.

Правова держава та громадянське суспільство (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1551 8786
Скачать документ

Реферат на тему:

Правова держава та громадянське суспільство

ПЛАН

1. Поняття громадянського суспільства, його функції і риси

2. Особливості формування громадянського суспільства в Україні

3. Теорія правової та соціальної держави

1. Поняття громадянського суспільства, його функції та риси

Ідея громадянського суспільства своїм корінням сягає Давніх Греції та
Риму, знаходить своє теоретичне втілення в працях Аристотеля, Цицерона,
інших мислителів. З часом викристалізувалося розуміння громадянського
суспільства як спільноти рівноправних громадян, яка не залежить від
держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. У політичній сфері
громадянське суспільство забезпечує громадянам вільну участь у державних
і громадських справах. Головним суб’єктом такого суспільства є людина, у
ньому вільно розвивається індивідуальне та колективне життя,
децентралізована державна влада і місцеве самоврядування, демократично
розв’язуються суспільно-політичні проблеми на основі виважених,
консенсусних відносин.

Поняття «громадянське суспільство» по-різному тлумачили в суспільних
науках. Так, Ш.-Л. Монтеск’є, вважаючи, що суспільство не може існувати
без уряду, розрізняв державу як союз громадян та державу як сукупність
посадових осіб. Г. Спенсер відповідно до його органічної теорії
суспільства порівнював державу з біологічним організмом, вважав її
агрегатом органів управління, володарювання. Його «апаратна» ідея
пізніше була використана марксизмом.

Відомо, що в первісному, додержавному суспільстві існували органи
володарювання, головний з яких — збори дорослих родичів. Функції
володарювання ще не виокремилися в життєдіяльності спільноти, громада
була водночас джерелом і носієм влади. Поступово відбувалася
ієрархізація (греп. hieros — священний і archia — влада — поділ на вищі
й нижчі посади, чини; суворий порядок підлеглості нижчих щодо посади або
чину осіб вищим) громадського управління, внаслідок чого пересічні
общинники були відсторонені від управління общиною. Народні збори
замінюються сходом воєнної дружини. Ради старійшин перетворюються на
дедалі поважніші й самостійніші центри прийняття владних рішень, тільки
частина з яких виноситься на формальне затвердження зборами общини. Так
поступово відмежувалося суспільне управління від громади. Здійснювали
його відокремлені інституції, яким громада була цілком підпорядкованою.

Надалі завдяки християнському віровченню стали розрізняти державну та
приватну сфери (Богові — Богове, кесарю — кесареве). Викристалізовується
уявлення про громадянське суспільство як про засіб обмеження державної
влади, стримування її невпинного прагнення до абсолюту, авторитарності.
Формується й саме громадянське суспільство.

Впровадження у вжиток поняття «громадянське суспільство» пов’язане з
ідеєю «природних прав» людини, яка у XVII ст. була засадничою у
формуванні й поширенні юридичної свідомості, політико-правових
концепцій, передусім теорії «суспільного договору». Так, Г. Гроцій і Б.
Спіноза «природними правами» вважали свободу переконань і думок, свободу
володіння і використання власності, рівність людей між собою, їхню
захищеність від сваволі тощо. Розрізнення громадянського суспільства і
держави започаткував Ж.-Ж. Руссо в праці «Міркування про походження і
засади нерівності поміж людей». Громадянське суспільство, на його думку,
виникло внаслідок формування приватної власності, а держава витворена з
нього на підставі суспільного договору. Д. Локк вважав, що люди
домовилися заснувати державу саме з метою надійного забезпечення
природних прав, рівності й свободи, захисту особи та власності —
цінностей громадянського суспільства.

Сукупність індивідів, які необмежене користувалися своїми природними
правами, утворювала, на думку прибічників договірної теорії походження
держави, суспільство у його «природному стані» («status naturalis»). Це
стан цілковитої свободи, який призводить до «війни всіх проти всіх». Але
за таких умов мати «право на все», стверджував Гоббс, означає фактично
не мати права ні на що. Аби уникнути загроз, які неодмінно виникають у
природному стані суспільства, люди змушені були замінити його на стан
громадянський («status civilis»). Перехід від природного стану до
громадянського дає змогу піддати регулюванню законами та іншими нормами
невпорядковані відносини.

Відповідно до теорії «суспільного договору», люди укладають угоду й
створюють державу, яка постає над суспільством, відчужує й зосереджує в
собі частину їхніх природних прав. Так виникає громадянське суспільство,
котре, на відміну від природного, додержавного, є станом, у якому існує
держава. У конвенційних теоріях держави (Дж. Локк, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо)
громадянський стан суспільства сприймався як антипод природного стану, а
влада — як похідна відносин, що панують у громадянському суспільстві.

