.

Економічне і соціально-політичне становище Італії у міжвоєнний період (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
3 6548
Скачать документ

Реферат на тему:

Економічне і соціально-політичне становище Італії у міжвоєнний період

У Першій світовій війні Італія була на стороні країн Антанти. При цьому
її армія зазнавала серйозних військових невдач. 700 тис. італійців
загинули на фронтах війни, в полон до супротивників потрапило 250 тис.
чол., втекло з фронту 350 тис. чол., інвалідами війни стали 450 тис.
чол.

Економічне становище в країні після закінчення війни визначалось
декількома факторами. Війна обійшлася Італії в 65 млрд. лір. Національне
багатство за роки війни скоротилось на 1/3 (12 млрд. лір). У результаті
значного скорочення експорту і суттєвого збільшення імпорту платіжний
баланс набув різко пасивного характеру, дефіцит державного бюджету в
1919 р. складав 23 млрд. лір. Внутрішній борг зріс з 15,3 млрд. лір у
1914 р. до 49,9 млрд. лір у 1919 р. Зовнішній борг (якого не було до
війни) зріс до 19,2 млрд. лір. Інфляція, яка в 1920 р. досягла 400% від
рівня 1913 р., важко відбивалась на становищі трудівників і особливо
безробітних, найбіднішого селянства, службовців, інвалідів війни і
міської бідноти.

Через нестачу робітничої сили (більше як половина дорослого чоловічого
населення була мобілізована в армію), припинення ввезення хімічних
удобрень скоротилось виробництво продукції сільського господарства.
Харчова і легка промисловість занепадали. Розруха в сільському
господарстві стала суворою реальністю. Дрібні і середні селянські
господарства розорювалися.

Для нормального функціонування промисловості не вистачало олова, нікелю,
заліза, бавовни, нафти, лісу.

Разом з тим, потреби війни різко змінили структуру італійської
промисловості. Значно зросли галузі промисловості, що працювали на
війну. Великі трести воєнної, металообробної, машинобудівної та хімічної
промисловості одержували від держави кредити, їх підприємства в першу
чергу постачалися паливом і сировиною. На кінець війни Італія з аграрної
країни перетворилася в аграрно-індустріальну.

Війна сприяла прискоренню процесу концентрації капіталу, а тим самим і
зростанню економічної і політичної могутності монополій. Чисельність
робітників, зайнятих у металообробній промисловості, зросла в 10 разів
порівняно з довоєнним часом.

Одночасно в промисловості йшов процес розорення дрібних і середніх
підприємців. За роки війни погіршилось становище основної маси
робітників. Безробіття після війни також зросло. Сотні тисяч
демобілізованих солдатів і офіцерів не могли знайти собі роботу.

Наслідком цього було загострення класової боротьби в країні у формі
страйків. У 1919 р. їх кількість зросла в 25 разів. Кількість членів
профспілок зросла в 5 разів. Організованість робітників забезпечувала їх
перемогу. Робітникам вдалося за короткий час добитися значного
поліпшення свого становища. Найважливішим їх здобутком був 8-годинний
робочий день. Помітно підвищувався і рівень зарплати

Слід додати, що страйки в Італії в післявоєнний період були як
економічного, так і політичного характеру (страйки солідарності з
радянською Росією, перш за все).

Зросло число страйків і страйкарів і в селах Італії. Вони через свою
профспілкову організацію домагалися того, щоб сільські робітники
наймалися на роботу через профспілки. Самовільне захоплення селянами
земель стало звичайним явищем. У деяких районах Італії селяни домоглися
зменшення орендної плати за землю.

Політичним лідером трудівників Італії в перші післявоєнні роки була
Соціалістична партія. Чисельність її рядів зросла у 10 разів,
перевищивши 200 тис. чол. Соціалістична партія керувала Загальною
конфедерацією праці, в якій у 1920 р. нараховувалось понад 2 млн. чол.

