Реферат на тему:
Утвердження політології як науки протягом ХХ ст.
Політологія як наука виникла в другій половині XIX cт. Відтоді вона
розвивалася і вдосконалювалася, залучаючи до свого арсеналу набутки
європейського та американського напрямів, досвід національних
політоло-гічних шкіл. Проблеми, які на сучасному етапі вона досліджує,
тісно пов’язані з політичним життям різних суспільств і людської
цивілізації загалом. До них насамперед належать політична теорія,
політичні інститути, політичні партії, громадська думка, міжнародні
відносини. На сучасному етапі розвитку людства політологія виступає
важливою складовою загальногуманітарного знання.
Дослідження реалій, тенденцій політичного життя від найдавніших часів до
середини XIX ст., а також відносна самостійність предмета
політико-дослідницьких теорій і вчень виокремили політологію як
самостійну науку. Деякі вчені, переважно європейські, початком
політології як науки вважають створення в першій половині XIX ст.
правової школи в Німеччині. Американські, дехто з європейських датують
її виникнення 1857 p., коли Френсіс Лейбер започаткував у Колумбійському
університеті курс лекцій з політичної теорії, прислужившись відкриттю в
1880 р. при цьому університеті вищої школи політичної науки. Ще одна
група вчених вважає часом зародження політології злам XIX—XX ст., коли
термін «політична наука» набув поширення й одержав визнання в Європі. На
початку XX ст. процес формування політології як науки в основному
завершився. У 1903 p. було створено Американську асоціацію політичних
наук, а в 1949 p. під егідою ЮНЕСКО — Міжнародну асоціацію політичної
науки.
Процес формування сучасної західної політології в різних країнах був
неоднаковим. Різними були й соціально-історична ситуація, наукові основи
розвитку, а звідси — неоднакова роль національних шкіл політичної науки
у становленні сучасної політології. Якщо наприкінці XIX — на початку XX
ст. політологія успішно утверджувалась і в Європі, і в Америці, то
згодом через світові війни, революційні процеси й формування
тоталітарних режимів її розвиток у Європі на тривалий час занепав. Ще
однією причиною цього стала еміграція європейських учених до США, де
політологію стали розглядати як одну з пріоритетних суспільних
дисциплін, завдяки чому вона опинилася на лідируючих позиціях,
розвиваючись на основі не лише традиційної політичної науки, а й
соціології, психології, які першими вдалися до неформального вивчення
суспільних структур.
У Європі політологія формувалася на основі традиційних дисциплін: у
Франції — конституційного права, в Німеччині — політичної філософії, що
теж сприяло лідерству американської політології майже в усіх сферах —
від методології до емпіричних досліджень. І якщо на початку XX ст.
відбувалися інтенсивне взаємозбагачення і взаємовплив європейської та
американської політичних шкіл з певним домінуванням європейської, то
після Другої світової війни американська поведінкова політологія
(біхевіоризм) опинилася поза конкуренцією на Європейському континенті.
Це призвело до знеособлення й уодноманітнення національних шкіл, які
різнилися між собою хіба що периферійними особливостями. Дещо змінила
ситуацію так звана постбіхевіоральна революція, але масштабного
відродження європейської політичної науки не відбулося. Воно важливе в
контексті глобального процесу самовизначення Європи, ослаблення на її
теренах американізму.
Першими ознаками формування політології як науки стало широке
застосування порівняльно-історичних методів для аналізу традиційних
політичних проблем (державний суверенітет, співвідношення права й
політики тощо), можливостей розвитку сучасних державно-правових і
політичних інститутів в останній чверті XIX ст. Американські вчені
Лестер Ворд (1841—1913), Ернест Берджесс (1886—1966) та інші з цією
метою намагалися застосувати ідеї еволюціонізму в політичній історії,
розуміючи під політичною еволюцією розвиток держави, права,
конституціоналізму та сподіваючись на «колективний розум», здатний за
допомогою суспільних наук спрямовувати поступальний суспільний розвиток.