Концепція громадянського суспільства, розуміння його як царини людської
свободи, яка перебуває поза межами державної регламентації, є
породженням ліберального світогляду. «Батько лібералізму» Дж. Локк
вважав, що держава покликана передусім захищати особисту свободу і
власність, здобуту працею людей; вона діє тільки у строго окреслених
межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори; люди
повинні мати право протистояти сваволі уряду, чинити йому опір і навіть
вдаватися до сили для його повалення, коли він спрямовує свою владу на
завойовництво, узурпацію, тиранію, або у разі його розвалу.

Виходячи з визнання самоцінності й пріоритетності спонтанного людського
життя порівняно з управлінським впливом на нього, просвітники XVIII ст.
(Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є) проголошували, що громадянська ідея вища і
значиміша, ніж ідея державна. Громадянське суспільство і політичну
державу розрізняв Г.-В.-Ф. Гегель, який вважав його опосередкованою
через працю системою потреб, заснованою на принципі панування приватної
власності й загальній формальній рівності людей. Н. Макіавеллі, Ш.
Монтеск’є, Г.-В.-Ф. Гегель вважали, що суспільство має бути об’єктом
впливу держави, яка може діяти цілком самостійно. Політична, державна
мудрість полягає у врахуванні існуючих у суспільстві відносин, думок та
обставин. Класичні погляди на громадянське суспільство підготували
сучасне розуміння цього феномена.

Громадянське суспільство — суспільство громадян із високим рівнем
економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, яке
спільно з державою утворює розвинені правові відносини; це сукупність
усіх громадян, їх вільних об’єднань та асоціацій, пов’язаних суспільними
відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та
політичної культури, які перебувають за межами регулювання держави, але
охороняються та гарантуються нею.

Формування громадянського суспільства пов’язане з утвердженням
буржуазного ладу. Воно неможливе без існування правової держави, а
тільки існування розвиненого, стабільного громадянського суспільства
уможливлює утворення правової держави. Високорозвинуте громадянське
суспільство є основою стабільного демократичного політичного режиму.

Неліберальне (тоталітарне, авторитарне) суспільство цілком або переважно
підпорядковане державі, яка регламентує, централізує управління ними.
Такий спосіб взаємодії держави й суспільства називають етатизмом (франц.
etat — держава). Етатизм як політика — це поширення повноважень держави
на всі без винятку сфери життя. Сутність його полягає у визнанні держави
найважливішим і єдиним чинником інтеграції суспільства. У тоталітарних
суспільствах сфера громадянського, цивільного зводиться до мінімально
можливих розмірів, але ніколи не зникає цілком.

Розвинене громадянське суспільство передбачає існування демократичної
правової держави, яка покликана задовольняти й захищати інтереси та
права громадян.

Передумовами громадянського суспільства є:

– ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності;

– множинність незалежних політичних сил і партій;

– недирективно формована громадська думка;

– вільна особистість з розвиненим почуттям власної гідності.

Громадянське суспільство — не тільки відокремлене від держави
суспільство, автономна царина суспільного буття, яка не підлягає прямому
контролю й регламентації з боку влади, а ще й структуроване суспільство.
Воно передбачає свободу асоціацій індивідів за інтересами й
уподобаннями. Окремі верстви населення утворюють свої угруповання,
добровільні об’єднання, покликані забезпечувати цивілізовані відносини з
іншими суб’єктами співжиття в суспільстві. Тому громадянське суспільство
є певним механізмом неформального соціального партнерства, яке
уможливлює здійснення й баланс існуючих інтересів.

Громадянське суспільство у політології, як правило, розглядають як
соціальне утворення, що протистоїть державі. Його можна розуміти як
плюралізм і організацію інтересів незалежно від держави.

Таке суспільство емансиповане від держави, царина спонтанного самовияву
вільних індивідів і добровільно сформованих асоціацій та організацій
громадян, захищених законом від прямого втручання і регламентації з боку
органів державної влади. Воно втілюється в приватному житті громадян,
існуванні вільного ринку, безперешкодному поширенні духовних,
релігійних, моральних, національних цінностей тощо. Основою
громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб,
сукупність вільно встановлених ними міжособистісних зв’язків (сімейних,
общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття
інтересів, можливостей і способів їх висловлення та реалізації.

