охорони навколишнього середовища і раціонального
природокористування належить система державних заходів, що її закріплено
у праві та спрямовано на збереження й відновлення природних ресурсів і
поліпшення умов, необхідних для життя людини і розвитку матеріального
виробництва.
До системи права у сфері раціонального природокористування входять:
1. правове регулювання, збереження й відновлення природних ресурсів;
2. державний і громадський контроль за виконанням вимог охорони природи
і раціонального природокористування;
3. юридична відповідальність правопорушників.
Сукупність природоохоронних норм і правових актів, об’єднаних спільністю
об’єкта, предмета, працівників і мети правової охорони природи, утворює
природоохоронне законодавство.
Юридичну базу природоохоронного зобов’язання становить Конституція
України, де в ст. 16 записано: “Забезпечення екологічної безпеки і
підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання
наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу,
збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави”. Стаття
50 проголошує: “Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я
довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди”.
Як первинний документ під час вирішення питань про застосування
юридичної відповідальності використовується акт про порушення правил
охорони природи. У сфері навколишнього середовища здебільшого
застосовуються чотири види юридичної відповідальності: кримінальна,
адміністративна, цивільно-правова й дисциплінарна.
Існують певні форми кожного законодавства, в тому числі й
природоохоронного; зокрема, такими є нормативні акти, що містять норми
права з охорони природи і раціонального природокористування. Вони
розділяються на закони і підзаконні акти.
Природоохоронне законодавство як важіль управління процесом
природокористування, почало формуватися з 1991 р., коли було прийнято
Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”, де
сформульовано завдання природоохоронного законодавства. Це – регулювання
відносин у сфері охорони, використання й відтворення природних ресурсів,
гарантування екологічної безпеки, попередження і ліквідації негативного
впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне
середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої
природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій
та об’єктів, пов’язаних з історико-культурною спадщиною.
До об’єктів державної охорони та регулювання використання на території
України належать: навколишнє природне середовище як сукупність природних
і природно-соціальних умов і процесів, природні ресурси – як утягнуті в
господарський обіг, так і ті, що невикористовуються в народному
господарстві протягом якогось часу, ландшафти та інші природні
комплекси.
Підзаконними актами служать нормативно-правові акти державних органів
України. Насамперед це постанови й розпорядження Кабінету Міністрів
України: “Про затвердження порядку визначення плати і стягнення платежів
та Положення про республіканський позабюджетний фонд охорони
навколишнього природного середовища” (1992) і “Про затвердження
Положення про державний моніторинг навколишнього природного середовища”
(1993). До підзаконних актів належать також відомчі нормативні акти,
наприклад, “Базові нормативні плати за забруднення навколишнього
середовища України” (1993).
Щодо стандартів то вони поділяються на три види нормативів:
А) ліміти викидів і скидання у водоймища й повітряний басейн (ГДВ, ГДК);
Б) ліміти утворення промислових і комунальних відходів;
В) ліміти споживання природних ресурсів.
2. Організаційно-управлінська структура природокористування: державні
органи регулювання природокористування.
Державне управління в царині охорони навколишнього природного середовища
здійснюють Кабінет Міністрів України, ради народних депутатів та їхні
виконавчі й розпорядчі органи, а також спеціальні уповноважені на те
державні органи з питань охорони природного середовища та використання
природних ресурсів, таким органом в Україні є Міністерство охорони
навколишнього природного середовища.
Мінприроди здійснює координацію всіх природоохоронних робіт в Україні,
готує для Кабінету Міністрів пропозиції з питань охорони природи і
раціонального використання ресурсів, розробляє пропозиції щодо
вдосконалення господарського механізму управління процесом
природокористування, екологічні нормативи, правила та стандарти; готує
довгострокові державні цільові програми з охорони довкілля, затверджує
ТЕРКСОПи, здійснює екологічну експертизу схем розвитку і розміщення
продуктивних сил України, контроль за дотриманням екологічних норм під
час розроблення нової техніки, технології та матеріалів, екологічну
експертизу проектів усіх новобудов і діючих промислових об’єктів.
Мінприроди працює в тісному зв’язку з Міністерством охорони здоров’я та
підпорядкованими йому санітарноепідеміологічними службами, Міністерством
сільського господарства, Державним комітетом з гідрометеорології,
Державним комітетом водного господарства, Державним комітетом з питань
геології, Державним комітетом земельного господарства, Національним
комітетом авіації України.
Рішення Мінприроди, винесені в межах його компетенції, є обов’язковими
для виконання всіма міністерствами, об’єднаннями, підприємствами та
організаціями.
