.

Утвердження незалежної України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 7025
Скачать документ

Реферат на тему:

Утвердження незалежної України

ПЛАН

1. Україна і процес перебудови в СРСР

2. Проголошення України незалежною державою і шляхи її розбудови

3. Політичний розвиток України і духовне життя суспільства

4. Економічна криза в Україні та її наслідки. Програми нової економічної
стратегії

5. Україна на міжнародній арені

1. Україна і процес перебудови в СРСР

Смерть Л. Брежнєва в 1982 р. поклала край його „ері”, але не змінила
загальної ситуації в країні. Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю.
Андропов. У 1984 р. він помирає. Ю. Андропова змінив тяжко хворий К.
Черненко, який у березні 1985 р. приєднався до своїх попередників і
новим Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано тоді ще молодого і
енергійного М. Горбачова. З його приходом до влади знову, як це вже
бувало не раз, постала надія на краще. Новий керівник та його
прихильники були першим поколінням радянських лідерів, які формувалися
вже після смерті Сталіна. Незважаючи на шалений опір консервативної
частини партійної номенклатури, М. Горбачов починає кампанію перебудови
радянської системи й насамперед її застійної економіки. Це – курс на
прискорення соціально-економічного розвитку, на реформування економіки,
яке передбачало розширення прав підприємств, їх самоокупність і
самофінансування; тісний зв’язок заробітної плати з результатами
господарської діяльності; сприяння запровадженню досягнень
науково-технічного прогресу у виробництво; створення акціонерних
товариств, кооперативів, малих і спільних підприємств, запровадження
оренди і сімейного підряду в сільському господарстві і т. п.

Проте скоро стало зрозуміло, що без реформування політичної системи усі
економічні реформи приречені на провал. Тому XIX партконференція
(червень 1988 р.) прийняла рішення про кардинальне реформування
політичної системи, закріпила курс на демократизацію суспільства,
гласність в управлінні державою та плюралізм думок у межах
соціалістичного вибору.

Щодо зовнішньої політики СРСР, то М. Горбачов висловився за впровадження
нового політичного мислення в систему міжнародних відносин:

– відкритість зовнішньої політики, зближення із Заходом, відмова від
застосування сили і опори на силові методи розв’язання міжнародних
проблем;

– виведення військ із Афганістану, розпуск Варшавського договору і
виведення радянських військ з Європи.

Усе це сприяло краху комуністичних режимів в Угорщині, Чехословаччині,
Польщі, Болгарії, Румунії, Східній Німеччині та її об’єднання з ФРН.

Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофа
глобального значення: 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської
атомної електростанції. Величезна радіоактивна хмара, більша, ніж
хіросимська, покрила багато районів України, Росії, Білорусії. Радянські
власті намагалися приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби цієї
катастрофи.

Що стосується ходу „перебудови” в Україні, то можна сказати, що тодішнє
партійне керівництво, очолюване В. Щербицьким, робило максимум того, аби
все залишалося по-старому. У вересні 1989 р. померлого В. Щербицького
змінив В. Івашко, котрий, однак, невдовзі переїхав до Москви, а
Компартію України очолив С. Гуренко. Спротив горбачовському курсу
переважної частини партноменклатури, в тому числі української,
послаблював позиції його ініціатора, негативно впливав на весь розвиток
соціально-економічної ситуації.

Чи не єдиною сферою, де „перебудова” принесла позитивні результати, була
суспільно-політична: окремі кроки, пов’язані з демократизацією життя
суспільства, розширенням поінформованості, гласності. Засоби масової
інформації почали друкувати „викривальні” матеріали про компартійних
чиновників, недоліки існуючої системи. Були оприлюднені виступи
письменників О. Гончара, Б. Олійника, І. Драча та ін. з критикою застою
в духовній сфері, тотальної русифікації. Видаються праці М.
Грушевського, В. Винниченка, М. Хвильового, М. Костомарова, І. Дзюби,
з’являються позитивні публікації про українських січових стрільців,
ОУН–УПА, розкривається правда про голодомор в Україні 30-х років,
сталінські репресії, звучать заклики до ліквідації монополії КПРС на
владу. Під тиском обставин керівництво республіки вимушене було піти
назустріч вимогам часу й суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна
Рада УРСР прийняла закон „Про мови в Українській РСР”. Була розроблена
державна програма розвитку української мови до 2000 р.

Отже, суспільно-політичний рух, що відбувався в Україні в період
перебудови, мав одночасно демократичний і національно-визвольний
характер. Упродовж 1988–1989 рр. масово виникають неформальні
організації, які очолюють цей процес: Українська Гельсінська спілка
(сформувалась на базі Гельсінської групи), Товариства української мови
ім. Т. Г. Шевченка, екологічна організація „Зелений світ”, товариство
„Меморіал” та інші.

У вересні 1989 р. була створена найбільш масова демократична організація
„Народний рух України за перебудову”, яку очолив Іван Драч. Рух швидко
еволюційонізував від поміркованої лояльної до влади організації до
антикомуністичної, головною метою якої стало вихід України з СРСР,
усунення комуністичної партії від влади та відновлення української
державності. Рух також сприяв активізації суспільно-політичного життя,
характерними особливостями якого стали політичні дискусії, мітинги,
страйки і демонстрації.

Усе це привело до розхитування СРСР, послаблення позицій комуністичної
партії в суспільстві, почався вихід комуністів з її рядів.

У 1990 р., після видалення статей з Конституції СРСР про „керуючу і
спрямовуючу роль КПРС” та прийняття Верховною радою УРСР постанови „Про
порядок реєстрації громадських об’єднань”, починається становлення в
Україні багатопартійної системи. Постали Українська республіканська
партія, Демократична партія України, Партія Зелених України,
Соціалістична партія України, Ліберально-Демократична партія та ін. –
усього в 1990 р. було створено 16 політичних партій.

