.

Феномен політичної свідомості, культури та ідеології (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
540 4911
Скачать документ

Реферат на тему:

Феномен політичної свідомості, культури та ідеології

ПЛАН

1. Сутність політичної культури.

2. Типи та функції політичної культури.

3. Політична свідомість: зміст, структура, типологія.

4. Сутність політичної ідеології її структура і функції.

5. Політична культура сучасної України.

1. Сутність політичної культури

Політична культура, політична свідомість і політична ідеологія належать
до ключових понять політології. Як явища суспільного життя вони містять
чуттєві й теоретичні, ціннісні й нормативні, раціональні й підсвідомі
уявлення громадян, які допомагають їм усвідомити й розвинути всебічні
зв’язки з інститутами влади й між собою щодо участі в управлінні
суспільством і державою. З утвердженням в Україні демократії політична
культура та ідеологія повинні вийти насамперед за межі офіційних норм і
лояльного ставлення до влади, властивих тоталітаризмові.

Від політичної культури людей вирішальною мірою залежать характер і
напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичної
системи суспільства. Саме цими критеріями вимірюється її зрілість. Чим
вища політична культура, тим вужчою є сфера політичної контркультури,
яка суперечить домінуючим позитивним політичним і демократичним
цінностям і виконує дестабілізуючу роль.

Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося
саме поняття, — з появою держави, у IV-III тис. до н. е. Вона була
предметом уваги Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск’є, Токвіля,
Маркса, Мангейма та інших мислителів. А сам термін запроваджений у
науковий обіг німецьким філософом епохи Просвітництва Йоганом-Готфрідом
Гердером (1744—1803). Систематично використовувати його почали в 50-х
роках XX ст.

Існує багато визначень поняття “політична культура”, що зумовлено його
складністю і недостатнім вивченням. Приміром, американські політологи Г.
Алмонд і С. Верба визначають політичну культуру як сукупність
психологічних орієнтацій людей стосовно політичних об’єктів, як знання,
почуття та оцінки політичних явищ. Тобто вони наголошують на
суб’єктивних рисах політичної культури і не включають до неї політичну
діяльність. Англійські дослідники А. Кардинер, С. Вайт акцентують увагу
на об’єктивному аспекті явища, а саме на політичній діяльності й
поведінці носіїв політичної культури. Очевидно, раціональним є
діалектичне поєднання в розумінні політичної культури обох аспектів,
позаяк вона може бути виявлена та оцінена тільки через реальність
політичної дії та поведінки суб’єктів.

Політична культура — типова, інтегральна характеристика індивідуального
чи колективного соціального суб’єкта та соціальних інститутів,
суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку ix політичної
свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Критерієм, своєрідним дзеркалом політичної культури соціального суб’єкта
є його реальна політична практика. Оцінюючи зміст, характер політичної
діяльності та поведінки, можна визначити якість і рівень політичної
культури, її носія (індивідуального чи колективного).

Зміст політичної культури різних соціальних суб’єктів неоднаковий за
обсягом, структурою тощо. Політична культура суспільства є синтезом
відповідних культур усіх існуючих у ньому соціальних спільнот і
політичних інститутів. Але це не механічний конгломерат. У царині
означених культур виробляється нова якісна субстанція — культура, яка
фіксує суттєві ознаки та рівень суспільної політичної свідомості й
поведінки суспільства загалом, У Цій новій, інтегрованій політичній
культурі можуть переважати демократичні чи авторитарні риси,
переплітатись різні рівні й характер політичних ознак носіїв культури.
Але головне, що ця політична культура дає змогу побачити якісний рівень
політичного життя суспільства. Те саме стосується і політичної культури
окремої особи як сукупності елементів її політичної свідомості й
поведінки. Їх характер і якість, самобутній зміст, взаємодія та
обумовленість дають змогу оцінювати рівень політичної зрілості людини,
її політичну культуру.

Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства
загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної культури —
моральною, правовою, управлінською тощо. У контексті загальної культури
суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і
політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь
цивілізованості політичного життя суспільства.

Деякі автори виділяють ще поняття “громадянська культура” як різновид
політичної культури, її вищий щабель. Громадянська культура передбачає,
що суб’єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед
інтересами всього суспільства, підпорядковують їм свої приватні,
корпоративні цілі. Дії цих суб’єктів спрямовані на дотримання
громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави.
Політична культура громадянського суспільства характеризується єдністю
громадянських прав і обов’язків та пріоритетом прав і свобод людини в
державі. Основними її складовими є рівень політичної свідомості,
політичної діяльності та поведінки соціальних суб’єктів.

