Реферат на тему:
Політична влада: природа, ресурси, легітимність
ПЛАН
1. Влада як системоутворюючий чинник політичної системи.
2. Основні концепції політичної влади.
3. Форми та механізм політичної влади.
4. Поняття легітимності та принцип поділу влади.
1. Влада як системоутворюючий чинник політичної системи
Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства.
Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує
скрізь, де наявні будь-які стійкі об’єднання людей, тісно пов’язана з
політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної
політики. Політична влада виникла раніше за владу державну і визначає
реальну здатність соціальної групи чи індивіда виявляти свою волю. Вона
є невід’ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних
відносин, якій властивий всеохоплюючий характер, здатність проникати в
усі сфери людської діяльності.
Будь-яка система має системоутворюючий компонент. Для політичної системи
ним є політична влада. Вона інтегрує всі елементи системи, навколо неї
точиться політична боротьба, вона — джерело соціального управління, яке,
в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, влада є необхідним
регулятором життєдіяльності суспільства, його розвитку та єдності.
Галузь політичної науки, яка досліджує владу, називається кратологією, а
вчені, які аналізують її — кратологами. Політологи по-різному тлумачать
поняття “влада”. Найприйнятнішим є визначення її як здатності, права і
можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішальне впливати
на долі, поведінку та діяльність людей за допомогою авторитету, волі,
примусу, сили тощо.
Політична влада — здатність і можливість здійснювати визначальний вплив
на діяльність, поведінку людей та їх об’єднань за допомогою волі,
авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та
регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.
Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке
постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких влада. У
політичній практиці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада —
джерело панування. Автори таких тлумачень не враховують, що для
завоювання влади необхідно спершу стати реальною політичною панівною
силою і завоювати владу, а далі — закріпити своє панування.
Поняття “політична влада” ширше від поняття “державна влада”:
§ По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в
додержавну добу.
§ По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад,
влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна
влада — завжди політична.
§ По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на
примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона
послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними,
економічними чинниками тощо.
Державна влада — вища форма поличної влади, що спирається на спеціальний
управлінсько-владний апараті володіє монопольним правом на видання
законів, інших розпоряджень і актів, обов’язкових для всього населення.
Державна влада функціонує за політико-тepетopіальним принципом. Це
означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює
населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх
підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада —
суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах
державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах.
Загалом проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає у
з’ясуванні трьох питань:
сутність влади (кому вона служить?);
зміст влади (у чиїх руках перебуває?);
форма влади (як вона організована, якими є апарат і методи її
здійснення).
Характеристика політичної влади потребує розгляду питання про її суб’єкт
і об’єкт.
Суб’єкт політичної влади. Ним є джерело активної предметно-практичної
політичної діяльності, спрямованої на об’єкт. Існує думка, що поняття
“суб’єкт влади” і “носій влади” нетотожні. Суб’єкт влади — це соціальні
групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії
влади — державні та інші політичні організації, органи і установи,
утворені для реалізації інтересів політичне домінуючих соціальних груп.
Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб’єктів.
Згідно з нею суб’єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:
1. Первинним суб’єктом за республіканського, демократичного правління є
народ — носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює
владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого
самоврядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб’єктами влади є
великі групи населення, об’єднані спільністю корінних інтересів і цілей;
неосновними — невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.
2. Вторинні суб’єкти носіїв влади — малі групи, представницькі
колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних,
неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб’єктом політичної влади є
громадянин держави, наділений конституційними правами та обов’язками.
Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки
їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та
безплідні, благополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колективним)
носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб
організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.
Об’єкт політичної влади. Це явища і процеси політичної сфери, на які
спрямована дія суб’єктів політики. До розуміння об’єкта влади треба
підходити діалектичне, оскільки певні суб’єкти і об’єкти влади можуть
мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, соціальні
групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, громадсько-політичні
організації є суб’єктами або носіями політичної влади, водночас вони і
стосунки між ними є об’єктами владного впливу. До об’єктів політичної
влади відносять також усі сфери суспільного життя — економічну, духовну,
соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.
2. Основні концепції політичної влади
На сьогодні в науковій літературі існує понад 300 визначень влади.
Існування багатьох концепцій влади є свідченням творчих пошуків і
водночас недостатньої вивченості проблеми.
Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом
влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають
легітимістською (лат. legitimus — законний). Вона виходить з того, що
закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну
силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як
політичну концепцію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових
норм влади. Як політична доктрина вчення постало в IX—III ст. до н. е.
за існування абсолютної монархії. Тоді державна влада реалізовувала
абсолютну владу правителя, діяла деспотично, а в управлінні була вкрай
бюрократизованою. Нині в демократичних державах легітимізм базується на
звеличенні закону — основної регулюючої норми.
Органістична концепція. Її змістом є різні версії функціоналізму,
структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції
влади, які применшують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за
структурно-функціоналістською теорією влада — це особливий вид відносин
між управляючими і підлеглими. Роль особи в політичній системі чітко
визначена: підтримка існуючої суспільної системи.