Важливою подією 1990 р. стали порівняно демократичні вибори до Верховної
Ради УРСР. Із 150 законодавчих актів, прийнятих цією Верховною Радою в
1990 р., особливо значною стала затверджена 16 липня „Декларація про
державний суверенітет України” і це незважаючи на те, що Головою
Верховної Ради УРСР тоді був компартійний керівник республіки В. Івашко.

Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали проти
перебування республіки у складі СРСР, за українську державну
самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки
консервативну партноменклатуру, але й самого ініціатора „перебудови” –
М. Горбачова, тепер уже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити
переростання „суверенізації” союзних республік у процес, який би привів
до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати. Він,
зокрема, запропонував проект так званого нового Союзного Договору і став
наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали.

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно
посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в
керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти
будь-яких поступок в цьому питанні союзним республікам, за збереження
СРСР як єдиної держави. З цією метою в березні 1991 р. було проведено
всесоюзний референдум, на який було винесено питання: „Чи вважаєте Ви
необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як
оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною
мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої
національності?” Верховна Рада УРСР внесла до бюлетенів додаткове
питання: „Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу
радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний
суверенітет України?” На перше запитання „Так” відповіли 70,2 %, на
друге – 80,2 % громадян України, що взяли участь в референдумі.

Використовуючи результати цього референдуму, противники утворення на
основі союзних республік незалежних держав робили все для того, щоб не
допустити до цього. Ці реакційні сили в Москві (так званий ДКНС) у ніч
на 19 серпня 1991 р., тобто напередодні підписання Союзного Договору,
ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі та усунули його від влади.
Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин,
кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот.
Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, яку очолював у той час Л.
Кравчук, зайняло вичікувальну позицію. Вимоги демократичної частини
депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання
Верховної Ради України були зігноровані.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено,
українське керівництво почало діяти. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада
України прийняла „Акт проголошення незалежності України”. Отже, в
процесі перебудови, розпочатої з ініціативи КПРС, розпочатої М.
Горбачовим у 1985 р., український народ прийшов до висновку про
необхідність розбудови своєї незалежної держави.

2. Проголошення України незалежною державою і шляхи її розбудови

Початок розбудови незалежної української держави можна вважати з
прийняття 16 липня 1990р. Верховною Радою УРСР „Декларації про державний
суверенітет”, яка проголосила невід’ємне право українського народу на
самовизначення, верховенство, самостійність, повноту і неподільність
влади республіки в межах її території.

Історичне значення Декларації полягало в тому, що вона поклала початок
мирному відродженню незалежності України.

Прийняття 24 серпня 1991р. Верховною Радою історичного документу – „Акт
проголошення незалежності України” припинило існування Української
Радянської Соціалістичної Республіки і проголосило появу незалежної
держави – Україна.

Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним
референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з
яких 90,3% проголосували за незалежність України. Того ж дня Президентом
України було всенародне обрано Л. Кравчука.

Кравчук Леонід Макарович (10.01.1934 р) – відомий український політичний
діяч, перший Президент України (1991–1994 рр.), Народився у с. Великий
Житин Рівненської обл.. В 1953 р. закінчив Рівненський кооперативний
технікум, в 1958 р. – економічний факультет Київського держуніверситету
і розпочав роботу викладачем Чернівецького фінансового технікуму. З 1960
р. по 1967 рр. – на партійній роботі в Чернівецькому обкомі КП України:
консультант-методист Будинку політосвіти, лектор, помічник першого
секретаря, зав. відділом пропаганди і агітації обкому партії. В
1967–1970 рр. навчався в аспірантурі Академії суспільних наук у Москві,
де захистив кандидатську дисертацію і отримав учений ступінь кандидата
економічних наук. З 1970 р. працював в апараті ЦК Компартії України
відповідно: зав. сектором перепідготовки кадрів, інспектором, помічником
секретаря ЦК КПУ, першим заступником зав. відділу пропаганди і агітації,
завідувач цим віділом, з 1988 р. – завідувач ідеологічного відділу ЦК. З
жовтня 1989 р. – секретар з ідеології, кандидат у члени політбюро ЦК, з
1990 р. – другий секретар, член політбюро ЦК Компартії України, з кінця
липня його ж року – голова Верховної Ради УРСР. На Всеукраїнському
референдумі 1 гркдня 1991 р. був обраний першим Президентом України. З
1994 р. – депутат Верховної ради України, з 1998 р. – член керівництва
СДПУ(о). Кавалер багатьох орденів і медалей, почесних звань і рейтингів.
З 2001 р. – Герой України.

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С.
Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели переговори
(без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов’язків
Президента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення
натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня того ж
року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав
колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій
декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє
своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу
Радянських Соціалістичних Республік. Ліквідація СРСР, який проіснував
майже 70 років, стала фактом глобального значення.

Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 року
принципово по-новому поставило питання її державного, економічного та
політичного розвитку. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток
подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії.
Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної
Української держави закономірно висунули проблему розгортання
державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу
суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову.
Розв’язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих
питань.

Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі
постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х – на початку 90-х
років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями.
Пізнання цього вкрай важливе тому, що по-перше, стають зрозумілими
причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, що більш
чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрі
дійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи
та політичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого
утворення.

