.

Політичні ідеї та вчення періоду Раннього Християнства та Середньовіччя (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
681 4853
Скачать документ

Реферат на тему:

Політичні ідеї та вчення періоду Раннього Християнства та Середньовіччя

З І тисячоліття н.е. суспільно-політична думка на Сході й на Заході
розвивалася переважно завдяки старанням представників богослов’я. Адже з
економічним, політичним, моральним, інтелектуальним занепадом Греції та
Риму земна держава поставала як втілення зла, беззаконня,
несправедливості, терору, експлуатації, розбещеності. Така політична
реальність створила сприятливі умови для бурхливого розвитку
християнства.

Згідно з його ученням, людина — вершина творіння Бога, носій образу і
подоби Божої, духовно-тілесна істота, що об’єднує матеріальне і духовне
начала, вічна, безсмертна, раціональна, наділена даром творчості, вільна
як перед Богом, так і перед дияволом. Вона відповідає за лад у світі та
в самій собі. Але гріхопадіння Адама і Єви, гріхи їх нащадків порушили
первісну богоподібність, невинність, і людина стала носієм гріховності.
Першим переможцем гріховної сили став Ісус Христос, який приніс нове
вчення, взяв на себе гріхи світу і врятував людство. Однак страждання у
християнстві — не самоціль, а сила в боротьбі зі злом у собі та навколо
себе. Призначення людини — не аскетичність, а самовдосконалення,
законопослушність, виконання Божих заповідей і покірність церкві.
Християнство виходило з ідеї свободи і рівності людей, закликало до
вияву доброї волі, взаємного прощення, любові й справедливості незалежно
від звань, станів, титулів, багатства і віку.

Якщо протягом перших трьох століть римські імператори нещадно нищили
прихильників та послідовників християнства, то у 313 р., за царя
Константина Великого, воно було проголошено пануючою релігією в імперії.

Хоча римські імператори вважали себе намісниками Бога на землі,
необмеженими ніякими законами, церква все більше прагнула утвердити в
суспільному житті зверхність духовної влади над світською. Єпископ
Аврелій Августин (354—430) у праці «Про град Божий» виступав за
верховенство церкви в політичному житті. Держава, на його думку, —
сукупність людей, об’єднаних суспільними зв’язками, її зусилля повинні
спрямовуватися не лише на задоволення земних потреб, а й на нищення
ворогів церкви, запобігання злочинові проти Бога. Надмірне насильство
небажане, але необхідне; рабство суперечить природі людини, але
встановлене Богом як покарання за гріхи; свобода волі приємна, але
виражається лише в схильності індивіда до порочних дій; державна влада
нічим не відрізняється від зграї розбійників, але політичну опозицію
треба рішуче викорінювати.

Виправданням феодального устрою, що виявилося у формулі «церква — сонце,
держава — місяць», позначені суспільно-політичні теорії схоластів, які
вважали, що людина взагалі (як родове узагальнення) не існує, реальними
є лише окремі особи. Англієць Ансельм Кентерберійський (IX ст.) — батько
схоластики — використовуючи постулати логіки, доводив необхідність
втілення Бога в людині. Француз Іоанн Солсберійський (XII ст.) високо
оцінював роль римського права у вихованні людини, виправдовував
тираноборство. Італієць Йоахим Флорський (XII ст.) засуджував
насильство, яке назавжди переможе дух свободи, любові й миру. Німець
Альберт Великий (XIII ст.) понад усе ставив совість людини, завдяки якій
вона втілює універсальні принципи моральної поведінки.

Найпомітніша постать цього періоду — Фома Аквінський (1224—1274),
домініканський теолог, автор праць «Сума проти язичників» та «Сума
теології». Особистість він розглядає як найвище з творінь розумної
природи. Якщо інтелект у Богові — сутність, то інтелект у людини —
потенція сутності. Заперечуючи августиніанство (пріоритет інтуїції),
залишаючись на позиціях релігійного догматизму, звертався до розуму,
здорового глузду людини. Водночас поділяв людей на вищий клас —
правителів, середній — воїнів, суддів, чиновників, вчених, священиків і
дворян, нижчий — найманців, ремісників, «брудний люд». Природні закони,
які водночас визначають і моральні норми, на його думку, поступаються і
підпорядковуються законам вічним, божественному розуму, але не
суперечать йому. Людські закони (право народів і позитивне право) можуть
розходитись з природними, а божественні, відображені у Священному
Писанні, виправляють недосконалість людських законів. Мета державної
влади — забезпечити благо суспільної істоти — людини. Ідеал форми
державного правління — влада одного (монархія). Фома Аквінський
обґрунтовує право народу на скинення тирана, який порушує принципи
справедливості. Церква має панувати над громадянським суспільством,
духовна влада — над світською. Єретики підлягають смертній карі, а
монахи-домініканці перетворюються на «псів Господа». Аквінський
теоретично обгрунтував необхідність інквізиції і розробив вчення про
Індульгенції.