При цьому в Міністерстві було створено Державну екологічну інспекцію, до
складу якої входять Головна екологічна інспекція,, інспекції охорони
Чорного та Азовського морів, екологічні інспекції Автономної Республіки
Крим, областей, міст Києва і Севастополя. Основним завданням Державної
екологічної інспекції є здійснення державного контролю в царині охорони
навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів.
Ця структура має право: обстежувати підприємства, їхні об’єднання,
військові та оборонні об’єкти з метою перевірки додержання вимог
екологічної безпеки, виконання заходів з охорони навколишнього
природного середовища і раціонального використання природних ресурсів;
обмежувати й зупиняти будівництво, реконструкцію, розширення об’єктів
промисловості, транспорту, зв’язку, оборони тощо, якщо їхня діяльність
здійснюється з порушенням природоохоронного законодавства; подавати
позови про відшкодування збитків і втрати, заподіяні внаслідок порушення
законодавства.
Контроль за дотриманням природоохоронного законодавства в Україні
здійснюють різні державні та громадські організації. Серед них
вирізняються державні органи загальної, соціальної та галузевої
компетенції.
Для першої групи органів природоохоронний контроль – це частина їхніх
загальних контрольних повноважень, що здійснюються в різних сферах життя
суспільства. До цих органів належать Верховна Рада, Кабінет Міністрів,
виконавчі комітети місцевих рад народних депутатів, місцеві
адміністрації.
Важлива роль в охороні навколишнього середовища належить правоохоронним
органам. Органи прокуратури здійснюють вищий нагляд за виконанням
законодавства про охорону навколишнього середовища всіма міністерствами
й відомствами, підприємствами, установами і громадянами. Судом
розглядаються кримінальні, громадянські та адміністративні справи,
пов’язані, зокрема, з порушенням вимог природоохоронного законодавства.
Організаційно-управлінська система – це управління охорони природи на
всіх регіональних рівнях (державному, обласному, районному).
Наступні важливі способи регулювання природокористування – система
контролю (моніторинг) та екологічна експертиза.
3. Основні економічні підходи до регулювання природокористування.
В економічній науці досліджувались різноманітні підходи до економічної
оцінки природних ресурсів і встановлення розмірів плати за їх
використання. Їх можна класифікувати за наступними групами.
В економічній науці виникла затратна концепція природокористування,
сутність якої полягає в тому, що природні ресурси повинні мати
економічну оцінку, оскільки вона є предметом праці. Але критерієм
вартісної оцінки природних ресурсів вважалися затрати на освоєння й
підтримання об’єктів природокористування у стані, придатному для
експлуатації. Хибність концепції полягала в тому, що в експлуатацію
вводилися передусім ті ресурси, на освоєння яких витрачалося менше
матеріальних і фінансових ресурсів, праці.
Оскільки критерій економічної оцінки – “затрати” – мав багато істотних
вад, в економічній літературі з’являється “результатна” концепція
вартісної оцінки природних ресурсів. Критерієм оцінки природних ресурсів
стали результати у вартісній формі, що їх отримували внаслідок освоєння
природного ресурсу. Але жодна з запропонованих оцінок природних ресурсів
не була спроможна повною мірою відображати ту цінність, яку має для
суспільства той чи інший об’єкт природокористування. Проте наслідком
затратно-результатного підходу до природокористування стала економічна
оцінка природних ресурсів, яку, правда, звели до якісних характеристик –
в основу її було покладено різні системи бальності, бонітети, кадастри,
умовні шкали оцінок.
Затратно-ресурсний підхід. Відповідно до цього підходу, при визначенні
вартості природного ресурсу поєднуються затрати на його освоєння та
дохід від використання. Дана концепція має ту перевагу, що оцінка
природного ресурсу, яка одержана таким способом, буде вищою, ніж у
попередніх випадках, що створює можливість для стимулювання
раціонального використання природних ресурсів. Однак, він має і недоліки
попередніх підходів.
Рентний підхід. Більшістю вчених використання теорії ренти при оцінці
природних ресурсів визначається найбільш доцільним. Проте, трактування
цієї теорії дуже суперечливі, а запропоновані способи її обчислення дуже
складні і для багатьох видів природних ресурсів ще не розроблені.
Відмітим позитивні моменти даного підходу, які направлені на раціональне
використання природних ресурсів:
– при рентних оцінках “кращий” ресурс ( використання якого приносить
більший дохід при одинакових затратах) одержує більшу вартість;
– затрати на освоєння ресурсу зорієнтовані на деякий середній рівень і,
отже, їх оцінка більш об’єктивна;
– обгрунтована необхідність розрізняти власника ресурсу та його
користувача для виникнення категорії рентних платежів;
– рентні оцінки враховують фактор обмеженості природного ресурсу.