Наше з вами сьогодення – це період переходу до демократичної,
незалежної, правової держави. Як свідчить досвід багатьох країн
Центральної та Східної Європи, бажано все зробити для того, щоб цей
період був якомога коротшим, щоб якомога швидше суспільство переходило
на сучасні ринкові рейки. Україна, на жаль, поки не зуміла зробити
цього. І саме тут слід шукати основну причину чи не всіх сьогоднішніх
негараздів.

Чому ж так сталося? На це існувало багато чинників. Інколи складається
враження, що процеси кінця 80-х – початку 90-х років застали наше
суспільство дещо зненацька. Швидкий прорив України до національного
суверенітету та державної незалежності породив серед значної частини
тогочасної політичної еліти почуття надмірної впевненості у власних
силах та можливостях. Суспільство опинилося в стані чи не масової
політичної та економічної ейфорії. Але „медовий місяць” незалежності
України явно затягнувся. Ставало дедалі очевиднішим, що слід переходити
до розв’язання практичних завдань, пов’язаних зі створенням Української
держави. А до цього, як показали подальші події, керівництво держави не
було готове. І не тільки з власної вини: прорив до суверенності та
незалежності, розпочатий за Президента Л.Кравчука, який усе своє свідоме
життя працював на ідеологічній ниві в Компартії України, значною мірою
здійснювався на фоні психологічної, професійної та концептуальної
непідготовленості усіх державних структур до роботи в умовах, котрі
відрізнялися від тих, які практикувалися за радянської доби. Виховані
попередньою системою кадри з їхнім досвідом „соціалістичного
господарювання” постали перед дилемою: або одночасно і вчитися, і
працювати над створенням сучасної держави з сучасною політичною та
економічною системою, або працювати приблизно так, як за старих часів.
Судячи з сучасного стану українського суспільства, зокрема його
економіки, владі так і не вдалося знайти оптимального розв’язання
проблеми кадрів, а саме від них значною мірою залежить успіх будь-якої
справи. Часто до влади, як у центрі, так і на місцях, приходили далеко
не кращі кадри навіть із прогнилої компартійної системи, а ті, хто
швидше зумів відмовитись від партійного квитка і „перелицюватися у
демократа”. Наслідки цього продовжують справляти свій негативний вплив
практично на всі сфери нашого життя і сьогодні.

Серйозною перепоною на шляху розгортання державотворчих процесів
залишається те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах і досі
немає згоди щодо того, яке суспільство ми будуємо. Українська
національна ідея як об’єднуюча не є загальновизнаною. Гострота проблем,
з якими стикнулася наша держава в перші роки свого існування,
поглибленням економічної кризи, катастрофічним падінням промислового та
сільськогосподарського виробництва. При цьому зусилля політичного
керівництва значною мірою витрачалися не на негайне подолання цих явищ,
а на полеміку, міжпартійні чвари і з’ясування стосунків між гілками
влади, особливо між Президентом і Верховною Радою.

А тому Україна не здійснила перехід до ринкової системи господарювання
до цього часу. Ми вкрай повільно рухаємося в цьому напрямку при
всезростаючій корумпованості влади усіх рівнів. Незалежна Україна
отримала у спадок господарство, де тотальними були панування
державно-колгоспної власності, заборона і переслідування ринкових
відносин, мілітаризація економіки (майже 80 % народного господарства
УРСР було пов’язане з військово-промисловим комплексом), де проводилась
така політика, яка не рахувалася ні з національними інтересами України,
ні з вимогами екологічної безпеки її населення.

Як вже зазначалося, українське суспільство, в тому числі й та його
частина, яку ми називаємо політичною елітою, значно. мірою виявилося не
готовим до розбудови незалежної Української держави. Практично протягом
усіх років української незалежності не вдалося досягти конструктивної
співпраці основних гілок влади. Майже щороку змінювався Прем’єр-міністр
і склад Кабінету Міністрів. Парламент держави скоріш нагадував собою
політико-ідеологічний клуб, ніж вищий законодавчий орган держави. Тільки
в 1996 р. Верховна Рада приймає Конституцію України. Прийняття
Конституції завершило період державного становлення, закріпило правові
основи незалежної України, яка стала невід’ємною частиною європейського
та світового співтовариства. З прийняттям конституції завершилося
формування законодавчої , виконавчої і судової влади в Україні. Главою
держави є президент, який виступає гарантом державного суверенітету,
територіальної цілісності України, додержання її Конституції, прав і
свобод громадян. Конституція визначає всі основні засади та напрямки
внутрішньої і зовнішньої політики України, орієнтири подальшої її
розбудови як демократичної, соціальної і правової держави. Остаточно
змінено було політичні і соціально-економічні основи нашого суспільства.

3. Політичний розвиток України і духовне життя суспільства

Першочерговим завданням незалежної України було державне будівництво.
Проте державотворчі процеси ускладнювалися тим, що тривалий час у нас
діяла Конституція УРСР 1978р., до якої в умовах розбудови постійно
вносились поправки (протягом 5 років було внесено близько 200). Закони,
які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції і це підривало
принципи законності.

Але суспільство поступово рухалося вперед у своєму політичному розвитку,
державотворенні:

– Законом від 17.09.1991 р. назву УРСР було замінено на споконвічну
назву держави – Україна.

– 8 жовтня 1991р. прийнято Закон „Про громадянство України”, яким
визначено статус її населення. Громадянство України отримали усі, хто
проживав на її території і не був громадянином іншої держави.

– У листопаді цього ж року було прийнято „Декларацію прав
національностей України” і Закон „Про національні меншини в Україні”,
який зафіксував право кожного народу на розвиток своєї національної
мови, культури, відродження історико-культурних традицій і т. ін.

–Прийнято також низку законів про розбудову Збройних сил України та її
правоохоронних органів.