Традиції класичної схоластики продовжували згодом монах-францисканець
Вільям Оккам (1285—1349), французький схоласт Жан Бурідан (1300—1358).

Провісником свободи совісті й права народу на законодавчу владу став у
XIV ст. італійський мислитель Марсилій Падуанський (1280—1343), який
вважав, що Євангеліє — не закон, а вчення, і тому щодо віри не може бути
примусу, вона — справа совісті людини. Він першим у середньовічній
політичній думці чітко розрізняв законодавчу і виконавчу влади, розвинув
ідею суспільного договору, народного суверенітету. Водночас був
прихильником станової монархії, поділу суспільства на дві станові
категорії:

– правляча категорія — духовенство, адміністрація і військові, до
компетенції якої належать керівні суспільні функції;

– підлегла категорія — землероби, ремісники і торгівці, які повинні
турбуватися лише про особисті інтереси.

Державний організм, на погляд Марсилія, складається з двох частин:
фізичної, до якої належать люди, та нематеріальної — законів, що тяжіють
над суспільством. Римський папа не може претендувати на світську владу.

Новими рисами збагатив політичну ідеологію чеський мислитель Ян Гус
(1371—1415), який виступав проти привілеїв священнослужителів.

У XVI ст. з початком занепаду феодалізму нав’язаний схоластикою аскетизм
став поступатися культові людини, її інтересів і потреб, а божественне —
природному, людському. Гуманізм тоді ще не був масовим, здебільшого він
мав прихильників серед мешканців міст, представників інтелігенції, які в
паростках нового ладу вбачали силу, здатну звільнити людину від
середньовічного аскетизму. Нова епоха, що увійшла в історію під назвою
Відродження (Ренесансу), символізувала передусім відродження і широке
використання досягнень античної цивілізації.

Гуманісти-італійці слідом за Франческо Петраркою (1304—1374) засуджували
політичний аскетизм, захищали ідею всебічного розвитку особистості,
заперечували тиранію. Леонардо Бруні створює теорію республіканізму —
найсправедливішого, на його думку, устрою суспільства, що є
найголовнішою умовою реалізації свободи волі як свободи особистості. У
XV ст. політичну ідеологію раннього гуманізму розвивають інші італійські
мислителі, поглиблюючи поняття свободи особистості як громадянської
свободи, як політичного права обирати і бути обраним до владних
структур, як рівність громадян перед законом, як визнання необхідності
існування представницьких органів, виконавчої системи й авторитетного
суду.

Найвагоміший внесок у політичну думку зробив італієць Нікколо Макіавеллі
(1469—1527), який у трактатах «Государ», «Міркування на І декаду Тіта
Лівія» протиставив теологічному розумінню державної влади юридичний
світогляд. Вважаючи силу основою права, визначаючи поняття «держава» як
загальний політичний стан суспільства, Макіавеллі стверджував, що людина
втілює в собі злобність, агресивність, властолюбство, жадобу,
брехливість, боязливість, малодушність, невдячність, зрадництво,
лицемірство, ненависть, нестриманість тощо. Необхідність приборкання цих
її рис і покликала до життя державу. Відстоюючи пріоритет світської
влади, гостро критикував духовенство, а дворянство закликав знищити
зовсім. Його ідеал державного устрою — сильна, жорстко централізована
республіка, де владарюють представники народу, молодої буржуазії та
виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини,
повинен бути «лисом, щоб бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків». Для
об’єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби
(«мета виправдовує засоби»), навіть аморальність, нечесність,
жорстокість, устрашіння, демагогію, наклепи, підступність, хитрість,
віроломство тощо. Лише тоді республіка буде могутньою, виправдає своє
призначення, коли правитель, відкинувши закони й принципи моралі,
встановить правову авторитарну диктатуру «великого перетворювача».
Держава, на думку Макіавеллі, — вищий вияв людського духу, а служіння
державі — зміст, мета і щастя людини.

