.

Політичні партії та партійні системи (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2627 15752
Скачать документ

Реферат на тему:

Політичні партії та партійні системи

ПЛАН

1. Поняття політичної партії.

2. Класифікація політичних партій.

3. Поняття і типологія партійних систем.

4. Роль і функції партій у суспільно-політичному житті.

5. Становлення багатопартійності в сучасній Україні. Перспектива
утворення партійної системи.

6. Суть політизованих громадських об’єднань та рухів, їх відмінність від
політичних партій

1. Поняття політичної партії

Політичне життя в сучасному суспільстві не мислиме без партій. Партії
надають йому динаміки, оскільки вони є ареною змагання політичних
курсів, ідей, які виражають інтереси різних суспільних груп. Знання про
партії як суспільний інститут, їх місце і роль у суспільно-політичному
житті мають не лише теоретичне, а й практичне значення.

Термін “партія” (від лат. partio – ділю, розділяю) у перекладі з латини
означає частину великої спільноти. Сучасним політичним партіям
передували їх прообрази — протопартії. Існує думка, що партії виникли
водночас із політикою, тобто в рабовласницькому суспільстві. З розвитком
рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації
суспільства, в тому числі й самого панівного класу, для здійснення влади
вже було недостатньо державних політичних структур.

В VI ст. до н. е. в Греції діяли:

– партії великих землевласників – педіеї;

– торгово-реміснича поміркована партія – парамії;

– селянська партія – діакрії.

В Стародавньому Римі у ІІ – І ст. до н.е. протистояли партії оптиматів
(знаті) і популарів (простого народу).

В епоху Середньовіччя виникали та діяли партії: в Італії XII—XV ст. між
собою ворогували гвельфи (прихильники світської влади папи римського) та
гібеліни (прихильники сильної королівської влади). Партії античного
світу і європейського середньовіччя найчастіше поставали як клієнтели —
тимчасові об’єднання для підтримки певних знатних осіб, сімей.
Суперництво політичних груп, об’єднаних навколо впливових сімей,
популярних лідерів, упродовж багатьох століть було суттєвою ознакою
політичної історії. Особливого імпульсу розвиткові партій надали
буржуазні революції в Англії, Франції та інших європейських країнах.

У Європі в другій половині XIX ст. виникли масові партії. Їх появі
сприяли два основні чинники:

§ розширення виборчих прав;

§ розвиток робітничого руху.

Масові політичні партії як інститут європейської культури у сучасному
розумінні сформувалися лише в середині ХХ ст. і поступово поширилися й
закріпилися в культурах країн і народів інших континентів.

Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. Нині
урізноманітнилися причини і способи їх виникнення, багато в чому
змінюються їхні форми і сутність, уявлення про їхню роль у суспільстві
та й сама ця роль, методи діяльності та функції.

Ознаки політичних партій:

– добровільність об’єднання;

– певна тривалість існування в часі;

– наявність організаційної структури;

– прагнення влади;

– пошук народної підтримки.

Причинами виникнення партій є необхідність захисту соціально-класових,
національних, а нерідко й племінних, релігійних, регіональних інтересів,
а також цілі, пов’язані з виборчою боротьбою. Різноманітними є способи
виникнення партій. Свого часу М. Вебер в історії становлення партії
вирізняв три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова
партія. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті,
орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної
еліти.

Політичні партії утворюються:

– внаслідок об’єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного
спрямування, які виникли та існували окремо в різних місцях країни;

– у надрах масових рухів;

– внаслідок розколу однієї партії на дві та більше чи об’єднання двох та
більше партій в одну;

– під виливом міжнародної партійної системи;

– як своєрідне відродження партій, які існували раніше, що підвищує їхню
легітимацію, створює певну наступність політичного розвитку;

– внаслідок діяльності лідерів, які організували партії “під себе”;

– на основі регіональних організацій партії, яка існувала раніше;

– з ініціативи профспілок ( лейбористські партії у Великобританії,
Австралії, Канаді та інших країнах, які переважно виражають інтереси
робітників, було створено саме з ініціативи профспілок, що стали
колективними членами цих партій і фінансують їх).

Утворення партій, як і громадсько-політичних рухів, відбувається на
установчих з’їздах або конференціях. Усні заяви про появу нової
громадсько-політичної організації не вважаються достовірною інформацією.
Нею є факт реєстрації партії державним органом — в Україні, наприклад,
Міністерством юстиції.

Щодо тлумачення поняття “політична партія” серед політологів немає
одностайності, що зумовлено складністю та багатоманітністю партій як
об’єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та
різними традиціями національних політологічних шкіл. Попри те можна
визначити спільні ознаки, які характеризують партію. Серед них
найважливіша — добровільність об’єднання.

Політична партія — організована група однодумців, яка виражає інтереси
частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається
реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.

Кожна партія повинна мати:

– ідеологію;

– політичну платформу;

– організаційну структуру;

– певні методи й засоби діяльності;

– соціальну базу;

– електорат (виборців, які голосують за неї).

Основна мета діяльності політичної партії — здобути політичну владу в
державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, політичні,
ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та
судової гілок влади.

Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через
ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли
оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію й
тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних
політичних умов.

Структура політичної партії:

– ядро (керівні органи вищої і нижчої ланок, партійні лідери,
активісти);

– рядові члени партії;

– прибічники.

Організаційно партія поділяється на партійний апарат та партійну масу,
способи зв’язку апарату з цією масою, партії та політичного середовища,
партії та суспільства. Часто партійна система охоплює створювані партією
молодіжні, жіночі, іноді військові організації, які є засобом проведення
партійної політики серед відповідних груп населення.

