.

Поняття політичних технологій (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
453 4565
Скачать документ

Реферат на тему:

Поняття політичних технологій

Успіху в політичній діяльності досягають завдяки багатьом чинникам, але
найбільше залежить він від підготовленості політика. Йдеться не лише про
знання, здібності, особисті якості, а й про володіння політичними.
технологіями, які мають свої особливості, механізми дії та впливу на
окремих громадян та спільноти. Важливо, хто і з якою метою їх
використовує, наскільки моральними є дії, вчинки суб’єктів політичного
процесу.

Політичні технології (грец. techne — мистецтво, майстерність) —
сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення
необхідного політичного результату.

У політичній практиці вони постають як сукупність методів застосування
об’єктивних законів політики, матеріалізація абстракцій політичної науки
в конкретні рішення, документи, нормативи, розпорядження.

Особливості політичних технологій зумовлені характером політичного
процесу, який охоплює найрізноманітніші види політичної діяльності в
межах конкретної політичної системи. Серед них — політична участь, яка
має на меті формування в процесі політичної діяльності певних позицій,
вимог, настроїв, та політичне функціонування як професійна політична
діяльність щодо вироблення правових норм, управління політичними
інститутами.

Політичні технології поділяються на загальні (стосуються інтересів
багатьох суб’єктів політичного процесу) та індивідуальні (притаманні
окремим суб’єктам політики). Серед перших найпоширеніші технології
завоювання (виборчий процес як комплекс спеціальних технологій) та
утримання влади. Індивідуальні технології використовують окремі політики
в процесі своєї політичної діяльності. Вони пов’язані із завоюванням
популярності, умінням контактувати з громадянами (виборцями, членами
певної партії, об’єднання тощо), майстерністю дискутувати, виголошувати
промови, вести мітинги, збори, вдосконалювати власний імідж тощо.

Люди по-різному ставляться до політики. Одні беруть активну участь у її
практичній реалізації, інші — індиферентні до неї. Зацікавленість
політикою зумовлена багатьма чинниками (вік, стать, соціальне становище,
сімейний стан, кланові, національні традиції, інформованість, рівень
освіти, культури, інтелекту та ін.). Відповідно до цього вироблено таку
типологію політичних ролей:

— рядові громадяни (об’єкт політики, політичних процесів);

— рядові громадяни, опосередковано залучені до політичної практики як
члени профспілок, виробничих колективів тощо;

— громадяни, які належать до виборного органу, є активними членами
певної політичної організації;

— громадські, політичні діячі, які активно займаються практичною
політичною діяльністю;

— професійні політики (для них політична діяльність є домінуючою);

— політичні (загальнодержавні, загальнонаціональні) лідери.

Беручи участь у політиці, людина керується здебільшого двома мотивами:
альтруїстичним (вдосконалити суспільне життя) та егоїстичним (здобути
владу, популярність, багатство). Більшість політиків демонструє перший і
намагається приховати другий мотив, особливо спочатку. Мотиви визначають
мету і програму політичної діяльності. Мотивуючими її чинниками є
потреби самовираження, самореалізації, визнання, свободи,
самозабезпечення, влади тощо. Як правило, всі вони взаємозалежні. Щоб
розпізнати справжню мету політичної діяльності суб’єкта політики,
передбачити її результат, слід уважно аналізувати характер і особливості
його потреб.

Вибір людиною позиції та відповідної лінії поведінки у
суспільно-політичному житті залежить від її політичної орієнтації.

Політична орієнтація (франц. orientation — звернений на схід, від лат.
oriens — схід) — певні уявлення політичних суб’єктів про цілі, завдання
діяльності політичних партій, політичного режиму, суспільства в цілому.

Політична орієнтація — це, з одного боку, певні словесно оформлені ідеї
та цінності, з іншого — несвідомі або не цілком свідомі мотиви, які
людина переживає на емоційному рівні.

Політична орієнтація обумовлює політичний вибір, який залежить від
сформованості особистості, рівня її соціалізації, політичної культури, а
також від особливостей суспільних відносин, рівня демократизації
суспільства. Вибір може бути груповим та індивідуальним. Груповий вибір
часто здійснюють автоматично, під впливом групової орієнтації, особливо
на ранньому етапі соціалізації особи, за несформованої політичної
культури. Такий вибір найчастіше домінує в нестабільних суспільствах, на
дерехідних етапах їх розвитку та існування. Індивідуальний — притаманний
людині з високим рівнем соціально-психологічного, духовного розвитку,
громадсько-політичної активності.