Сповідуючи і деякі гуманістичні ідеї, він неодноразово вказував на
полярність інтересів бідних і багатих, висловлювався про справедливий і
досконалий державний устрій, який повинен забезпечити політичну свободу
людині, демократичне міське самоврядування. Мрія Макіавеллі — сильна
республіка, яка гарантує своїм громадянам не лише розквіт свободи, а й
рівність, привілеї, пом’якшення майнових відмінностей. Лише свобода і
рівність, на його думку, здатні розвивати здібності особистості,
втілювати у ній любов до загального блага і громадянські чесноти.

Ідеї всезагальної рівності людей, примітивного зрівняльного комунізму,
усуспільнення майна, ліквідації приватної власності захищали ідеолог
селянських мас у Німеччині Томас Мюнцер (1493—1525) і німецькі
анабаптисти. Вимоги свободи мислення, свободи переконання. свободи
совісті, рівності мирян і духовенства розвивав знаменитий діяч
Реформації в Німеччині, фундатор однієї з найвпливовіших течій у
протестантизмі Мартін Лютер (1483—1546). При цьому він заперечував тезу
про свободу волі, протиставляючи її власному гаслу про рабство волі.
Жорстоко полемізував з ним засновник християнського гуманізму Еразм
Роттердамський (1469—1536) у працях «Про свободу волі», «Похвала
глупоті», «Заступник» та ін. Його ідеали — освічена і гуманна монархічна
влада, свобода духу, самоврядні міські громади, здоровий глузд,
стриманість, миролюбність, простота. В Англії ідеї майнової рівності
людей, скасування приватної власності як причини їх нерівності,
урівняльного розподілу, заперечення багатства й експлуатації людини
людиною, обов’язковості праці для всіх, виборності органів влади,
віротерпимості, свободи совісті проповідував гуманіст і державний діяч
Томас Мор (1478—1535). Аналогічні погляди на межі XVI—XVII ст.
висловлював й італійський мислитель Томмазо Кампанелла (1568—1639).

У Франції після закінчення Столітньої війни на початку XVI ст.
утвердився абсолютизм, який наштовхнувся на опір певної частини
дворянства. А політична ідеологія французького суспільства розвивалася
завдяки старанням переважно юристів. Один з них — засновник пуританства
Жан Кальвін (1509—1564), який, систематизувавши вчення Лютера,
запровадив нову форму церковної організації, а проголошену його
попередником свободу совісті звів до рівня свободи від католицизму.
Послідовники Кальвіна у Франції — гугеноти — виступили як опозиція
королю й католицькій церкві. Розпочалися релігійні війни, під час яких
народжувалася політична ідеологія кальвіністів — монархомахів (грецьк.
monarches — єдиновладдя, mache — боротьба). Виходячи з ідеї народного
суверенітету і договірного походження влади, вони обґрунтували право на
опір народів тиранам, право міських магістратів на відсіч
монарху-тирану. Одним з виразників таких поглядів у XVI ст. був
правознавець Франциск Готман, який доводив, що з давніх-давен народ
обирав і скидав своїх королів і саме йому належить верховна влада. Ідеї
народного суверенітету, права народу на збройне повстання, несумісності
тиранії з природною рівністю і природною свободою сповідувало багато
тогочасних мислителів Франції.

Доктрину суверенітету використовували і для захисту королівського
абсолютизму. Наприклад, видатний французький мислитель Жан Боден
(1530—1596) вважав, що суспільство формується під впливом природного
середовища, а держава — кровногосподарських союзів, тобто сімей.
Сформував вчення про суверенітет, який не може бути «змішаним», бо
належить або королю, або аристократії, або народу. Це вільна від
підпорядкування законам влада над громадянами і підданими.
Суверен-монарх не підлягає законам, які видає сам. Він зобов’язаний лише
поважати божественні, природні закони, дотримуватись недоторканності
приватної власності. Демократія для Бодена ненависна, але й тиранію він
не приймав, визнаючи право народу на опір тиранові аж до його вбивства.
Майнова нерівність людей таїть у собі загрозу державних переворотів,
яким монарх-суверен повинен запобігати.

Політична думка Нового часу

За Нового часу сформувалися основні національні школи високорозвинутої
політичної думки, вдосконалювалися актуальні й для сьогодення політичні
ідеї.