Сприйняття партій та їхньої ролі в житті суспільства тривалий час було
негативним. Європейська політична думка радикально змінила ставлення до
них у XVII— XVIII ст. Нині остаточно утвердилася думка, що без сильних
політичних партій, альтернативних політичних рухів демократична природа
влади неможлива. Політичні партії забезпечують зв’язок між народом і
представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може
звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати
керівництво і висувати вимоги до нього.

2. Класифікація політичних партій.

Політичні партії відрізняються одна від одної походженням, місцем і
роллю в політичній системі, соціальною базою, ідеологією, програмою і
т.д.

Існує декілька класифікацій політичних партій за різними ознаками:

1. За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у т.ч.
комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні.

2. За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у т.ч.
революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.

3. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або
центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не
існує).

4. За формами і методами правління та характером політичної поведінки:
ліберальні, демократичні, диктаторські, тоталітарні.

5. За принципами організації та членства: кадрові та масові.

6. За місцем у системі влади: легальні, напівлегальні, нелегальні.

7. За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні,
фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні,
анархістські та ін.

8. За віросповіданням: християнські, мусульманські.

Деякі політологи виділяють партії: прагматичні (виборчі), парламентські,
харизматично-вождистські та ін.

Політичні партії в Україні можна класифікувати за такими критеріями:

– ставлення до державного суверенітету;

– соціально-економічні пріоритети;

– ідейно-політичні засади тощо.

За ідейно-політичним спрямуванням виокремлюють:

– національно-радикальні,

– національно-демократичні,

– загальнодемократичні,

– соціалістичного спрямування,

– національних меншин.

3. Поняття і типологія партійних систем.

Залежно від багатьох обставин, а надто від політичного режиму, в кожній
країні формується певна партійна система.

Партійна система – це сукупність політичних партій, характер їх
взаємодії, а також місце і вплив у державному механізмі.

Політична наука (згідно Дж.Сарторі) виокремлює такі типи партійних
систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного
суспільства:

1. Однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не
допускається; партійний апарат зрощується з державним. Така система
існувала в 20-40-х роках ХХ ст. у фашистській Італії, у 30-40-х роках –
у гітлерівській Німеччині, у 20-80-х роках – у Радянському Союзі.
Сьогодні – на Кубі, в Північній Кореї, та деяких країнах Африки: Кенії,
Малі, Лівії та ін.);

2. Домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів
незмінно залишається при владі протягом десятків років; уряд формується
лише домінуючою партією);

3. Двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні
поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу; впливова опозиція
партії, що програла вибори);

4. Трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною
системою (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни
самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки
третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в
парламенті);

5. Чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та
лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);

6. Партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні
антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на
участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між
партіями);

7. Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві
наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа,
стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне
ідеологічне розмежування між ними);

8. Атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного
підрахунку числа партій, всі вони невпливові; тут виникає поріг, за яким
кількість партій не має значення; уряд формується на позапартійній
основі, або на засадах широкої коаліції).

4. Роль і функції партій у суспільно-політичному житті.

Політичні партії активно впливають на діяльність органів державної
влади, економіку, соціальні процеси, відносини між країнами. Вони є
одним із базових інститутів сучасного суспільства, без якого не можливе
функціонування представницької демократії, яка потребує розвинутих і
добре організованих партій. За їх відсутності посилюється загроза
виникнення авторитарного режиму. Демократія забезпечується участю партій
у виборах, позаяк на багатопартійних виборах зіштовхуються не амбіції
особистостей, а інтереси суспільних груп. Партії нині є невід’ємною
частиною всієї демократичної системи, особливо парламентської
демократії, оскільки парламентська робота здійснюється переважно через
партії.

Багатопартійність е певною гарантією проти корупції, зловживань владою,
своєрідним способом контролю державних діячів.

Перспективи посттоталітарного розвитку колишніх соціалістичних країн, у
тому числі України, пов’язані зі становленням політичних партій.
Відсутність сильних партій, які легітимне представляють інтереси
основних соціальних груп у відносинах з державою, нібито ставить державу
над суспільством і розв’язує їй руки у виборі політики. Однак це ілюзія,
бо замість політично організованих опонентів, з якими можна вести діалог
і шукати консенсус, владі за таких обставин протистоїть стихійна маса
людей. Слабкість партій неминуче обертається безсиллям держави, яка
позбавляється зворотного зв’язку з масами і втрачає контроль над
політичним процесом.

Вплив політичних партій на маси, а отже, і завоювання владних позицій у
суспільстві визначається такими чинниками:

§ наявністю приваблюючих ідеологій, які визначають цілі розвитку,
відображають інтереси мас;

§ організаційною оформленістю, мобільністю організаційних структур,
здатних реалізовувати намічені цілі;

§ рівнем компетентності, авторитетності партійних керівників (вождів,
лідерів, функціонерів);

§ достатньою масовістю й активністю рядових членів партії;

§ вмінням практично організувати діяльність партії в конкретній
історичній ситуації;

§ вмінням відобразити гострі суспільні проблеми в зрозумілих масам
конструктивних лозунгах;

§ наявністю достатніх коштів для діяльності ідейно-пропагандистських і
культурних центрів партії, для оприлюднення її політики через засоби
масової інформації.