Головні риси громадянського суспільства:

– наявність демократичної правової державності;

– відокремлена від держави структура суспільства, до якої належать
різноманітні асоціації, добровільні об’єднання людей;

– взаємна відповідальність держави та громадян за виконання демократично
прийнятих законів;

– самоврядування індивідів, добровільних організацій та асоціацій
громадян;

– адекватний вільним відносинам обміну суспільний лад, політична
система, за яких держава є похідною від громадянського суспільства та
процесів у ньому;

– утвердження безпосередніх і різноманітних інтересів, можливість їх
вираження та здійснення;

– можливість забезпечення справжнього, реального життя, на відміну від
держави — сфери умовного, формального життя;

– різноманітність форм власності (приватної, колективної, кооперативної
тощо), ринкова економіка;

– наявність вільної конкуренції, відносин обміну діяльністю та її
продуктами між незалежними власниками;

– безпосереднє спілкування людей;

– повага громадянських прав, які вважаються вищими за державні закони;

– доступ всіх громадян до участі в державних і суспільних справах;

– свобода особистості;

– плюралізм ідеологій і політичних поглядів, багатопартійність;

– плюралізм, сукупність усіх неполітичних відносин у суспільстві й
різноманітної діяльності людей;

– наявність розвинутої соціальної структури;

– багатоманіття соціальних ініціатив;

– розвинута громадянська політична культура і свідомість;

– регулювання дій людей безпосередньо самими ж людьми, передусім через
норми моралі; І

– контроль суспільства за діяльністю державних органів.

Існування в громадянському суспільстві різних суперечливих інтересів,
які воно не здатне задовольнити, покликало до життя державу як втілення,
реалізацію всезагального інтересу, як інституцію, обов’язком якої є
гарантування й захист прав людини. У такому суспільстві реально
функціонує власність, здатна реалізуватися в правовому полі.

Якщо в громадянському суспільстві дії людей зумовлені їхніми реальними
потребами та вимогами здорового глузду, то держава і виконавці її волі
понад усе ставлять формальний бік справи. Будь-яку подію, значущу й
вартісну для особи (народження, шлюб тощо), держава вважає реальним
фактом тільки після виконання належних формальних процедур,
документального засвідчення (складання протоколу, підписання акту).

Якщо громадянське суспільство відстоює: природні права, економіку,
приватне життя, сфера свободи, волі; то політичне суспільство (держава)
опирається на: встановлені закони, політику, державу, публічне життя,
сферу обов’язку.

Альтернативність ознак та цінностей держави й громадянського суспільства
не означає їх антагоністичності, а навпаки, зумовлює їх взаємну потребу.
Без держави неможливе громадянське суспільство, без громадянського
суспільства неможлива повноцінна правова держава. Вони є
взаємообумовленими аспектами одного цілісного життя людини,
цивілізованого суспільного буття.

Розвинуте громадянське суспільство створює умови для вільної
самореалізації індивідів та їх різних об’єднань і утримує державу від
придушення індивідів і суспільства, роблячи її більш демократичною і
правовою.

Рівень демократії в сучасному суспільстві значною мірою визначається
існуванням системи незалежних від держави самоврядних об’єднань
суверенних індивідів і вільно встановлених зв’язків між ними —
громадянського суспільства. Сформоване на засадах плюралізму,
толерантності, лібералізму (поважання прав і свобод особи), таке
суспільство спроможне протистояти як етатистським тенденціям з боку
держави, так і анархізму, домагатися оптимального громадського
врядування. Відкрите суперництво суспільних інтересів ініціює політичний
процес, сприяє втіленню загальносоціального інтересу. Тому для
демократизації суспільства, реформування держави необхідна не тільки
ефективна законотворча, політико-юридична діяльність, а й формування
громадянського суспільства — структурованість спільноти, усвідомлення
людьми вартісності їхніх інтересів, цінування власних і чужих прав,
гідності й свободи, шанування правил та процедур суспільно-політичної
взаємодії.

2. Особливості формування громадянського суспільства в Україні

В Україні сьогодні відбувається поступовий процес становлення
громадянського суспільства, який ще дуже далекий від завершення. Вже
сформовані органи влади різного рівня, але вони поки що демонструють
неспроможність вивести країну із системної кризи, а тому зрозумілим є
динамічний процес відчуження громадян від держави, влади і політики.

Для громадянського суспільства характерна система представництва
інтересів різних груп населення у вигляді політичних партій, які
виражають інтереси та формулюють політичні пріоритети певних соціальних
груп. На сьогодні політичні партії (а їх зареєстровано понад 120) не
достатньо сприяють належному встановленню каналів зв’язку між державою і
громадянами.

Для становлення громадянського суспільства в Україні необхідною є
реструктуризація українського суспільства. До тенденцій трансформації
соціальної структури нашої держави можна віднести фактичну відсутність
середнього класу й значного поступу в його формуванні, люмпенізацію
численних верств населення, появу нових власників, поляризацію багатства
і бідності, збереження старою номенклатурою своїх позицій. Понад 85
відсотків населення України займають положення нижче середнього класу й
існує в умовах крайньої невизначеності та невпевненості. Через
несформованість середнього класу, розшарування суспільства на багатих і
бідних переважає принцип сили, а не принцип права, хоча повсюдно
декларується намір побудови правової держави.