Вибір орієнтації не завжди є остаточним. Це — динамічний процес, який
часто супроводжується елементами дезорієнтації або цілковитою
дезорієнтацією. Політологи виокремлюють чотири підходи щодо політичного
вибору: ситуаційний, соціологічний, маніпулятивний та
індивідуально-психологічний.

Ситуаційний підхід. Базується на твердженні, що будь-яка політична
орієнтація є реакцією на конкретно-історичну ситуацію.

Соціологічний підхід. Спрямований на аналіз взаємозалежності між
індивідуальним і груповим політичним вибором відповідно до
соціально-політичної ситуації в суспільстві.

Маніпулятивний підхід. Ґрунтується на здійсненні вибору відповідно до
психолого-політичного зовнішнього впливу, а то й просто маніпуляцій. При
цьому активно

використовуються різноманітні політичні, психологічні комунікації й
технології. За інтенсивного розвитку засобів масової інформації,
зростання ролі засобів зв’язку в політичному житті маніпулятивний підхід
відіграватиме неабияку роль у формуванні громадської думки, особливо в
нестабільних суспільствах, де недостатньо розвинуті демократичні засади.

Індивідуально-психологічний підхід. За основу вибору бере особистісні
психологічні якості (вроджені, набуті). Фундатор його — основоположник
неофрейдизму Т. Адорно, що обстоював ідею “авторитарної особистості”. На
його думку, авторитарна особа відрізняється від інших не лише
соціально-політичними чи етнонаціональ-ними орієнтаціями й установками,
а й особистісними рисами. Їй він протиставляв демократичну, ліберальну
особистість. Цю проблематику досліджував Е. Фромм, спеціалісти з інших
галузей знань.

Вибір політичної орієнтації — не одномоментна дія, а процес, у якому
людина коригує свою орієнтацію під впливом певних соціально-економічних
умов, особистих психологічних змін. У цьому процесі вона ідентифікує
себе з окремою особою або групою осіб. Політичні переваги, як правило, і
формуються внаслідок макрогрупової (“середовищної”) ідентифікації.
Наприклад, людина може ідентифікувати себе з бізнесменами, управлінцями,
середнім класом тощо. Такі ідентифікації ґрунтуються на відповідній
психологічній близькості до групи, якій вона симпатизує.

Характерними виявами групових психологічних ідентифікацій є
ідентифікації на національному ґрунті. Національна чи націонал-державна
орієнтація відображає систему політичних уподобань і переваг. Головним
її важелем є прагнення націй, етносів до незалежності.

Політичний вибір здійснюється на основі певних цінностей. Для одних
домінуючими є загальногуманістичні цінності, для інших — цінності певної
релігії, соціальної групи тощо. Вибір може бути й суто прагматичним,
ґрунтуватись на особистісних цілях й інтересах.

Політичні процеси неможливі без участі в них різних суб’єктів, яку
називають політичною участю.

Є декілька концепцій політичної, передусім електоральної, участі.

Теорія раціонального вибору. Згідно з нею більшість людей схильні до
раціональної поведінки (не ототожнювати з логічною поведінкою). Її
прибічники вважають, що людина намагається досягти максимального
результату за рахунок оптимальних, а то й найменших зусиль.

Мічиганська модель. Передбачає, що в політичній діяльності домінує
партійна ідентифікація людини, яка е результатом або висхідною
політичної соціалізації.

Психологічна школа. Її прихильники домінуючими у політичній участі й
діяльності вважають мотиви й установки людини, намагаються
щонайконкретніше вивчити взаємозалежність установок та поведінки,
конкретних дій особи.

Інституціональний підхід. На думку його прибічників, політична участь
залежить не від конкретних психологічних характеристик особистості, її
соціального статусу, рівня освіти, а від можливостей громадян (виборців)
впливати на владу.

Реалізується політична участь у виборах, управлінні та самоуправлінні,
прийнятті політичних рішень та здійсненні контролю за їх доцільністю;
політичних кампаніях (мітингах, маніфестаціях, зібраннях), акціях
громадянської непокори (війнах, революціях); діяльності політичних
партій, різноманітних громадських об’єднань, у процесі самостійної
індивідуальної політичної діяльності. її рівень, масштаби — показник
рівня демократичності суспільства, загальної та політичної культури його
громадян, інших суб’єктів політики.