Ось такий стан в економічному і соціально-політичному житті країни
привів до глибокої кризи в середовищі італійського керівництва. У
парламенті більшість належала лібералам, які у свою чергу мали праве і
ліве крило. Праве крило очолював Саландра, ліве – Джолітті і в певній
мірі В. Орландо.

Буржуазні партії явно втрачали свій вплив на маси. Це викликало у них
турботу. Маючи на меті послабити вплив Соціалістичної партії, вони в
терміновому порядку створили католицьку народну партію (Партіто д’
пополяре), яка одразу ж висунула таке радикальне гасло, як конфіскації
поміщицьких земель і передачі їх селянам, правда, за викуп. Чимало селян
заявили про свою підтримку католицької народної партії. До першого
з’їзду в середині 1919 р. в Болоньї ця партія нараховувала у своїх рядах
уже 55 тис. чол.

Другим тактичним запобіжним заходом було використання невдоволення
результатом війни інтелігенції і демобілізованих офіцерів, розпалювання
в них націоналізму і шовінізму. Нагадаємо, що Італія рішенням Паризької
мирної конференції отримала лише Південний Тіроль і частину області
Трентіно. Мета ж була оволодіти усією Адріатикою.

Серед інтелігенції були знайдені такі особи, як поет Г. д’Аннунціо і
колишній член Соціалістичної партії, журналіст Б. Муссоліні. Для
боротьби з лівим робітничим рухом вони уже на початку 1919 р. приступили
до створення своїх збройних загонів. У квітні 1919 р. їх загони в Мелані
розгромили приміщення газети соціалістів “Аванті”.

У 1919 р. уряд В. Орландо подав у відставку. Новий уряд очолив Нітті. У
цей час в Італії розгортався рух протесту проти спекуляції торговців
хлібом. Уряд Нітті вжив радикальних заходів до спекулянтів продовольчими
товарами. Ціни на них впали майже на 50%.

16 листопада 1919 р. відбулися перші після війни вибори в парламент.
Вибори відбулися вперше на основі пропорційної системи голосування. На
перше місце вийшла Соціалістична партія, отримавши 1,8 млн. голосів
виборців і відтепер мала в парламенті 156 мандатів (приблизно 1/3
місць). Друге місце зайняла Католицька народна партія, отримавши 100
мандатів. Фашисти на цих виборах не отримали жодного депутатського
мандата. Буржуазні партії явно втрачали свої політичні позиції. Вони
змогли сформувати уряд на чолі з Джолітті тільки завдяки підтримці
Католицької народної партії.

У цей же час почалась криза в Соціалістичній партії. Причиною її було
наявність у ній двох течій: максималістів (виступали за здійснення
соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату в Італії)
і реформістів (мали реальну політичну владу в партії). Лідером
максималістів був Серраті. До того ж саме в цей час у Соціалістичній
партії почала складатися комуністична течія (лідер Бордіга). У
комуністичній течії не було чіткої ідеологічної платформи. Бордіга скоро
відійшов від комуністичної течії. Лідерство в комуністичній течії
переходить до соціалістичної організації Турину та групи її молодих
соціалістів на чолі з Грамші, Тольятті, Терраччіні. Вони домагалися
утворення на підприємствах фабрично-заводських рад – органів
самоврядування і контролю над виробництвом. Першими фабрично-заводські
ради утворили робітники заводу “Фіат” в Турині.

У серпні 1920 р. почався страйк робітників металообробної і
машинобудівної промисловості Мілану, Турину, Генуї, Неаполя, Риму в знак
протесту проти намірів підприємців понизити зарплату робітникам на 50%.
30-31 серпня страйкарі зайняли підприємства, на яких вони працювали,
створили там озброєну робітничу охорону (Червону гвардію), розпочали
виробництво і збут продукції. Лідери Соціалістичної партії повністю
відсторонилися від керівництва рухом, передавши його в руки Загальної
конфедерації праці (голова д ’Арагона). Профспілкові лідери домовились з
урядом і промисловцями про збільшення робітникам зарплати і
запровадження робітничого контролю над виробництвом (останнє не було
виконано). Страйки припинилися.