У першій чверті XX ст. було сформовано інтелектуальну основу
політології, розроблено концепції, покладені згодом в основу
поведінкової політології. Ці концепції нині вважають політологічною
класикою. Водночас назрівання кризових явищ у суспільстві стимулювало
інтерес дослідників до політичної сфери. У Європі тоді домінували
радикальні революційні течії, що стрімко ідеологізувало політичну науку,
поляризувало політологічні школи. У США розгорнувся
буржуазно-реформаторський (прогресистський) рух, у межах якого поступово
відбувався перехід від історичного аналізу до вивчення особливостей
функціонування державного апарату.
Незважаючи на певні розбіжності між європейською та американською
політологією, на початку XX ст. було вироблено цілий комплекс
політологічних знань: обґрунтовано й пояснено систему політичного
плюралізму, сформульовано концепцію громадської думки, запропоновано
напрями соціального контролю в умовах ліберальної демократії. У цей час
сформувалася когорта вчених різних країн, яких сучасна політологія
вважає своїми класиками. Італійці Гаетано Моска (1858—1941) і Віль-фредо
Парето (1848—1923) започаткували теорію еліт, росіянин Мойсей
Острогорський (1854—1919) і німець Роберт Міхельс (1876—1936) —
соціологічне дослідження політичних партій, німець Макс Вебер
(1864—1920) розробив політологічну теорію панування.
У 20—30-ті роки XX ст., позначені глобальною кризою тогочасного
суспільства, намітився глибокий перелом у розвитку не тільки
політології, а й цивілізації загалом. Пошук методів подолання цієї кризи
окреслив два шляхи розвитку людства. Один — історично безперспективний,
із суворою регламентацією суспільного життя і формуванням тоталітарних
режимів: СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія та інші, де політологія, як і
всі суспільні науки, стала елементом ідеології та пропаганди,
інструментом забезпечення офіційної політики. США віддали перевагу
іншому шляху — оновленню традиційного капіталістичного суспільства на
основі ліберально-демократичних принципів, утвердженню соціальної ролі
держави, поєднанню приватновласницької економіки з державною системою
соціального захисту. «Новий курс» тодішнього президента Франкліна
Рузвельта сформував неабиякий попит на емпіричні дослідження соціальних
процесів. Політологія стала практичною наукою, спрямованою на вивчення
неформальних аспектів державного управління, зосередившись на
дослідженні мотивів і чинників політичної поведінки людей, умов
«раціонального» соціального планування й контролю.
Усе це радикально вплинуло і на особливості політичного процесу й
політичної діяльності. Використовуючи методи соціальної психології,
вивчення політичної поведінки спиралося на аналіз результатів опитувань
громадської та особистої думок. Адаптація «психометричного методу» в
політології зумовила конституювання біхевіористського (англ.
behaviourism, від behaviour — поведінка) напряму. При цьому відбувся
перехід від вивчення державних інститутів до аналізу політичної влади і
політичної поведінки, дослідження партій, груп тиску, виборів і
громадської думки. Перші біхевіористи-політологи зосереджувалися на
вивченні психологічних мотивів, які визначали суб’єктивне ставлення до
політики.
Згодом на передній план вийшла проблема верифікації (перевірки
достовірності) політологічного знання взагалі. Усі біхевіористські
напрями надавали перевагу емпіричним методам дослідження, що пожвавило
розвиток конкретних методик збирання, обробки та узагальнення даних.
Завдяки цьому зміцніли й розвинулися зв’язки політології із соціологією.
Політологія, зокрема, запозичила в останньої
концептуально-методологічний апарат досліджень. Це дало підстави
називати політологію соціологічною політичною наукою.
Біхевіоризм у політології став панівним після Другої світової війни на
хвилі технократизації державного управління й суспільства загалом.