Суспільно-політична роль партій виявляється в їхніх функціях. У
політології існують різні підходи щодо обсягу, змісту і суті функцій
політичних партій. Американський політолог Дж. Брайс виділяє такі
функції партій:

підтримка одностайності між членами партії;

рекрутування нових прихильників;

стимулювання ентузіазму виборців, акцентуючи увагу на численності партії
та важливості її мети;

інформування виборців про політичні питання, які вирішує партія, про
особисті достоїнства вождів і недоліки суперників;

відбір кандидатів на певну посаду.

У політології фігурують й інші функції партій:

організація громадської думки з питань, які торкаються життєвих
інтересів нації;

мобілізація виборців навколо партійних кандидатів;

виховання громадської думки і дедалі активніше виконання партіями
загальноосвітньої ролі в процесі політичної соціалізації;

забезпечення неперервності політичних зв’язків між парламентом і
народом;

формування разом з іншими політичними інститутами механізму державного і
громадського управління, забезпечення стабільності влади;

створення сприятливих умов для послідовної зміни складу уряду за дво- і
багатопартійної системи.

Особливу роль у життєдіяльності партії відіграє функція політичного
рекрутування (кадрова). Вона передбачає підбір і висунення кадрів як для
партії, так і для інших організацій, які належать до політичної системи,
у тому числі висунення кандидатів у представницькі органи влади й у
виконавчий апарат держави. Авторитет партії в суспільстві залежить від
того, наскільки ефективно вона реалізовує функцію вироблення політики і
здійснення політичного курсу. Обсяг і ефективність реалізації цієї
функції залежить від місця партії в політичній системі.

Отже, до основних функцій партій належать:

1. Соціальна. (З’ясування, формулювання і обґрунтування інтересів
великих суспільних груп).

2. Активізації та об’єднання. (Представлення інтересів великих
суспільних груп на державному рівні).

3. Ідеологічна. (Формування ідеології та політичних доктрин: теоретичних
концепцій, партійної програми, оцінок подій, закликів,
соціально-політичних стратегій тощо).

4. Політична. (Участь у формуванні політичних систем, їх спільних
принципів, компонентів; участь у боротьбі за владу в державі і
формування програм її діяльності).

5. Управлінська. (Участь у здійсненні державної влади).

6. Електоральна. (Організація політичної боротьби, спрямування її в
цивілізоване русло).

7. Виховна. (Інституалізація політичних конфліктів; формування
громадської думки; політичне виховання суспільства або його частини).

8. Кадрова. (Формування політичної еліти: підготовка й висунення кадрів
для апарату держави, керівників громадських організацій, зокрема
профспілок; рекрутування та соціалізація нових членів).

5. Становлення багатопартійності в сучасній Україні. Перспектива
утворення партійної системи.

З проголошенням у колишньому СРСР, у тому числі в Україні, політики
перебудови, почали створюватися політичні структури, які спершу
обстоювали послідовну соціалістичну демократію, а відтак — просто
демократію, зосереджуючись на культурно-просвітницькій діяльності
(Український культурологічний клуб у Києві 1987 p.), товариство Лева та
молодіжний дискусійний політклуб у Львові, 1987 p.). Згодом почали
формуватися організації політичного спрямування.

У становленні української багатопартійності виділяють три етапи.

1. Допартійний етап (з весни 1988 р. до весни 1990 p.).

На цьому етапі виникають політизовані й політичні організації, що своєю
діяльністю підготували умови і дали поштовх процесові творення партій.
Розпочався він зі створення в березні 1988 p. Української Гельсінської
спілки (УГС), яка першою заявила про необхідність побудови самостійної
української держави. У тому ж році виникли Демократичний союз та Народна
спілка сприяння перебудові. А в січні 1989 p. відбувся перший з’їзд
Українського християнсько-демократичного фронту, через рік — установча
конференція Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, дещо
пізніше — Українського товариства “Меморіал”. Політичне життя
активізувалося після опублікування 16 лютого 1989 р. у газеті
“Літературна Україна” проекту програми сприяння перебудові Народного
Руху України (НРУ). У вересні 1989 р. в м. Києві відбувся установчий
з’їзд НРУ як політизованого громадського об’єднання, у жовтні заявила
про себе нечисленна, але надрадикальна Українська національна партія.

2. Етап початкової багатопартійності (кінець 1990 p. — до подій 19—24
серпня 1991р.).

Започаткував його установчий з’їзд Союзу трудящих України за перебудову,
що відбувся 24 лютого 1990 p. У квітні того ж року було засновано партію
Державна самостійність України (ДСУ), Український
християнсько-демократичний фронт реформувався в Українську
християнсько-демократичну партію (УХДП), Українська Гельсінська спілка —
в Українську республіканську партію (УРП). У травні відбувся установчий
з’їзд Об’єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ), а через
місяць заявила про себе Українська селянська демократична партія (УСДП)
та Українська народно-демократична партія (УНДП).

1 липня 1990 р. в Києві відбулася перша сесія Української міжпартійної
асамблеї (УМА), яку заснували партії та об’єднання
національно-демократичного спрямування: УМА оголосила реєстрацію
громадян Української Народної Республіки (УНР) на основі закону про
громадянство УHP 1918 p. і скликання національного конгресу, виступила
за створення Національних Збройних сил, Національної Служби Безпеки та
Національної поліції.

Восени 1990 p. політичний спектр України розширили Селянський Союз
України, Народна партія України, Ліберально-демократична партія України.
У грудні 1990 p. члени КПРС, які утворювали демократичну платформу в
тодішній КПУ, створили Партію демократичного відродження України (ПДВУ),
тоді ж відбувся установчий з’їзд Демократичної партії України (ДПУ).

