.

Геополітичні зміни у світі: причини, характер і наслідки (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5756
Скачать документ

Реферат на тему:

Геополітичні зміни у світі: причини, характер і наслідки

Головною причиною геополітичних змін у світі стала Перша світова війна,
яка тривала з 1 серпня 1914 року до 11 листопада 1918 року. У ній брали
участь 33 країни світу з населенням понад 1 млрд. чоловік.
Австро-сербський конфлікт у липні 1914 року послужив лише приводом до
початку війни між великими країнами Європи.

Німецький Генеральний штаб доручив генералу А. фон Шліффену завчасно
розробити план ведення війни Німеччиною на два фронти: Східному і
Західному. Війна мала бути (згідно плану) швидкоплинною, максимум 5-6
місяців. Так само думали в генеральних штабах інших країн.

Військові сили обох сторін: армія країн Антанти – 6,179 тис. чол., армія
країн Троїстого союзу – 3,568 тис. чол., гармати країн Антанти – 13 тис.
одиниць, приблизно стільки ж було і в країн Троїстого союзу.

Вперше в історії людства до участі у війні було залучено таку величезну
кількість людей і найсучаснішої техніки. Однак характер бойових
операцій, тим більше їх наслідки виявилися неадекватними людському і
матеріальному потенціалу воюючих сторін.

Бойові дії у 1914 р. Західний фронт:

Німеччина захопила Бельгію, потерпіли поразку французькі війська на
франко-бельгійському кордоні. Битва на р. Марні (5-12 вересня 1914 р).,
англо-французькі війська не змогли перемогти німецьку армію;

Східний фронт: наступ російських військ у Галичині і поразка їх від
німецьких військ у Східній Прусії. Війна в Західній Європі затягується,
набирає позиційного характеру, до війни залучаються нові країни: Японія
– на боці Антанти, Туреччина – на боці Німеччини;

Австро-сербський фронт: перемінний успіх обох сторін. Серби все-таки
витіснили австрійців зі своєї території;

Кавказький фронт: успіх російської армії в битвах проти турецької армії;

бойові дії на морі: перевага флотів Антанти. Англійський флот потопив
німецьку ескадру біля Фолклендських островів. Німецький флот має
перевагу в підводних човнах.

Підсумки бойових дій 1914 року: перевага на боці країн Антанти. Війна
набирала затяжного характеру. Німеччина визнає Східний фронт як
головний.

Бойові дії у 1915 році.

Східний фронт. Німеччина ставить за мету змусити Росію вийти з війни і
здобуває нові перемоги в Галичині, Буковині. Росія втратила 850 тис.
вбитих і поранених, 900 тис. полонених, але не капітулювала перед
Німеччиною. На Східному фронті війна також набирає позиційного
характеру. До участі у війні залучаються нові європейські країни: Італія
вступає у війну на боці країн Антанти, Болгарія – на боці країн
Троїстого союзу.

Бойові дії у 1916 році.

Верденська битва і Брусиловський прорив у Галичині стали основними
бойовими діями 1916 року. Створилась патова ситуація. Втрати з обох
сторін величезні. Під Верденом загинуло майже 1 млн. німецьких і
французьких солдатів й офіцерів. На р. Соммі втрати з обох сторін
перевищували 1,300 тис. чол. Брусиловський прорив у Галичині був єдиним
бойовим успіхом компанії 1916 року.

За таких обставин внутрішнє становище у воюючих країнах різко
погіршилось. Спільними для них була господарська розруха, посилення
монополізації, введення розверстки сільгосппродуктів, заборона страйків,
введення примусових позичок у населення. Все це в кожній окремо взятій
країні видавалося як необхідне задля перемоги над противником. Окрім
того, уряди деяких країн припустилися до специфічних дій.

У Німеччині була введена мілітаризація праці. Загострилося політичне
протистояння в рядах німецької соціал-демократії: Ф. Шейдеман – Ф. Еберт
– К. Лібкнехт – Р. Люксембург.

В Австро-Угорщині посилились національні протиріччя. Контроль німецьких
монополій за економікою країни став всеосяжним.

В Англії встановився громадянський мир. Майже 900 тис.чол., було
мобілізовано на фронт, шовіністичні настрої в суспільстві значно зросли,
колонії на заклик Лондона підтримали Великобританію у війні.

У Франції виробництво вугілля скоротилося на 75%, чавуну – на 84%, сталі
– на 63%, посівні площі скоротилися на 40%. 60% чоловіків було
мобілізовано в армію. В пропаганді панувало гасло “священної війни
нації.”

У Росії мала місце не хватка зброї (приблизно 400 тис. гвинтівок).
Наслідком участі Росії у війні була економічна і продовольча криза
,збільшення тривалості робочого дня, наростання страйкової боротьби,
розклад монархії (Распутін).

У США відбулося промислове піднесення. Виплавка сталі зросла на 80%,
значна частина золотих запасів європейських країн перейшла до
американських банків. Крупні монополії США виступали за участь у війні.
У той же час загострилися американо-німецькі відносини через те, що
Німеччина топила американські кораблі. У пропаганді була розгорнута
кампанія за підготовку країни до оборони.

У колоніальних країнах була введена примусова праця, вони збільшили
поставку сировини у Францію і Великобританію, солдати колоній служили в
арміях метрополій. Наприклад, Єгипет дав до англійської армії 1,5 млн.
чол. на війну (з 10 млн. населення країн).

1917 рік – третій рік війни.

Основні події цього року війни в Європі були не військові, а політичні.
Вони розгорнулися в Росії. Упродовж одного року в умовах війни в Росії
відбулося дві революції: Лютнева і Жовтнева.

Причини Лютневої революції: поразка військ на Західному фронті упродовж
1914-1916 рр., економічна криза і зростання на цій основі страйкової
боротьби робітників і селян, зростання революційних настроїв в армії,
послаблення самодержавства. Головним політичним питанням у революції
було питання про мир.

Головні події Лютневої революції в Росії.

23 лютого 1917 року – перший день революції. На Путилівському заводі
розпочався страйк, в якому взяли участь 90 тис. робітників. У місті
Петрограді відчувалась нестача хліба. 25 лютого політичний страйк в
Петрограді став загальним, почалися масові демонстрації. Цар Микола ІІ
дав розпорядження стріляти у демонстрантів. 27 лютого на сторону
революції перейшов Волинський полк (70 тис. солдатів), відбулося
визволення з тюрем політичних в’язнів, утворилась Петроградська рада
переважно із числа буржуазних партій. 28 лютого вона видає Наказ №1 “Про
демократизацію армії”, згідно якого утворюються виборні солдатські
комітети. 2 березня 1917 р. цар Микола ІІ зрікся престолу. Монархія в
Росії перестала існувати. Утворюється Тимчасовий революційний уряд
(голова – князь Львов). Головні міністерські посади зайняли представники
партії кадетів і октябристів. Тимчасовий уряд дав санкцію на арешт
колишнього царя та його сім’ї і підтвердив вірність Антанті у
продовженні війни з боку Росії.

