Реферат на тему:
Українське питання на переговорах у Бресті. Відновлення влади
Української Центральної Ради
У листопаді 1917 р., після того як держави Антанти навіть не відповіли
на пропозицію більшовицької Росії про мирні переговори, Раднарком Росії
розпочав їх з Німеччиною та її союзниками. Переговори проходили в
Брест-Литовську. Центральна Рада направила на переговори свою делегацію
у складі В. Голубовича (голова), М. Левицького, М. Любинецького, М.
Полозова, О. Севрюка, яка мала відстоювати інтереси незалежної, соборної
Української Народної Республіки.
Проголошення IV Універсалом незалежності УНР дало Центральній Раді
юридичне право представляти інтереси республіки на міжнародній арені.
27 січня (9 лютого) 1918 р. в Бресті між Центральною Радою і країнами
німецько-австрійського блоку був підписаний мир (Брестський мир):
– Україна вийшла із стану війни з країнами німецько-австрійського блоку
(Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина);
– Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися допомогти Центральній Раді
відновити контроль над усією територією УНР. Центральна Рада погодилася
на введення німецько-австрійських військ в Україну;
– Центральна Рада взяла на себе обов’язок поставити союзникам велику
кількість хліба, м’яса, яєць та ін. продуктів і сировини. В Україну
передбачалися поставки сільськогосподарської техніки, машин.
Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною передбачався поділ
Галичини на українську та польську частини.
Росія, підписавши 3 березня 1918 р. мир з країнами Четверного союзу,
змушена була визнати незалежність УНР. Український більшовицький уряд
було розпушено, перше встановлення радянської влади в Україні зазнало
поразки.
Протягом лютого-квітня 1918р. німецько-австрійські війська (450 тис.
чоловік) окупували всю Україну. 7 березня до Києва повернулася
Центральна Рада. У ряді звернень до громадян України вона пояснила мету
приходу німецько-австрійських військ.
Заможні селяни, землевласники вимагали від влади визнання приватної
власності на землю. Але Центральна Рада, в якій досить сильними були
соціалістичні та навіть пробільшовицькі позиції, не бажала задовольнити
ці вимоги. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко взагалі
пропонував заарештувати деяких членів уряду, проголосити владу Рад
робітничих та селянських депутатів і провести нові вибори до ЦР. Такою
була ситуація в керівництві Центральної Ради. Непорозуміння виникли
також між українською та німецькою сторонами у зв’язку з виконанням
господарських зобов’язань, передбачених договором між двома державами.
Все це негативно впливало на внутрішньополітичну ситуацію в Україні.
Сподівання Ц Рена допомогу з боку Німеччини і Австро-Угорщини і їх
невтручання у внутрішні справи УНР виявилися наївними та ілюзорними. В
Україні було встановлено жорсткий німецько-австрійський окупаційний
режим. Військова адміністрація „наводила порядок”, не зважаючи на
українську владу, видавала власні нормативні акти, що мали чинність в
Україні. Так, були запроваджені військові польові суди, які здійснювали
судочинство і розстріли мирного населення за найменший непослух. В
інтересах поміщиків головнокомандуючий німецькими військами видав наказ
про повний засів земельних площ: селяни не мали права брати більше
землі, ніж могли засіяти, і перешкоджати в засіві поміщикам. До
Німеччини і Австро-Угорщини постійно відправлялися ешелони з
реквізованім у голодуючого населення хлібом, м’ясом, маслом, яйцями,
цукром і промисловою сировиною. Все це викликало масове невдоволення
населення українською владою, яка компрометувала себе співробітництвом з
окупаційним режимом і безпорадністю у здійсненні соціально-економічних
перетворень. Центральна Рада втрачала авторитет серед населення і
реальну владу в Україні.
3. Гетьманський режим: його внутрішня і зовнішня політика
29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якого
взяли участь майже 8 тис. делегатів, переважно селян. Учасники конгресу
рішуче засуджували політику Центральної Ради, її соціалістичні
експерименти, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та
утворення міцної державної влади у формі історичного гетьманату.
Присутні одноголосно проголосили П. Скоропадського гетьманом України.
Того ж дня в соборі св. Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана. Отож
Центральна Рада, проіснувавши тринадцять з половиною місяців, припинила
своє існування.
П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю повноту
влади, розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну
Республіку: країна стала називатися „Українська Держава”. Гетьман
оприлюднив два програмних документи – „Грамоту до всього українського
народу” і „Закони про тимчасовий державний устрій України”.
