Реферат на тему:
Економічне і соціально-політичне становище Угорщини у міжвоєнний період
Наслідки війни для Угорщини, яка воювала на боці німецького блоку
держав, були катастрофічними. Вона втратила 661 тис. чол. вбитими, 743
тис. чол. було поранено, 734 тис. чол. потрапило в полон. Голод, розруха
посилили невдоволення робітничого класу і селянства існуючим становищем.
3/4 селян були безземельними і малоземельними. Виробництво сталі за роки
війни зменшилось у 2 рази. Ще в більших розмірах зменшився видобуток
вугілля. Все гучніше звучала вимога покарати винуватців війни.
В останні дні жовтня 1918 р. повстали робітники Будапешта, оволоділи
заводом, який випускав зброю. До них приєднався військовий гарнізон.
25 жовтня в Будапешті була утворена Національна рада з представників
Угорської партії незалежності 1848 року, радикалів і соціал-демократів.
Провідну роль у Національній раді відігравали соціал-демократи.
Революція як шлях вирішення післявоєнних політичних, національних та
економічних проблем, не входила в їхні політичні розрахунки. І все-таки
революція почалась. 28 жовтня 1918 р. в Будапешті була утворена рада
солдатських депутатів, а 31 жовтня – рада робітничих депутатів.
Стихійний рух пролетарів і військового гарнізону Будапешта, в якому з
29-31 жовтня взяли участь сотні тисяч чоловік, привів до проголошення 31
жовтня 1918 р. незалежності Угорщини. Перше своє завдання революція
виконала.
Граф Міхай Карольї, лідер партії Незалежності, був призначений
імператором Карлом І – головою коаліційного уряду, в який увійшли
представники Національної ради. Уряд дав присягу на вірність монархії.
Основним соціально-економічним завданням уряду з точки зору революційних
мас було поліпшення становища робітників, надання землі селянам, зміна
державного апарату, проведення виборів до парламенту. Нічого цього уряд
Карольї не бажав виконувати.
Реакцією революційних робітників і солдатів на таку політику уряду було
поширення по країні революційних органів влади – рад робітничих,
солдатських і селянських депутатів. Поява рад і тим більше їх наміри
щодо вирішення політичних, соціально-економічних проблем в Угорщині
спонукали уряд до ряду важливих рішень, а саме: 16 листопада 1918 р.
уряд проголосив Угорщину республікою, заявив про вихід її з імперії,
старий парламент був розпущений, його функції до виборів в Установчі
збори виконувала Національна рада. М. Карольї став першим президентом
Угорської республіки.
Тим часом, політична напруга в країні не спадала. У цьому процесі
провідну роль відігравали військовополонені, які повернулися з Росії, в
т. ч. Бела Кун ( член РКП (б) ), Тібор Самуелі, Ференц Мюнніх та ін. 20
листопада 1918 р. вони створили Комуністичну партію Угорщини, яка одразу
ж висунула гасла “Мир!”, “Земля селянам!”, “Вся влада радам!”. Ці ідеї
стали популярними, чисельність рядів Комуністичної партії швидко
зростала за рахунок соціал-демократів і особливо молодіжних організацій,
профспілок. У провідних промислових центрах Угорщини комуністи мали
більшість в місцевих органах влади. На весну 1919 р. Комуністична партія
залучила на свій бік більшість трудящих Угорщини.
Уряд Карольї був неспроможний вирішити нагальні соціально-економічні
проблеми, вдався до репресій проти комуністів. 21 лютого 1919 р.
заарештував 40 керівників Компартії, була розгромлена редакція газети
“Вереш уйшаг” (Червона газета). Компартія Угорщини пішла в підпілля.
Процес переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну
набирав темпів.
Революційний рух не спадав. Все нові й нові ради у березні 1919 р.
переходили на бік Компартії. Селяни явочним порядком розподіляли
поміщицьку землю. Тільки в Будапешті комуністів підтримували 51 тис.
озброєних робітників і демобілізованих солдатів. Вони почали захоплювати
важливі об’єкти столиці. Лідери Соціал-демократичної партії були проти
правої і лівої контрреволюції. У Соціал-демократичній партії зростало
невдоволення політикою уряду Карольї. Саме в цей час Антанта зажадала
від уряду Угорщини проведення нової демаркаційної лінії, в результаті
чого від Угорщини мали відійти ще ряд районів. Патріотичні почуття
угорців були ображені. Робітники вимагали звільнити заарештованих
лідерів Компартії, здійснити націоналізацію заводів і фабрик. Уряд
Карольї 20 березня 1919 р. склав з себе повноваження.