Губернатори були замінені комісарами Тимчасового уряду, утворена народна
міліція, вводився 8-годинний робочий день. Головкомом армії був
призначений генерал Алексєєв, (О. Брусилов – з травня 1917 р.). Земельне
питання обіцяли вирішити на Установчих зборах. У національному питанні
все залишалося без змін – збереження єдиної і неподільної Росії, що
стало першопричиною конфліктів з Українською Центральною радою і
Фінляндією.

І все-таки Росія ставала демократичною республікою. Однак влада
Тимчасового уряду не була одноосібною. Паралельною владою були ради
робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Невдоволення населення політикою Тимчасового уряду щодо участі Росії у
війні наростало. Такою ж мірою зростав авторитет РКП (більшовиків), які
вели політичну роботу в масах навколо гасел: Миру! Хліба! Землі! У
політичній боротьбі більшовики беруть курс на переростання
буржуазно-демократичної революції у соціалістичну.

4 липня 1917 р. соціалістичні партії Петрограда організували масову
демонстрацію протесту проти війни і Тимчасового уряду. Демонстрація, в
якій взяли участь робітники і солдати Петроградського гарнізону, була
розстріляна. Це був кінець двовладдя в Росії.

Лютнева революція в Росії найбезпосереднішим чином вплинула на
активізацію антивоєнного руху в Європі. На Східному фронті почалося
братання між солдатами російської і німецької армії. У Франції
демонстранти висували вимоги відправити на фронт тих міністрів, які
виступали за продовження війни. Монархічні режими в Європі явно ослабли.

На хвилі зростаючих антивоєнних настроїв з боку широких верств населення
25 жовтня 1917 р. в Росії відбулася нова революція під керівництвом
партії більшовиків. Їх мета полягала в тому, щоб забрати політичну й
економічну владу у капіталістів і поміщиків, встановити диктатуру
пролетаріату, збудувати соціалістичне суспільство в Росії. Виконавцем
цих надскладних завдань мав стати робітничий клас у союзі з селянством.
Політичне керівництво цими процесами більшовики залишали за собою.
Зауважимо, що реалізація цих завдань привела до глибинних геополітичних
змін не тільки в Росії, а й в усьому світі.

З того часу пройшло майже сторіччя. Проте і сьогодні Жовтнева революція,
ставлення до неї не є однозначним не тільки в країнах СНД, але й далеко
за його межами. Одні (прибічники капіталістичного шляху розвитку
суспільства) стверджують: у дореволюційній Росії був достатній рівень
життя усіх верств населення, високо розвинуте сільське господарство (на
підтвердженні цієї думки наводяться статистичні дані про експорт Росією
зерна за кордон) і майже сучасна промисловість. Звідси їх твердження:
Жовтнева революція в Росії була помилкою, і вона сталася тільки завдяки
екстремістським діям більшовиків.

А як у такому разі бути з отим “раєм”, про який писав Т.Г. Шевченко, де
з каліки останню свитину знімають, а бідну вдовицю за подушне
розпинають, де тюрем не перелічити, де від молдованина до фінна на усіх
мовах все мовчить. До яких досвітніх вогнів закликала Леся Українка, яку
скелю прагнув розбити Франковий Каменяр? Чому і від чого ревли воли
Панаса Мирного, проти кого і з яких причин бунтували герої повістей
М.Коцю-бинського, де знайшла своїх героїв в повісті “Земля” Ольга
Кобилянська. Невже в українській класичній літературі життя народу
зображено в довільній формі? Ні, славетні творці української літератури
не поривали з життям свого народу і його доля – це їх переживання, які
вони виклали у своїх творах.

Інші (прибічники соціалістичного шляху розвитку суспільства)
стверджують: тільки більшовики, соціалістична революція могли врятувати
і врятували країну від поневолення іноземним капіталом, а народ – від
вимирання і здичавілості. А як у такому разі бути з оцінкою історичного
шляху розвитку сусідніх народів, де не було соціалістичних революцій, а
рівень їх економічного розвитку є вищим від нашого? Мабуть не варто
ідеалізувати те чи інше історичне явище, навіть таке як Жовтнева
революція, бо, як показує історичний досвід, саме по собі явище, яким би
значимим воно не було, могло створити лише передумови для дійсно
серйозних перемін у житті народу.

Разом з тим, слід зауважити, що соціалістичні партії Росії під час
виборів до Установчих зборів в 54 округах із 79 набрали 3/4 голосів
виборців (есери – 2,9 млн. голосів, більшовики – 9 млн., меншовики – 1,7
млн.). Таке полівіння широких верств населення після Лютневої революції,
можливо, пояснюється тим, що Тимчасовий уряд практично не виконав ні
однієї з вимог народу: не дав йому ні миру, ні землі, ні хліба. Якщо до
цього додати припинення роботи на багатьох підприємствах, інфляцію
паперових грошей, незахищеність людей перед злочинцями, зростання
розшарування між багатими і бідними, то ідея рішучих дій, необхідності
політичних та економічних перемін оволоділа значною кількістю населення.
Більшовики це зрозуміли, вловили настрої людей і, спираючись на ради, їх
структури, очолили процеси радикальних дій.

Вибір моменту збройного повстання, його місця – це уже питання тактики.
Однак те, з якою легкістю (13 чоловік загинуло з обох сторін) більшовики
здобули перемогу над Тимчасовим урядом, який мав багатомільйонну армію,
свідчить, що ЦК РКП(б) володів повною і вірною інформацією про поточний
політичний момент у країні.

Прихід до влади нових політичних сил у тій чи іншій країні – це справа
внутрішня. Однак у даному випадку це не так. Справа в тому, що до влади
в Росії прийшли такі політичні сили, які ставили за мету докорінно
змінити соціально-економічні відносини в середині країни, а також
відносини з зовнішнім світом. І цих своїх намірів не приховували.

З огляду на це в керівних колах багатьох країн, і перш за все,
європейських, революція в Росії викликала занепокоєння, поставила перед
ними багато запитань, у т. ч. – про долю їхніх капіталів у Росії; про
дотримання новою владою міжнародних угод щодо участі у війні; про
дотримання прав людини і т. д.