3. Посткомуністичний етап (від серпневих подій 1991 p. до виборів до
Верховної Ради України в березні 1994 p.).

Відзначається принципово новими політичними і соціально-економічними
умовами. Після серпневих подій 1991 p. КПРС та її регіональне відділення
в Україні КПУ були заборонені. 24 серпня 1991 p. було проголошено
незалежність України, що уможливило демократичні перетворення в ній.
Процес творення партій отримав нові можливості й стимули. У вересні 1991
p. відбувся установчий з’їзд Ліберальної партії України (ЛПУ), у жовтні
— установчий з’їзд Соціалістичної партії України (СПУ). На основі
Української міжпартійної асамблеї було створено Українську Національну
Асамблею (УНА).

У 1992 р. в Києві було створено Українську консервативну республіканську
партію (УКРП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ).
Внаслідок об’єднання Української національної та Української
народно-демократичної партії утворилася Українська національна
консервативна партія (УНКП). Активно виникали нові партії в 1993—1994
pp., серед яких Народний Рух України (НРУ), Комуністична партія України
(КПУ).

Багатопартійність в Україні стала фактом. “Громадяни України мають право
на свободу об’єднання у політичні партії…” – так записано у ст. 36
Конституції України. З формуванням багатопартійності процес творення
нових партій не припиняється. Так, якщо на час виборів до Верховної Ради
в березні 1998 р. в Україні було 52 політичні партії, то на початку 2001
p. їх уже налічувалося 110, а на початок виборів 2002 р. – 132.

Відбуваються типові для багатопартійності міжпартійна та внутріпартійна
боротьба, розколи в партіях, об’єднання партій, утворення міжпартійних
блоків. Процес групування партій особливо активізувався у зв’язку з
підготовкою виборів до Верховної Ради в березні 2002 p.

Багатопартійність в Україні відтворює весь ідейно-політичний спектр
партій, який існує у світі. Так, за ідеологічним спрямуванням в Україні
діють комуністичні, соціал-демократичні, ліберально-демократичні,
консервативні, християнські, націоналістичні партії. За політичним
спрямуванням — ліві, центристські, праві.

Партії комуністично-соціалістичного спрямування.

До них належать Партія комуністів (більшовиків) України (ПК(б)У),
Комуністична партія України (КПУ), Комуністична партія (трудящих)
(КП(т), Комуністична партія України (оновлена) (КПУ (о), Соціалістична
партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ), Прогресивна
соціалістична партія України (ПСПУ), Партія Всеукраїнське об’єднання
лівих “Справедливість”.

Ці партії відрізняються своїм чисельним складом, впливом на політичне
життя, політичним змістом програм. Але всі вони сповідують марксизм, є
прибічниками соціалізму, суспільної власності, влади трудящих,
соціалістичної системи господарювання і розподілу, загалом негативно
ставляться до приватної власності, ринкових відносин, виступають проти
співробітництва України з МВФ і МБРР, НАТО.

Партії соціал-демократичного спрямування.

До них належать Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ(о),
Соціал-демократична партія України (СДПУ), Українська
соціал-демократична партія (УСДП), Партія праці (ПП), Всеукраїнська
партія трудящих (ВПТ).

Вони, попри певні відмінності в програмах, висловлюють свою прихильність
до цінностей демократичного соціалізму, є прибічниками багатоукладної
соціальне орієнтованої ринкової економіки, сильної соціальної політики
держави, соціальної справедливості, солідарності, багатопартійності,
політичного плюралізму, обстоюють ринкові перетворення в Україні,
зміцнення і розвиток Української держави, відродження і розвиток
української нації, її культури, мови, входження України в європейське і
світове співтовариство.

Партії ліберально-демократичного спектру.

Вони становлять більшість, серед них: Ліберальна партія України (ЛПУ),
Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), Демократична партія
України (ДПУ), Народно-демократична партія (НДП), Демократичний Союз
(ДС), Українська партія промисловців і підприємців (УППП), Партія
регіонів України (ПРУ), Партія “Яблуко”, Партія Зелених України (ПЗУ),
Аграрна партія України (АПУ), Міжрегіональний блок реформ (МБР), Партія
“Реформи і порядок” (ПРП), Партія праці України, Українська партія
солідарності і соціальної справедливості.

Вони сповідують ліберальні, демократичні цінності, виступають за
домінування приватної власності, вільний ринок, рішуче прискорення
ринкових реформ, прозору приватизацію з чітко визначеним приватним
власником, розвиток місцевого самоврядування, розширення прав регіонів,
вільний розвиток культури і мови українського і всіх інших народів
України, свободу особи, входження України в європейські і світові
структури.

Консервативні партії України.

До них належать Народний Рух України (НРУ), Український Народний Рух
(УНР), Народний Рух України “За єдність”, Українська консервативна
республіканська партія (УКРП), Українська національна консервативна
партія (УНКП), Українська республіканська партія (УРП).

Їх об’єднує боротьба за розвиток Української держави, традицій
українського народу, його культури, мови; за дотримання
національно-культурних прав усіх інших етнічних груп, що входять до
складу українського народу, за зміцнення сім’ї, моральних норм. Вони є
прибічниками ринкових перетворень, приватної власності, політики
добросусідства і взаємної вигоди з усіма державами.

Християнські партії.

До них належать Християнсько-демократична партія України (ХДПУ),
Українська християнсько-демократична партія (УХДП),
Християнсько-ліберальний союз (ХЛС), Партія “Християнсько-народний союз”
(ПХНС), Республіканська християнська партія (РХП), Всеукраїнське
об’єднання християн (BOX).