Було вирішено доручити формування нового уряду лідерам
соціал-демократії. Враховуючи наступ Антанти на Угорщину, популярність
комуністів, соціал-демократичне керівництво запропонувало комуністам
створити коаліційний уряд. Комуністи дали згоду увійти в уряд,
поставивши при цьому ряд умов: проголошення Угорщини радянською
республікою, роззброєння буржуазії, створення Червоної армії і народної
міліції, конфіскації поміщицьких земель, націоналізацію промисловості,
укладення союзу з радянською Росією та ін.
Керівництво Соціал-демократичної партії ці умови комуністів прийняло.
Уже 21 березня 1919 р. робітничі загони в Будапешті зайняли важливі
стратегічні пункти, роззброїли поліцію і жандармерію. Влада не змогла
вчинити опір таким діям. Пролетарська революція в Угорщині відбулась
мирним шляхом.
Того ж дня соціал-демократи і комуністи домовились про злиття двох
партій і утворення єдиної Соціалістичної партії Угорщини, а також про
утворення угорського радянського уряду – Революційної Урядової Ради.
Радянський уряд звернувся з привітанням до радянської Росії з
пропозицією про встановлення союзних відносин.
26 березня 1919 р. радянський уряд Угорщини (голова Шандор Гарбаї)
прийняв декрет про націоналізацію гірничих і транспортних підприємств,
банків і ощадних кас. Були також націоналізовані підприємства, які мали
понад 20 робітників. Всього за один місяць було націоналізовано понад 27
тис. підприємств. Ними керували робітничі директори за участю
фабзавкомів. Варто зауважити, що експропріація власності дрібних
власників, які до 21 березня підтримували революційних робітників в їх
боротьбі проти уряду Карольї, тепер відштовхнула ці значні верстви людей
від радянської влади і сприяла переходу їх у табір контрреволюції.
7 квітня 1919 р. відбулися вибори до місцевих і верховних органів влади
– в ради. Більшість голосів було віддано за депутатів, висунутих радами.
Першим кроком Революційної урядової ради (голова уряду Ш. Гарбаї –
соціал-демократ, міністр закордонних справ Б. Кун – комуніст) був декрет
про створення угорської Червоної армії, Червоної охорони, Надзвичайної
комісії, ревтрибуналів. Вищим органом управління економічним життям
країни стала Рада народного господарства, що складалася з представників
профспілок, виробничої і споживчої кооперації і радянських службовців.
Угорська радянська республіка за короткий час провела ряд заходів у
галузі трудового і соціального законодавства. Зарплата робітників була
збільшена на 25%, було запроваджено 8-годинний робочий день, жінки і
чоловіки стали отримувати рівну плату за рівну працю. Багатьом сім’ям
були поліпшені житлові умови за рахунок націоналізації будинків
буржуазії. Тільки в Будапешті в такий спосіб 30 тис. сімей одержали нові
квартири. При цьому квартплата була знижена на 20%. Безкоштовне медичне
обслуговування також стало реальністю в радянській Угорщині.
3 квітня 1919 р. уряд прийняв декрет про націоналізацію поміщицьких
земель, які були передані кооперативним і державним господарствам.
Селяни, які сподівалися отримати землю в особисте користування, проявили
незадоволення таким кроком уряду.
В області культури й освіти також відбулися революційні зміни. Робітнича
і селянська молодь отримала можливість безкоштовно навчатися в середніх
і вищих учбових закладах. Школа була відокремлена від церкви,
запроваджувалось обов’язкове восьмирічне навчання, почалася робота по
ліквідації не писемності серед дорослого населення країни. У цих заходах
уряду активну участь взяли угорські діячі мистецтва, літератури і науки.
Уряди держав Антанти взяли курс на ліквідацію Угорської радянської
республіки, оголосили їй економічну блокаду, а 16 квітня 1919 р. почали
військову інтервенцію 150-тисячної армії Румунії, Чехословаччини,
Югославії, Франції проти радянської Угорщини. Червона армія Угорщини,
яка нараховувала 50 тис. чол., не змогла протистояти об’єднаним силам
Румунії, Чехословаччини, Югославії і Франції і почала відступати. В
уряді почалися суперечки між правими і лівими щодо перспектив існування
радянської влади. Праві були готові піти на підписання миру з Антантою.