Більшовики, здійснивши революцію політичну, мали намір здійснити
революцію і в міжнародних відносинах. Першим кроком у цьому напрямку мав
стати Декрет про мир (прийнятий на ІІ з’їзді Рад 26 жовтня 1917 р.).
Продовжувати війну за поділ світу, – говорилося в Декреті, – уряд
радянської Росії вважає злочином проти людства. Виходячи з цього, уряд
пропонував усім воюючим народам та їх урядам негайно розпочати
переговори про укладення справедливого і демократичного миру без анексій
і контрибуцій. Декрет передбачав публікацію таємних договорів, що були
підписані царським і Тимчасовим урядами до 25 жовтня 1917 р., і відмову
від них. Це був повний розрив уряду радянської Росії з зовнішньою
політикою попередніх урядів.

Згідно з Декларацією прав народів Росії, в основу якої були покладені
принципи рівності, суверенітету і самовизначення, державну незалежність
одержала Фінляндія (31 грудня 1917 р.) і Польща (29 серпня 1918 р.). Ці
кроки з боку радянської Росії були з задоволенням зустрінуті у Фінляндії
і Польщі і закладали основи добросусідських відносин.

Публікація таємних договорів (в січні – лютому 1918 р. було опубліковано
100 договорів), у тому числі договір Росії і Англії про розподіл сфер
інтересів в Ірані, Афганістані, Тибеті; угода Англії, Франції і Росії
про розподіл Туреччини (1916 р.) клали початок добросусідських відноси з
народами Азії.

Країни – учасниці Антанти не визнавали нової влади в Росії, вважали її
незаконною і не вступали з нею ні в які переговори, в тому числі і з
пропозиції Росії про мирні переговори, продовжували вважати Тимчасовий
уряд єдиним представником інтересів Росії. Країни Троїстого союзу також
негативно ставилися до політичних змін у Росії. Однак, виходячи з
таємних намірів, а саме: послабити свого суперника у війні, спробували
вступити в сепаратні переговори з урядом радянської Росії. 27 грудня
1917 р. Німеччина повідомила Росію про згоду розпочати переговори,
припинивши на час переговорів бойові дії. І тут для радянської влади
слід було вирішити ряд складних проблем: як сумістити пропагандистський
характер заклику до справедливого і демократичного миру з політичним
курсом на світову революцію; яким чином через Німеччину вийти на
економічні і політичні відносини з країнами Заходу.

Через 6 місяців після Жовтневої революції Ленін зрозумів, що
соціалістична революція в Німеччині малоймовірна. Переговори делегації
радянської Росії з Німеччиною у Бресті і підписаний там мирний договір
був не тільки порятунком радянської Росії, але і в певному розумінні
першим відступом радянської влади від політики світової революції.

Щодо питання про долю іноземних капіталів у Росії, то воно вирішувалося
новою владою не так, як було прийнято в міжнародних відносинах. Уряд
прийняв рішення про експропріацію власності іноземних громадян (2,935
млн. золотих карбованців), про націоналізацію банків, про анулювання
іноземних кредитів (5,695 млн. золотих карбованців), про відмову
виплачувати військові кредити країнам Антанти (7,273 млн.зол.крб.) 22
квітня 1918 р. уряд радянської Росії прийняв Декрет про націоналізацію
зовнішньої торгівлі.

Права людини новою владою в Росії розглядалися лише через призму
інтересів робітників і селян. Усі інші верстви населення були поставлені
поза рамки загально-цивілізаційних відносин, їх інтереси просто не
враховувалися, їх права на майно грубо порушувалися. Чинилися різні
перепони на шляху здійснення віруючими релігійних і духовних потреб. Все
це ускладнювало суспільні відносини в Росії, не сприяло авторитету нової
влади серед правлячих кіл світу, в Європі зокрема.

Подальші дії більшовиків як правлячої партії здійснювалися у двох
напрямках: перший – перерозподіл власності на користь тих, хто нею не
володів(він носив популістський характер); другий – придушення силою
опору революційним перетворенням, як це мало місце в Петрограді в січні
1918 р. І все-таки слід сказати, що народ Росії у своїй більшості
підтримав дії більшовиків. На наш погляд, це пояснюється тим, що значна
частина населення повірила обіцянкам нової влади щодо поліпшення умов
життя. Певна частина злякалася репресій з боку органів нової влади.

Тим часом державне будівництво здійснювалось в усіх напрямках. 8 жовтня
1917 р. була утворена робітничо-селянська міліція, 22 листопада 1917 р.
– Всеросійська надзвичайна комісія. 15 січня 1918 р. був виданий Декрет
про створення Червоної армії. До літа 1918 р. були ліквідовані вищі
органи влади Тимчасового уряду. Вищим законодавчим органом став
Всеросійський з’їзд рад, а між з’їздами – ВЦВК. Він призначив Раднарком
(головний орган виконавчої влади до березня 1918 р. був коаліційним). До
першого ВЦВК входило 62 більшовики, 29 лівих есерів і 6
меншовиків-інтернаціоналістів.

Скликання і розпуск Установчих зборів, об’єднання з’їзду робітничих і
солдатських депутатів і з’їзду селянських депутатів і проголошення
декрету про утворення РРФСР – ось ті віхи, які завершували процес
утвердження нової політичної влади в Росії.

Радикалізм органів радянської влади у процесі здійснення економічних і
політичних перетворень утискав інтереси не тільки навколишнього світу,
але і великих соціальних груп населення всередині країни. Водночас
ламалися відносини між виробниками продукції і власниками засобів
виробництва як у промисловості, так і в сільському господарстві. Саме ця
об’єктивна реальність зближувала позиції щодо радянської влади власників
на засоби виробництва за кордоном і в середині країни. Вони шукали різні
шляхи для повалення радянської влади – від саботажу до прямого збройного
опору. Саме це привело, в кінцевому рахунку, до великих людських і
матеріальних втрат, до того, що народи Росії за 3 роки громадянської
війни й іноземної інтервенції у своєму розвитку були відкинуті на два
десятки років.

Внутрішніми причинами громадянської війни в Росії були: експропріація
радянською владою приватної власності у мільйонів людей; відсторонення
від політичного керівництва тих політичних сил, які вийшли на арену
політичного життя після Лютневої революції.