2. Типи та функції політичної культури.

Політична культура має винятково важливий аспект, пов’язаний з
поведінкою та діяльністю політичного суб’єкта, які визначають передусім
стиль участі суб’єкта в політичному житті, тобто сукупність методів і
засобів його політичної практики, компетентність, професіоналізм,
моральність тощо. Відомо, що не всі суб’єкти політики володіють належним
стилем діяльності. Тому одним із основних критеріїв оцінки їх політичної
культури е здатність до участі в політичному процесі, уміння правильно
оцінювати політичну ситуацію, результативність діяльності. Чим людина
активніша, зацікавленіша, конструктивніша, тим вища її політична
культура. Безумовно, зміст політичної культури, зокрема її аспект,
пов’язаний з поведінкою суб’єкта, досить ємний. Приміром, помітне місце
в ньому посідають політичні традиції та символи. Традиції зберігають
елементи минулого політичного досвіду, є способом передачі зразків
політичної свідомості й поведінки від покоління до покоління. Хоча зі
зміною історичних умов вони можуть оновлюватись або навіть зникати.
Своєрідною ознакою культури соціуму є політична символіка (прапор, герб,
гімн. Символіка має яскраво виражене емоційне забарвлення і подекуди
здатна відігравати мобілізуючу роль.

Політична культура виконує певні соціальні функції:

1. Виховна функція. Її призначення полягає в підвищенні політичної
свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь
громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й
компетентності, освіченості.

2. Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на
політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів
влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій,
ідеалів тощо. Це сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації
та стабілізації життя суспільства.

3. Захисна функція. Полягає в охороні політичних цінностей, що
відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист
прав і свобод людини тощо).

4. Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів
поведінки суб’єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних
подій.

5. Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв’язок
громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства.

Процес формування політичної культури відбувається передусім під впливом
політичного життя, певних режимів, політичних систем. Чим вони
демократичніші, тим вищий рівень політичної культури громадян. За таких
обставин виховний процес здійснюється об’єктивно. Але, попри це,
необхідні цілеспрямовані заходи й засоби: демократична система освіти й
політосвіти, змістовна робота засобів масової інформації, високий
духовний рівень мистецтва й літератури, конструктивний вплив на маси
партійних і непартійних об’єднань, творчий розвиток гуманітарних наук
тощо. Виняткове значення в набутті політичної культури мають суспільні
ідеали. Їх відсутність спустошує людину, робить її байдужою,
аполітичною, здирницьки раціональною. Суспільство без справжнього
гуманістичного І ідеалу є неповноцінним, історично нежиттєздатним.

Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна.
Охарактеризуємо типологію американських політологів Г. Алмонда і С.
Верби.

Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою
політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та
інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від
релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).

Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до
політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет
уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному
суспільстві).

Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на
активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи
негативного ставлення до її елементів або системи загалом.

У реальній політиці існують, як правило, змішані типи:
піддансько-активістський, патріархально-підданський та ін.

Типологію політичних культур, що базується на формаційному підході,
запропонував польський політолог Є. Вятр. На його думку,
докапіталістичним формаціям притаманний традиційний тип політичної
культури з такими рисами: визнання святості влади, регулювання прав і
взаємин підданого та влади на основі традиційних норм (“так було
завжди”); непорушність політичної системи, її усталених норм. Основні
види цієї культури, за Вятром, — племінна, теократична, деспотична;
другорядні — патриціанська, дворянська. Для капіталізму головним типом
політичної культури є буржуазно-демократична, яка, у свою чергу,
поділяється на консервативно-ліберальну і ліберально-демократичну.
Консервативно-ліберальна політична культура визнає головними цінностями
громадянські права і свободи, традиції, але часто заперечує
радикально-реформаторські зміни (особливо там, де при владі
консервативні сили). У ліберально-демократичній культурі визнання
буржуазно-демократичних цінностей і взірців супроводжується більшою
лібералізацією та очікуванням соціальних реформ (скандинавські держави,
де впливові соціал-демократичні партії). У капіталістичному суспільстві
може існувати і другорядна політична культура — автократична у формі
авторитарної чи тоталітарної (Німеччина за часів нацизму).
Соціалістичному суспільству, стверджує Вятр, властива політична культура
соціалістичного демократизму, а також другорядна — реліктова
автократична культура.