Комуністи відхилили цю пропозицію і мобілізували будапештський
пролетаріат для боротьби з інтервентами.
У перші ж дні травня 1919 р. в Червону армію вступило 90 тис.
добровольців. Уже в середині травня вона перейшла в контрнаступ і
вступила на територію Словаччини, переслідуючи відступаючі війська
інтервентів. У ході цього наступу, в якому брали участь інтернаціональні
загони, були визволені міста Мішкольц, Кошице та ін.
Від імені Антанти лідер Франції Клемансо надіслав радянському уряду
Угорщини ультиматум, в якому вимагав виведення Червоної армії з
Словаччини. Замість цього Антанта обіцяла евакуацію румунських військ з
території Угорщини і забезпечення участі радянської Угорщини в мирних
переговорах. У ці ж дні внутрішні антирадянські сили організували в
Будапешті і інших містах антирадянські путчі.
У таких умовах 14 червня 1919 р. в Будапешті почав роботу перший з’їзд
рад Угорщини. Фактом стало різке протистояння прибічників угоди з
Антантою і тими, хто виступав за збереження радянської влади. З’їзд
прийняв ультиматум Клемансо і також конституцію, яка закріплювала
основні політичні і соціальні здобутки революції.
24 червня 1919 р. в Будапешті почався контрреволюційний заколот, до
якого були причетними праві соціал-демократи. Вони почали таємні
переговори з державами Антанти про заміну радянського уряду
“профспіл-ковим” і запросили у них продовольчої допомоги. Червона армія
через зраду її головнокомандувача В. Бема в ході наступу 20 липня проти
румунських військ потерпіла поразку.
1 серпня 1919 р. радянський уряд Угорщини на вимогу правих
соціал-демократів подав у відставку. Новий перехідний “профспілковий”
уряд Пейделя (соціал-демократ)приступив до роззброєння Червоної армії і
відкрив шлях румунським військам на Будапешт. Компартія Угорщини пішла в
підпілля.
133 дні проіснувала Угорська радянська республіка. Якими ж були причини
падіння Угорської радянської республіки? Збройна інтервенція держав
Антанти, зрада соціал-демократів (партнери по урядовій коаліції) і
“лівизна” радянського уряду (комуністів перш за все) в соціалістичних
перетвореннях.
В Угорщині почався процес реставрації буржуазного устрою, були відмінені
декрети радянської влади про націоналізацію промисловості, землі, про
створення Червоної армії, про запровадження монополії зовнішньої
торгівлі. Почалися масові арешти комуністів і звільнення з тюрем
противників радянської влади.
3 серпня 1919 р. Будапешт був захоплений румунськими військами, а 6
серпня “профспілковий” уряд Пейделя був ліквідований контрреволюційними
силами, які сформували новий уряд, в основному, із християнських
соціалістів.
На цей час більша частина Угорщини уже була окупована іноземними
військами. На неокупованій території господарював Хорті, колишній
адмірал Австро-Угорщини. По всій країні почалися судові процеси над
усіма, хто служив у Червоній армії. Контрреволюційний терор був
безмежним. Тюрми були переповненими засудженими, тисячі робітників були
розстріляні без всякого суду.
16 листопада 1919 р. з Будапешта були виведені румунські війська. У
Будапешт вступили війська Хорті. Новий уряд очолив Гусар. Його одразу ж
визнали країни Антанти.
У січні 1920 р. в Угорщині були проведені вибори до Національних зборів,
під час яких більшість отримали прихильники Хорті: партія дрібних
землевласників і Християнсько-соціальна партія. Соціал-демократична
партія не брала участі у виборах.
1 березня 1920 р. Національні збори прийняли рішення про відновлення
монархії в Угорщині. Проти цього рішення Національних зборів виступили
країни Антанти та наступники Австро-Угорщини (Чехословаччина, Румунія,
Югославія) Хорті проголосив себе регентом.
Згідно з Тріанонським мирним договором (4 червня 1920 р.), який
підписали країни Антанти з Хорті, Угорщина втратила 77% території,
населення скоротилось з 21 до 8 млн. чол. Угорщину зобов’язали
виплачувати репарації, армію обмежити 35 тис. чол., армії було
заборонено мати на озброєнні танки, літаки.