Зовнішніми причинами громадянської війни були: втрата іноземними
власниками своїх капіталів у Росії і побоювання щодо можливості
поширення ідеї радянської влади на їх країни. Це їх спонукало до прямого
втручання у громадянську війну на території Росії на боці колишніх
капіталістів і поміщиків. Офіційним мотивуванням таких дій було те, що
вони виконують союзницькі обов’язки перед Тимчасовим урядом.

Дещо стримуючим фактором для прямого втручання у громадянську війну на
території Росії була зайнятість збройних сил Антанти на фронтах Першої
світової війни. З осені 1918 р. за умов, коли Німеччина погодилась на
умови перемир’я, збройні сили Антанти отримали більше можливостей для
своїх дій на Сході.

Коли ж почали розробляти плани інтервенції в Росію? У жовтні 1917 р.
політики на Заході вважали, що більшовики протримаються тиждень, а
місяць – то забагато. У листопаді 1917 р. в Парижі відбулася нарада, на
якій уже обдумували питання про можливість ліквідації радянської влади
збройним шляхом. Тоді ж, в листопаді 1917 р., Румунія, відчувши хиткість
становища радянської влади, захопила Бессарабію. Не змогла без підтримки
радянської Росії утриматись радянська влада у країнах Прибалтики.
Україна, згідно договору Центральної ради з Німеччиною, була окупована
німецькими і австрійськими військами.

Весною і влітку 1918 р. антирадянські повстання охопили Поволжя, Урал,
Сибір, Донську область. Колишні офіцери царської армії Денікін, Краснов,
Корнілов та інші виступили організаторами збройних сил опору радянській
владі. Опір Червоної армії антирадянським збройним силам зростав. Терор
з обох сторін ставав повсякденним явищем.

Внутрішні проблеми в Росії, особливо в питанні забезпечення населення
міст хлібом, сильно загострилися. 1 травня 1918 р. була введена хлібна
монополія, організовувалися продовольчі загони, які з зброєю в руках
відбирали хліб у селян. Все це призвело до ще більшого загострення
громадянської війни. Селяни вбили понад 4,5 тис. членів продовольчих
загонів.

Політична нестабільність радянської влади, заколот лівих есерів 6 липня
1918 р., терор з їх боку і з боку органів радянської влади були
відбиттям бачення різних шляхів будівництва соціалізму соціалістичними
партіями Росії.

Створення Червоної армії, яка мала стати багатомільйонною, було логічним
завершенням лінії на зміцнення позицій радянської влади силовими
методами. Економічні методи для вирішення цієї проблеми в силу зовнішніх
і внутрішніх факторів не одержали суттєвої підтримки у керівництва
радянської Росії. Власне, політика воєнного комунізму, яка
запроваджувалась з другої половини 1918 р., була зорієнтована на
максимальну централізацію, грубе і масове втручання державних органів у
роботу господарських органів. Продрозверстка стала основою для
організації перерозподілу продукції. Все це призвело до деморалізації в
суспільстві, різкого зниження продуктивності праці як у промисловості,
так і в сільському господарстві.

Захід уважно стежив за всіма процесами в Росії і відповідним чином
реагував. 2 липня 1918 р. Верховна рада Антанти прийняла рішення про
розширення збройної боротьби з метою повалення радянської влади в Росії.
Уже в серпні англійські війська бомбардували Архангельськ, потім
вступили в Туркестан і на Кавказ. У листопаді англо-французькі війська
висадили збройний десант в Одесі, Новоросійську, Севастополі.

США на Паризькій мирній конференції висловили намір розчленувати Росію
на окремі держави. Англія стала на шлях створення навколо Росії
“санітарного кордону”. Верховна рада Антанти заборонила контакти з
Росією Мексиці, Норвегії, Швеції, Іспанії, Чилі, Аргентині, Венесуелі.

Зі свого боку радянська влада не тільки оборонялась, але й намагалась
проводити політику на підтримку перш за все, в країнах Європи, світової
революції. Комуністи, соціалісти в багатьох країнах світу організовували
мітинги на підтримку радянської Росії. Особливі надії В. Ленін покладав
на здійснення соціалістичної революції в Німеччині, в зв’язку з цим
приведемо такий його вислів: “Всі помремо за те, щоб допомогти революції
в Німеччині.”

Особливий інтерес до подій у Росії був у найближчих її сусідів, на
Заході це країни Прибалтики. Після революції в Німеччині (8-9 листопада
1918 р.) розпочалося виведення її військ з Литви, Латвії, Естонії,
України, Білорусії. Тоді ж на території вищеназваних країн була
встановлена радянська влада.

З 1919 р. на території Росії уже не було іноземних військ. З цього часу
країни Заходу надавали антирадянським силам матеріальну і військову
допомогу ,продовжували блокувати політичні і дипломатичні зусилля
радянської влади щодо налагодження відповідних відносин.

Армії Денікіна, Колчака, Юденича, Врангеля не раз створювали серйозну
загрозу радянській владі. Однак підтримка з боку селян, особливо після
зміни курсу щодо середнього селянства, зростала, і це було вирішальним
фактором непереможності радянської влади. Радянська Росія одержала
підтримку і з боку міжнародного пролетаріату. Протягом 1919-1920 рр. у
складі Червоної армії воювали 80 тис. угорців, 40 тис. китайців, десятки
тисяч німців, чехів, поляків, сербів, румун і добровольці інших
національностей.

1920 рік став роком останньої спроби країн Заходу з допомогою Польщі
ліквідувати радянську владу. Радянська влада здійснила першу спробу
реалізувати концепцію експорту революції в Європу. Невдача поляків і
радянської Росії збройним шляхом вирішити ці завдання засвідчили той
факт, що слід визнавати статус-кво як об’єктивну реальність повоєнного
світу. Почався процес вироблення країнами Заходу нової стратегії у
відносинах з радянською Росією. Центр її переміщався в дипломатичну і
політичну площину.

Підсумки й основні уроки громадянської війни в Росії.

Першим підсумком громадянської війни можна вважати успіх радянської
влади у збройній боротьбі з супротивниками. Досягнуто цього успіху було
завдяки тому, що більшість робітників і селян підтримали радянську
владу, сподівались на краще життя після війни.

Другим підсумком громадянської війни було те, що економіка за 4 роки
участі Росії у світовій війні і 3 роки громадянської війни практично
була зруйнована. Найбільші страждання випали від цього на долю
робітників. Усі спроби інтенсифікувати виробництво продукції шляхом
організації соціалістичного змагання, через примусову працю в трударміях
позитивного результату не дали.