Чинниками формування в Україні громадянського суспільства є:

– вільні та альтернативні політичні вибори,

– референдуми;

– незалежні (насамперед, від органів влади) засоби масової інформації;

– розвиток місцевого самоврядування;

– політичні партії, здатні репрезентувати групові інтереси;

– наявність ринкових відносин і економічного плюралізму.

3. Теорія правової та соціальної держави

Особливого значення в сучасних умовах набуває так звана соціальна
держава.

Соціальна держава — держава, що прагне до забезпечення кожному
громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в
управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів,
можливостей для самореалізації особистості.

Термін “соціальна держава” було запроваджено ще в 1850 p. німецьким
вченим-юристом Лоренцом фон Штайном. Однак його активна теоретична
розробка і практичне втілення розпочалося в Німеччині у другій половині
XX ст. Теоретичні засади соціальної держави висвітлені в працях Г.
Ріхтера (Німеччина), К. Соле (Іспанія), А. Брауна (США), М. Боретті
(Франція).

Досвід розвинених кран переконливо свідчить, що зародження і формування
соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі
цілеспрямованої державної політики. Перехід до держави зазначеного типу
можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка
зв’язує в цілісний комплекс рух до соціально-ринкового господарства,
громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим
формуванням інститутів соціальної держави. Зміст соціальної держави
виявляється у сприянні становленню таких елементів сучасного
суспільства, як соціальна ринкова економіка, соціальна демократія,
соціальна етика.

До найважливіших принципів підтримання гармонійних відносин між
громадянами і державою, які сприяють наповненню функціонування
державного механізму соціальним змістом, належать принципи солідарності
і субсидарності.

Солідарність передбачає єдність та цілеспрямоване об’єднання різних груп
і верств суспільства навколо основних визначених державою цілей і
цінностей, як поточних, так і на довгострокову перспективу. Ідея
солідарності ґрунтується на допомозі сильніших слабким, на взаємній
підтримці та обов’язках громадян перед державою та один перед одним.

Принцип субсидарності отримав розгорнуте обґрунтування у соціальному
вченні католицької церкви і набув соціально-державного змісту в практиці
державного будівництва ФРН та ін. розвинених країн Заходу. Згідно з цим
принципом вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які
виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати
останнім у підтриманні їхньої самостійності та власної відповідальності.
Ініційована державою субсидарність сприяє подоланню споживацької
психології у громадян та їхніх об’єднань, функціонального перевантаження
держави, неконтрольованого розростання бюрократії, а також стимулює
групову та особисту ініціативу населення.

Слід зважати й на те, що соціальна держава у кожній країні формується,
виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних,
географічних умов та традицій співіснування в межах конкретного
суспільства. Відповідно до цього створюється модель, яка дає змогу
знайти власний, оптимальний шлях до соціальної держави.

Теорія правової держави бере свій початок з античності. Давньогрецький
філософ Платон писав, що державність можлива тільки там, де панують
справедливі закони, “де закон — володар над правителями, а вони його
раби”. Починаючи з Нового часу, теорія правової держави була доповнена
завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Передові
мислителі епохи становлення капіталізму в XVII-XVIII ст. сформулювали
принцип поділу влади, покладений в основу теорії правової держави. Так,
німецький філософ І. Кант, з іменем якого пов’язують створення цієї
теорії, вважав, що держава забезпечує торжество права й
підпорядковується його вимогам. Ще один німецький філософ М. Вебер
сформулював принципи правової держави.

Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство
закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність
громадянина й держави.

Правову державу характеризують:

– верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед
законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій,
службових осіб і громадян;

– вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність,
відсутність будь-якої диктатури;

– поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему
взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;

– гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна
відповідальність держави, об’єднань громадян та індивідів;

– високий рівень громадських структур, можливість громадських об’єднань
і особи брати участь в управлінні суспільством;

– дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;

– контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх
організацій;

– відповідальність держави перед світовим співтовариством правових
держав;

– органічний зв’язок прав і свобод громадян з їх обов’язками,
відповідальністю, законопослушністю, самоконтролем, самосвідомістю,
правовою культурою.

Окрім суворого дотримання законів суспільство передбачає ще одну
принципову вимогу — дотримання загальноприйнятих норм моралі. Право і
мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

Література:

Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія,
практика: [Монографія]. – К., 2000.

Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.,1997.

Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.

Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч.
дисц. – К., 1999.

Базар І. M. Політична етнологія як наука : історія, теорія, методологія,
праксеологія.- К., 1994.

Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.

Гаєвський Б. Філософія політики. – К., 1993.

Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі ? – К., 1996.

Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996.

Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.

Пірен M.I. Етнополітика. – К., 1997.

Потульницький В. Історія української політології. – К., 1992.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020