У річищі органістичної концепції влади перебуває й елітна теорія влади.
Виникнення її обґрунтовується існуванням у суспільстві еліти (фран.
elite — краще, добірне, вибране), покликаної управляти масами людей
неелітного стану, усіма соціальними процесами в суспільстві (італійські
вчені Моска, Парето, німецький дослідник Міхельс та ін.). Щодо розуміння
сутності еліти нині немає одностайності. Одні відносять до неї
найактивніших у політиці, інші — високопрофесійних чи багатих осіб. Так
чи інакше, ця концепція стверджує винятковість носіїв влади, вважаючи
еліту суто політичним явищем, незалежно від сфери впливу. Однак
історичний прогрес вона розглядає як сукупність циклів зміни пануючих
еліт (“колообіг еліт”). Ця концепція вважає ідею народного суверенітету
утопічним міфом (один з її постулатів гласить, що народ відсторонений
від влади), стверджує, що соціальна нерівність — основа життя. Стрижнем
теорії еліт є абсолютизація відносин владарювання одних і підкорення
інших. Влада виникає як іманентна (внутрішньо зумовлена) властивість
постійно існуючої в суспільстві еліти. Правда, деякі західні дослідники
критикують цю терію за те, що вона не враховує існування “середнього
класу”, який становить більшість населення розвинутих суспільств,
нівелюючи їхню соціальну поляризованість та елітність.
Суб’єктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як вроджений
інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії. Серед
доктрин — біхеві-ористська теорія влади. Вона орієнтує на дослідження
індивідуальної поведінки людей у сфері владних відносин, а прагнення до
влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Владу
тлумачить і як мету, і як засіб. Згідно з поглядами американського
політолога Г. Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до
прагнення влади. У політиці все є владою, а будь-яка влада є політикою.
До суб’єктивно-психологічного напряму примикає іструменталістський
підхід до розуміння влади — зведення її до використання певних засобів,
зокрема насильства і примусу тощо.
Індивідуалістично-соціологічна концепція. Її прихильники розглядають
владу як гру інтересів — особистих суперечностей між свободою одних та
її обмеженнями щодо інших. Цю “гру” забезпечують угоди, переговори. Її
успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб’єктів, правил
“політичної гри” тощо.
Марксистська концепція влади. Беручи за основу передусім економічні
інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів,
вона тлумачить політичну владу як панування певного класу. За Марксом,
той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною
національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках
державна влада, що захищає його ж інтереси.
Нині популярною є реляціоністська теорія влади (П. Блау, Дж. Картрайт та
ін.), яка тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу
здійснювати вольовий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому
американський соціолог П. Блау визначає владу як здатність одного
індивіда (чи групи) нав’язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими
засобами, як страх, покарання тощо.
3. Форми та механізм політичної влади
Основними формами політичної влади є:
§ панування;
§ політичне керівництво;
§ управління.
Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних
груп) іншим.
Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття
стратегічних і тактичних рішень до об’єктів влади, через організацію,
регулювання та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить
про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів:
підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це
завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до
неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.
Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб’єкта
правління. До них належать:
– монархія — єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням)
спадкоємне правління однієї особи (монарха);
– тиранія — одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького
захоплення влади;
– аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, знатної,
привілейованої групи;
– олігархія — влада небагатьох багатих;
– тимократія — особлива форма олігархії, за якою державна влада належить
привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто —
військовою силою;
– теократія — влада церкви;
– охлократія — влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві
настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає
деспотичною і діє тиранічне;
– демократія — влада народу на основі закону та забезпечення прав і
свобод громадян.
Сучасні дослідники виокремлюють ще владу партократії (партійної
верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного
чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в
державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює
науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).
Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський
політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:
§ наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;
§ волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який
передбачає санкції за непідкорення його волі;
§ обов’язкове підкорення тому, хто здійснює владу;
§ соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших — їм
підкорятися (правове забезпечення).
Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує
оперативність і дієвість взаємозв’язку суб’єкта і об’єкта, реалізацію
функцій. Такими функціями є:
1. Інтегративна (полягає в об’єднанні соціально-політичних сил
суспільства);
2. Регулятивна (спрямовує політичну волю мас на регулювання
життєдіяльності суспільства, правотворчість);
3. Мотиваційна (формування мотивів політичної діяльності, передусім
загальнозначущих);
4. Стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток політичної системи,
громадянського суспільства).
Вдосконалення і демократизація політичного управління передбачає пошук
нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду на це
російський політичний мислитель Іван Ільїн (1882—1954) сформулював шість
аксіом державної влади:
1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове
повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила,
яка породжує право, а як правочинне повноваження. Право народжується не
від сили, а тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка
не має правової санкції, не має й правового виміру.
2. Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна.
Вона — єдине організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В
кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на принцип її
поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад
свідчить про існування двох політичних союзів.
3. Влада має здійснюватися людьми, які відповідають високому етичному й
політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя.
Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом,
а демагоги — його провідниками.
4. Політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які
мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати
природне право, а воно збігається із загальними інтересами народу і
кожного громадянина.
5. Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально
можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних,
нездійсненних програмних накреслень.
6. Державна влада принципово пов’язана розподільчою справедливістю.
Однак влада має право і зобов’язана відступати від неї тоді, коли цього
вимагає національно-духовне буття народу.
Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом
призводить до кризи державної влади, дестабілізації суспільства,
конфліктних ситуацій, які можуть переростати навіть у громадянську
війну.
4. Поняття легітимності та принцип поділу влади
Легітимне ставлення до правових норм країни — одне із сучасних уявлень
про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і
випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.
Легітимність політичної влади — форма підтримки, виправдання
правомірності застосування влади і здійснення правління державою або
окремими його структурами та інститутами.
Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не
завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною
підтримкою принаймні частини населення.
Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні
суб’єкти:
§ населення;
§ уряд;
§ зовнішньополітичні структури.
Різні можливості політичних суб’єктів підтримувати певну систему
правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є
класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:
– традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право
володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;
– харизматичний (грец. charisma — милість, благодать, Божий дар,
винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи
інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади;
– раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність
існуючого порядку, професіоналізм владних структур.
Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки
влади та її інститутів. У зв’язку з цим можна говорити про кризи
легітимності.
Криза легітимності — зниження реальної підтримки органів державної влади
чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і
функцій.
У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності
спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції,
нелегітимних формами насилля над людьми, неспроможністю уряду
адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням
конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та
практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.
Сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши
теоретичний і практичний досвід, запропонував такі шляхи і засоби виходу
з кризових ситуацій:
– підтримка постійних контактів з населенням;
– проведення роз’яснювальної роботи щодо своїх цілей;
– посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного
оновлення законодавства;
– врівноваженість гілок влади;
– виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які
беруть у ній участь;
– організація контролю з боку організованої громадськості за різними
рівнями державної влади;
– зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;
– подолання правового нігілізму населення тощо.
Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип,
її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського
філософа Д. Локка і французького просвітителя, правника, філософа Ш.
Монтеск’є, хоча цю ідею висловлював ще давньогрецький історик Полібій.
За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави
мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова
влади. Це створює систему “стримувань і противаг” проти посилення однієї
гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею сприяє
продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак і
дієвості політичного керівництва та управління. Відповідно формується
особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого
індивідуума, його захисту.
Носієм законодавчої влади, як відомо, є вищий представницький державний
орган — парламент; виконавчу владу здійснюють — президент, уряд,
міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову
владу — незалежні суди, підпорядковані тільки закону.
Уперше така система влади була законодавче закріплена в Конституції США
(1787). Зафіксована вона була і в Конституції Української козацької
республіки в 1710 p. (Конституція гетьмана П. Орлика). Принцип поділу
влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився
він і в Україні.
Нині говорять і про владу засобів масової інформації, називаючи її
“четвертою владою”, а також про “владу” громадської думки тощо.
Французький соціолог Р. Арон вважає, що влада не є глобальним,
неподільним монолітом, вона розпорошена серед численних суб’єктів,
інституцій. Однак практика знає політичні системи, які функціонують в
умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно виконавча)
зосереджена в одних руках (політичної партії, воєнної еліти тощо) і
підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за
тоталітарних або жорстких авторитарних режимів (фашистські,
напівфашистські, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії тощо).
Існує суспільно-політична течія, яка заперечує будь-яку форму
політичної, економічної і духовної влади, — анархізм. Він не визнає
державу як форму організації суспільства, обстоює нічим не обмежену
свободу людини як самоціль.
Такі ідеї відомі ще в політичній думці давнього світу. Першим вдався до
аналізу політичних та економічних форм анархізму наприкінці XVIII ст.
англійський письменник Вільям Годвін. Як суспільно-політична течія
анархізм формувався в 40—70-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи.
Провідні його теоретики П.-Ж. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П.
Кропоткін.
Невизнання анархізмом політичної влади як важливого і необхідного
інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади
загалом і демократичних форм її реалізації, зокрема. Однак анархізм
спродукував і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, заперечуючи
деспотизм, культ одноосібного правління, пригнічення особистості,
обстоюючи ідеал взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючі
можливості самоорганізації і саморегуляції тощо.
Отже, політична влада, її механізм повинні:
§ забезпечити законні права громадян, їх конституційні свободи;
§ утверджувати право як стрижень суспільних відносин і самим вміти
підкорятися праву;
§ виконувати функції розбудови держави (господарські, культурні,
соціальні та ін.).
Література:
Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія,
практика: [Монографія]. – К., 2000.
Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.,1997.
Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.
Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч.
дисц. – К., 1999.
Базар І. M. Політична етнологія як наука : історія, теорія, методологія,
праксеологія.- К., 1994.
Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.
Гаєвський Б. Філософія політики. – К., 1993.
Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі ? – К., 1996.
Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996.
Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.
Пірен M.I. Етнополітика. – К., 1997.
Потульницький В. Історія української політології. – К., 1992.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