Технократизація потребувала різноманітних відомостей щодо політичної
поведінки в інституціях законодавчої, виконавчої та судової гілок влади,
політичних партій, виборів, політичних
Орієнтацій і політичної культури, засобів масової інформації,
політичного виховання, добору кадрів, політичного лідерства. А це
відповідно стимулювало емпіричні дослідження різних форм буття суб’єктів
політичного процесу, формування спеціального понятійного апарату
політичної науки.
3 розвитком суспільних структур, ускладненням політичної діяльності в
50-х роках XX ст. лише емпіричних методів досліджень політичної
діяльності виявилося недостатньо, особливо у прогнозуванні політичних
процесів. Раціоналізація управління суспільством вимагала ширших
узагальнень. Ліберально-реформаторська і радикальна антибіхевіористські
течії в політології своїми розробками сформували явище, відоме як
постбіхевіоральна революція, однією з ознак якої стала теорія систем,
розроблена й опублікована в 1953 p. американським політологом Девідом
Істоном (нар. 1917). Проте в основу дискусії, що розгорнулася у зв’язку
з цим, було покладено ширші проблеми — історизм і філософсько-ціннісний
підхід. Дискусія посприяла виробленню спільної думки політологів щодо
необхідності доповнення структурно-функціонального аналізу політичної
діяльності історичним підходом до неї, поєднання пізнавального й
нормативно-ціннісного аналізу на основі «соціальної включеності» у
політичний процес. Наслідком постбіхевіоральної революції стало
поширення неотрадиціоналістських настроїв, відродження інтересу до
політичної філософії, історії, описово-інституціонального аналізу і
класичного конституціоналізму. У цілому ж постбіхевіоральна революція не
змогла відвернути політологію від біхевіористсько-функціоналістської
орієнтації.
На рубежі XX і XXI ст. в науці про політику утвердилося широке розмаїття
різних напрямів і підходів, методів політичних досліджень. Поряд з
традиційними підходами розвиваються порівняно нові: геополітичний,
екологічний, феміністичний, модернізаційний та ін. Швидкими темпами
розширюється і сфера наукових інтересів політології. Увагу дослідників
приваблюють процеси переходу до демократії, проблеми політичної участі,
нові громадські об’єднання і рухи. Спираючись на цей багатоманітний
дослідницький арсенал, політична наука поступово завойовує чільне місце
серед сучасних соціально-гуманітарних наук.
Основні національні школи й проблемні підходи сучасної західної
політології
У повоєнний період у західній політології домінувала американська
політична наука. Повільніше, а інколи у фарватері американської,
розвивалася європейська політологічна традиція, окреслюючи межі
національних політологічних шкіл, вияскравлюючи їх особливості.
Використовуючи американську політологічну традицію, у 50—80 роках XX ст.
активізувала пошуки теоретико-методологічних засад англійська
політологія. Її особливе місце в європейській політичній думці
забезпечили передусім праці Р. Джоунса про структурно-функціональний
аналіз політики; Д. Нетла про теорію політичної мобілізації; Р. Роуза,
М. Девіса, В. Льюїса і X. Вайсмана про теорію політичних систем; І.
Девіса про політичні зміни. Було проведено чимало практичних досліджень:
проблем держави, державного суверенітету й демократії (Е. Беркер, І.
Берлін, Б. Крік, Г. Іонеску, Г. Ласкі, К. Попер, У. Різ, Д. Філд, М.
Оукшот); політичних партій (Г. Пеллінг, Р. Маккензі, Д. Хеніг, Д.
Ро-бертс, Д. Ліс, Р. Кімбер, Д. Робертсон, Д. Вілсон); груп тиску (Д.
Стюарт, Е. Поттер, С. Файнер, Д. Муді); впливу на політичний процес
робітничого руху (Д. Голдторн, А. Сілвер); політичної ідеології (М.