Третій підсумок полягає в тому, що здійснити революцію легше, ніж
налагодити управління всіма сферами життя країни. Відсутність досвіду,
кадрів, складні політичні і воєнні умови – все це ускладнювало процеси
управління державою і сприяло зародженню адміністративно-командної
системи. Демократичні традиції в цій галузі були надзвичайно слабкі, а
“авторитет” сили сприймався як належне.

Четвертий підсумок полягає в тому, що за 7 років війни багато людей
звикли стріляти, вбивати. Ці риси були дуже небезпечні для майбутнього.
Войовничість, готовність до виконання будь-яких наказів, бажання знайти
ворога і знищити – все це відбилося на духовному і культурному рівні
того покоління людей.

П’ятий підсумок полягає в тому, що безперспективним у політиці є шлях як
експорту революції, так і експорту контрреволюції. Спроби реалізації цих
політик на території Росії призвели до страшних наслідків в економіці,
політиці, духовній сфері.

Шостий підсумок полягає в тому, що політика конфронтації, яка брала свій
початок з 1917 р., не є реалістичною, не відбиває інтересів народів, не
приносить користі нікому. Звідси випливає, що державним діячам слід
уникати такої політики.

Сьомий підсумок полягає в тому, що громадянська війна була роками
героїчного і трагічного. У 1918-1920 рр. загинуло 12-15 млн. чоловік
(військових – 800 тис.). Що це, ціна Жовтневої революції, чи наслідок
дій антирадянських сил?

Восьмий підсумок полягає в тому, що це був час здобуття національної
незалежності і втрати її народами національних окраїн колишньої
Російської імперії.

У сучасній історіографії утверджується плюралізм щодо поглядів на
причини, характер і основні події 1918-1920 рр. на території Росії.
Більшість дослідників цього періоду сходяться на тому, що в тих
драматичних процесах винні обидві сторони – радянська влада і
білогвардійці разом з іноземними інтервентами. Вирують політичні
дискусії навколо питання про терор у роки громадянської війни. Одні
дослідники вважають, що в розв’язанні терору винні органи радянської
влади, інші – всю вину покладають на білогвардійців. Нам здається, що
постановка цього питання є некоректною, оскільки попросту не буває
громадянської війни без насильства, терору з обох сторін.

Міжнародне становище радянської Росії (з 1922 р. – СРСР) не було
стабільним. Загроза нової інтервенції не була знята. Все це давало
підстави Сталіну підтримувати тезу про оточену фортецю, довести
централізацію управління країною до найвищих розмірів.

Таким чином, першою ознакою геополітичних змін в Європі в ході Першої
світової війни стала Лютнева і Жовтнева революції 1917 р. в Росії.

У 1918 р. німецькі війська організували три наступи на позиції французів
і англійців. 18 липня союзники перейшли в контрнаступ на р. Марні і
більше не випускали воєнної ініціативи зі своїх рук. Остаточного удару
по німецьких військах було нанесено союзними військами біля Ам’єна 8
серпня 1918 р. 28 серпня капітулювала Болгарія, через місяць запросили
миру Австро-Угорщина і Туреччина.

За таких умов у Центральній і Південно-Східній Європі
національно-визвольний рух охопив представників усіх верств населення.
Національна буржуазія вимагала рівних прав з австрійською та угорською
буржуазією. Селяни національних районів вимагали ліквідації феодальної
власності на землю. Революційне крило соціал-демократії вело боротьбу за
ліквідацію основ капіталізму.

Економічне становище національних окраїн Австро-Угорської імперії за
роки війни погіршилось, що було причиною поширення ідеї влади трудящих.
В Угорщині, Австрії стали виникати ради робітничих солдатських
депутатів. Вплив ідей і революційних перетворень у Росії на політичне
життя народів Східної Європи був незаперечним. На жовтень 1918 р. з
австро-угорської армії дезертирувало 225 тис. солдатів.

5-6 жовтня 1918 р. в Загребі (Хорватія ) відбулося Народне віче. На
ньому була висунута ідея створення єдиної слов’янської держави. 29
жовтня така держава була створена (Держава СХС). 1 грудня 1918 р. було
утворено королівство сербів, хорватів і словенців.

28 жовтня 1918 р. Національна рада у Празі проголосила створення
Чехословацької держави. Того ж дня від Австро-Угорщини відділилися
польські землі.

У ніч з 30 на 31 жовтня 1918 р. у Будапешті і Відні одночасно відбулися
революції, в результаті яких в Австрії та Угорщині було повалено
монархію Габсбургів. 12 листопада було проголошено утворення
Австрійської республіки, а 16 листопада – Угорської.

1 листопада українці підняли повстання у Львові, але зустріли сильний
опір з боку поляків. Розпочалася польсько-українська війна, був
проголошений акт про утворення ЗУНР.

Таким чином, Австро-Угорська імперія припинила існування, а на її
уламках утворилися нові незалежні держави. Австрія з великої імперії
перетворилася в невелику європейську державу з населенням 6,5 млн. чол.
Прибутки від колишніх імперських установ різко скоротилися. У результаті
розриву економічних зв’язків різко скоротилося виробництво продукції,
відбувалися демонстрації голодуючих жителів багатьох міст. Саме за таких
обставин в урядових колах Австрії виникла ідея приєднання до більш
багатої Німеччини.

Наступним етапом боротьби в деяких нових незалежних країнах стала
проблема вибору шляху політичного і соціально-економічного розвитку. Для
Угорщини це було встановлення радянської влади (2.03-1.07.1919 р.).
Такого ж характеру події були в Словаччині. Перед Україною постали
одночасно дві проблеми: національне возз’єднання і пошук шляху
політичного і соціально-економічного розвитку.

Таким чином, другою ознакою геополітичних змін в Європі став розпад
Австро-Угорської імперії та утворення незалежних держав у Східній
Європі.

Революція в Німеччині: причини, характер, наслідки.

Німеччина розпочинала Першу світову війну в умовах надзвичайно
бурхливого економічного розвитку. Середньорічні темпи зростання
промислового виробництва складали 4,1%, а в Англії – тільки 2% (приріст
промислового виробництва в США на той час складав 4,2%, тобто практично
був таким же, як і в Німеччині). Надвисокими темпами розвивалися нові
галузі промисловості (електротехнічна, хімічна). За обсягом промислового
виробництва Німеччина вийшла на друге місце у світі після США. Швидкий
індустріальний прогрес Німеччини зумовив високі темпи зростання
робітничого класу. Чисельність одних тільки промислових робітників
складала понад 14 млн. чоловік, у т ч. найманих робітників – понад 70%
від всього працюючого населення країни. Ця обставина зумовила зростання
його соціальної активності, вимоги введення передових норм трудового
законодавства, проведення соціальних реформ. У німецьких профспілках
напередодні війни нараховувалось біля 2,5 млн. чол.