Донедавна у вітчизняній політичній науці панувала типологізація
політичних культур за історично-формаційним критерієм. Згідно з нею
вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та
соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються класові
види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному
етапі набув поширення поділ на тоталітарний, плюралістичний і перехідний
типи політичної культури. Тоталітарна культура базується на принциповій
одномірності соціального, економічного та духовного життя суспільства,
на його тяжінні до стирання політичного, ідеологічного та іншого
розмаїття, до монополізму, тотального контролю, згортання прав і свобод
людини. Плюралістичний тип політичної культури стверджує багатоманіття,
множинність усіх форм матеріального, політичного, ідеологічного,
соціального буття, свободу думки і вибору в межах закону, вільну
змагальність та конкуренцію, захист прав і свобод людини. Перехідний тип
політичної культури (від тоталітарного до плюралістичного) притаманний
переважній більшості постсоціалістичних країн, у т. ч. Україні.

За територіально-національною ознакою виокремлюють національний тип
політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного
етносу в межах його території. Однак навіть у культурі відносно
“чистого” й національного типу внутрішні політичні цінності, настанови —
неоднорідні. Тому теорія політичної культури широко послуговується
поняттям “політична субкультура”.

Політична субкультура — сукупність особливостей політичної культури
певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від
культури іншої групи людей.

Групові особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей,
освітніми, статевими, віковими, етнічними, релігійними та іншими
чинниками, що дає підстави для тверджень про субкультуру жінок,
робітників, підприємців, селян, молоді. Приміром, молодіжну субкультуру
вирізняють гострота сприймання політичних подій, емоційність, нерідко
недостатня зваженість оцінок, тяжіння до нового, а подекуди бунтарство й
апатія. Водночас складовою політичної субкультури соціальної групи є
найтиповіші риси політичної культури суспільства.

Наявність у суспільстві полярних політичних субкультур, їх велика
розбіжність породжують фрагментарну політичну культуру, яка спричиняє
нестабільність у суспільстві, неповагу до загальнолюдських,
загальнонаціональних цінностей, інтересів та ідеалів, намагання вивищити
над ними регіональні, групові, партійні, що стримує прогресивні зрушення
в суспільстві.

3. Політична свідомість: зміст, структура, типологія.

Від розвитку політичної свідомості суб’єкта, правильного чи ілюзорного
відображення в людській свідомості політичного буття залежить і рівень
його політичної культури. Спонукаючи людей до дії чи бездіяльності,
політична свідомість зворотно впливає на суспільне життя. У ній
фіксується політичний інтерес індивідуального чи колективного
соціального суб’єкта.

Політична свідомість — опосередковане відображення політичного життя,
формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних
суб’єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які
відображають політико-владні відносини.

Існують два взаємопозв’язані блоки елементів політичної свідомості —
мотиваційний та пізнавальний.

Мотиваційний блок. До нього належать: політичні потреби та інтереси,
політичні цілі та цінності, психологічні установки та ідеологічні
настанови, політичні переконання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного,
спонукають людей до певної політичної поведінки. Цей процес
супроводжується емоціями, почуттями тощо.

Пізнавальний блок. Він охоплює: політичну інформованість, політичні
знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної
свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає
правосвідомість, що є водночас відносно самостійною субстанцією. Адже
знати, поважати і виконувати правові норми — обов’язок кожного
громадянина правової держави і суб’єкта політичних відносин.

Глибина розвитку компонентів політичної свідомості соціального суб’єкта
визначає рівень його політичної освіченості та зрілість політичної
культури в цілому. Звичайно, політичні знання, уявлення — відносні, як і
людські знання взагалі. Нерідко вони мають різний ступінь адекватності
реальному стану речей, оскільки ґрунтуються не лише на об’єктивних
фактах, а й на домислах, неперевіреній інформації, ортодоксальних
ідеологемах, необґрунтованих, упереджених теоріях тощо. Це зумовлює і
незрілість політичної культури в суспільстві, необхідність її підвищення
та збагачення. Система компонентів політичної свідомості формує
світогляд суб’єктів політики — їхнє розуміння світу, місця і ролі в
ньому людини. Світогляд може бути матеріалістичним, ідеалістичним,
позитивістським, релігійним тощо.

Залежно від критерія, взятого за основу, політологи розрізняють різні
рівні політичної свідомості.

За ознакою суб’єкта політики (соціологічний підхід) розрізняють такі її
рівні:

– політична свідомість суспільства;

– політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна,
вікова група і т. ін.); п

– політична свідомість особи.