Вони обстоюють цінності християнської моралі в суспільному й особистому
житті людей, пріоритет духовних начал, підпорядкованість політичної
діяльності моральним нормам, повагу людської гідності, є прибічниками
ринкової економіки, приватної власності, створення системи соціального
захисту. Виступають за міжконфесійний мир, за створення в Україні єдиної
православної помісної церкви. Розглядають релігійні організації як
повноправні суб’єкти суспільного життя, виступають за участь церков у
суспільне значущих акціях.

Партії національного спрямування.

Це Конгрес Українських Націоналістів (КУН), Організація українських
націоналістів (ОУН), Організація українських націоналістів-державників
(ОУН(д), Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність
України” (ДСУ), Українська національна асамблея (УНА),
Соціал-національна партія України (СНПУ).

Основним для них є втілення національної ідеї в усіх сферах
життєдіяльності української нації. Виступають за розвиток національної
свідомості українців, за ринкові реформи, приватну власність, могутню
Українську державу, втілення в життя ідеї величі української нації,
утвердження її слави, багатства і добробуту в умовах державного життя;
за плідне її співжиття в колі волелюбних народів світу, за вирішення
соціальних проблем. Деякі з них висловлюються за забезпечення українцям
пріоритетних прав, зокрема, щоб безпосередніми керівниками української
держави були українці.

Причинами малочисельності партій і їх недостатнього впливу у
загальнонаціональному вимірі є:

– зневіра багатьох громадян у демократичних інститутах як наслідок
стрімкого зниження рівня життя;

– відсутність у нашому суспільстві сталих політичних традицій,
функціонування механізмів плюралістичної демократії;

– наявність старої соціальної структури, яка все ще перебуває у стані
незавершеного розпаду, коли нові соціальні прошарки ще остаточно не
викристалізувалися через недостатні економічні мотиви і стимули їх
консолідації.

Залежно від обставин та інтересів політичної боротьби діяльність деяких
партій не цілком адекватна ідейно-політичній суті, зафіксованій у їхніх
назвах і програмних документах. Трапляються розходження між
проголошуваними суспільно-політичними цілями партії та конкретними
поточними інтересами її лідерів.

В Україні спостерігаються ознаки атомізованої партійної системи та
ознаки партійної системи поляризованого плюралізму. Але вірогідність
того, що невдовзі в Україні сформується партійна система поляризованого
плюралізму, достатньо очевидна.

Багатопартійність в Україні стала реальністю і виводить її на шлях
сучасного демократичного цивілізованого розвитку. Нині українська
багатопартійність є передумовою утворення партійної системи, що
сприятиме утвердженню міцної, стабільної, демократичної системи влади в
державі.

Партії як суспільний інститут, конкуруючи між собою, шукачи нових рішень
і підтримки нових прихильників. Змінюються їхні організаційні форми,
внутрішньопартійне життя, характер зв’язків з масами, методи діяльності.
Сприяючи розвитку плюралізму і демократії в суспільстві, партії також
демократизуються. Взаємодіючи між собою, вони, залежно від влади, участі
в ній або неучасті, утворюють різні типи партійних систем. Сучасне
плюралістичне, демократичне суспільство, що формувалось як
багатопартійне, демонструє свою життєздатність. Очевидно, партії як
невід’ємний елемент сучасного цивілізованого суспільства мають майбутнє.

6. Суть політизованих громадських об’єднань та рухів, їх відмінність від
політичних партій

Громадські об’єднання і рухи, їх діяльність є основою громадянського
суспільства, системою вільних соціальних форм життєдіяльності людей, які
функціонують нарівні з партійною формою соціально-політичного буття. Їх
соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони
допомагають людям у розв’язанні проблем повсякденного життя, відкривають
широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи,
здійснення функцій самоврядування.

Громадські об’єднання є формуваннями громадян на основі їх вільного і
свідомого волевиявлення та спільності інтересів. Їх різновидами є
громадські організації та громадські об’єднання.

Громадські об’єднання — об’єднання, створені з метою реалізації та
захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних
прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й
самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та
громадськими справами.

Право на об’єднання є невід’ємною частиною прав людини і громадянина.
Воно проголошене Загальною декларацією прав людини. Конституції
демократичних держав гарантують свободу створення громадських об’єднань,
діяльність яких має ґрунтуватися на демократичних засадах, відповідати
вимогам відкритості й гласності. Повноваження громадських об’єднань не
можуть бути підставою для обмеження конституційних прав і свобод їх
учасників.

У більшості країн світу громадські об’єднання для здійснення своїх цілей
і завдань, передбачених статутами, користуються правами:

– брати участь у формуванні державної влади й управління;

– реалізовувати законодавчу ініціативу;

– брати участь у виробленні рішень органів державної влади і управління;

– представляти й захищати інтереси своїх членів (учасників) у державних
і громадських органах.

Держава створює рівні можливості для діяльності усіх громадських
об’єднань. Не підлягають легалізації об’єднання, метою яких є зміна
конституційного ладу шляхом насильства, підрив безпеки держави
діяльністю на користь іноземних держав, пропаганда війни, насильства чи
жорстокості, фашизму та неофашизму, розпалювання національної та
релігійної ворожнечі, створення незаконних воєнізованих формувань.

На основі законодавче визначених прав і обмежень громадські об’єднання
виконують низку функцій. Щоправда, однозначного погляду щодо них ще не
вироблено, проте найчастіше називають опозиційну, захисну, виховну,
кадрову функції.