Політичним виразником інтересів робітничого класу була
Соціал-демократична партія. У ній, аж до початку Першої світової війни,
були сильні марксистські позиції. Лідерами партії були такі відомі
політики, як Бернштейн, Каутський та ін.

Особливістю історичного розвитку Німеччини було те, що в ній збереглися
залишки феодалізму, перш за все, монархія і дворянство (юнкерство).
Протиріччя між німецькою буржуазією і юнкерством посилювалися. Імператор
Вільгельм ІІ, як правило, виступав на боці юнкерства. Досить складною
була і політична система Німеччини. Німецька імперія складалася з 22
монархій та трьох вільних міст (Гамбург, Бремен і Любек).

Таким чином, на 1914 рік Німеччина була країною, де не були вирішені
багато важливих завдань буржуазної революції, в тому числі ліквідація
монархії, пануючого становища юнкерства в землеволодінні, демократизація
політичного устрою країни, перетворення Німеччини в єдину республіку.
Все це свідчить про те, що в Німеччині зоставався ґрунт для буржуазної
революції. До того ж політичний протест проти існуючої влади з боку
робітничого класу був досить потужним, що дало можливість СДПН на
виборах 1912 р. одержати більше 1/4 місць у Рейхстазі.

Світова війна лише перервала шлях Німеччини в революцію. Військовий
стан, запроваджений у країні з початком війни, душив демократичні
політичні сили. Практично все доросле населення було мобілізоване на
війну, на заводах і фабриках був введений суворий воєнний режим,
збільшена тривалість робочого дня, скорочено зарплату робітників.

На 1918 рік економіка Німеччини була сильно виснажена. Загальний обсяг
промислового виробництва склав тільки 57% довоєнного рівня. Країна
задихалася в зашморзі дорожнечі та злидарства. Сільське господарство
було у стані занепаду. Наприклад, у 1918 р. пшениці було зібрано лише
56% від довоєнного рівня. У країні гостро відчувалась нестача продуктів
харчування. Починався голод.

Війна дорого коштувала Німеччині: майже 2 млн. загиблих, 7 млн. чоловік
поранених. На війну було витрачено 150 млрд. марок. Державний борг з 5
млрд. на початок війни зріс до 160 млрд. марок на її кінець. Все це було
основою сильного народного руху, який розгорнувся в Німеччині у 1918 р.,
складовою частиною якого були антивоєнні виступи в різних районах.
Підтвердженням цього може служити загальний страйк робітників Берліна,
який відбувся в січні 1918 р. Страйкарі вимагали негайного підписання
справедливого демократичного миру. Антивійськові гасла були доповнені
вимогами проведення демократичних перетворень у країні, скорочення
робочого дня (на деяких підприємствах він сягав 12 год.).

Під впливом подій у Берліні в боротьбу включилися робітники Рейнської
області, Баварії, Саксонії та інших районів Німеччини. Загальна
чисельність страйкарів сягнула 1,5 млн. чол. У ході страйків в Берліні
та інших містах були утворені перші ради робітничих депутатів. Загальний
страйк першої половини 1918 р. завершився поразкою. Однак готовність
робітників та селян продовжувати боротьбу не була зламана.

Полівіння робітничого класу Німеччини привело до політичної кризи в
СДПН. Одна частина партії звертає вправо, інша – вліво. Домінуючою стає
теза про недопустимість “революційного насильства” під час війни. Розкол
в СДПН став неминучим. Утворення Незалежної Соціал-демократичної партії
Німеччини (її лідери К.Каутський, Г. Гаазе, Р. Гільфердинг) стало тому
підтвердженням. Вони зайняли позицію виправдовування війни і
заперечували можливість завоювання пролетаріатом політичної влади в
умовах війни. К.Каутський пояснював це тим, що війна створила
несприятливі умови для завоювання пролетаріатом влади, бо впало
виробництво і зруйновані виробничі сили. Тому-то реформи, з його точки
зору, могли стати єдиним шляхом еволюції капіталізму в соціалізм. Ця
позиція К.Каутського знайшла чимало прихильників у робітничому
середовищі.

Ліві соціал-демократи, і перш за все, Р. Люксембург, К. Лібкнехт,
Ф.Мерінг, К. Цеткін та ін., рішуче заперечували таку політичну лінію
правих соціал-демократів і виступали проти війни, за переростання
антивоєнних виступів робітників у революцію. Саме на цьому ґрунті у
грудні 1918 р. відбулося організаційне оформлення групи “Спартак”.
Політичний курс цієї групи на відміну від СДПН і НСДПН був спрямований
на підготовку до народної революції. Орієнтиром для них був шлях
російських більшовиків.

У 1918 р. різко погіршилося військове положення Німеччини, поразки від
військ Антанти стали серйозним військово-політичним екзаменом для
правлячих кіл. Вони спробували зосередити владу в руках начальника
Генерального штабу німецької армії генерал-фельдмаршала П. фон
Гінденбурга та його заступника генерала Е. Людендорфа. У відповідь на це
посилився народний рух за припинення війни.

Можемо констатувати, що восени 1918 р. керівні кола Німеччини виявилися
неспроможними забезпечити “внутрішній мир” в країні і перемогу у війні.
Їх останнім політичним маневром було утворення 3 жовтня 1918 р.
“коаліційного демократичного уряду” на чолі з принцом Максом Баденським.
Принц був відомий у політичних колах як прибічник співпраці з СДПН.
Входження до уряду представників СДПН Ф. Шейдемана та Г. Бауера було
підтвердженням їх готовності підтримати такий уряд. Разом з тим,
утворення коаліційного уряду засвідчувало, що в Німеччині на осінь 1918
р. склалась революційна ситуація, коли не тільки “низи”, але і “верхи”
не могли більше жити, як до цього часу. До того ж уряд М. Баденського не
хотів і не міг вирішити глобальні проблеми, які стояли перед Німеччиною.
Виступи населення проти монархії – винуватця війни і страждань німців –
стали масовими.

Революція в Німеччині розпочалася 3 листопада 1918 р. Військові моряки
Кіля відмовились виконати наказ військового командування про вихід у
море для ведення бойових дій проти англійського флоту. Командування
флоту розпочало репресії проти моряків. Це і було причиною їх повстання.
Повстання озброєних моряків підтримали робітники Кіля. У ході страйку
була утворена рада робітничих та матроських депутатів, яка одразу ж
приступила до озброєння народу, на кораблях були підняті червоні
прапори, у місті почався загальний страйк.