Відтворювальний підхід. Даний підхід є порівняно новим, оскільки
пов’язаний з екологічною кризою. Суть його полягає в тому, що сукупність
середовищеутворюючих (відновлювальних і невідновлювальних) природних
ресурсів на визначеній території та стан навколишнього середовища,
наближені до природного (заданого) рівня, розглядається як деякий
стандарт, відправний рівень. В такому випадку використання будь-якого
ресурсу повинно передбачати його відновлення у попередній якості ( для
відновлювальних ресурсів) і кількості чи ( для невідновлювальних)
компенсації з урахуванням непогіршення стандарту якості навколишнього
природного середовища в даному місці. Вартість природного ресурсу буде в
даному випадку визначатися як сукупність затрат, необхідних для
відтворення (чи компенсації витрат) ресурсу на визначеній території.
Монопольно-відомчий підхід. Даний підхід є різновидом затратного. Суть
його полягає в тому, щоб розмір платежів за використання природних
ресурсів відповідав потребам фінансового забезпечення діяльності
спеціалізованих державних служб, які в даний час здійснюють монопольне
розпорядження (управління) природними ресурсами.
Література:
1. Анучин В.А. Основы природопользования: теоретический аспект. – 430 с.
2. Анучин В.А. Географический фактор в развитии общества. – М.: Мысль,
182. – 334 с.
3. Боков В.А. Геосистемные взаимодействия: их учет в природопользовании
// Физ. география и геоморфология. – 1989. – Вып. 36. – С.8-14.
4. Бронштейн А.М., Литвинов В.А., Русин И.Н. Экологизация экономики:
методы регионального управления.- М.: Наука, 1990.- 120с.
5. Вампилова Л. Б. Концепция регионального историко-географического
анализа // Изв. Российск. географ. об-ва. – 1996. – Т.128.- Вып. 1. – С.
64-69.
6. Генсірук С.А. Регіональне природокористування: Навчальний посібник. –
Львів: Світ, 1992. – 336с.
7. Генсирук С.А., Нижник М.С., Мищенко В.С. Эколого-экономические
аспекты природопользования.- К.: Наукова думка, 1982.- 175с
8. Герасимов И.П. Научные основы современного мониторинга окружающей
среды // Изв. АНСССР. Сер. Географ. – 1975.- №3.- С. 13-25.
9. Герасимов И.П. Моніторинг окружающей среды // Современные проблемы
географии.- М.: Наука, 1976.- С. 19-29.
10. Герасимов И.П. Принципы и методы геосистемного мониторинга // Изв.
АНСССР. Сер. географ. – 1982. – №2.- С.5-12.
11. Герасимов И.П. Экологические проблемы в прошлой, настоящей и будущей
географи мира. – М.: Наука, 1985.- 247 с.
12. Герасимов И.П., Клюев Н.Н., Мухина Л.И. Геоэкологический аналіз //
Изв. РАН. Сер. географ.- 1995. – № 1.- С. 21-30.
13. Голуб А.А., Струкова Е.Б. Экономика природных ресурсов.- М.: Аспект
Пресс, 1998.- 319с.
14. Гофман К.Г. Экономическая оценка природных ресурсов Вопросы теории и
методологии.- М.: Наука, 1987.
15. Грин А.М. Геосистема как объект мониторинга // Геосистемный
мониторинг в биосферных заповедниках.- М., 1984.- С 43- 54.
16. Данилишин Б.М., Дорогунцов С.І., Міщенко В.С., Коваль Я.В.,
Новоротов О.С., Паламарчук М.М. Природно-ресурсний потенціал сталого
розвитку України.- Київ, РВПС України. 1999.-716 с.
17. Дмитриевский Ю.Д. Природный потенциал и его количественная оценка.-
«Изв. Вис. Геогр. о – ва», 1971, №1, с. 41-47.
18. Донской Н.П., Донская С.А. Основы экологии и экономика
природопользования.- Мн.: УП «Технопринт», 2000.- с.308.
19. Дорогунцов С.І., Коценко К.Ф., Аблова О.К. та ін. Екологія:
навчально-методичний посібник.-К.: КНЕУ,1999,-С.152.
20. Еколого-економічні приорітети у вирішенні проблеми відходів
/Б.Горлицький, доктор геолого-мінеральних наук //Економіка України. –
№3, – 1995. – С.55.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