Опозиційна функція. Її роль полягає в запобіганні надмірній
централізації й посиленні влади держави, сприянні прогресивному розвитку
громадянського суспільства. Для досягнення мети громадські об’єднання
вдаються до різних засобів: підтримки чи незгоди з державними рішеннями,
висування альтернативних програм, апеляції до громадської думки,
контролю тощо, завдяки чому управління “зверху” доповнюється
самоврядуванням громадськості “знизу”.

Захисна функція. Вона спрямована на задоволення та захист інтересів,
потреб членів організації через вимоги, заяви до державних органів,
уряду, а також законодавчу ініціативу, контроль за виконанням своїх
рішень і угод з державними установами, органами, переговори з ними тощо.
Чільне місце належить безпосередній допомозі членам формування
(матеріальна, моральна тощо), піклуванню про умови праці, побут,
дозвілля громадян. Радикальними методами тиску на адміністративні органи
і захисту інтересів людей є страйки, голодування, акти громадянської
непокори, маніфестації, мітинги, ультиматуми, пікетування тощо.

Виховна функція. Націлена на формування в громадян моральної,
політичної, управлінської, правової культури, національної
самосвідомості, відповідальності за справу і свою поведінку, свідому
трудову дисципліну; виховання ініціативності, творчого підходу,
професіоналізму, підприємництва. Серед виховних методів особливу роль
відведено переконанням, просвітництву, залученню до підприємницької,
громадської та управлінської діяльності, гласності, матеріальному і
моральному заохоченню тощо.

Кадрова функція. Полягає в підготовці кваліфікованих кадрів для
державних та громадських органів, установ, організацій. Звичайно, при
цьому не обійтися без цілеспрямованої кадрової політики, системи
відповідних навчальних закладів, семінарів, курсів тощо. У забезпеченні
дієвості цієї політики громадськість відіграє особливо важливу роль.

Непартійні громадські об’єднання виконують й інші важливі функції,
зокрема в межах паблік рілейшнз (зв’язків з громадськістю): інтегративну
(єднання, консолідація мас), комунікативну (інформаційне забезпечення,
розширення спілкування, підвищення ролі громадської думки, підтримка нею
певних починань, організацій).

На сучасному етапі в демократичних суспільствах громадські об’єднання
перебирають на себе все більше функцій державних установ, борються з
бюрократизацією суспільного життя, здійснюють громадський контроль над
ними, впливаючи на державну політику і розвиток суспільства загалом.

Класифікація громадських об’єднань. Громадські організації класифікують
за різними критеріями. За структурною організацією (мета, статут,
членство тощо) їх поділяють на масові громадські організації, громадські
самодіяльні органи та громадські рухи.

Масові громадські організації – це добровільні, організаційно оформлені
об’єднання громадян, які мають на меті задоволення і захист інтересів
своїх членів, діють за статутом на основі принципів самоврядування і
законності.

До них належать профспілкові, кооперативні, молодіжні, жіночі, творчі,
добровільні товариства, релігійні та інші організації. Ці об’єднання
мають довгострокові цілі, програму, статут, який зареєстрований
державними органами у встановленому порядку.

Профспілки. Це найдавніші й наймасовіші організації працюючих,
об’єднують понад 300 млн осіб. Існують Всесвітня федерація профспілок
(70 країн, 200 млн членів), Всесвітня конфедерація праці (15 млн
членів). Широкого розвитку набули незалежні профспілки за галузями
виробництва.

Профспілки водночас із захистом економічних, матеріальних інтересів
своїх членів виконують широкі соціальні та суспільно-політичні функції:
обстоюють інтереси працюючих щодо робочого дня, відпусток, фінансової
політики, організації виробництва, умов праці, соціально-культурних та
побутових умов, безробіття, професійної підготовки тощо. У більшості
країн вони наділені правом законодавчої ініціативи і виступають у ролі
лояльної опозиційної сили стосовно держави.

У боротьбі за інтереси працюючих профспілки послуговуються
різноманітними засобами та методами: від переговорних до радикальних
(вимоги, заяви, угоди, альтернативні рішення, контроль, експертні
оцінки, страйки, маніфестації, голодування, мітинги тощо). Нерідко вони
домагаються вагомих позитивних результатів, сприяють набуттю вмінь і
навичок самоврядування.

Молодіжні організації. Основними їхніми цілями і завданнями є захист
різноманітних потреб та інтересів молоді, мобілізація та інтеграція
молодіжних структур на виконання соціальне значущих завдань, виховна
робота. Молодіжні формування помітно впливають на зміцнення миру,
співробітництва і дружби між народами, на збереження і захист природи.

Нині існує Всесвітня Федерація Демократичної молоді (1945 p., об’єднує
250 молодіжних організацій із 100 країн). Великий авторитет у світі має
Міжнародна спілка студентів (1946 p., 110 студентських спілок). У
більшості країн світу виокремлюються два рівні груп молодіжних
організацій залежно від цілей і залучення молоді до
суспільно-політичного життя.

Об’єднання молоді, предметом діяльності яких є соціально-економічні та
політичні проблеми. Це суспільно-політичні клуби, національно-культурні,
історико-культурні, патріотичні, екологічні, благодійні та інші
організації, асоціації, союзи, а також ініціативні групи. Їхня
діяльність спрямована на сприяння розвитку національних культур і
охорону історичних пам’яток, збереження природи і боротьбу за
демократію, мир та певні ідейно-політичні ідеали, вирішення повсякденних
гострих життєвих проблем (“громадські ініціативи”), боротьбу із
безробіттям, за вирішення житлової проблеми (скватери) тощо.