Революційна хвиля з Кіля покотилась по всій Німеччині. Робітники скидали
монархічні режими в німецьких державах і проголошували там республіки. 9
листопада почалися революційні події в Берліні. За наказом виконкому
революційних старост, який складався зі спартаківців та лівих
незалежних, розпочався загальний страйк робітників міста, який одразу ж
переріс у збройне повстання. Були звільнені політв’язні. Страйкарі
вимагали повалення монархії і встановлення соціалістичної республіки. До
страйкарів приєднався військовий гарнізон. Страйкуючі захопили пошту,
телеграф, вокзали.

У той же день канцлер М.Баденський уступив своє місце соціал-демократу
Ф. Еберту. Лідери СДПН оголосили Німеччину “вільною республікою”,
пообіцяли утворити уряд на основі “об’єднання усіх соціалістів”.
Одночасно лідери СДПН розгорнули боротьбу за оволодіння радами,
Берлінською, в першу чергу. Вони запросили до уряду представників НСДПН
(для створення ілюзії, що революція розвивається в інтересах
робітників).

10 листопада 1918 р. відбулися збори Берлінської ради, на яких Ф. Еберт
закликав до будівництва економіки на принципах соціалізму, що було
зустрінуте лівими соціал-демократами з великою обережністю. Виконком,
обраний на зборах Берлінської ради, складався з 12 представників СДПН і
НСДПН (по 6 чол.)та 12 безпартійних солдатів. Карл Лібкнехт відмовився
увійти до складу виконкому Берлінської ради через недовіру до деяких її
членів.

Того ж дня збори Берлінської ради обрали Тимчасовий центральний уряд
Німеччини – Раду народних уповноважених (по 3 представники від СДПН –
Еберт, Шейдеман, Ландсберг і НСДПН – Гаазе, Дітман, Барг). Керівником
уряду став голова СДПН Ф. Еберт. Збори Берлінської ради опублікували
прокламацію, в якій стверджувалось, що революція в Німеччині уже
завершилася, а носієм влади є ради робітничих та солдатських депутатів,
які і здійснять усуспільнення капіталістичних засобів виробництва.

Такі декларації лише приховували реальний стан, який склався в
політичному житті, а саме: влада зоставалася в руках буржуазії та
юнкерства, яка реалізовувалась через правих лідерів СДПН та Раду
народних уповноважених.

Уже 12 листопада 1918 р. Рада народних уповноважених опублікувала
програмну заяву, в якій говорилося про необхідність захисту приватної
власності. Про роль рад у ній уже мова не йшла.

До реальних здобутків революції слід віднести вирішення елементарних
демократичних завдань – ліквідація монархії та встановлення республіки,
проголошення основних прав та свобод громадян, припинення Німеччиною
війни.

Перемир’я між Німеччиною та її противниками відбулося на території
Франції у Компьєнському лісі 11 листопада 1918 р. Взаємозв’язок між
революцією і припиненням Німеччиною війни був очевидним.

До негативних реалій у діяльності уряду соціал-демократів слід віднести
те, що залишився на своїх місцях старий державний апарат, абсолютно без
змін було військове командування, нічого не було зроблено і в соціальній
сфері. Уряд навіть не поставив питання про земельну реформу.

Таким чином, в листопаді 1918 р. соціал-демократи допомогли буржуазії
зберегти владу в Німеччині. Псевдореволюційні фрази мали за мету ввести
в оману широкі верстви робітничого класу. І вони повірили, що революція
в Німеччині закінчилася.

Такий статус-кво не міг бути тривалим. Адже робітники мали ради, значна
частина з них були озброєна. Тому-то перед Радою народних уповноважених
постало два завдання: по-перше, законодавчо закріпити республіканський
устрій та основні політичні права та свободи, для чого необхідно було
скликати Установчі збори; по-друге, не допустити реального переходу
влади до рук робітничих депутатів. З цією метою були зроблені реальні
поступки профспілкам, а саме: підписано угоду про “трудову співпрацю”,
згідно якої профспілки мали право на підписання колективних договорів з
підприємцями; було обіцяно з 1 січня 1919 р. ввести 8 – годинний робочий
день. У тому ж руслі слід розглядати утворення Комісії по соціалізації,
яка мала підготувати відповідні рекомендації для майбутніх Установчих
зборів.

Революція змусила політичні партії пристосовуватися до нових реалій.
Відбулася реорганізація буржуазних партій. Консерватори, вільні
консерватори і Християнсько-соціальна партія об’єдналися 22 листопада
1918 р. у Німецьку національну партію. Прогресистська партія і частина
націонал-лібералів, об’єднавшись, назвали себе Німецькою демократичною
партією. Праве крило націонал-лібералів з представниками крупної
буржуазії утворили Німецьку народну партію. Католицька партія центру
стала називатися Християнсько-демократичною партією. Усі буржуазні
партії виступили за якнайшвидше припинення революції в Німеччині.

Потаємною стороною діяльності уряду Еберта був курс на роззброєння
робітників та ліквідацію рад. Уже 14 листопада 1918 р. Еберт зажадав
ліквідації загонів Червоної гвардії та передачі їх функцій по охороні
революції “усім збройним силам республіки”. Було заборонено утворювати
нові червоногвардійські загони і поставлена вимога до робітників про
здачу зброї.

З другого боку, німецька армія та її керівництво зосталися в
недоторканості. Під патронатом уряду розпочався процес утворення
контрреволюційних воєнізованих загонів “громадянського ополчення”. У
листопаді – грудні 1918 р. йшов процес обмеження діяльності рад, їм було
заборонено втручатися у справи військового командування, полишили їх
права контролю за роботою залізничного транспорту, вугільної
промисловості та продовольчих установ. У пропаганді робився наголос на
те, що не ради, а Установчі збори дадуть робітникам роботу, голодним –
хліб.

Спартаківці бачили загрозу революції з боку уряду Еберта і робили деякі
кроки по запобіганню негативних тенденцій. Вони упродовж листопада –
грудня 1918 р. не раз піднімали робітників на масові демонстрації, в
пропаганді висунули гасло” соціальної республіки”, виступали проти
скликання Установчих зборів, за встановлення в Німеччині диктатури
пролетаріату.