Саме ось ці обмеження стали ґрунтом для зростання реваншистських
настроїв, руху за відновлення великої Угорщини і консолідації на цій
основі усіх реакційних сил.
Колишній імператор Карл І у березні і жовтні 1921 р. здійснив дві спроби
монархічного перевороту, але потерпів поразку. 5 листопада 1921 р.
парламент прийняв закон про позбавлення Габсбургської династії прав на
угорський престол.
І все-таки режим Хорті не пішов на ліквідацію парламентаризму, зберіг
діяльність політичних партій (окрім Комуністичної), були звільнені з
тюрем політв’язні (за яких просили соціал-демократи).
У квітні 1921 р. до влади прийшов уряд графа Іштвана Бетлена, який
проіснував понад 10 років. Його опорою була партія “Національної
єдності”, яка здійснювала фашизацію країни. Разом з тим, слід сказати,
що уряд Бетлена припинив терор проти учасників революції, легалізував
діяльність Соціал-демократичної партії, провів аграрну реформу, в
результаті чого великі землевласники втратили 10% своєї землі. Ці землі
отримали в першу чергу ті, хто підтримував режим Хорті.
Економічна криза 1921 р. призвела до інфляції, скорочення на 50%
зарплати робітників. Страйковий рух був реакцією на погіршення
матеріального становища працюючих. Головною вимогою страйкарів було
підвищення зарплати. Угорщина на цей час залишалась
аграрно-індустріальною державою.
На 1924 р. Угорщина поступово виходила з економічної кризи. Почався
період стабілізації, який відбувався перш за все за рахунок експлуатації
робітничого класу. 38% сільського населення не мали землі, постійно
безробітних було 250-300 тис. селян.
У 1926 р. в Угорщині була відновлена діяльність палати магнатів (її
члени призначалися, а не обиралися) і скасовано таємне голосування під
час виборів до парламенту. Це був курс на обмеження демократичних прав і
свобод громадян країни.
Основним завданням зовнішньої політики угорського уряду в період між
двома світовими війнами був перегляд Тріанонського договору, тобто
повернення втрачених територій і відновлення свого панування над
слов’янськими народами, які населяли довоєнну Угорщину, а також вихід із
міжнародної ізоляції.
Шлях до реалізації цих планів лежав через налагодження контактів із
західними державами, Німеччиною та Італією перш за все. Як відомо, і ці
країни об’єднувало незадоволення післявоєнним устроєм в Європі. У 1924
р. вони надали Угорщині через Лігу Націй “позику оздоровлення” у розмірі
250 млн. золотих крон. Угорщина була прийнята в Лігу Націй. Як і в
Австрії, в Угорщину був направлений комісар, який здійснював контроль за
економічною політикою.
Позика відіграла позитивну роль в оздоровленні економіки Угорщини. У
1928 р. промислове виробництво досягло довоєнного рівня. Відносини
Угорщини з Італією набули приоритетного характеру. Режим Хорті вкрай
вороже ставився до СРСР (страх за 1919 р.).
Економічна криза 1929 р. в Угорщині почалась з кризи в сільському
господарстві. Валовий збір пшениці знизився на 5,5 млн. центнерів. Це
зменшило можливості її експорту в Австрію, Чехословаччину, Німеччину і,
відповідно, зменшились надходження до державного бюджету.
У промисловості економічна криза найбільш сильно вдарила по
металургійній галузі, яка до того ж і в 1929 р. не перевищувала рівня
1913 р. У цілому, промислове виробництво Угорщини за роки економічної
кризи скоротилось на 23,1%.
На 1932 р. зарплата робітників знизилась на 81% від рівня 1929 р. 240
тис. робітників стали безробітними, робочий день збільшився до 11-13
годин. Угорщина займала одне із перших місць в Європі по захворюванню на
туберкульоз, по дитячій смертності і кількості самогубств.
Компартія Угорщини чинила опір такій політиці. З її ініціативи був
створений комітет єдності безробітних. Демонстрації безробітних у 1930
р. в Будапешті і в ряді інших міст сколихнули політичну думку. Ліві
соціал-демократи пішли на співпрацю з комуністами в проведенні 1 вересня
1930р. (річниця падіння радянської влади) в Будапешті демонстрації, в
якій взяло участь 100 тис. чол. Серед гасел демонстрантів були: “Хай
живе пролетарська диктатура!”, “Хліба і роботи!”.
