.

Політика як суспільне явище (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1421 15059
Скачать документ

Реферат на тему:

Політика як суспільне явище

ПЛАН

1. Сутність та різновиди політики.

2. Структура і функції політики.

3. Об’єкт та суб’єкт політики.

4. Рівні існування політики.

5. Політика і суспільство.

1. Сутність та різновиди політики.

Об’єктом дослідження політології є політика — явище надзвичайно складне.
За демократизації, гуманізації та індивідуалізації суспільного життя
основним завданням політики має стати підвищення її ефективності й
відповідальності.

Походження поняття «політика» здебільшого пов’язують із назвою
однойменної праці давньогрецького мислителя Аристотеля, в якій він
розглядав основи організації та діяльності держави, політичної влади.

Як відносно самостійна сфера суспільного життя, політика виникла
водночас із соціальною, етнічною та релігійною диференціацією
суспільства. Покликали її до життя ускладнення механізмів матеріального
виробництва, культурний прогрес, зростання соціальної мобільності
суспільства. Внаслідок цих об’єктивних процесів виокремилися групи людей
з підвищеною конфліктністю, непримиренністю. Постала нагальна потреба в
соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових,
суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження
цілісності суспільства. Тому політика заявила про себе як мистецтво
суспільного існування, необхідний чинник збереження цілісності
диференційованого суспільства.

Вислів У.Черчіля: “Навіть тоді, коли ми не цікавимося політикою,
політика цікавиться нами”.

Дуже поширеною на Заході є думка про те, що політика, держава та уряд –
це механізм за допомогою якого вільні громадяни прагнуть задовольнити
власні цілі та інтереси.

«Політика» є одним з найбільш неоднозначних термінів. Це виявляється
насамперед у повсякденному житті, коли політикою називають будь-яку
цілеспрямовану діяльність: мистецтво управління суспільством, громадську
активність, сферу задоволення амбіційних і користолюбних прагнень людей
тощо.

Узагалі існують два основні підходи до тлумачення терміна “політика”: з
одного боку, це заняття малодостойне й цинічне, з іншого –
високоморальне й творче, притаманне “справжнім аристократам духу”, як
говорили древні.

Сучасні традиції вживання терміна “політика” започатковані античним
(давньогрецьким) розумінням політики як вельми благородної справи –
мистецтва державного управління, покликаного об’єднати суспільство
навколо вищої його мети.

Неоднозначність побутових уявлень про політику пов’язана зі складністю й
багатогранністю її виявів. Саме тому побутують різні наукові тлумачення,
в яких політика постає як:

– одна зі сфер життєдіяльності суспільства;

– сфера виявлення інтересів соціальних груп, їх зіткнення і
протиборства;

– спосіб певної субординації цих інтересів, підпорядкування їх найвищому
началу, більш значущому і обов’язковому;

– рух соціальних груп, спільнот, які прагнуть здійснити свої інтереси
через загальний інтерес, що набуває примусової форми для решти
суспільства;

– чинник становлення людини як вільної, унікальної і неповторної.

– система певних суспільних відносин, взаємодія класів, націй, держав
між собою і з владою;

– сукупність дій, заходів, установ, за допомогою яких узгоджуються
інтереси різних верств населення;

– прагнення здобуття і використання державної влади, цілеспрямованого
впливу на неї;

– участь у справах держави, у визначенні форм, завдань, змісту її
діяльності;

– наміри, мета і способи дій правлячої еліти та її оточення;

– прояви хитрощів, обережності, таємничості, ухилянь, обачності.

Розглядаючи політику як сферу людської діяльності, можна тлумачити її
трьома способами:

1. Політика як діяльність на етичних засадах.

Ця традиція започаткована Арістотелем, який вважав, що кожна спільнота
створюється з певною метою. Означена мета повинна перевищувати всі
індивідуальні блага окремих людей. Цією метою є справедливість або
найвище благо для всіх. Виходячи з такого розуміння домінантною рисою
політики має бути мудрість, яка полягає в умінні вибирати засоби для
реалізації моральної мети.

2. Політика як засіб досягнення егоїстичних цілей.

Характеризується як цинічне розуміння політики, яке проявляється в
наступному: “мистецтво можливого”, “після нас хоч потоп”, виправдання
збройної боротьби за “життєвий простір” та ін. Проте, таке розуміння
політики, де мета виправдовує будь-які засоби, не належить до
визначальних традицій західної політичної культури, яку започаткували ще
за часів античності.