За умови того, що група спартаківців нараховувала на всю Німеччину
декілька сот чоловік, довір’я значної частини робітників до уряду
Еберта, його соціалістичної фразеології, слід визнати, що курс
спартаківців на соціалістичну революцію був передчасним. Додамо, що і
НСДП в тих конкретно-історичних умовах не зайняла чіткої позиції, хоча
деякі компроміси і відстоювала, в т.ч. курс на скликання загально
німецького з’їзду рад (а потім Установчих зборів), паралельного
існування парламентських інституцій і рад та ін.

Така позиція НСДПН увійшла в різкий контраст з позицією спартаківців.
Між двома загонами лівих у німецькому робітничому русі стали реальністю
підозра, нетерпимість, тертя і навіть ворожнеча.

За таких умов реального здійснення демократичної альтернативи курсу Ради
народних уповноважених не відбулося. І це було підтверджено на Першому
Всенімецькому з’їзді рад, який відбувся в Берліні з 16 по 21 грудня 1918
р. Із 489 делегатів з’їзду лише 10 були спартаківцями, очолювані Ф.
Геккертом і Є. Левіне. Незначним було число делегатів від НСДПН, всього
87 чол.

Головними рішеннями з’їзду були передача у країні всієї повноти влади
Раді народних уповноважених (Рада не мала права відмінити рішення уряду)
та рішення про скликання 19 січня 1919 р. Установчих зборів.

На кінець грудня 1918 р. праві сили уже мали своє військо, послабили
позиції рад серед робітників. Відтепер вони могли розпочати відкритий
наступ на ліві сили, що і почалося в січні 1919 р., коли розкол у
робітничому русі, ілюзії щодо революційності уряду Еберта ще не були
подолані.

Рішення лівих незалежних та Комуністичної партії Німеччини (утворена 30
грудня 1918 р.) розпочати 5 січня 1919 р. збройний виступ проти уряду
Еберта було передчасним. Його поразка була неминуча. Революційний
комітет (керівний орган збройного повстання )не мав наміру розвивати
повстання далі, наперекір К. Лібкнехту був взятий курс на переговори з
урядом Еберта. А уряд тим часом зібрав навколо Берліна значні військові
сили і доручив Г. Носке подавити збройне повстання, на що Г. Носке
відповів “Я відповідальності не боюся. Хтось же повинен стати кривавою
собакою!”

Уже 8 січня уряд перервав переговори з Революційним комітетом і ввів
війська до Берліну. За декілька днів опір робітників “силам порядку”
припинився. Почалися репресії проти організаторів повстання. КПН була
оголошена поза законом. Були заарештовані і вбиті без суду керівники КПН
К. Лібкнехт і Р. Люксембург. Інші члени Ревкому були віддані до суду.
Все це означало перемогу контрреволюції.

Окремі загони робітничого класу ще в лютому – березні 1919 р.
протестували у формі страйків, мітингів. 3 березня 1919 р. в Берліні
знову мало місце збройне повстання. У Бремені була проголошена
соціалістична республіка, яка через чотири тижні була розгромлена”
силами порядку”. У квітні 1919 р. в Баварії також була проголошена
соціалістична республіка. Головою уряду там став Є. Левіне. Уряд
соціалістичної Баварії встановив робітничий контроль над виробництвом,
націоналізував банки. Робітники одержали зброю і розпочався процес
утворення Баварської Червоної армії. У кінці травня 1919 р. і ця
соціалістична республіка була розгромлена “силами порядку”.

Причинами поразки революційних битв були заклик комуністів до
встановлення в Німеччині диктатури пролетаріату, чого не хотіли ліві
незалежні соціал-демократи, послаблення лівих сил внаслідок постійних
репресій проти них на всій території Німеччини.

В умовах постійних репресій 19 січня 1919 р. були проведені вибори до
Установчих зборів. Партії буржуазної коаліції одержали 54% голосів, а
СДПН і НСДПН – 46%. Відповідно буржуазні партії одержали 236
депутатських мандатів, СДПН і НСДПН – 187. КПН участі у виборах до
Установчих зборів не брала.

6 лютого 1919 р. в м. Веймарі розпочали роботу Установчі збори.
Центральна Рада робітничих і солдатських депутатів передала їм свої
права і повноваження. Це і був кінець влади рад у Німеччині.

11 лютого 1919 р. Установчі збори обрали Ф. Еберта першим президентом
Німецької республіки. Головним результатом роботи Установчих зборів було
прийняття 31 липня 1919 р. Конституції Німеччини. У ній були записані
положення про впровадження демократичних прав і свобод, про можливість
проведення референдумів з найбільш важливих політичних проблем.
Громадяни Німеччини, яким виповнилось 20 років, мали право обирати і
бути обраними до усіх органів влади. Рейхстаг ставав вищим законодавчим
органом країни. Уряд і канцлер були відповідальними перед Рейхстагом.
Зауважимо, що від кайзерівської Німеччини в цьому відношенні нічого не
залишилося.

Закон про соціалізацію, який також прийняли Установчі збори, мав, перш
за все, не допустити “дикої соціалізації”. Виробничі ради
(фабрично-заводські комітети) мали замінити політичну діяльність рад
робітничих і солдатських депутатів.

І все-таки варто відзначити, що соціальне законодавство закладало
елементарні форми соціальної захищеності громадян. Слабкість лівих сил у
німецькій революції дала можливість буржуазії обмежити виконання
узаконених соціальних прав громадян.

Щодо формування державного устрою, то і в цьому питанні були протиріччя
Рейхстагу мав досить міцні політичні позиції. Інститут президентства був
явно переобтяжений правами. Президент згідно конституції мав право
відміняти демократичні свободи, вводити у країні надзвичайний стан,
використовувати війська для підтримування громадянського спокою та ін.

Таким чином, революція в Німеччині була відбиттям політичних настроїв
громадян, які не могли простити кайзеру того, що сталося в Німеччині з
1914-1918 рр. Революція завершилась прийняттям Веймарської конституції.
В Німеччині було ліквідовано монархію, встановлено
буржуазно-демократичну республіку. Політичне протистояння лівих сил з
буржуазією не припинилося. У кінцевому рахунку праві буржуазні сили
здолали ліві сили.

Революція і Веймарська республіка в Німеччині були третьою ознакою
геополітичних змін в Європі.

Література:

Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.

Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.

Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464
с.

Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.

Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.

Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981.
Т.1-2.

Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.

Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.

История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.

История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М.,
1987. Т.1-2.

Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.

Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.

Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.

Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987.
711с.

Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.

Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.

Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения
XX в. –М., 1991. 391с.

Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М.,
1991. 391с.

Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика
391с.

Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми
войнами –М., 1984. 296с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020