Демократична, республіканська форма правління (УНР) була замінена
монархічною (Гетьманат), авторитарною. ЦР, Генеральний Секретаріат та їх
органи на місцях ліквідовувалися. Заборонялася діяльність політичних
партій лівого спрямування, припинялося видання демократичних газет,
заборонялися вуличні демонстрації, мітинги і страйки. Поновлювалась
приватна власність на фабрики, заводи, шахти, які передавалися колишнім
володарям, поміщицьке землеволодіння. Разом з тим були зміцнені
державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське
самоуправління.
Одним з найвизначніших досягнень гетьманату П. Скоропадського було
енергійне національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в
дуже складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У
Києві та Кам’янці-Подільському постали українські університети. Почали
працювати Українська Академія наук, національний архів, національна
бібліотека. За безпосередньої участі академіка А. Кримського в Києві
діяв Близькосхідний інститут. У жовтні 1918 р. засновано Київський
інститут удосконалення лікарів як лікувально-навчальний заклад
професійної спілки лікарів міста.
Багато зробив гетьманський уряд і в царині зовнішній. Відносини з
державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої
політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради, Українська
Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими
державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки,
спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та
нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий
закон „Про посольства і місії Української Держави”. Новий закон від 6
листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на
22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони
існували з 12 країнами Європи.
Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні,
принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства
Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави
гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г.
Афанасьєв. Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як
незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні
П.Скоропадський не користувався авторитетом. Він не мав підтримки ні
білогвардійських сил, ні більшовиків, ні лідерів більшості українських
політичних партій.
Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз
хліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення
незалежності України, більша ж – виступала за федерацію з Росією.
Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців.
Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася
орієнтація П. Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все
це підготувало грунт практично для загальнонаціонального невдоволення.
На заклики лівих партій влітку 1918 р. по Україні прокотилася хвиля
антигетьманського страйкового руху (зокрема припинили роботу близько 200
тис. залізничників), активізувалася селянська партизанська боротьба
проти німецько-австрійських окупантів – основної опори гетьманського
режиму.
І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В.
Винниченко і С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної
партії, заснували опозиційний Український національний союз. Свою роль
відіграли тут і революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була
повалена монархія. 14 листопада 1918 р. політичні партії України
створили в Києві верховний орган республіки – Директорію – для боротьби
проти Гетьманату. До складу Директорії увійшли: В. Винниченко (голова),
О. Андрієвський, А. Макаренко, С, Петлюра, Ф. Швець. 14 грудня 1918 р.
війська Директорії вступили до Києва і П. Скоропадський зрікся влади та
виїхав за кордон.
Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося,
гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується насамперед
науки і культури, зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошову
систему, засновано банки. Чималі досягнення зроблені у сфері підготовки
національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключного
розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо,
відбулося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах
протягом семи з половиною місяців 1918 р.
Рекомендована література
Беспечний Т. А., Букреева Т. Т. Нестор Махно. Правда и легенды. –
Донецк, 1996.
Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953. Кн. 1, 2. –
К., 1994.
Блакитний Кость. – Отаман Степової дивізії: Збірник документів і
спогадів. – К., 1997.
Великий Українець: Матеріали з життя та діяльності М. Грушевського. –
К., 1992.
Верстюк В. Ф. Махновщина. – К., 1992.
Верстюк В. Українська Центральна Рада. – К., 1997.
Ветров Р. І. Політичні партії України на початку ХХ століття (1900–1925
рр). – Дніпродзержинськ, 1997.
Винниченко В. Відродження нації. У 3-х ч. – К., 1990.
Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – К., 1991. – С. 5–120.
Волковинський В. Нестор Махно. Легенди і реальність. – К., 1994.
Голубко Б. Армія Української Народної Республіки. 1917–1918. Утворення
та боротьба за державу. – Львів, 1997.
Горак В. С. Зліт і падіння Директорії // УІЖ. – 1995. – № 4.
Гошуляк І. Про причини поразки Центральної Ради // УІЖ. – 1994. – № 1.
Грушевський М. На порозі нової України. – К., 1991. – С. 3–54; 71–93.
Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991. – С.
225–239.
Михайло Грушевський – погляд із сьогодення. Наукові записки ТДПІ. Серія:
історія. Вип. V. – Тернопіль, 1997. – 279 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