3. Ціннісно-нейтральне розуміння політики.

Проявляється в раціональному, аналітичному тлумаченні політики як сфери
діяльності, яка регулюється правовими, соціальними та психологічними
нормами, які різняться в залежності від того чи іншого суспільства.

Перелічені варіанти інтерпретації політики не вичерпують
багатоманітності її визначень, а лише відображають найважливіші з них.
Узагальнюючи вищезазначені іпостасі політики, можна запропонувати її
наступне визначення.

Політика — одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства,
взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації
влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і потреб,
вироблення обов’язкових для всього суспільства рішень.

Функціонування політики розмежовують за різними критеріями:

1. За сферами суспільного життя:

– економічна;

– соціальна;

– культурна;

– національна;

– військова тощо.

2. За орієнтацією:

– внутрішня;

– зовнішня.

3. За масштабами:

– міжнародна,

– світова,

– локальна,

– регіональна.

4. За носіями й суб’єктами:

– політика держави;

– партії;

– руху;

– особи.

5. За терміном дії:

– короткострокова;

– середньострокова;

– довгострокова.

2. Структура і функції політики.

Політика має складну структуру. Найчастіше виокремлюють у ній три
головні елементи:

1. Політичний інтерес (внутрішнє, мотиваційне джерело політичної
поведінки).

2. Політичні відносини та політична діяльність (відображають стійкий
характер взаємодії суспільних груп між собою та з інститутами влади).

3. Політична свідомість (свідчить про принципову залежність політичного
життя від свідомого ставлення людей до своїх владно значущих інтересів).

4. Політична організація (характеризує роль інститутів публічної влади
як центрів управління й регулювання суспільних процесів). Охоплює такі
елементи: сукупність органів законодавчої, виконавчої й судової гілок
влади; партійні та громадсько-політичні інститути; групи тиску;
громадські організації та рухи тощо.

У політології виокремлюють (здебільшого на загальнодержавному рівні)
такі функції політики:

– задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства;

– раціоналізація конфліктів і протиріч, спрямування їх у русло
цивілізованого діалогу громадян і держави;

– примус в інтересах окремих верств населення або суспільства загалом;

– інтеграція різних верств населення шляхом підпорядкування їхніх
інтересів інтересам усього суспільства;

– соціалізація особистості (залучення її до складного світу суспільних
відносин);

– забезпечення послідовності та інноваційності (оновлюваності)
соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої людини.

3. Об’єкт та суб’єкт політики.

В основі різнобічних інтересів соціальних суб’єктів лежать різні
потреби: економічні, соціальні, психологічні тощо. Останні породжують
прагнення реалізувати зазначені потреби використанням політичної влади.
Кожна соціальна група намагається впливати на форми політичної влади,
конкретні напрями й методи її діяльності, аби остання відбивала інтереси
саме цієї групи. Форма впливу може бути або безпосередньою, або через
політичні партії, суспільні організації та рухи.

Зі сказаного випливає: об’єктом політики насамперед є влада. До неї
прагнуть політичні сили, які відбивають інтереси тих чи інших соціальних
груп суспільства.

Але якщо влада є самоціллю для певних політичних суб’єктів, це може
спричинити серйозний конфлікт, оскільки суспільство не здатне нормально
функціонувати, коли не враховуються інтереси інших політичних суб’єктів.

В окремі періоди історії боротьба за владу може виходити на перший план,
однак після цього обов’язково настає період, коли сфера політики стає
набагато ширшою і охоплює процеси функціонування та розвитку влади,
впливу на економічні, соціальні, духовні процеси, що відбуваються в
суспільстві.

Таким чином, констатуємо, що об’єктом політики в різних сферах
суспільства є відносини соціальних груп із питань, життєво важливих для
зазначених груп і суспільства взагалі, а також відносини між ними та
державними інституціями. У першому випадку йдеться про такі поняття, як
власність, влада, морально-етичні норми, у другому — форми й методи
реалізації економічної, суспільної, соціальної політики тощо.

Суб’єктом політики можуть бути особистість, організація або суспільна
група, які здатні творити політику й ініціювати істотні зміни в
політичних відносинах. (Під творенням політики розуміють постійну й
певною мірою самостійну участь у політичному житті відповідно до власних
і суспільних інтересів, вплив на поведінку та стан інших суб’єктів.)