З цього часу починається спад революційної хвилі. Буржуазія переходить у
контрнаступ, використовуючи ненависть до революційного руху з боку
італійських фашистів.

У листопаді 1921 р. фашисти об’єдналися й утворили народну фашистську
партію, на чолі якої став Б. Муссоліні. Фашисти в Італії символізували
єдність і силу нації (як той пучок гілок, які важко зламати). І нічого
неприйнятного в такому розумінні фашизму і не було б, якби він в Італії
не доповнився ідеями реваншизму, антикомунізму і соціальної демагогії.
Політичною основою італійського фашизму стали ультранаціоналістичні
організації, які виступали за соціальну однорідність суспільства, єдину
націю, спільність національної долі, яка усіх італійців привела до
небезпеки.

Де вихід з цього становища? Фашисти вбачали його в сильній авторитарній
владі, диктатурі, яка повинна замінити “гнилий лібералізм”. У політичній
сфері передбачалось збереження в Італії монархії. Соціальною базою
фашизму були, перш за все, колишні учасники війни. Вони говорили: нас
зрадили, ми нічого не отримали. Ідея Великої Італії (за рахунок
приєднання чужих територій) була досить популярною в їх середовищі.
Газета “Пополо д’Італія” їх пропагувала досить широко. Такі
монополістичні групи, як Піррелі, Олівері та ін. надавали фашистам
значні субсидії.

Щоб заручитись підтримкою більшого числа громадян Італії, фашисти
ставили питання про націоналізацію підприємств, введення 8-годинного
робочого дня, загального виборчого права, про співучасть робітників в
управлінні заводами і про податок на капітал. Одночасно вони виступали
за співпрацю класів.

Все це привело до розширення соціальної бази фашистського руху. До нього
долучалися землевласники, фінансисти, промисловці (усі вони боялися
революції). 71% фінансової підтримки фашисти одержували від промислових
і фінансових груп.

У 1921 р. у фашистському русі було вже 300 тис. чол. Його, з різних
причин, підтримував король, армія, уряд.

Відчуваючи безкарність за будь-які свої дії, озброєні фашистські банди
стають на шлях терору. Вони спалювали приміщення своїх політичних
опонентів, били і вбивали революційних робітників та їх керівників.
Поліція не перешкоджала таким діям. Опір фашистам з боку робітників
приводив до арешту не фашистів, а робітників.

Найжорстокіші удари фашисти наносили в тих місцях Італії, де були сильні
позиції соціалістів. Перемога соціалістів на муніципальних виборах у
Болоньї спонукала фашистів до терористичного акту 21 листопада 1920 р.,
в результаті якого було вбито 15 чоловік.

Таким чином, фашизм в Італії використовувався урядом Джолітті, як
знаряддя для розгрому робітничих організацій. Це означало, що закон і
правопорядок поступалися прямому тероризму, придушенню мас, розгулу
політичного бандитизму.

За таких умов розмежування революційної і реформістської течій у
робітничому русі і формування на цій основі Комуністичної партії стало
неминучим. Це сталося 21 січня 1921 р. в Ліворно на з’їзді
Соціалістичної партії. Приводом для організаційного розколу на з’їзді
стало питання про виключення з Соціалістичної партії реформістів.
Комуністи, не отримавши підтримки більшості делегатів з’їзду, покинули
з’їзд і в той же день проголосили про створення Італійської
Комуністичної партії. ІКП об’єднала меншість членів колишньої єдиної
Соціалістичної партії. Вона почала видавати свою газету “Ордіне ново”
(Новий лад).