Без знання особливостей політичних технологій та вміння їх
використовувати досягти успіху в політичній діяльності неможливо. А для
оволодіння ними передусім потрібні відповідна науково-теоретична
підготовка, вміння вивчати й аналізувати об’єктивні умови, в яких діють
конкретні суб’єкти політики. Це стосується соціально-економічної,
політичної ситуації в країні, регіоні; особливостей функціонування
соціальних і національних груп у суспільстві, їх потреб й інтересів;
розстановки політичних сил; статусу та рівня впливу на громадян
політичних партій, рухів, об’єднань, засобів масової інформації.

Особливості політичного процесу завжди зумовлені відповідною політичною
поведінкою, діяльністю його учасників. Політична діяльність визначається
самою природою політики — встановленням відповідних політичних відносин
між суб’єктами політики, які часто мають протилежні запити та інтереси,
судження і спрямування активності.

Політична діяльність завжди індивідуальна. Йдеться про індивідуальний
стиль політичної діяльності не як сукупність окремих якостей, а як
цілеспрямовану систему взаємопов’язаних дій, за допомогою яких
досягається певний результат.

Залежно від характеру поведінки учасників політичного процесу поділяють
на: лідерів, активістів, послідовників, лідерів громадської думки.

Лідери, як правило, очолюють політичний рух завдяки підготовленості,
своєму авторитету, соціальному статусу тощо.

Активісти виступають посередниками між лідерами і тими, хто їх
підтримує. Вони впливають на рядових учасників політичних дій і
процесів, дещо змінюють стратегію і тактику політичного дійства, а
головне — активно допомагають лідерам у їх діяльності.

Послідовники мають різний ступінь політичної, соціальної активності, в
цілому підтримують ідеї лідерів, але з різних причин недостатньо чітко
усвідомлюють навіть власні інтереси у політичній боротьбі, а тому менш
діяльні, ніж активісти.

Лідери громадської думки своєю не стільки організаторською діяльністю,
скільки інтелектуальною (особливо в засобах масової інформації)
підсилюють емоційне, психологічне напруження навколо проблем, які є
предметом політики.

Політичну поведінку, взаємодію різних соціальних груп, особистостей,
соціальних, політичних інститутів називають політичними відносинами.
Існують дві форми політичних відносин: політична діяльність, яка
відображає динамізм політичних відносин, їх залежність від зусиль
конкретних учасників політичного процесу, і політична організація, яка
відображає структурованість політичних відносин, їх сформованість на
основі певних норм і правил.

Політична участь не лише забезпечує реалізацію інтересів і запитів
громадянина в процесі політичної діяльності, а є дієвим засобом
політичної соціалізації, формування політичної культури, громадянської
позиції особи.

У процесі політичної діяльності політик, громадський діяч вступає в
певні контакти з іншими політиками, має відносини з державою,
ідеологією, політикою, владою. Ці відносини багато в чому визначаються
тим, наскільки політик знає їх сутність, особливості функціонування, як
володіє прийомами, технологіями політичної діяльності. Адже йому випадає
жити і діяти за конкретного політичного режиму, певних політичних
партій, громадських об’єднань, інших суб’єктів політики.

Індивідуальні політичні технології використовуються окремими політиками,
громадськими, державними діячами, загальні – колективними суб’єктами
політичного процесу: групами тиску, політичними партіями, лобістськими
групами, громадськими об’єднаннями.

До найпоширеніших індивідуальних політичних технологій належать:

– публічні виступи;

– участь у бесідах, дискусіях, розв’язанні конфліктів;

– прогнозування політичної діяльності;

– виступи на радіо, телебаченні;

– підготовка матеріалів для друкованих засобів масової інформації тощо.

Кожна технологія має свої особливості, завдяки яким створюється певний
імідж політика, його авторитет і популярність, формується і збагачується
досвід політичної діяльності.

Готуючись, наприклад, до публічного виступу, політик передусім повинен
знати про час, мету його і відповідно готуватися до спілкування з
аудиторією. На цьому етапі важливою є підготовка тез (структури)
виступу, визначення суті, спрямування розмови, ймовірних запитань.
Необхідно попрацювати над зовнішністю, жестикуляцією, диханням тощо. Усе
це і є технологією політичного виступу.

В індивідуальних політичних технологіях домінують індивідуальні риси
особистості політика. Саме на них відповідно акцентують в інтересах
політика.

Серед найзагальніших і найпоширеніших є технології прийняття політичного
рішення і технології виборчих кампаній.

Технологія прийняття політичного рішення — процес реалізації політичної
мети на основі накопиченої інформації.