Щодо гносеологічного підходу (рівень знань, усвідомлення політичних
процесів та ін.) виділяють теоретичний і буденний рівні політичної
свідомості. Буденний (емпіричний) рівень — це сукупність поглядів,
уявлень, стереотипів, які виникли із повсякденної практики людей.
Водночас він не позбавлений деяких теоретичних та ідеологічних
елементів. На такому рівні політичної свідомості політичні процеси і
явища віддзеркалюються поверхово, без глибокого проникнення в їх
сутнісні характеристики. Йому властиві спрощеність оцінок, емоційність,
імпульсивність, гострота сприймання політичного життя, обожнювання
кумирів чи граничне невдоволення політичними лідерами. Буденна
свідомість суттєво впливає на формування громадської думки. Саме буденну
свідомість великої маси людей називають масовою свідомістю, а свідомість
групи людей — груповою. Нерідко її експлуатують різні політичні сили для
досягнення своєї мети.

Важче маніпулювати політичною свідомістю на її теоретичному, науковому
рівні, оскільки вона є сукупністю політичних теорій, ідей, поглядів, в
основі яких — наукові дослідження політичних явищ, процесів, відносин.
На цьому рівні відбувається формування законів, понять, концепцій
політичного життя, вироблення прогнозів. Теоретична свідомість є
стрижнем політичної ідеології. Нею володіє обмежена група людей — вчені,
ідеологи, політичні діячі.

Структура політичної культури не вичерпується елементами політичної
свідомості.

4. Сутність політичної ідеології її структура і функції

Політична ідеологія є стрижнем політичної свідомості індивідуального,
колективного соціального суб’єкта і вирішальною мірою визначає рівень
його політичної культури.

Політична ідеологія — система концептуально оформлених політичних,
правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та
ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного,
способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів,
інтересів певних соціальних груп та суб’єктів політики.

Вперше термін “ідеологія” (грец. idea — слово, вчення) вжите французьким
філософом і економістом Дестютом де Трасі на початку XIX ст. (“Елементи
ідеології”).

Виникла ідеологія не відразу. За певних умов життя спільноти спершу
стихійно з’явилася соціальна психологія, яка створила підґрунтя для
вироблення, поширення і засвоєння ідеології даної спільноти.
Безпосередньо її створюють представники класу, соціальної групи (або
суб’єкти, які виражають їх інтереси) — теоретики, політичні діячі,
лідери тощо. Вони теоретично доходять тих самих висновків, які соціальна
група, клас утверджують практично. На основі систематизованих і
обґрунтованих поглядів, пропущених через призму інтересів, ідеалів класу
чи соціальної групи, формуються їхні самосвідомість і політичні
відносини. А сукупність політичних інтересів, ідей та ідеалів, програм
та політичних відносин певного класу (групи) з іншими соціальними
спільнотами і становить предмет політичної ідеології.

Політична ідеологія виконує низку функцій:

Захисна функція. Передбачає захист інтересів та ідеалів класу (групи). В
ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих
спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню
відповідних їм типів мислення, поведінки і програм діяльності. Офіційною
(державною) є ідеологія економічно і долітично пануючого класу, хоча в
демократичних країнах нині такий статус ідеології поступово
послаблюється. Це означає, що на сучасному етапі цивілізації все більше
формуються загальнолюдські інтереси та цінності, пріоритетні щодо
ідеології. Дедалі звужується сфера ідеологічної боротьби, вона все менше
поширюється на міждержавні відносини, на політичну діяльність. Сучасне
суспільство вимагає світоглядної терпимості, демократичних форм
боротьби. Саме в такий спосіб відбувається процес деідеологізації
свідомості, яка не є відмовою від ідеології взагалі (кожний має право
сповідувати свої ідеї). Це — заперечення ідеологічних стереотипів,
нетерпимості й монополізму, надання різним ідеологіям цивілізованого
змісту і плюралізму.

Пізнавальна функція. Її сутність — озброєння громадян знаннями про
політичну дійсність, сприяння зростанню їхньої політичної культури.
Однак політична ідеологія не завжди адекватно відображає реальність,
часто виявляє упередженість. На відміну від “чистої” науки, яка шукає
тільки істину за допомогою різних наукових методів пізнання, вона дбає
ще й про захист інтересів та ідеалів класу, певного режиму тощо. До того
ж їй бракує об’єктивних методів пізнання, її носії часто оперують
ритуально-догматичними стереотипами, апробація яких у кращому і разі
здійснюється здоровим глуздом, а частіше — корпоративними інтересами
суб’єктів. Тому не дивно, що політична ідеологія на догоду тим, кого
захищає, нерідко. Висвітлює політичні явища і процеси упереджено,
однобічно, а то й фальсифікує їх.

Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і
координуванню відносин між соціальними спільнотами за певними
принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та
інших програм розвитку суспільства, на політичну активність і соціальний
вибір громадян. Завдяки цьому вона стає засобом згуртування певної групи
та її прихильників, чинником налагодження чи руйнування стосунків між
об’єднаннями людей.

5. Політична культура сучасної України

Політична культура сучасної України має посткомуністичний,
пострадянський, постколоніальний характер.

Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною чи тим більше
офіційною, але вона ще функціонує за інерцією. Нинішня політична
культура українського народу є постколоніальною. Це доводить
зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості, нездатність
до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильність більше
розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. Проте характер
сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична
культура українського суспільства стає національною та незалежницькою.

За ставленням до демократії і держави політична культура України
залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але за умов
суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української
політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне
ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для
людини і нації).

За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України
характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і
соціалістичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних –
з іншого.

Особливості політичної культури в умовах сучасної України:

– заідеологізованість мислення, непримиренність будь-яких нетрадиційних
поглядів;

– низька компетентність в управлінні справами суспільства та держави;

– правовий нігілізм;

– нерозвиненість громадянських позицій;

– недостатньо розвинутий індивідуалізм;

– підданські відносини до будь-якого центру реальної влади.

Сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських
політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури
східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм,
патерналізм, підпорядкованість церкви державі.

Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо
відсутні окремі її компоненти, а багато з існуючих мають ще
несформований характер. Багато політико-культурних елементів не
відповідають національному характеру, традиціям української нації, тобто
політичній культурі властива неорганічність.

В руслі даного питання варто згадати і про формування політичної
культури сучасної української молоді.

Значення молоді у поступальному розвитку людської спільноти важко
переоцінити. За будь-яких часів, ледве людство стало усвідомлювати себе
творцем власного буття, його найкращі сподівання неодмінно пов’язувалися
з молоддю, прийдешніми поколіннями.

Не є у цьому виключенням і наше сьогодення, коли не можна не рахуватися
з молоддю, з її потенціалом, ідеалами, інтересами, сподіваннями, з її
радикалізмом і нетерпимістю до всього оманливого і хибного, з її
відвертістю та прямотою. В цілому проблеми молоді в українському
суспільстві мають три тісно пов’язані аспекти:

– що суспільство може дати молоді? Йдеться не лише про певні пільги, а й
про умови розвитку, становлення, соціалізації, формування активної
життєвої позиції молоді;

– що сама молодь може і повинна дати суспільству? Йдеться про активну
діяльність молоді в усіх сферах державотворення;

– як найповніше, найефективніше використати молодіжний потенціал? Тут
все залежить від дій конкретних суб’єктів молодіжної політики: держави,
політичних партій, об’єднань тощо.

Радикальні політичні та соціальні зміни, структурна перебудова економіки
України супроводжуються процесом формування сучасного громадянина. З
огляду на вік, фізичні потенції і кондиції, духовні сили, нереалізовані
можливості тощо – молодь є найперспективнішою частиною суспільства.
Молодіжне середовище – це лабораторія, яка виробляє та випробовує
невідомі раніше цінності, відносини, моделі поведінки, культурні норми
та зразки. Вступ у життя сучасної української молоді супроводжується
динамічними та неординарними процесами зміни не лише політичної системи
або економічних механізмів господарювання, – вражаючою є зміна системи
духовних, моральних цінностей, ідеалів та орієнтирів.

Молодь України нині знаходиться на етапі зміни ідейних, моральних
орієнтирів. Вона надто складно й досить повільно визначає свої позиції
як у політичній, так і в інших сферах життя і, відтак, у суспільстві
певною мірою порушена природна спадкоємність поколінь загалом. На жаль,
далеко не всі, від кого залежить доля молодих людей в Україні, це
визнають і розуміють.