Уряд Джолітті, не маючи більшості в парламенті, в 1921 р. призначив нові
вибори. Комуністи і соціалісти втратили 34 місця в новому парламенті. Це
був сигнал для фашистів про посилення своєї терористичної діяльності. Не
допоміг соціалістам і “Пакт умиротворення фашистів”, укладений у серпні
1921 р. Головним у ньому було питання про утримання від насильницьких
форм боротьби. Це привело до дезорієнтації значної частини робітників.
Інша частина робітників, як це мало місце в Римі у листопаді 1921 р.,
під час першого з’їзду фашистської партії, організували загальний
політичний страйк. На вулицях міста в ході рукопашних битв демократичні
сили дали відсіч фашистам. Фашисти змушені були залишити Рим.

Однак, вирішального значення цей частковий успіх не мав. Соціалістична
партія і далі втрачала свої позиції через бездіяльність щодо фашистів,
зазнала нового розколу в своїх рядах. Новою політичною організацією
(вийшла з Соціалістичної партії в 1921 р.) була “Фракція Третього
Інтернаціоналу”.

Не кращими в 1921-1923 рр. були справи і в Комуністичній партії, на чолі
якої був Бордіга. Він проводив сектантську політику, що вела до ізоляції
партії від робітничих мас і перешкоджав їй очолити боротьбу проти
фашистів. Він зайняв ворожу позицію навіть по відношенню до руху
“народних смільчаків”, що виник навесні 1921 р. як стихійна реакція на
фашистський терор.

Другий з’їзд ІКП (березень 1922 р.) не без впливу Бордіг не прийняв
тактику єдиного антифашистського фронту з участю робітників, селян,
інтелігенції і дрібної буржуазії. Зупинити фашизм в Італії без нього
було просто неможливо.

1 вересня 1922 р. в Італії відбувся загальний страйк протесту проти
фашистського терору і з метою запобігти утворенню уряду з участю
фашистів, про що саме в цей час йшли переговори між буржуазними
партіями. Це була остання спроба перепинити шлях наступаючому фашизму.

На цей час італійська монополістична буржуазія вже схилялася до думки
про ліквідацію парламентської системи і заміни її фашистською
диктатурою. Муссоліні знав про це. На з’їзді фашистської партії в
Неаполі він поставив питання про передачу йому державної влади. З метою
прискорення цього процесу він призначив на 28 жовтня 1922 р. “Похід на
Рим”. У відповідь прем’єр Факта оголосив про введення стану облоги, але
король Віктор-Еммануїл ІІІ відмовився підписати відповідний декрет і
замість цього надіслав Муссоліні в Мілан телеграму з пропозицією зайняти
посаду прем’єра. Прем’єр Факта подав у відставку.

30 жовтня 1922 р. Муссоліні поїздом з Мілану прибув у Рим, а його колона
(40 тис. чол.) пішки йшла на Рим по владу. Влада була вручена Муссоліні
за попередньою домовленістю і добровільно. Це був санкціонований
буржуазією державний переворот, з якого почався процес ліквідації
парламентського устрою в Італії.

У парламенті на цей час було 35 членів фашистської партії із 527
депутатів. Однак і парламент проголосував за довіру Муссоліні, останній
у свою чергу зобов’язався зберегти парламент. Зберігалася й опозиційна
преса, хоч уже була встановлена цензура. Ще мали можливість діяти ліві
партії. Це пояснюється тим, що Муссоліні ще не був впевнений у міцності
свого становища. Більшість буржуазних політичних сил вважали за
необхідне збереження парламентаризму в Італії. Підтримка Муссоліні була
продемонстрована ними входженням до його першого уряду (Демократична,
Ліберальна і Народна партії).

Перший період фашистської влади в Італії продовжувався з 1922-1926 рр.
Уряд Муссоліні одразу ж ліквідував комісію, яка займалась розслідуванням
питання про надприбутки, одержані промисловцями під час війни, понизив
податок на спадщину, розпустив фабрично-заводські комісії і замість них
призначив урядових комісарів, різко обмежив право профспілок. Була
утворена Велика фашистська рада, яку очолив Муссоліні. Поміщики знову
дістали право розриву договорів з селянами-орендарями. Селяни були
позбавлені права користуватися необроблюваними землями, прогресивний
податок був замінений пропорційним, відбулося скорочення державних
службовців.