Кожне політичне рішення є невід’ємним елементом політичного процесу,
результатом попередніх дій. Іншими словами, це своєрідний процес, за
якого накопичена інформація, розвиваючись, перетворюється на відповідні
спонукальні акти (вказівки, розпорядження, накази тощо). Політичні
рішення є елементом політичного процесу і не можуть існувати статично.
Їх класифікують:

За спрямованістю на конкретну проблему:

– рішення правильне (проблема вирішується відповідно до мети);

– рішення нейтральне (проблема залишається на попередньому рівні);

– рішення неправильне (проблема стає ще гострішою, загальна ситуація
погіршується).

Як правові та неправові.

– Правові — рішення, прийняті згідно з конституцією, законами та
розпорядчими актами конкретної держави.

– Неправові — рішення, прийняті всупереч чинним законам і актам.

На основі суб’єктно-об’єктних відносин. Це означає, що суб’єкт влади при
прийнятті рішення може одночасно бути і його об’єктом. Верховна Рада
України, наприклад, приймає певні рішення щодо організації власної
діяльності.

За ступенем значущості.

– значні, або кардинальні;

– чергові (радикально ситуації не міняють);

– нейтральні (прийняті з незначних суспільно-політичних питань,
наприклад, утворення різних дорадчих органів, тимчасових комісій,
робочих груп тощо).

За термінами дії, виконання, реалізації.

– довготривалі (різноманітні мораторії);

– безперервної дії (дія багатьох статей конституції країни),

– короткотривалі (рішення про заборону мітингу, пікету, страйку тощо).

Процес прийняття політичного рішення має кілька етапів:

a) підготовчий (відбір і аналіз інформації);

b) розробки проекту рішення (проекту програми);

c) затвердження і прийняття до виконання рішення;

d) реалізації прийнятого рішення;

e) автономне існування результатів реалізованого рішення, поширення його
наслідків.

Дотримання вимог усіх етапів може забезпечити прийнятому рішенню
адекватність щодо ситуації. Це ще залежить і від компетентності тих, хто
готує його, і ступеня врахування громадської думки, знання
суспільно-політичної ситуації.

Технологія підготовки і прийняття політичного рішення розпочинається з
аналізу суспільно-політичних відносин у тій сфері, якої воно
стосуватиметься. Спершу необхідно вивчити, наскільки предмет майбутнього
рішення відповідає реальності, чи не стосуватиметься воно псевдопроблем,
удаваних відносин. Відтак необхідно серед багатьох подій і явищ
вирізнити саме тенденційні, а також визначити їх сутнісні особливості.
На цьому етапі важливою є об’єктивність інформації, доступ до її джерел.

На етапі підготовки проекту політичного рішення може працювати одна
особа або група осіб. За колективної підготовки проекту є більше шансів
серед альтернативних точок зору знайти ту, яка задовольнила б інтереси
багатьох. Особливо важливим є колективне вироблення рішень, що
стосуються інтересів великої групи людей — конституцій, меморандумів,
програм і заяв політичних партій, об’єднань, груп тощо. На цьому етапі
великого значення набуває визначення перспективи рішення (прогностичний
аналіз того, наскільки дієвим, результативним буде рішення, як сприятиме
воно розв’язанню проблем у суспільстві, між суб’єктами політичного
процесу).

Не менш складним є процес затвердження політичного рішення та прийняття
його до виконання. Іноді він відбувається в безкомпромісній політичній
боротьбі. І хоча в парламентах, окремих політичних партіях
відпрацьований певний механізм розгляду і прийняття рішень, боротьба
навколо них нерідко триває довго, гостро і непрогно-зовано. Особливо
складними є ці процеси в країнах зі слабкими демократичними засадами і
традиціями, де немає чіткого поділу влади між її гілками і механізмів
противаг, що часто зумовлює прийняття нелегітимних рішень, а отже,
перешкоджає створенню відповідних умов для їх реалізації. Легітимність
рішень — це насамперед дотримання чинних законів. Залежить вона і від
сприйняття громадянами ідеї, змісту політичного рішення. Поєднання цих
умов здатне забезпечити виконання прийнятого рішення. Незаконність
політичного рішення породжує різні “групи тиску”, лобістські групи. В
демократичних суспільствах лобіювання певних рішень, законів давно
набуло цивілізованих форм, стимулює ефективне їх виконання. Це офіційні
виступи в парламентах, на з’їздах, інших зібраннях політичних партій, у
засобах масової інформації, організація листів, телеграм, дзвінків тощо.