Саме поняття “політична культура молоді”, як і більш загальне поняття
“політична культура”, сьогодні вживається в досить абстрактних, а
подекуди й суперечливих і не зрозумілих для масової свідомості
значеннях. Політична культура – це особливий різновид культури, спосіб
духовно-практичної діяльності й відносин, що відображають, закріплюють
та реалізують головні національні цінності та інтереси, формують
політичні погляди та цінності, знання та навики участі громадян у
суспільно-політичному житті України. Політична культура – це історично і
соціально зумовлений продукт політичної життєдіяльності людей, їх
політичної творчості, який відбиває процес опанування суспільством,
націями, класами, іншими соціальними спільнотами та індивідами –
політичних відносин, а також розвиток їх власної сутності і діяльнісних
здібностей як суб’єктів політичного життя.

Формування політичної культури, на думку багатьох людей в Україні, не
може бути дієвим, бо демократія ще не відзначається стабільністю,
парламентський демократизм існує лише теоретично, а вибори не відбивають
істинної думки народу. Політична культура, насамперед, повинна сприяти
усвідомленню загальноісторичної відповідальності українців як нації, а
також вихованню всіх соціальних і етнічних груп у дусі патріотизму,
постійному підвищенню значущості суверенної держави та єдності народу
України. До того ж політична культура дає можливість виявити прагнення
до законності та порядку, до збереження та розвитку специфічних
українських традицій. Сьогодні потрібні практичні дії в напрямі
заохочення участі молоді у державотворчих процесах, потрібна відповідна
молодіжна політика. У процесі виховання суттєве значення має формування
індивідуальної свідомості молодої людини, певних почуттів, стійких
настроїв, ідей, традицій, що відображають її корінні інтереси.

Сучасні молоді люди зростали під впливом перебудови не тільки
суспільства, але й свідомості попереднього покоління, їхніх батьків.
Зараз ідейно-політична зрілість свідомості та культури молоді, а,
насамперед, студентської молоді, перебуває на суперечливому етапі
становлення, відмови від ідеологічних і політичних стереотипів
тоталітарної доби, утвердження нових політико-ціннісних орієнтирів,
переконань і соціально-політичних почуттів, установок на вироблення
політичної компетентності, формування культури толерантності, політичної
коректності. Водночас відбувається переосмислення і переоцінка
політичних ідеалів, шляхів участі в громадсько-політичному житті вузу,
міста, області, у розвитку місцевого самоврядування.

Стосовно формування політичної культури молоді є низка протиріч.
Самодіяльність молоді, пов’язана з її ініціативою, створенням певних
громадських об’єднань, досить часто наштовхується на деяку її
запрограмованість у державних закладах освіти, культури, армійських
колективах. Певну ідеологічну спрямованість мають і багато засобів
масової інформації. Отже, логічно постає питання про деполітизацію,
деідеологізацію, деконфесіолізацію виховного впливу на молодь. Тобто
молодь має отримувати об’єктивну інформацію плюралістичного характеру.

Проте, спроби деполітизації студентської та учнівської молоді,
скеровування їх лише на одержання професійних знань, навичок і вмінь
призводить інколи до спаду політичної, громадської активності молодих
людей.

Через свої особливі характеристики молодь є чи не найбільш важливою
соціальною опорою радикальних перебудовчих, прогресивних суспільних
процесів і одночасно саме вона є однією з найбільш беззахисних
соціально-демографічних груп суспільства – бо лише готується до життя,
до трудової діяльності, тобто інтегрується в суспільство. Суспільство,
а, насамперед, держава має враховувати таке протиріччя, розробляючи та
практично реалізуючи молодіжну політику.

Проте, поглиблення кризи, труднощі економічних перетворень в країні
впливають на характер і спрямованість цінностей, соціально політичних
орієнтацій молоді, рівень і форми її активності.

На сучасному етапі розрізняють наступні аспекти формування політичної
культури молоді:

– родина, де відбувається ідентифікація політичних поглядів з батьками;

– школа (середня, професійна, вища), де зважаючи на рекомбінантне
відтворення навчального матеріалу, молоді люди позбавляються активності,
творчості, пошуку і, відповідно, прослідковуються прояви песимізму,
апатії, роздратування;

– молодіжні громадські та політичні організації, але участю в них
охоплено дуже малий відсоток молодих людей;

– засоби масової інформації (мас-медіа), які виходячи з даних
соціологічного опитування, проведеного у нашому вузі, відіграють також
важливу роль.

Як свідчать результати дослідження у молодіжному середовищі
спостерігається зацікавленість політичним життям в Україні та світі.
Жоден із студентів не визнав, що зовсім не цікавиться проблемами
політики. Понад третину(37%) намагаються бути в курсі справ політичних
подій. Серед опитаних студентів майже кожен дев’ятий цікавиться
політикою лише в тому разі, коли це стосується його особисто. Ситуативне
відношення до політики притаманне третині (34%) студентів. Цікавляться і
беруть активну участь в політичному житті країни 18% опитаних.