– На початку 1992 р. було затверджено державну символіку України:
Державний прапор синьо-жовтого кольору, герб – тризуб, Державний гімн –
„Ще не вмерла Україна”.

Важливу роль у суспільно-політичному житті України відіграв процес
виникнення політичних партій, розвиток багатопартійної системи. Проте
зміцненню і консолідації новоутворюваних партій перешкоджало зокрема те,
що був відсутній „Закон про політичні партії в Україні”, який вступив в
силу лише 28 квітня 2001р. Розвиток соціально-політичних, державотворчих
процесів гальмувало й те, що у нас створено понад 100 політичних партій
різного спрямування, які часто виступали дестабілізуючим фактором у
Верховній Раді і суспільстві в цілому.

У березні – квітні 1994р. відбулися вибори до Верховної Ради (головою її
було обрано лідера Соціалістичної партії України О. Мороза), а у червні
– липні цього ж року – вибори Президента України (ним став Л. Кучма, за
якого у другому турі віддали свої голоси понад 52 % виборців).

Кучма Леонід Данилович (9.08.1938 р.) – відомий український політичний і
державний діяч, Президент України з 1994 р. Народився у с. Чайкине
Чернігівської області. В 1960 р. закінчив Дніпропетровський
держуніверситет, за фахом інженер-механік. В 1960–1975 рр. працював:
інженером, старшим інженером, провідним конструктором, помічником
головного конструктора КБ Південне” (м. Дніпропетровськ). У 1975–1981
рр. – секретар парткому Компартії України КБ „Південне”, 1981–1982 рр. –
секретар парткому ВО „Південний машинобудівний завод”. В 1982–18786 рр.
– перший заступник генерального конструктора КБ „Південне”, 1986–1992
рр. – генеральний директор ВО „Південний машинобудівний завод”. З жовтня
1992 р. по вересень 1993 р. – Прем’єр-Міністр України, з грудня 1993 р.
по липень 1994 р. – президент Українського союзу промисловців і
підприємців. 10 липня 1994 р. Л. Д. Кучма обраний Президентом України, у
листопаді 1998 р. вдруге обраний на президентську посаду. Є також
Головою ради національної безпеки і оборони України. Л. Кучма – Лауреат
Ленінської премії СРСР (1981 р.), Державної премії України в галузі
науки і техніки (1993 р,0, кандидат технічних наук, професор, академік
Інженерної академії України, кавалер багатьох нагород і почесних звань
нашої держави та зарубіжних країн.

Однак, стосунки між гілками влади, які особливо загострилися в кінці
1993 р., суттєво не поліпшилися. Давалося взнаки відсутність нової
Конституції, яка була прийнята в результаті гострої, міжфракційної
боротьби лише 28 червня 1996 р. З прийняттям Конституції України, в чому
безперечна заслуга тодішнього Голови Верховної Ради, було завершено
поділ влади на законодавчу (Верховна Рада), виконавчу (Кабінет
Міністрів) і судову гілки влади, інститут президентства та місцеве
самоврядування. Це був переломний пункт утвердження нашої державності,
політичних, економічних і соціальних перетворень: вони набули
загальновизнаного, цілеспрямованого і незрушного характеру.

Якщо перший етап державотворення був пов’язаний з політичним і правовим
оформленням української держави, другий – з творенням Конституції
України, то нинішній її етап пов’язаний з визначенням довгочасної долі
української демократії, її політичної перспективи.

Але й після прийняття Конституції України, політична ситуація в країні
залишалася нестабільною.

Особливої гостроти набрала внутрішньополітична ситуація в Україні у
1998–2001 рр. у зв’язку з:

– черговими парламентськими виборами в березні 1998 р., які вперше
проводились за змішаною мажоритарно-пропорційною системою (місця в
парламенти вибороли 8 політичних партій: Комуністична партія України,
Народний Рух, НДП, „Громада”, Партія зелених, СДПУ(о), блок
Соціалістичної і Аграрної та Прогресивна соціалістична партія);

– виборами Президента, що відбулися в жовтні – листопаді 1999 р.;

– відкликанням з посади Голови Верховної Ради О. Ткаченка і його першого
заступника та створенням парламентської більшості в січні 2000 р., яка
незабаром розпалась;

– загибеллю журналіста Г. Гонгадзе і скандалів навколо магнітофонних
записів майора служби охорони Президента А. Мельниченка;

– загостренням протистояння між владою і опозицією, яка досягла апогею 9
березня 2001 р., перерісши у масові виступи і вуличні сутички.

Дещо розрядити політичну обстановку вдалося після парламентських виборів
2002 р. і обрання Головою Верховної Ради України В. Литвина.

Важливим чинником державотворення є відродження духовності, національної
свідомості, почуття державної гідності. Цьому в значній мірі сприяло
відродження культури. У цій сфері також переплелися позитивні й
негативні риси. Основою будь-якої культури, втіленням духовності в першу
чергу є мова. Незважаючи на прийняття Закону про мови, яким закріплявся
державний статус української мови, вона й сьогодні повільно вводилася в
сфері діловодства, армії, освіти. У 1998/99 навчальному році українською
мовою навчалися понад 60 % учнів денних середніх закладів. Проте,
наприклад, в Донецькій і Луганській областях українською мовою навчалося
трохи більше 10–15 % учнів.

У формуванні громадянина неабияка роль належить освіті. Концепція
розвитку системи освіти ґрунтується на демократизації всіх її ланок.
Розширюється мережа шкіл з поглибленим вивченням окремих дисциплін,
відкриваються ліцеї, гімназії, коледжі, авторські школи. Але нерідко зі
зміною назви навчального закладу його зміст не змінюється. Певних
успіхів досягнуто в переведенні школи на україномовний режим. В місцях
компактного проживання відкриваються національні школи: румунські,
угорські, молдавські, польські, кримсько-татарські тощо.