Фогарті, К. Коутс), політичної поведінки, політичної культури й
політичної активності різних класів і соціальних груп, громадської
думки, голосування на виборах, каналів і засобів масової інформації,
політичного лідерства та еліт (Д. Батлер, A. Kpy, І. Бадж, Д. Бламлер,
Б. Беррі, М. Харрісон, У. Гаттсман, Б. Джексон). Стали постійними серії
політологічних праць «Дослідження з порівняльної політики», «Політичні
реальності». Для навчальних закладів різних рівнів було розроблено
спеціальні програми й видано підручники з політичної соціології,
конституційного права, державного управління.
Французька політологія в основному зосередилася на вивченні поведінки
виборців (Ф. Бон, Ж. Шарло, Ф.-В. Гегель, Ж. Ранже, Ж. Жаффр, А. Ласло),
дослідженні діяльності політичних партій (М. Дюверже, Ж. Шарло),
громадської думки. Значно рідше в ній приділяється увага проблемам
порівняльної політології, політичних комунікацій, політичного лідерства,
політичної культури. Авторитетними визнано напрацювання французьких
політологів у царині традиційної політичної науки — конституційне право
і функціонування державних інститутів.
У 70-ті роки XX ст. активізувалися політологічні дослідження, в розвитку
яких окреслилися три головні напрями: нормативістська політологія, що
ґрунтується на філософському аналізі моральних норм політичної
діяльності; позитивістсько-біхевіористська емпірична соціологія;
«практично-критична наука», зосереджена на проблемах
соціально-політичної влади (франкфуртська школа). Предметом більшості
досліджень німецькі політологи обирають політичний лад, політичні
партії, громадські організації, політичну поведінку, вибори і виборчі
технології. Сильні позиції в них і в царині компаративістської
політології, політичної філософії, історії політичних ідей. Найвідоміші
німецькі політологи — Т. Адорно, К. Баймер, Р. Дарендорф, Ф. Пойман, О.
Флехтгайм, В. Генніс, Р. Майєр, О. Штаммер, Г. Шнайдер, Е. Кріпендорф,
Е. Гіп-гіель, К. Лудс.
Авторитетними є політологічні школи Італії (особливо у сфері політичної
соціології), Канади, національні асоціації політичних наук Бельгії,
Голландії, Данії, Австралії, скандинавська асоціація політичних наук,
яка об’єднує політологів Норвегії, Швеції, Фінляндії. У 1970 p. було
створено Європейський консорціум для політичних наук і досліджень.
Здебільшого європейські політологічні концепції містять уявлення про
управління як соціальну функцію, а порядок і контроль — як мету
політичної діяльності; про владу як засіб вирішення конкретних проблем
суспільства, ухвалення відповідних політичних рішень; пов’язують
«політичне» управління з громадським і державною владою. Але
простежуються розбіжності в поглядах на цілі й характер влади. У сфері
зацікавлень європейської політології — «приватна політика», «політика
малих груп» в університетах, корпораціях, профспілках, церкві, інших
об’єднаннях. Експериментальне, їх досліджують як політичні.
Поширеним у сучасній західній політології є погляд на політику як
діяльність, спрямовану на контроль і примирення різних інтересів у межах
держави. Наприклад, Б. Крік стверджує: «Політика може бути просто
визначена як діяльність, за допомогою якої різнобічні інтереси в межах
даної одиниці правління примиряються через надання їм частки влади в
пропорціях до їх важливості для добробуту і виживання всієї спільності».
Таке широке визначення політики породжує й широке розуміння політології
як науки. Деякі автори намагаються ототожнити соціологічні аспекти
політекономії та політології, вважаючи, що вивчають одне й те саме явище
— відносини між системами суспільних інтересів, які забезпечують
діяльність суспільства, а самі виникають внаслідок діяльності
економічних механізмів. Розглядаючи суспільні відносини як зіткнення
групових інтересів, окремі політологи схильні вважати політекономію
політичною наукою. За усталеною традицією до політології часто відносять
дисципліни, які виникають на основі міжгалузевих інтеграційних наукових
процесів, — політичну географію, політичну біологію, політичну
психологію.