Всесвітній молодіжний рух нині переживає відносне подолання ідеологічних
розбіжностей, які спричиняли протистояння і унеможливлювали діалог між
молодіжними організаціями різної політичної орієнтації:
со-ціал-демократичної, ліберальної, консервативної,
християнсько-демократичної, комуністичної тощо. Однак це не означає
злиття, нівелювання поглядів. Наприклад, до Всесвітньої федерації
демократичної молоді належать союзи молоді соціал-демократичної,
революційно-демократичної, соціалістичної і комуністичної орієнтацій.
Серед молодіжних організацій суспільно-політичного характеру США —
Молоді демократи Америки, Комуністичний союз молоді. Американська рада
молоді. Асоціація молодих християн. Асоціація ораторського мистецтва та
ін. В Україні на сучасному етапі відбувається реформація молодіжних
організацій, їх демократизація, пошуки орієнтирів і форм діяльності.

Об’єднання дозвільного характеру. Здебільшого вони діють у культурній
сфері — образотворче мистецтво, самодіяльний театр, література, кіно,
музика (рок-клуби, джаз-клуби), танці тощо. Багато їх у
спортивно-оздоровчій сфері. Серед них формування, що культивують
нетрадиційні види спорту, об’єднання фізичного і духовного вдосконалення
(східні єдиноборства, воєнно-патріотичні клуби тощо).

Трапляються й об’єднання агресивної, неконструктивної самодіяльності
молоді (фанати, люберці та ін.), епатажної самодіяльності (металісти),
альтернативні або контркультурні течії (хіпі, рокери, авангардисти та
ін.).

Жіночі громадські об’єднання. Вони послідовно борються за рівноправність
жінок, за поліпшення умов материнства і дитинства, за мир, демократію,
національну злагоду, соціальний прогрес. Одна тільки Міжнародна
Демократична Федерація жінок об’єднує 135 жіночих організацій із 117
країн світу. У кожній державі існують національні організації — спілки
жінок, союзи матерів, ділових жінок тощо.

Творчі об’єднання. Це добровільні союзи, що об’єднують людей творчих
професій (Спілка письменників, Спілка художників, Спілка композиторів,
Спілка журналістів тощо). На різних етапах їхня роль у
суспільно-політичному житті країн і на міжнародній арені неоднакова.
Особливо вагома вона на переломних етапах, які потребують консолідації
національного духу, вияву міжнародної злагоди, міжнародного діалогу.
Відчутним є їхній вплив і на поведінку владних інституцій.

Добровільні товариства. Здебільшого діють вони у сфері науки, техніки,
культури, освіти, спорту, соціальної допомоги, розвитку дружби з
народами зарубіжних країн та ін. Покликані розвивати самодіяльність
громадян, їхню соціальну, творчу та політичну активність, задовольняти
їхні інтереси.

Релігійні організації. Вони є важливою складовою політичної системи
суспільства. І хоча найчастіше церква відокремлена від держави,
релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а
також використовувати нарівні з громадськими об’єднаннями засоби масової
інформації. Церква може підтримувати або не підтримувати певні державні
починання, суттєво впливати на масову свідомість віруючих. Більше того,
служителі культу мають законне право на участь у політичному житті.
Міжнародні релігійні організації (Християнська мирна конференція,
Всесвітній ісламський конгрес, Азіатська буддійська конференція,
Всесвітня федерація католицької молоді та ін.) відіграють вагому роль у
спілкуванні народів. У їхньому полі зору перебувають не лише релігійні
питання, а й турбота про збереження миру, злагоди, високу духовність і
моральні чесноти, гуманізм та любов до ближнього. Однак не завжди їм
вдається мирне вирішення проблем (міжконфесійна ворожнеча).

Кооперативні організації. Їх не можна ототожнювати із
соціально-економічними об’єднаннями, до яких належать кооперативні
спілки, асоціації керівників підприємств, спілок орендарів та
підприємців тощо. Кооперативні об’єднання — особливий тип непартійних
громадських об’єднань, які, маючи матеріальний інтерес, належать до
політичної системи суспільства і відіграють у ній певну роль. До
кооперативних організацій відносять споживчу кооперацію в селі й місті,
кооперативи для задоволення житлово-побутових потреб, садівничо-городні
товариства та ін. Їм властиві певна деполітизованість, чітка економічна
спрямованість, широкий спектр заходів для досягнення матеріальної мети.
На Заході існують різні підприємницькі союзи, спілки роботодавців тощо,
які виконують як економічні, так і політичні функції. Найважливіша
політична функція — визначення і формування загальних корпоративних
інтересів і пріоритетів бізнесу, їх реалізація з використанням
найрізноманітніших засобів і каналів впливу на державні та інші
структури.

Громадські самодіяльні органи. Їх створюють при державних органах:
комітети захисту миру, ветеранів війни і праці, жінок, батьківських рад;
вуличні, квартальні комітети, різні клуби (партійні, політичні,
виборців, робітників, дитячі), неформальні об’єднання. Вони не мають
офіційного членства, статуту, чітких програм, а цілі можуть бути як
соціальне значущими, так і асоціальними. Окремі з них представлені
організаціями на міжнародному рівні: групи за звільнення в’язнів
совісті, репрезентовані організацією Міжнародна амністія; комітети
захисту миру — Всесвітньою радою Миру; жіночі комітети — Міжнародною
Демократичною Федерацією Жінок та ін.