Англійська політична думка найвищого злету сягнула у творчості філософа
і природознавця Томаса Гоббса (1588—1679) — автора знаменитого
«Левіафану» й одного з головних фундаторів класичного лібералізму Джона
Локка (1632—1704). На думку Гоббса, людина — не суспільно-політична
істота, а егоїстична тварина («людина людині вовк»). Рівна від природи,
вона отримує «право на все», яке в умовах суцільного егоїзму,
честолюбства перетворюється на «право ні на що», на війну всіх проти
всіх. Для формування стану «людина людині бог» виникає штучна інституція
—держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на
фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного
монарха, а тому поділ влад на гілки неприпустимий, бо знову призведе до
громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає контролю, він —
над законом. За Гоббсом, держава — це і є суспільство, а суспільство — і
є держава, які підносяться над людиною.

Локк був виразником ліберально-конституційного
(ліберально-демократичного) напряму англійської політичної думки. У
праці «Два трактати про державне правління» він першим серед мислителів
на концептуальному рівні в ланцюжку «особа — суспільство — держава»
поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге —
потреби й інтереси суспільства і лише на третє — потреби й інтереси
держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини
класичного лібералізму.

Держава, за Локком, виникла не внаслідок «війни всіх проти всіх», а з
первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення
цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Люди,
передавши державі права, не втрачають їх. Держава оберігає такі права. А
найдосконалішою формою державше не абсолютна, а конституційна монархія.
Гарантом запобігання в ній політичної сваволі щодо особи повинен бути
поділ влад на законодавчу, виконавчу (в т. ч. і судову) та союзну
(займається зовнішньою політикою). Такий поділ слід здійснювати на
засадах і принципах верховенства закону, якому підпорядковуються всі, в
т. ч. й законодавці.

Внаслідок революційних подій в Англії та концептуальної діяльності
політичних мислителів з’явилися два нормативних акти, які справили
неабиякий вплив на політичну думку — Хабеас корпус акт 1679 р. та Білль
про права 1689 р. Разом з Великою хартією вольностей 1215 p. вони
становили хоч і несистематизовану, але першу в світі юридичну
конституцію держави і донині вважаються частинами сучасної неписаної
Конституції Великобританії.

Вагомий внесок у розвиток політичної думки зробив французький
правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної науки
Шарль Луї Монтеск’є (1689—1755). У своїх працях — «Персидські листи»,
«Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду», «Про дух законів» —
він наголошує, що головне завдання держави — забезпечити людині
політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не
робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні
для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської
безпеки, запобігання необгрунтованим приватним і публічним звинуваченням
індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил
судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб,
суворе дотримання законів і непорушний режим законності).

Монтеск’є стверджував, що таке забезпечення політичних і громадянських
свобод можливе лише за існування в державі незалежних одна від одної
гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Саме незалежність, а
не розподіл функцій між ними, ставив Монтеск’є на перше місце,
розуміючи, однак, що реально в політичному житті може йтися лише про
незалежність суду. Але судову владу в державі не уособлює ніхто, і тому
вона начебто позбавлена владних функцій. Для досягнення справжньої
незалежності суддів Монтеск’є пропонує запровадити досвід Франції щодо
купівлі-продажу суддівських посад, і «уособлення» цієї влади в присяжних
(виборних народних представника, яких періодично скликають на спеціальні
сесії). Незалежність законодавчої та виконавчої влади, за Монтеск’є, має
відносний характер, бо насправді в системі стримувань та противаг існує
своєрідна «незалежна залежність», коли одна влада не дає змоги іншій
зловживати своїми функціями, що і є гарантією забезпечення прав і свобод
громадян. Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний
парламент, який складався б з нижньої — народної палати, депутати до
якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім
населенням, і верхньої — аристократичної палати, палати перів, члени
якої призначаються з представників пануючих верств і передають посади
своїм спадкоємцям. Такій моделі властиві відносна незалежність палат,
розподіл їх функцій і стримування, позаяк обидві палати наділені правом
призупинення або скасування рішень одна одної. Ухвалені парламентом
закони обов’язкові для виконання виконавчою і судовою гілками влади,
тобто законодавці мають пріоритет, але в тому разі, якщо самі
підпорядковуються законам.