Взагалі не орієнтуються в ідейно-політичних напрямках всього 5%
респондентів.

Про рівень політичної культури студентів деякою мірою свідчить їх
ставлення до політичних партій, громадських, молодіжних об’єднань,
бажання увійти до складу таких об’єднань. Опитування студентів
засвідчило, що членами молодіжних громадських організацій є 16%
респондентів, громадських рухів 9%. Байдужість та відсутність будь-якого
інтересу до особистої участі в будь-яких громадських, політичних
об’єднаннях виявили 8%. У молодіжному середовищі спостерігається також
низький рівень інформованості та байдужість до існування та діяльності
молодіжних громадських об’єднань. Більшість з них молоді просто не
відомі.

Важливу роль у формуванні політичної культури сучасної молоді відіграє
національний менталітет, який і формує особливості українського
політикуму. Найбільш вираженими ознаками ментальності є:

– кардоцентричність (сентименталізм, емпатія, чуттєвість);

– анархічний індивідуалізм (прагнення до особистої свободи без належного
стремління до державності);

– перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом.

Дослідження, що проводилися Інститутом соціальної та політичної
психології АПН України, довели, що сучасна українська молодь досить
егоцентрична. Оскільки цінності особистісного порядку в неї явно
переважають, теоретично вона цілком бачить себе в контексті ринкових
відносин. Переважаючим мотивом її ділової активності є матеріальне
благополуччя. Не випадково 56% школярів та 54% студентів вважають, що
найважливішим у майбутньому для них є матеріальна забезпеченість.
Водночас спостерігається цікава для теоретико-методичного аналізу і
досить драматична для державного та педагогічного процесу ситуація. Лише
4% студентів та 4% школярів пов’язують своє майбутнє з Україною.

Врешті-решт для суспільства, яке, запроваджуючи нову ціннісну ієрархію,
не працює у цьому напрямі свідомо та відповідально, не вносить
відповідні корективи у процес формування молодіжного світогляду, такий
стан речей є абсолютно природнім. Побіжно зазначимо, що матеріальний
добробут людини ніколи не був для нашого суспільства базовою цінністю.
Нині ми спостерігаємо як на тлі витискання суспільно-значущих мотивів та
маргіналізації культурного простору формується якісно інша молодіжна
культура, утворюється новий клас – клас підприємців, виникнення якого з
самого початку пронизує фундаментальне протиріччя між власними
інтересами та суспільно-значущими цінностями.

Мабуть, зрозумілими є бажання молодої людини бути матеріально
забезпеченою. Але як поєднати це із нагальною потребою виховання у
молоді якостей свідомого громадянина? Такий досвід сьогодні активно
обговорюється в науці.

Він властивий системі морального виховання в японському суспільстві, де
так зване “моральне виховання” ґрунтується на розумінні моралі як засобу
самовдосконалення людини та відображає головний принцип японської
національної ідеології та моралі, згідно з якими кожен зобов’язується
постійно самовдосконалюватися заради кращого служіння своїй нації.

Зазначений досвід активно обговорюється на сторінках англомовної
наукової літератури і має, зокрема, в американському суспільстві, умовну
назву “громадянська релігія”.

Вітчизняні науковці все частіше розглядають проблему формування
політичної культури молоді в контексті вирішення питань, пов’язаних з
сучасною розробкою української національної ідеї як основи
функціонування нації, наріжного каменю соціально-політичних прагнень.
Адже чітке усвідомлення змісту національної ідеї як складного
інтелектуально-духовного, соціально-економічного, політичного,
морально-етичного та соціально-психологічного феномену народного буття є
одним із необхідних передумов самоусвідомлення етносом, зокрема молоддю,
своєї суті, або “самості”, де головне питання зміщується не тільки в
гносеологічну площину (“то ми?”), а у практичну площину визначення
необхідних кроків політичних для реалізації смисложиттєвої ідеї нації.

За такого підходу створюються передумови для розробки концепції
національної політичної культури як неодмінної складової виявлення
ефективних шляхів її модернізації, в тому числі модернізації молодіжної
політичної культури.