Здатність творити політику характеризують терміном політична
суб’єктність, яка залежить від об’єктивних можливостей діяти (обмежених
структурою політичних сил і рівнем розвитку суб’єкта) і суб’єктивних
можливостей (мотивації, знань, умінь, послідовності дій).

Суб’єктів політики можна класифікувати за розглянутими далі ознаками:

1. Інтересом, який вони прагнуть реалізувати через політичну владу:

– громадянське суспільство загалом;

– соціальні, етнічні та конфесійні групи;

– окремі особистості.

2. Соціально-становою приналежністю:

– стани (робітничий, селянський тощо);

– політичні лідери (еліта) станів.

3. Соціальне професійною приналежністю:

– громадяни, які мають політичні права і не є професійними політиками;

– громадяни, котрі тимчасово професійно здійснюють політичну діяльність
як обрані до представницьких, виконавчих або судових органів влади;

– громадяни, які професійно здійснюють політичну діяльність (теоретичну
чи практичну);

– громадяни, які працюють у державно-адміністративному апараті, що
репрезентує державу.

4. Належністю до організованих етноконфесійних груп:

– етнополітичні об’єднання та рухи (домінуючих етносів чи національних
меншин);

– конфесійно-політичні об’єднання та рухи.

5. Ступенем і мірою організованості:

– державні організації та інституції;

– політичні партії;

– громадсько-політичні організації, об’єднання, рухи;

– політичні блоки, фракції, угруповання.

Велика суспільна група стає суб’єктом політики за умов:

1) міцних внутрішніх зв’язків і єдності;

2) усвідомлення нею власного становища і спільних інтересів, а відтак
відчуття самобутності, співдружності, ідентифікації з групою,
внутрішньої солідарності і т. ін.;

3) організації, тобто координації керівними центрами поведінки та дій
окремих територіальних, галузевих угруповань, течій, вікових, статевих,
професійних та інших категорій.

Марксистська доктрина розглядала суспільне значення діяльності та сфери
впливу індивідів і організації як віддзеркалення певного рівня
самосвідомості й організованості великих суспільних груп, їхньої
інтеграції, зв’язків конкретних людей і колективів з великою суспільною
групою, а також співвідношення сил між різними групами (станами,
верствами, національностями тощо).

В інших концепціях домінує, як правило, погляд, що зосереджується на
особистості. Остання вважається реальним суб’єктом політики, а
колективні форми діяльності та впливу розглядаються як сукупність або
сумарний вектор індивідуальних дій.

У формально інституцюнальних концепціях вирішальна роль відводиться
політичним організаціям та інститутам — державним органам, партіям,
об’єднанням, еліті, керівним групам. Свідомість суспільних груп тут
розглядається як результат діяльності організацій та їх керівників, а
маси — як об’єкт управління соціальними інститутами.

Отже, на цих підставах можна зробити висновки про нерівносильність
різних суб’єктів політики. Зрештою, це зрозуміло. Надто нерівнозначними
за функціями, роллю та формами участі в політичній діяльності є держави,
народи, стани, партії, рухи, профспілки, політичні лідери та звичайні
громадяни. Крім того, потрібно враховувати роль суб’єктів різного рівня
організаційної ієрархії (соціальних інститутів, великих і малих груп,
індивідів), різний рівень політичної суб’єктності або впливовості сил,
які діють на одному й тому самому рівні. Загальновідомо, що є провідні
суспільні групи, більш і менш впливові стани, рухи, партії, лідери і т.
ін.

4. Рівні існування політики.

В політології розрізняють три рівні існування політики:

Мегарівень охоплює світовий політичний процес у всіх його взаємозв’язках
і опосередкуваннях, весь геополітичний простір, міждержавні відносини і
міжнародну політичну проблематику. На цьому рівні аналізується
діяльність міжнародних суб’єктів політики та використовуються
загальнофілософські методологічні підходи.

Макрорівень характеризує функціонування політики в
національно-державному та регіональному масштабі. Об’єктом аналізу
стають центральна і місцева влада. На цьому рівні застосовуються
структурно-функціональний, системний, порівняльний, комунікаційний та
інші методи дослідження.

Мікрорівень охоплює окремі організації-партії, профспілки, корпорації
тощо. Це такий рівень аналізу політики, що є максимально наближеним до
місцевого матеріалу, дозволяє проводити конкретні соціологічні
дослідження і процедури: узагальнення статистичних даних, анкетування,
контент-аналіз політичних документів (партійних програм, правових актів
тощо).