Найважливішою рисою виконавчої влади Монтеск’є вважав швидкість дій. А
це можливо за умови, коли вона зосереджена в руках однієї особи —
монарха. Для врівноваження законодавчої і виконавчої влади парламент
перебирає на себе фінансові, військові й інші управлінські функції,
одноособове вирішує, затверджувати чи не затверджувати конкретний
нормативний акт. Монтеск’є припускає, що така система стримувань інколи
паралізовуватиме діяльність парламенту і короля. Але обставини все одно
змусять їх шукати узгоджені рішення.

На його думку, над політичними і громадянськими свободами індивіда
нависає загроза не тільки тоді, коли різні види влад узурпує один
державний орган або особа, а й коли різні влади очолюють представники
одного стану, однієї партії. Жодна з влад не повинна володіти
повноваженнями скасовувати рішення перших двох, але кожна може
призупинити ухвалу, яка суперечить законові. Іншими словами, гілки влади
стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції. Монтеск’є
блискуче. обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і
громадянина, що інтегрувалися як з радикальними устремліннями молодої
буржуазії, так і з консервативними прагненнями дворянства. Водночас він
доводив, що скасування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан
призведе до деспотичної народної держави.

Монтеск’є обґрунтовано вважають засновником теорії правової держави, яку
він розглядав з позиції географічної школи. Згідно з нею, найбільший
вплив на правову систему конкретної країни («дух її законів») справляє
клімат. У південних широтах спекота знесилює людей, робить боязливими,
лінивими, схильними до неволі, до невідповідного природним правам і
здоровому глузду рабства, до сприйняття деспотичної влади, втрати
власної свободи і незалежності. Тому тут необхідні суворі закони, які б
змушували людей до продуктивної праці під страхом покарання. Крім того,
сприятливе землеробство за теплого й вологого клімату, родючого ґрунту
паралізує волю громадян, які занурюються в індивідуальні справи, не
прагнуть до більшої свободи. Народи, які мешкають у суворих північних
умовах, як правило, загартовані в битвах за життя, у холоді й голоді,
тяжкій праці. Вони войовничі, сміливі, роботящі, не схильні до рабства,
наполегливо відстоюють свою державну незалежність, особисті права й
свободи.

Окрім географічного середовища, на «дух законів» впливає густота
населення, економічний рівень країни, віросповідання. Скажімо,
мусульманство тяжіє до деспотії, християнство — до монархізму,
католицтво — до необмеженої монархії, протестантство — до демократії. Ще
відчутніше визначає «дух законів» форма політичного правління в державі
(«природа уряду»). Монтеск’є при цьому виокремлює три справедливі
(правильні) форми держави — демократію, аристократію і монархію та одну
несправедливу (неправильну) — деспотію. Прихильно він ставиться до
Демократії, якій властиве тяжіння суспільства до чеснот і загального
блага. Головним для аристократії мислитель вважає помірність
(невибагливість), а монархії — честь. Всім їм притаманні відповідні
правові системи: для демократії важливо законодавче закріпити рівність
прав дітей при успадкуванні, заборонити накопичення багатств в одних
руках; для аристократії — обмежити пишноти, щоб не викликати заздрощів у
бідних; для монархії — зберегти власність, підтримати багате дворянство
як силу і велич держави. Деспотія ж тримається на страху, свавіллі,
закони їй не потрібні, бо деспот руйнує суспільство і спотворює природні
права людини. Форма держави визначає не лише «дух законів», а й характер
зовнішньої політики:

для республіки — мир і поміркованість, для монархії — войовничість.
Неабияке значення для держави має розмір її території: малій республіці
загрожують завойовники; велика монархія здатна протистояти їм, але
схильна до загнивання зсередини, до деспотизму. Тому невеликим державам
доцільно об’єднуватись у федеративні утворення, де можна буде
використати переваги малих і великих країн.

У політичній думці Нового часу особливе місце належить німецьким
мислителям Іммануїлу Канту (1724—1804) і Георгу-Вільгельму-Фрідріху
Гегелю (1770—1831).

Кант у працях «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору», «До
вічного миру», «Метафізичні начала вчення про право» та інших виклав
основи німецької школи суспільного договору, природних прав людини,
правової держави, нормативізму, громадянського суспільства, свободи
особистості, співвідношення свободи, права і моралі, взаємовпливу
моралі, права і держави, поділу влади, мистецтва політичного управління
народом, зовнішньої політики. Пріоритетне місце в його політичному
вченні посідає людина як істота емпірична (підпорядковується закону
причинності й не може бути вільною) і як «річ у собі» (цілковито вільна
і діє згідно з законами свободи, моралі). Кант формулює правила
«категоричного імперативу» — морального закону: «Поводься так, щоб
максима твоєї поведінки могла бути водночас і принципом усезагального
законодавства».