Терор фашистів проти комуністів став ще більш поширеним. 18 грудня 1922
р. фашисти вчинили криваву бійню революційним робітникам Турину, 20
чоловік із них були вбиті. Це насторожило і деякі буржуазні партії. У
квітні 1923 р. в ряди опозиції перейшла католицька народна партія.
Фашисти відповіли терором проти такої поведінки цієї партії. Для кращої
координації своїх розбійницьких дій щодо політичних противників фашисти
створили таємний орган на чолі з Чезаре і Марінеллі.

В економічному житті Італії з початку 1924 р. почалась стабілізація.
Значну роль у стабілізації економічного становища відіграли США. Вони
надали італійським монополіям позики більш як на 200 млн. доларів.

6 квітня 1924 р. в Італії відбулися вибори в парламент, проведені на
основі нового виборчого закону, за яким партія, що одержала відносну
більшість голосів, набувала не менше як 2/3 усіх мандатів. Фашисти
здобули таку бажану для них кількість голосів. Соціалісти втратили
близько 2/3 голосів виборців, комуністи збільшили своє представництво у
парламенті на 3 депутатських місця. У таких містах, як Мілан, Турин,
Генуя, Болонья та інших фашисти були в меншості.

На першому засіданні парламенту з різкою критикою режиму Муссоліні
виступив лідер Соціалістичної партії Маттеотті. Він звинувачував
фашистів у тому, що вони домоглися перемоги урядового списку на виборах
методами терору і насильства. Муссоліні сприйняв це як особисту образу і
зажадав покарання осіб за такі виступи у парламенті республіки.

10 червня 1924 р. Маттеотті був вбитий. Фашисти поширили чутки, що він
виїхав за кордон. Однак свідки вбивства дали поліції номер машини, яка
була використана вбивцями.

Обурення цим злочином досягло свого апогею. З’ясувалось, що до нього
причетні керівники фашистської партії, включаючи Муссоліні. Спроби
Муссоліні придушити протести шляхом мобілізації фашистської міліції
результату не давали. Розгубленість серед фашистів, вихід з партії,
приєднання частини із них до опозиції – ось політичні реалії тих днів.
Сам Муссоліні заявив про готовність піти у відставку.

Реальних політичних сил в Італії, спроможних заставити Муссоліні піти у
відставку, не було. Найбільше на що були спроможні опозиційні сили, так
це застосування тактики бойкоту парламенту шляхом відкликання з нього
своїх представників.

Утворений ними “Комітет опозиційних фракцій”, відомий під назвою
Авентінський блок, саме цим і займався, сподіваючись на те, що
фашистський режим від цього впаде сам по собі. Певні розрахунки у
відстороненні Муссоліні від влади вони робили і на короля Еммануїла ІІІ.
І помилилися.

ІКП зайняла послідовну антифашистську позицію у справі Маттеотті. Це
дало суттєвий приріст до її авторитету. Чисельність ІКП за кілька
місяців зросла з 10 до 30 тис. членів партії. Вона порвала з
Авентінським блоком, який не бажав йти на розширення опору фашизму, і
повернулась у парламент.

3 січня 1925 р. Муссоліні виступив у парламенті з промовою, в якій
погрожував опозиції, заявив про свою “повну політичну, моральну та
історичну відповідальність за події, що сталися”. Це був сигнал до
переходу фашизму в широкий наступ. Головна теза його виступу: всю владу
в Італії передати фашистам, протиріччя між владою й опозицією мають
вирішуватися силою.