Відповідно до потреб життя реорганізується система вищої й середньої
спеціальної освіти. Поряд з державними створюються навчальні заклади,
засновані на інших формах власності. За рахунок цього зростає кількість
вузів: в 1990/91 навчальному році їх нараховувалося 149, в 1996/97 –
274. Великою проблемою залишається фінансування вищої освіти. Законом
„Про освіту” встановлено, що на цю сферу щорічно повинно виділятися не
менше 10,5 % внутрішнього валового продукту, проте цей показник
становить близько 4 %. Сьогодні видатки на підготовку одного спеціаліста
у вузах розвинених країн у 5–6 разів більші, ніж в Україні. Вузи поряд з
державним замовленням все частіше вдаються до навчання на платній
основі, що в умовах зниження життєвого рівня населення сприяє
загостренню соціальної напруги.

Провідним центром науки залишається Національна Академія наук.
Орієнтація на прикладні розробки супроводжується падінням престижу
фундаментальних досліджень. Понад 90 % технологічних розробок не
впроваджуються у виробництво, тобто низька віддача наукової роботи.
Скоротилося майже у 30 разів фінансування наукових досліджень.
Наприклад, в США, Японії на одного науковця витрачається близько 150
тис. доларів на рік, в Україні – 0,7 тис., тобто на рівні
слаборозвинених країн. Низький рівень фінансування створює труднощі в
матеріально-технічному й кадровому забезпеченні науки. Щороку в
результаті міграції Україна втрачає близько 10 тис. дипломованих
спеціалістів. Не менш загрозливим для науки є і внутрішній „відплив
умів”: понад 20 % науковців перейшли до комерційних структур.

Чимало проблем і на ниві культури, в розвитку художньої сфери. На
початку творення нової держави відбулася демократизація у сфері
культури, що дало поштовх для її розвитку. Десятиліттями гнана культура
національних меншин одержала можливість вільно розвиватися. В Україні
діє близько 160 національних, культурно-освітніх товариств. Разом з
наявними успіхами в галузі культури простежуються негативні тенденції.
Як і раніше, вона фінансується за залишковим принципом. Гостру кризу
переживає національний друк. Лише за 1995 р. наклад республіканських
періодичних видань скоротився у 8 разів, частка української книги
знизилась до 36 %. Відсутність коштів часто стає причиною закриття
культурно-освітніх установ. Небезпечним для культурного росту нашої
держави є неконтрольоване поширення продукції іноземної культури часто
сумнівної якості, через які в нашу повсякденність впроваджується лише
принцип вигоди, відтак – нові плацдарми відвойовують егоїзм та цинізм,
культ насильства і грубої сили, розбещеності, відбувається духовне та
моральне спустошення людей, особливо молоді.

Відродження духовності значною мірою пов’язане з відродженням релігії і
церкви у нашій державі. Значною мірою цьому сприяв закон „Про свободу
совісті та релігійні організації”, а також нова Конституція України, яка
гарантує свободу світогляду і віросповідань. В останні роки з’явилась
значна кількість релігійних громад, відновлюють діяльність старі храми,
будуються нові культові споруди. Відродженню релігії сприяло зняття
заборон на релігійне життя, різке загострення суспільних проблем,
часткова втрата старих ідеологічних орієнтирів, повернення до
традиційних цінностей.

Проте як і в попередні роки, для церковного життя характерна його
політизація. Міжконфесійні конфлікти додають напруженості в суспільстві.

Важливою подією в суспільно-політичному і духовному житті був державний
візит у 2001 р. в Україну глави Ватікану – Папи Римського Івана- Павла
II. Його візит став закликом до порозуміння, до процесів єднання
віруючих усіх конфесій. Україна, за словами Папи, має виразне
європейське покликання, підкріплене християнськими коренями культури, і
тому треба сподіватися, що ці корені допоможуть зміцнити національну
єдність і далі розвивати незалежну Україну.

4. Економічна криза в Україні та її наслідки. Програми нової економічної
стратегії

Утвердження реальної незалежної держави неможливе без створення
стабільної високоефективної національної економіки. Проте, уже на час
проголошення незалежності, Україна виявилася немічною і деформованою в
економічному відношенні, в якій швидкими темпами відбувався спад
виробництва і наступала всеохоплююча економічна криза.

Економічна ситуація постійно погіршувалась і в середині 1992 року
напруга в суспільстві вкрай загострилася. Чергове підвищення цін на
сільськогосподарську продукцію викликало обурення серед населення,
шахтарі піднялися на страйк. Збільшувався зовнішній борг, скорочувався
випуск товарів народного споживання. Виробництво промислової продукції в
1993 р. знизилось на 21 %. Місячна інфляція восени перевищила 75 %, в
грудні – 90 %. За даними Світового банку, у другій половині 1993 р.
рівень інфляції в Україні був найвищим у світі і перевищував показники
часів світових воєн.

Національний банк України неодноразово вдавався до кредитно-грошової
емісії. Лише в 1993 р. вона в 25 разів перевищила рівень 1992 р. У1995
р. стали застосовувати мільйонні купюри. Стрімке падіння курсу
купоно-карбованця посилювало зневіру населення до вітчизняної грошової
одиниці, яке більше довіряло іноземній валюті. Неприпустимо низький курс
української грошової одиниці створив необмежені можливості для
пограбування національних ресурсів. За 1990–1994 рр. вироблений в
Україні національний продукт скоротився майже на 58 %. В умовах
гіперінфляції відбувалася масова бартеризація внутрішньої та зовнішньої
торгівлі. Причому, як правило, імпортні поставки здійснювались за
завищеними цінами. У цій складній ситуації Кабінет Міністрів одночасно
намагався зупинити спад виробництва і загальмувати інфляційні процеси. В
результаті не вирішувалася жодна з цих проблем.