За Кантом, людина може бути засобом тільки для досягнення відносної
мети, а сама по собі є абсолютною метою, втіленням гідності, чистої
свободи волі, волі в собі й для себе, незалежно від походження,
становища в суспільстві; втіленням чеснот (вічних правил моралі),
правил, однакових для всіх часів і народів. Мета людства — розвиток і
здійснення свободи, громадянської рівності й справедливості, створення
громадянського суспільства. Мета громадянського суспільства — щастя
громадян, втілення принципу самоцінності кожної особистості. Мета
держави — торжество ідеї права. Держава має бути правовою, де влада
належить суверенному народу, але політичних прав у ній позбавлені
«пасивні» громадяни (жінки» слуги, наймані робітники, підмайстри,
матроси та ід.). Право не залежить від суспільних відносин, має у своїй
основі природний усезагальний закон свободи, що е моральним законом,
який повинні поважати всі, підпорядковуючись моральному обов’язку. Якщо
ж особа керується іншими мотивами або нормами, такі дії будуть не
моральними, а легальними — підпорядкованими праву, яке поділяється на
природне і позитивне, публічне і приватне.

Форми політичного правління Кант поділяє на деспотичні, автократичні,
аристократичні, демократичні та республіканські, віддаючи перевагу
автократії — абсолютній монархії за наявності «короля з великим злетом
душі, котрий вміє загнуздувати себе справедливістю». Демократія — «дуже
складна» форма політичного правління. Перехід від абсолютної до
конституційної монархії бажаний, але тільки за мирного реформування і
дарування народу основного закону монархом. Поділ влади на законодавчу,
виконавчу і судову слід здійснювати на основі взаємопідтримки і
координації владних гілок, а не на основі стримувань і противаг. Мирне
реформування державної влади має проводити виконавча влада. Однак жодна
з них не може бути власником, бо захопить все майно. Найголовніший
обов’язок державної влади — охороняти приватну власність громадян.

У сфері міжнародної політики Кант обґрунтовував принципи дотримання
договорів, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи
інших держав, правомірності оборонних війн, недопустимості застосування
жорстоких засобів ведення бойових дій, поводження з військовополоненими,
шпигунства, таємних вбивств, пограбування мирного населення тощо.
Визнаючи право народів на вічний мир, він висунув ідеї нейтралітету,
обґрунтував право коаліцій, право гарантій у міжнародних відносинах.
Його думки про всесвітнє громадянство, всесвітню федерацію незалежних і
вільних держав і нині мають прихильників.

У науковому доробку Гегеля найбільше значення для історії політичної
думки мають праці «Філософія права», «Філософія історії», «Філософія
духу», «Феноменологія духу», «Про виборчі реформи в Англії», «Звіт
станового зібрання королівства Вюртемберг», «Компетенція Німеччини» та
ін. Своє політичне вчення Гегель вибудовує за трьома аспектами
діалектичного розвитку духу: суб’єктивний дух — об’єктивний дух —
абсолютний дух; розглядає проблеми політики, права, держави, суспільства
в площині об’єктивного духу, який аналізує з позиції духу абсолютного.

Гегель, заперечуючи традиційні природно-правові схеми та концепції
суспільного договору, висунув власне бачення особистості, громадянського
суспільства, держави, міжнародних політичних відносин. Історія, за
Гегелем, переслідує мету еволюції свободи особистості у громадянському
суспільстві, внаслідок чого «світовий дух» починає уявляти себе
абсолютно вільним, історія «стає прогресом» в усвідомленні свободи і
поділяється на такі етапи: давньосхідний, коли народи знали, що свобода
належить одному; давньогрецький і давноримський, коли народи знали, що
свобода належить групі людей; сучасний німецький, коли народи знають, що
свобода належить усім. Людство проходить ступінь розвитку, де його
природну єдність втілює сім’я. Виникнення великої кількості сімей
покликало до життя громадянське суспільство. Найвищу природну єдність
індивідів, що примирює і знімає всі суперечності, втілює держава. Народ,
який не створив власної держави, є позаісторичною людністю. Необхідна
передумова її виникнення — зародження «народного духу».

