.

Світові політико-ідеологічні доктрини (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
544 4422
Скачать документ

Реферат на тему:

Світові політико-ідеологічні доктрини

ПЛАН

1. Лібералізм та неолібералізм.

2. Консерватизм та неоконсерватизм.

3. Соціалізм в історії людства.

4. Історія становлення соціал-демократії.

1. Лібералізм і неолібералізм

Політична ідеологія є однією з найвпливовіших форм політичної
свідомості. Вона реалізується в доктринах, які виправдовують прагнення
певних суспільних сил до завоювання та використання влади і намагаються
відповідно до цього підпорядкувати громадську думку. Кожна з політичних
доктрин не лише містить певні політичні цінності й орієнтири щодо
оптимізації різних сфер суспільного життя, а й намагається пропагувати
свої цілі та ідеали, вимагає цілеспрямованих дій громадян щодо
досягнення певної мети.

Поняття “лібералізму” потрапило до політичного словника в ЗО—40-х роках
XIX ст. Але його ідейно-теоретичне коріння і перші спроби практичного
втілення (в Англії, І США) сягають XVII—XVIII ст.

Лібералізм (лат. liberalis — вільний) — політична та ідеологічна течія,
що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва
та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.

Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму сформували такі положення:

– абсолютна цінність людської особистості та рівність усіх людей;

– автономія індивідуальної свободи;

– раціоналізація й доброчинність діяльності людини;

– визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність;

– існування держави на основі загального консенсусу з метою збереження й
захисту природних прав людини;

– договірний характер відносин між державою та індивідом;

– обмеження обсягу і сфер діяльності держави;

– захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода
її дій (у межах закону) в усіх сферах суспільного життя;

– утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і
злом, порядком та анархією.

Історично виникнення класичного лібералізму пов’язане з появою нового
для феодального суспільства класу — буржуазії.

Однак у класичному лібералізмі свобода ще не вступала в драматичні
відносини з новими капіталістичними відносинами. Вона розглядалася як
рівність, як свобода для всіх, а індивідуалізм — як розвиток і
самовираження особистості.

Ідеологом буржуазного лібералізму Франції першої половини XIX ст. був
Бенжамен Констан (1767—1830), який вважав, що свобода утверджується не
через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади.
Свобода людини — це особиста, громадянська свобода. Права громадянина
існують незалежно від державної влади. Політична свобода, держава, на
думку Констана, є лише засобом забезпечення громадянської свободи.
Влада, яка порушує громадянську свободу, перетворюється на тиранію,
ліквідує засади власного існування. Звідси висновок: політична влада,
кому б вона не належала — монарху, народові, — не може бути абсолютною.
Межі її — у правах особистості.

Англійський мислитель Ієремія Бентам (1748—1832) у творах “Принципи
законодавства”, “Керівні основи конституційного кодексу для всіх держав”
сформулював теорію утилітаризму, взявши за основу принцип корисності.

Відповідно дії людини мотивуються практичною вигодою, тісно пов’язаною з
пошуком задоволення та уникненням страждань. Загальне благо є сукупністю
індивідуальних благ. У цьому полягає головний закон
соціально-політичного життя. Особистість (її вигода і щастя) е метою, а
держава— засобом. І. Бентам заперечував революції, докладаючись на
реформи. Завдання держави вбачав у тому, щоб на основі принципу
корисності забезпечити найбільше щастя для найбільшої кількості людей.
Цієї мети можна досягти через політику лібералізму: вільний розвиток
приватно-власницьких відносин, демократизацію державних інститутів,
забезпечення законності, підконтрольності діяльності посадових осіб.

Як політична течія лібералізм розвивався не лише в Західній Європі, США,
а й у Російській імперії, до якої входила Україна, що було зумовлено
розвитком капіталістичного ладу.

В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму —
неолібералізм, або “соціальний” лібералізм (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф.
Науман, Дж. Джеліотті, Дис. Дьюї та ін.).