Для обмеження знецінення купоно-карбованця уряд Кравчука-Звягільського
запровадив фіксований курс купонів по відношенню до долара, підняв
ставку прибуткового податку з громадян, яка сягнула 90 %. Наслідком
стало розширення „тіньової” економіки, згортання виробничої й
комерційної діяльності, посилення корупції в державному апараті, відплив
капіталів за кордон. Податкова політика, замість заохочення виробника,
змушувала його згортати виробництво або ухилятися від сплати податків,
що зменшувало надходження до державного бюджету.

Катастрофічна ситуація склалася з технічним переоснащенням промислових
підприємств, на більшості з яких обладнання відпрацювало свій
нормативний строк. Енерго- й матеріалоємність виробництва в 1,5 рази
перевищує середньоєвропейський рівень. Тому Україна змушена закуповувати
удвічі більше нафти й газу порівняно з західноєвропейськими країнами.

Економічну кризу в Україні спричинив цілий ряд факторів. Перш за все
Україна від СРСР успадкувала такі риси, як монополізм, екстенсивний шлях
розвитку, диспропорційність, для подолання яких потрібен тривалий час.
Економіка республіки була тісно пов’язана з загальносоюзним
господарським комплексом. Основна частина її товарної продукції
орієнтувалася на продовження виробничого процесу в інших республіках.
Тому розрив усталених економічних зв’язків боляче вдарив по виробництву.
Науково-технічна й технологічна відсталість та низька
конкурентоспроможність не дозволили швидко інтегруватися у міжнародний
поділ праці. Хибною також виявилась орієнтація на Європу. З часом
виявилося, що вітчизняні товари неконкурентоспроможні, і в Європі нас
ніхто не чекає. Тому недоцільно було відмовлятися від ринку СНД, який
швидко захоплювали інші держави. Для промисловості України характерна її
висока енергоємність, а отже, не маючи достатніх власних родовищ нафти й
газу, вона залежить від держав – постачальників енергоресурсів. Ситуація
ускладнилась особливо після того, як Україна стала платити за нафту й
газ реальну ціну.

Негативну роль відіграють ряд суб’єктивних факторів. Значна частина
суспільства, і в першу чергу керівництво республіки, психологічно була
не готова до економічних перетворень. Реформи не мали достатнього
наукового підґрунтя. Українські економісти й політики були недостатньо
знайомі з законами ринкової економіки. Слабкою залишалася правова база
ринкових перетворень: багато законів відірвані від реалій, нечіткі,
нерідко суперечать один одному. У законотворчій діяльності народні
обранці нерідко керуються не економічною доцільністю, а власними
амбіціями, чи власними інтересами, а не загальнодержавними.
Дестабілізуючим чинником виступає політичне протистояння, небажання йти
на певні компроміси.

Як підкреслює Голова Верховної ради В. Литвин у зв’язку з 11-ю річницею
незалежності України– „”Зайняті міжусобною боротьбою, політичні діячі
України на початку 90-х практично провалили ринкові реформи”. Все було
віддано на самоплив. Неконтрольована ваучерна приватизація засобів
виробництва дала можливість спритним ділкам привласнити те, що
десятиліттями створювалося руками і потом всього народу, і „викачувати”
з приватизованих засобів виробництва прибутки, нічого не вкладаючи в їх
розвиток, чим доводили їх до повного розвалу.

І хоч Національний банк України намагався дотримується суворої
антиінфляційної політики, проте ці кроки не підкріплювалися скороченням
бюджетних витрат, а приборкання інфляції досягалося шляхом затримок
виплат заробітної плати, стипендій, пенсій тощо. Недосконала податкова
політика, хронічні затримки прийняття щорічного бюджету бумерангом били
по виробництву. У 1998 р. 50 % підприємств країни були збиткові, тоді як
ще 1996 р. вони становили 12 %. Економіка набуває напівкримінальних рис
– „тіньовий сектор” становить близько 60 %. Зростає зовнішня
заборгованість України: вона досягла вже 12 млрд. доларів.

Негайних перетворень потребувало сільське господарство. Постійно
скорочувався обсяг виробленої сільськогосподарської продукції: її обсяг
у 2000 р. склав 70 % від рівня 1991 р. Внаслідок неефективності сільське
господарство стало одним з головних факторів розкручування інфляційної
спіралі. Поглибилася диспропорція між цінами на сільськогосподарську й
промислову продукцію: з 1990 р. розрив на користь останньої збільшився у
п’ять разів. Отже, за роки незалежності Україна втратила економічного
потенціалу майже в 2 рази більше, ніж за роки Другої світової війни.

І лише за останні роки намітився ряд позитивних тенденцій. Уповільнилися
темпи падіння показників промислового виробництва: 1995 р. зниження
склало 11,5 %, в 1996 – 5,1 %, у 1999 – стабілізація і ріст. Істотно
знизилась інфляція: в 1994р. вона дорівнювала 500%, 1996 – 40, в 1997 –
2%. У вересні 1996 р. запроваджена національна грошова одиниця – гривня,
яка залишається досить стабільною, особливо в 2000 р. Збільшились обсяги
капіталовкладень, стабілізувалась фінансова система, дещо зросли
надходження до центрального бюджету, розширився зовнішньоторговельний
оборот. Водночас зворотним боком фінансової стабілізації стала хронічна
заборгованість держави по зарплаті, що „дамокловим мечем” висить над
національною валютою. Основною проблемою в цьому відношенні є
недосконала податкова політика, внаслідок чого державний бюджет
наповнюється дуже повільно. Україна має ряд конкурентоспроможних
галузей: літакобудування, ракетно-космічний комплекс, важке
машинобудування, кольорова та порошкова індустрія, створення
інформаційних систем тощо. Проте щоб, ці галузі утримати на високому
рівні, необхідні кошти, а їх в державі не має.