Протягом 1925 р. Муссоліні провів ряд реакційних законів, які докорінно
змінили внутрішньополітичну обстановку в Італії. Це були закони про
виборчу реформу, про пресу, про профспілки, про місцеву адміністрацію та
ін. Наприклад, закон про пресу надавав право префектам на свій розсуд
конфісковувати номери газет. Саме таким чином і відбувалась ліквідація
опозиційної преси.

З листопада 1925 р. почалися замахи на Муссоліні. Серед істориків існує
думка, що вони були організовані самим Муссоліні. Як би там не було, а
замахи давали привід для жорстоких розправ з опозицією.

У листопаді 1926 р., після четвертого замаху на Муссоліні, фашистський
уряд схвалив надзвичайні закони, які повністю ліквідували рештки
буржуазно-демократичних свобод і встановили в країні режим необмеженої
(тотальної) фашистської диктатури. Усі політичні партії і організації,
окрім фашистських, були розпущені і заборонені. Тисячі антифашистів були
кинуті в тюрми і ув’язнені в концтаборах. Для розправи з ними був
створений “особливий трибунал”. В Італії утвердилась однопартійна
система. Фашистська “Овра” виконувала функції таємної поліції.

В листопаді 1926 р. були заарештовані усі члени керівництва ІКП (37
чол.) на чолі з А. Грамші. У червні 1928 р. вони були засуджені до 20-21
року тюрми. А. Грамші в останньому слові на суді сказав: “Ви приведете
Італію до катастрофи, а рятувати її будемо ми, комуністи”. Тоді ж у 1928
р. був арештований “внутрішній центр” ІКП, який безпосередньо керував
нелегальною роботою в Італії.

Закон про ліквідацію Загальної конфедерації праці і утворення на її
місці фашистських профспілок також було реакцією фашистів на робітничий
рух.

Політемігранти були позбавлені громадянства Італії. Уряд Муссоліні
віднині був відповідальним перед королем, а не парламентом. В цей же час
почалась чистка державних установ від ненаціонально думаючих елементів.
Мета ось цих заходів з боку фашистів полягала в тому, щоб ввести в
Італії надзвичайний стан на п’ять років (продовжували аж до 1943 р.).

Встановлення на кінець 1926 р. фашистської диктатури завершило перший
період існування фашистської держави в Італії, який продовжувався 4
роки. Італійський фашизм на цей час характеризувався такими основними
рисами, як насильство над опозицією, ліквідація буржуазно-парламентської
надбудови, соціальна демагогія, мета якої полягала в розширенні
соціальної бази фашистів. Однак особливість італійського фашизму була в
тому, що він так і не зміг забезпечити собі прихильність більшості
населення Італії. Тому-то процес ліквідації буржуазно-парламентської
системи розтягнувся аж на 4 роки.

На 1925 рік стабілізація економіки була досить помітною. Промислове
виробництво зросло на 57% порівняно з 1922 р., кількість робітників у
металообробній і машинобудівній промисловості зросла більш ніж у півтора
рази, виплавка сталі збільшилась з 1 млн. тон на рік до 1,7 млн. т.
Число безробітних скоротилось з 240 тис. чол. до 100 тис. Часткова
стабілізація італійської економіки була здобута не без допомоги капіталу
США. Тільки Морган вклав в італійську економіку більше 140 млн. дол.

У 1928 р. був прийнятий закон про реформу політичного представництва
(про парламентські вибори) Було введено обмеження висунення кандидатів,
не більше 2-х на одне місце (на 400 місць у парламенті 800 кандидатів).
До виборів кандидати в депутати допускались лише зі згоди Великої
фашистської ради. Голосування здійснювалось по списку (щоб пройшли
професіонали). У кінці списку виборець мав визначитись, закресливши
“Так”, “Ні”. На цих виборах “Так” сказали 8 519 669 виборців. “Ні” – 135
671 виборець.