Громадські рухи. Це масові політичні й неполітичні формування громадян,
пов’язані систематичним співробітництвом заради досягнення певної мети
на ґрунті спільних соціально-політичних інтересів. Рухи як вияв
громадської ініціативи (антифашистські, національно-визвольні,
екологічні, за мир, жіночі тощо) характеризуються відсутністю чіткої
організаційної структури, спільністю інтересів, наявністю течій,
неоднакових за політичними поглядами і світоглядом, відсутністю
індивідуального членства, іноді нечіткою програмою. Вони не є
політичними механізмами боротьби за владу. Чинником, що інтегрує
учасників руху із не завжди ідентичними переконаннями, є спільна
діяльність.

Часто громадські рухи опиняються перед дилемою:

продовжити своє існування і перейти до наступного рівня єдності —
тіснішого згуртування за спільними інтересами (приміром, створення на
основі руху партій) чи припинити своє функціонування, розпавшись на
невеликі за кількістю і значущістю угруповання.

В історичному аспекті виділяють такі громадські рухи:

– антифашистські — у країнах Європи періоду 30-х—40-х років XX ст.;

– національно-визвольні рухи країн Азії, Африки, Латинської Америки в
добу антиколоніальної боротьби;

– нові громадські рухи, утворені наприкінці 70-х — на початку 80-х років
XX ст. в індустріальне розвинутих країнах (антивоєнний рух);

– рух проти загрози війни, за мир;

– екологічний рух (захист довкілля, природи);

– молодіжний і жіночий рухи (боротьба за поліпшення політичного і
соціального становища молоді й жінок);

– альтернативні рухи (рухи громадських ініціатив: вирішення проблем
повсякденного життя з ініціативи громадян; розробка соціальних програм,
альтернативних муніципальним чи урядовим тощо).

– регіоналізм (рух місцевого населення за збереження своєї культури,
соціальної, національної самобутності, проти засилля чужих цінностей).

Серед громадських рухів особливе місце посідають політичні — особлива
форма діяльності політичних сил, що представляють політичні інтереси й
прагнення різних соціальних спільнот, їх організацій. Вони спрямовують
свої зусилля на усунення чи поліпшення існуючих соціально-політичних та
економічних умов життя через вплив на владні структури, їх вдосконалення
або заміну. Прикладом такого руху є Народний фронт. Його вирізняє
змістовність, різноплановість інтересів учасників, в тому числі партій,
інших організацій; інколи керівну роль у них перебирають політичні
партії. Організаційно політичні рухи мають автономні первинні осередки,
вищі органи (з’їзд), а в період між з’їздами — робочі органи. Їхня
діяльність унормована певними програмами, статутами. Історії відомо
багато таких фронтів: у Європі — для боротьби з фашизмом; після війни —
фронти за утвердження комуністичних режимів у країнах Східної і
Центральної Європи; з початком перебудови в колишньому СРСР — фронти,
рухи за створення незалежних, суверенних держав та ін.

Громадські об’єднання класифікують і за іншими критеріями.

За спільним інтересом створюються спілки підприємців, кооператорів,
профспілки. Інтерес духовного відродження породжує об’єднання
культурного та гуманітарного, релігійного напрямів. Політичні мотиви
спричиняються до відповідних ідейно-політичних угруповань і течій.

За правовим статусом розрізняють формальні громадські організації
(офіційно зареєстровані в органах влади, організаційно оформлені), а
також неформальні організації (не зареєстровані юридично, створені
спонтанно за ініціативою “знизу”, згідно з усвідомленими спільними
інтересами; незалежні від офіційних державних органів, діють без чіткої
програми, за принципами самоврядування).

За легітимністю виокремлюють легальні (дозволені законом) і нелегальні
(недозволен! законом) громадські об’єднання.

Непартійні об’єднання нарівні з політичними партіями різняться за
соціально-класовим складом, ідейно-політичною спрямованістю та способами
і метою суспільних перетворень. Безумовно, у партій цей поділ виражений
чіткіше, повніше і радикальніше, ніж у непартійних об’єднань, позаяк
партії концентровано виражають інтереси соціальних сил, організації, що
борються за владу.

У західній політології усі непартійні громадські організації та рухи
називають групами тиску, бо на відміну від партій вони не мають на меті
здобуття влади, загальне керівництво державою, а лише здійснюють на неї
певний тиск для задоволення інтересів громадян. Існують особливі групи
тиску — лобі (від англ. lobby — кулуари). Цей термін означає систему
контор і агенцій крупних монополій чи організованих груп при
законодавчих органах США. Вони здійснюють тиск (аж до підкупу) на
законодавців і державних чиновників з метою прийняття ними рішень в
інтересах певних кіл (приміром, законопроектів, одержання урядових
замовлень, субсидій). Подібні групи діють під різними назвами в багатьох
країнах.

Розвиток громадських об’єднань і рухів — це шлях до зростання ролі
громадянського суспільства, що сприяє поступовому соціально-культурному
піднесенню народу та кожної особистості, демократизації, розширенню прав
і свобод людини, зміцненню гарантій її захищеності.

Література:

Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія,
практика: [Монографія]. – К., 2000.

Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.,1997.

Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.

Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч.
дисц. – К., 1999.

Базар І. M. Політична етнологія як наука : історія, теорія, методологія,
праксеологія.- К., 1994.

Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.

Гаєвський Б. Філософія політики. – К., 1993.

Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі ? – К., 1996.

Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996.

Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.

Пірен M.I. Етнополітика. – К., 1997.

Потульницький В. Історія української політології. – К., 1992.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020