Загострення становища в економіці відбилося на життєвому рівні народу
України. Після проведення лібералізації цін у 1992 р. основна маса
населення (близько 64 %) опинилася за межею бідності. Це – нечуване для
мирного часу падіння рівня добробуту. По суті, за короткий час було
зруйновано середній клас, який утворюють кваліфіковані робітники
найманої праці і який становить соціальне опертя цивілізованого
суспільства. У найдраматичнішому 1993 р. середньомісячний прибуток на
душу населення складав (у доларах США): в Україні –15, Польщі – 150,
Туреччині – 300, Словенії – 400, США – 1500. Напруженості в суспільстві
додавав непомірний ріст цін. За 1991–1995 рр. споживчі ціни виросли у
118 тис. разів. До критичного рівня знизилася купівельна спроможність.
Знецінюються всі соціальні виплати населенню – пенсії, стипендії,
різноманітні допомоги, внески в Ощадбанк. Значно зросло безробіття.
Почався масовий відтік робочої сили за кордон, особливо нелегальна
міграція із західних областей України.

Оскільки офіційної статистики еміграції населення України не існує, тай
її неможливо зробити через те, що населення в основному влаштовується на
роботу за кордоном нелегально, сьогодні неможливо назвати справжнє число
емігрантів. У 2002 р. керівники держави неодноразово називали цифру
близько 7 млн. осіб.

За результатами соціологічних обстежень Центру „Демократичні ініціативи”
постійно від’їжджає з України за кордон на заробітки до 5 % і періодично
поповнює свій бюджет у заробітчанських поїздках до 20 % працездатного
населення. Зокрема, за даними Тернопільського обласного центру
зайнятості, станом на 1 жовтня 2001 р. за межами України працювало понад
20 тис. осіб або 6,33 % від кількості сільського населення Тернопільщини
у працездатному віці. А в таких районах як Монастириський і Заліщицький
– 11–12 %. Є окремі населені пункти, з яких на заробітки за кордон
виїхало близько 30 % працездатного населення.

Однією з найскладніших залишається екологічна проблема. Щороку в
атмосферу республіки викидається 17 млн. т шкідливих речовин. У 21 місті
України, де проживають 22 % населення країни, забрудненість повітря в 15
разів перевищує граничне допустиму концентрацію. Найбільшу загрозу для
України становлять такі проблеми, як доля Чорнобиля; погіршення якості
питної води з річок країни; кризовий стан екології в
Донецько-Придніпровському регіоні. Це, в свою чергу, негативно впливає
на стан здоров’я населення. Так, лише 20 % малюків народжуються
здоровими. Серед випускників загальноосвітніх шкіл повністю здоровими
визнані тільки 18 % дівчат та 11 % юнаків. Отже, майбутнє республіки у
великій небезпеці.

Для соціальної структури характерне форсоване розшарування суспільства.
Тільки за 1990-1992 рр. питома вага „середнього класу” знизилася, за
приблизними підрахунками, з 78 до 36%. Як наслідок, зростає напруга між
„багатими” й „бідними”. Так у 2002 році в податкових службах України
офіційно зареєстрували свої більш як 1 млн. доходи 160 осіб. За даними
іноземних засобів масової інформації багато окремих наших відомих
олігархів оцінюються понад мільярд або близько мільярда доларів США, І в
той же час народ – найбідніший у Європі.

У посланні Президента України до Верховної Ради „Про внутрішнє і
зовнішнє становище України у 2000 р.” було відтверджено, що держава
протягом майже усіх років незалежності знаходилася в стані економічної
кризи. За 1990-1999 рр. ВВП країни скоротився на 59,2 %, обсяги
промислової продукції – на 48,9 %, сільського господарства – на 51,5 %.
Реальна заробітна плата зменшилася у 3,82 рази, а реальні виплати пенсій
– у 4 рази. Невід’ємна складова такої ситуації – зростання
корумпованості в суспільстві, створення кланово-олігархічних об’єднань,
майже тотальна політична зааганжованість ЗМІ, порушення конституційних
прав громадян, тощо. За рівнем корумпованості, на думку зарубіжних
дослідників, Україна посідає одне з перших місць. Все це посилює
опозиційні настрої в суспільстві, викликає соціально-політичні
конфлікти, підриває довіру до влади, не сприяє зміцненню міжнародного
іміджу України. І лише у 2000 р. за уряду В. Ющенка вперше за всю
історію незалежності України було здійснено рішучі кроки, спрямовані на
подолання економічної кризи, розбалансованості між економічними і
політичними перетвореннями і досягнуто перших економічних успіхів: ВВП
зріс на 6 %, промислове виробництво – на 12,9 %, валова продукція
сільського господарства – на 9,2 %.