Громадянське суспільство, на думку Гегеля, — це суспільство власників.
До нього належать вільні індивіди, котрі взаємодіють між собою в процесі
реалізації власних потреб та інтересів переважно в суспільно-економічній
сфері. Громадянське суспільство поділяється на стани (корпорації),
охоплює поліцію і судові установи. У ньому всі рівні юридичне, за
національністю, віросповіданням, але нерівні від природи, у соціальних
взаєминах, у настроях, думках, обдарованнях, знаннях тощо. Нерівними є
чоловік і жінка, тварина і рослина. Держава — вінець розвитку
моральності. Як серцевина сім’ї та громадянського суспільства, вона
передує їм, втілює їх єдність, знімає суперечності. Як найцінніший
продукт об’єктивного духу, а не суспільного договору, держава синтезує
суб’єктивне й об’єктивне в народному русі, стає носієм абсолютного духу
і відповідає змістові абсолютної ідеї. Держава не може бути засобом
служіння громадянам і суспільству, бо вона є засобом панування, найвищою
з усіх цілей. Її авторитет має безумовний божественний характер. Держава
займається сферою політичної діяльності ;загальнообов’язковими,
об’єктивними і раціональними законами та власними інституціями
забезпечує реалізацію прав і свобод громадян. Сутність держави —
суверенітет, поділений між монархом і народом. Саме суверенітет дає їй
змогу безмежно панувати над собою і над громадянським суспільством.
Державна влада поділяється на законодавчу (депутати представляють і
захищають інтереси станів), виконавчу (здійснюється урядом) та правлячу
(втілює єдність законодавчої і виконавчої влади в особі монарха, який
спирається на закон і поважає права та свободи підданих).

Значне місце Гегель відводив «зовнішньому державному праву», відкидав
кантівську ідею «вічного миру», бо вів «розбещує націю», виправдовував
війни, завдяки яким, на його думку, вирішують «суперечності
суверенітетів», охороняють нації від «застоїв та загнивання». На цій
підставі його вважають теоретиком німецької національної державності,
апологетом прусського шовінізму, предтечею тоталітарних режимів XX ст.,
критикують за зверхнє ставлення до «нижчих» народів, у т. ч. слов’ян,
тощо. Ідеї Гегеля справили значний вплив на Карла Маркса (1818—1883) і
Фрідріха Енгельса (1820—1895) — німецьких політичних мислителів,
основоположників однієї з найвпливовіших течій політичної думки в
новітній історії людства — марксизму.

Стрижневі політичні ідеї марксизму:

істинне народовладдя можливе за скасування приватної власності на
основні засоби виробництва, їх усуспільнення та подолання всіх інших
видів відчуження;

досягнення в суспільстві повної соціальної справедливості, побудова його
на соціалістичних засадах можливі або мирними засобами, або шляхом
збройного повстання народу;

визначальними в політичному розвитку людства е матеріальне виробництво,
стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису і
надбудови, соціальне буття, класова боротьба тощо;

головною умовою перемоги революції та переходу до соціалізму є диктатура
пролетаріату;

авангардом робітничого класу має бути комуністична партія, мета якої —
завоювання політичної влади;

робітничий клас і його партія у своїй діяльності повинні керуватися
гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», тобто принципом
пролетарського інтернаціоналізму; не може бути вільним народ, який
пригнічує інші народи;

державні й правові відносини можуть бути зрозумілими з матеріальних
відносин, не закон — фундамент для суспільства, а суспільство —
фундамент для закону;

громадянське суспільство — це сама людина в її суспільних відносинах,
воно складається не з окремих індивідів, а відображає сукупність
зв’язків і відносин, у яких індивіди перебувають один щодо одного;

держава — механізм економічно наймогутнішого класу, який панує і
політичне, але вона не є силою, зовні нав’язаною суспільству, а
продуктом суспільства на певній стадії розвитку і прагне стати над
суспільством;

право — возведена в закон воля правлячого класу, зміст якої визначається
матеріальними умовами життя такого класу; політична влада — організоване
насилля одного класу для пригнічення іншого;

буржуазний конституціоналізм, буржуазний парламентаризм, буржуазне
все-загальне виборче право — формальні, урізані, а часом і фіктивні, а
тому непридатні для побудови нового суспільства;

одне з головних завдань революції — зламати буржуазну державну машину й
організувати її за типом Паризької комуни, поєднавши в одному органі
функції законодавчої і виконавчої влади;

пролетаріат не задовольняється рівністю перед законом, бо потребує
рівності громадянської, економічної, але не дрібнобуржуазної
«зрівнялівки»;