Муссоліні довгий час намагався налагодити відносини з Ватиканом.
Результатом його зусиль був Латеранський Пакт. У ньому мова йшла про
примирення церкви і держави. Пакт підписав кардинал Гаспарі і Муссоліні
11 лютого 1929 р. У Латеранський Пакт увійшов політичний трактат про
взаємне визнання Італією Ватикану і навпаки. Фінансова конвенція
передбачала виплатити Ватикану борг в 1 млрд. 350 млн. лір. Конкордат
забезпечував перевагу церкви в школі і шлюбно-сімейних відносинах.
Муссоліні зобов’язувався не допускати до державних посад
віровідступників, тобто держава частково втрачала світський характер. І
все ж, відособлення церкви і фашистської держави залишилося.

У 1929 р. в Італії, як і в інших країнах Європи почалась економічна
криза. Видобуток залізної руди скоротився на 60%, виплавка чавуну і
сталі на 35%. Втричі скоротився обсяг зовнішньої торгівлі. Обсяг
виробництва за 3 роки скоротився на 1/3. Сотні тисяч дрібних і середніх
підприємців розорилися. Держава стала власником сотень тисяч акцій та
облігацій на суму 10 млрд. лір кредитних і промислових підприємств. Це
привело до зміцнення державно-монополістичного сектору італійської
економіки. У січні 1933 р. був прийнятий закон, який забороняв будь-яке
будівництво без санкції держави. Тоді ж був утворений Інститут
промислової реконструкції, який став центром державно-монополістичних
органів італійської промисловості.

У роки економічної кризи фашистський уряд завершив створення
корпоративної системи, розробленої ще в Хартії, схваленої Великою
фашистською радою в 1927 р. Офіційним завданням її було доказати
можливість капіталізму пристосуватись до складних умов кризи і вийти з
неї переможцем. Передбачалось, що корпоративна система забезпечить
більше справедливості, зменшить розрив у багатствах, утвердить в
італійському суспільстві класовий мир. У корпорації входили представники
уряду, підприємств і профспілок. Всього в Італії було 22 корпорації, які
об’єднували усі основні галузі виробництва. Вищим органом корпорацій був
Центральний комітет на чолі з Муссоліні.

На корпорації покладалось завдання забезпечення класового
співробітництва, недопущення конфліктів між робітниками і роботодавцями.
У разі виникнення таких конфліктів, їх розгляд мав здійснюватись у
спеціальних судах. До речі, у 1937 р. в судах знаходилось 142 тис.
конфліктних справ. Суди розглянули лише 14 тис.

Фашисти використовували корпоративну систему і для остаточної ліквідації
парламентаризму. У 1939 р. місця палати депутатів У політичному житті
країни зайняла Палата корпорацій.

На 1932 р. загальний обсяг продукції італійської промисловості впав на
33% порівняно з 1929 р. За роки економічної кризи число безробітних
досягло 1 млн. чол. Зарплата робітників важкої промисловості у 1929-1934
рр. знизилась на 50-60%. 55 тис. дрібних і середніх підприємств
збанкрутували.

В умовах економічної кризи в Італії пожвавилась боротьба проти фашизму,
яка, власне, ніколи і не припинялась. Демонстрації безробітних проходили
під гаслом: “Хліба і роботи!”. У 1934 р. Соціалістична партія уклала
угоду з Комуністичною партією про єдність дій у боротьбі проти фашизму.
Це був серйозний крок на шляху утворення єдиного антифашистського фронту
в Італії.

Комуністична партія Італії була в авангарді боротьби проти фашизму не
тільки на території країни, але і за її межами. 3,5 тис. італійців
воювали на території Іспанії в бригаді ім. Гарібальді. Кожен п’ятий із
них загинув в боях з іспанськими фашистами.

Саме спільність дій італійських комуністів і соціалістів в Іспанії
сприяла їх згуртуванню в Італії. У 1937 р. обидві партії уклали новий
Пакт боротьби проти італійського фашизму і створення демократичної
республіки. Відхід Комуністичної партії від вимог про встановлення в
Італії диктатури пролетаріату радянського типу дозволив в подальшій
боротьбі досягти значних успіхів.