Різноманітними є погляди європейських політологів і на методологію
сучасної політичної науки. Одні вчені віддають перевагу емпіричній
дослідницькій техніці (опитуванню громадської думки, психологічному
аналізові, експериментам «малих груп»), інші у своїх дослідженнях
спираються передусім на власний досвід людини та здоровий глузд,
вважають, що вдало дібраний метод чи логічні роздуми у процесі
дослідження живить вироблення оптимальних рішень. Політологи
марксистського «призову» десятиліттями апелюють до «загальних законів
розвитку природи, суспільства, мислення». Попри наявність різних
підходів і шкіл, основні методологічні складові політологічних
досліджень залишаються незмінними.
Понятійний апарат сучасної західної політології склався, успадкувавши
традиційні категорії (держава, влада, політичний інститут, політична
система тощо) та доповнивши їх новими, створеними в межах властивого
європейській політології поведінково-соціологічного підходу (політична
поведінка, мотивація, політичне рекрутування). Поряд з цим політологія
активно запозичує терміни із суміжних наук (політична система, політична
психологія, політична соціологія). Були різні спроби класифікації цієї
системи понять. Найраціональнішою виявилася та, що за критерій взяла
основні структурні елементи предмета дослідження: загальносистемні
(політична організація, політична партія, політичний процес),
інституціональні (політична партія, політичне лідерство, політична
мобілізація); особистісні (політична свідомість, масова політика,
громадська політична думка).
Про загальні закони розвитку суспільства західна політологія майже не
веде мови, позаяк не переслідує мету тотальної раціоналізації
суспільства. До того ж, як зауважив польський політолог Єжи Вятр, такого
знання нема, а з огляду на характер суспільного життя його, можливо, й
не буде.
Темпераментно реагує сучасна західна політологія на процеси розвитку
демократії, вияву реалізації громадської думки — чинників, які свідчать
про рівень зрілості суспільства, культуру суб’єктів політики. Така увага
в Основному є наслідком вияву тенденцій економічного, управлінського
життя країн капіталу і ринкових віднови. Постіндустріальний капіталізм
вимагає мобільного активного типу особистості. Стимульований
різноманітними потребами, сучасний громадянин стає чутливим до всіх
аспектів буття, в тому числі політичного, стаючи вимогливішим щодо
способів здійснення демократії, народовладдя, механізмів взаємозв’язків
між владою і народом, а також контролю за її діяльністю, ролі мас в
політичному житті.
У будь-якій політичній системі завжди існує стрижнева незаперечна
аксіома, на яку ця система спирається. В демократичній системі —
суверенітет громадської думки. Уявлення щодо природи громадської думки
до Першої світової війни розвивалися в річищі класичної конституційної
теорії, тобто у зв’язку з проблемою народного суверенітету. Суверенітет
і природу громадської думки в межах традиційної політичної науки
найповніше дослідив А.-О. Доуелл у праці «Громадська думка і народний
уряд» (1913), вважаючи громадську думку аспектом домінуючого
суспільно-політичного клімату чи стрижнем структури поглядів певної
спільноти. Думку можна вважати громадською, якщо її втілення
сприймається меншістю, яка не поділяє її. Тобто, добровільна, хоч і
неохоча згода, підпорядкування волі більшості (нерідко цю більшість
представляє уряд) є ознакою народного уряду, лінію якого суспільство
поділяє загалом, не погоджуючись в окремих аспектах. За таких умов
меншість може Прийняти правління більшості, знаючи, що консенсус із
фундаментальних питань є непохитним. За інших умов домінування більшості
трансформується в тиранію. Отже, за Доуеллом, у суспільствах, де існують
гострі розбіжності думок із життєво важливих суспільних проблем, не може
бути ні громадської думки, ні народного уряду.
Після Першої світової війни почався етап власне соціологічного
дослідження громадської думки і формування суспільних інститутів,
пов’язаних із становленням і функціонуванням її як політичної сили. Якщо
раніше громадську думку розглядали під кутом зору її суверенності й
суспільної цінності, то тепер політологія зосередилася на її формуванні,
техніці фіксації, використанні в управлінських цілях. Предметом
особливих зацікавлень стала технологія формування громадської думки,
управління як процесом формування, так і реалізації.