Здійснення ухваленого політичного рішення є складним, часто тривалим і
суперечливим процесом. Воно пов’язане з відповідними змінами
соціально-політичної, економічної ситуацій. Тому після прийняття
рішення, як правило, ще залишається ймовірність багатовекторності,
непрогнозованості розвитку політичного процесу. Це вимагає від усіх, хто
причетний до його прийняття, певних зусиль щодо його реалізації. Нерідко
виникає необхідність доповнення, радикального доопрацювання уже
прийнятого рішення.

Технології прийняття політичних рішень великою мірою зумовлені
характером політичного режиму. За авторитаризму, тоталітаризму рішення
приймають здебільшого в закритому, таємному режимі вузьким колом людей,
не беручи до уваги точки зору опозиції. За демократичних режимів дбають
про чіткість процедури прийняття політичних рішень, використовуючи
компроміс, консенсус. Це сприяє уникненню соціальних, політичних
конфліктів, забезпечує стабільний розвиток суспільства.

Стрижнем політичної діяльності, політичної участі, а значить, і
використання різноманітних політичних технологій, є влада, яку
здобувають або демократичним (всенародні вибори), або недемократичним
(насильство, авторитаризм, диктатура) шляхами. Іноді пі шляхи
поєднуються або взаємодоповнюються.

Відповідно до виборчої системи (мажоритарна, пропорційна, змішана,
куріальна), суб’єкти політики обирають певні виборчі технології.

Виборчі технології — сукупність політика-організаційних, інформаційних,
пропагандистських та інших дій з метою приведення до влади певного
політика, групи політиків, політичної організації чи їх об’єднання.

Здебільшого починаються вони з формування команди кандидата або іншого
суб’єкта політичного процесу. Команда кандидата на виборах — це групи
політичного аналізу, по роботі із засобами масової інформації,
підготовки і поширення матеріалів, організації масових заходів,
“швидкого реагування”. Кожна з груп, маючи конкретні функції, взаємодіє
з іншими, працюючи на єдину програму і мету.

Починають передвиборчу кампанію з ґрунтовного аналізу політичної
ситуації як у конкретному виборчому окрузі, регіоні, так і в країні.
Аналізу підлягають історичні й географічні особливості,
соціально-демографічний портрет; соціально-економічна ситуація;
політичні сили та політичні орієнтації громадян (виборців); результати
попередніх виборів (розстановка політичних сил); наявність впливових
політиків, громадських діячів, неформальних лідерів; особливості засобів
масової інформації; інформація про головних конкурентів тощо.

Відтак виробляють відповідну стратегію виборчої кампанії, беручи до
уваги сильні й слабкі сторони суперників, ситуацію у виборчому окрузі,
проблеми, які передусім турбують виборців, головні принципи, засоби
проведення виборчої кампанії, створення іміджу кандидата тощо. Предметом
особливої уваги є програма кандидата на виборах, для якої важливими є:

– наявність поглядів щодо найактуальніших проблем — соціальних,
економічних, політичних, духовних, етнокультурних тощо;

– чіткість, зрозумілість, логічність;

– конкретність щодо змісту і строків розв’язання існуючих у регіоні
проблем.

Підготовці виборчої програми передує вивчення громадської думки шляхом
соціологічних та експертних опитувань.

Існують технології підготовки і виступу перед аудиторією (виборцями), у
засобах масової інформації, участі в дискусіях, дебатах тощо. Готуючись,
наприклад, до виступу на телебаченні, насамперед слід мати загальне
уявлення про конкретну назву, жанр (інформаційна програма, дебати,
дискусія, телеінтерв’ю), сценарій, регламент, режим передачі (прямий
ефір, запис), склад учасників.

Найчастіше стратегію виборчої кампанії вибудовують так, щоб підтвердити
причетність кандидата до політичної сили, партії, блоку, владної
структури, авторитетного лідера; створити певний ідеологічний контраст з
іншими кандидатами, сформувати його позитивний імідж на тлі конкурентів,
зробити ставку на відповідні суспільно-політичні структури, засоби
масової інформації.

Література:

Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія,
практика: [Монографія]. – К., 2000.

Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.,1997.

Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.

Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч.
дисц. – К., 1999.

Базар І. M. Політична етнологія як наука : історія, теорія, методологія,
праксеологія.- К., 1994.

Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.

Гаєвський Б. Філософія політики. – К., 1993.

Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі ? – К., 1996.

Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996.

Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.

Пірен M.I. Етнополітика. – К., 1997.

Потульницький В. Історія української політології. – К., 1992.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020