Однією із ознак італійського фашизму, як і фашизму в інших країнах, був
курс на підготовку і розв’язання загарбницьких воєн. Це вимагало великих
фінансових і матеріальних затрат. Видатки з державного бюджету на
підготовку і ведення війни зросли з 21 млрд. лір в 1934-1935 р. до 60
млрд. лір в 1939-1940 рр. Муссоліні заявляв, що “війна для чоловіків те
ж саме, що материнство для жінок”. Фашистське гасло для молоді було
таким: “Вірити, слухатись, воювати!” У країні була введена загальна
військова повинність. З 1937 р. уся економіка Італії була переведена на
воєнний лад.

Підготовка до війни вимагала створення додаткових запасів продуктів
харчування, промислової сировини. Саме виходячи із цієї необхідності в
Італії фашисти здійснювали політику автаркії (самозабезпечення
стратегічною сировиною). Італійська промисловість почала виробляти
замінники тих видів сировини, яких бракувало для нормального
функціонування державних галузей промисловості, а саме, штучну гуму,
паливо та ін. Замінники, до яких приступила італійська промисловість не
вирішували проблеми сировинних запасів. Собівартість замінників була
досить високою, а якість – низькою.

Складовою частиною політики автаркії було обмеження споживання
населенням продуктів харчування, промислових виробів. У 1937 р. була
створена Верховна комісія по автаркії. Однак, вона не змогла вирішити
усіх проблем. Роки підготовки до війни були “золотим віком” для
італійських монополістів. Їх прибутки з 1934 по 1939 рр. збільшились на
80%.

Як відомо, такі речі як війна і податки дуже тісно взаємопов’язані. Не
обійшло це лихо і італійських трудівників. За 5 передвоєнних років
податки збільшились на 67%. Інфляція була другим лихом для італійців. У
1937-1939 рр. вона зросла на 50%.

У передвоєнні роки в Італії запроваджувався державний розподіл продукції
сільського господарства, попросту кажучи, її конфіскація у селян. Спроби
селян протестувати проти такого свавілля жорстоко придушувалися
каральними загонами.

Від фашистів почали відходити значні групи населення, які його раніше
підтримували. Криза італійського фашизму була очевидною.

Фашистський уряд в 1939 р. ліквідував “корпоративну палату”, яка з 1929
р. заміняла парламент, і на її місці було створено “Палату фаші і
корпорацій”. Вона не обиралась, а складалась з національної ради
фашистської партії і рад 22 корпорацій. Голову Палати призначав
Муссоліні.

Взагалі внутрішня політика фашистського уряду відзначалась у передвоєнні
роки такими непритаманними для Італії речами, як антисемітизм (мабуть,
було бажання повторити німецький досвід). Молоді намагались прищепити
войовничість, у школах запроваджували військову підготовку, ідейним
змістом якої було гасло: “Дуче покликаний відродити Рим!”. Культ сили і
волі – ось пріоритети виховання молоді в 30-ті роки.

Таким чином, утвердження фашизму в Італії мало зовнішні і внутрішні
причини. До зовнішніх причин слід віднести невдоволення значної частини
італійського суспільства наслідками війни і бажання змінити небажану для
них реальність. До внутрішніх причин утвердження фашизму в Італії слід
віднести розкол у робітничому русі, період економічної стабілізації, а
потім і економічного росту. Ці об’єктивні фактори були використані
фашистами як здобутки їх політичного курсу.

Література:

Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.

Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.

Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464
с.

Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.

Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.

Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981.
Т.1-2.

Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.

Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.

История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.

История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М.,
1987. Т.1-2.

Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.

Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.

Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.

Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987.
711с.

Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.

Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.

Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения
XX в. –М., 1991. 391с.

Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М.,
1991. 391с.

Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика
391с.

Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми
войнами –М., 1984. 296с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020