5. Політика і суспільство.

Політика тісно пов’язана з різними сферами суспільного життя:

економікою, мораллю, правом, релігією, культурою, екологією тощо.

Відносини між політикою та економікою, як доводять теоретичні розробки
західних та вітчизняних політологів, слід розглядати не в розрізі
залежності політики від економіки (марксистський підхід), а з огляду на
їхню взаємозалежність і взаємопов’язаність.

У тісних відносинах перебуває політика із суспільною мораллю. Трагічні
сторінки вітчизняної історії XX ст. свідчать: якщо політика нехтує
загальнолюдськими цінностями на користь класових, групових,
корпоративних інтересів, тоді різко деформується суспільна мораль. За
сталінщини, наприклад, нормою вважали доноси, зраду друзів і родичів,
зневажання людської гідності. Поєднання політики із загальнолюдською
мораллю, характерне для демократичних країн, досягається консенсусом,
компромісами, цивілізованим ставленням до опозиції, запереченням
фанатичної жертовності.

Взаємозалежність політики і права має суперечливу природу. З одного
боку, право може бути використаним проти політичних опонентів, стати
знаряддям антидемократичної політики. З іншого — саме право визначає
межі й можливості діяльності як опозиції, так і правлячих кіл,
забезпечує стабільність політичного режиму.

Взаємозв’язок політики та релігії простежується в діяльності громадських
об’єднань, політичних партій, програми яких містять релігійні ідеї або
віровчення. Останнім часом зближення політичних і релігійних позицій,
особливо в поліконфесійних суспільствах, до яких належить і Україна,
відбувається довкола ідеї екуменізму — єднання зусиль усіх конфесій для
досягнення соціальних суспільних і політичних цілей, спрямованих на
консолідацію й забезпечення добробуту суспільства.

Невід’ємним спрямуванням діяльності будь-якої держави є культурна
політика, покликана задовольняти культурні потреби широких мас
населення, сприяти культурному прогресу шляхом цілеспрямованого розвитку
науки, освіти, літератури, мистецтва, засобів масової інформації.

Важливого значення в сучасних умовах набуває екологічна політика —
система заходів, здійснюваних державою з метою збереження довкілля й
захисту природи. Екологічна політика ґрунтується на природоохоронному
законодавстві, рівень якого значною мірою визначає її ефективність.
Важливим напрямом екологічної політики є пошук і впровадження нових
природозберігаючих технологій. Для України серйозними проблемами є
фінансування природоохоронних заходів, відшкодування заподіяних
громадянам збитків тощо. Отже, всі сфери суспільного життя не тільки
активно впливають на політику, а є об’єктами свідомого політичного
керівництва й управління.

За сучасних умов суспільно-політичного розвитку, коли людство винайшло
потужні демократичні регулятори політичних відносин і політичної
діяльності, політика покликана бути засобом регулювання економічних,
соціальних і духовних відносин, орієнтувати розвиток суспільства на
мінімальну конфліктність й максимальну життєздатність суспільних
процесів.

Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою
сформовано чіткі засади демократичної політики:

§ оптимальне поєднання класового й загальнолюдського, універсального й
національного;

§ гуманістична спрямованість, подолання технократизму, насильства,
злочинності;

§ демократизм і моральність у здійсненні політики;

§ громадянськість і патріотизм.

Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі
основні чинники:

§ конкретно історичні умови розвитку соціуму, геополітичні умови й
географічне розташування держави;

§ рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних
справ;

§ спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та
правової свідомості;

§ етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку;

§ відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції,
політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й
соціальної справедливості;

§ реальна міжнародна ситуація і ставлення до держави світової
громадськості.

Перехід до чесної та гуманної політики є складним і тривалим процесом,
тісно пов’язаним із корінними змінами у свідомості мас. Особливо це
стосується тих країн, які перебувають на стадії переходу від
тоталітаризму до демократії, від закритих до відкритих суспільств.

Література:

Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія,
практика: [Монографія]. – К., 2000.

Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.,1997.

Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.

Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч.
дисц. – К., 1999.

Базар І. M. Політична етнологія як наука : історія, теорія, методологія,
праксеологія.- К., 1994.

Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.

Гаєвський Б. Філософія політики. – К., 1993.

Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі ? – К., 1996.

Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996.

Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.

Пірен M.I. Етнополітика. – К., 1997.

Потульницький В. Історія української політології. – К., 1992.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020