Позитивними результатами 2000 р. стало погашення заборгованості з
пенсій, активізація інвестиційної, в т. ч. кредитної діяльності,
зростання експортного потенціалу національної економіки, зменшення
зовнішнього боргу. Вперше спостерігалося позитивне сальдо в зовнішній
торгівлі. Частка експорту в ВВП України становила майже 60 %,
–зміцнилася бюджетна дисципліна. Не дивлячись на все це, більшість
Верховної Ради України, основу якої на день голосування, тобто 26 квітня
2001 р., склали депутати від об’єднаних соціал-демократів, „Трудової
України” та „Демократичного союзу”, 263 голосами „За” відправили у
відставку уряд В. Ющенка. Він став восьмим прем’єром, якого спіткала
така доля за 10 років української незалежності, але, мабуть, першим,
який випав із влади не стільки з економічних, скільки з
партійно-політичних міркувань. Цей уряд вперше у боротьбі за існування
не вступив із депутатами ні в політичні, ні в майнові торги. І все ж, за
наполягання перш за все лідера СДПУ(о) В. Медведчука, який тоді фактично
керував верховною Радою із-за хворби І. Плюща, уряд Ющенка було
відправлено у відставку. Новим прем’єр-міністром став Анатолій Кінах,
якого вже в 2002 р. ці ж політичні сили замінили на В. Януковича.

Отже, лише наприкінці XX ст., у 2001–2002рр. вдалося стабілізувати
економіку і навіть добитися її певного зростання. Це дало можливість
Президенту України внести на розгляд новообраної (березень 2002 р.)
Верховної Ради програму нової соціально-економічної стратегії,
спрямованої на європейську інтеграцію.

У доповіді Президента Л. Кучми 18 червня 2002 р. на першій сесії
Верховної Ради України четвертого скликання „Концептуальні засади
стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002–2011 роки.
Європейський вибір” було підкреслено, що за останні два роки зафіксовано
подолання кризових явищ і зростання основних економічних показників,
зокрема за 2001 р. у порівнянні з попереднім роком:

– обсяг валового продукту зріс на 9,1 %;

– промислового виробництва – на 14,2 %;

– сільськогосподарського виробництва – на 9,9 %. Вперше за роки
незалежності України валовий збір зерна становив близько 40 млн. тонн
(тобто досяг середньорічного його виробництва у 1971–1975 рр.);

– скоротилась заборгованість із виплат заробітної плати, зросли реальні
доходи населення;

– зберігалася стабільність національної грошової одиниці.

„Водночас, – підкреслив Л. Кучма, – зроблено лише перші кроки у
подоланні наслідків руйнівної економічної кризи, реалізації завдань
соціальної політики, які ми ставимо перед собою”.

В епіцентр цих завдань поставлено:

– досягнення щорічного зростання темпів ВВП на рівні 5–6%;

– проведення широкомасштабної модернізації національної економіки, її
структурної перебудови;

– „в Європу на основі інноваційного шляху розвитку”, стимулювання
науково-технічного прогресу, інтеграцію науки та виробництва, створення
системи ефективного захисту інтелектуальної власності;

– застосування податкових стимулів інноваційної діяльності та
нагромадження капіталу;

– радикальні зміни у практиці банківського кредитування;

– боротьба з корупцією і створення ефективної національної системи
боротьби з легалізацією кримінальних доходів;

– упорядкування відносин власності, забезпечення необхідної правової та
політичної підтримки і надійного захисту прав приватної власності,
формування ефективного власника приватизованих підприємств;

– завершення земельної реформи, ґрунтовна перебудова на цій основі
економічних та фінансово-кредитних відносин, створення на селі сучасної
ринкової інфраструктури, технічне та технологічне оновлення АПК,
виведення із кризового стану соціальної сфери;

– вироблення та реалізації нової енергетичної стратегії, повномасштабної
державної програми енергозбереження;

– стимулювання розвитку малого підприємництва і розширення внутрішнього
ринку;

– принципову корекцію доходів населення, спрямовану на зміцнення позицій
середнього класу з одночасним скороченням частки населення, доходи яких
нижчі за прожитковий мінімум;

– запровадження пенсійної і житлово-комунальної реформи, піднесення
соціального статусу працівників медицини та освіти.

Отже, в основі стратегії економічного і соціального розвитку України на
2002–2011 рр. „Європейський вибір” лежить ефективна реалізація глибинних
економічних, соціальних і політичних реформ, утвердження демократії та
основних засад громадянського суспільства.

Рекомендована література

Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. – К., 1991.

Алексеєв Ю. М., Кульчицький С. В., Слюсаренко А. Г. Україна на зламі
історичних епох. (Державотворчий процес 1985–1999 рр.). – К., 2000.

Богомаз К. Ю. Громадсько-політичні рухи і партії в Україні др. пол. 80-х
– на поч. 90-х рр. – К., 1992.

Витренко Н. М. Спасти Украину. – Харьков, 1997.

Волинь на зламі віків. – Луцьк, 2001.

Гарань О. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України. – К.,
1993.

Декларація про державний суверенітет України. – К., 1990.

Дергачов О. Українська державність у ХХ столітті: історико-політичний
аналіз. – К., 1996.

Етнічний довідник. Національні меншини в Україні. – К., 1996.

Заставний Ф. Українська діаспора. Розселення українців у зарубіжних
країнах. – Львів, 1991.

Іванченко О. Г. Україна в системі міжнародних відносин; історична
ретроспектива і сучасний стан. – К., 1997.

Конституція України. – К., 1996.

Кремень В. Г., Табачник Д. В., Ткаченко В. М. Україна: альтернативи
поступу (критика історичного досвіду). – К., 1996.

Куклин В. М., Куклин С. М. Парадоксы украинских реформ (мотивы и
события). – Харьков – Львов, 1997. Кульчицький С .В. Утвердження
незалежної України: перше десятиліття // УІЖ. – 2001. – № 2. – С. 3–22;
№ 3. – С. 48–68; № 4. – С. 3–40.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020