З першими спробами маніпулювання громадською думкою постала потреба
соціологічного підтвердження її суверенності й позитивної ролі в
суспільстві. Найважливішою щодо цього стала праця У. Ліппмана
«Громадська думка» (1922), який розглядав її як комплекс уявних образів
і стереотипів, у межах яких люди діють у групах.
Одночасно активізувався прагматичний пошук засобів впливу на громадську
думку з боку певних соціальних груп у своїх практичних інтересах. У 1923
p. E.-Л. Бернейс (племінник З. Фрейда) у праці «Кристалізуючи громадську
думку» розробив засоби функціонування професійного інституту щодо
вивчення громадської думки як феномена. Бернейс вважав головні
стереотипи громадської думки відносно стійкими проти маніпулювання,
рекомендував не змінювати їх, а розумно використовувати у власних
інтересах, намагаючись поєднати сподіваний інтерес із стереотипами
громадськості. При цьому можливі гра на упередженнях, пропаганда з метою
забезпечити місце певній ідеї на ринку політичних думок. Результатом
функціонування такого інституту стало не маніпулювання громадською
думкою на користь особливих інтересів, а зростання політизованості
повсякденного життя. У суспільстві з’явилася нова сила, з якою воно
мусило рахуватися, хоч творці цієї сили вважали, що вони лише
маніпулюють наявними думками.
У 1935 р. Дж. Геллап організував Американський інститут громадської
думки, а через чотири роки у праці «Громадська думка в демократії»
виклав своє розуміння її як елемента прямої демократії. Це започаткувало
новий етап дебатів щодо співвідношення прямої та представницької
демократії. Наприкінці 60-х — на початку 70-х років XX ст. утвердилася
практика емпіричних досліджень громадської думки (в основному з
допомогою опитування), сформувалася відповідна система наукових,
політичних, комерційних центрів, загострилися нечувані раніше проблеми
статистики, достовірності, методик вивчення громадської думки тощо.
Інститут громадської думки було визнано одним з головних елементів
функціонування політичної системи. Разом із засобами масової
комунікації, що формують, формулюють, відображають громадську думку, він
отримав назву «четверта влада»
Відповідно політична наука спрямувала свої зусилля на вивчення засобів
масової інформації, їхнього впливу на громадську думку, особливостей
громадської думки різних національних і соціальних груп щодо конкретних
галузей політики — внутрішньої, зовнішньої, воєнної тощо. Реагуючи на
певні внутрі- та зовнішньополітичні обставини, політична наука
відстежувала, наприклад, реакцію американської та французької
громадської думки на міжнародні події (Г. Алмонд, П. Фогейроль).
Виявляла вона небайдужість і до ідеологічних питань, зокрема, до
ставлення до комунізму, антикомунізму (О. Строуффер, П. Лазерсфельд),
громадських свобод. Ставлення правлячих еліт до Атлантичного Союзу (К.
Дойч, Р. Патием), особливості вияву політичної культури (Г. Алмонд) — це
теж елементи проблематики політологічних студій другої половини минулого
століття.
Непересічним є вклад західної політології в дослідження плюралістичного
характеру політичного процесу. Засновником концепції політичного
плюралізму вважають американця Дж. Медісона, який вперше заговорив про
нього 1787 p. Серед фундаторів-теоретиків — американський філософ Дж.
Дьюї, англійсьі вчені Дж.-С. Мілль і Г<. p. xviii xx>
Література: Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: [Монографія]. – К., 2000. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.,1997. Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995. Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. – К., 1999. Базар І. M. Політична етнологія як наука : історія, теорія, методологія, праксеологія.- К., 1994. Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995. Гаєвський Б. Філософія політики. – К., 1993. Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі ? – К., 1996. Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996. Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999. Пірен M.I. Етнополітика. – К., 1997. Потульницький В. Історія української політології. – К., 1992.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