центральне питання будь-якої революції — питання влади, революція е
локомотивом історії, вищою формою класової боротьби і повинна бути
перманентною, повстання — є революційне мистецтво, скидаючи будь-яку
стару владу, революціонери не можуть спиратися на старі закони;

творцем історії є народ, а не герої, видатні особистості;

комуністична суспільно-економічна формація має дві фази — соціалізм і
комунізм;

у комуністичному суспільстві не буде приватної власності, експлуатації
людини людиною, держава й право поступово відімруть, поступившись
громадянському самоуправлінню, класи будуть знищені, згодом зникнуть
національні відмінності, протилежність між розумовою та фізичною працею,
містом і селом, праця стане першою потребою життя, запанує повна
соціальна рівність і принцип «кожний — за здібностями, кожному — за
потребами», людство здійснить стрибок з царства необхідності до царства
справжньої свободи, де вільний розвиток кожного стане умовою вільного
розвитку всіх.

Англійські та французькі мислителі й революціонери XVII—XVIII ст.
справили величезний вплив на політичні погляди Бенджаміна Франкліна
(1706—1790), Томаса Пейна (1737—1809), Джорджа Вашингтона (1732—1799),
Джонса Адамса (1735—1826), Томаса Джефферсона (1743—1826), Джеймса
Медісона (1751—1836), Олександра Гамільтона (1757—1804) та інших
американських просвітників, багато з яких були ідейними натхненниками
першої американської революції 1775—1783 pp., засновниками США.
Відчутним був і їх зворотний вплив на європейські процеси, зокрема на
французьку революцію, завдяки участі у творенні видатних політичних
документів — юридичних конституцій окремих штатів, Декларації
незалежності 1776 p.. Статей конфедерації 1777 p., Конституції США 1787
р. та ін.

Республікансько-демократичну течію американської політичної думки
представляли Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джефферсон, які сформували засади
новітнього американського конституціоналізму, політичну доктрину
незалежності північно-американських колоній, висловили розуміння процесу
політичної історії, рішуче заперечували інститути рабовласництва й
работоргівлі, обґрунтували американський конфедералізм і демократизм,
своє бачення природних прав людини й суспільного договору, відстоювали
принципи всенародного суверенітету, всезагального виборчого права,
миролюбивої зовнішньої політики, пріоритету людини над громадянським
суспільством, а громадянського суспільства — над державою, верховенства
закону, правової держави, проголошували право народу на революцію. Саме
Т. Джефферсон сформулював класичну ліберальну формулу прав людини,
сформульовану Д. Локком, «життя, свобода і власність», замінив на
«життя, свобода і право на щастя».

Дещо інших політичних поглядів дотримувались американські федералісти —
Дж. Адамс, Д. Медісон, О. Гамільтон та ін. Демократичну республіку вони
розглядали як етап на шляху до встановлення конституційної монархії,
обґрунтували доктрини політичного ізоляціонізму, не завжди з належною
шаною ставились до прав людини, віддаючи перевагу інтересам держави,
проповідували ідеї цензового виборчого права. Але їх заслугою є боротьба
зі становим поділом суспільства і становими привілеями, перенесення ідей
Локка й Монтеск’є про поділ влад на американський ґрунт, розробка форм і
методів політичного збалансування владних гілок, їх структури і
компетенції, шляхів зміцнення центрального федерального уряду, принципів
судочинства, захист інтересів і свобод великих підприємців, пошуки
засобів політичного компромісу. Завдяки майстерному володінню цим
мистецтвом американська традиція вважає батьком Конституції США Д.
Медісона, який знаходив компромісні варіанти не лише у її формулюваннях,
а й у процесі її ратифікації штатами.

Отже, політичні вчення Нового часу, підсумувавши попередні досягнення
громадсько-політичної думки та всебічно висвітливши проблему примирення
через політику держави й суспільства, заклали основи формування й
розвитку новітньої політології.

Література:

Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія,
практика: [Монографія]. – К., 2000.

Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.,1997.

Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.

Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч.
дисц. – К., 1999.

Базар І. M. Політична етнологія як наука : історія, теорія, методологія,
праксеологія.- К., 1994.

Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.

Гаєвський Б. Філософія політики. – К., 1993.

Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі ? – К., 1996.

Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996.

Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.

Пірен M.I. Етнополітика. – К., 1997.

Потульницький В. Історія української політології. – К., 1992.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020