Неолібералізм (грец. neos — новий і лат. liberals — вільний) — сучасна
політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики,
що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від
вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання
економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне
життя.

Під назвою “кейнсіанство” (від імені англ. економіста Дж. Кейнса)
поступово утвердилася відповідна система економічних поглядів, яка
передбачала посилення економічної та соціальної ролі держави. Архаїчні
принципи вільного ринку і вільної конкуренції, на думку прихильників
цієї системи, обертаються злиднями та безправ’ям одних задля процвітання
та панування інших. Реалізація кейнсіанських принципів покликана
пом’якшити, попередити економічні кризи або навіть усунути їх, а отже,
зміцнити капіталізм. Відповідно без держави взагалі неможливо
забезпечити мінімум політичних прав для громадян. Звідси вимога
збереження за нею значних регулюючих функцій, визнання закономірності
існування профспілок. Концепція “держави добробуту” обґрунтовувала
необхідність і можливість подолання соціальних конфліктів. У політичній
сфері проголошувалась ідея “плюралістичної демократії”, згідно з неою
політична система — механічний процес урівноваження конкуруючих групових
інтересів. Неолібералізм виходить із необхідності партнерства між
урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарького механізму. У XX
ст. він виявив себе у “новому курсі” Ф. Рузвельта (США).

У 50-ті роки XX ст. вирізнилася соціально-охоронна функція доктрини
сучасного лібералізму, спрямована на збереження капіталізму,
реформування його окремих ланок та інститутів. Проте наприкінці 60-х —
на початку 70-х років він утратив динамізм і здатність оперативно
відгукуватися на проблеми суспільства. Його витіснив неоконсерватизм.

У середині 80-х років неолібералізм знову почав міцніти в боротьбі з
правоконсервативними і лівими течіями, зокрема, було зроблено спробу
переосмислити характер відносин суспільства, державно-політичної системи
та індивіда, сформулювати концепцію “передового ліберального
суспільства” (В. Жискар Д’Естен).

Неолібералізм є неоднорідною течією. “Праве” крило вважає, що вирішення
проблем сучасного суспільства можливе через створення уряду згідно з
вимогами моралі, виступає за “мінімальну” державу, будучи в цьому
солідарним з консерваторами. “Ліве” крило, поділяючи основні положення
концепції “нового суспільства” Ф. Рузвельта, заперечує класові
суперечності, зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням.
Головною вважають не суперечність між багатими та бідними, а між тими,
хто намагається зберегти “індустріальне суспільство” і хто хоче рухатися
вперед. Серед теоретиків цього крила — Джеймс Гелбрейт, відомий як автор
теорії конвергенції, згідно з якою інтернаціоналізація економічної,
політичної та культурної діяльності веде до політичного і соціального
зближення різних систем, а також і Деніел Велл, який сформулював основні
засади концепції “постіндустріального суспільства”.

Різновидом ліберальної теорії постіндустріального суспільства є
концепція інформаційного суспільства 3. Бжезінського і О. Тоффлера.
Розглядаючи суспільний розвиток як “зміну стадій”, вони акцентували
увагу на домінуванні інформаційного сектора економіки.

В основі неоліберальних теорій фігурують не стільки проблеми власності,
скільки проблеми розподілу й перерозподілу національного доходу,
структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення.
Соціалізм, соціальну справедливість неоліберали трактують як загальні
гуманістичні спрямування, яких дуже важко досягти, оскільки “природа
людини” незмінна.

Нині ліберальний рух налічує до 110 партій; 60 із них об’єднані в
Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947 р. В Україні лібералізм як
політична доктрина представлений групою різноманітних ліберальних партій
і рухів. Його прихильники виступають за формування вільного ринку,
забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвиток
конкуренції.

2. Консерватизм і неоконсерватизм

Консерватизм (лат. conservare — зберігати, охороняти) — політична
ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на
збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних
цінностей і морально-правових засад.