З проголошенням незалежності України, здавалося, що політична активність
молоді надмірно зросте, слугуватиме суттєвим змінам у суспільстві, однак
цього не сталося. І хоча важко погодитися з тими, хто вважає, що молодь
сьогодні повністю деполітизована, аполітична, говорити про високу
політичну свідомість багатьох молодих громадян України важко. Оскільки
ситуація в суспільстві надто складна, багато в чому не просто
суперечлива, а й не – зрозуміла, варто вести мову не стільки про
політичну культуру молоді, скільки про політичні настрої, оцінки тих чи
інших явищ, політичні орієнтації молодих людей.

Якщо говорити про місце молоді в системі української влади, то тут мало
що відомо, хоча з погляду на Верховну Раду України, уряд, на
представницькі органи влади, неважко дійти висновку про те, що молодь у
них представлена дуже мало. Хіба що трохи більше на районному та
сільському рівнях. Між іншим, за останні роки довір’я молоді до усіх
гілок влади постійно зростає, хоча молоді люди все ще сподіваються, що
їх проблеми врешті будуть помічені.

Інша справа, рівень підготовки молодої людини до політичної діяльності.
Зрозуміло, що незалежно від віку, в політиці потрібні знання, навики,
вміння, досвід. Об’єктивно молодь у цьому може дещо програвати старшим.
Саме тому постає питання про необхідність професійної підготовки молодих
політиків.

Характерною особливістю сучасної політичної свідомості молоді є
поліцентризм її політичних уподобань. Загалом нинішній рівень політичної
свідомості української молоді є ще досить низьким, що негативно
позначається і на рівні її політичної активності. Рівні політичної
активності та свідомості не завжди збігаються. Молодь може бути
політично пасивною не тому, що вона є політично несвідомою, а тому що не
підтримує ту чи іншу форму політичного правління, той політичний курс,
який не задовольняє її специфічні потреби та інтереси. Але ця пасивність
може вмить змінитися політичною активністю, якщо з’явиться така
політична сила, в якій молодь знайде відгук своїм інтересам.

Сьогодні для молодих людей в Україні, здавалося б, відкривається все
більше можливостей задовольняти свої інтереси та потреби, але одночасно
ускладнюються й умови для такої самореалізації. Складний і суперечливий
процес переходу до ринку призвів до того, що маємо сьогодні такі
проблеми, як зниження зайнятості молоді, зростання безробіття,
підвищення професійної кваліфікації, соціального захисту окремих
соціальних груп, в т.ч. і молодих людей, спостерігаються міграційні
процеси серед них.

Заслуговує на увагу ще одна проблема. Вважається, що декларування певних
нормативних цінностей та норм ніколи не перейде на рівень глибинних
настанов та стереотипів поведінки молоді, якщо суспільство не
відмовиться від висловлення цих норм у формі категоричних імперативів.
Йдеться про необхідність застосування так званої, синергетичної дії,
тобто дії, яка виходить з власних форм існування, з молодіжної
ініціативи. У результаті, остання постає не тільки і не стільки
проблемою молоді, скільки соціальною проблемою.

Важливо спрямувати молодь на пошук власного найоптимальнішого для неї
самої шляху розвитку, забезпечити цей процес таким чином, щоб він мав
тенденцію до самозакріплення і самопідтримки.

В Україні помітною є проблема, яка полягає в тому, що надто багато
громадян, особливо молодих, виявилися психологічно не готовими до
розбудови своєї держави. Це прикро, але факт, що на сьогодні ми не
спостерігаємо такого “вибуху” патріотизму, національної самосвідомості,
котрий став би консолідуючим фактором економічного, політичного,
духовного відродження, на базі якого формувався б наш менталітет,
міцніла держава, формувалася б нова генерація громадян.

За підсумками різноманітних досліджень, проведених останніми роками,
абсолютна більшість молодих людей (близько 80%) підтримувала дії,
спрямовані на побудову незалежної, самостійної Української держави.

Отож, молодіжна політика тієї чи іншої держави має бути складовою
загальної цілісної концепції розвитку того чи іншого суспільства. А
політична культура в демократичному суспільстві повинна спрямовуватися
на виховання молоді, яке неодмінно має опиратися на українські традиції,
ментальність, історію, без яких неможливе формування політичної культури
молодих громадян.

Література:

Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія,
практика: [Монографія]. – К., 2000.

Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.,1997.

Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.

Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч.
дисц. – К., 1999.

Базар І. M. Політична етнологія як наука : історія, теорія, методологія,
праксеологія.- К., 1994.

Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.

Гаєвський Б. Філософія політики. – К., 1993.

Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі ? – К., 1996.

Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996.

Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.

Пірен M.I. Етнополітика. – К., 1997.

Потульницький В. Історія української політології. – К., 1992.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020