Правлячою партією в Угорщині була партія Національної єдності, яка в
1939 р. була перейменована в Партію угорського життя. Це була партія
крупної буржуазії і поміщиків. Вони були єдині в необхідності перегляду
Тріанонського мирного договору.
Продовжувала існувати і Християнсько-соціальна партія, Партія захисту
республіки, угорська аграрна партія та ін. Особливу роль у політичному
житті країни відігравала Соціал-демократична партія. Її підтримка
правлячої партії національної єдності допомагала останній проводити
жорсткий курс по відношенню до робітничого класу.
Уряд Бетлена пішов у відставку. 19 вересня 1931 р. новий уряд запровадив
надзвичайне становище в країні, а в Ньйртурі та інших містах проти
робітників була використана артилерія. Тоді ж були заарештовані і
страчені керівники Компартії Імре Шаллаї і Шандор Хюст. Однак подолати
революційний рух уряд не зміг.
У вересні 1932 р. Хорті призначив уряд “сильної руки” генерала Д.
Гембеша. Він обмежив діяльність опозиційних партій і одночасно сприяв
діяльності фашистської організації “Перехрещені стріли”. Зовнішня
політика цього уряду ще більшою мірою ніж попереднього була
підпорядкована відродженню угорської нації, зорієнтована на Німеччину,
особливо після приходу до влади Гітлера. Саме цей уряд завершив
фашизацію країни.
У передвоєнні роки угорські фашисти стали на шлях мілітаризації
економіки і розвитку воєнної промисловості. Це привело до деякого
піднесення промислового виробництва. Іноземний капітал у промисловості і
фінансах почав витісняти національних підприємців.
В аграрній політиці уряд Гембеша став на шлях перетворень, прийнявши
закон про поселення. Згідно цього закону держава викупляла у поміщиків
землі і розподіляла їх серед селян, що уже мали землю та інвентар. Це
був курс на зміцнення куркульських господарств на селі.
У політичній сфері уряд Гембеша посилив переслідування Компартії. У 1935
р. був організований новий судовий процес над лідером комуністів М.
Ракоші. Його засудили на довічне ув’язнення. Зі свого боку комуністи,
соціал-демократи, християнські соціалісти і безпартійні спільно
організовували страйки робітників.
У 1936 р. голова уряду Гембеш помер. Новим головою уряду став Даранья.
Він продовжував політику свого попередника, ще більше обмежив виборче
право громадян. Влада хортистів зміцніла. У 1938 р. парламент прийняв
закон про розширення диктаторських повноважень Хорті. Капіталовкладення
у військову промисловість зросли на 1 млрд. пенге, що означало відкриту
підготовку до війни.
Міждержавні відносини Угорщини з Німеччиною розвивались досить успішно.
Економічне зближення обох країн було реальністю. 2 листопада 1938 р.
Угорщина згідно рішення Віденського арбітражу (не без допомоги Німеччини
та Італії) отримала південну частину Словаччини і Закарпатської України
– територію в 12 тис. кв. км. з населенням понад 1 млн. чол.
На початку 1939 р. уряд Імреді приєднався до антикомінтернівського
Пакту, увійшовши таким чином до фашистського блоку держав. 2 лютого 1939
р. СРСР у знак протесту проти цього кроку Угорщини розірвав з нею
дипломатичні відносини.
У березні 1939 р. Угорщина за згодою Німеччини захопила усю Закарпатську
Україну і брала участь на боці Німеччини в ліквідації Чехословацької
держави. Шовіністичні настрої від цих “здобутків” охопили значну частину
угорського суспільства.
Історичний шлях Угорщини у міжвоєнний період був складним і
суперечливим. Він пролягав через революцію і проголошення незалежності,
утвердження і поразку радянської влади. Завершився цей період її історії
утвердженням диктатури Хорті, її орієнтацією на фашистську Німеччину.
Література:
Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.
Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.
Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464
с.
Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.
Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.
Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981.
Т.1-2.
Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.
Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.
История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.
История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М.,
1987. Т.1-2.
Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.
Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.
Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.
Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987.
711с.
Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.
Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.
Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения
XX в. –М., 1991. 391с.
Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М.,
1991. 391с.
Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика
391с.
Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми
войнами –М., 1984. 296с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