Головні положення консерватизму було сформульовано у працях Едмунда
Берка (1729—1797), Жозе де Местpa 1753—1821), Луї де Боналда
(1754—1840). Відправною точкою консерватизму вважають вихід у світ 1790
p. есе Е. Берка “Міркування про Французьку революцію”. А термін
“консерватизм” увійшов до наукового обігу після заснування французьким
мислителем і громадсько-політичним діячем Франсуа Рене де Шатобріаном
(1768—1848) у 1815 р. журналу “Консерватор”.

Фундатори консерватизму протиставили висунутим європейським
Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму,
прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну й цілісну
систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм,
моральних переконань, традицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину
історії.

Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної
течії відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів,
фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об’єктивні
тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто
консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних
підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім,
що спричиняє невизначеність і нерідко погіршення соціального статусу.
Консервативною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність
цінностей, форм адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів.

Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил,
норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів,
покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження,
враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.

Свою здатність до цього він продемонстрував на поворотних етапах
історії. Так, за вільнопідприємницького капіталізму консерватизм
обстоював ідеї вільної конкуренції, вільного ринку, а після великої
економічної кризи і особливо після Другої світової війни — кейнсіанські
ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, “держави
добробуту”. Прихід 1980 р. до влади у США Р. Рейгана та його друга
перемога (1984), перемога консервативної партії на чолі з М. Тетчер в
Англії тричі поспіль, підсумки парламентських і місцевих виборів у ФРН,
Італії, Франції засвідчили, що ідеї консерватизму поділяють широкі
верстви населення.

Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми
свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів
вважає себе захисниками прав людини і головних принципів демократії. Не
заперечуючи плюралістичну демократію, вони висловлюються за критичний
підхід до неї, визнаючи взаємозв’язок між капіталізмом і демократією.

Значна частина консерваторів ставить на перше місце суспільство, яке, на
їхню думку, значно ширше від уряду, історично, етично й логічно вище за
конкретного індивіда.

У другій половині XX ст. традиційний консерватизм вступив у суперечність
із тенденціями суспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в
неоконсерватизм.

Неоконсерватизм — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні
цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства
(“рейганоміка”, “тетчеризм”).

Неоконсерватори наголошують, що суспільство — складна органічна
цілісність, а його частини настільки взаємопов’язані, що зміна однієї з
них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній
сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба
спиратися передусім на досвід. Суспільство вдосконалюється поступово за
внутрішніми законами, закоріненими в минулому. Вирішальне значення, на
думку сучасних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу.
Головним критерієм суспільного розвитку представники цього ідеологічного
напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей.

Сучасні консерватори наголошують, що розвиток суспільства мусить бути
безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму.
Важливого значення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори
надають моральному вдосконаленню людини.

Основні течії консерватизму — традиціоналістська й патерналістська —
виступають на захист сильної влади й держави, вбачаючи в них засіб
забезпечення традицій, національної своєрідності. Сучасні консерватори
проти того, щоб визнавати метою суспільного розвитку свободу
особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єдність інтересів
держави та нації. Воля більшості не може бути останньою інстанцією, не
можна абсолютизувати громадську думку, адже в сучасних державах її
цілеспрямовано формують, нею маніпулюють. Оскільки сучасне суспільство
плюралістичне й охоплює багато культур, то єдиної громадської думки бути
не може. Кожен обстоює власну позицію, від чого страждає нація, держава.

Неоконсерватори — прихильники елітарної демократії — вважають, що
партійна демократія за умов постійної боротьби за владу призводить до
того, що громадяни стають неслухняними, розбещеними. Не заперечуючи
таких норм політичного консенсусу, як свобода, правова держава,
федералізм, вони виступають за політичну централізацію, проголошують
концепцію “обмеженої” демократії.

Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали
суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин
стане економічними, соціальними й політичними важелями розвитку.
Наріжним каменем соціальної політики сучасні консерватори вважають
заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціальний захист у державі
повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати.
Неоконсервативна свідомість непримиренна до споживацтва. Кожен крок у
бік соціальної справедливості сучасні консерватори розглядають як
зрівнялівку, послаблення свободи. Коли громадянин сподівається, що
держава мусить забезпечити йому комфортне існування, знімаючи чинники
ризику, це протиприродне і небезпечно для держави. Адже розвиток
суспільства відбувається .за рахунок ініціативи й відповідальності.
Природним, на їхню думку, є те, що в суспільстві існують слабкі
(аутсайдери) і сильні особистості.

В історії України найвідомішими представниками консерватизму були В.
Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. У сучасній Україні
неоконсервативних позицій дотримуються Українська республіканська
партія, Українська консервативна республіканська партія та ін.

3. Соціалізм в історії людства

Соціалізм (лат. socialis — суспільний) — вчення і теорії, які
стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній
власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі
матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на
основі соціальне забезпеченої свободи особистості.

Ідеї соціальної справедливості відомі з найдавніших часів. Однак як
соціалістичне вчення вони оформилися лише в XIX ст. Узагальнений
суспільно-політичний ідеал охоплює теоретичне обґрунтування рівності,
свободи особистості, справедливості та інших загальнолюдських цінностей.
Догматизований марксистський соціалізм нехтує або й зовсім заперечує
економічну свободу індивідів, конкуренцію та неоднакову винагороду за
працю як запоруку зростання матеріального добробуту людини й
суспільства. Як альтернативу він пропонує нетрудовий перерозподіл
доходів, політичне регулювання економічних і соціальних процесів,
свідоме встановлення державою норм і принципів соціальної рівності
(нерівності) та справедливості. Пріоритет у соціалістичній доктрині
надається державі, а не індивідові, свідомому регулюванню (плануванню),
а не еволюційним соціальним процесам, політиці, а не економіці.

У політичній науці існують різноманітні тлумачення соціалізму.
Найпоширеніші з них — з позиції марксизму і з погляду соціал-демократії.

Марксистська концепція соціалізму. Розглядає його як нижчу, незрілу фазу
комунізму — сусіпльно-економічної формації, яка характеризується
ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів,
утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі
робітничого класу, здійсненням принципу “від кожного за здібностями,
кожному за працею”, забезпеченням соціальної справедливості, умов для
всебічного гармонійного розвитку особистості.

Реалізація догматизованого марксистського варіанту соціалізму
здійснювалася через масове соціальне насильство, заборону приватної
власності, ринкових відносин, політичної та духовної опозиції. Соціалізм
як суспільний лад протиставив себе свободі й демократії, що призвело або
до повної його ліквідації (СРСР, країни Центральної та Східної Європи),
або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея) чи ринкового реформування
(Китай, В’єтнам). Відповідно це спричинило і кризу уявлень про
соціалізм.

4. Історія становлення соціал-демократії

Соціал-демократична концепція соціалізму визначає його як суспільний
лад, що досягається не революційною ліквідацією, а реформуванням
капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання
середнього класу і соціального партнерства, досягненням значно вищого
рівня соціальної рівності й справедливості.

Соціал-демократія — ідеологічна й політична течія, яка виступає за
здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива
складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.

Одним із перших розгорнуте обґрунтування соціал-демократичної ідеї
здійснив німецький теоретик Едуард Бернштейн (1850—1932). Його
теоретична позиція тісно пов’язана з політичною орієнтацією на реформи.
На відміну від К. Маркса, він вважав неможливим завоювання політичної
влади пролетаріатом, який не досяг того рівня політичної та моральної
зрілості, щоб управляти суспільними процесами, перебрати на себе всю
повноту державної влади. Перехід до соціалізму може відбутися не
внаслідок революції, яку Бернштейн називав “політичним атавізмом і
ознакою варварства”, а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими
цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні
права.

Бернштейн віддавав перевагу стихійному, еволюційному розвиткові
економіки, основою організації якої є споживча й виробнича кооперація,
здатна вдосконалюватися за ініціативою “знизу”, утверджувати справжню
демократію, за якої жоден клас не користується привілеями. Щоб досягти
такого суспільного стану, необхідний певний рівень правосвідомості
громадян — уміння жити за законами, контролюючи свої пристрасті. Адже
демократична форма правління передбачає високий ступінь не лише свободи,
а й відповідальності всіх.

Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви.
Демократія ґрунтується на визнанні суверенітету особистості, а тому
сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як
руху з удосконалення виробничих відносин характерне гуманістичне
ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його
концепції — “демократичний соціалізм”.

Соціал-демократи не вважають соціалізм сформованою кінцевою метою. Її не
можна досягти одним стрибком, вона неперервна, протягом розвитку
людської цивілізації наповнюється новим змістом. Демократичний соціалізм
не претендує на роль вчення про кінцеві цілі робітничого руху, він є
своєрідною дискусією, діалогом, пошуком цілей і засобів цього руху.

Орієнтири соціал-демократії з плином часу доповнювалися новими
концепціями: якості життя, самоврядного соціалізму, економічної
демократії.

Концепція якості життя. Вона є складовою не лише демократичного
соціалізму, а й лібералізму. Суть її полягає в спробі встановити тісний
зв’язок між традиційними матеріальними інтересами і новими потребами
трудящих (економічний захист, поліпшення умов праці, розвиток системи
соціального забезпечення, громадського транспорту, охорони здоров’я,
професійної підготовки, комунальної служби). Якість життя трудящих, на
думку соціал-демократів, найвища в соціальній державі.

Концепція самоврядного соціалізму. Її у 70-80-х роках XX ст.
сформулювали соціал-демократичні партії Франції, Італії, Бельгії у своїх
програмних документах. Вона передбачає залучення всіх громадян
суспільства до процесу опрацювання й ухвалення рішень, керівництва
різними сферами життєдіяльності суспільства. Це активізує громадян,
професійні спілки, громадські організації, місцеве самоврядування.
Самоврядний соціалізм передбачає політичну демократію:
багатопартійність, свободу діяльності опозиції, можливість перебування
при владі кількох партій. Соціал-демократи не визнають ніяких форм
диктатури, яка несумісна з політичною демократією, складовими якої є
права людини, свобода друку, свобода й самостійність профспілкового
руху, існування правової держави.

Концепція економічної (промислової) демократії. Розроблена у повоєнний
період соціал-демократичними партіями Скандинавії та Німеччини. На
мікрорівні вона реалізується через участь трудящих в управлінні
підприємствами, на макрорівні — в управлінні суспільною економікою. А це
передбачає наявність органів соціального партнерства (ФРН, Австрія) чи
економічного самоврядування (Франція).

Основним методом соціал-демократичної політики вважають реформу як певне
коригування соціально-економічної сфери з метою забезпечення чіткого та
ефективного функціонування суспільства. Такі реформи неминуче приведуть
до демократичного соціалізму. Реформування має спиратися на ідеологію та
політику соціального партнерства.

Прагматична частина сучасної соціал-демократії визнає ефективними значні
“ін’єкції” в економіку з боку приватного сектора, необхідність посилення
механізмів ринкової економіки, знизивши прямі податки, що засвідчує її
на-лаштованість на конструктивну, творчу діяльність.

Світова соціал-демократія — організована політична сила. Координатором
діяльності соціал-демократів виступає Соціалістичний Інтернаціонал —
об’єднання політичних організацій і партій, мета діяльності яких —
демократичний соціалізм, новий світовий економічний порядок на основі
рівноправності й партнерства між усіма країнами, що охоплює охорону
навколишнього середовища, уникнення ядерної війни тощо.

Література:

Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія,
практика: [Монографія]. – К., 2000.

Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.,1997.

Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.

Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч.
дисц. – К., 1999.

Базар І. M. Політична етнологія як наука : історія, теорія, методологія,
праксеологія.- К., 1994.

Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.

Гаєвський Б. Філософія політики. – К., 1993.

Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі ? – К., 1996.

Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996.

Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.

Пірен M.I. Етнополітика. – К., 1997.

Потульницький В. Історія української політології. – К., 1992.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020